Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Ми всі не конкуруємо, а співпрацюємо». Видання Sestry.eu оголосило переможниць премії «Портрети сестринства»
Це був вечір ніжних обіймів і зворушливих сліз. 13 лютого 2024 року у Варшаві відбулося нагородження «Портрети сестринства». Це премія за порятунок людей та допомогу під час війни, за внесок у польсько-український діалог та розвиток сестринства — солідарності серед жінок, підтримки і союзництва в боротьбі за гуманістичні й демократичні цінності
Вікторія Батрин, Марта Маєвська і Галина Андрушков. Фото: Sestry.eu
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Журі обрало переможниць з 12 номінанток, серед яких шість надзвичайних польок і шість дивовижних українок. Номінантки на премію «Портрети сестринства» від Польщі: Оля Гнатюк, Ельвіра Нєвєра, Аґнєшка Дея, Адріана Поровська, Ґражина Станішевська і Марта Маєвська. Номінантки на премію «Портрети сестринства» від України: Тетяна Грубенюк, Оксана Колесник, Вікторія Батрин та Галина Андрушков, Оксана Нечипоренко, Леся Литвинова і Тата Кеплер.
З польського боку перемогла Марта Маєвська — мер маленького міста Грубешів, яка після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року організувала у своєму місті, що за п’ять кілометрів від українського кордону, центр прийому біженців. І за участі сотні волонтерів надала українцям, які тікали від війни, притулок, їжу, житло, консультації та психологічну підтримку. Усього з початку війни центр у Грубешові прийняв понад 100 тисяч людей.
«Мадлен Олбрайт якось сказала, що в пеклі є спеціальна місце для жінок, які не допомагають іншим жінкам. Так от я не хочу там опинитися, — розповіла зі сцени Марта Маєвська. — Це величезна нагорода для тих жінок, які були зі мною поруч і допомагали разом зі мною. Я хочу подякувати всім жінкам, які в цьому чоловічому світі дипломатії та політики працюють для того, щоб наш новий світ створювався у мирі та спокої. Нехай живе вільна демократична Польща! Хай живе вільна Україна!»
Мирослава Гонгадзе, членкиня журі премії «Портрети сестринства», очільниця «Голосу Америки» в Східній Європі сказала: «23 роки тому я також тікала з України, і Польша була моєю зупинкою і країною допомоги. Я знаю, як важливо отримати цю першу допомогу, я відчувала кожну жінку, яка перетинала кордон в перші дні війни. Я насправді дуже вдячна, що сьогодні можу розповісти про Марту Маєвську, привітати її, це відчуття радості та співчуття одночасно. Ось вона навіть зараз плаче, згадуючи перші дні війни. Цей вечір для нас, щоб виплакати всю біль за ці роки. І це історія не тільки про співчуття, але й про жіноче лідерство. Кожна з нас в цьому залі проявила це лідерство».
З українського боку переможницями стали Галина Андрушков і Вікторія Батрин — мати і донька, засновниці Фонду UNITERS, що став найбільшим волонтерським транзитним центром у Варшаві для волонтерів із цілого світу. Ініціаторки та рушійна сила акції «Свята без тата», завдяки якій за десять років понад 300 тисяч різдвяних подарунків було передано дітям загиблих Захисників та дітям з лінії фронту. Місія Вікторіїї та Галини об'єднала понад 3000 волонтерів з різних куточків світу. Від 2014 року вони співпрацюють з понад 150 організаціями, зокрема, зі Збройними Силами України. Фонд UNITERS відправив вже понад 6000 тонн гуманітарної допомоги, з яких 60% — це медичні засоби для фронту та обладнання для лікарень. Фонд продовжує опікуватися найбільшим пунктом гуманітарної допомоги біженцям у Варшаві.
«Для нас ця нагорода — це можливість бути поруч та працювати з неймовірними жінками, з нашою командою. Вона показує, що ми рухаємося у вірному напрямку. Щиро кажучи, за важкою щоденною працею ми не завжди маємо час показувати людям все, що ми робимо, і тому дуже цінно, що хтось це зауважив та оцінив. І оцінили то жінки, наші сестри, ті, хто теж так багато робить для іншіх. Тому ми не конкуруємо, тільки співпрацюємо. А ці п'ять тисяч євро, що ми отримали як переможиці, підуть на медичні рюкзаки, які розробив та запатентував наш фонд. Саме вони допомагають рятувати життя на фронті. Відчуття сестринсва з польками я і Вікторія носимо в собі від народження, але саме з початком війни це відчуття переросло в сестринство міжнародних масштабів.
Ми маємо багато історій зі своєї праці за 10 років, але хотіли б розповісти одну, яка підкреслює всю важливість та необхідність того, что ми робимо. Було багато дискусій, чи варто нам робити акцію «Свято на лінії вогню», в рамках якої ми вітали дітей, що знаходяться біля лінії фронту. Вони проводять своє дитинство в бомбосховищах, сивіють, бо не бачать денного світла. Ми провели цю акцію, і я впевнена, що дітям було приємно знати, що хтось з-за кордону подбав про них. На жаль, через декілька днів три дитини, яких ми вітали, загинули... але ми встигли подарувати їм останню посмішку в тих жахливих днях на лінії вогню», — сказали у своїй промові Галина Андрушков і Вікторія Батрин.
Яцек Голішевський, голова правління Business Centre Club розповів про переможницю читацького голосування Аґнешку Дею: «Я знаю, що після початку війни Аґнешка кожного дня поверталася додому о третій годині ранку, родина та друзі навіть почали за неї хвилюватися, а сусіди взагалі стали залишати їжу під дверима. Потім вона прийняла стратегічне рішення сфокосуватися на допомозі Україні й разом з подругою створила у Facebook групу «Як допомагати українцям». А далі створила свою фундацію, де щомісяця біля 800 людей з України отримюють різну допомогу: гуманітарну, інформаційну, психологічну. Вона — це людина-оркестр: адже вона і головна в фундації Pad parasolem, і водночас сама забирає посилки з пошти. А якщо спитати її, що для неї найважливіше, то вона відповість: солідарність».
Поважна капітула (журі) премії «Портрети сестринства»:
Домініка Кульчик, підприємиця, президент Фонду Кульчика
Марія Гурська, головна редакторка Sestry.eu
Йоанна Мосєй-Сітек, CEO Sestry.eu
Аґнєшка Голланд, польська режисерка та сценаристка
Мирослава Керик, президентка правління Фундації «Український дім», Варшава
Олександра Матвійчук, українська правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод», Нобелівська лауреатка
Б’янка Залевська, польська журналістка, яка співпрацює з телеканалом Еспресо
Наталка Панченко, лідерка «Євромайдан-Варшава», голова правління фонду Stand with Ukraine
Вікторія Зварич, дружина Надзвичайного і Повноважного посла України в Республіці Польща
Генріка Бохняж, економістка, голова Головної ради конфедерації Leviatan
Мирослава Гонгадзе, керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі
Богуміла Бердиховська, польська публіцистка і журналістка
Про премію «Портрети сестринства»
Два роки поспіль українки та польки йдуть пліч-о-пліч, допомагають одна одній і надихають. І разом, спільними зусиллями, наближають перемогу України.
Ми, міжнародне видання Sestry.eu, щодня розповідаємо про неймовірних жінок, які силою своєї волі, мужності, відданості демократичним цінностям змінюють світ на краще. Історичний досвід доводить, що в часи великих потрясінь саме роль жінки, матері, сестри стає надважливою.
Редакція Sestry.eu започаткувала спеціальну премію «Портрети сестринства», щоб відзначити жінок, які своєю активною громадянською позицією, своєю людяністю та готовністю до самопожертви об’єднуються заради підтримки тих, хто цього найбільше потребує. Ми прагнемо підкреслити внесок жінок у захист демократії в Європі та світі.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Як нащадок жертв етнічних чисток на Волині, хочу сказати, що я не чекаю жодних ексгумацій. Я вважаю жахливою ідею розкопувати землю в країні, де йде війна, щоб знайти кістки 80-річної давнини, в той час, як її ще треба розкопувати, щоб встигати ховати свіжі. І негідно ставити такий ультиматум людям, притиснутим до стіни.
У травні 1944 року в Пустомитах під Львовом сусіди замордували кільканадцять членів моєї родини під час зустрічі Сурмяків. Серед них, наприклад, моя далека тітка Юлія — українка, єдиною провиною якої було те, що вона вийшла заміж за «ляха», Сурмяка — померла в тортурах. Вона була на дев'ятому місяці вагітності. Після війни цвинтар з їхніми останками розгромили бульдозером.
У вересні 1943 року улюблена тітка мого батька Розалія була вбита у власному будинку. Поховали її щоправда з великою помпою на Личаківському цвинтарі у Львові, але сьогодні від її могили не залишилося й сліду. Коли я була там п'ять років тому, я навіть не знала, де поставити свічку.
В українській землі лежить багато кісток з моїм ДНК. Якщо їх ексгумують, чи буде хтось ретельно їх ідентифікувати? Чи попросять мене, моїх двоюрідних сестер і двоюрідного брата здати зразки ДНК, а потім отримати розподіл своїх кісток? Я заздалегідь відмовляюся. Я не в захваті від реліквій, ампул з кров'ю, розкопування кісток померлих. Я поважаю почуття людей, які мають потребу в близькості до останків предків, але я — ні. Сьогодні для мене важливіше копатися в кістках живих людей з ортопедичною метою.
Нехай кістки моїх померлих живлять дерева. Пам'ять про людину можна вшанувати по-різному
Однак, щоб краще зрозуміти точку зору тих, хто має іншу думку з цього приводу, я поїхала минулого року на Підкарпаття, щоб бути присутньою на урочистому відкритті пам'ятника жертвам УПА. Я поїхала туди в основному у зв'язку з моєю новою книгою, сподіваючись зустрітися з сім'ями загиблих. Мене вразили величезні натовпи людей. Я ніколи не бачила такого моря мотоциклів і стільки чоловіків у чорних шкірянках одночасно.
Однак після кількох випадкових розмов я переконалася, що, окрім мене, тут, здається, не було жодної родини загиблих. Жоден з відвідувачів, з якими я розмовляла (20-30 осіб), не мав нічого спільного зі Східною Галичиною чи Волинню. Найбільше їх хвилювало в пам'ятнику те, що стільки років його не могли встановити, бо «навіть партія «Право і справедливість» боялася!». Тепер, коли він стоїть, він вже не має такого значення. Головною темою було те, що тепер треба вимагати ексгумації. Тому що українці на це точно не погодяться, а Туск зламається. Більшість моїх співрозмовників представляли Конфедерацію. Спочатку вони ставилися до мене як до нащадка жертв з повагою, але коли з'ясувалося, що я не в захваті від ексгумації, та ще й висловлюю сумніви щодо естетики пам'ятника, їхня повага швидко перейшла в роздратування. Я відчувала, що втручаюся. Атмосферу, що згущувалася, на щастя, розрядила «радісна» новина про те, що нібито «укри» готуються вискочити з кущів під час меси і зірвати церемонію. Мої співрозмовники покинули мене і збуджено почали готуватися до бійки. Очевидно, для них це було б найкрасивішим завершенням паломництва.
Однак жоден українець з кущів не вискочив. Служба пройшла без перешкод. А ті, хто вшанував пам'ять моїх родичів, вирушили до іншого села, де ввечері відбулася патріотична реконструкція різанини.
Лос-Анджелес горить. У штаті Каліфорнія — одна з наймасштабніших пожеж в історії регіону. Вогонь охопив територію у 12,5 тисяч гектарів. Змусив сотні тисяч людей евакуюватися. Згоріли щонайменше 25 осіб і понад 10 тисяч будівель. Пожежники працюють без відпочинку, але найпотужніші осередки займання досі не вдалося повністю локалізувати.
Причиною трагедії стали стихійна лісова пожежа та потужний штормовий вітер. Постраждалим через пожежі надається допомога, збираються волонтерські ініціативи. До допомоги долучаються й українці. Sestry поговорили з представниками української громади в Каліфорнії, які працюють в одному з волонтерських центрів біля Лос-Анджелеса.
Олександра Гілова, фотографка з Одеси, переїхала до Лос-Анджелеса рік тому через війну. Розповідає, що коли в США спалахнули пожежі, навколо постійно звучали новини про те, скільки людей втратили житло. Українці одразу стали організовуватися, щоб допомогти цим людям:
— Алекс Денисов, український активіст із Лос-Анджелеса, шукав волонтерів, які допоможуть роздавати українські страви постраждалим від пожеж. Страви готують українки з Сан Дієго з організації House of Ukraine. Вони вже приготували понад 300 літрів українського борщу та близько 400-500 кримськотатарських чебуреків. Зібравшись з подругами, ми вирішили долучитися до цієї ініціативи.
Роздавали їжу ми недалеко від тієї частини міста, де були пожежі. Під волонтерський табір нам віддали велику парковку. Там була наша їжа та великий український фудтрак від Easy busy meals — вони частували варениками. Інші люди роздавали одяг, постільну білизну, засоби гігієни тощо. Кожен робив, що міг. Нашим завданням було нагодувати людей. Почали ми о 10.00 та закінчили близько 20.00.
Загалом нас було приблизно 30 людей. Кожен робив свою справу. Українку, яка смажила чебуреки з 10 ранку до 8 вечора без відпочинку, на сонці, ми жартома називали «Генерал». Вона — справжня українка, яка взяла все в свої руки й кожному з нас давала завдання. Сильна і добра.
— Ми роздали щонайменше 1000 тарілок борщу. Площа, де ми це робили, була досить великою, тому ми ходили по всій території новоствореного «центра допомоги» з гучномовцем і оголошували, що у нас є гаряча смачна українська їжа — безкоштовно. Спочатку місцеві люди трохи боялися брати незнайому їжу. Але коли куштували, не могли зупинитися. Їм дуже сподобалися чебуреки, вони нагадали місцевим страву «ємпанадес». За ними була дуже велика черга.
Ганна Бубнова, волонтерка, учасниця ініціативи, написала: «Було дуже приємно допомогти та познайомити людей з нашим найсмачнішим борщем. Всі були в захваті та поверталися за добавкою».
Алекс Денисов, актор і активіст, один із організаторів ініціативи допомоги мешканцям постраждалих районів Лос-Анджелеса, розповідає, що українська громада в південній Каліфорнії велика і активна. Тому їм вдалося швидко зібрати волонтерів, приготувати страви та приїхати на місце, аби допомогти постраждалим від пожеж.
У своєму інстаграмі Алекс закликав долучатися до ініціативи: «Беріть воду, санскрін і гарний настрій. І давайте допоможемо американській громаді, яка допомагає українській всі ці роки».
— Багато українців живуть в районах, з яких евакуювали людей, як у моєму випадку, або на межі з такими районами, — каже Алекс. — Нам було важко бачити, що відбувалося. Явною була паралель з нашою війною і горем втрат, яке щодня відчувають українці. Пітер Ларр, американець 3-го покоління з українським корінням, придумав цю ідею, а ми організували та втілили її в життя буквально за 24 години.
На жаль, місця небагато, тому багатьом, хто хотів допомогти, ми вимушені були відмовити. Американці були неймовірно вдячні та у захваті від того, наскільки смачна наша їжа. Звісно, вони не тільки їли, але й спілкувалися, ділилися своїм горем, розпитували про наше.
Близько 1500 людей скуштували наші борщ, вареники, чебуреки та інші страви
Але набагато більше людей підходили просто поговорити з нами, спитати про війну в Україні, про наші життя і культуру.
Жителі Лос-Анджелеса масово залишають небезпечні райони, через що на дорогах утворилися величезні затори. Пожежами охоплено вже 5 районів навколо міста. Закрито всі навчальні заклади. Цю пожежу вже назвали найдорожчою у світі. Внаслідок стихії будинки втратили десятки голівудських зірок: Ентоні Гопкінс, Мел Гібсон, Періс Гілтон, Біллі Крістал тощо.
Фото надані Олександрою Гіловою й Алексом Денисовим
Наші редакторки та авторки у цей особливий день написали кілька слів про свою роботу у Sestry, про своїх героїв, про свої емоції — про все, що стало таким важливим за цей рік роботи у медіа.
Йоанна Мосєй-Сітек, CEO Sestry
Наш рік на передовій боротьби за правду. Ми — спільнота жінок. Жінок-журналісток. Жінок-редакторок. Наша сила — це наш голос. Ми виступаємо за спільні європейські цінності, демократію та мир. Ми — голос усіх тих, хто, як і ми, вірить, що майбутнє — за діалогом, толерантністю та повагою до прав людини. Вони вірять у світ, де ми зможемо пробачити собі старі образи і зосередити нашу енергію на побудові кращого майбутнього. Їх не розділяють слова політиків. Щодня ми робимо все можливе, щоб почути і зрозуміти одне одного, бо знаємо, що тільки так можна боротися з дезінформацією та фейковими новинами. Наш голос, наша боротьба так само важливі для нашої безпеки, як нові танки та безпілотники. Протягом цього року ми дали притулок тисячам історій на шляху до побудови кращого світу. Ми розуміємо, що побудова сильної, багатоетнічної, солідарної спільноти — це довгий шлях, і ми лише на початку.
Марія Гурська, шефредакторка Sestry
Коли ми з колегами з Gazeta Wyborcza вирішили створити Sestry.eu, була друга зима війни. Моя новонароджена дочка лежала у візочку у червоному комбінезоні з пряничними чоловічками і вміла лише всміхатися і тягнути ручки до мами. Сьогодні моя Амелія — це міцний малюк, який бігає парком коло нашого варшавського дому, гучно кричить «Мамо, лови м'яч!», сміється, коли підкидаю її на ручках, жаліє ляльку, коли та плаче.
Вона ще не знає, що таке Україна. І тому я роблю це медіа. Не для того, щоб колись розповісти моїй дитині про батьківщину. А для того, щоб вона виросла у незалежній, безпечній, успішній Україні — вільною громадянкою Європи.
Тетяна Бакоцька, журналістка
Публікації в Sestry працюють — надихаючи читачів допомагати. Після виходу моєї статті про ольштинських притулок для біженців, який закрили і деякі українці опинились у вельми скрутному становищі, п’ять українських родин повідомили, що їм стали допомагати. Самотні мами, які виховують неповнолітніх дітей, отримали продукти й одяг, а також повні рюкзаки для школи.
Завдяки публікації «Вітрила рятують життя» і Пйотру Палінському вдалося зібрати в Польщі сотні метрів вітрил, з яких пошиють ноші для поранених військовослужбовців. 24 серпня 2024 року скаутка з Ольштина Дорота Лімонтас у складі гуманітарного конвою завезла вітрила до Києва. А до кількох київських лікарень — медичне обладнання, яке передали з Воєводського шпиталю для дорослих та Воєводського дитячого шпиталю в Ольштині.
Після публікації про скромного автомеханіка пана Пйотра, який у 2022 році подарував українським дітям понад 500 велосипедів, ініціатива отримала «нове життя». І знову сотні дітей — не лише в Ольштині, а й у інших регіонах Польщі, — отримали в подарунок велосипеди. В Україну теж завезли велосипеди — для дітей-сиріт, яких взяла під опіку в свою родину Тетяна Палійчук, про яку ми теж писали.
Наталія Жуковська, журналістка
Sestrу особисто для мене стали тим рятівним колом, яке допомогло і підтримало у складну хвилину. Повномасштабна війна, переїзд в іншу країну, адаптація… З цим зіткнулися мільйони українських жінок, втікаючи від війни і залишаючи домівки. Мені пощастило займатися у Польщі улюбленою справою — журналістикою. А ще більше мені пощастило спілкуватися з тими, хто своїми справами щохвилини пише новітню історію України, — волонтерами, військовими, бойовими медикинями, громадськими активістками.
Я пам’ятаю кожного з героїв своїх матеріалів. Оповідати про них можна безкінечно. Здавалося би журналіст, записавши розмову і видавши матеріал, може про неї забути. Десь так і було за понад 20 років моєї роботи на телебаченні. Відзняті герої новинних сюжетів швидко забувалися. Але тут усе навпаки. Навіть після спілкування з героями я продовжую стежити за ними через соцмережі. І хоча ми зустрічалися лише в онлайн-просторі, багато з них стали для мене друзями. Тож, підсумовуючи рік, можу лише подякувати долі за можливість розповідати світові про неймовірних і сильних духом українців і українок.
Александра Кліх, редакторка
Коли рік тому ми почали створювати команду редакції Sestry, я відчула, що це був особливий момент. Такі медіа дійсно потрібні. У жорстокому світі війни, світі нових технологій і криз, світі, де інформація, фотографії, емоції атакують нас з усіх боків — ми шукаємо порядку та сенсу. Ми шукаємо нішу, яка дасть відчуття безпеки, умови для мудрих роздумів, але також місце, де можна просто поплакати. Ось що таке Sestry — це медіа нового часу, міст України до Євросоюзу.
Робота з українськими колегами відновила мою віру в журналістику. Це відновило в мені відчуття, що медіа не мають бути фабрикою кліків чи ареною конфліктів, а джерелом знань, правди, навіть болючої і справжніх емоцій, які можна дозволити собі пережити в найважчі моменти. Завдяки роботі в Sestry, щоденному погляду на Україну, в мені ожили найважливіші запитання: «Що таке патріотизм сьогодні? Що означає бути європейським громадянином? Що означає відповідальність? Що я можу робити сам — щодня, постійно — щоб врятувати світ? І нарешті: звідки я? для чого? куди я їду?». Такі питання не дають спокою людині, коли вона на межі. Тому що ми створюємо ЗМІ у світі, який на межі. Дівчата з України, їхній досвід і переживання, змушують мене усвідомлювати це щодня.
Марія Сирчина, редакторка
Кількість наших читачів невпинно росте — цифри говорять про те, що тільки в цьому році наша аудиторія збільшилась у 8-10 разів порівняно з минулим роком. І це тому, що Sestry — незвичне видання. Більшість із нас, журналістів, через війну живе в інших країнах, але з усіх цих країн ми пишемо про те, що нам болить. Про Україну і її сильних людей. Про те, що нам заважає перемогти ворога — аби достукатися до тих, хто має владу нам допомогти. Про складнощі на новому місці і те, як ми їх долаємо. Про наших дітей.
Ми намагаємось говорити з людьми, які надихають і дають світло в ці темні часи. Це волонтери, митці, лікарі, спортсмени, психологи, активісти, вчителі, журналісти. А найголовніше — воїни. Колись я мріяла, щоб в Україні змінилась еліта і долю країни вирішували гідні люди. Бажання втілилось — правда, у збочений спосіб. Нові герої нашого часу — військові, які благородно тримають на власних плечах ваготу боротьби з ворогом і байдужості світу. І тут, у Sestry, ми знову і знову розповідаємо про них усім, хто має інтернет і серце. Трьома мовами. Сподіваючись, що ці історії не дадуть забути їхні імена чи спотворити їхні вчинки.
Сестра — це та, хто може бути будь-де, але все одно є близькою. Вона дратує тебе, але якщо її образять, ти стаєш на її бік і простягаєш їй руку. Саме таким виданням хочеться бути. Надійним і близьким. Аж до перемоги — і після неї теж.
Марина Степаненко, журналістка
З Sestry я 9 місяців. За цей час народилися 22 потужні інтерв’ю з людьми, з якими колись я лише мріяла поспілкуватися особисто. Депутати, генерали, командувачі, а також один найсмертоносніший пілот ВПС США. Домовитися з останнім було вкрай складно — жодних контактів у мережі, окрім видавництва, яке публікує його книжки. Існувала також фан-сторінка Дена Гемптона у фейсбуці. Виявляється, він й є її адміністратором і активно відповідає на повідомлення.
Курту Волкеру я писала протягом двох місяців — і таки вийшло домовитися. І моя гордість — Бен Годжес, чиї контакти колись давно добувалися під грифом «цілком таємно».
За ці 9 місяців я винесла для себе такі уроки: не бійся просити про інтерв’ю своєї мрії; між спілкуванням з українськими зірками та закордонними генералами — завжди обирай друге. Я щаслива бути місточком між їхньою експертною думкою та нашими читачами.
Катерина Трифоненко, журналістка
«А чого ви мене про це питали?». Це один з тих кумедних випадків, які залишаються в пам’яті. Я працювала над статтею про військовий рекрутинг, за задумом частина цього розбору була присвячена міжнародному досвіду. Одним з спікерів був фахівець — американець армійського рекрутингового центру. Я одразу попередила свого співрозмовника, що питання будуть максимально прості, адже нас читають люди, які не обізнані з усіма деталями устрою американської армії. Жодних заперечень з його боку не було. Ми записали інтерв’ю. Пройшло кілька днів, аж раптом отримую від нього повідомлення, яке починається зі слів: «Мене досі дуже бентежить наша розмова. Я постійно думаю про питання, які ви мені ставили. Власне — чому ви мене про це питали?». І це було доволі довге повідомлення, в кожному рядку якого буквально читалось «а чи ви часом не шпигунка?». Це був перший такий досвід на моїй пам’яті. Щоб не травмувати експерта ще більше, запропонувала вилучити його коментарі зі статті, якщо його аж так налякала наша розмова. А втім, він не заперечив проти публікації. Хоча, не впевннена, може він і досі вважає, що це все було не випадково.
Наталія Ряба, редакторка
Я вільна. Ці два слова якнайкраще описують мою роботу у Sestry. Я вільна робити те, що мені подобається і що я вмію робити якнайкраще. Я вільна від будь-яких обмежень: наша редакція — це колектив однодумців, де кожен довіряє одне одному, тому ніхто не забороняє експериментувати, пробувати щось нове, пізнавати та втілювати це у життя. Я вільна від стереотипів. Наша мультинаціональна команда продемонструвала: неважливо, якої ти національності і які історичні суперечки спіткали наші народи, ми є одним цілим, ми робимо спільну справу заради перемоги України, заради перемоги демократичного світу. Я вільна бути у нашій редакції тим, ким я хочу. Так, я працюю редакторкою, але водночас я беру свій фотоапарат і біжу як репортерка на акції протесту, на виборчі дільниці — куди мені хочеться. Ніхто мені не забороняє творити те, що я хочу. І я вдячна за цю свободу. Це окрилює.
Анастасія Канарська
Як багато хто з дівчат, я завжди думала, що хочу мати саме сина. Ну, гаразд, двійко, але в цій комбінації мусив бути син. Аж у момент, коли прямо пропорційно з кращим розумінням себе та світу підвищилась ймовірність взагалі не мати дітей, вміння бути доброю мамою для ще однієї щасливої, самодостатньої жінки здалося завданням вищого рівня і чимось неймовірно захопливим. Не конкурувати, а вчитися одна від одної, дбати про власні кордони і поважати інших — це робить працю в жіночому колі ресурсною. Для мене початок співпраці із Sestry, мабуть, невипадково збігся з глибшим аналізом жіночої лінії свого роду, сильної, як і мої колеги-редакторки, в кожній з яких у різні моменти проявляються Деметра, Персефона, Гера, Афродіта, Артеміда чи Гестія. А теми власних текстів чи редагованих і перекладених мною часом неймовірно перегукуються з актуальними життєвими подіями чи роздумами. Можливо, в цьому і є якась магія сестринського кола.
Олена Клепа, спеціалістка СММ
«Почуваюся тут потрібною». На першу співбесіду в Sestry я прийшла за три місяці до офіційного старту проєкту: в старих саморобних шортах, в футболці, яку взяла в пункті гуманітарної допомоги, з зачіскою «кульбабка», наче перед самим офісом зняла будівельну каску, і з 7-річним досвідом на телебаченні. Я не шукала роботу. Мені було спокійно і зручно працювати охоронницею на будівельному майданчику. Не гаяла часу даремно. Постійно вчилася, брала участь у безкоштовних онлайн-тренінгах. Але чомусь всі керівники час від часу питали: «Ти вже щось запримітила для себе? Є якісь цікаві вакансії?» Вони казали, що мені тут не місце і я варта чогось більшого, створена для іншого.
Sestry знайшли мене самі. Тому, коли я вперше йшла на зустріч, то вирішила: «Або пан, або пропав». Це не була типова співбесіда. Це була зустріч людей зі схожими цінностями та спільною метою. Ми говорили різними мовами, але розуміли одне одного з пів слова. Плани були амбітні і, на перший погляд, нереальні. Їм потрібен був керівник соціальних мереж. Мене безмежно лякала відповідальність, але я ніколи не кажу «не вмію», поки не спробую. Досвід показав, що всьому можна навчитися. В Sestry я відчуваю себе потрібною. Відчуваю, що мені є куди рости. Мені подобається, що я можу обʼєднати тут весь свій набутий досвід, що я можу експериментувати. Але найважливіше те, що мене перестали мучити докори сумління. В моїй країні війна. Ворог не лише на фронті. Російська пропаганда розпустила свої щупальці далеко за межі своїх кордонів. І, створюючи матеріали для соціальних мереж, розповідаючи тут в Польщі про українців на передовій, а українцям про поляків, які «не втомилися від війни», я допомагаю Україні вистояти в інформаційному просторі.
Беата Лижва-Сокул, фоторедакторка
Коли багато років тому у колеги-фоторедактора виникла ідея змінити роботу і спробувати свої сили за кордоном, один редактор категорично відрадив її від цього: «Ти ніколи не будеш такою впізнаваною в редакції в Нью-Йорку чи Лондоні, як вдома. Ти не досягнеш того ж рівня мови, що й твої англомовні колеги, максимум — будеш асистентом головного фоторедактора. В іноземній редакції ти завжди будеш іноземцем». Вона послухалася і залишилася в країні, хоча в університеті вивчала англійську мову, і знання мови не було б перешкодою. Через кілька років вона залишила професію. Вирішила, що журналістика їй більше не потрібна і її просто не існує вже.
З того часу багато чого змінилося в медіа, і багато хто думає, що в епоху соціальних мереж журналістика взагалі більше не потрібна. Світ змінюється, тож ЗМІ теж змінюються. Однак я сама не перестала вірити в їхню роль. Я не втекла від них, а навпаки, шукала для себе нове місце. Так я потрапила в Sestry, де познайомилася з редакторами та журналістами, які приїхали до Польщі з охопленої війною України. Після року спільної роботи я знаю, що ми дуже схожі одне на одного, але багато в чому відрізняємося. Ми прислухаємося одне до одного, сперечаємося, разом ходимо на виставки і випиваємо вино.
Коли я почала працювати в Sestry і ми з головною редакторкою сайту Марією Гурською обговорювали, які фотографії мають його ілюструвати, я почула: «Це твій сад». Це було одне з багатьох фантастичних висловлювань, які мені довелося почути протягом наступних місяців спільної роботи — слова, які будували наші професійні та приватні стосунки. В епоху фейкових новин, ботів і кризи ЗМІ для мене, як для фоторедактора Sestry, від самого початку було особливо важливо, як ми розповідаємо про те, що відбувається в Україні, за допомогою фотографій. Я спостерігаю за медіа у світі, і завдяки редакторам нашого сайту помічаю, що ці зображення часто поверхневі, не засновані на безпосередніх свідченнях чи досвіді, стереотипні.
Для мене безпосередній контакт з журналістками та редакторками з України є безцінним у моїй щоденній роботі. Я переконана, що журналістські проєкти, засновані на такій співпраці, — це можливість для медіа майбутнього. Це гарантія надійності та ефективності там, де на кону долі людей у найвіддаленіших куточках світу.
У фільмі Кетрін Бігелоу «Ворог номер один» є сцена, коли головний герой, агент ЦРУ, відповідальний за захоплення Осами бен Ладена, стикається з групою морських піхотинців, учасників операції. Один з них, сумніваючись в успішності операції (особливо через те, що його має очолити жінка), запитує своїх колег: «Чому ви їй довіряєте? «Чому я повинен їй довіряти?». На це інший відповідає: «Тому що вона знає, що робить». Саме так я відчуваю себе в редакції Sestry. Я працюю з редакторами та журналістами з України, які знають, що вони роблять і чому. І мені це дуже комфортно.
<frame>Пропонуємо вам наступну публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>
Я реабілітувала дітей, а вони — мене
Мій шлях від сфери краси та світових подіумів до благодійності й опіки над дитячим будинком ліг через втрату найріднішої людини. І сталося це неочікувано.
У минулому я була спортсменкою, займалась художньою гімнастикою. Доросла до майстра спорту. У київський Будинок моделей «Хрещатик» потрапила випадково: дорога з інституту проходила повз нього. Тоді це був найкращий будинок моделей трикотажних виробів у Радянському Союзі, він підкорював світові подіуми. Побачила оголошення про кастинг, вирішила сходити з дівчатами за компанію.
Так почалась моя модельна історія.
Я об’їздила чимало країн, серед яких — США, Бразилія, Мексика, Южна Корея, Велика Британія, майже вся Європа.
У 2002-му, коли вже була впізнаваною особистістю у столиці, ми з подругою Ксенією Кузьменко відкрили власну агенцію. Окрім модельного бізнесу зайнялись також організацією та продюсуванням національного конкурсу Міс Україна. Після того, як у 2004 році цей конкурс вдалось успішно провести у Палаці «Україна» з прямою трансляцією на телебаченні, мені стало цікаво, як це — брати там участь. Хотілось краще розуміти дівчат і підтримувати їх.
Тоді я сама взяла участь у Miss Global USA і… завоювала корону Mrs Globe Europe.
Люблю мистецтво, окрім моделінгу мала пристрасть й до кіно. Однією з найбільш пам’ятних ролей була роль польської княжни у фільмі про Богдана Хмельницького. Напередодні повномасштабної війни я знімалася в успішному українському проєкті «Київ вдень та вночі». Життя було дуже насичене.
Але одного дня раптово померла моя мама — і всередині щось обірвалося. Ми з нею були дуже близькі. Нічого не хотілося, потрібні були нові сенси, щоб жити далі.
Коли мені запропонували очолити благодійний фонд, який опікується дитячим реабілітаційним центром «Місто щасливих дітей», я не була впевнена, що впораюсь. Це те місце, де надають допомогу покинутим дітям — когось знайшли просто на вулиці, від когось відмовились, деяких вилучили з кризових родин. Доки дорослі вирішують різні юридичні питання та триває пошук нових родин, ці діти мають можливість жити в комфортних умовах і проходити психологічну реабілітацію. Ми з командою повинні були все це забезпечити.
Спочатку просто туди їздила, але з кожним наступним візитом — втягувалась: діти чекають зустрічей, з’являється довіра і прив'язаності. Це стало моїм порятунком тоді, як і зараз — під час війни. Бо кожен знаходить свій стимул і сенс життя у важкі часи. Я реабілітувала дітей, а вони — мене.
Та сама Power Woman
У перші дні, коли почалась велика війна, гармати і війська протиповітряної оборони розмістили біля нашого дитбудинку. Ми прийняли швидке рішення евакуювати дітей, співробітники під свою відповідальність вивезли їх у більш безпечні населені пункти України — хто куди.
З’являлись пропозиції перенести дитбудинок за кордон, але ми сподівалися, що все швидко закінчиться. Тоді всі вірили, що ця війна ненадовго. Одна з таких пропозицій прийшла від Ольги Богомолець [українська політична і громадська діячка, заслужена лікарка України, — Ред.]: одна сім'я в Німеччині мала можливість допомогти, надати житло і все необхідне.
Так у моєму житті зʼявилась Ельвіра. План евакуації дітей у режимі онлайн ми створювали саме з нею. Тоді я ще не мала уявлення, хто така Ельвіра Нєвєра, не бачила її фільми і не здогадувалась, що згодом до мене прийде абсолютне захоплення цією жінкою, взаємна симпатія і дуже близька дружба. Жінкою, в якої не закінчується енергія і бажання допомагати. Зараз для мене вона — та сама power woman.
На той момент Ельвіра вже займалася допомогою для наших солдатів, це їй вдалось знайти заможну сім'ю з Баварії, яка виділяла та виділяє чималі кошти на підтримку української армії, оскільки не могла миритись з бездіяльністю німецького уряду. У жінки на ім’я Ульріке була вілла біля озера посеред лісу, де ніхто не жив, і після довгих роздумів Нєвєра запропонувала евакуювати та поселити там український дитячий будинок.
Виїхати було непросто. По-перше, війна тривала вже кілька місяців, і якщо до цього був хаос і люди, дитячі будинки, інтернати виїжджали без будь-яких документів, то нам вже довелось пройти всі коридори влади та отримувати офіційні дозволи від чотирьох міністерств та військової адміністрації. А по-друге, потрібно було буквально «позбирати» 20 дітей по Україні: з Київської, Тернопільської, Волинської, Львівської областей — звідусіль, де вони опинились.
Транспорт і переїзд організувала Ельвіра та родина фон Вальца. На польському кордоні ми пересіли в інший автобус, який віз нас у новий дім. Було лячно і дорослим, і дітям — ми прямували у невідомість.
Турбота з великої літери
У Німеччині ми стали єдиними, хто цілим дитячим будинком, включно з вихователями, знайшов притулок завдяки приватній ініціативі. Ніколи б не подумала, що німці так вміють піклуватись. Ти лише встиг подумати — а вони вже це для тебе роблять.
У маленькому баварському містечку наш автобус зустрічали місцеві жителі, мер міста і навіть оркестр. Для цього перекрили всю трасу. У будинку приготували все — навіть їжу і лежанки для моїх песика і котика, яких я забрала з собою.
Минув рік, перш ніж нам вдалось організувати новий режим нашого життя та прийняти нову реальність, що ми живемо тут, що сьогодні це наш дім. І що ми живемо під одним дахом — 20 дітей та 10 вихователів — як нова сім'я. І лише через рік, коли трохи вгамувався загальний стрес, ми почали помічати, в якому чарівному місці знаходимось. Місцеві мешканці допомагали всім можливим, навіть організовували спортивні заняття та активності для дітей. Це — турбота з великої літери.
Коли Ельвіра вперше приїхала до нас в гості, щоб познайомитись — з обіймами і гостинцями для дітей — ми влаштували дискотеку. Вона все фільмувала, обіцяла одного дня зробити з цього кіно. До кожної дитини знайшла тепле слово й правильний підхід.
Пізніше, в Амстердамі, куди вона запросила на прем'єру фільму [«Синдром Гамлета» (2022), — Ред.], я відкрила для себе ще іншу Ельвіру: талановиту режисерку, небайдужу особистість, яка не боїться заглиблюватись у дуже серйозні проблеми суспільства і знаходити для них вирішення.
Пам'ятаю, як з нами стався театр.
До дітей приїхала подруга Нєвєри — режисерка Роза Саркісян, яка зіграла у «Синдромі Гамлета». Була ідея позайматись театротерапією, в образі певного героя розповісти про свої емоції та переживання, про те, що болить. Це виявився величезний крок вперед у терапії дітей. У них за плечима страшні психологічні травми, але після того, як їх хоч раз вдалось проговорити — стає легше. Один тиждень з Розою виявився більш ефективним, ніж робота з психологами на базі нашого центру.
З цих глибинних життєвих історій створили справжній театр. Уявіть, Ельвіра організувала гастролі в Берліні! І наші діти виступали на сцені, про них писали газети. Після цього діти змінились повністю, стали більш довірливими, впевненими у собі, а страх відкриватись повністю зник.
Але найголовніше — вони були щасливими.
Дій, як жінка
Мені здається, Ельвіра думає про Україну 24 години на добу. Не просто думає, а діє. Щодня. Нещодавно я приїхала до неї у Берлін на вихідні [Ельвіра Нєвєра, волонтерка, польсько-німецька режисерка та сценаристка, зараз проживає у Берліні, — Ред.], а у неї робота нон-стоп: приймає запити з фронту, відправляє туди генератори, прилади нічного бачення, дрони. Особливо допомагає жінкам, які опинились у складних ситуаціях. Просто по-людськи, по-жіночому. У цей момент, коли я вам про неї розповідаю, вона займається пошуком житла для жінки у Києві, яка пережила російський полон.
Не знаю, де вона черпає силу в будь-якій ситуації реагувати зважено, але я ніколи не бачила її спалахів гніву чи нервів. Внутрішній спокій — це велика якість. Спочатку я була переконана, що вона для цього займається йогою — і теж почала, бо у роботі з дітьми вкрай необхідно попри все зберігати рівновагу, присутність духу і позитив. Поки одного разу Ельвіра сама мене не запитала: «Знаєш, з тобою так приємно проводити час, ти така спокійна, умиротворена. Як тобі це вдається?»
Вірю в силу жінок. Часом здається, що чоловіки не здатні домовитися і йти пліч-о-пліч, а у жінок це виходить. Ми маємо здоровий глузд та внутрішню рівновагу. Вміємо зібратись і бути гнучкими у критичні моменти.
Можливо, я суджу по Ельвірі чи по собі, тому що про себе теж можу сказати напевно, що я сильна жінка. Але вона — абсолютна сила. Їй вдається не лише реалізовувати свої цілі, а й спрямовувати та підтримувати інших людей у найважчий час
Найважче — відпускати дітей додому
За останні 2,5 роки я була кухаркою, посудомийкою, домогосподаркою, психологинею, лікаркою, водійкою, курʼєром. І усвідомила, що якщо до тебе приходять певні знання чи навички, то треба їх нести й розвивати далі, не втрачати, бо ніколи невідомо, як повернеться доля.
Наприклад, у школі в мене була німецька, але я ніколи не думала, що ця мова мені знадобиться. Жінки у моїй родині гарно готували — але я ніколи не розвивала в собі ці здібності, допоки не довелось виконувати роль кухарки для 30 людей. Я стала й водійкою, оскільки ми живемо серед лісу, дітей потрібно було завозити та привозити зі школи й гуртків. У мене також є диплом з лікувальної фізкультури (ЛФК). В Німеччині це затребувана професія, і якби я раптом захотіла залишитися, то могла б успішно працювати.
Зараз наші діти повертаються додому. Когось усиновлюють, хтось повернувся у свої сім'ї, тому що там закінчилися суди чи батьки впоралися з наявними проблемами. На сьогоднішній момент у нас залишилося тільки троє хлопчиків. Я їм обіцяла, що вони закінчать тут школу — особливо старшому хлопцю, тому що він навчається в німецькому класі. За два роки він зміг з нуля вивчити німецьку мову, успішно скласти іспити нарівні з німцями і запросив мене на свій випуск. Востаннє я була на випускному у свого сина.
Відпускати дітей дуже важко. Психологи вчать, що потрібно одразу сепаруватися, менше комунікувати. Але за два роки ми стали рідними, і мені зовсім не байдуже, як у дітей складається доля у нових сім’ях. Багато раджусь щодо дітей з Ельвірою, разом міркуємо, як вчинити краще. Вона бачила всі процеси зсередини і є моєю довіреною особою.
А тим часом наш київський будинок продовжує роботу. Зробили там чистоту та затишок, облаштували укриття, лиш поки ніяк не можемо знайти психолога. Будемо кликати Розу з її унікальною методикою терапією театром. На жаль, зараз як ніколи величезна кількість дітей потребує допомоги й опіки, країні вкрай необхідні такі заклади.
23 липня «Місто щасливих дітей» відчинило свої двері для нових мешканців.
І як ви думаєте: хто був першою гостею? — ЕЛЬВІРА!
Пані Зосі 70+ років. Але енергії в ній стільки, що, здається, вона здатна знести пів світу заради своєї мети. Активна, усміхнена і водночас завжди рішуче налаштована. Кожне питання сприймає як виклик, і вже готова з ним справлятися. Їздить велосипедом на дачу до подруг, аби обговорити нові події. Пані Зося має не менш серйозну та допитливу кішку, яка сидить на підвіконні і за всіма спостерігає. Мабуть, щоб потім усе розповісти своїй власниці, аби вона була в курсі, коли сусідка прийшла додому і хто викинув оту червону обгортку від цукерки просто на землю.
Пані Зося усім у своєму житловому комплексі розповіла, що ми з України і потребуємо допомоги. І люди стали пропонувати якісь речі, гроші, продукти. Я відмовлялася. Тільки б знайти, де жити. Хоча насправді потрібне було все, просто незручно брати, та і дуже не хотілося відчувати себе безпомічною. За два дні наша пані Зося знайшла нам житло. Тимчасове. Поки ми підшукаємо постійне.
Ми були сусідками. Наші будинки стояли поруч, і пані Зося кожного ранку махала мені у вікно. І посміхалася. І я раділа цьому ритуалу. Це був мій рятівний острівець у той страшний і тривожний час.
Майже щодня вона приносила нам якусь свою страву. «Я приготувала пиріг. Мені багато не треба. Це вам». «Знаю, підлітки люблять картоплю фрі. От зробила твоєму синові». «А це мій рулетик. Скуштуйте». Мені вже дуже багато років ніхто не готував. Мама пішла у засвіти, коли мені було 10. Бабуся померла 5 років тому. До цього вона довго хворіла, не могла готувати. Тому їжа пані Зосі, приправлена щирістю і теплотою, була для мене особливо смачною.
Син питав: «А чому людина, яка нічого про нас не знає, нам допомагає?». І я відповідала, що є на світі люди, яким не байдужі людські долі
Ми прожили у квартирі, яку знайшла нам пані Зося, два місяці. І за цей час глибоко здружилися з нашою чудовою новою бабусею. Чаювали, розмовляли — я українською, вона польською. Якось знаходили спільну мову.
Коли ми виїжджали, вона дала мені гроші. Я спочатку відмовилась. Але виявилося, що пані Зося оформила допомогу за програмою 40+, яка передбачала виплату полякам, які прихистили у себе українців. І от все, що вона отримала, вона віддала нам. Сказала, що ці гроші нам допоможуть. Тоді я взяла. І ці гроші дійсно дуже допомогли.
Ми живемо у Кракові понад два роки. За цей час, у силу своєї професії, я познайомилася з багатьма людьми. Але пані Зося — єдина, яка стала нам дійсно близькою. Ми продовжуємо зустрічатися, їздимо в гості, чаюємо, розмовляємо — вона польською, я українською. Хоча тепер ми розуміємо одна одну набагато краще. Як рідні люди.
Так війна об’єднала людей різних національностей, віку, віросповідань і життєвого досвіду. Так війна показала, як нерідні по крові можуть стати рідними в душі.
Чимало людей у Європі втомилися від нашої війни і навіть від нас. Ставлення до українців місцями змінилося і в Польщі. Але пані Зося — це наша стабільність, адже завжди до нас добра, чуйна, відкрита і щиро рада нас бачити. Як бабуся, якої мені так бракує.
Фотографії з приватного архіву. Титульна ілюстрація @blancaindiart
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.