.avif)
За вечерею після трьох днів зйомок я не могла не запитати польських колег, що їх найбільше вразило в Україні за цей час. Ніхто з них не був тут раніше, і перший дотик одразу у воєнний час, хоч ми і знімали в місті, а не на передовій. Усі троє відповіли однаково: вони очікували іншого від країни у війні. Так, є тривоги, ракети літають над головою, але люди так багато читають, буквально всюди — у кафе, в автобусі, у парку. Ще українці постійно співають. У закладі може співати ціла компанія, а у сквері грає квартет на музичних інструментах — справжній професійний концерт! Стільки виставок проводиться, театри працюють і квитки на них купити непросто. Такий феномен життя під час війни.
Не знаю, чи помічають це ті, хто усі два роки прожили в країні. Але я, перебуваючи переважно цей час за кордоном, приїжджаючи щоразу дивуюся, як з кожним разом у того ж Києва нарощуються «культурні м’язи»
Навіть якщо маєш у запасі багато часу, все одно щось постійно пропускаєш. Маєш обирати: або не йдеш на виставу Івана Уривського, який отримав цього року Шевченківську премію за свою «Конотопську відьму», або на світову прем’єру опери Романа Григоріва та Іллі Разумейка, лауреатів премії королівського філармонічного товариства Великої Британії.
Те саме з книжками. Не встигла ще прочитати «Пригоди української літератури» Ростислава Семківа чи переклад «Половини жовтого сонця» нігерійської письменниці Чімаманди Нґозі Адічі, як на полицях книжкових з’являються нові й нові переклади українською мовою, романи, антології і дослідження українських авторів.
Те, що століттями забороняла і знищувала Росія, за що загинула незліченна кількість українців у різні часи і продовжують помирати, що витіснялося навіть у часи незалежності російськомовним, російськонаративним контентом, нарешті проростає на повну силу
Наскільки це можливо в умовах війни. А ми, ніби не можемо надихатися, надивитися цим. Уявіть часи Януковича — перед Революцією гідності. Чи можливо було, щоб у широкий прокат вийшов фільм про репресованих українських письменників «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»? Нагадаю, що ще у 2013 році охочі легко могли дивитися в кінотеатрах російські прем’єри: воєнні драми з ворожими наративами та байопіки про російських легенд спорту.
.jpg)
А тут на екрані раптом ожили Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Михайль Семенко, Павло Тичина, Остап Вишня. З них ніби молотком збили оце нашарування каменю й цементу далеких від нас у часі геніїв літератури, яких моє покоління мабуть досі сприймає чорно-білими картинками з підручників, з блідо-бідно написаними біографіями. У фільмі вони стали реальними людьми, які кохають, зраджують, конкурують, жартують, ходять у солярій, палять, сваряться, мають різні звички. І яких підступно знищує радянська влада.
Мені складно було раніше уявити, як митці жили у харківському «Будинку "Слово"». Побут, який відтворили автори кіно, розгортається на екрані з документальною точністю. Декорації створювали за реальним кресленням будинку, навіть вдалося відтворити фрагмент театральної вистави революційного драматурга Леся Курбаса, який знищили совєти. Дотепер ми не мали жодного уявлення, як він виглядав. А тепер є цей кіноескіз, і, як на мене, дуже неочікуваний.
Режисер фільму розповідав в інтерв’ю, що коли команда навідалася у реальний Будинок «Слово» у Харкові, то виявилося, що люди, які зараз там живуть, не знають нічого про трагедії, які розгорталися у кожного з них в квартирах.
Такий наш діагноз після окупації території і інфопростору Росією. Ми нічого не знаємо про самих себе
Переживає ренесанс український театр. Спробуйте купити квиток на вистави до театру Франка. Щоб нарешті спіймати білет на вже згаданого вище Івана Уривського, який працює зараз з українською класикою, скористалася спеціальним ботом. За дві хвилини квитки зникали у мене на очах, поки я не вхопила останні десь на гальорці. Ще два вдалося придбати на «Камінного господаря» за драмою Лесі Українки в Театрі на Подолі. Тож вийшло, що ввечері я дивилася на В’ячеслава Довженка у ролі Хвильового в «Будинку "Слово". Нескінчений роман», а наступного дня виставу, де він уже був Дон Жуаном у вщент заповненій залі театру.
Найпомітнішим і найвідвідуванішим проєктом Українського дому за останні роки стала виставка «Алла Горська. Боривітер». У радянські часи про художницю не говорили навіть в родині
Усіх, хто виступав з промовами на похороні Горської, її друзів, згодом репресували. І лише у часи незалежності синові Олексію вдалося ознайомитися із розсекреченими матеріалами, завдяки яким він зміг довести: його мати і дідусь були вбиті за вказівкою КДБ. Але чи багато ми знали про дисидентку Аллу Горську, а людину і художницю? Виставка в Укрдомі — перша її повна ретроспектива. Це так дивно. Ходиш і чуєш шепоти: «А ти знала, що Горська робила сценографію для вистав?» або «Вперше чую про розбитий вітраж художників у вестибюлі Червоного корпусу, а я там вчився».
Спостерігаючи цей культурний сплеск і спрагле бажання знати про своє минуле, згадую свою поїздку до Мілана півтора роки тому. Разом з командою ми знімали сюжет про засновника італійського кримінального роману Володимира Щербаненка, який народився у Києві. В Італії він відомий за ім’ям Джорджо. Його батько викладав у Київському університеті і був вбитий більшовиками під час оборони Києва. Після цього разом з мамою Володя емігрував до Італії, де через роки стане справжньою зіркою. Його донька Чечилія казала, що батько був самоуком і не мав освіти, тому що працював з юності. Але дуже любив писати. Йому вдалося потрапити до творчого ком’юніті Мілана, з тими ж цінностями й політичними поглядами. За словами італійського дослідника творчості письменника Джанні Канови, після Другої світової в Італії на фоні бідності й руйнувань відбувся економічний і одночасно культурний бум. Щербаненко був з тих, хто підсвічував неідеальності тогочасного суспільства і політичної системи загалом. Тому він став таким успішним.
Кінця російській агресії ще не видно, але усі ми, українці, як оголений нерв, нарешті стали більш чутливими до свого минулого. З плаского одновимірного світу, в якому ми жили ніби навпомацки, нарешті виринаємо. Не можемо начитатися свого, не можемо надивитися.
Те, що намагалися знищити так завзято й жорстоко росіяни, стає видимим, тримає і надихає на більше
Журналістка і дослідниця. Авторка проєкту про видатних постатей української культури Back to the Roots — телевізійної програми на телеканалі TVP World у Польщі та в соцмережах. Працювала шефредакторкою онлайн-версії журналу ELLE-Україна, випусковою редакторкою проєкту «Донбас.Реалії» на Радіо Свобода, редакторкою новин і журналісткою на 5 каналі.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
