Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Українська система кіновиробництва кардинально змінилася на початку 2010-х років, коли була започаткована продюсерська система і стало можливим знімати в копродукції з іншими країнами. Мажорітарієм (більшим учасником фінансування) могла виступати Україна, а мінорітарієм (меншим) — Польща, як у випадку з фільмом «Коли падають дерева». Чи, навпаки, як з «Ціною правди», де польські продюсери виступали ініціаторами і власниками більшої долі фінансування. Хоча і без копродукційних зносин, українські фільми незрідка з’являлися в конкурсі Варшавського кінофестивалю, прикметного для українських виробників ще й тим, що він є одним з 15 фестивалів класу «А». Подані нижче стрічки цікаві своєю неординарністю, більшу частину з них виокремлює саме мистецьких характер, немов лакмусовий папірчик визначальний у спрямуванні й меті творити кіно для польських і українських продюсерів.
- <add-frame>Коли падають дерева<add-frame>
- Черкаси
- Ціна правди
- Селяни
- Номери
- Іній
- Ефір
- Ми не згаснемо
- Спадок брехні
- Звідки куди
Коли падають дерева (When the Trees Fall), 2018. Режисерка: Марися Нікітюк
На кінець 2010-х років це був фільм-відкриття. Багата на нюанси кримінальна драма містила ще й рідкісний за своїм якісним втіленням еротичний момент, майже відсутній в цнотливому українському кіно. Відкриттям, власне, було все: сам фільм, відібраний до конкурсної програми Берлінського кінофестивалю, його режисерка, Марися Нікітюк, яка дебютувала в повнометражному кіно, виконавиця головної ролі, Анастасія Пустовіт (потому цікава в серіалі «Перші ластівки» і фільмі «Між нами») і фантастична робота польського оператора Міхала Енглерта («Снігу більше не буде»). Експресія і свобода в рухах тіл і камери, прагнення говорити в іншій формі і з іншим сенсом, ніж раніше, загалом новий погляд на жанр, де «нове» протиставляється «старому». Де попереду іде життя, хоч воно й може обірватися смертю. Фільм «Коли падають дерева», будучи «живим» кіно, проростає з українського протестного ґрунту, коли люди голі терпіти ярмо минулого, і вони сміливо йдуть в майбутнє, навіть якщо навколо все падає. Дуже по-українськи. У цьому сенсі меседж є особливо актуальним.
Черкаси (U311 Cherkasy), 2020. Режисер: Тимур Ященко
Один з кращих українських військових фільмів, де, власне, війни не дуже і є. Але сама історія про те, як на тебе нападають, а тобі заборонено відбиватися, красномовна й ідеальна для показу слабкої, трагічної позиції України в минулому, що призвела до захоплення всього Криму. У березні 2014 року український тральщик «U311 Черкаси» зазнає нападу росіян з намаганням взяти його на абордаж. При цьому морякам заборонено відкривати вогонь по росіянам. Як чинити в цій абсурдній ситуації? Фільм про страх політиків та геройство звичайних людей, про внутрішню кухню моряків та, зрештою, про наслідки, які Україна і світ мають зараз. Цю повчальну історію зняв українець Тимур Ященко, мешканець Польщі з 2010-х років. І розказав формально і сенсовно дуже якісно, показуючи з середини побут моряків і їх самих, грубих і чесних, російськомовних і ласих до алкоголю, існуючих на перетині радянських традицій і тільки-но зароджених українських. Тут чудова операторська робота і чудовий меседж — вони разом утворюють варте уваги кіно.
Ціна правди (Mr. Jones), 2019. Режисерка: Аґнєшка Голланд
Найбільший польсько-українсько-британський фільм за всі роки Незалежності України мав найбільші ставки й очікування. 10 мільйонів доларів бюджет, світового визнання режисерка («Повне затемнення»), голлівудські британські зірки в головних ролях (Ванесса Кірбі, Джеймс Нортон, Пітер Сарсґаард, Кеннет Кренем) і центральний жах в українській історії — Голодомор. Фільм знімали в трьох країнах, а представляли на Берлінському кінофестивалі. І попри доволі посередній результат у художньому та фінансовому планах, більшою мірою через «слабку руку» режисерки, «Ціна правди» показала можливість творення великих історичних стрічок в кооперації з різними країнами і культурами. Ідея геноциду українців, влаштованого росіянами, була показана для всього світу в європейських декораціях, переводячи її з околиць історії в Центральну Європу. Тут оптика більш придатна для детального розглядання російського тоталітаризму, нової (старої) чуми в Європі. Але, як показує сучасність, європейцям не вистачило ні часу, ні волі оцінити побачене належним чином.
Селяни (Chłopi), 2023. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман
Створені у співпраці Польщі, Сербії та Литви, «Селяни» мали б отримати й українське фінансування, але на конкурсі Держкіно, несподівано для всіх, ними знехтували, хоча попередній фільм подружжя Велчман, «З любов’ю, Вінсент!», мав зрозумілі очікування та вражаючий результат. Втім, впіймавши облизня у вигляді державного фінансування України, творці здобули приватну підтримку українських художників, як і для «З любов’ю, Вінсент!». Київська компанія MoreFilm зорганізувала художників, 15 з яких працювали 22-го і 23-го років в Україні, незважаючи на війну і ракетні обстріли столиці, зі систематичним відключенням опалення та електроенергії. Фільм вийшов повністю в руслі очікувань — прекрасним і більшим за попередній в усіх сенсах. Зважаючи на використання тої ж техніки, як і раніше, відзнятий матеріал художники покадрово «розмальовували», — тепер 114 хвилин хронометражу отримали 80 тисяч окремих картин, зроблених в дусі польських митців XIX і XX сторіччя — Хелмонського, Рушиця і Вичолковського.
Номери (Numbers), 2020. Режисер: Ахтем Сеітаблаєв
Цілковито новаторський для України фільм за всіма можливими аспектами. Він знімався за ідеями, ремарками і словами активіста та режисера Олега Сенцова, який це все виклав у своїх листах, пересланих з в’язниці суворого режиму після свого викрадення ФСБ з Криму і засудження в Росії. Знімався фільм стороннім режисером, оскільки сам Сенцов, зрозуміло, зняти його сам не міг. А концепція фільму, як антиутопія, виходила з дуже зрозумілих і для світу, і для колишніх республік союзу романів «1984» Джорджа Орвелла та «Ми» Євгена Замятіна. Концептуально смілива ідея, очевидно направлена на змалювання нового тоталітарного і абсурдного ладу диктатора Путіна, була сприйнята добре з політичної і соціальної точок зору, але доволі стримано, якщо не сказати прохолодно, через відчутно театральну форму фільму і відсутність цікавих ідей у візуалізації. Критика була обмежена, фактично мовчазна, як данина незаконно ув’язненому автору. Тим не менше, це не заперечує новаторство, зазначене вище, і допомогу Польського інституту кіно, без 30% фінансування якого фільму не було б.
Іній (Frost), 2018. Режисер: Шарунас Бартас
Це ще один фільм доречний для перегляді саме зараз, в останні 2 роки від моменту повномасштабного вторгнення РФ в Україну — про те, що Європа не звертає стільки уваги на «нашу» війну, як слід було б. Литовський режисер звернув увагу, навіть залучив для цього французьку зірку Ванессу Параді, і фільм, врешті, показали в конкурсі «Двотижневик режисерів» Каннського кінофестивалю, зважаючи на довге «знайомство» Канн з Шаруносом. Похмуре кіно про похмуру подорож з гуманітарним вантажем з Литви до Донбасу десь в 2016-му році показує похмуру дійсність тогочасної і тої територіально України. В якомусь сенсі такий тон, така сірість показу — це уявлення європейців про воєнні події, не як про щось страшне, а як про незрозуміле і сумне. Не більше. Шарунасу не вдалося проникнути вглиб проблеми, а в деяких моментах ненавмисне зачепити проблему за живе, втім, ця невдача так само ненавмисно, випадково, проявила причину, дуже потрібну для усвідомлення саме зараз: погане минуле дуже легко забувається, коли до доброго починаєш звикати. Тепер цей урок треба вивчити.
Ефір (Ether), 2019. Режисер: Кшиштоф Зануссі
Польський інтелектуал Зануссі давно і наполегливо полемізував про існування Бога, протиставляючи Йому і створеній Ним душі людські совість та сумління. «Ефір» — саме про це. Для свого задуму режисер навмисно вдається до аналогії (чи запозичення) з Гете і його «Божественної комедії», де головний герой, лікар, нібито укладає угоду з подобою Мефістофеля, саме тому лікаря і не вішають за ненавмисне вбивство своєї пацієнтки, міняючи вирок на заслання. І він продовжує свої експерименти, вивчаючи вплив ефіру на людей. Ефір тут виступає аналогією релігії й самої ідеї Бога, а хворі пацієнти — віруючими. Той, хто має ефір, за ідеєю Зануссі, як і священики, має владу. Наївне і самовіддане намагання довести свою правоту, хоч і в такий сумнівний спосіб, робилася режисером в історичному жанрі для ширшої і глибшої візуалізації. Польща виступала мажорітарієм, Україна виділила третину бюджет з $2,5-мільйонного бюджету, а Італія та Угорщина в цьому допомагали.
Ми не згаснемо (We Will Not Fade Away), 2017. Режисерка: Аліса Коваленко
Документальний фільм про підлітків на Донбасі почали знімати 2019 року під канонаду стрілянини, але увійшов фіналом в 2022-й з повномасштабними бойовими діями. І в цьому його максимальна сила, сила документу. Ми бачимо тотальну безвихідь для героїв, що з дня в день існують, нудьгуючи. «Станиця Луганська — це жопа світу», — каже одна дівчина своїй подрузі, мріючи виїхати до Лондона. Хлопець мріє поїхати до Києва, бо продавати кавуни не дуже його надихає. Один друг каже іншому, що мріє про чим швидше закінчення війни. А той відповідає: «Та скільки ж разів ми це вже загадували...». Втім, певна приреченість і нерозсудливість підлітків (знайшли нездетоновану ракету і обіймають її) переплітаються з надією, бо, якщо займаєшся фотографією, то треба ще помітити цікавий ракурс, а одній дівчині це добре вдається. А хлопець не просто мріє про Гімалаї — він вже готується до цього, забираючись на найближчий терикон. І врешті вони всі таки їдуть до Гімалаїв. Копродукція України, Польщі та Франції дала можливість зробити це пронизливе, чуттєве і сильне кіно.
Спадок брехні (Legacy of Lies). Режисер: Адріан Бол
На захист «Спадок брехні» і її доволі посереднього рейтингу (5,1) можна відразу зазначити непретензійність і відверту та чесну орієнтацію на клас B-movies, фільми якого значно більш розповсюджені та вживані масовим глядачем, аніж фільми класу «А». Цей пригодницький екшн з елементами трилера, є копродукцією 6 країн. 25% з $4,5-мільйонного бюджету виділила Україна, трохи менше Польща, а решту — Нідерланди, Велика Британія та Грузія. Частина зйомок пройшла в Києві. І його можна чітко розпізнати не тільки за панорамою Дніпра, Дарницького моста та Хрещатика, а й за менш відомими у світі, але яскравими для киян бібліотекою ім. Вернадського, крематорієм на Байковому цвинтарі та Автобусним парком №7, через свою архітектурну особливість неодноразово використаний для зйомок знаменитих музичних кліпів. У київських, а також лондонських лаштунках розігрується сюжет про викрадення українкою російських файлів (хоча в епізодах це не файли, а ампули, можливо, з хімічною зброєю), і про намагання ФСБ повернути викрадене. Англійський агент МІ-6 все розрулює.
Skąd dokąd (Звідки куди), 2023. Режисер: Мачек Хамела
У перші дні повномасштабного вторгнення Мачек зайнявся тим, що почав возити біженців, туди-сюди, розказуючи на КПП, звідки і куди їде, додаючи, кого він везе. Вислухавши історії десятків людей, вже після котрої «ходки», він вирішив це знімати, а оскільки сам був за кермом, то оператором запросив, зокрема, й нашого Юрія Дуная («Черкаси»). Саме через це — і через це також — фільм знятий надзвичайно цікаво, а не просто життєво-болючо, як відбиток українського кошмару весни 2022-го року. «Skąd dokąd» — це немов «Дорога» Джона Гілкоута, немов пекельний шлях крізь руйнування і смерть, шлях бігу і втечі від руйнування і смерті. Тільки з тою принциповою різницею, що польський режисер, варшав’янин і випускник Сорбонни, їде в пекло і вертається, і так, звідти туди, багато-багато разів. Шаленство такого вчинку, поєднане з чистим геройством і кінематографічним завзяттям, дало результат у вигляді відкритого вікна: сприйняття баченого героями стає ніби баченим глядачем, стає реальним тут і зараз, через напружену документальність нівелюючи стіну екрану.
Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
