Матеріал оновлено 6 жовтня 2023 року.
Це головний майдан міста — площа Свободи. Звичайне життя, ніби немає війни. Харків’яни поспішають: робочий день завершився, треба встигнути до магазину і швидко додому, щоб лягти спати раніше і виспатися. Бо вночі росіяни вкотре можуть вдарити ракетами по житлових районах.
Центр міста: фанерні вікна, понівечені будинки і відновлення
1 березня 2022 року, центр міста, масовий обстріл. Про це нагадують забиті фанерою вікна обласної адміністрації, побиті уламками ракет стіни і будівельний кран, який стирчить над дахом: йде відновлення. Будівлі навколо дивляться на світ фанерними вікнами. Якщо прогулятися центром, Сумською вулицею, їх знайдеться багато. Десь немає покрівлі, десь обвалилася старовинна ліпнина. Всюди фанера. Це болить харків’янам, хоч комунальники прибирають наслідки обстрілів, відновлюють тротуари, дороги, лікують дерева.
Харків’яни гордо демонструють стовп біля обласної адміністрації: він вистояв. Рік тому молилися, щоб шлях рідних та близьких прямував не через центр.
У 33-річної волонтерки Альони Мироненко в будівлі обласної адміністрації під час найбільшого обстрілу перебувала мама. Потім були ще прильоти у двір, де вона живе. Та вона згадує саме той, по будівлі обласної адміністрації, і хвилини, поки мама не взяла слухавку. Дивом вціліла.
«Там могла бути і я, але щось затримало вдома, запізнювалася до мами. Аж раптом вибух… і серце ледь не зупинилося», — згадує Альона.
Пекла хліб для себе, а почала для військових
Альона була шеф-кухарем, до війни мала власну справу. Працювала в готелях і ресторанах на півдні України, біля моря (зараз це окуповані території). Виховувала двох дітей, майбутніх зірок: донька навіть знімалася у новорічному привітанні президента України. Ранок 24 лютого перевернув їхнє життя.
«Побачили, що відбувається, зрозуміли, що треба запастися їжею та водою. Полиці магазинів миттєво спорожніли, не встигли майже нічого купити. Не було хліба. Люди дуже боялися. Я хліб не купую вже кілька років, печу сама. І от дістаю борошно, замішую тісто, розумію, що будь-якої миті може зникнути електроенергія», — розповідає Альона.
Під канонаду вибухів пекла батони про запас. Промайнула думка: мала б робити це для армії, не тільки для себе. Бралася за все, чим можна допомогти військовим. «Зараз робимо готові обіди для хлопців, вітамінні сухпайки, енергетичні батончики, суху їжу миттєвого приготування. Так неочікувано знадобилися мої навички шеф-кухаря».
Ще вона з подругами робить окопні свічки, готує загоювальні мазі та багато іншого.
Харків’яни змінилися. Стало буденним йти на роботу під гуркіт вибухів. Багато хто вже не звертає на них уваги. Тільки от діти вночі сплять у комірках без вікон, там безпечніше. Вони навчені: коли сирена виє вдень — біжать туди ховатися.
«Іноді буває страшно. Розумію, що ракета може прилетіти будь-якої миті, ніхто не застрахований. Ми просто живемо і робимо те, що маємо. Мені надає сил, коли друзі з окопів пишуть, що завдяки підтримці вони “знов почуваються живими” або що “відчули себе як вдома”», — зізнається Альона.
Вона не чекає перемоги, знає: її треба наближати.
Волонтер і його бабусі
Ось історичне серце міста — вулиця Мироносицька. Сюди теж сильно «прилітало», старі памʼятки зазнали значних ушкоджень. Їх відновлюють. Саме тут після волонтерських буднів любить гуляти Олександр Костенко, до повномасштабного вторгнення — медіатехнолог, а тепер його в місті називають не інакше, як «Костенко та його бабусі». Після 24 лютого 2022 року чоловік взявся годувати стареньких і самотніх.
«Десь через тиждень після вторгнення я залишився єдиний молодий та дієздатний в нашому підвалі… на досить велику кількість безпорадних. Молодь виїжджала, а люди похилого віку лишалися. Хто міг їм допомогти?» — пояснює Олександр.
Згадує з посмішкою: на нього лишали всіх — котів, собак і навіть рибок та равликів.
«В перші три місяці в мене до броніка була причеплена сумка з ключами від різних квартир — поливав квіти, годував рибок, причісував хом’яків... Одного разу по всьому місту шукав корм для равликів, бо рибʼячий не підходить. В Харкові тоді аптеки зачинені були, не те що зоомагазини».
Тепер Сашко — і товарознавець, і логіст, і водій. Та що там, дієтолог, психолог, провізор. Він знає дієту своїх бабусь з урахуванням стану здоров’я і кількості необхідних продуктів на місяць. Жартує, що після перемоги великий супермаркет має взяти його директором — він їм роботу за день налаштує.
Саша на зв’язку 24/7: «Є бабуся, яка дзвонить по 18 разів на день. “Сашечка, я ж дзвоню дізнатися, як ваше здоров’я…? А скоро заїдете?”»
Минулого року у Харкові через постійні блекаути здебільшого не працювали ліфти. Доводилося пішки нести і по 40 кілограмів, і по 50…
«Я важу 60 кіло. А беру по 40 кілограмів на себе і вперед. За один раз, щоб не бігати туди-сюди. Приходиш до бабусі, сідаєш на диван, а тобі в атмосфері хрущовських килимів і кришталевих гірок розповідають про життя і про сучасну політику. Про життя ще можна послухати, а про політику — хоч ховайся», — розповідає Олександр.
Харкову дорікали, мовляв, багато прорадянського населення, особливо серед пенсіонерів. Та чи справді є ті «сепаратистські бабусі»?
«Мені, на щастя, таких не траплялося. Всі чекають перемоги», — стверджує волонтер.
В Харкові відчувається стабільність: працюють комунальники. Після прильотів вони прибирають наслідки дуже швидко. Місто чисте й охайне.
«Єдине, що годі прийняти — клумби за мільйони гривень. Клумба навколо пам’ятника Тарасу Шевченку — це 15 “мавіків” для військових. І зараз вони більш необхідні, ніж петунії!»
Тепер він допомагає і військовим, і самотнім матерям. Всім, хто справді потребує.
Мріє, що колись його допомога не знадобиться, повернуться родичі, війна скінчиться. Складно уявити, але навесні 2022 року люди похилого віку справді залишилися на межі виживання. Просто тому, що банально не можуть дійти до холодильника, їм нікому купити ліки чи продукти.
«Коли переосмислив це, вкотре подякував тим донаторам, які об’єдналися і підтримували мене. Мої бабусі не вижили б без цих людей. І будьмо відвертими: багато хто з тих, ким я опікувався — померли. Пам’ять затирає деякі історії, щоб не робити боляче», — каже волонтер.
Знищена Салтівка теж відбудовується
А боляче і так багато від чого. Обгорілі будівлі — багатостраждальна Салтівка. У цю школу колись ходила Ксенія. Тепер вона киянка, але до 2020 року жила тут. І коли приїжджає провідати матір, оглядає свій район.
«Я спеціально поїхала через північну Салтівку, аби хоча б трохи подивитись, що відбувається. Там страшне, дуже багато будівель чорні, побиті… я плакала. Біля моєї школи на Салтівці є п’ятиповерхівка, де немає одного підʼїзду: він зруйнований з п’ятого по перший поверх. Це в ста метрах від будинку моєї мами. Але сьогодні той підʼїзд вже майже відбудували».
Харків’яни відбудовують покалічене місто. І коли ракета падає посеред центральної вулиці, сумно жартують: «Добре, що старий водогін тепер замінять і свіжий асфальт покладуть».
«Зачєм ти мнє єто гаваріш? Єто что, я бомблю?»
Місто дедалі оживає. В Харків повертаються місцеві. А от Зоя Захарова приїхала додому рік тому. Коли всі виїжджали — вона поспішала до свого міста. Події 24 лютого внесли корективи в її ідеальний план відпочинку за кордоном, у Туреччині. За іронією долі більшість родичів дівчини…в Росії. Мама переїхала туди 4 роки тому, бабуся і дідусь, тітка вже жили там.
«Я подзвонила в істериці тітці. Вона в будівельному магазині вибирає підвіконня. Я їй кажу — твоя країна бомбить мою. А вона: “Зачєм ти мнє єто гаваріш? Єто что, я бомблю? І вообще, бомбят воєнниє обʼєкти”. Я сказала тільки — Давай, пока».
У мами Зої проросійська позиція, тому стосунки були натягнуті ще з 2014 року. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну контакт обірвався остаточно. «Вона мені кілька разів дзвонила. Але була претензія, що я говорю українською: “Ти можеш гаваріть нормально?” Після всієї дичини, що вона несла…нам нема про що говорити».
Зоя повернулася до Харкова 4 березня 2022 року, коли розпочались найстрашніші обстріли росіян.
«Це такий диссонанс. Ти в теплі, безпеці в Туреччині — тебе трусить і страшно. А повертаєшся до Харкова, чуєш вибухи і думаєш, що ти нарешті вдома». Зоя підготувалася до харківських реалій війни - постелила собі в коридорі. І…передумала. «Якщо Всесвіт вирішить, що все, то все. Але інших прошу ходити в укриття, дотримуватися правила двох стін. Просто в тих, хто довго тут, відбувається деформація. Не реагуєш вже. Сплю під вибухами».
Зоя, коли повернулася до Харкова, почала розвозили продуктові набори літнім людям, матусям з дітьми. І все це на старенькій «Ниві», яка потрапила під обстріл, замість бокового скла — поліетиленова плівка.
Десь з травня 2022 року Зоя вирішила допомагати військовим. Дався взнаки людський фактор — волонтерам траплялося багато невдячності від цивільних: «Дехто сприймав нас, волонтерів, як безкоштовну доставку. Приїжджаємо, а виходять забирати пакети два здорових мужика. Або телефонує жіночка, що їсти нічого, а виходить до нас геть пʼяний мужик. Тож ми вирішили, якщо не допомогти війську, то не буде тих цивільних».
Тоді Зоя відчула себе на своєму місці. Збір на півмільйона гривень — для закупівлі 50 каліматорів для 92-ї бригади вдалося закрити…за 2 тижні.
«Купили 70 каліматорів і декілька планок пікатіні, плюс 10 каліматорів нам подарувала Асоціація українців в Данії. Доставку чекали півтора місяці. Але все склалося ідеально. Коли віддавали військовим, вони такі: “В сенсі, 80? Ми думали ви штук 20 передасте і все…»
Але для Зої немає нічого неможливого, і на шляху дівчини трапляються небайдужі люди.
«Я познайомилася з Гамлетом, харківським художником. А в мене тоді була величезна потреба у всьому для морської піхоти — екофлоу, бусік, дрони… І я кажу: “Гамлете, сил немає, треба 7 тисяч доларів, не уявляю як це зробити. А він комусь телефонує: “Треба 7 тисяч доларів”. Дає номер моєї картки. Не знаю як він це вирішив. Але я йому дуже вдячна. І це дуже допомогло на Херсонському напрямку. Давидів Брід тоді звільнили».
Зоя боїться, що повториться історія 2014 року, коли «війна десь там далеко». Злять її ось ці «втомлені від війни». На війні її найближча людина, молодший брат. Він був у самому пеклі, під Попасною, на початку російського вторгнення.
«Одного разу він пропав на три дні, страшно згадувати. Аж раптом, написав і я просто розревілася. Хоча з моменту, як я повернулася до Харкову, не плакала. А брат пише, як наче нічого не сталося, що все нормально, з усіх артсистем криють, фосфором криють».
В травні минулого року вони нарешті зустрілися. І тоді Зоя зрозуміла - її брат давно виріс. І тепер, навіть, старший за неї. Зоя і сама готується йти воювати, проходить етап оформлення в ЗСУ. Друзі намагаються відмовити. Але її неможливо зупинити.
«Особисто я не розумію тих чоловіків, які кажуть - я не народжений для війни. А інші народжуються одразу з автоматами? Ніхто не народжений для війни. Але мусимо, бо хто, якщо не ми?»
…Зараз у Харкові утворилася така ілюзія мирного життя. А варто памʼятати, війна ще не закінчилася.
Та Харків і харківʼяни тримаються міцніше за залізобетон.
Фото авторки
Журналістка. Закінчила Харківську академію культури. З 2010 року працює на телебаченні, журналісткою, редакторкою. Зокрема, у проєктах національних телеканалів СТБ, ТРК «Україна», «Новий канал», «Інтер», «ТЕТ».
Через війну виїхала до Польщі, де працювала редактором на спільному з польською стороною проєкті для українських переселенців, онлайн платформа UA24.tv. В рамках цієї співпраці, зробили близько 100 випусків ток-шоу «Триматись своїх», а також кілька інших проектів для українців.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)