Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Понад 35 людей постраждало, 8 вбито, серед них — дві дитини.
У Синельниківському районі на Дніпропетровщині внаслідок російських ракетних ударів загинуло шестеро людей. У Дніпрі — двоє загиблих, у Кривому Розі — поранені, повідомив голова Дніпропетровської облради Микола Лукашук. У Нікопольському районі пошкоджено 14 будинків, без світла залишились 30 000 родин. Після обіду агресори спрямували дрон на пожежну машину. На щастя, надзвичайники живі.
Маленький шестирічний хлопчик у Синельникову залишився один, адже інші члени його родини загинули від російської ракети. Мама, бабуся, сестра і брат. Батько помер рік тому. Дитина знаходиться в лікарні з опіками, пораненнями і струсом мозку. Тітка хлопчика по татовій лінії заявила про бажання оформити опікунство.
Після атаки в Дніпрі пошкоджені 6 багатоповерхівок і два приватні будинки, три навчальні заклади, 7 адміністративних та офісна будівлі, ринок, магазини і торговельні павільйони, готель, СТО, а також майже 50 авто.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Росія систематично і свідомо розстрілює і катує українських військовополонених, захоплює у полон цивільне населення, яке не підтримує так званий «руський мір». А ще — викрадає українських дітей, намагаючись перевиховати, згідно пропагандистських наративів, а деяких забирає у свої родини, змінюючи навіть імена. На дотримання прав людини у РФ не зважають. Sestry поспілкувалися із Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Дмитром Лубінцем про депортацію українських дітей до Росії, деталі обміну полоненими, злочини ворога щодо українських військовополонених і цивільних та недостатню реакцію міжнародної спільноти на ці випадки.
Повернення полонених
Наталія Жуковська: Про яку кількість полонених — як військових, так і цивільних — зараз йде мова?
Дмитро Лубінець: Насамперед зазначу, що ми не можемо оголошувати число військовополонених — як тих українських військових, яких у полон захопила РФ, так і тих російських військових, які потрапили у полон в Україні. Це питання безпеки. Щодо цивільних людей, то це не полонені. Це незаконно затримані громадяни, яких Росія взагалі не має права позбавляти волі. Станом на сьогодні нам відомо, що близько 14 тисяч осіб вважаються зниклими безвісти внаслідок російської агресії. Також верифіковано, що в Росії незаконно утримують майже 1700 цивільних. Це ті цифри, про які ми можемо говорити.
Ви як омбудсмен закликали російську владу надати списки військовополонених з України, кого Росія готова терміново повернути. Які найбільші труднощі із поверненням цієї категорії громадян?
Загалом найбільша трудність у тому, що РФ не дотримується норм міжнародного гуманітарного права та Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Водночас міжнародне гуманітарне право передбачає, що обміни полоненими мають проводитися після закінчення бойових дій. Виняток — тяжкопоранені або тяжкохворі, які підлягають репатріації навіть під час збройного конфлікту. Це прописано у Женевських конвенціях. Тому, зважаючи на це, хотів би зупинитися на двох моментах. По-перше, наразі ми проводимо обміни військовополоненими під час збройного конфлікту. Жодна країна світу цього не робила. Це вперше в історії. Те, що станом на сьогодні ми повернули 3767 наших громадян і провели 58 обмінів — це справді важливий результат. По-друге, на жаль, РФ мала б безумовно повернути всіх тяжкопоранених, тяжкохворих, а також українських жінок, але вона цього не робить. Хоча це прямо передбачають Женевські конвенції.
Перший жіночий обмін. 17 жовтня 2022 року. Фото: STR/AFP/East News
Щоб зрушити процес щодо цього Україна створила змішану медичну комісію — для того, щоб об’єктивно визначати стан здоров’я військовополонених. Цю норму Женевських конвенцій застосовували лише двічі з середини XX століття — під час війни у В’єтнамі та ірано-іракської війни. Змішані медичні комісії складаються із кількох експертів. Її члени повинні висувати пропозиції стосовно репатріації військовополонених, їхнього виключення з-поміж репатрійованих або стосовно відстрочки рішення до подальшого огляду. Ми сподіваємося, що це буде крок до того, щоб РФ створила аналогічну змішану комісію у своїй країні. Але станом на сьогодні Росія ще досі цього не зробила. Ще однією проблемою є те, що Кремль використовує емоції родичів українських військовополонених. Агресор свідомо робить ті чи інші маніпуляції, щоб впливати на настрої всередині нашого суспільства.
Зупинка обмінних процесів, пропаганда у соцмережах, списки людей, яких нібито Україна не хоче забирати, — це все навмисні дії Росії. РФ просто грається людьми, використовуючи їхній біль
Останній обмін відбувся 18 жовтня. Тоді вдалось повернути військовослужбовців, які, у тому числі, були засуджені РФ до довічного ув’язнення, а також бійців «Азову». Від чого залежать формування списків наших військових на обмін?
Ми працюємо над тим, щоб повернути всіх наших громадян, але щодо військовополонених, то перевага надається тяжкопораненим, тяжкохворим, а також жінкам. Ми подаємо російській стороні різні пропозиції та різні списки. Усі українські військовослужбовці, які є в реєстрах Національного інформаційного бюро, автоматично потрапляють у списки на обмін. Не залежно від їхнього статусу: чи це зниклий безвісти, чи підтверджений МКЧХ військовополонений. Україна ставиться до всіх однаково і працює над поверненням із полону кожного. Я завжди на цьому наголошую.
Також у нас є цифра, що серед усіх повернутих з російського полону, близько 40% тих, хто вважався зниклим безвісти. Тому постійна подача списків на обмін усіх захисників і захисниць — це один із шляхів пошуку людей. Україна завжди намагається шукати різні способи, щоб повернути своїх громадян. Як приклад, коли мусульмани світу відзначали закінчення посту Ораза-Байрам, а католики — Великдень, Україна стала ініціатором здійснення обміну військовополоненими, котрі сповідують іслам та є католиками. Однак запропоновані списки РФ проігнорувала. Чи можливо тут пояснити логіку Росії? Питання риторичне.
Повернені українські військові із російського полону. Фото: Офіс Омбудсмана
У чому найбільша складність із поверненням цивільних полонених?
Цивільні — найскладніша категорія для повернення. Особливо з огляду на те, що Росія не має законних підстав для їхнього затримання. Відповідно до міжнародного гуманітарного права, цивільна людина мала б бути звільнена негайно. Однак РФ чхає на це, викрадає цивільних, катує їх, утримує у місцях позбавлення волі. Якщо дивитися на складність щодо повернення, то безумно найбільша проблема — верифікація даних про цивільних: коли й де викрали людину, де вона перебуває зараз. Росія не надає жодної інформації.
Станом на сьогодні верифіковано, що в місцях позбавлення волі у РФ перебуває близько 1700 цивільних. Але ми розуміємо, що ці цифри значно більші
Росія систематично і свідомо вчиняє злочини. На мою думку, за викрадення цивільних посадовці РФ мають отримати нові ордери на арешт від Міжнародного кримінального суду, оскільки даний вид злочину може бути кваліфікований як злочин проти людства.
За даними видання Associated Press, РФ планує до 2026 року створити 25 нових «виправних колоній» і шість інших центрів утримання під вартою цивільних на окупованих територіях України. Що загалом відомо про стан утримання українських полонених? Наскільки відомо їхнє місцерозташування?
Росія не надає жодної інформації про цивільних. У більшості випадків нам не відоме ані їхнє місце, ані стан, в якому вони зараз перебувають. Звісно, що є винятки, коли вдається отримати інформацію про людину через міжнародних партнерів або ж іншими способами. Однак це не дуже великий відсоток. Щодо стану утримання цивільних, то Росія катує і застосовує найжахливіші тортури щодо них. Усі цивільні перебувають у неналежних умовах утримання, без медичного забезпечення, належної кількості їжі та води. Їх місяцями можуть утримувати у катівнях та підвалах.
Нам усім відома історія українки Олени Пех. Нещодавно її вдалося звільнити з російської неволі. Жінка була змушена повернутися до тимчасово окупованої Донеччини, де доглядала хвору після інсульту маму. Після незаконного затримання українку катували електрострумом, душили пакетом, вкручували в коліна шурупи, імітували розстріл. Незаконно засудили. В Олени розвинулася низка хвороб. Це лише одна, з десятків тисяч історій того, що РФ робить із нашими людьми.
Олена Пех після звільнення з полону. Фото: HANDOUT/AFP/East News
До того ж, ще з 2014 року на тимчасово окупованих територіях поширене «насильницьке зникнення» людей. У кожному окупованому населеному пункту РФ створює катівні.
Як Росія реагує на українські запити щодо місця перебування українських полонених? Як треті країни можуть допомогти із цим питанням?
РФ дуже рідко надає будь-яку інформацію. У більшості випадків ворог ігнорує наші запити, дає відписки. Щодо допомоги з поверненням цивільних ми вже публічного говорили про Катар і Ватикан.
З Катаром ми мали низку комунікацій щодо повернення українців додому, а завдяки Ватикану нам вдалося повернути 28 червня цього року 10 наших громадян в Україну
Також задля повернення українців активно працює робоча група пункту 4 Формули миру. На її засіданнях, яких відбулося вже 7, ми порушуємо питання повернення додому всіх громадян без виключення: дітей, цивільних, військовополонених. До засідань групи на постійній основі долучаються близько 50 країн світу та 7 міжнародних організацій: МКЧХ, Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, ОБСЄ, ЮНІСЕФ, ЄС, Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Координатор системи ООН в Україні.
Я завжди відзначаю зусилля Канади та Норвегії, які є співголовами робочої групи. Також нагадаю, що ми створили Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних РФ цивільних осіб. До першого її засідання доєдналися 52 країни світу і міжнародні організації. Проте навіть на тому, що в нас уже є, ми не зупиняємося. Наприкінці жовтня цього року в Монреалі відбулася Міністерська конференція з людського виміру Формули миру, в якій я брав участь у складі української делегації. Її учасники ухвалили спільне комюніке, головним аспектом якого стало узгодження Монреальського зобов’язання. Це ключові механізми для повернення наших людей додому. Сподіваюся, що це комюніке працюватиме й ми побачимо реальні результати. Також, як ще один результат, конференції — буде створена група країн, яка тісно співпрацюватиме з Україною для збору та пошуку детальної інформації про українських військовополонених, незаконно затриманих цивільних і викрадених дітей.
Дмитро Лубінець: «Ми створили Міжнародну платформу за звільнення незаконно утримуваних РФ цивільних осіб»
Росія дозволила головному омбудсмену Туреччини Шерефу Малкочу відвідати місця, де утримують українських військовополонених. Чого Київ чекає від цього візиту?
На мою думку, ще дуже рано говорити про будь-які результати. Насамперед варто дочекатися, щоб це справді відбулося. Ми можемо очікувати багато, але не забуваймо з яким підступним ворогом ми воюємо.
Знущання і розстріл росіянами українських полонених
Прокуратура Донецької області розпочала розслідування чергового воєнного злочину росіян. Йдеться про ймовірний розстріл шістьох полонених українських воїнів. Це вже не перший такий випадок. Щоразу за вказаними фактами ви звертаєтеся до ООН та Міжнародного комітету Червоного Хреста. Якою є їхня реакція? Чи реагують вони взагалі на це?
На жаль, належної реакції ми не бачимо. ООН фіксує у своїх звітах такі страти, іноді озвучує публічно, але цього не достатньо. Потрібні конкретні кроки, щоб такі злочини зі сторони окупантів припинилися.
На мою думку, МКЧХ також публічно має заявити про порушення Росією норм Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Адже страти українських військовополонених — це свідома політика РФ
Такі воєнні злочини толеруються вищим керівництвом Росії. Водночас реакції міжнародної спільноти на ці події не бачимо. Ордерів на арешт для воєнних злочинців за страти військовополонених досі немає. Тому, я завжди після кожного відомого мені випадку страт, направляю листи до ООН та МКЧХ, аби вони фіксували ці порушення. Принаймні те, що ми можемо зробити сьогодні — продовжувати світовим організаціям відкривати очі на злочини Росії.
Генпрокуратура відкрила понад 450 кримінальних проваджень за фактами жорстокого поводження та катувань військовополонених та понад 2 100 за фактами катування цивільних. Про які саме катування йде мова? Як фіксуються ці катування і як їх можна використовувати у подальшому для міжнародного суду — як фіксацію здійснених РФ військових злочинів?
За даними ООН, понад 95% українських військовополонених зазнали тортур у Росії. Ідеться про побиття, катування електричним струмом. До того ж росіяни проти українців у полоні застосовують фізичне і психологічне насилля. Вони не тільки б’ють, катують, змушують стояти на морозі полонених, цькують на них собак. Вони й психологічно тиснуть: кажуть, що вдома на полонених ніхто не чекає, змушують вчити й співати кожного ранку гімн Росії. Навіть неналежні умови утримання — це вже своєрідні тортури. Лише уявіть, що відчуває людина, яку кожен день годують ложкою каші й майже не дають води. Або яку тримають у тісній камері, змушують стояти і не дозволяють присісти. Це жахливо. Повернуті з полону розповідають такі історії, від яких мороз йде шкірою.
Діти і їхня доля
Росія депортувала та примусово перемістила майже 20 тисяч українських дітей. Однак це лише приблизні цифри. Про яку кількість насправді може йти мова?
За різними даними, сама Росія підтверджує, що вивезла понад 700 тисяч українських дітей, але списків не надає. Насправді ми не знаємо реального числа викрадених дітей, але воно значно більше ніж 20 тисяч. Хоча навіть це дуже велике число. Якщо кожного дня з цих двадцяти тисяч повертати хоча б одну дитину — Україні знадобиться понад 55 років.
Під час повернення українців додому. Фото: Офіс Омбудсмана
1001 дитину вдалося вже повернути Україні з окупованих територій та РФ. Де саме перебували ці діти? Який механізм повернення викрадених дітей?
Ми намагаємося зібрати інформацію про те, куди депортують українських дітей. Наразі за відомими даним, їх вивозять до Володимирської, Омської, Ростовської, Челябінської, Саратовської, Московської, Ленінградської областей, Краснодарського краю та на острів Сахалін. Тобто навіть у найвіддаленіші регіони. Водночас нам відомо, що дітей розміщують і на тимчасово окупованих територіях. Росіяни не надають інформацію про них, а максимально її приховують. Доволі часто переміщують їх у різні місця, регіони. Це для того, щоб нам було важче повертати наших дітей.
Мілітаризація та індоктринація викрадених українських дітей: наскільки це масштабне явище? В який спосіб РФ це робить? Яка фінальна ціль Росії — зробити українських дітей російськими громадянами чи є ще інші?
Депортуючи і примусово переміщуючи українських дітей Росія має конкретну ціль — знищити їхню ідентичність. Це явище дуже масштабне, бо кожна дитина, зазнає перевиховання.
Ще з 2014 року РФ проводить політику мілітаризації дітей: залучає їх до руху «Юнармія», кадетських шкіл. Також Росія просуває отруйні наративи, що їхня рідна Україна — це ворог, з яким треба боротися зі зброєю в руках
Змінюють уявлення дітей про історію та війну. Роблять це для того, щоб не просто змінити українську ідентичність. Для Росії наші діти — це нове покоління солдат. Саме тому є непоодинокі випадки, коли ще неповнолітнім дітям уже приносили повістки в російську армію. Зі системною російською політикою знищення української ідентичності дітей можна ознайомитися у спеціальній доповіді «Переопилені». Це вже друга спеціальна доповідь Офісу Омбудсмана. Перша мала назву «Нерозквітлі». У ній йшлося про депортацію та індоктринацію українських дітей. Представники РФ продовжують і відправляти українських дітей «на лікування».
Так, гуманітарний штаб «Єдиної Росії», повідомив, що з часу його заснування у квітні 2022 року до квітня 2024 року вони відправили 1500 дітей з окупованої території України та Бєлгородської області РФ до федеральних клінік «на лікування» і зупинятися у цій «допомозі» не планують. Також росіяни всиновлюють українських дітей з окупованих територій і часто відслідкувати їхні долі майже нереально. Так, у квітні 2024 року стало відомо про ще один випадок. Росіянка взяла під опіку хлопчика, якого з окупованої території Донецької області разом з братом та сестрою вивезли в Росію та помістили в інтернат у Підмосков’ї. Взяти брата та сестру дитини прийомна матір відмовилася. 16-річній сестрі хлопчика російський суд в опіці також відмовив. В результаті хлопчика усиновили, а його особисті дані — ім’я, прізвище, по батькові та місце народження — змінили, незважаючи на спротив самої дитини.
Чоловік зустрічає своїх дітей, вивезених до підконтрольної Росії території. Фото: SERGEI CHUZAVKOV/AFP/East News
Режим Лукашенка з 2021 року до червня 2024 року перемістив щонайменше 2219 українських дітей з окупованих територій на територію Білорусі. Такі дані оприлюднили у своєму звіті українські та білоруські правозахисники. Відомі імена конкретних чиновників, причетних до депортації маленьких українців. Чому досі немає ордеру на арешт Лукашенка та його прибічників, як це є у випадку Путіна та Львової-Бєлової?
Це питання можна поставити у багатьох випадках. Чому немає ордерів на арешт за викрадення цивільних? Чому немає ордерів на арешт за катування й страти військовополонених?
Які санкції існують проти викрадачів українських дітей?
Насамперед — дипломатичні. Відразу зазначу, один із підсумків роботи на міністерській конференції у Монреалі — це те, що Канада готує новий пакет санкцій проти Росії через депортацію українських дітей та інших цивільних громадян. На мою думку, запровадження санкцій — це один із методів тиску на РФ. І він насправді дієвий.
Україна розширила переговорну групу, яка займається підготовкою обмінів військовополоненими. Як це впливає на ефективність, власне, обмінів?
Першочергово це питання Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Зі своєї сторони я можу говорити лише про мою комунікацію — це взаємодія між омбудсманами двох країн: України та РФ.
Під час зустрічі з уповноваженою з прав людини у РФ. Фото: Офіс Омбудсмана
До речі, нещодавно бачився з Тетяною Москальковою, уповноваженою з прав людини в РФ. Зустріч відбулася на кордоні з Білоруссю за участі МКЧХ. Як її результат — ми домовилися про репатріацію тіл загиблих, обмін списками військовополонених, яких відвідали обидві сторони, і обмін листами. У тому числі започаткували новий формат — передали листи від родичів українським військовополоненим у РФ. Іноді у мене запитують, як мені спілкуватися з представницею РФ? Знаєте, я, роблю все можливе аби захистити інтереси українців і повернути їх із російської неволі додому.
Процедура підписання контрактів відбулася в рекрутинговому центрі. Його розгорнули при генеральному консульстві України в Любліні.
Після підписання контрактів група добровольців вирушила на військовий полігон Збройних Сил Республіки Польща для проходження базового військового вишколу, який триватиме 35 днів. Далі військовослужбовці зможуть продовжити навчання за обраними військово-обліковими спеціальностями на базах НАТО в Європі, розповів представник командування Українського легіону, підполковник Петро Горкуша:
— На сьогоднішній день до рекрутингового центру «Українського легіону» надійшло майже 700 заявок від громадян України, які проживають у Польщі, Чехії, Німеччині, Ірландії та інших країнах. Після проходження військово-лікарської комісії, відповідних перевірок і підписання контрактів вони також приєднаються до лав легіону.
— Це важливий крок, що демонструє рішучість українців, які, перебуваючи за кордоном, готові захищати свою Батьківщину. Наше консульство, разом з посольством та усіма українськими дипломатичними установами у світі підтримує Український легіон та надає всебічну підтримку всім охочим приєднатися до його лав, — наголосив Генеральний консул України в Любліні Олег Куць.
Рекрутинговий центр Українського легіону в Любліні продовжує прийом заявок від громадян України. Заявки можна подати через офіційний сайт Українського легіону або через українські консульства і посольства в Європі.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/670064b9371ecfa3749d7347_8f98b1a7b04779a144640363f279fdba2fe1e982.avif">Український легіон у Польщі розпочав набір добровольців</span>
Марцін Меєр — 54-річний польський бізнесмен, який від початку повномасштабної війни допомагає українцям. Спочатку перевозив людей від польсько-українського кордону, а згодом поїхав волонтерити до України. Возить допомогу у найбільш небезпечні райони, куди не всі хочуть їхати. До війни в Україні уникав соцмереж, але з її початком створив акаунт в Instagram і TikTok з однією метою — дати можливість людям, які потребують допомоги, зв'язатися з ним. А також показує іноземцям, що відбувається в Україні.
Польсько-український кордон
Того ранку, 24 лютого 2022-го року, щойно прокинувшись, я одразу поїхав на польсько-український кордон. Впродовж двох тижнів перевозив людей. Спочатку їздив власною машиною. Згодом пересів на мікроавтобус. До України перевозив чоловіків, які поверталися з-за кордону на війну, та гуманітарну допомогу. Назад забирав жінок і дітей. Більшість були наляканими. Я одразу їм включав wi-fi зі свого телефону, аби могли написати рідним, де вони є і куди їдуть. Мені було важливо щоб вони почувалися у безпеці. Багато з них вже на той момент мали психологічні травми.
Якось підвозив трьох жінок з дітьми. Одна з них боялася заходити в будинок, де їм надали прихисток. Я сказав: «Спокійно, не нервуй. Ми зачекаємо, поки ти зрозумієш, що тут безпечно». Мене вразило, що майже всі жінки, з якими я стикався, одразу цікавилися можливістю працевлаштування. І це при тому, що вони не були з бідних родин. Одна з них, наприклад, мала у Харкові п’ять магазинів з солодощами. Однак через війну була змушена все залишити.
Марцін Меєр від початку повномасштабної війни допомагає Україні. Фото: приватний архів
Згодом зрозумів, що мені не достатньо лише перевозити людей. Подумував над тим, аби доєднатися до війська. Однак мій друг з Києва сказав: «Марціне, ти вже не такий молодий. Тобі 52 роки. Продовжуй допомагати і робити те, що робиш». Тоді ж я вирішив їхати до України і допомагати людям безпоередньо там — і, зокрема, неподалік лінії фронту.
Записи у соцмережах стали відеощоденником
У березні, щойно звільнили Київщину від росіян, я поїхав до Бородянки, Бучі та Ірпеня із гуманітарною допомогою. Про ці регіони навіть важко згадувати. Я бачив гори розстріляних цивільних машин, слухав людей, які розповідали про розстріли цивільних російськими військовими. Я хотів кричати на весь світ про ці жахіття у 21-му столітті. На жаль, багато хто у Європі вже починає забувати про війну в Україні. Люди живуть спокійне життя і не розуміють, що лише за 400 км від бомбардувань гинуть цивільні. Важливо було розповідати все, бо російська пропаганда кричала, що то все фейки.
Марцін Меєр: «Записи у соцмережах були немов моїм відеощоденником». Фото: приватний архів
До того моменту я не був зареєстрований у жодній соціальній мережі. Моя донька вмовила зробити сторінку у TikTok, а товариш — в Інстаграм. Я — не телевізійний репортер. Не шукав жодної сенсації. Просто розповідав те, що бачив. Мене вразила історія подружжя пенсіонерів, які не хотіли виїжджати з Бучі, жили у наметі посеред двору. Їх навіть не лякав холод.
Записи у соцмережах були немов моїм відеощоденником
Завдяки їм я також звітував людям, що їхня посилка потрапила за призначенням, а не лежить десь на складі. Я не роблю це заради слави в інтернеті. Хочу бути відкритим і прозорим. Також за допомогою соцмереж люди, які потребують допомоги, можуть зі мною зв'язатися.
Ще під час волонтерства на кордоні я познайомився з пастором Віталієм із Кривого Рогу. Їзджу до нього регулярно. Пам’ятаю як ми разом поїхали до одного з деокупованих сіл. Як завжди привезли гуманітарку. До нас підійшов чоловік і попросив нас про допомогу. Виявилося, що росіяни застрелили його дружину, і він просто хотів відкопати її тіло, аби перевезти і поховати на цвинтарі. Це був шок.
Також якось у Кривому рогу ми роздавали гуманітарну допомогу. До нас підійшла жінка і запитала, чи є два гігієнічних памперси. Мене це прохання вразило до глибини душі. Вона не просила грошей чи якоїсь іншої допомоги. Лише два памперси — навіть не пачку. Іноді були звернення з дитячих будинків. Привозили речі, продукти, ліки, генератори.
Марцін Меєр під час роздачі гуманітарної допомоги. Фото: приватний архів
Найстрашніше мені було під Бахмутом у селі Парасковіївка, яке зараз в російській окупації. Ми їхали з гуманітаркою на цивільній машині, позначеній хрестом. Однак для росіян це не має значення. Вони нас обстрілювали. Звісно, було страшно. Є такий вираз «тільки дурні не бояться». Мене щоразу вражали люди, які не хотіли виїжджати з небезпечних місць. Особливо пенсіонери, які сиділи у підвалах. Звісно, що не мені їх засуджувати. Можливо, хтось з них чекав на росіян, а, можливо, просто боялися їхати у невідомість.
Була також ситуація, коли мама віддала свого сина, якого потрібно було довезти з Кривого Рогу до Кракова. Там у нього був законний опікун. Для перетину кордону жінка надала свій дозвіл. Цей 8-річний хлопчик страшенно боявся усіляких гучних звуків. Перші дев’ять годин він їхав мовчки, не промовивши жодного слова. Зі мною був товариш, з яким ми по черзі вели авто. На ночівлю ніде не зупинялися. Намагалися якнайшвидше довезти цю дитину, аби він мав якомога менше стресу.
Ворог був за 500 метрів
На початку повномасштабної війни військові просили все — бронежилети, шоломи, одяг, спальники, тактичні окуляри. Безпілотники і машини потрібні весь час. Дехто з людей віддавав свої звичайні дрони, аби хлопці навчилися літати. Зі мною зв’язувалися люди з Австрії, Норвегії, які хотіли віддати свої авто для армії. Декілька відвозив нещодавно. Зокрема, й для військового якого знав. Через два тижні після того він зник безвісти. Невідомо, чи він у полоні чи загинув. Тіла досі немає.
Щоразу, як їдеш на фронт, небезпечно. Одного разу ворог був за 500 метрів від нас. То була місцина, де пів села під росіянами, а друга частина — під українцями
Звісно, було ризиковано туди їхати, але ми повинні були це зробити. Знаєте, коли чоловік виростає, він однаково трохи схожий на дитину. Якщо небезпечно — це круто. Зрозуміло, я не хочу загинути. Але однаково їду туди, бо розумію, що хлопці і дівчата у таких небезпечних умовах щодня. Їм приємно, коли хтось до них приїжджає, що про них пам'ятають.
Марцін з українськими військовими на Донеччині. Фото: приватний архів
Були ситуації, коли по приїзду певний час навіть на вулицю не виходили, бо літало багато дронів. Також виключали телефони, геолокацію. Те, що мені вдається відзняти на передовій, я завжди публікую через два тижні або місяць. Це насамперед пов'язано з безпекою.
Не можливо забути випалені росіянами села і міста. Час там ніби зупинився. Ти бачиш, що ось білизна висить, тут накритий стіл, стоять тарілки. Люди все лишали в одну мить і тікали. Жоден фільм не зможе передати всі ті жахіття.
Інформаційна війна важлива
Мене досі дивує, що є ті, хто не вірять у реальність і жорстокість цієї війни. Вони пишуть про це у коментарях на моїх сторінках у соцмережі. Іноді кажуть, що все це зрежисовано, що це знімальний майданчик. Бо, наприклад, не може бути військовий на фронті поголеним і чистим — він має бути вкритим багнюкою, з бородою. Часом бажають мені смерті. Насправді ж, читаючи це, я просто посміхаюся і роблю свою роботу далі.
Ми повинні усвідомити одну річ — кожен з нас не хотів би, щоб це сталося в його державі.
Звісно, що захищати країну мають всі, але найлегше засуджувати тих, хто тікає, хто не хоче воювати. Ніхто не знає, як би, наприклад, поляки повели себе в цій ситуації
Чи виїхали б з Польщі? Забрала б мама свого 20-річного сина в іншу країну чи відправила б на фронт? Насправді, коли ти вдягнеш чиєсь взуття, тільки тоді зрозумієш.
Марцін Меєр: «Я ніколи не думав, що така кривава війна може бути так близько Польщі». Фото: приватний архів
Якими є росіяни, знаю з особистого досвіду. Маю знайомих у США, де колись проживав. У них навіть там мізки промиті пропагандою. Вони вважають себе обраним народом і до всіх інших націй ставляться, як до нижчих за рівнем. Вони нікого не люблять і є заздрісними. Згадайте, настільки вони були здивовані, побачивши в українських будинках каналізацію й унітази. Вони думали, що там буде, як у них вдома, — замість туалету яма у землі. Я чув історії, як росіяни крали електричні чайники і ставили їх грітися на газ. Або виймали з бронежилету броньовані пластини, а замість них вставляли крадені ноутбутки. Я був у будинках неподалік лінії фронту, то росіяни там навіть рами з вікон і крани покрали.
Ми повинні бути разом
Прикро, що деякі люди досі живуть історією, яка розділяє наші народи. Волинська трагедія сталася 80 років тому, і ніхто не каже, що її треба забути. Але зараз не час для цього. Коли ми збурюємо інформаційний простір, згадуючи про сумні сторінки нашої історії, — це найкраща мелодія для росіян. Так, це важкі теми в нашій історії, але не для цього конкретного моменту. Історія дуже важлива, але час писати нову. За таким принципом я живу.
Я не можу зрозуміти тих, хто кричить: «Нехай вони вже підпишуть той мир і домовляться». Я завжди на це відповідаю — уявіть, що хтось прийшов до моєї країни і забрав пару воєводств. Або ж я приходжу до вас додому і забираю вашу кухню і кімнату. І раптом хтось приходить до вас і каже: «Ну, добре, нехай цей Марцін живе у твоїй кімнаті і кухні». Легко так говорити тим, коли це не стосується їхньої землі.
Марцін Меєр: «Займаючись волонтерством, я хотів показати своїм дітям, що потрібно у цьому житті щось робити для інших безкорисливо». Фото: приватний архів
Перші два роки я взагалі нікуди не їздив у відпустку. Приїжджав до Польщі на свята на тиждень-два, аби побачити своїх дітей, і їхав назад. Лише цього року вперше поїхав з ними на море. Утім однаково думками і серцем весь час був в Україні. Одного дня, прогулюючись, ми зустріли дівчину з України, яка продавала морозиво разом з хлопцем. Вони мене впізнали, вийшли і подякували. Мені так було приємно. Особливо у той момент, коли моя 17-річна донька і 8-річний син стояли поруч і все це бачили. Це просте «дякую» — найбільша нагорода для мене. Займаючись волонтерством, я хотів показати своїм дітям, що потрібно у цьому житті щось робити для інших безкорисливо. Сподіваюся, що вони пишаються мною.
Війна навчила цінувати кожну хвилину життя
Ця війна навчила мене допомагати. Коли ти робиш це від щирого серця — ти допомагаєш і собі. Я по-справжньому почав цінувати кожен день, помічати дрібниці, насолоджуватися кожною миттю перебування з моїми дітьми. У побуті намагаюся робити все з думками про інших — навіть, коли паркуюсь, ставлю авто так, аби ще хтось міг стати поруч.
Марцін Меєр: «Ця війна навчила мене допомагати». Фото: приватний архів
Я ніколи не думав, що така кривава війна може бути так близько Польщі. У світі війни і конфлікти тривають роками. І, до речі, практично у кожній є російський слід. Але вони були далеко. Навіть якби я хотів поїхати і допомогти, дістатися туди важко. А тут Україна — за крок від нас.
Люди справді втомилися від війни. Це важка правда. Утім, коли ти згадуєш тих хлопців і дівчат, які на передовій, то розумієш, що не маєш права навіть думати про втому
Я з Україною до перемоги. Впевнений, після закінчення війни країна отримає потужний поштовх для розвитку. У вас все для цього є — земля, природні багатства і люди. А ще я хочу здійснити одну з своїх мрій — поїхати у подорож до Криму. Там ще не був, лише від друзів чув, як там красиво.
До війни його називали «банкіром, який біжить», бо Андрій Оністрат не тільки керував і володів банком, але й бігав серйозні марафони. Коли почалася велика війна, він, багатодітний батько, добровольцем пішов у ЗСУ і став «банкіром, який воює». Зараз він уже не банкір і, за його словами, живе на зарплату офіцера ЗСУ.
Війна забрала в Андрія Оністрата рідного сина, який воював разом з ним. Життя повністю змінилось. Про трансформації, які спровокувала війна, Sestry і поговорили з Андрієм.
«У процесі переходу від банкіра до військового чимало етапів — від насолоди до пригнічення»
Оксана Щирба: Як ви вирішили піти в армію? Яку роль у цьому рішенні зіграли рідні та близькі?
Андрій Оністрат: Спочатку в червні 2022 пішов на війну мій син, а за ним через 2,5 місяці подався і я. А якщо пішов Остап, то мені вже не піти було неможливо. Дружина (Валентина Хамайко — відома телеведуча, співзасновниця бренду одягу — Ред.) поставилася до цього дуже погано. Я не казав про своє рішення до останнього. Заважав страх, що вона буде проти. Коли ж Валя дізналася, то сильно плакала, не хотіла, щоб я їхав. Її це дуже зачепило. Але рішення було прийнято.
Андрій Оністрат на фронті
— Виїхати з країни ви не думали?
— Тривожної валізи у нас не було. Але у перші тижні війни ми про це розмовляли. Я готовий був у разі чого посадити сім'ю в машину і вивезти в безпечне місце, а сам повернутися. Але дружина сказала, що не хоче їхати, бо відчуває, що якщо виїде, то вже не повернеться у свій будинок.
— Як ви пройшли трансформацію від банкіра до військового?
— У цьому процесі багато етапів ― від насолоди до пригнічення. Трансформація ― це можливість змін в собі та зовнішньому середовищі. Це цікаво.
Я читав теорію, що будь-яка людина може пройти цей шлях на шкалі від виконавця до лідера в будь-який бік. От до мене приїжджав приятель-підприємець. Я спитав його: «Ти не думав піти працювати?» На що він здивовано відповів: «Та ти що?» Тобто він вже не може повернутися на стадію виконавця. А я легко це роблю.
— Чи бракує довоєнного життя?
— Важко пояснити, чого мені бракує. Коли я приїжджаю додому, лягаю у своє ліжко, то розумію, що мені цього дуже сильно не вистачало. Засинати з дітьми, обіймати дружину.
З родиною
У всякому житті є свої плюси та мінуси ― і у мирному, і у воєнному
Коли я був у Торецьку, то відчував там адреналін під час виконання бойових завдань. Тобто, з одного боку, складно, але з іншого ― отримуєш емоції, яких у мирному житті немає.
Взагалі моє життя змінилося повністю. Я хіба що живу в тому самому місці і їжджу на тих самих автівках, та й усе. Інше коло спілкування. Інші пріоритети.
— До початку повномасштабної війни у вас не було військового досвіду, тому що ви стали батьком у 18 років і отримали відстрочку від військової служби. Раніше ви думали, що армія ― марна трата часу, формалізм. Але коли почалась повномасштабна війна, пішли на фронт. Що для вас сьогодні означає армія?
— Сьогодні армія ― це моє життя. Понад 90% мого часу.
Мені цікаво займатися військовою кар’єрою, використовуючи попередній мирний досвід. Армія ― це розвиток, планування, виживання, виконання наказів, структура тощо. В армії дуже швидко змінюються події, тут жорстка динаміка. Тоді як в мирному житті війна виглядає, як стрічка новин.
— Чим вам допомагає, а чим заважає попередній досвід?
— Нічим не заважає. Можливо, інколи доводиться переступати через себе. Наприклад, коли дають ідіотські завдання. У мирному житті я цього не робив.
А допомагає мені моя навичка думати. Тому що в армії, на жаль, небагато людей, які вміють думати
«Пам'ятаю, обійняв його і подумав, який же він став великий, дорослий»
— Ваш син Остап загинув під час виконання бойового завдання під Вугледаром у 2023 році, йому був 21 рік.Розкажіть про ваші стосунки…
— Я надихнув сина на рішення піти в армію. Стимулював його. І коли я запитую себе зараз, а якщо повернути час назад, то чи зробив би я так само, то у мене немає відповіді.
Із сином Остапом на передовій
Я багато думав і продовжую думати про причини того, що сталося. До війни ми нечасто спілкувалися, а деякі його дії, — як, наприклад, рішення кинути університет, — могли дратувати мене, навіть викликати відторгнення. А потім Остап пішов на війну, і все повністю змінилося.
За рік війни ми з Остапом спілкувалися більше, ніж за останні 10 років. У нас була єдина маленька пауза ― півтора тижні, а так — щодня. Листувались у Сигналі. Говорили з ним про армію, зброю, одяг, дівчат… Не було тем, яких ми не торкалися. До цього у мене ніколи не було такого досвіду спілкування із сином.
Одного разу під час відпустки я запросив його до Харкова, а там у мене односпальне ліжко, тож ми мали спати на ньому разом. Пам'ятаю, я його обійняв і подумав, який же він став великий, дорослий.
Всі пишалися ним. Коли він приходив у відпустку, його носили на руках. Він навчився спілкуватися з людьми. У цивільному житті це йому давалося досить складно, хоча це дуже важлива навичка. А під час війни Остап відкрився, став по-іншому спілкуватися з братами й сестрами. Став відвертішим.
— Яким Остап був на війні?
— Він став оператором ударних БпЛА, фаховим пілотом FPV, а далі захотів бути штурмовиком. Хоча я радив йому, що можна бути корисним на війні, використовуючи сучасні технології.
— Як пережити таку велику втрату, не збожеволіти?
— Я поки не знаю, як це пережити. Часто перечитую наші листування. Плачу.
Час не лікує
Одразу після загибелі сина почався наступ, і мені було трохи легше під час боїв. А коли наступ закінчився, нахлинули важкі думки, я став їздити на місце, де це сталося, де загинув мій син. Знайшов там його речі. Зібрав їх у ящик, відправив додому. Потім став часто туди їздити, бути там.
З Остапом в 2022 році
«Валя сказала: «Раптом щось, мені навіть тіла твого не віддадуть»
— Заради чого ви боретеся?
— Хочу, щоб наша країна вирвалася з російської парадигми існування. Щоб ми вистрибнули з цього назавжди і так, щоб це не можна було повернути.
Якщо раптом здійсниться страшний сон, в якому Росія перемагає, то я і мої діти не будуть жити в цій країні. Тому і борюся заради того, щоб перегорнути цю сторінку історії
— Як складаються ваші стосунки з родиною під час війни?
— Це абсолютно інше життя у порівнянні з тим, коли я тільки йшов в армію. Діти подорослішали. Валентина розпочала свій бізнес і стала ще більш зайнятою. Валя неодноразово зізнавалася, що їй важко. Вона працює 7 днів на тиждень. Зараз дійсно важкі часи. Але наразі вдається думати переважно про те, як наблизити нашу перемогу, про інше буду думати після.
— Ви ж навіть зверталися до сімейного психолога…
— Так. В якийсь момент ми наче почали говорити різними мовами. Тобто ти говориш начебто зрозуміли речі, а тебе ніби не чують. Мене це дуже дратувало. Валя запропонувала піти до психолога, вона дуже хоче мені допомогти. Зараз я розумію, наскільки їй було важко прийняти всі ці зміни, пережити загибель мого сина (Остап — син Андрія від першого шлюбу — Ред.). Як непросто їй пережити зміни в мені.
— Після 18 років спільного життя, в результаті якого у вас народилося четверо дітей, ви узаконили відносини.
— Валя сказала мені: а якщо раптом щось, то мені навіть твого тіла не віддадуть. Зважаючи на те, де я знаходжуся, ризики тут дійсно дуже високі. Це було емоційне рішення. І дуже емоційний момент.
Після 18 років спільного життя нарешті офіційне весілля. З Валентиною Хамайко
«В армії відчував булінг по відношенню до себе»
— Що найскладніше в армії, на передовій?
— Наприклад, я не люблю недосипати. Для мене це якась червона лінія, яку я не люблю переходити. А недосипати доводилось постійно. Це те, що стосується фізичного. З емоційної точки зору ― я відчував булінг по відношенню до себе. Булінг в армії полягає в тому, щоб нагнути, змусити. З’являється відчуття безвиході.
А ще мій вік… Я старший за інших, і це не дуже приємне відчуття.
Коли я був командиром, мав проблемні стосунки з однією людиною. От в житті я намагаюся не спілкуватися, не перетинатися з ідіотами, бо з ними складно знайти спільну мову. І до армії з неадекватними людьми я не мав справи.
А на війні ти мусиш спілкуватися з усіма, навіть з ідіотами. Ти не можеш зробити вигляд, що їх немає. І це складно
— Як вижити на цій війні?
— На фронті ти постійно «перегріваєшся» через постійні виклики та навантаження. Щоб не допускати перегріву, я відправляв своїх підлеглих додому на кілька тижнів. Це їх трохи повертало до життя.
Андрій Оністрат давно бігає марафони, зараз це допомагає відновити енергію життя
— Ви вклали багато власних грошей у армію. У чому зараз причина нестачі коштів? Які головні проблеми в армії?
— Я презентував одне дослідження, які підрозділи успішні, а які ні. Виявилося, успішні ті, у яких є бюджет, аби закривати різні свої потреби.
Скажімо, я вклав кошти в закупку відеореєстраторів. Колись замовляли дрони в Міністерстві оборони, але відеореєстратори в них настільки погані, що дрони не летять. Один реєстратор коштує 2600 гривень. В день дронів витрачається приблизно 20 штук. Замовити відеореєстратори в Міністерстві ти не можеш, бо їх немає. Тому тобі треба просто взяти і закупити їх самому. Загалом потреби підрозділу дуже великі. Зараз в армії такий стан, що потрібно все докуповувати. Частину потреб компенсує ЄС.
Будь-який армійський підрозділ ― це маленький стартап. І цьому підрозділу, якщо хочеш перемогти, треба купувати технології
— За що вас нагороджували?
— В армії цікавий підхід до нагород. Наприклад, іде наступ. І кількість людей, які особливо відзначилися, визначається суб’єктивно. Скажімо, відзначилося 20 людей, а мені кажуть: «Треба роздати 6 «Золотих Хрестів». Я питаю: «Чому лише 6, ми ж успішно наступали, мій підрозділ успішно справився з цими задачами». На що мені відповідають: «Такий наказ». Доводиться обирати найкращих з найкращих.
Потім іде другий наступ. Ті ж люди беруть в ньому участь. І тоді я вже роздавав нагороди іншим, щоб нікого не образити. Хоча проявили себе всі. Мене особисто нагородили «Срібним Хрестом». Думаю, за те, що я швидко та ефективно сформував підрозділ. Також мені дали звання офіцера. В СБУ я отримав відзнаку за затримання російської розвідки в Балаклії. Це була групова операція, в якій я брав участь. Усім тоді роздали однакові нагороди.
— Ким ви хочете бути в Україні після перемоги і що маєте робити?
— Я точно буду займатися дітьми. Коли я на фронті, працюю, то дуже недодаю їм часу, уваги та любові. Хочеться це компенсувати.
Альдона Гартвіньська: Ти працюєш в медіа-просторі, переважно в соціальних мережах. Зібрав велику аудиторію, але це не завжди люди, які Тобі симпатизують. Досить почитати коментарі під Твоїми дописами на “Х” — і можна знайти там навіть погрози. Як Ти з цим справляєшся? Перш за все, що відповідаєш тим, хто кричить: «Це не наша війна, вона ніколи не дійде до Польщі, допоможіть польським дітям!».
Матеуш Водзінський “Exen” (Ексен): Перш за все — я не відповідаю, я ігнорую. Але якби мені справді довелося відповісти... У цьому є певний сенс, що це не наша війна, війна Польщі. Але я з самого початку підходжу до цього так, що я живу в специфічному місці в Польщі, а це прикордонна територія. У нас тут інша ситуація, ніж у решта території країни, де війна не так помітна. З іншого боку, у мене вдома вже більше трьох років триває мігрантська криза. Там дуже багато армії, поліції, всіляких служб. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вже знав, що якщо війна пошириться на всю територію України, тобто до нашого кордону, то і у нас буде небезпечно. Тому що мені було зрозуміло, що ця війна не дійде до Варшави. Але також зрозуміло, що з'явилася б така сіра зона, прикордонна смуга. Небезпечна і непередбачувана.
Тобто ти вважаєш, що якщо Україна не зупинить Росію, то її війська підуть далі, в балтійські країни? Дійдуть до Кенігсбергу?
Я не знаю, як це все обернеться, але це не обов'язково має бути повномасштабна війна. Для того, щоб вона торкнулася нас локально, достатньо, щоб вона дійшла до нашого кордону. І це були б якісь провокації, щось, що падало б через наш кордон частіше, ніж це відбувається зараз. І це була б група російських солдатів, які «заблукали» тому, що неправильно прочитали знак і поїхали прямо до нас, замість того, щоб поїхати туди, куди вони хотіли.
Тому я почав допомагати українцям.
Все почалося в червні 2022 року. Я робив це трохи з вдячності за те, що їм вдалося відстояти столицю і відтіснити росіян, і ця війна за 1500 кілометрів від нас
Коли почалася окупація Київської області, було незрозуміло, що буде далі. Займуть Київ і підуть на захід? Чим далі війна від наших кордонів, тим ми в більшій безпеці.
Першу автівку ти завіз до Києва. Чому їздиш все далі і далі?
Чим більше я зустрічав українських солдатів, чим більше машин я їм підвозив, тим ефективніше я ставав у пересуванні Україною. Але це не було так, що я приїхав на машині до Києва, а вже наступної поїздки я був у Бахмуті. Ми рухалися повільно, крок за кроком. У січні 2023 року ми поїхали до Бахмута. І там, дійсно, я побачив справжню живу війну.
Фото: Альдона Гартвіньська
Як це розуміти?
До росіян було десь... кілометр? Було дуже шумно і дуже небезпечно.
Але це був перший раз, коли ви почули артилерію?
Ні, я чув раніше. Але не так близько, не так, щоб вона падала скрізь і кожні кілька секунд.
У кожному своєму пості в соціальних мережах ти підкреслюєш, що не відступиш зараз, що будеш допомагати, поки останній росіянин не покине окуповану ними територію. У тебе коли-небудь виникали сумніви: навіщо я це роблю?
Я постійно ставлю собі це питання. Саме тому я тут, можливо, в сотий раз, і я живий. Кажуть, що є дві «школи» допомоги. Одна з них — допомагати з головою, як це робимо ми. Іноді ми їздимо досить близько до лінії фронту, тому що мусимо. Але можна домовитися про зустріч за п'ять чи десять кілометрів. Можна допомогти набагато безпечніше і нічим не ризикувати.
Бував у реальній небезпеці?
Кілька разів. І таких ситуацій стає все більше і більше. Раніше була артилерія або просто людині не пощастило. Точніше, прямо в тебе ніхто не цілився, але якщо десь близько падало, то могло зачепити осколками. Зараз все зовсім по-іншому. Якщо машина під'їжджає ближче до лінії фронту, росіяни полюють на неї.
Говориш про безпілотники-камікадзе?
Артилерія продовжує бути загрозою, тому що вони продовжують стріляти з ГРАДів і мінометів. Але треба бути дуже нещасливим, щоб їм вдалося влучити в тебе, особливо якщо ти пересуваєшся в машині. А з дронами справа в тому, що достатньо оператору такого безпілотника, який бачить вас у прямому ефірі, помітити вас, і полювання починається негайно.
Так, одного разу. Це було близько трьох місяців тому. Ми були на дорозі між Торецьком і Нью-Йорком. Все, як бачиш, закінчилося щасливо, адже я сиджу перед Тобою, але ця ситуація дала мені зрозуміти, що це вже зовсім інша війна, ніж та, що була рік тому. Ми дійшли до того, що безпечніше сидіти на позиціях, в окопах, ніж виходити з них за межі зони бойових дій. Раніше ми могли заїхати в Бахмут і бути в кілометрі від росіян. Зараз вже сама дорога в бік фронту, на досить великій відстані від лінії зіткнення, є дуже небезпечною.
Раніше ми, волонтери, теж могли пересуватися досить безпечно, щоб мінімізувати загрозу від артилерії.
А зараз, якщо вона йде за тобою, від неї важко втекти.
Війна змінилася. Війна дронів, технологічна війна, інформаційна війна. Але як змінився Ексен? Хто він зараз, після трьох років повномасштабного вторгнення?
Незважаючи на психічне та фізичне навантаження, я все ще почуваюся комфортно поруч із лінією фронту. У тому сенсі, що страх, хоч і залишається зі мною, але не паралізує мене.
Або ти можеш з цим впоратися, або це просто не для тебе і ти опускаєш руки. Я не здався і не збираюся.
Тобто страх залишився, він нікуди не подівся?
Ну, звичайно, він є. Навіть більше, якщо ми їдемо в групі з чотирьох чи п'яти осіб, то є страх за інших, за яких я відповідаю. Часто це також люди, які вперше чи вдруге опиняються в такому небезпечному місці. Вони не до кінця розуміють ситуацію. Я також не знаю, як вони поводитимуться, коли їм загрожуватиме безпосередня небезпека. Але це не той страх, який відчувають солдати: нон-стоп, день за днем десь на позиції за кілька десятків метрів від ворога. Я навіть не можу собі цього уявити. Страх охоплює нас на мить, коли ми зупиняємося, щоб вийти з машини. Потім ми повертаємося в безпечне місце, можемо розслабитися. А солдати застрягли в цьому, навіть не знаючи, як надовго.
Але вони також потрохи звикають до цього страху.
Звикнути можна до чого завгодно, але страх нікуди не зникає. Нещодавно в ЗМІ пройшла інформація, що росіяни увійшли в Куп'янськ. Я був там, у місті, буквально за півтора тижні до цього. І що там? Багато людей. Магазини відкриті, кіоски працюють, життя триває. Там залишилися люди похилого віку, немічні, які, звичайно, нікуди не поїдуть. Може, їм нікуди йти, може, вони не хочуть бути нікому тягарем. Вони будуть сидіти в підвалах.
Для українських військових цивільне населення в такому місці є проблемою, воно заважає операціям, заважає застосувати стільки сили, скільки може знадобитися в той чи інший момент. Росіяни взагалі не дбають про цивільних, вони їх просто вбивають.
А українці піклуються про громадян. Я багато разів чув історії про те, як у якомусь місті йдуть бої, і раптом з підвалу виходить цивільний, і солдати не стріляють, тому що він просто стояв на вулиці
А у росіян такої дилеми немає, вони просто не припиняють вогонь. Я сам на власні очі бачив мирних мешканців у місцях, де їх давно не повинно було бути. Це найкращий доказ того, що людина може звикнути до всього. Бо якщо вони звикли до такого життя, що сидять безвилазно в підвалах, де постійно падають ракети....
Ти вже подолав круглу цифру: 280 автомобілів, переданих українській армії. Тепер мета — 300. Коли ти віз до Києва свій власний автомобіль, чи думав, що це може так розвинутись, що в поляків є така сила, що вони підтримають тебе у таких величезних масштабах?
Ні, я планував підвести свою першу машину, Grand Vitara. Паралельно я організував збір на сто тисяч злотих. Я подумав, що якщо я покажу, що завіз свою машину, то, можливо, хтось захоче підтримати покупку ще трьох наступних. Спочатку все йшло дуже повільно. Був час відпусток, і в деяких випадках можна було нормально дістатися до бойових позицій на легковому автомобілі. Але коли настала осінь, прийшли дощі та болото, на фронтові дороги виїхали пікапи. Вони робили абсолютно все: підвозили солдатів на позиції, евакуювали на них поранених, навіть стріляли з них. Тоді всі в Польщі побачили, що умови там дійсно важкі, і що ці машини були просто необхідні. Завдяки тому, що я вже чотири місяці возив ці машини, мені стали довіряти.
Кампанія розрослася до такої міри, що ти сам навряд чи можеш думати про щось інше в даний момент, окрім автомобілів. З чого живеш?
На початку я ще допомагав і працював. Але зараз часу на нормальну роботу вже немає. Близько півроку тому на допомогу прийшов Patronite. Відтоді моїми роботодавцями є люди, які жертвують туди гроші.
Ти вірив, що так вийде? Що так багато поляків захочуть тебе підтримати?
Ну, не так багато. Вийшло добре, я радий. Тому ми можемо продовжувати їздити і допомагати.
Як виглядає ваша робота зсередини? Скільки автомобілів ви купуєте зі збору?
Збірка є одна і та ж, з самого початку, з червня 2022 року, і вона триває. Люди жертвують гроші, а я на них купую автомобілі. Якщо збирається достатньо грошей, щоб у нас були готові дві-три машини, ми відвозимо їх на фронт. Ми намагаємося все документувати — люди хочуть знати, що відбувається з їхніми грошима. Тож у нас такий метод: скільки зберемо грошей, стільки й буде машин. Тому що є й інший шлях: брати «замовлення», тобто домовлятися про допомогу конкретній людині, а потім шукати потрібну суму. І це найкращий спосіб, щоб просто працювати далі. Тому що черга довга, попит ніколи не вичерпається. Тому я намагаюся нікому нічого не обіцяти, а говорити про машину, коли вона вже фізично є.
Ти також намагаєшся розподіляти цю допомогу, щоб вона йшла в різні підрозділи на Донбасі, Запоріжжі, Сумщині чи Херсоні. Таких підрозділів, яким ти передав автомобілі, дуже багато. Хоча є й улюбленці, яких ти не приховуєш, наприклад, Третя десантно-штурмова бригада. Як ти визначаєш, кому автомобіль потрібен більше?
Важко сказати. Третя штурмова бригада — це просто надійний вибір. З ними у мене є впевненість, що машина буде використана для того, для чого ми її готували, і що вона буде на фронті. Тому що це гідна, професійна бригада. Вона величезна, і їм потрібно багато машин.
Тому для тебе найголовніше, щоб дружина командира не роз'їжджала на цих машинах по Львову, бо ми, на жаль, бачили такі випадки не раз. Тому що це трапляється не тільки в Україні. Війна — це чудова можливість заробити гроші, і деякі люди цинічно цим користуються.
Є такі ситуації, про них можна говорити дуже довго. Але ми вже виробили оптимальну стратегію. Ми знаємо, кому віддаємо машини, потім зв'язуємося з одержувачами, вони хваляться своїми фото чи відео. Іноді просять якісь запчастини до цих авто.
Хоча ми намагаємося привезти найкращі і найдорожчі машини, щоб вони не простоювали в автомайстернях.
Ти не раз говорив, що будеш на фронті доти, доки там буде хоча б один росіянин. Тобто до яких пір? Коли це все закінчиться?
Я вже давно перестав ставити це питання, тому що тут ніхто точно не знає, коли це закінчиться. Це триває вже так довго, що безглуздо ставити це питання.
Але так, я буду тут до кінця. Доки я більше не буду потрібен
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.avif)
.jpeg)
