Історія кохання Івана та Владислави: немає нічого неможливого

За час повномасштабного вторгнення Владислав Овчаренко воював у Бахмуті, Соледарі, Кліщіївці, на Ізюмському напрямку на Харківщині, а зараз разом зі своїм підрозділом Signum у складі 93-ої бригади теж перебуває в одній з найгарячіших точок. Саме з ініціативи «Туриста» та його побратимів розпочалося активне використання українською армією FPV-дронів-камікадзе, які змінили хід російсько-української війни. Про те, як починалася історія з дронами, а також про свої враження на війні Владислав «Турист» розповів Sestry.

«Думав: тільки б встигнути виїхати, перш ніж тут почнеться війна»

— 23 лютого 2022 року я отримав дозвіл на відкриття власної компанії в Естонії. Один бізнес у мене в цій країні вже був, з’явився привід відсвяткувати відкриття другого. Але наступного дня вранці пролунав дзвінок від батька: «Почалася війна!» — згадує Владислав. — Я відразу відчув, що треба повертатися.

— І не було сумнівів?

— За місяць до цих подій в гостях у батьків я прочитав інформацію, що повномасштабна війна може початися чи то 22, чи 23 січня. І подумав: «Встигнути б виїхати». В Естонії жив уже три роки, і мені зовсім не хотілося кидати все нажите й іти на війну. Так я думав. Але коли війна насправді почалася, одразу зібрався і виїхав до України.

Зі мною хотіли поїхати ще вісім українських хлопців, але кордон перетнув я сам — в останній момент вони вирішили залишитися. Один, правда, пізніше все ж приїхав і вступив до лав ЗСУ. У мене ж сумнівів не було. Був лише страх невідомості, повне нерозуміння того, що на мене чекає.

— У вас не було воєнного досвіду?

— Деякий досвід був, адже я навчався у Військовій академії Сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного у Львові. Але коли побачив, що тоді відбувалося в армії і країні загалом, я на третьому курсі звільнився. Проте певні знання військової справи залишилися — і вони стали мені у пригоді.

Приїхавши додому на Черкащину, пішов у місцеву тероборону. Спочатку ми поїхали в Ірпінь. Потім воювали на Харківщині, у селі Заводи, яке ворог буквально стирав з лиця землі. На той момент ми з хлопцями вже були у 93-ій бригаді і виконували такі завдання як розвідка, оборона на вогневих засобах та багато чого іншого. Ворог вів обстріл 24/7. По нас працювала авіація та ствольна артилерія з мінометами, в нас летіли заборонені всіма конвенціями касетні боєприпаси.

Але ми тримали оборону — доти, доки до села не заїхало 10 чи 12 російських танків і не стали «розбирати» нас прямим наведенням. Ми з хлопцями були у двоповерховому будинку, коли прямо по нас почав працювати танк. На нас посипалися шматки шиферу, стало неможливо дихати через пил і пісок... Після п'яти «прильотів» будівля розсипалася.

Стало зрозуміло, що якщо не знищити той танк, який по нам працює, ми всі просто загинемо під завалами

У мене був із собою маленький дрон, з якого ще у довоєнний час я вів зйомки на природі. Я запропонував командиру спробувати знайти ворожий танк за допомогою цього дрону. Вибіг з ним надвір, запустив. Навколо вибухи, все горить, я не розумію, куди летіти. І тут бачу точку, яка, як мені здалося, могла бути тим танком. Я одразу передав координати. Після чого стався черговий «приліт», і мене завалило шифером та цеглою…

Координати виявились правильними. Ми спалили російський танк, і це дало нам можливість для відходу. Я ще намагався забрати із собою знайдений бронежилет та речі побратимів (не рахуючи своєї 16-кілограмової броні), але, пробігши 300 метрів, упав — відмовили ноги. За допомогою побратима, під безперервним мінометним обстрілом, ми все ж змогли звідти вибратись.

«Не всі командири одразу зрозуміли важливість дронів»

— Завжди питаю про моменти з фронту, які не забудуться. Вочевидь, зараз ви описали саме такий момент.

— Один з них. Хоча ця ситуація не йде в жодне порівняння з тим, що ми потім проживали в Бахмуті — там все було набагато гірше. Але те, що відбулося у Заводах, важливо насамперед тому, що ми вперше використали там дрон, і це спрацювало.

Після цього волонтери подарували нам ще кілька «мавіків», які ми почали застосовувати у розвідці. Потім стали вигадувати системи «скидів», переробляти під це боєприпаси. Мінусом була висока на той момент вартість дрона та ризик, що ворог його зіб'є.

Тоді мій побратим Сергій запропонував скористатися FPV-дроном: повісити на нього вибухівку, запустити і вразити ціль. Ми скинулися грошима, замовили на ОЛХ FPV-дрон, зробили під нього боєприпаси і полетіли. Нам забракло якихось 50 метрів, щоб долетіти до місця призначення. Але стало зрозуміло головне: цей метод працює.

Ми ще не усвідомлювали, що дуже скоро такі дрони повністю змінять хід війни. Тепер без дронів не проходить жоден штурм.

На нашому напрямку росіяни зараз наступають щодня. Йдуть піхотою, бо їхню техніку ми спалили ще під час перших штурмів. Щоночі йдуть — і щоночі ми за допомогою дронів їх виявляємо і знищуємо

— Коли вам вдалося масштабувати тему дронів?

— На жаль, не одразу — насамперед тому, що не всі командири одразу зрозуміли, наскільки це важливо. Ми з Сергієм наполегливо продовжували працювати над нашими FPV. У вихідні замість того, щоб їхати додому, приїжджали на базу і займалися дронами: тренувалися, шукали позиції, запускали. Коли вийшли з Бахмута, почали працювати над цим ще серйозніше і змогли зрештою знайти підтримку. І коли за місяць заїхали до Кліщіївки, нам знадобилося всього два тижні на те, щоб знищити всю техніку ворога і зупинити будь-які пересування росіян на цьому напрямі.

— Як би ви описали свої відчуття на війні зараз, маючи 2,5 роки досвіду у найгарячіших точках?

— Протягом цих двох із половиною років відчуття змінювалися. Спершу був страх невідомості. Потім, коли став розуміти, як усе працює і що потрібно і не потрібно робити, прийшла впевненість. Через рік на війні я в принципі перестав думати про страх чи майбутнє. Ми тут не любимо запитань із серії «Що робитимеш після війни?», бо спочатку потрібно пережити цю війну, а потім вже щось планувати. Такими були відчуття у 2023 році. Але зараз почав з'являтися легкий страх за своє життя. Тому що за ці 2,5 роки я стільки всього пройшов, вижив, чимало зробив і хочу зробити ще.

У мене з'явилися стосунки, я хочу сім'ю. Вже якось навіть шкода вмирати (сміється)

— Стосунки з'явилися на фронті?

— Ні. Ми були знайомі ще до війни, але все почалося, коли я ненадовго приїхав додому після Бахмута. Привітав її з Новим роком, ми стали спілкуватися, зав’язалися стосунки. Щиро кажучи, мені дуже шкода мою дівчину через те, що їй зараз доводиться переживати.

Часто буває, що зі мною довго немає зв'язку. Кохана важко переживала мої контузії, яких було вже кілька. А іноді я на зв'язку, але у мене просто немає сил на те, щоб спілкуватися навіть з найближчими людьми. Мені не часто вдається приїжджати додому.

Ми з хлопцями не можемо собі дозволити відпустку, бо розуміємо, що нас нема кому замінити

Ось сьогодні ворожий снаряд поранив двох побратимів, які були головною ланкою нашого екіпажу. Якби ще й я кудись поїхав, екіпаж був би небоєздатним. Нам дуже потрібні люди.

— Як ставитеся до цивільних чоловіків, які не поспішають вступати до лав ЗСУ?

— Перші місяців сім мені було складно їх сприймати. Ще не було сформовано імунітет до цивільного життя. Приїжджав додому на тиждень, але вже за три дні їхав назад на фронт. Розмова із психологом допомогла усвідомити, чому я на війні, після чого сприймати цивільне життя стало легше.

— І чому ви на війні?

— Я не можу назвати себе якимось великим патріотом. Я поїхав, кілька років мешкав за кордоном. Дуже багато з того, що відбувалося і відбувається в нашій країні, мене злить. Чого вартий лише нещодавній скандал з депутатом Тищенком. І я зовсім не впевнений, що в цій країні щось зміниться.

На фронті я перш за все тому, що люблю справедливість. З дитинства звик ставити нахаб на місце. Тут, з окупантами, за великим рахунком роблю те саме — просто в трішки більших масштабах. Не можу допустити, щоб росіяни прийшли і зробили з моїм будинком те, що вони творять на окупованих територіях. До того ж я непогано реалізував себе на війні і розумію, що справді тут потрібний.

«Я не став нервовим чи агресивним»

— Війна вас змінила?

— І точно не в гірший бік. Я так відчуваю та й бачу це по реакції своїх близьких. Напевно, є певна втома. На фронті можу спати по 3 години на добу, а вдома тільки й роблю, що сплю.

— І бачите уві сні війну?

— Не часто. Дівчина каже, що я іноді нервую уві сні, скрегочу зубами. Але я не став нервовим чи агресивним. Мене, до речі, дуже дратує, що деякі хлопці виправдовують свої неадекватні дії пережитими контузіями. У мене їх було щонайменше чотири, в результаті однієї з них навіть пропадав зір. Але якось немає в мене бажання кричати на оточуючих, вживати алкоголь чи творити щось подібне.

— Про що мрієте?

— Мрії у мене звичайні, дуже прості. Згадую один момент. То була Бахмутська кампанія. Я заїхав до Бахмута взимку, а виїжджав навесні. Бахмут вже було повністю знищено — не залишилося жодного будинку, жодного дерева. Випалена земля і все довкола сіре, похмуре. І тут уночі мене вивозять із міста. Прокидаюся вранці на базі, виходжу надвір і бачу… зелені дерева. Не можу передати, що я відчув у той момент. Дивився на ці дерева і мало не плакав. Яке це щастя — просто бачити природу, спостерігати, як усе розквітає.

Всі свої п'ять днів відпустки я просто ходив, милувався деревами і мені більше нічого не було потрібно. Зараз моя мрія: щоб вся ця х..нь швидше закінчилася. І закінчилась саме нашою перемогою. І тоді я б просто ось так ходив насолоджувався.

— І милувалися б деревами...

— Так. І всім тим чудовим, що нас оточує.

Фотографії з приватного архіву

Українці розповідають:

Марія Бурмака, співачка, продюсерка, Київ-Львів:

— Коли у мене немає світла, то зникає і вода. І тому я — ха-ха-ха — купила абонемент у спортзал, який знаходиться поблизу мого дому (а ціни на річні абонементи зараз просто фантастичні). Спортзал, як і весь молл, працює на генераторах, і для мене важливий не стільки спорт, скільки те, що я щодня у будь-який час можу прийняти душ, помити і висушити волосся. Набридло підлаштовуватися і вставати о 5 ранку, щоб помитися й зробити укладку!

На додачу до залу я купила не дуже потужний фен і не дуже потужні щипчики для випрямлення волосся — на батарейках. Головне, що я чиста, і мої речі теж.

Пральну машинку вдома я завантажую по самі вінця і чекаю на зручний момент у стабілізаційному графіку, щоб увімкнути її на повний цикл. Ну а м'ятим одягом сьогодні нікого не здивуєш, це навіть тренд. Отак і виживаємо.

Анастасія Новицька, економістка, Київ:

— Щоб дізнатися, коли буде відключена електрика, я використовую застосунок «Київ цифровий». Дуже важливо вчасно заряджати потрібні гаджети. У моєму списку це два ноутбуки, повербанки, зарядна станція, акумуляторна лампа, ліхтарик, електронна книжка, смартфон. Коли гаджети заряджені, можна автономно працювати до 8 годин. А якщо відключення триватимуть довше — поїхати в офіс, коворкінг чи до друзів, де на той момент є світло.

Відключення світла навчили мене деяким лайфгакам:

— Раз на добу заливаю гарячу воду в термос, щоб потім не шукати, де нагріти воду і заварити свіжу каву з молоком чи смачний китайський чай;

— У морозилці зберігаю ємності із льодом. Вони підтримують низьку температуру в холодильнику, коли немає світла. Пляшки з льодом кладу на полиці із готовою їжею та продуктами, що швидко псуються;

— Коли заздалегідь знаєш часи «роботи» світла, можна запланувати й зробити безліч хатніх справ: готування, прання, поїздку на ліфті. Остання опція дуже важлива, бо на 10-й поверх складно підніматися з важкими торбами з магазину.

Регіна Гусейнова-Чекурда, юристка:

— Мені пощастило: у мене не видовий офіс на 25 поверсі, а лише на другому, куди можна спокійно піднятися пішки. Застрягнути в ліфті — мій найбільший страх, тому я перестала їздити в гості чи ходити до клієнтів, які живуть вище 5 поверху. Сподіваюсь, вони не ображаються.

У місті Бровари, де я мешкаю, світло відключають надовго і, що особливо неприємно, за непередбачуваним графіком. Найдовше відключення тривало понад 8 годин. Добре, що зараз літо. Адже я живу у приватному секторі, у моєму будинку від електрики працює котел опалення та насос для води. Тож коли відсутня електрика, тепло і вода також відсутні.

Під час минулих блекаутів довелося купити пічку на дровах, так звану «буржуйку», і безперебійник з акумулятором. На щастя, у теплу пору року проблема опалення не стоїть, а перебої з водою вирішуються запасами питної і технічної води. Вода стоїть всюди: у ванній — для вмивання і зливу, на умивальнику — щоб почистити зуби і помити руки, на кухні — для посуду. Аби пережити зиму, вже купила машину дров і планую купити ще один акумулятор.

Валерія N, спеціаліст з поліграфу, Київ:

— З постійними тривогами під час війни я особисто можу розвантажити голову і тіло лише одним способом, і цей спосіб — секс. Постійного партнера зараз у мене немає, тому допомагають гаджети. Нещодавно я замовила онлайн яскравий, блискучий, просто космічний апарат для самозадоволення! Один недолік — не додумалася взяти на батарейках і купила такий, що заряджається через кабель. Хто ж думав, що відключення електрики можуть тривати понад 10 годин на добу?

У результаті ситуація: одного психологічно надважкого дня я знервована і зла, а мій найнадійніший друг і партнер в антистресовій терапії… розряджений! Не витримала, побігла у найближче відділення Нової пошти, де є генератор. Кажу: «Можна тут у вас підзарядитися?» Відповідають: «В принципі, так, але тільки якщо у вас щось термінове». Я зважила всі «за» і «проти» і продемонструвала працівникові пошти предмет з моєї сумочки. І що ви думаєте? Цей коректний мужчина не поставив мені більше жодного запитання. Я підзарядилася одразу за бабусею зі старою «Нокією». Єдине, що довелося 45 хвилин привселюдно тримати вібратор в руці коло гніздечка для підзарядки. Що тут скажеш — після такої пригоди ми з ним дуже зблизилися!

Анна Радіонова, продюсерка, Варшава-Київ:

— У знайомої в Києві дитині всього 6 місяців, вона вже не на грудному молоці, і для подруги важливо регулярно підігрівати дитяче харчування. У моменти, коли виникає ця потреба, а електрики немає, вона бере дитину, сумку і йде на Нову пошту. Коли вона прийшла з цим проханням вперше, співробітники дозволили їй скористатись їхньою мікрохвильовою піччю на кухні та підсобним приміщенням, щоб одразу погодувати дочку замість нести підігріте додому. Працівники сказали, що вона завжди може приходити. Подруга зізналась, що розплакалася тоді від цього прояву підтримки.

Скільки не приходить у відділення — навіть якщо різні співробітники — відповідь завжди в стилі: «Так, звичайно, ви можете скористатись нашою кухнею і залишитись, щоб погодувати дитину, ходімте, ми вам все покажемо і допоможемо». Українці неймовірні, з такими людьми у війну не так страшно.

Ігор М, батько двох дітей, Кременчук:

— У Кременчуці працюють графіки відключень, майже чітко — зазвичай це 2-3 години блекауту. Ми живемо на 9 поверсі, ходимо пішки. Донька і раніше боялася ліфтів, а тепер тим паче. Займаємось фітнесом. Ходимо за продуктами з рюкзаками, так зручніше піднімати сходами. Дома маємо газову плиту, тому проблем з готуванням немає. Але іноді вечеряємо при ліхтариках. Маємо запас батарейок.

Взагалі я помітив, що з початком відключень люди стали більше виходити на вулиці, спілкуватися. Зараз дуже багато людей гуляють парками, сидять на лавочках, проводять час разом. Ми також. Коли світла немає, намагаємось кудись піти. Часто їздимо на дачу, готуємо їжу на вогнищі. Романтика.

Наталія Ряба, віцешеф-редакторка Sestry.eu, Варшава-Київ:

— Відсутність електрики протягом багатьох годин для українців — нова реальність. Тиждень тому я приїхала додому до Києва з Варшави. Потяг прибув близько 23:00. Зустрів чоловік. Ми їхали додому пустими дорогами нічного освітленого ліхтарями Києва. Я милувалася з вікна і якось не думала, що десь у місті, а конкретно у нас вдома, може бути інакше.

Вже у нашому темному під'їзді чоловік засвітив ліхтарик на мобільному і завбачливо попередив: «Ходимо лише пішки, ніякого ліфту, навіть коли в оселях світло. Бо застрягнеш!» Темний коридор — і ось нарешті наші двері. Відчиняємо, а квартира — як з різдвяної діснеївської картинки. Стіни у святкових гірляндах, у кімнатах запалені аромасвічки. Я вмить поринула в атмосферу свята, на душі стало радісно й тепло. Це ж чоловік і син влаштували до мого приїзду таку дивовижну красу!

Наступного дня зустрічаємось з подругою у центрі Києва. Золоті Ворота, Пейзажна Алея, Андріївський узвіз, Поділ. Проводжаємо красивенний захід сонця, на вулицях запалюються вечірні ліхтарі. Мій улюблений бар на Подолі не вміщає усю молодь, частина сидить на сходах, жваво розмовляє і п’є холодне просекко. На мить мені здається, що війни немає. Але приїжджаю на свій район і вертаюся до реальності — всі  будинки стоять у темряві. Тільки на мить стає моторошно, аж тут з-за хмари виходить місяць.

Роблю з десяток фото і вже біля мого будинку розумію, що попри відсутність освітлення на майданчику повно дітей. Дівчата на гойдалках, хлопці на велосипедах, усюди навколо - дитячий сміх. Яскравий місяць освітлює своїм сяйвом майданчик і українських дітей, які, попри вмовляння батьків, не хочуть йти додому, бо ж тільки десята вечора і канікули. І байдуже, що немає світла. Літо — для ігор і щастя.

Романенко Марина, природозахисниця, Миколаїв:

— Весь час прислухаєшся до ритму: повітряна тривога/відбій повітряної тривоги. У Миколаєві цей ритм шалений через близьке розташування до лінії фронту.  Тепер ще й відключення світла додались. Добре, хоч літо — якось морально легше через впевненість, що діти не залишаться голодними чи змерзнуть. АТ «Миколаївобленерго» оперативно інформує нас про години відключень. Вечірні години без світла — привід поспілкуватися з дітьми, особливо, коли не встигли зарядити гаджети. Ми часто використовуємо цей час, щоб прогулятися. Нехай темно — зате разом!

Наталія Жуковська, журналістка Sestry.eu, Жешув-Київ:

— Мої батьки проживають у невеличкому селищі Драбів, що на Черкащині — за 170 км від Києва та 400 від лінії фронту на Харківщині. Люди там прокидаються зазвичай вдосвіта. Встають разом із сонцем, аби зрання нагодувати худобу та, поки не спекотно, попрацювати на городах. Світло у селищі почали вимикати синхронно з іншими областями. Мама каже, що, звісно, незручності були, але то на початку. Тепер звиклися і вчаться планувати свій час.

Відсутність електрики найпомітніша увечері. Замість звичного перегляду телевізору — живе спілкування. Замість моніторингу новин — чаювання при свічках на кухні. І так щодня з 20.00. Неочікувано відсутність світла дала моїм батькам можливість більше бути одне з одним.

Обом батькам я передала з Польщі якісні павербанки. Зарядити їх часу цілком вистачає протягом дня, коли є світло. Разом з тим дзвоню ввечері мамі, а потім і татові — телефони вимкнені. Наступного дня запитую, кажуть — розрядилися. А чому не зарядили? Забули. Батьки зізнаються, що раптом наче повернулися на десятки років назад, у часи перших побачень, коли існували лише вони вдвох. Мама каже: я знову почала чути тата. Тато не приховує: він вже й забув, яка його дружина чудова співрозмовниця. Навіщо телефон, коли найближча людина — поруч?

Від редакції: Українці переживуть відключення електроенергії і злочинну російську неспровоковану війну проти нашої держави. Україна буде частиною ЄС — за кожного з нас і за тих, кого з нами більше немає. Світло переможе темряву!

Сьогодні ми настільки часто говоримо про поділ життя на до і після 24 лютого 2022 року, що це може видаватись заяложеною істиною. Беззаперечно, назавжди знаковим залишиться і 21 листопада, коли починались Помаранчева революція 2004-го та Революція Гідності 2013-го. Війна на сході України спалахнула в квітні 2014 року. За цей час ми втратили і здобули нереально багато. Кожен має і свої власні болючі, викарбувані в пам’яті дати. Без перебільшення для багатьох таким є 29 червня 2016 року, коли від кулі снайпера загинув оперний співак Василь Сліпак. Він народився у Львові, майже 20 років прожив у Парижі, звідки поїхав на війну, щоби повернутись у рідне місто Міфом. Таким був його позивний. Тисячі людей прийшли тоді на похорон.

Василь Сліпак завжди був міфом у музично-театральному середовищі Львова. Про першовиконання ним камерної кантати Олександра Козаренка для контртенора та інструментального ансамблю «П'єро мертвопетлює», прем'єра якої відбулася у 1994 році, кружляли легенди

Світлої пам’яті маестро Козаренко все життя захоплено розповідав про цей унікальний голос, щиро переживав та вболівав за Василя. У фіналі документального фільму «Міф» Леоніда Кантера та Івана Яснія композитор Олександр Козаренко говорить, що вбачає фатум в однойменному позивному, вибраному завдяки улюбленій партії співака — Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст».

Два Леоніда зі схожими прізвищами: Кантер і Канфер зняли документальні фільми про Василя Сліпака, які можна переглянути в мережі та подивитись на історію його життєвого шляху та вибору з перспективи часу. У стрічці «Моя війна. Два життя Василя Сліпака» Леоніда Канфера оперний співак у військовому камуфляжі говорить з оптимізмом про долі наступних поколінь, а режисер підсумовує:

«Можливо завдяки таким романтикам в України сьогодні є шанс на європейське майбутнє»

Батько Ярослав Сліпак просить присвятити фільм усім добровольцям, які загинули за Україну. Це був 2017-ий рік. Передивляюсь сьогодні, кілька днів після початку переговорів про вступ України в ЄС. Не злічити нових поховань воїнів на Личаківському цвинтарі у Львові. Немає з нами вже двох режисерів Леонідів і тата Василя.

Рік тому в річницю загибелі Василя Сліпака на своїй Facebook сторінці такі слова написала мама загиблого на війні 19 червня 2022 року Артемія Димида, іконописиця Іванка Крип'якевич-Димид: «Василь… Голос, який неможливо забути. Хлопчик-дударик. Ангельський спів, який почув Козаренко в коридорах конси і зрозумів, для кого писав свою музику. Чоловік, якого я ніколи не зустріла, але в Паризькій Опері 2 роки тому при вході розплакалася, бо там був дух Василя. Торреадор, з якого починається мій ранок. Міф, просто Василь, зірка.»

Я теж зі Львова і не раз чула про кантату Олександра Козаренка «П'єро мертвопетлює» на вірші поета доби Розстріляного відродження, футуриста Михайля Семенка, та голос Василя. А, що я би хотіла розповісти тим, хто знає менше або зовсім нічого?

Дозволю припустити, що важливу роль у формуванні особистості та вплив на життєвий вибір мало рідне місто та Львівська державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик»

Тут виріс світової слави оперний співак, який за 19 років життя у Франції не змінив українського громадянства і віддав своє життя за свободу та краще майбутнє для нових поколінь.

«Дударик», як говорить у своєму фільмі Леонід Канфер, — це українська матриця. 9-річного Василя в 1983 році привів туди старший брат Орест. Микола Кацал (1940-2016) — засновник та довголітнійній керівник хору, зумів створити таке середовище, що всі батьки Львова хотіли, щоб їхні сини співали саме у нього, і сумували, якщо мали доньок.

Та не всім був дарований такий голос, як Василю Сліпаку, звуковий обсяг якого дозволяв виконувати і баритонові партії, і високі сопранові

Він 10 років співав у «Дударику», де став солістом і виступав у найпрестижніших концертних залах України і світу: Національній опері України імені Тараса Шевченка, Карнегі-Хол, Соборі Паризької Богоматері, Варшавській філармонії... Микола Кацал дорожив голосом свого вихованця, опікувався ним і допомагав Василю вступити у Львівську національну музичну академію імені Миколи Лисенка, що відбулося не відразу і причиною був саме той унікальний голос, який повважали неформатним.

Дмитро Кацал — з 2005 року директор-художній керівник і головний диригент Львівської національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» із колективом-супутником хором хлопчиків, так згадує друга для Sestry: 

«Василь. Міф, Сліпак, товариш дитинства і юності, харизмат, кантор-тенор, бас, зірка, доброволець, Герой України, і пустка його відсутності. Його було надзвичайно багато, де б він не з’являвся, чи фонтануючим веселуном-«розбишакою» між друзями, чи могутнім титаном сили і краси неперевершеного таланту у ролях в театрах. Є такі люди, трапляються зрідка, такі собі інтелігентні торнадо. У кожному з нас він залишив куточок в серці, що тепер порожній. Україні він реабілітував добровольчий рух, став сильним «інформприводом» щоб deep state замислився, хоч і ненадовго про мораль і справедливість, війну і життя as usual, а водночас світові навіть не дав можливостей у себе закохатися. 

Це втрата рівня Каллас чи Паваротті. Божевільно несправедлива. Сьогодні гідних Василя вже десятки, сотні! Не знаю чи вдасться мені примиритися із цією реальністю. Пошукайте його записи в інтернеті, подаруйте собі хвилинку естетичної насолоди

Дорожіть та оберігайте свої «діаманти». Навіть силоміць, якщо буде необхідно, не дозволяйте їм щезнути».

Вже у студентські роки Василь Сліпак багато гастролював та здобув Гран-прі та Приз глядацьких симпатій у відомому музичному конкурсі в Клермон-Феррані у Франції. Це стало стартом його успішної кар'єри за кордоном. У 1997 році він став артистом Паризької національної опери. 

Подруга Василя Співака, оперна співачка Ґоша Ковалінська зізнається, що їй нелегко писати ці рядки, а я читаю і усміхаюсь зі сльозами на очах:

«Передусім я пам'ятаю його сміх, низький дзвінкий голос, сповнений радості, поставу великого чудового хлопця, який завжди стискав мене в обіймах і кричав: «Сестро, сестро, де вареники?!», а я відповідала: «В магазині» (ха-ха-ха).

Пам'ятаю свій день народження, коли він приніс мені великий букет троянд (мав не бути в Парижі) і ми «робили» просекко на кухні в сифоні з газованої води. Сміх і калюжа білого вина на підлозі, коли у нас явно не вийшло. Ну що ж, ми хотіли аперольки. 

Але з тим самим днем мені найбільше асоціюється ніч. Це була жахлива ніч перед тим, як я дізналася, що Василя більше немає з нами, тому що я прокинулася близько 5:00 з нудотою, паморочилося в голові, не могла заснути, все боліло і чомусь мені було дуже погано. 

Коли я встала через деякий час, а у мене була репетиція вранці, і я саме була в Польщі, то дійсно вже знала, що щось не так. А потім я отримала повідомлення

Можливо, це кармічний зв'язок, який був у нас із Василем, дуже дивне відчуття. Але я завжди відчувала, що знала його раніше. 

У мене була така ж ніч у лютому два роки тому, коли я прокинулась і отримала повідомлення, що російські війська відкрито увійшли в Україну. 

Це сумний день, але я знаю, що ми ще зустрінемося. У споріднених душ так заведено.»

Друзі та близькі згадують Василя як людину-свято. Експромти, жарти, смачна їжа, розмови про все на світі до світанку — це все він. Був наче створений з музики. Тому так виразно бачили як вона відходила на другий план, коли організовував мітинги під час Революції гідності, збирав кошти на потреби військових, волонтерив, почав їздити на фронт. Кажуть, що пробували зупиняти та були безсилі. 

А з того місця, на яке Василь Сліпак проміняв Париж, його пам’ятає Валерія «Лєра» Бурлакова, ветеранка (підготувала Ольга Гембік), та ділиться цими цінними спогадами з нами:

 «Коли Міф мені вперше написав, я трішечки знала про нього від спільних знайомих, знала, що є такий собі оперний співак у Парижі, який хотів би воювати за Україну теж. Я це сприйняла максимально скептично: оперний співак, у Парижі, хоче на фронт. Таке поєднання — і максимально неспоріднений фах. І він ніби як хоче воювати, але сидить десь у Парижі і лише говорить про це.

Ну і от наскільки я скептично до цього поставилася до особистого знайомства — настільки насправді не вартим скептицизму був Міф. Максимально щира, відкрита, готова на жертви людина

Якби це було не життя, а кіно, то я б показала, як мені спочатку пишуть, що є такий оперний співак у столиці Франції, який хотів би воювати. А потім показала б, як ми сидимо брудні, вкриті товстим шаром пилюки, на сходинках сільського магазину у Луганському, їмо біляші, які вочевидь не варто б купувати у таку спеку, і запиваємо їх кефіром. І це таке щастя, такий смачний обід, поки ми вибралися з позицій на годинку, щоб зустріти покійну Іру Цибух, яка тоді нам привезла якісь корисні штуки. Мабуть, корисні штуки формату «кава й ковбаска», бо часто тоді волонтерська допомога була саме такою, страшно згадувати.

Коли Міф загинув, я казала Кантеру (якого теж немає, блядь, нікого немає), що різниця між загибеллю умовного простого пересічного хлопця і Міфа лише у тому, що загибель Міфа на війні змусить або мала б змусити когось замислитися. Про те, як і чому він опинився на Донбасі.

Про те, якою була його мотивація, і чи немає у тебе самого таких самих мотивів, замість розмов про те, що «піду, коли Верховна рада піде»

Ну і ми бачимо, що вже більше людей щось зрозуміли незбагненне для них у 2014-му (тому що і тоді бракувало людей критично, але війну взагалі ніхто не бачив), але не всі. І зараз той шматок землі, за який загинув Міф — не наш. Але відмовитися від того шматка і від права за нього боротися у перспективі на якихось перемовинах — це відмовитися від тих хлопців, які за той шматок випаленої землі загинули. Засвідчити, що все це робилося марно, — можна було Міфа одразу в Харкові на блокпосту поставити, і нехай би там стояв досі».

‍