Ексклюзив
20
хв

Культурний ренесанс в Україні

Кінця російській агресії ще не видно, але усі ми, українці, як оголений нерв, нарешті стали більш чутливими до свого минулого. З плаского одновимірного світу, в якому ми жили ніби навпомацки, нарешті виринаємо. Не можемо начитатися свого, не можемо надивитися

Анна Лодигіна

Виставка робіт Алли Горської у Києві. Фото: Український дім

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

За вечерею після трьох днів зйомок я не могла не запитати польських колег, що їх найбільше вразило в Україні за цей час. Ніхто з них не був тут раніше, і перший дотик одразу у воєнний час, хоч ми і знімали в місті, а не на передовій. Усі троє відповіли однаково: вони очікували іншого від країни у війні. Так, є тривоги, ракети літають над головою, але люди так багато читають, буквально всюди — у кафе, в автобусі, у парку. Ще українці постійно співають. У закладі може співати ціла компанія, а у сквері грає квартет на музичних інструментах — справжній професійний концерт! Стільки виставок проводиться, театри працюють і квитки на них купити непросто. Такий феномен життя під час війни. 

Не знаю, чи помічають це ті, хто усі два роки прожили в країні. Але я, перебуваючи переважно цей час за кордоном, приїжджаючи щоразу дивуюся, як з кожним разом у того ж Києва нарощуються «культурні м’язи»

Навіть якщо маєш у запасі багато часу, все одно щось постійно пропускаєш. Маєш обирати: або не йдеш на виставу Івана Уривського, який отримав цього року Шевченківську премію за свою «Конотопську відьму», або на світову прем’єру опери Романа Григоріва та Іллі Разумейка, лауреатів премії королівського філармонічного товариства Великої Британії. 

Те саме з книжками. Не встигла ще прочитати «Пригоди української літератури» Ростислава Семківа чи переклад «Половини жовтого сонця» нігерійської письменниці Чімаманди Нґозі Адічі, як на полицях книжкових з’являються нові й нові переклади українською мовою, романи, антології і дослідження українських авторів. 

Те, що століттями забороняла і знищувала Росія, за що загинула незліченна кількість українців у різні часи і продовжують помирати, що витіснялося навіть у часи незалежності російськомовним, російськонаративним контентом, нарешті проростає на повну силу

Наскільки це можливо в умовах війни. А ми, ніби не можемо надихатися, надивитися цим. Уявіть часи Януковича — перед Революцією гідності. Чи можливо було, щоб у широкий прокат вийшов фільм про репресованих українських письменників «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»? Нагадаю, що ще у 2013 році охочі легко могли дивитися в кінотеатрах російські прем’єри: воєнні драми з ворожими наративами та байопіки про російських легенд спорту. 

У Києві показують стрічку «Будинок “Слово”. Нескінчений роман». Фото: пресматеріали

А тут на екрані раптом ожили Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Михайль Семенко, Павло Тичина, Остап Вишня. З них ніби молотком збили оце нашарування каменю й цементу далеких від нас у часі геніїв літератури, яких моє покоління мабуть досі сприймає чорно-білими картинками з підручників, з блідо-бідно написаними біографіями. У фільмі вони стали реальними людьми, які кохають, зраджують, конкурують, жартують, ходять у солярій, палять, сваряться, мають різні звички. І яких підступно знищує радянська влада. 

Мені складно було раніше уявити, як митці жили у харківському «Будинку "Слово"». Побут, який відтворили автори кіно, розгортається на екрані з документальною точністю. Декорації створювали за реальним кресленням будинку, навіть вдалося відтворити фрагмент театральної вистави революційного драматурга Леся Курбаса, який знищили совєти. Дотепер ми не мали жодного уявлення, як він виглядав. А тепер є цей кіноескіз, і, як на мене, дуже неочікуваний. 

Режисер фільму розповідав в інтерв’ю, що коли команда навідалася у реальний Будинок «Слово» у Харкові, то виявилося, що люди, які зараз там живуть, не знають нічого про трагедії, які розгорталися у кожного з них в квартирах.

Такий наш діагноз після окупації території і інфопростору Росією. Ми нічого не знаємо про самих себе

Переживає ренесанс український театр. Спробуйте купити квиток на вистави до театру Франка. Щоб нарешті спіймати білет на вже згаданого вище Івана Уривського, який працює зараз з українською класикою, скористалася спеціальним ботом. За дві хвилини квитки зникали у мене на очах, поки я не вхопила останні десь на гальорці. Ще два вдалося придбати на «Камінного господаря» за драмою Лесі Українки в Театрі на Подолі. Тож вийшло, що ввечері я дивилася на В’ячеслава Довженка у ролі Хвильового в «Будинку "Слово". Нескінчений роман», а наступного дня виставу, де він уже був Дон Жуаном у вщент заповненій залі театру. 

Найпомітнішим і найвідвідуванішим проєктом Українського дому за останні роки стала виставка «Алла Горська. Боривітер». У радянські часи про художницю не говорили навіть в родині
У Києві кожен охочий міг побачити роботи Алли Горської. Фото: Український дім

Усіх, хто виступав з промовами на похороні Горської, її друзів, згодом репресували. І лише у часи незалежності синові Олексію вдалося ознайомитися із розсекреченими матеріалами, завдяки яким він зміг довести: його мати і дідусь були вбиті за вказівкою КДБ. Але чи багато ми знали про дисидентку Аллу Горську, а людину і художницю? Виставка в Укрдомі — перша її повна ретроспектива. Це так дивно. Ходиш і чуєш шепоти: «А ти знала, що Горська робила сценографію для вистав?» або «Вперше чую про розбитий вітраж художників у вестибюлі Червоного корпусу, а я там вчився». 

Одна з робіт Алли Горської. Фото: Український дім

Спостерігаючи цей культурний сплеск і спрагле бажання знати про своє минуле, згадую свою поїздку до Мілана півтора роки тому. Разом з командою ми знімали сюжет про засновника італійського кримінального роману Володимира Щербаненка, який народився у Києві. В Італії він відомий за ім’ям Джорджо. Його батько викладав у Київському університеті і був вбитий більшовиками під час оборони Києва. Після цього разом з мамою Володя емігрував до Італії, де через роки стане справжньою зіркою. Його донька Чечилія казала, що батько був самоуком і не мав освіти, тому що працював з юності. Але дуже любив писати. Йому вдалося потрапити до творчого ком’юніті Мілана, з тими ж цінностями й політичними поглядами. За словами італійського дослідника творчості письменника Джанні Канови, після Другої світової в Італії на фоні бідності й руйнувань відбувся економічний і одночасно культурний бум. Щербаненко був з тих, хто підсвічував неідеальності тогочасного суспільства і політичної системи загалом. Тому він став таким успішним. 

Авторка під час зйомок матеріалу про Володимира Щербаненка — разом з його донькою Чечилією. Фото: приватний архів

Кінця російській агресії ще не видно, але усі ми, українці, як оголений нерв, нарешті стали більш чутливими до свого минулого. З плаского  одновимірного світу, в якому ми жили ніби навпомацки, нарешті виринаємо. Не можемо начитатися свого, не можемо надивитися.

Те, що намагалися знищити так завзято й жорстоко росіяни, стає видимим, тримає і надихає на більше 
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка і дослідниця. Авторка проєкту про видатних постатей української культури Back to the Roots — телевізійної програми на телеканалі TVP World у Польщі та в соцмережах. Працювала шефредакторкою онлайн-версії журналу ELLE-Україна, випусковою редакторкою проєкту «Донбас.Реалії» на Радіо Свобода, редакторкою новин і журналісткою на 5 каналі.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
World Press Photo 2025 скандал

На першому фото авторства німця Флоріана Бахмайєра шестирічна Ангеліна — біженка з одного з прифронтових селищ близ Куп'янська. Дівчинка психологічно травмована війною і страждає від панічних атак. Автор фотографії зняв її через кілька хвилин після такого нападу, який міг бути викликаний втечею від російських бомбардувань.

На другому знімку — російський стабілізаційний пункт, розташований у підземному винзаводі близ окупованого Росією Бахмута. Зображений солдат був мобілізований до армії сепаратистської так званої «Донецької народної республіки» за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Десь на полі бою проти українців, на окупованій Росією території він втратив руку й ногу. 

Російський військовий, поранений під містом Бахмут, лежить у польовому госпіталі, створеному на підземному винзаводі. Пізніше йому ампутували ліву ногу та руку. Донбас, Україна, 22 січня 2024 р. Фото: Nanna Heitmann/Magnum Photos, для The New York Times / World Press Photo

Агресор не може стояти в одному ряду зі своєю жертвою

Міжнародні фотопрофі чомусь вирішили, що ці дві світлини можна об'єднати в одному конкурсі, в одній європейській категорії. Що можна поставити знак рівності між жертвою і злочинцем, заплющити очі на етику заради естетики. Показати маленьку дитину з пошкодженою психікою і того, хто цю психіку руйнує. За допомогою стилізації та символіки (зображення пораненого солдата натякає на Пієту, зняття Христа з хреста) створити враження, що обидві людини є жертвами цієї війни, і що обом сторонам варто співчувати. Разом з тим це ще один приклад нормалізації російських злочинів, які, за наказами Путіна, відбуваються в Україні щодня — зокрема, проти цивільного населення. 

Світ не розуміє проблеми і потихеньку дає дозвіл російському брати участь у культурному житті світу. Виступи російських музикантів і балету, спортивні змагання, «Оскар» за фільм про росіян і зйомки стрічки про Путіна з привабливим Джудом Лоу в гловній ролі, участь у світових виставках, конференціях і дебатах. І ось черговий крок — на престижному конкурсі фотографій з'являється «ренесансне» зображення російського солдата. Він лежить на винзаводі, ймовірно, тому самому, що виробляв знамените українське вино, яке любили в усьому світі, і який був зрівняний із землею російською артилерією. Страждання злочинця зняті так, що викликають співчуття. І ми поволі забуваємо, хто тут агресор.

Багато хто після звільнення з-під окупації Бучі говорив: такого Росії світ вже точно не пробачить...

А потім були відкриті братські могили в лісі в Ізюмі, жовта кухня в багатоквартирному будинку в Дніпрі, пробита російською ракетою, бомби на дитячих майданчиках, обстріли українських військових фосфорною зброєю, забороненою Женевською конвенцією... Сьогодні потужні авіаційні бомби, що падають на центр Запоріжжя, вже нікого не вражають. Нічні атаки шахедів на українські міста сприймаються як чергові «новини з війни», яка десь далеко і нас, зрештою, не стосується. Разом з тим щоночі в Україні гинуть невинні люди. Ось і цієї ночі теж.

Тим часом журі конкурсу World Press Photo не бачить проблеми й ставить знак рівності між жертвами й нападниками. І цим підіграє російській пропаганді

Що змінює суспільний дискурс, гуманізує дії нелюдів, які на очах у всіх безсоромно і систематично, вдень і вночі, вбивають таких дітей, як Ангеліна, їхніх матерів і батьків. А разом з ними — віру в справедливість і інстинкт самозбереження людства.

20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Альдона Гартвіньська

Як грім з неба пролунала новина про вихід США зі складу Міжнародного центру з розслідування злочину агресії проти України, до якого входили прокурори, що збирали попередні докази про очевидний злочин росіян. Звісно, на тлі тотальної економії в імʼя прогресу імені Маска це було очікувано. Але неприємно. Речниця Білого дому Керолайн Левітт дуже обтічно прокоментувала, що нічого не чула про це рішення. 

Утім, воно цілком вкладається у затяжний медовий місяць між адміністрацією Дональда Трампа та Владіміром Путіним. Дуже хоче 47-й президент укласти угоду з російськими диктатором. Аж настільки — що готовий заплющити очі на те, що вирішувати питання України, ядерної програми в Ірані та співробітництво по копалинах Сибіру треба буде з реальним військовим злочинцем. 

Тіла мирних жителів лежать на вулиці Яблунській у Бучі. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News

Взагалі, коли мова йде про окупантів із РФ, я не вірю в достойні суди. Я вірю в ліквідацію. Красиву, продуману, підступну. Торік у грудні українці відчули деяку сатисфакцію після того, як у Москві ліквідували Ігоря Кирилова — генерала, який наказував застосовувати хімзброю проти ЗСУ. Коли він виходив із дому — біля підʼїзду вибухнув самокат. 

«Посадовець відповідальний за використання хімічної зброї на східному та південному фронтах України. За наказом Кириллова з початку повномасштабної війни зафіксовано понад 4,8 тис. випадків використання ворогом хімбоєприпасів», — написали у некролозі фахівці із СБУ. 

За наказом Кириллова окупанти використовували боєприпаси з отруйними речовинами у вигляді скидів з FPV-дронів на пункти оборони українських захисників. Після цього чимало бійців потрапляли до лікарень з тяжкими опіками слизових оболонок та дихальних шляхів. 

Ліквідація Кириллова стала ударом для Путіна — він кілька разів дав зрозуміти, що його тривожить смерть товариша. Набагато більше за заочні суди, де би вони не були

Тож це вкотре підтверджує, що росіяни мають боятися українців, поляків, литовців — і всіх інших, на кого вони кладуть очі і лапи, — скрізь. На суші, на морі, у барі безлімітного алкоголю у турецьких готелях на пʼять зірочок. 

Політична ставка президента Трампа зрозуміла. Якщо вже містер президент хоче переможних зустрічей з лідерами Росії, Ірану та Північної Кореї, то йому, звісно, не потрібно, аби ці чоловіки носили тавро «воєнних злочинці». Інакше не буде рукостискання. 

У відкритих джерелах можна знайти інформацію, за що США були відповідальні в групі, звідки їх вивели, — надавали матеріально-технічну допомогу та допомагали нашим прокурорам дещо їх розвантажити. Але основний масив роботи лежить саме на українських фахівцях, яких дуже не багато — і, крім воєнних злочинів, є ще цивільні справи. 

Аби осягнути обʼєми роботи, нагадаю, що з початку повномасштабного вторгнення було зафіксовано більше 150 тисяч воєнних злочинів Росії на території України

Усі ці справи треба довести хоч до якогось суду — аби родичі закатованих отримали компенсацію та моральну сатисфакцію. І головне — аби єдиною згадкою про геноцид не був якийсь просто памʼятний хрест і деревʼяна капличка. 

Додамо ще кілька неприємних рішень від США, які можуть хіба запевнити диктаторів, що «хто сильний — той і правий». Почалось це з того, що в лютому представники США, ймовірно, відмовилися називати Росію «агресором» на зустрічі Core Group — країн, які готують міжнародний трибунал над Путіним за його воєнні злочини в Україні. Далі Вашингтон різко відмовився бути співавтором заяви Організації Об'єднаних Націй, яка підтримує територіальну цілісність України та вимагає від Москви вивести свої війська з окупованих територій країни.

Адміністрація Трампа також відмовилася підписати заплановане комюніке G7, яке називає Росію «агресором» у війні з Україною на відзначення третьої річниці війни 24 лютого 2025 року

«Європейські чиновники побоюються, що лестощі пана Трампа Путіну можуть призвести до того, що російського диктатора звільнять від наслідків за його вторгнення в межах будь-якого мирного врегулювання», — йдеться у матеріалі британського видання The Telegraph. 

Також днями трапилась вкрай детективна історія. 43-річна прокурорка Джессіка Абер, яка розслідувала воєнні злочини РФ, була знайдена мертвою у своєму домі. До приходу до влади Дональда Трампа вона входила у команду фахівців міністерства юстиції США, яка розслідувала воєнні злочини Росії в Україні. Крім того, пані Абер вела низку проваджень щодо кіберзлочинності і відмивання грошей росіянами.

В умовах, коли свідки воєнних злочинів помирають, а вкраденим дітям Росія якісно прошиває мізки проросійською пропагандою — збирати воєнні злочини вкрай тяжко. А кожен втрачений день — це шанс воєнним злочинцям уникнути відповідальності, жити своє краще життя і набиратися досвіду до нових актів геноцидів у майбутніх війнах. 

Працівники ДСНС копають могилу цивільного під час ексгумації у районі Ізюма. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Може трапитись так, що США через деякий час змінять своє ставлення до Путіна і Росії, коли мирні переговори закінчаться нічим. Утім, якщо Вашингтон десь відступає з поля гри, це означає лише одне, що європейські країни мають бути більш активними та зубатими. Адже сьогодні російські герої СВО викладають відео, як вбивають українських полонених, а завтра можуть повторити досвіди уже десь в лісах Балтії.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Знання — наш перший притулок

Ексклюзив
Дезінформація
20
хв

Маніпуляції у мережі: як російська дезінформація дісталася чатботів

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress