Ексклюзив
20
хв

Мандрівниця Олена Бондаренко: «Хотілось довести, що в будь-якому віці можна досягати вершин»

Олена Бондаренко стала першою українкою, яка крізь чотири країни пройшла по хребту всі Карпатські гори

Ольга Пакош

Добрим стилем серед мандрівників вважається пройти гори найвищими хребтами та вершинами. Фото з мандрівки Олени Бондаренко

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

«Я змогла! Пройшла Дугою Карпат від Дунаю в Братиславі до Дунаю в Оршовій. Учора, сто восьмого дня, закінчила Шлях на кордоні з Сербією. За відчуттями — понад 2,5 тисячі кілометрів!» — написала цієї осені на своїй сторінці в фейсбуці журналістка й перекладачка Олена Бондаренко. До неї цей складний гірський шлях через Словаччину, Польщу, Україну й Румунію подолали самотужки тільки дві жінки в світі — чешка та полька. Олена стала першою українкою, яка вписала своє ім’я в історію підкорення Карпатської дуги.

«Карпатська дуга здавалась викликом, від якого всередині холонуло»

— Весь шлях довжиною 2500 кілометрів був викликом, змушував цілковито йому віддатися і думати тільки про стежку під ногами, — розповідає Sestry Олена Бондаренко. — В горах не можна розслаблятися, необхідно розраховувати світловий день, тримати під контролем напрямок, відчувати зміни погоди. Розуміти, коли варто зупинитися, де поставити намет на ніч, як знайти джерело й які дикі звірі є поблизу. Якщо трапляється можливість ночувати під дахом — спати там, адже це безпечніше, ніж у наметі. Я, наприклад, мала нічліги на дзвіниці костелу, в покинутих будинках пастухів, у мисливській вежі, дірявих туристичних схронах, у смердючих руїнах будівель — одного разу навіть поруч з трупом тварини.

— Карпатська дуга — найскладніші, але не перші гори, які ти підкорила?

— Спочатку я ходила довгими шляхами в Польщі. Пройшла, наприклад, Головний Бескидський маршрут довжиною 500 кілометрів за 20 днів. Два роки тому подарувала собі Піренеї і ці 850 кілометрів гір між Францією та Іспанією згадую як одну з найкращих своїх мандрівок. Мені хотілось довести, що попри вік можна досягати вершин. До речі, саме на довгих шляхах я зустрічаю зрілих, часто старших за мене, соло-мандрівників. І це дуже надихає — значить, у мої 52 роки ще є куди тягнутися.

Піренеями я йшла від Атлантичного океану до Середземного моря 52 дні. А коли побачила на небосхилі море, захотілося повернути назад у високі гори. Не люблю комерційні місця й галасливого товариства. Люблю ходити там, де природа і звірі дикі, а люди — справжні. В Європі таких гір, на жаль, мало.

Карпатські гори, Фото Олени Бондаренко

Одного дня в Кракові, де зараз мешкаю, я сиділа знесилена після чергової поїздки на схід України в якості репортерки для польського медіа. Я не розуміла, чи можу дозволити собі зараз наступний похід. І тут мені написав знайомий: «Гори завжди все виправлять і вилікують. Їдь на Корсику! Зроби GR 20 і будь собою». Я сприйняла це як знак. Стежка GR 20 вважається найскладнішою високогірною трасою в Європі. Було цікаво, що воно таке. Я пройшла Корсику задля амбіції й не отримала такого задоволення, як від Піренеїв. І коли замислилась над наступним довгим шляхом, то ніщо інше, крім Карпат, до серця не припало. Я мало знала навіть українські гори, а вся Карпатська дуга здавалась реальним викликом, від якого всередині холонуло. Гірські масиви Карпат тягнуться сотнями кілометрів з пасмами навсібіч. Хребти — до обрію й не стикуються. Між хребтами — річки, непрохідні ліси, міста, плато. Все це вимагало від мене серйозної підготовки.

— І як ти готувалася до походу?

— Для початку я прочитала книжку польки Еви Хвалко, яка зуміла пройти уздовж всього Карпатського хребта. Потім поспілкувалася з нею і з перестрахом дізналася, що Ева до проходження Карпат готувалася три роки. Три роки! Вона запланувала все до дрібниць і знала, де ночуватиме кожної ночі. У мене немає стільки часу, та й стиль у мене зовсім інший. Люблю, щоб шлях був моєю пригодою. Я вивчала карти й складала свій маршрут, як пазли. З логічними й плавними переходами для найменшої втрати сил і днів. Користувалась електронними мапами телефонного застосунку Mapy.cz.

— Що тебе надихнуло піти в цей непростий похід?

— На другий день великої війни я поїхала в Україну, бо там живуть мої батьки й син. Всі їхали до Польщі, а я — з неї. Думала, зможу бути корисною, адже маю досвід військових вишколів. Протягом місяця ходила до військкомату, але мене не взяли. На той час там було достатньо чоловіків з бойовим досвідом. Тоді я вирішила, що спробую бути корисною в інший спосіб: писатиму для польського медіа репортажі про війну в Україні. Спочатку так і було, але тема нашої війни незабаром зійшла з перших шпальт західних ЗМІ. Ще я намагалася стати перекладачем вишколів для українських військових, і мою кандидатуру майже погодили. А потім, можливо, роздивившись рік мого народження, мені відмовили. Мені було невимовно прикро, я почувалась, наче мене викреслювали з життя у сферах, в яких я відчуваю себе сильною. Тоді я вирішила довести собі, що можу увійти в історію складного проходження. Адже статистика Карпатської дуги свідчить: значно більше охочих її починали, ніж  закінчили.

Багато людей ходять Карпатами, але мало проходять їх від початку до кінця. Фото Climate Adapt

«Відлякувати ведмедів мені порадили гучними петардами»

— Яких диких тварин ти бачила на своєму шляху і як рятувалась?

— У румунських Фегерашах вночі я бачила зубра. Спершу злякалася, що в мене галюцинації від зневоднення. Потім здивувалась – звідки зубри в Румунії? А потім пригадала, що сама колись писала про зубрів статтю. Але одна справа — сидіти вдома на дивані й писати про польських зубрів в Румунії, а зовсім інша — поночі відкрити блискавку намету і на тлі червоної повні побачити над собою цю тварину.

Дикий звір не шукає контакту з людиною. Ведмеді, кабани, вовки, рисі, які не знають людини, до неї байдужі. Зубри — так само. Зубр-самець ходить сам. Ми з ним подивились одне на одного, і ця величезна темна гора розвернулась і пішла собі деінде. Але враження це справило незабутнє.

Кожна дика тварина може створити некомфортну ситуацію. Лисиці люблять красти взуття. Тому навіть мокрі черевики треба ховати до намету. Миші гризуть не тільки харчі, а геть усе. До мене лізли у спальник. Не смертельно, однак неприємно.

Коли йдеш лісом, дивишся на сліди й розумієш, з ким можеш мати справу. Найбільше ведмедів — у Румунії, а найбільша кількість вовчих слідів — у Словаччині. Вбивати цих тварин не можна, вони під охороною. Якось зустріла словацького пастуха в розпачі — зграя вовків роздерла сотню його овець. Вівчар застерігав мене: далі не йди, адже саме туди пішли вовки. Але як не йти, якщо мій шлях туди веде? І от я ступаю слідами вовків, бачу їхні білі від з’їдених кісток екскременти з шерстю. До речі, овечок вовки не з’їдають повністю - виїдають м’яке, найсмачніше, лишаючи натомість ріжки та ніжки. Зайшла я в ліс і відчула страшний сморід. Бачу — розшарпані вівці по кущах лежать... Вирішила не затримуватись. Пришвидшила крок і тішилася, що вовки вже ситі.

— Дії диких тварин можна якось передбачити?

— Поведінка тварин залежить від ступеню їхньої соціалізації та попереднього досвіду спілкування з людьми. Звір, який ніколи не бачив людини, навряд чи стане від тебе тікати: змія не сповзе з дороги, дикі коні чи корови спокійно лежатимуть на стежці. А якщо, наприклад, ведмідь навчений, що люди мають їжу, то він шукатиме, вимагатиме їсти, може лізти до намету.

Бачила ведмедів, які жебракували на шосе Трансфегераш у Румунії. Тварини виходили на дорогу, вільно ходили між машинами, танцювали на задніх лапах. Такий спосіб добути їжу для ведмедя легкий. Вони знають, що люди кидають з машин хліб, і переслідують автівки, вимагаючи ще.

— Ти коли йшла, ти ж розуміла, що це може бути небезпечно? Чим  планувала захищатись?

— Читала про повадки тварин, спілкувалася з відомим польським лісником, який знається на ведмедях. Бо понад усе я боялась саме цих непередбачуваних хижаків. Адже тільки в Румунії їх офіційно від шести до восьми тисяч. Неможливо пройти Румунію і не зустріти ursu (ведмідь румунською). Тож я хотіла знати, що слід робити, якщо доведеться ночувать у ведмежому лісі.  

Для захисту від ведмедів мені порадили використовувати гучні петарди. Найстрашніше, коли ліс щільно обступає з обох боків: ти не бачиш нічого, але не виключено, що хтось у цей час бачить тебе. Тоді я голосно співала й тримала петарди напохваті, часом у тремтячих спітнілих руках. На щастя, мені не довелося використати жодної. Коли сходила з гір — подарувала чабанам, брали з вдячністю.

Взагалі я маю установку не вести війну з природою. Не ношу з собою навіть спрей від комарів. Хай буде комаха, яка мене вкусить, ожина, що мене подере. Це природно. Ніж у мене для того, щоб почистити огірок чи допомогти розвести вогонь, а не для захисту. Та й насправді я більше боялась людей, ніж тварин.

На території українських Карпат бурих ведмедів не більше 200 особин. Тоді як у Румунії їх вже приблизно п'ять тисяч. Фото: Shutterstock

— Розкажи, як ти зустріла ведмедів…

— До зустрічі з ведмедями дійшло під румунською горою Неґою. Ночувала там у притулку над озером, збиралася вже вертатися на шлях, коли раптом один англомовний турист каже: «Дивіться, ведмеді!» Глянула — два великі бурмила біля стежки. В іншого туриста, румуна, я взяла бінокль і придивилась: ведмеді тупцяли на латці снігу, греблися і не збиралися нікуди йти. День не стоїть на місці, в мене попереду дуже складна ділянка для переходу. Румун замахав руками: «Йди спокійно. Ведмеді не проблема». Фраза «Usru? No problem!» дуже популярна в Румунії.

Далі було, як в кіно. Румун стежив за мною в бінокль, а над озером, немов у шекспірівському театрі, сиділа румунська родина і дивилася на українку, яка йде на ведмедів. Я щось співала, щоб тварини мене побачили здалека. Коли хижак помічає людину з віддалі, в нього є час вирішити, атакувати тебе чи мирно розійтися. Дивитися на звіра не можна — прямий погляд звірі сприймають як агресію. Тому я позирала краєм ока. Велике брунатне тіло розвернуло до мене симпатичний писок... помітив! Я йшла далі, співала свою пісеньку, піднімалася вгору. Я бравувала, бо серце калатало добряче. І тут один ведмідь повернув до своєї печери. А за ним пішов і другий.

У цей момент я пишалася, що на моєму рюкзаку українська стрічка. Люди, які сиділи «в театрі», були свідками — українка з піснею пройшла повз ведмедів. Я була горда, що змогла. Отакі ми, українці, знайте!  

«Собаки вівчарів настільки голодні й злі, що кидаються на мандрівників»

— Правда, що страшнішими за ведмедів виявились собаки пастухів?

— Вони дійсно дуже агресивні. Вічно голодні й злі, кидаються на людей. Вівчарі в горах практично не годують робочих собак. Ці пси не знають добра від людини. Я бачила, як чабани луплять своїх кудлатих помічників палицями з металевими кінцями. Жахіття! Не раз замислювалась: чому собака залишається після такого з пастухом? Чому не тікає, працює та виконує команди?

Румунські вівчарки, які випасають отари, — великі і сильні. В горах вони геть не соціалізовані і смертоносні для чужого. Були випадки, коли вони летіли на мене згори з такою швидкістю, що я не встигала дістати петарди з відкритої кишені. Пси пильнують стадо по периметру, чужого бачать здалека, зриваються усі разом і затискають півколом. Причому декілька з них заходять ззаду. Я якось наловчилася тримати собак на відстані кийка, але утримувати однією палицею навалу десяти нападників довго б не вийшло. На щастя, прийшли на допомогу чабани й відігнали собак. До речі, читала про польську туристку, яка почала проходження Карпатською дугою, але зійшла зі шляху, бо її сильно покусали румунськи собаки.

Гроза гір - собаки, які охороняють отари. Фото з приватного архіву Олени Бондаренко

— Чотири країни по гірських хребтах. Що виявилось неочікуваним і вразило?

— Гірше за диких тварин, змій, кліщів, безперервного дощу для мене було бачити, як людина нищить природу. В Україні, на жаль, це найбільш помітно. Я назбирала два мішки сміття, спустилась з ними в село, а місцеві кажуть:

«Ти нащо сміття принесла? Нам його потім знову в гори нести».

На міжнародному маршруті E8 бачила у калюжах кілограми використаних дитячих памперсів. А «підприємці», які збирають чорниці, лишають по собі гори пластику, сміття, старий одяг, псують дороги й чорничники. Те, як людина знищує гори, помітно на території всіх Карпат. Пересохлі джерела, спраглі тварини. Румунські пастухи не мають води на полонинах і п’ють привозну воду. А що тоді п'ють їхні собаки?

— Чи розповідала ти про Україну іноземцям під час подорожі? Як вони реагували?

— «Нам стільки років стверджували, що Росія велика і хороша, це неможливо, щоб така країна раптом стала поганою і почала війну», — говорили мені деякі словаки. Нарікали, що все це політика, тоді як правда бозна-де. У відповідь я розповідала, що журналістка, витягала свій телефон, показувала світлини, які робила сама, аби вони побачили, що в Україні не конфлікт, а справжня війна, яку розв’язала Росія.

Схожі настрої я помітила й в Румунії. Ба більше: часто румуни не хотіли мене слухати, відверталися від моїх фото. Сміялися: «Ти хочеш нас переконати, що Байден кращий за Путіна?» Я намагалася говорити спокійно, змушувала дивитися знімки: «Ось це я сфотографувала в Миколаєві, ця жінка потім померла від ран. А це Херсон, я була на місці вибуху. Оцю дівчинку мама кутала в ганчір’я й ховала в підвалі від бурятів». І деякі усвідомлювали, що війна в Україні реальна, що це не телевізійне шоу.

Але, звісно, були й ті, хто нас щиро підтримував. Якось по дорозі зустріла чеха, він здалека широко всміхався й голосно привітався: «Слава Україні!» Відповіла як належить і допитуюся, звідки знає, хто я.

«Ти вже відома на шляху. Ти — українка, яка йде сама», — пояснив чех. І це було дуже приємно.

А біля міста П'єштяни мене наздогнав словак. Це було після того, як росіяни підірвали дамбу в Каховці. Він обійняв мене і розплакався. В моїй особі люди бачили частинку України й висловлювали співчуття. Питали, чи маю що їсти, чи є в мене гроші. І я відчувала, що це не стільки турбота про мене, скільки їхнє ставлення до України загалом.

Світлини з архіву Олени Бондаренко

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка. З 2015 року живе в Польщі. Працювала в різних українських виданнях: «Поступ», «Лівий берег», «Профіль», «Реаліст.онлайн». Авторка публікацій на тему українсько-польської співпраці: економічні, прикордонні аспекти, культурна спадщина та вшанування пам’яті. Співорганізаторка журналістських ініціатив українсько-польської дружби. Працювала як тренерка програми ЄС «Права жінок і дітей в Україні: комунікаційний компонент». Серед зацікавлень: розвиток особистості, нейролінгвістичне програмування тощо.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Ексклюзив
20
хв

Чи обов'язкова медстраховка для в’їзду до Польщі по безвізу та зі статусом UKR?

Ексклюзив
20
хв

Все про подорожі автодомом у Польщі: оренда, купівля, популярні моделі й кемпер-маршрути 

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress