Ексклюзив
20
хв

Марія Берлінська: «Це найбільша війна дронів в історії цивілізації»

Якщо матимемо їх більше, набагато більше, ніж росіяни, виграємо. Інакше доведеться сідати за стіл переговорів з Росією, а наші діти ніколи не будуть в безпеці, каже Марія Берлінська

Наталія Жуковська

Для перемоги потрібні дрони. Марія Берлінська

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Марія Берлінська є унікальною особистістю, можна довго перелічувати її посади та заслуги. Те, що вона зробила для аеророзвідки під час війни, надзвичайно вагомо. Вона почала навчати військових, операторів дронів з 2014 року, боролась за те, щоб бюрократична державна машина скасувала усі перепони для постачання БПЛА на фронт. А це збережені життя наших воїнів, це відбиті у ворога наші міста й села. Від дронів залежить перемога, переконана Марія. Саме про дрони і перемогу журнал Sestry поспілкувався з Марією Берлінською.

Марія Берлінська — громадська діячка, з 2014 року займається аеророзвідкою і підтримує жінок, які воюють. А ще вона є засновницею Центру підтримки аеророзвідки» та правозахисного проєкту «Невидимий батальйон» в Україні. Про війну дронів, розвиток аеророзвідки і плани на майбутнє вона розповіла «Сестрам». 

Наталя Жуковська: Маріє, для вас повномасштабний напад Росії не був сюрпризом. У своїх дописах ви часто про це попереджали. Що скажете нині?

Марія Берлінська: Про велику війну я говорила за кілька років до її початку. З 2005 року вивчаю й аналізую суспільно-політичні процеси у Росії. Глибоко вивчаю ворога, щоб розуміти, чого він прагне. Як говорив римський філософ, знання певних закономірностей позбавляє необхідності знати певні факти. Я просто намагаюся вловлювати закономірності і слідувати холодній логіці.

Якщо ми сидітимемо у теплій ванні пропаганди, то в якийсь момент зрозуміємо, що програли війну — і тоді буде вже пізно. Зараз відбувається процес руйнації імперії.

Росія розвалиться, але це відбуватиметься із сильними землетрусами і тектонічними зсувами, під цими уламками опиняться сусідні країни, у першу чергу Україна. Імперія, збудована на філософії зла та ненависті до ближнього, не здатна довго існувати. Тому вона руйнується. Спочатку був розпад СРСР, зараз триває друга частина. На жаль, ціною є життя людей. І наше завдання зробити так, щоб ця ціна була якомога меншою, щоб наші люди не гинули. Саме тому ми весь час говоримо про технології, здатні допомогти нам здобути перемогу. 

Марія Берлінська

НЖ: Ви людина не з військової родини, не вчились у військовій академії, але від початку війни пішли на фронт, в аеророзвідку. Самоосвіта? Чому виникло бажання займатися саме аеророзвідкою?

МБ: У 2014 році пішла добровольцем. Були потрібні фахівці з аеророзвідки. Я зайнялася цією сферою з нуля: сама «літала» на фронті до 2017 року і паралельно ми вибудовували у Києві перший в Україні навчальний волонтерський центр, де готували фахівців з аеророзвідки. Вважаю, що будь-яка освіта — це самоосвіта. Просто питання у тому, чи можете ви себе оточити професійними людьми. Плюс багато відкритої інформації та постійна робота з матеріалом, з розробниками різних технологій і так далі. Вчитися треба все життя, тим більше у такому динамічному світі, яким є наш. Якщо людина мотивована, все вийде. Немає значення, якою була попередня освіта. Має значення тільки мотивація і бажання здобути ще одну професію.

НЖ: Коли ви зрозуміли, що без дронів війни не виграти?

МБ: У 2014 році оператори дронів були на вагу золота. Ми працювали на Луганщині з різними підрозділами. Власне тоді я і побачила переваги від роботи безпілотників.

Інформацію, яку звичайні розвідники можуть збирати тиждень, ми отримуємо за пів години. До того ж головна перевага — люди. Ми маємо змогу не відправляти бійців у розвідку через мінні поля.

На війні все просто: хто швидше знайшов і вразив ціль, той лишився живим. Так це працює. Я всюди, де могла, говорила про необхідність розвитку цієї галузі, але всі ці роки посадовці у своїх кабінетах мене не чули.

У 2014 році аеророзвідники були на вагу золота

НЖ: Майже від початку війни ви займаєтеся підготовкою операторів БПЛА для фронту, а також постачанням дронів до війська. Що не так із галуззю в Україні? 

МБ: Все не так. Насамперед потрібно розуміти, що галузі не існує: вона тільки стає на ноги. На жаль, держава не підтримала ініціатив з розвитку галузі в 2014–2015 роках, коли почалася війна.

Як результат — на початок повномасштабного вторгнення у нас було буквально кілька виробників дронів. Їх можна було порахувати на пальцях однієї руки. Кожен виробник міг дати максимум 10, 20, 30 комплексів на місяць, при потребі у сотні тисяч дронів.

А ось у нашого ворога у 2014 році галузь була в значно кращому стані. Вони всі ці роки її розвивали. Плюс зараз на них активно працює і ВПК Ірану. Наприклад «Ланцети» — це російські комплекси. Вони дуже успішні: на жаль, вони вибивають нам величезну кількість техніки, а разом з технікою гинуть люди. Так, можна довго випрошувати БМП, танки чи гаубиці, які коштують сотні мільйонів доларів. Можна витратити величезну кількість грошей і сил на виготовлення цього, на логістику. Потім прилітає, наприклад, російський «Ланцет», який коштує 15–20 тисяч доларів — і за секунду знищує нам техніку на мільйони доларів. Просто тому, що ми досі не розробили своїх потужних систем, як власне безпілотних, так і радіоелектронної боротьби, радіоелектронної розвідки. В росіян це на значно вищому рівні поставлено. 

НЖ: Чи змінилося щось за понад рік повномасштабної війни?

МБ: Щось змінилося, але це все ще не є галузь. Для цього треба мати принаймні надійну сотню виробників, які могли б постачати тисячі комплексів на місяць.

Нам зараз потрібно сотні тисяч комплексів. Наприклад, дронів тактичного рівня потребуємо не менше 10 тисяч на один день. Дроном тактичного рівня боєць може оглянути територію до 10–15 кілометрів.

Зараз цю роботу виконують китайські мавіки.

Варто розуміти, що це розхідний матеріал: умовно через тиждень частина дронів буде втрачена і їх треба докупити. Ви розумієте, що дрон за 500–600 доларів, може вразити техніку, яка коштує мільйони. Їх потрібно сотні тисяч. От скільки нам треба живих людей — стільки нам потрібно цих дронів. Щоб не живих людей посилати під прицільний вогонь артилерії, а виконувати ці завдання дронами. Звичайно, ситуація трішки змінилася. Є певні позитивні зрушення, але повірте: в масштабах такої війни вони не закривають і 10 відсотків потреб. Це я вам кажу дуже оптимістично. 

НЖ: А що не так з державною підтримкою? 

МБ: Ми з командою постійно намагаємося щось змінювати: внесли ряд змін у постанови Кабміну, у Митний і Податковий кодекс. Я вдячна тим депутатам і міністрам, які розуміють проблему і підтримують нас. Та залишається ще багато моментів для розв’язку. Я виходжу з концепції, що головна людина в країні зараз не президент, не міністр оборони і навіть не боєць на фронті.

Головна людина в країні — інженер, бо саме інженери можуть забезпечити рішення, які врятують життя десятків тисяч людей. Українські аналоги ланцетів, шахедів і орланів можуть зберегти людям життя. Держава мала б знаходити інженерів і їх стимулювати. Для них скрізь мало б бути зелене світло.

Треба завозити комплектуючі, як у Росії: ворог завозить комплектуючі фурами, інженери сидять і просто створюють безпілотники. А у нас інженер з боєм отримує ці деталі, сам змушений десь їх шукати. Немає зараз в країні нічого важливішого, ніж ця галузь. Це найбільша війна дронів в історії людства. І в кого буде більше дронів — той і переможе.

Марія Берлінська переконана, що виробництво дронів має стати пріоритетом

Ми не можемо собі дозволити воювати людьми. Нас у 5–6 разів менше. Це не враховуючи того, що в Росії ще є білоруси і що Росія воює також нашими людьми з окупованих територій. Якщо ж у когось є ілюзія, що Росія залишила плани зайти в Київ, то він дуже помиляється. Бо вони розуміють: якщо програють, то розваляться, а Путін і його оточення сядуть на лаву підсудних в Гаазі. Тому вони будуть іти до останнього. 

НЖ: Маріє, знаю, що ви до повномасштабного вторгнення жили в США, мали роботу, але все покинули і повернулися до України. Не шкодуєте?

МБ: Я в 2014 році пішла за свій народ. Вдруге я пішла передовсім тому, що мої знання і досвід можуть бути корисними. Так, я кілька років жила в США, але не уявляю, щоб я там залишилася на своїй роботі.

Жити своїм хорошим, забезпеченим, благополучним життям, поки мій народ стікає кров’ю, сидіти в ресторані, пити дороге вино, подорожувати, дивитися на вулкан в Ісландії чи їздити в Японію медитувати, коли тут вбивають моїх людей?

Для мене це абсолютно незрозуміла річ.

Плюс те, що кажу всім своїм бійцям перед їхнім виїздом на фронт чи приїжджаючи до них: я ту саму війну воюю вдруге. Торік я зрозуміла, що війна триває для мене фактично всю мою молодість, зі студентських років. Може статися, що ця війна триватиме довше, ніж моє життя. Я смертна людина, мене в будь-який момент може не стати. Тому мені важливо мати з чим піти. Важливо піти з почуттям виконаного обов’язку, з почуттям вдячності до людей, до всього світу. 

НЖ: Чи вам не страшно?

МБ: Мені було страшно, як і будь-якій людині. Загалом страх — це нормальна реакція. Всім страшно, але важливо контролювати свій страх, інакше він буде контролювати тебе. Мені і зараз так само страшно. 

НЖ: Відколи Росія почала повномасштабний напад на Україну, чи маєте час на сон? 

МБ: Мрію відіспатися. Періодично доводиться це робити, бо якщо недосипати тиждень чи два, все одно приходить день, коли тебе відключає і хочеш чи ні — будеш спати. Мені постійно бракує сну. Хочеться спати хоча б на кілька годин більше, але знаю, що моїм побратимам та посестрам зараз значно важче. Я можу приїхати на фронт, потім повернутися і прийняти гарячий душ, а їм треба бути там постійно. Пам’ятаю свої зими на Донбасі: як важко працювати, особливо в морози або в осінньо-весняній багнюці, коли ти голодний, весь у бруді, промерзлий. Тому я ні на що не скаржуся.

Знаю, що нашим людям зараз значно важче. Я дуже хочу їх захистити, але для цього потрібно, щоб включилася державна машина, бо одні волонтери не витягнуть. 

НЖ: Що посилює вашу віру у те, що Україна вистоїть перед ворогом?

МБ: Вибачте, я до цього ставлюся математично, а математика — наука вперта.

Хай якими героїчними будуть наші зусилля, та якщо у нас не буде літаків F-16, якщо не буде достатньої кількості дронів, то в якийсь момент нам доведеться зупинитися і сідати за стіл переговорів.

Але я вірю, що якщо ми спрацюємо всі разом розумно, то зможемо принаймні зупинити цю війну для наших дітей. Щоб принаймні був якийсь час, коли наші діти не воюють. Цей ворог назавжди.

Дрони найбільше потрібні на фронті

Якщо ми знову впадемо в ілюзії, що з ними можна якось миритися і підписувати черговий Мінськ, Стамбул чи Париж, то для своїх дітей залишимо міну вповільненої дії, яку для нас колись зробили Кравчук і Кучма, Будапештським меморандумом. Росіяни — єдині істоти у світі, з якими не можна домовитися. На жаль, їх понад 140 мільйонів — Україні потрібно діяти дуже розумно, асиметрично, інтелектуально і технологічно. І тоді ми обов’язково переможемо!

Довідка: Марія Берлінська — громадська діячка, з 2014 року займається аеророзвідкою і підтримує жінок, які воюють. А ще вона є засновницею Центру підтримки аеророзвідки» та правозахисного проєкту «Невидимий батальйон» в Україні. Засновниця та керівниця Victory Drones - найбільшого в Україні навчального проєкту для військовослужбовців, який уже навчив 28 000 військовослужбовців аеророзвідці та передав декілька тисяч БПЛА на фронт. Російське вторгнення застало Берлінську у відрядженні в США. У перші тижні вона провела зустрічі з понад пів сотнею конгресменів з обох американських партій. Переконувала чиновників у необхідності підтримки України й постачанні зброї.

Фото надані героїнею публікації

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Ексклюзив
20
хв

«Коли не бачиш дружину два роки, доводиться знайомитися заново», — азовець, який пережив полон

Ексклюзив
20
хв

Обман Росії

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress