Ексклюзив
20
хв

Кіно на двох: фільми у копродукції України з Польщею

Польща є однією з кількох країн, з якою Україна найбільше співпрацює у сфері кіновиробництва. Журналіст та кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський зібрав найбільш неординарні стрічки, вироблені двома країнами

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Кіноспівпраця Польщі та України: на які фільми варто звернути увагу? Ілюстрація: Sestry

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Українська система кіновиробництва кардинально змінилася на початку 2010-х років, коли була започаткована продюсерська система і стало можливим знімати в копродукції з іншими країнами. Мажорітарієм (більшим учасником фінансування) могла виступати Україна, а мінорітарієм (меншим) — Польща, як у випадку з фільмом «Коли падають дерева». Чи, навпаки, як з «Ціною правди», де польські продюсери виступали ініціаторами і власниками більшої долі фінансування. Хоча і без копродукційних зносин, українські фільми незрідка з’являлися в конкурсі Варшавського кінофестивалю, прикметного для українських виробників ще й тим, що він є одним з 15 фестивалів класу «А». Подані нижче стрічки цікаві своєю неординарністю, більшу частину з них виокремлює саме мистецьких характер, немов лакмусовий папірчик визначальний у спрямуванні й меті творити кіно для польських і українських продюсерів.

  1. <add-frame>Коли падають дерева<add-frame>
  2. Черкаси
  3. Ціна правди
  4. Селяни
  5. Номери
  6. Іній
  7. Ефір
  8. Ми не згаснемо 
  9. Спадок брехні
  10. Звідки куди

Коли падають дерева (When the Trees Fall), 2018. Режисерка: Марися Нікітюк

На кінець 2010-х років це був фільм-відкриття. Багата на нюанси кримінальна драма містила ще й рідкісний за своїм якісним втіленням еротичний момент, майже відсутній в цнотливому українському кіно. Відкриттям, власне, було все: сам фільм, відібраний до конкурсної програми Берлінського кінофестивалю, його режисерка, Марися Нікітюк, яка дебютувала в повнометражному кіно, виконавиця головної ролі, Анастасія Пустовіт (потому цікава в серіалі «Перші ластівки» і фільмі «Між нами») і фантастична робота польського оператора Міхала Енглерта («Снігу більше не буде»). Експресія і свобода в рухах тіл і камери, прагнення говорити в іншій формі і з іншим сенсом, ніж раніше, загалом новий погляд на жанр, де «нове» протиставляється «старому». Де попереду іде життя, хоч воно й може обірватися смертю. Фільм «Коли падають дерева», будучи «живим» кіно, проростає з українського протестного ґрунту, коли люди голі терпіти ярмо минулого, і вони сміливо йдуть в майбутнє, навіть якщо навколо все падає. Дуже по-українськи. У цьому сенсі меседж є особливо актуальним.

Черкаси (U311 Cherkasy), 2020. Режисер: Тимур Ященко

Один з кращих українських військових фільмів, де, власне, війни не дуже і є. Але сама історія про те, як на тебе нападають, а тобі заборонено відбиватися, красномовна й ідеальна для показу слабкої, трагічної позиції України в минулому, що призвела до захоплення всього Криму. У березні 2014 року український тральщик «U311 Черкаси» зазнає нападу росіян з намаганням взяти його на абордаж. При цьому морякам заборонено відкривати вогонь по росіянам. Як чинити в цій абсурдній ситуації? Фільм про страх політиків та геройство звичайних людей, про внутрішню кухню моряків та, зрештою, про наслідки, які Україна і світ мають зараз. Цю повчальну історію зняв українець Тимур Ященко, мешканець Польщі з 2010-х років. І розказав формально і сенсовно дуже якісно, показуючи з середини побут моряків і їх самих, грубих і чесних, російськомовних і ласих до алкоголю, існуючих на перетині радянських традицій і тільки-но зароджених українських. Тут чудова операторська робота і чудовий меседж — вони разом утворюють варте уваги кіно.     

Ціна правди (Mr. Jones), 2019. Режисерка: Аґнєшка Голланд

Найбільший польсько-українсько-британський фільм за всі роки Незалежності України мав найбільші ставки й очікування. 10 мільйонів доларів бюджет, світового визнання режисерка («Повне затемнення»), голлівудські британські зірки в головних ролях (Ванесса Кірбі, Джеймс Нортон, Пітер Сарсґаард, Кеннет Кренем) і центральний жах в українській історії — Голодомор. Фільм знімали в трьох країнах, а представляли на Берлінському кінофестивалі. І попри доволі посередній результат у художньому та фінансовому планах, більшою мірою через «слабку руку» режисерки, «Ціна правди» показала можливість творення великих історичних стрічок в кооперації з різними країнами і культурами. Ідея геноциду українців, влаштованого росіянами, була показана для всього світу в європейських декораціях, переводячи її з околиць історії в Центральну Європу. Тут оптика більш придатна для детального розглядання російського тоталітаризму, нової (старої) чуми в Європі. Але, як показує сучасність, європейцям не вистачило ні часу, ні волі оцінити побачене належним чином.   

Селяни (Chłopi), 2023. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман

Створені у співпраці Польщі, Сербії та Литви, «Селяни» мали б отримати й українське фінансування, але на конкурсі Держкіно, несподівано для всіх, ними знехтували, хоча попередній фільм подружжя Велчман, «З любов’ю, Вінсент!», мав зрозумілі очікування та вражаючий результат. Втім, впіймавши облизня у вигляді державного фінансування України, творці здобули приватну підтримку українських художників, як і для «З любов’ю, Вінсент!». Київська компанія MoreFilm зорганізувала художників, 15 з яких працювали 22-го і 23-го років в Україні, незважаючи на війну і ракетні обстріли столиці, зі систематичним відключенням опалення та електроенергії. Фільм вийшов повністю в руслі очікувань — прекрасним і більшим за попередній в усіх сенсах. Зважаючи на використання тої ж техніки, як і раніше, відзнятий матеріал художники покадрово «розмальовували», — тепер 114 хвилин хронометражу отримали 80 тисяч окремих картин, зроблених в дусі польських митців XIX і XX сторіччя — Хелмонського, Рушиця і Вичолковського.       

Номери (Numbers), 2020. Режисер: Ахтем Сеітаблаєв

Цілковито новаторський для України фільм за всіма можливими аспектами. Він знімався за ідеями, ремарками і словами активіста та режисера Олега Сенцова, який це все виклав у своїх листах, пересланих з в’язниці суворого режиму після свого викрадення ФСБ з Криму і засудження в Росії. Знімався фільм стороннім режисером, оскільки сам Сенцов, зрозуміло, зняти його сам не міг. А концепція фільму, як антиутопія, виходила з дуже зрозумілих і для світу, і для колишніх республік союзу романів «1984» Джорджа Орвелла та «Ми» Євгена Замятіна. Концептуально смілива ідея, очевидно направлена на змалювання нового тоталітарного і абсурдного ладу диктатора Путіна, була сприйнята добре з політичної і соціальної точок зору, але доволі стримано, якщо не сказати прохолодно, через відчутно театральну форму фільму і відсутність цікавих ідей у візуалізації. Критика була обмежена, фактично мовчазна, як данина незаконно ув’язненому автору. Тим не менше, це не заперечує новаторство, зазначене вище, і допомогу Польського інституту кіно, без 30% фінансування якого фільму не було б. 

Іній (Frost), 2018. Режисер: Шарунас Бартас

Це ще один фільм доречний для перегляді саме зараз, в останні 2 роки від моменту повномасштабного вторгнення РФ в Україну — про те, що Європа не звертає стільки уваги на «нашу» війну, як слід було б. Литовський режисер звернув увагу, навіть залучив для цього французьку зірку Ванессу Параді, і фільм, врешті, показали в конкурсі «Двотижневик режисерів» Каннського кінофестивалю, зважаючи на довге «знайомство» Канн з Шаруносом. Похмуре кіно про похмуру подорож з гуманітарним вантажем з Литви до Донбасу десь в 2016-му році показує похмуру дійсність тогочасної і тої територіально України. В якомусь сенсі такий тон, така сірість показу — це уявлення європейців про воєнні події, не як про щось страшне, а як про незрозуміле і сумне. Не більше. Шарунасу не вдалося проникнути вглиб проблеми, а в деяких моментах ненавмисне зачепити проблему за живе, втім, ця невдача так само ненавмисно, випадково, проявила причину, дуже потрібну для усвідомлення саме зараз: погане минуле дуже легко забувається, коли до доброго починаєш звикати. Тепер цей урок треба вивчити.          

Ефір (Ether), 2019. Режисер: Кшиштоф Зануссі

Польський інтелектуал Зануссі давно і наполегливо полемізував про існування Бога, протиставляючи Йому і створеній Ним душі людські совість та сумління. «Ефір» — саме про це. Для свого задуму режисер навмисно вдається до аналогії (чи запозичення) з Гете і його «Божественної комедії», де головний герой, лікар, нібито укладає угоду з подобою Мефістофеля, саме тому лікаря і не вішають за ненавмисне вбивство своєї пацієнтки, міняючи вирок на заслання. І він продовжує свої експерименти, вивчаючи вплив ефіру на людей. Ефір тут виступає аналогією релігії й самої ідеї Бога, а хворі пацієнти — віруючими. Той, хто має ефір, за ідеєю Зануссі, як і священики, має владу. Наївне і самовіддане намагання довести свою правоту, хоч і в такий сумнівний спосіб, робилася режисером в історичному жанрі для ширшої і глибшої візуалізації. Польща виступала мажорітарієм, Україна виділила третину бюджет з $2,5-мільйонного бюджету, а Італія та Угорщина в цьому допомагали.   

Ми не згаснемо (We Will Not Fade Away), 2017. Режисерка: Аліса Коваленко

Документальний фільм про підлітків на Донбасі почали знімати 2019 року під канонаду стрілянини, але увійшов фіналом в 2022-й з повномасштабними бойовими діями. І в цьому його максимальна сила, сила документу. Ми бачимо тотальну безвихідь для героїв, що з дня в день існують, нудьгуючи. «Станиця Луганська — це жопа світу», — каже одна дівчина своїй подрузі, мріючи виїхати до Лондона. Хлопець мріє поїхати до Києва, бо продавати кавуни не дуже його надихає. Один друг каже іншому, що мріє про чим швидше закінчення війни. А той відповідає: «Та скільки ж разів ми це вже загадували...». Втім, певна приреченість і нерозсудливість підлітків (знайшли нездетоновану ракету і обіймають її) переплітаються з надією, бо, якщо займаєшся фотографією, то треба ще помітити цікавий ракурс, а одній дівчині це добре вдається. А хлопець не просто мріє про Гімалаї — він вже готується до цього, забираючись на найближчий терикон. І врешті вони всі таки їдуть до Гімалаїв. Копродукція України, Польщі та Франції дала можливість зробити це пронизливе, чуттєве і сильне кіно. 

Спадок брехні (Legacy of Lies). Режисер: Адріан Бол

На захист «Спадок брехні» і її доволі посереднього рейтингу (5,1) можна відразу зазначити непретензійність і відверту та чесну орієнтацію на клас B-movies, фільми якого значно більш розповсюджені та вживані масовим глядачем, аніж фільми класу «А». Цей пригодницький екшн з елементами трилера, є копродукцією 6 країн. 25% з $4,5-мільйонного бюджету виділила Україна, трохи менше Польща, а решту — Нідерланди, Велика Британія та Грузія. Частина зйомок пройшла в Києві. І його можна чітко розпізнати не тільки за панорамою Дніпра, Дарницького моста та Хрещатика, а й за менш відомими у світі, але яскравими для киян бібліотекою ім. Вернадського, крематорієм на Байковому цвинтарі та Автобусним парком №7, через свою архітектурну особливість неодноразово використаний для зйомок знаменитих музичних кліпів. У київських, а також лондонських лаштунках розігрується сюжет про викрадення українкою російських файлів (хоча в епізодах це не файли, а ампули, можливо, з хімічною зброєю), і про намагання ФСБ повернути викрадене. Англійський агент МІ-6 все розрулює.

Skąd dokąd (Звідки куди), 2023. Режисер: Мачек Хамела

У перші дні повномасштабного вторгнення Мачек зайнявся тим, що почав возити біженців, туди-сюди, розказуючи на КПП, звідки і куди їде, додаючи, кого він везе. Вислухавши історії десятків людей, вже після котрої «ходки», він вирішив це знімати, а оскільки сам був за кермом, то оператором запросив, зокрема, й нашого Юрія Дуная («Черкаси»). Саме через це — і через це також — фільм знятий надзвичайно цікаво, а не просто життєво-болючо, як відбиток українського кошмару весни 2022-го року. «Skąd dokąd» — це немов «Дорога» Джона Гілкоута, немов пекельний шлях крізь руйнування і смерть, шлях бігу і втечі від руйнування і смерті. Тільки з тою принциповою різницею, що польський режисер, варшав’янин і випускник Сорбонни, їде в пекло і вертається, і так, звідти туди, багато-багато разів. Шаленство такого вчинку, поєднане з чистим геройством і кінематографічним завзяттям, дало результат у вигляді відкритого вікна: сприйняття баченого героями стає ніби баченим глядачем, стає реальним тут і зараз, через напружену документальність нівелюючи стіну екрану. 

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Sestry.eu два місяці тому наполегливо рекомендували переглянути цю стрічку, коли вона демонструвалася у Варшаві в межах наймасшабнішого фестивалю українського кіно «Ukraina! 9. Festiwal Filmowy». Тепер щасливці, які тоді зголосилися з порадою, можуть радо розповідати всім оточуючим, що вони бачила номінанта на «Оскар». Поки що номінанта, бо ж він цілком спроможний стати і лауреатом. Попри вже існуючого лауреату від України, «20 днів в Маріуполі» Мстислава Чернова, премійованого Американською кіноакадемією 2024 року.

Повтор такої історії ймовірний хоча б тому, що російсько-українська війна продовжується, й «Оскар» як не тільки кінематографічна подія, а й політично-соціальна, може знову зреагувати на кіно з України, обдаровуючи його своєю американською, оскарівською увагою, і таким чином поширюючи його наратив, даючи йому розголос. І розголос досі дуже потрібний, адже світ наприкінці 3-го року війни все ще не є цілком згуртований у своєму ставленні до Росії, до країни-агресорки, нового нацистського утворення, що, на основі свого дикунського права сильного, вважає за нормальне загарбати Україну, як Шерхан з казки Кіплінга вважав прийнятним з’їсти Мауглі. 

Команда, яка працювала над стрічкою

Тому номінування «Порцелянової війни» вписується в політичну концепцію «Оскара», так само, як колись було політичним кроком номінування фільму «Зима у вогні» 2015-го року, фільму, який розповідав фактично про предтечу російсько-української війни, — протистояння українських громадян взимку 2013-2014-х років на Майдані Незалежності в Києві проросійському уряду Віктора Януковича, котрий вирішив відмінити народне волевиявлення щодо руху до євроінтеграції. Відразу після завершення в лютому Революції гідності у березні Росія вторглася в Україну й анексувала Крим. 

Варто сказати, що й «Зима у вогні» 2015-го року, і «20 днів в Маріуполі» 2024-го, і «Порцелянова війна» 2025-го є майстерними творами, які в повній мірі реалізують задачі документального кіно

Показуючи історію як документ, вони занурюють глядача в проблему сучасності, і це занурення стає важливим і, водночас, захопливим процесом фізичного спостереження і духовного переживання, інтелектуального пізнання й емоційного чудування можливостям кінокамери, спроможної так і таке показати, що душа здригається, примушуючи людину усвідомити жах руйнації, й викликати бажання цю руйнацію зупинити. Саме для цього існує кіно і документальне зокрема — спонукати до кращого.

Навіть якщо згадати те, що у короткому переліку претендентів на цьогорічні «оскарівські» номінації було більше українських фільмів, а лишився тільки один, то печалі не буде — «Порцелянова війна» воістину всеохоплююча, і ледь не кращий можливий претендент від України. Справа як раз в двогострості фільму, адже він зроблений американцем і українцем, режисером і військовим, ручною камерою і з використанням дронів, про цивільне життя і про війну. Він поєднує те, що було до війни, з самою війною, і показує перехід людини від стадії спокою і щастя до стану, коли треба брати до рук зброю і вбивати тих, хто прийшов вбити тебе і твоїх рідних. 

Режисер фільму Слава Леонтьєв

Назагал це кіно про людину і для людей, воно просто і правильно показує події, зв’язуючи їх з людським життям, аби глядачеві, особливо неукраїнському, стало все максимально зрозуміло: ось — причина, а ось — наслідок. І це зрозуміло всім, бо всі ми — люди, як би це утилітарно не звучало. Слава Леонтьєв — військовий, який колись давно відклав зброю для занять мистецтвом, разом з дружиною виліплюючи і розфарбовуючи глиняні фігурки. Але реальність змусила його відкласти мистецтво і повернутися до зброї, і він її використовує з усією фантазією й хистом, породженими Силами Спеціальних Операцій, елітним родом військ ЗСУ.

У кінцевому рахунку «Порцелянова війна» показує і говорить про боротьбу крихкого миру із ґвалтом війни

Мистецтво, творчість і розвиток життя у фільмі вміло протиставляється запустінню, одномірності та холоду смерті. Так, десь це явно і просто. Але здебільшого Белламо і Леонтьєв змогли виліпити тендітне і разом з цим живуче тло перетину життя й війни, яке характеризує порцеляну як тонку керамічну структур, створену під впливом високотемпературної термічної обробки.

І тут надзвичайно доречним і навіть визначальним є походження матеріалу для порцеляни, походження головного героя і його попереднього існування, адже Слава родом з Харкова, багатостраждального українського міста, розташованого у безпосередній близькості з російським кордоном, яке неодноразово хотіли захопити росіяни, яке й досі — щоденно! — обстрілюється КАБами (керованими авіабомбами) й «Іскандерами» (балістичними ракетами). А жив і працював Слава у Криму, вкраденому росіянами і скаліченому. У героя вкрали один дім і намагаються зруйнувати інший. Він, мов той Мауглі супроти Шерхана, втілює образ людини проти значно більшої тварини. І ця філософія казки, втіленої в реальності, зчитується так само, як з усієї російсько-української війни. Тендітність проти грубої сили, життя проти війни. Так банально, згадуючи історію людства, і так наявно, дивлячись у вікно. Дивлячись «Порцелянову війну».       

Всі фото: матеріали для преси

20
хв

«Порцелянова війна»: український фільм серед кандидатів на «Оскар»

Ярослав Підгора-Гвяздовський
анастасія подерв'янська текстиль вишивка

У неї зосереджений і трохи суворий погляд. Погляд-захист. Зате коли вона всміхається, наче сонце пробивається крізь хмари. 

Анастасія Подервʼянська — особистість, сформована кількома поколіннями талановитих художників. І коли заглиблюєшся у світ її творчості, розумієш, що старались вони не дарма. Вже десять років Настя експериментує у техніці текстилю. Роботи мисткині заворожують, вони ні на що не схожі. Складаються з клаптиків особливих тканин, старовинних серветок і кропіткої вишивки. В руках Насті ці елементи жіночого рукоділля перетворюються на живопис.

Мистецтвознавці бачать в її текстильних творах відсилки до попарту, української народної, барокової, середньовічної та античної традицій. А художні пальта Подерв'янської взагалі не дають спати багатьом жінкам. Особливо після персональних виставок Насті в Києві, на яких усі її вироби можна гарненько роздивитися.

«Якийсь час я жила всередині «Страшного суду»

Оксана Гончарук: Настя, багато років ви працювали у різних техніках живопису, а у 2015 році несподівано переключились на текстиль. Ви вишиваєте, колажуєте шматочки тканини, по суті, перетворивши вишивку на ще одну техніку живопису…

Анастасія Подерв’янська: Так, я замінила пензлик на голку з ниткою (усміхається). Експериментувати з текстилем почала завдяки книзі «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування», написану істориком та дослідником Георгієм Булашевим ще в 1909 році. Він багато їздив по Україні і збирав народні міфи, легенди, біблійні перекази. Текст Булашева здався мені сучасним, модерним, і я відчула, як його можна відобразити в тканині. Адже саме текстиль може водночас дати відчуття сучасності й продовження традицій. Мене навіть якось спитали, чи не мій батько (Лесь Подерв’янський — автор сатиричних п’єс, які вже стали українською класикою, а також художник — Ред.) написав цей текст, така там іронія у відношенні до людей.

— Ось звідки на ваших панно з'явились всі ці чорти та янголи, яких можна було побачити на виставці «Шиття» в 2024 році… 

— Ця виставка — продовження серії «Кантрі Хоррор», вже третя частина, основою для якої є тексти Булашева.

Нова серія «Явища земні та небесні» присвячена природним явищам, описаним в міфах. Так, в одному з них пояснюється, звідки береться сніг. Виявляється, його з неба скидають янголи золотими лопатами, а хурделиця на землі зʼявляється, коли чорти святкують весілля. У мене в роботах повно різних чортиків, для створення яких існує багато джерел натхнення. Так, наприклад, я дуже люблю Національний музей імені Шептицького у Львові, де представлені ікони XVI-XVII сторіччя. І кожного разу, приїжджаючи до Львову, я йду дивитись улюблені ікони й вивчаю всіх тих чортів, яких на українських іконах багато різних.

А в одній з моїх робіт фігурує чортик, якого я «вкрала» з улюбленої ікони моєї бабусі Лади, яка називається «Святий Микита Бісоборець».

— До речі, на виставці «Шиття» була представлена ваша найбільша робота з текстилю — «Страшний суд», розкажіть про неї.  

— Це текстильне панно 340 на 250 сантиметрів я зробила під конкретну стіну в Національному художньому музеї, тому що вирішила, що вона повинна там висіти.

Працювала я над панно у себе вдома. І робота заповнювала всю кімнату — так, що там більше нічого не вміщалося. Тож якийсь час я жила практично всередині «Страшного суду».

— У цій роботі чимало персонажів — як у Босха. Але про нього вже трактати написали, а про вас поки що ні. Як правильно сприймати ваш «Страшний суд»?

— У цій роботі багато алегорії, це гра з глядачем у його асоціації. Мені цікаво, хто і як її сприймає. Тобто цю багатошаровість спочатку не бачиш, але вона є.

Це як п’єси мого батька — хтось чує самі матюки, інші бачать цю саму багатошаровість
«Страшний суд», 2024

«Моя палітра — це клаптики тканини»

—  Багато хто вважає, що робота з тканиною — це все ж не мистецтво, а ремесло, заняття домогосподарок. Як на це реагуєте?

— Намагаюсь ламати ці стереотипи і своєю творчістю доводити, що текстиль — не просто декоративно-ужиткове мистецтво та жіноче рукоділля, а окрема сторінка сучасного мистецтва. 

Зараз чимало художників почали звертатися до роботи з текстилем. І в Україні, і взагалі за кордоном ця тема дуже популярна. Зʼявилось більше інформації, можна побачити приклади на текстильних виставках і ярмарках за кордоном. Це окремий і дуже цікавий світ. Коли я починала, такої цікавості до текстилю ще не було. 

— А що, до речі, сказали ваші родичі-художники, коли ви захопились текстилем?

— Моїй мамі все подобається, а батько якось прийшов на одну з моїх перших текстильних виставок і зізнався, що хотів мене за щось полаяти, та не знайшов за що. Разом з тим тато каже, що я — гарний живописець, тому мені не треба закидати живопис. А я й не закидаю, просто зробила паузу.

— Які сучасні технології ви використовуєте у своїй роботі з текстилем?

— Майже не використовую технологій, на 90% все зроблено моїми руками. Всі ті використанні клаптики, старовинні серветки, мереживо, гарні тканини, старий одяг, килими з блошиного ринку — я за цим полюю, все це збираю і потім з цього матеріалу народжуються нові твори. Люди в моєму оточенні знають про ці мої полювання і час від часу приносять різні тканини. 

І з цього всього складається моя палітра. Тобто всі ці тканини для мене, як пензлики та тюбики з фарбою. Текстиль — це мій уявний світ. 

"Дама Тіціана", 2021

— Хто вас навчив шити та вишивати? Бо вишиваєте ви майстерно.

— У мене в майстерні на стіні висить шматок вишитої тканини, який від “старості” вже почав розлазитись — така собі класична гладь шовком по шовку. Це вишивала моя прабабуся. Я знайшла цей раритет в шухлядах і, дивлячись на цю тонку роботу, відчула, що бажання вишивати — в моєму корінні, що такі речі нізвідки не беруться. 

Мене ніхто не вчив вишивати чи шити, єдине що я робила в дитинстві — шила ляльок, якихось милих звіряток і на Новий рік дарувала рідним. Але у мене мама дуже добре шиє, і в один день я просто почала працювати з нитками.

— Якими стилями вишивки володієте?

— Я в цій справі не профі, в яких все за правилами й ідеально — ниточка до ниточки. Я вишиваю по-своєму. Приходили майстрині, дивились на мої роботи і постановили, що в мене власний «вільний» стиль

— У 2021 році ви виставили серію вишитих натюрмортів, деякі стали копіями живописних полотен відомих майстрів, серед яких Рембрандт, Сурбаран, «Голландский натюрморт» Ліхтенштейна. Ви вишиваєте квіти, їжу, посуд і це вражає. Що в цій роботі найскладніше?

— Це дуже кропітка робота, бо нитка дрібненька, а обʼєми великі. Від цього страшенно втомлюються очі. Потрібно весь час відкладати роботу і відпочивати. Найскладнішим було вишити натюрморт з хамоном, там дуже багато відтінків і всі їх потрібно передати вишивкою.

— А чому саме хамон?

— Як на мене, це естетично. Мені подобається, як він виглядає, аж захотілося його вишити.

«Хамон», 2022

«Коли людина одягає моє пальто, вона сама стає артобʼєктом»

— Однією з фішек вашої творчості є мистецькі пальта. Вони вражають, бо в їхньому декорі ви використовуєте різні техніки, доповнюєте це елементами старовинної вишивки, а також сучасними, часто кітчевими, зразками текстилю…

— Колись у мене виникла ідея зробити серію пальт з вишитими портретами — копіями робіт відомих живописців. З портретом Інфанти Маргарити Веласкеса, «Камеристки» Рубенса тощо. Перші пальта були представлені на виставці в 2017 році, ми робили її разом з дизайнеркою Лілією Братусь. Тоді треба було вишити дуже багато речей за короткий термін, і памʼятаю, що я вишивала цілодобово. 

Створювати пальта мені дуже сподобалось. Сама я не шию, роблю це в тандемі зі швачкою. На останній виставці «Шиття-2» (зараз проходить у Dymchuk Gallery у Києві — Авт.) представлено три моїх пальта. Я створюю не просто одиницю одягу, а цілісний художній образ. Тож коли людина одягає моє пальто, вона сама стає артобʼєктом. 

— Деякі свої пальто ви створюєте на замовлення. Хто ці жінки, які не бояться носити на собі витвір мистецтва?

— Жінки, які не бояться привертати до себе увагу. Жінки-зірки. Деякі так і кажуть: «Я привертаю до себе увагу, всі на мене дивляться». Як на мене, на це треба мати сміливість.

Вишивка на пальтах

«Смак та відчуття стилю — це у нас сімейне»

— Щодо вашої роботи в театрі, навесні 2024 року у Києві було представлено оперу «Гамлет» за культовою пʼєсою Леся Подервʼянського, де ви заявлені як художник по костюмах. Часто працюєте з батьком?

— До «Гамлета» було декілька вистав. Опера«Звірі», «Павлік Морозов» і «Сни Васіліси Єгоровни». До речі, «Гамлета» знову покажуть у Києві у квітні.

— І в якому стилі ви вдягаєте «гамлетовських» персонажів?

— Це мода 30-40-х років. Там є військові, є красиво одягнені жінки. Епоха фашистської довоєнної Італії, певна стилізація. Також до цієї вистави я розробляла капелюхи.

Свого часу до вистави «Сни Васіліси Єгоровни» я створила перуку Мальвіни — з водопровідної паклі, але виглядало переконливо.

— Ваш батько — стиляга, чи звертається він до вас за порадою у створенні своїх образів?

— Він має відмінний смак, тому, думаю, порад не потребує. Смак та відчуття стилю — це у нас сімейне.

З батьком Лесем Подерв'янським

— Коли ви підлітком почули літературні провокації Подервʼянського, яке у вас було враження?

— На той момент ці твори, як здавалось, слухав на касетах весь світ. Я теж мріяла їх почути, але в сімʼї мені їх не давали. Пізніше я таки знайшла десь ту касету. Навколо цього в моєму житті ажіотажу ніколи не було. Ну, може, вже аж в інституті мене однокурсники просили дати послухати батьків диск, бо був момент, коли їх не можна було дістати.

— У вас взагалі був шанс не стати митцем?

— Якщо всі навколо художники, куди піде дитина? Чи може вона в таких обставинах стати, наприклад, бухгалтером? Я малювала змалечку, потім пішла в художню школу, далі – в художній інститут.

— Дивлячись на те, як непохитно-врівноважено ви поводили себе на відкритті власної виставки, я згадала, що ви займаєтесь східними единоборствами. Що ви завдяки східній філософії зрозуміли?

— Спочатку я займалася айкідо, потім шлях пізнання привів мене у школу кунг-фу. Зрештою під керівництвом Всеволода Седукіна я взяла участь у змаганнях на чемпіонаті Європи з традиційного ушу в 2017 році в Тбілісі, де  здобула золоту і срібну медалі. До бойових мистецтв мене заохотив мій батько. Заняття кунг-фу точно змінили мій характер, подарували мені таку рису, як цілеспрямованість. До того ж кунг-фу — це дисципліна. А вона не завадить.

«Якби не ця війна, моя бабуся була б зі мною»

— Де вас заскочило повномасштабне вторгнення?  

— На початку війни ми всією сім'єю виїхали до Львова, а мій чоловік (скульптор Олександр Смирнов — Авт.) залишився в Києві. Нас прихистили друзі на два місяці, а в кінці квітня ми повернулися додому.

— Ваша бабуся, видатна українська мистецтвознавиця Людмила Міляєва, померла восени 2022 року, не доживши два тижні до свого 97-річчя. Що людина, яка пережила Другу світову, говорила про нашу війну?

— Я все думаю, що якби не ця війна, моя Лада була б зі мною. На початку війни в неї був флешбек, вона все розповідала про те, як пережила бомбардування в Харкові у 1941 році. Ці спогади минулого для неї повторювались у сьогоденні. І це так страшно.

«Ірпінь», 2022

— Як стрес перших днів війни відбився на вашій творчості?

— Я не могла працювати — мені було важко. Але ще до 24 лютого я отримала замовлення на пальто, і це зобовʼязання змусило мене розпочати творчій процес. А там стібок за стібком — і стало легше. А далі мене запросили на резиденцію в США і ми із сином поїхали на два місяці. Там я створила серію робіт на воєнну тематику і сьогодні це єдина моя серія, присвячена війні. 

Роботи воєнної серії виставлялися в декількох країнах у 2023 році, зокрема в Польщі. Одна робота зараз представлена на виставці в Музеї історії України у Другій світовій війні у Києві.

— До речі, побачила в серії «Кантрі-хоррор» роботу, яка називається «Дівчинка і гадюки». Там дівчина в світлому колі, а з темряви з усіх боків підповзають змії. Як на мене, це портрет сьогоденної України.

— Вона виглядає дійсно дуже актуально. Але в легенді про ту дівчину все закінчується сумно,  тож це не наша історія.

— У багатьох своїх роботах ви відпрацьовуєте теми життя і смерті. Наприклад, у вас є скульптура у вигляді серця, з якого тече кров.

—  Ця робота «Heart» з'явилась під час ковіду. Якось так я відчула. Але ж ми всі боялись за своє життя.

А вже під час війни на резиденції в США я створила килим «Карта повітряних тривог України», яка наче стікає кров’ю. Килим повторює мапу України, яка під час повітряних тривог стає червоною. Буквально у грудні ця робота виставлялась на Всеукраїнській трієнале художнього текстилю.

— Чи зʼявлялась у вас думка виїхати з України?

— Я відчуваю, що потрібно працювати і влаштовувати виставки тут, в Україні. За кордоном теж важливо (тому восени 2025 у мене запланована персональна виставка у Нью-Йорку), але в Україні — важливіше. І мабуть, галеристи це відчувають, тому що зараз мені пропонують багато виставок в різних містах України. Це те, що треба робити, бо всі музеї сховали свої колекції, потрібно щось виставляти. Чому б не сучасних художників. 

Я так собі розумію місію художника сьогодні: треба робити свою справу, допомагати ЗСУ і виріти в перемогу. А якщо скласти руки і не вірити, то нічого і не буде.

«Карта повітряних тривог України», 2023
«Дівчинка і гадюки», 2015
«Архангел Миха», фрагмент, 2016
20
хв

Анастасія Подервʼянська: «Батько прийшов на одну з моїх перших виставок і зізнався, що мав намір покритикувати. Але не знайшов за що»

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Намет підтримки: «Даємо цим людям трохи більше, ніж чай. Даємо їм надію»

Ексклюзив
20
хв

Західні миротворці для України: чи здійснена місія

Ексклюзив
20
хв

«Порцелянова війна»: український фільм серед кандидатів на «Оскар»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress