Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Фестиваль українського кіно у Варшаві пройде 21-27 жовтня 2024
Фестиваль Ukraina! 9. Festiwal Filmowy пройде з 21 по 27 жовтня в кінотеатрах «Kinoteka», «Атлантик» та Центрі кінокультури ім. Анджея Вайди. За тиждень можна буде подивитися близько 60 свіжих українських фільмів — художніх, документальних, короткометражних та анімаційних. Деякі з робіт відзначені нагородами міжнародних фестивалів та претендують на Оскар
Фільм "Я, Побєда і Берлін" на Фестивалі українського кіно 2024 у Варшаві
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Цього року фестиваль відкриє картина режисера Дмитра Мойсеєва «Сірі бджоли», яка стала переможцем Одеського Міжнародного кінофестивалю. Фільм розповідає історію двох людей похилого віку, які є останніми мешканцями невеликого села в «сірій зоні» поблизу лінії фронту. Сергійович (Віктор Жданов) похмурий і хазяйновитий, він живе завдяки пасіці (звідси і назва фільму), а його товариш Пашка (Володимир Ямненко) у свої 59 років веселий і легковажний. Сергійович вважає себе українцем і підтримує ЗСУ, а Пашка вечорами не нехтує пити горілку з ДНРовцами. Але попри все ці два чоловіка — друзі дитинства, і вони не зраджують один одного. Але життя друзів змінюється, коли в селі з’являється російський снайпер.
Це глибока історія про людську самотність на тлі війни та життя, яке зруйнувала Росія. Основа сюжету стрічки — однойменний роман Андрія Куркова, однак фільм не повторює книгу.
Кадр з фільму "Сірі бджоли"
Одна з найважливіших подій фестивалю — секція, присвячена кримським татарам, і документальний фільм «Тиха депортація». Стрічку було відзначено золотою нагородою кінопремії New York Festivals TV & Film Awards 2024 у номінації «Права людини». Це щемливі історії про те, як спочатку радянська влада не залишила вибору кримським татарам і насильно вивозила їх у товарних вагонах, а зараз Росія знову залишає кримських татар без дому, бо жити на окупованому півострові для багатьох стає неможливим. У фільмі використані кадри з приватних архівів героїв, деякі з них опубліковані вперше.
Загалом кожна стрічка фестивалю заслуговує на увагу. Сюжети фільмів торкаються тем дорослішання, соціальних змін, ідентичності та війни, про яку в світі говорять дедалі менше. У деяких кінокартинах легко впізнати себе. Наприклад, у фільмі «Під вулканом» режисера Даміана Коцура, в якій українська родина під час відпустки на Тенерифе дізнається про початок повномасштабної війни та вмить перетворюється з туристів на біженців. Фільм, в якому показані трансформації людей, які звикли до матеріального й душевного комфорту і спокою, але раптом втратили їх, претендує на премію «Оскар 2025» від Польщі.
Кадр з фільму "Під вулканом"
Також в межах фестивалю буде показана «Ля Палісада» Філіпа Сотниченка. Це гірка іронія на 90-ті роки, яка демонструє абсурд тих часів. Фільм представить Україну на премії «Оскар 2025».
З жовтня по грудень фестиваль відвідає інші міста Польщі, а з 1 по 17 листопада 2024 року фільми можна буде переглянути онлайн на платформі MEGOGO.PL.
Супутні заходи кінофестивалю
Крім показів фільмів, Ukraina! Festiwal Filmowy презентує широкий спектр супутніх заходів. Це зустрічі з митцями, дебати з експертами, присвячені темі кримських татар та російської пропаганди, українським та білоруським меншинам в Польщі.
Глядачів також очікують виставки фотографій Каріни Бендковської та плакатів Івони Ціхи. Дітлахам будуть цікаві майстеркласи та розваги з аніматорами, також відбудеться декілька музичних концертів. Органазатори запросили на подію близько пів сотні акторів, режисерів, продюсерів та журналістів, серед якіх Римма Зюбіна, Віталій Салій та Олександр Ярема, а також кримськотатарський режисер Ернес Сарихаліл.
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Альдона Гартвіньська: Від початку повномасштабного вторгнення Польський Інститут у Києві працює практично безперервно. У складних умовах, у невизначеності, іноді навіть під обстрілами. Як працюється в такій установі у воєнний час і чому так важливо не переривати цю роботу на час війни?
Ярослав Годун: Це правда, Інститут працює досить нормально, організовуючи заходи, звичайно, з урахуванням усіх обставин, які можуть тут відбуватися. Після початку повномасштабної війни Інститут призупинив свою роботу на три місяці, тому що на той час ніхто не знав, що буде далі. Було відомо лише, що Київ оточений і все може обернутися трагічно. Сьогодні всі знайомі з тими страшними кадрами з Бучі та Ірпеня. Але пам'ятають і той момент, коли Київ захищався, коли відносна безпека, можна сказати, поволі почала повертатися до столиці. Почали повертатися дипломати, установи, інститути, співробітники. Їхня діяльність поволі продовжувалася і розширювалася, хоча варто зазначити, що крім мене і директора Чеського інституту, ми, мабуть, єдині директори, які весь час залишаються в Україні разом зі своїми співробітниками.
Чому ви вирішили залишитися тут, незважаючи на загрозу?
Я вже був директором інституту з 2010 по 2014 рік. Тож маю певний досвід, тим більше, що в цей період реалізовувалося багато проєктів. Це був час польського головування в Раді Європейського Союзу — для мене дуже важливо, що я повернувся до Києва, оскільки ми починаємо головувати в Раді вдруге. Це також був час проведення Чемпіонату Європи з футболу у 2012 році. Я пам'ятаю, що в листопаді 2013 року я був на святкуванні Дня Незалежності, організованому Генеральним консульством у Севастополі, а в квітні 2014 року я був на відкритті приміщення нашого Генерального консульства в Донецьку. Це був також, звичайно, час, коли кількома місяцями раніше розпочалася Революція Гідності.
Звичайно, я усвідомлюю, звідки і коли я приїхав. Моя сім'я залишилася в Польщі. Однак я не сумніваюся, що це час, коли дипломати повинні стояти перед вибором. Я зробив цей вибір свідомо, хоча, безумовно, міг би поїхати кудись в інше місце і працювати в більш безпечному місці.
Але я зробив цей свідомий вибір з кількох причин. По-перше, це час, коли в Україні відбуваються події, які матимуть дуже великий вплив на безпеку Центральної та Східної Європи
З іншого боку, це також вираз солідарності з людьми, які залишилися тут або тільки повертаються і хочуть жити відносно нормальним життям.
Логотип Польського інституту в Києві
І як на це впливає робота Інституту?
Ми не стоїмо зі зброєю в руках, але ми, в певному сенсі, є для них підтримкою в цей дуже складний час. І ми не знаємо, чим ця ситуація закінчиться. Ми тут, ми працюємо пліч-о-пліч.
Тільки за минулий рік нам вдалося разом з нашими українськими партнерами зробити понад 90 проєктів. Ці події, звичайно, були зосереджені навколо Києва чи західної України, але ми також були активні в Одесі чи Харкові. Я дуже часто чую від людей з культури, мистецтва або від українських урядовців, що вони вдячні за мою і нашу присутність тут.
Основою діяльності таких інституцій є промоція польської культури, організація виставок, зустрічей чи виступів польських митців, розбудова співпраці на цих інтелектуальних рівнях. Але війна, безумовно, змінила це?
Звичайно, змінила. Звичайно, все змінюється природним чином, але це не означає, що ця діяльність повністю звузилася до віртуального простору. Ми намагаємося, звертаючи увагу на безпековий аспект, йти назустріч людям. У жовтні 2024 року в межах проєкту «Дні польського кіно в Харкові» ми організували показ фільму «Селяни».
Люди, які прийшли на нього натовпами, казали, що раді можливості познайомитися з частинкою польської культури.
Великою популярністю користуються зустрічі з польськими письменниками. Наприклад, на зустріч з Войцехом Тохманом, який також працює тут волонтером, допомагаючи вивозити тварин з прифронтових територій, що відбулася у Львові чи Києві, прийшло понад 200 людей. При тому середній вік учасників — 20-25 років. Люди, які знають про його роботу як репортера, а також як громадського активіста і журналіста. А після зустрічі з автором вишикувалася годинна черга за автографами — це дуже вражає і налаштовує оптимістично. Так само було і з Павлом Решкою та його «Столом з видом на Кремль». Спочатку книга викликала різні реакції та емоції, але коли люди заглибилися в неї, то зрозуміли, наскільки вона своєчасна і критична щодо Росії. Вони побачили в ній зовсім іншу та цікаву перспективу: перспективу польського репортера.
Ще однією такою подією став 11-й Міжнародний фестиваль Бруно Шульца в Дрогобичі. Дивовижно, як люди з різних куточків світу, які знають, що в країні йде війна, все ж таки ризикують і приїжджають в Україну, щоби бути тут і взяти участь у цьому фестивалі. Це були не лише митці, але й письменники, перекладачі, науковці, як з Польщі, так і з-за кордону. ШульцФест — це подія, яка організовується вже понад 20 років, але користується великою пошаною в науковому світі та має величезну впізнаваність. Ніхто вже не сумнівається, що Шульц народився в Дрогобичі. У 2012 році Юрко Андрухович зробив новий переклад Шульца українською мовою, і тепер українці також можуть ним насолоджуватися і пишатися.
Національні читання 2024 у Київському академічному театрі на Подолі. Фото: Alex Zakletsky IP
Я думаю, що це чудовий приклад того, яка величезна трансформація відбулася у свідомості українців, що їхня культура є не лише українською, але й переплетена з польською, єврейською, німецькою, румунською чи угорською. І вона є частиною європейської великої національної спадщини, виплеканої в Україні.
Але Інститут також має кілька таких проєктів, які є нашими флагманськими проєктами. Після трирічної перерви повернулася Літературна премія імені Юзефа Конрада-Коженьовського для молодих українських письменників і письменниць. Ця премія була заснована Польським Інститутом у Києві у 2007 році. Серед лауреатів — такі видатні постаті української літератури, як Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Таня Малярчук, Софія Андрухович, Артем Чех та Вікторія Амеліна, яка померла внаслідок поранень, отриманих після звірячого ракетного обстрілу піцерії «Ріа» в Краматорську. Лауреатом цієї нагороди 2024 року став Андрій Любка, поет, прозаїк, есеїст, великий друг Польщі, а також волонтер, який веде активну діяльність від початку повномасштабної війни. Він вже доставив на фронт понад 300 автомобілів.
Після п'ятирічної перерви повернувся конкурс імені Єжи Ґедройця на кращу наукову роботу про польсько-українські та українсько-польські відносини. Це надзвичайно важливий проєкт. Він показує, наскільки великим є інтерес до відносин між нашими країнами, і як вони відображаються в науці. Минулого року було подано понад 17 таких робіт, але ми знаємо, що їх було набагато більше з такою тематикою.
Можливо, діяльність Інституту не є чимось таким, що могло б суттєво переломити всю ситуацію і змінити долю війни, але, з іншого боку, вона підкреслює той факт, що ми разом з українським суспільством даємо заохочення чи бачення певної нормальності.
Це все звучить дуже обнадійливо, особливо в контексті наших складних політичних відносин та суспільних настроїв, які змінюються як в Україні, так і в Польщі. Антиукраїнські настрої в Польщі зростають, так само як і неприязнь до поляків в Україні. Ми особливо відчуваємо це в соціальних мережах, і тут виявляється, що ми можемо подивитися на польсько-українську співпрацю через призму діяльності Інституту, що дає багато свіжості і надії.
Я б не був настільки критичним, як ви. Або, інакше кажучи, не був би таким песимістом. Звичайно, ці настрої коливаються, і це природно. Війна суттєво впливає на сприйняття, є навіть втома від цієї теми. З іншого боку, важливо розуміти, що досі поляки та українці бачать один в одному стратегічних партнерів, бачать, що ці двосторонні відносини постійно розвиваються, незважаючи, звичайно, на певні розбіжності та розбіжності в поглядах.
Якщо ми подивимося, скільки українців навчається в Польщі, скільки українців вивчає тут польську мову, то це означає, що є величезний інтерес до Польщі
Ми бачимо це, наприклад, на прикладі Школи польської мови, яка діє при Польському інституті і в якій навчається понад 120 учнів. Серед цих людей є також люди з Канцелярії Президента, з Міністерства закордонних справ. Наші відносини мають тенденцію до постійного зростання і розвитку, що показує наша щоденна робота.
Тобто війна, яка є страшною, парадоксальним чином допоможе нашим народам зблизитися?
Вона вже допомогла. Ми повинні пам'ятати, що сталося у 2022 році, як поляки відкрили свої домівки для людей, які тікали від війни. Але ця допомога триває, поляки досі допомагають Україні, навіть їздять з підтримкою солдатів на саму лінію фронту.
Це чудовий приклад того, що це був не просто спонтанний порив, а свідоме і послідовне рішення, особливо з огляду на початковий наратив — що ця спецоперація триватиме три дні, або що війна закінчиться через кілька тижнів. Ніхто не розраховував, що за мить буде вже три роки. І хоча ця сумна річниця вже близько, українці будуть боротися і продовжуватимуть утримувати свою незалежність. Україна відстояла свою незалежність і однозначно обрала свій цивілізаційний шлях на майбутнє.
Виставка до 100-річчя незалежності Польщі у київському метро. Фото: Польський Інститут у Києві
Це дуже сильне твердження, що Україна захистила свою незалежність. Нещодавно я розмовляв з Матеушем Лаховським, який сказав, що на даний момент загроза з боку Росії є найбільшою з весни 2022 року, коли російська армія відійшла з-під Києва, і війна йде не за Донецьку область, а за незалежність України. Чи точно все найгірше вже позаду?
Наразі я не маю жодних сумнівів, що Україна відстояла свій суверенітет. У лютому чи березні 2022 року ця ситуація могла б скластися зовсім інакше. Українці показали своїм ставленням, а також своєю хоробрістю, що навіть якщо певні території все ще перебувають під російською окупацією, Києвом керує демократичний український уряд.
Народ усвідомлює, з ким він хоче співпрацювати, і усвідомлює, з ким він обрав своє цивілізаційне майбутнє. Здається, зараз ні в кого не виникає сумнівів, що Україна може розглянути можливість вибору іншого союзу, окрім союзу із Заходом — НАТО та Європейським Союзом.
На даний момент цей альянс із західною цивілізацією є даністю, навіть якщо він коштує величезної ціни. І я говорю не тільки про загиблих і поранених, про територіальні втрати, а й про повсякденне життя, тому що війна жорстока до дітей, які втрачають дитинство, не маючи можливості ходити до школи, до студентів, яким важко вчитися, до тих, хто втратив роботу, тому що їхні підприємства і робочі місця піддалися бомбардуванням.
Наразі дуже багато залежить і від нас, від Заходу, від того, чи продовжимо ми підтримувати Україну і допомагати їй у відбудові — дослівній відбудові, але також і в інтелектуальній відбудові
Надзвичайно важливо, щоб Україна змогла відновити свій людський потенціал, зважаючи на те, що значна частина українців виїхала з країни в різні куточки світу ще до війни. Багато залежить і від самої української влади, яка має показати українцям, що залишилися на Заході, що варто повертатися і відбудовувати свою країну.
Йоанна Мосей: Ви сказали, що Ваша найбільша мрія — щоб світ прокинувся і щоб у нас було майбутнє. Чи справді ми вже перебуваємо в точці занепаду Веймарської республіки? Невже для нас немає надії і шляху назад? Історія повинна повторитися?
Аґнєшка Голланд: Я боюся, що буде важко завернути з цього шляху, якщо не буде справжньої волі. Звичайно, надія вмирає останньою, але це має бути колективна надія, а не лише окремих людей. А на даний момент серед тих, хто вирішує нашу долю, немає ні ідей, ні волі. І немає відваги. Наразі всі право-ліберально-центристські уряди рішуче рухаються в бік реактивності перед обличчям, як їм здається, неминучої хвилі коричневого популізму. І коли цій хвилі не протистоїть нічого іншого, окрім ще більшого популізму, гру світової долі неможливо виграти. Принаймні, не в найближче десятиліття. І водночас я не бачу тієї старанності, рішучості, харизми, яка могла б переконати людей, що за певні цінності варто боротися. Причому в усіх вимірах. І в тому, як українці борються, і в тому, як вони відмовляються від певних зручностей заради кращого майбутнього, заради розширення прав інших.
У той же час, все більше людей, які досі були залучені, йдуть у внутрішню еміграцію через втому, розчарування і втрату надії.
Так, вони відходять у таке небуття і пасивність, тому криза надії мені здається найглибшою і найнебезпечнішою кризою. І виражається вона в багатьох речах, як, наприклад, в такому небажанні народжувати, яке присутнє в більш заможних країнах і яке випливає саме з браку надії, з браку віри в те, що майбутнє має сенс. Що це достатньо добре, щоб спроєктувати себе в це майбутнє. І таке величезне розчарування, відчуття безглуздості, бажання відсторонити молодь або чутливих, ідеалістичних людей від політики — це явище, яке є смертельно небезпечним для будь-якої спроби зберегти демократію.
Ми також живемо в такий сумний час. Так чи інакше, те, що відбувається в Польщі, є певним чином відображенням того, що відбувається у світі. Те, що робить Дональд Трамп, як швидко зростають різні авторитаризми, і це так похмуро. Можна реагувати на це як на фаталізм, піддатися цьому і намагатися плисти за течією, що більшість політичного класу і робить.
Це підхід такого специфічного, нарцисичного егоїзму, який політики на кшталт Дональда Трампа дуже добре відчувають. Вони будують на цьому. Вони дають надію тим, хто настільки некритичний, що приймає будь-який блиск за золото і дуже легко піддається спокусі. Вони не озброєні інструментами елементарної критики, щоб протистояти сучасним засобам комунікації.
А в епоху інтернет-революції, штучного інтелекту, соціальних мереж з їхніми алгоритмами маніпулювати громадською думкою тривіально легко і пекельно ефективно
Тож ці монстри мають на своєму боці абсолютно неймовірні інструменти. Це велика провина всієї системи освіти, а також засобів масової інформації, які настільки піддалися тиску клікабельності, що по суті перестали бути авторитетом для будь-кого.
Аґнєшка Голланд бере участь у перформансі Йоанни Райковської на тему ситуації на польсько-білоруському кордоні, у Саксонському парку у Варшаві (Ogród Saski), 14 травня 2023 року. Фото: Maciek Jaźwiecki / Agencja Wyborcza.pl
У мене складається враження, що трагедія України полягає ще й у тому, що вона намагається приєднатися до світу, якого вже не існує — світу ліберальної демократії, прав людини, верховенства права. До світу, який тане, як дорогоцінна руда.
Почасти це саме той випадок. Нещодавні кроки Дональда Трампа, а саме заморожування коштів USAID, безпосередньо шкодять їхнім засобам до існування. Вони забирають надії не лише на краще майбутнє, але й на сьогодення. Ці кошти фінансували роботу багатьох громадських організацій та конкретну гуманітарну допомогу. Замінити ці фонди буде важко. Тому ми повинні відновити незалежні НУО та незалежні ЗМІ на якійсь іншій основі. Це буде величезне зусилля. Тому що гроші здебільшого на тому боці, де всі мільйонери і великі технологи.
Трамп і його сурогати, як якийсь учень чаклуна, можуть вражати ефективністю, що випливає з повної відсутності гальмування. Досі ми звикли до думки, що існують певні правила і межі, які не можна перетинати.
Ми, безумовно, перебуваємо в обороні.
Чим це закінчиться?
Думаю, ми більш-менш знаємо. Це закінчиться якоюсь апокаліптичною катастрофою, після якої ми, сподіваюся, знову повернемося додому
Якщо ми виживемо, то повернемося до якогось сенсу, але поки що все виглядає не дуже добре.
Тоді як тоді давати надію?
Я можу лише виражати свій подив, тому що, чесно кажучи, давати надію в ситуації, коли я не знаю, звідки її взяти, було б дуже безвідповідальним.
Ви є совістю польського кіно, а кого б ви вважали героєм сьогодення, таким собі громадянином Джонсом?
Громадянин Джонс, мужній викривач, завжди є моїм героєм. Активісти — це теж герої, ті, хто йде проти течії, хто завжди керується найголовнішими цінностями. Для мене вони — герої нашого часу. Їм важко, тому що їх велика меншість. Так само, як була величезна меншість демократичної опозиції в комуністичних країнах, або як була величезна меншість ранніх християн. Але я вірю, що цей світ щоразу перебудовується, і що з кожним таким потрясінням ці свободи розширюються. Тож я сподіваюся, що це станеться і зараз.
У вашому фільмі «Європа, Європа» є сюрреалістична сцена, в якій Гітлер танцює в обіймах зі Сталіним. Я думаю, що сьогодні ви могли б показати подібну сцену, де Путін танцює з…
Ну, так, я думаю, можна зробити таке коло, досить велике, з танцюючих божевільних авторитарних нарцисів, які не дивляться на жодні цінності, окрім своєї безпосередньої великої перемоги.
«Європа, Європа», яка була певним чином застереженням, актуалізується, як і всі фільми чи історії, в такі моменти, коли йдеться про те, що відбувається з людиною, яка стоїть перед найпростішим вибором - врятувати себе.
І все інше перестає мати значення.
Ми зняли його у 1989 році, а в кінотеатрах він з'явився на зламі 1990-91 років. Це був час великих надій, великих змін у нашій частині Європи. Мене часто запитували, чому подвійна назва. Я відповідала, що мене зацікавила подвійність Європи, своєрідна дихотомія, відображена в долі хлопця — головного героя фільму.
З одного боку, Європа — це колиска найбільших цінностей, демократії, прав людини, рівності, братерства, солідарності, великої культури. З іншого боку, це колиска найбільших злочинів проти людства і найбільшої жорстокості
Ось така дуальність. І зараз вона знову починає схилятися до цієї темної сторони. Ми входимо в темряву, і поки що світла в кінці тунелю не видно. Але це не означає, що ми не повинні рухатися до цього світла.
Нам потрібно створити коаліцію проти того, що відбувається. Нам потрібно підбадьорювати тих, хто чинить опір. Людей доброї волі все ще багато, і саме на їхньому спротиві ми повинні будувати майбутнє.
Режисерка Аґнєшка Голланд на знімальному майданчику фільму «Європа Європа», Лом'янки, 10 червня 1989 року. Фото: Sławomir Sierzputowski /Agencja Wyborcza.pl
Нарешті, хоч якась надія.
А своїм українським друзям і знайомим я хотіла би сказати, що світло з'явиться. Поки що ми бачимо навколо темряву і нам здається, що світла немає взагалі. Але це світло є. Воно всередині нас. Ми є носіями цього світла, і ті, хто воює в Україні, як ніхто інший є носіями цього світла. Навколо є дуже багато сил, які хочуть це світло загасити. Ми повинні їх захистити. Все, що я можу висловити — це захоплення їхньою силою і солідарністю.
Дуже вам дякую. Ви дуже гарно сказали. Останнім часом ми говоримо собі, що надія є в нас самих. Тому що, коли здається, що немає звідки її взяти, ми повинні знайти її в собі.
Саме так, ви маєте рацію. Саме це я хотіла сказати, що світло, або надія, є всередині нас.
Прем'єра третього сезону серіалу «Білий лотос» заявлена на 16-17 лютого 2025 року.
Це продовження розповіді про співробітників і гостей дорогих готелів і ексклюзивних курортів. Особливість фільму в тому, як поступово і неочікувано розкриваються персонажі — із сатирою і не без драми. І завжди має місце вбивство, деталі якого тримають в напрузі до останньої серії.
Дія третього сезону серіалу розгорнеться в готелі Таїланду. Сценарист Майк Уайт обіцяє, що нова частина буде присвячена темі духовності, релігії і смерті. І вважає, що цей серіал має потужний потенціал для того, щоб стати «багатошаровим полотном», в якому будуть висвітлені різноманітні проблеми сучасного суспільства.
5 сезон серіалу «Ти» про психопата, вбивцю й маніпулятора вийде 24 квітня 2025 року.
Четвертий сезон обіцяв бути фінальним. Однак виконавець головної ролі Пенн Беджлі заявив, що історія не може завершитись перемогою його злочинного персонажа:«Джо повинен отримати по заслугах, і тепер на нього чекає ще більше падіння, тому що у нього є влада і багатство». Що ж, ми вже готові дивитися на це падіння із задоволенням.
3. «І просто так…» (And Just Like That), Max
Довгоочікуваний подарунок для фанатів «Секс і місто»: Керрі, Шарлотта й Міранда повертаються на екрани, але… без Саманти. Події відбуваються через 11 років після виходу фільму 2010 року («Секс і місто-2»). Жінки переходять від повної свободи та дружби в 30 років до більш складної реальності життя, коли їм вже 50, газетні колонки замінили подкасти, всі дружать онлайн і можуть всерйоз і довго говорити про гендерну теорію і інклюзивність. Незмінне одне — подруги стильні, життєрадісні й демонструють, що життя після 50 набуває нових глибоких відтінків.
4. Чорне дзеркало (Black mirror), Netflix
Прем'єра 7 сезону «Чорного дзеркала» обіцяна на 14 березня 2025 року.
«Чорне дзеркало» 7 сезон — це продовження серіалу-антології про вплив сучасних технологій та соцмереж на життя людей.
Шість попередніх сезонів складаються з незалежних один від одного епізодів, які малюють дуже похмуру картину майбутнього людства. І деякі з антиутопічних картин, змальованих фільмом, вже справджуються у реальному житті.
Шостий сезон серіалу сильно критикували, адже він відхилився від початкової тематики — більшість серій не мали нічого спільного з науковою фантастикою. У продовженні шоураннер пообіцяв повернутися до початкового задуму.
Другий сезон «Покерфейса» — це продовженя детективного серіалу про Чарлі Кейл (яку грає Наташа Ліонн), яка працює в казино і має рідкісний талант викривати брехню. Героїня мандрує, і на кожній зупинці на неї чекають нові знайомства та заплутані злочини. Так, вона всі з них розплутує, але як вона це робить!
Основний прийом режисер запозичив у «Коломбо»: глядач із самого початку знає особу злочинця, і головною інтригою стає питання «Як притягнути його до відповідальності?». Офіційної дати виходу другого сезону серіалу «Покерфейс» досі немає, але очікується, що це буде навесні 2025 року.
Третій сезон південнокорейського телесеріалу про виживання «Гра в кальмара» вийде 27 червня 2025 року і стане фінальним.
Знятий режисером Хван Дон Хеком, фільм став абсолютним хітом Netflix у 2021 і 2024 роках. Історія про дитячу гру, з якої люди вибувають по-дорослому, продовжує хвилювати уяву мільйонів людей у світі. У третьому сезоні глядачам покажуть, чим закінчилося повстання гравців проти системи, і як головний герой продовжить йти до своєї мети зупинити гру і потік смертей.
7. «Доктор Хто» (Doctor Who), Disney+, BBC One & iPlayer
Король часу Шуті Гатва повернеться в чергових серіях кіноепопеї. Він зустрічає Белінду і починає епічну подорож, щоб повернути її на Землю. Але таємнича сила перешкоджає їхньому поверненню. Команді, що подорожує в часі, доводиться зіткнутися з великими небезпеками, ворогами, монстрами — ще моторошнішими, ніж раніше. «Там багато страхіть, там є планета в далекому майбутньому, яка абсолютно жахлива», — кажуть творці серіалу «Доктор Хто» про новий сезон, який має з'явитися в травні 2025.
Продовження драматичного серіалу про сім'ю дипломатів-кар'єристів обіцяє бути гарячим. Творці серіалу натякають, що «третій сезон переверне шахову дошку. Кейт очікує випробування — отримувати все, що вона захоче». Якщо у першому сезоні в серіалі було чимало особистих драм, то вже у другому романтика відійшла на далекий план, тоді як на арену вийшла міжнародна політика. Спостерігати за політичними маневрами, двозначними розмовами і спробами запобігти хаосу на міжнародній арені у новому сезоні має бути незмінно цікаво.
Продовження казки для дорослих про знамениту родину Адамс від Тіма Бертона.
Венздей Адамс навчається в академії для незвичайних дітей «Невермор». Наприкінці першого сезону героїні вдається розкрити таємницю монстра, який викрадає місцевих учнів, і покарати злочинців. А у фіналі вона отримує загадкове повідомлення від анонімного сталкера.
Деталі сюжету нового сезону не розголошуються. Дженна Ортега, яка стала не тільки виконавицею головної ролі, а ще й продюсеркою шоу, поділилася, що в серіалі стане набагато більше горору.
У серіалі з'являться 12 нових персонажів. Серед них бабуся Уенсдей (Джоанна Ламлі), новий директор «Невермору» (Стів Бушемі) та вчителька музики (Біллі Пайпер).
Пригоди Оді, Вілла, Майка, Дастіна та Лукаса продовжуються. П'ятий сезон завершить історію серіалу. Головних героїв чекає фінальна битва за Хоукінс.
Наприкінці четвертого сезону науково-популярного серіалу «Дивні дива» героям вдалося здолати головного лиходія — Векну. Однак виявилося, що монстр живий десь у глибині паралельного виміру й збирається спрямувати всі свої сили на Землю.
Влітку 2025 року вийде 4 сезон комедійного серіалу «Ведмідь».
Історія перетворення збиткової бутербродної на прибутковий ресторан високої кухні в Чикаго продовжується. Головний герой, якого грає Джеремі Аллен Вайт, вже виграв «Золотий глобус», «Еммі» та Премію Гільдії кіноакторів США. Адже спостерігати за тим, що відбувається за лаштунками ресторану, дійсно дуже цікаво й весело.
Прем'єра останньої частини серіалу «Кобра Кай» запланована на 13 лютого 2025 року.
Серіал у жанрі комедійної драми присвячений бойовим мистецтвам, герої бʼються за перемогу на турнірі «Секай Тайкай».
Згадаємо сюжет: Джонні Лоуренс був грозою вулиць, а тепер невдаха, що розорився. Він бачить свій шанс на нове життя у відродженні школи карате «Кобра Кай». Ця спроба призводить його до зустрічі з Денієлом Ла Руссо — успішним бізнесменом, який прагне зберегти життєвий баланс. Намагаючись залишити в минулому старі образи і впоратися з нинішніми труднощами, Деніел і Джонні знову починають спілкуватися, а їхні протиріччя вирішуються у звичній для них формі — через карате.
«Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм», BAFTA у категорії «Найкращий документальний фільм». 20 міжнародних і національних нагород.
Це перший український «Оскар» за всю історію проведення премії, а також перша українська BAFTA.
Промова режисера стрічки Мстислава Чернова на церемонії вже увійшла до підручників: «Я хотів би ніколи не робити цей фільм, не виходити на цю сцену, і хотів би, щоб Росія не нападала на Україну. Якби я міг обміняти нагороду на те, щоб Росія не окупувала наші міста, я б віддав її за те, щоб Росія не вбивала моїх земляків, звільнила всіх українських військових і цивільних, які зараз в тюрмах та в заручниках».
«20 днів у Маріуполі» — не лише хроніка подій, які відбувалися в місті у перші дні вторгнення росіян. Фільм також показує роботу наших воєнних журналістів. Над стрічкою також працювали фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василиса Степаненко.
— Кадри фільму «20 днів в Маріуполі» — це біль, який назавжди залишиться зі мною, — каже Євген Малолєткав інтерв’ю Sestry. — Передивлявся фільм багато разів, але вже не плачу. Хоча всередині дуже важкі й сильні емоції.
— Біль нікуди не пішов. Але я навчилася з ним жити. І працювати. Тепер бачу все крізь об’єктив своєї камери, — розповідає SestryВасилиса Степаненко.
Цікаво, що вслід за «20 днів у Маріуполі» Мстислав Чернов зняв «2000 метрів до Андріївки», і цей фільм вже теж починає збирати нагороди — наприклад, на фестивалі «Санденс».
2. «Ти — космос»
Головна нагорода Golden Octopus кінофестивалю у Страсбурзі, Special mention на кінофестивалі Leeds International Film Festival, два головних приза (Золоте око та приз від каналу Cine+Frisson) на Паризькому міжнародному фестивалі фантастичного кіно (PIFFF), приз за найкращу режисуру FilmFestival Cottbus у Німеччині, приз за найкращу акторську гру Міжнародного фестивалю в Салоніках, за найкращий художній фільм Science+Fiction Festival в Італії.
Дебют стрічки відбувся на кінофестивалі TIFF у Торонто, після чого її показали в Каннах, де вона отримала нагороду First Cut Lab Award в межах Каннського кіноринку Marché du Film. «Ти — космос» має звання одного з кращих фільмів року за версією Британського інституту кіномистецтва. І це фільм ще навіть не вийшов у широкий прокат.
Режисер та сценарист Павло Остріков працював над фільмом 7 років. За сюжетом, український далекобійник Андрій летить до чорної діри на вантажному космічному кораблі, але стається вибух — і Земля зникає. Андрій залишається чи не єдиним живим у цілому Всесвіті. Аж тут зв'язок з ним встановлює французька вчена Катрін, і вони домовляються летіти назустріч одне одному. Подорож триває кілька років.
— Кожен відчував себе самотнім, навіть якщо має друзів і близьких йому людей, — каже режисерПавло Остріков. — У кожному фільмі я показую якісь виходи з цієї ситуації. Що треба знайти ще когось, що ми маємо спілкуватися, маємо йти на контакт, шукати собі подібних і вибиратися з цієї ями. Це дійсно велика проблема — не тільки конкретної людини, а й людства.
В Україні стрічка буде представлена в кінотеатрах навесні 2025 року.
3. «БожеВільні»
Перший у світі художній фільм про каральну психіатрію в СРСР здобув головну нагороду на Міжнародному фестивалі ОКО Global у Болгарії. Також художник-постановник стрічки Іван Тищенко отримав премію «За художнє рішення» на кінофестивалі Alexandre Trauner Art/Film Festival в Угорщині.
Стрічку «БожеВільні» режисера Дениса Тарасова презентували на Варшавському кінофестивалі в жовтні 2024 року. Фільм розповідає історію Андрія Довженка, який жив у СРСР в 70-ті роки ХХ сторіччя. Його відправили до психіатричної лікарні через любов до західної рок-музики, яка тоді була заборонена. Перед героєм постає вибір — співпрацювати з КДБ і вийти із психлікарні чи розповісти про дисидентів, яких радянський режим закатував у психіатричних лікарнях.
Зйомки стрічки «БожеВільні» проходили в Києві у психіатричній лікарні ім. Павлова, на території якої художник-постановник Іван Тищенко відтворив поверх та подвір'я клініки 70-х. Головну роль зіграв Костянтин Темляк, який зараз служить у ЗСУ.
— Ще рік тому я не міг відповісти на питання, чи варто зараз, під час повномасштабної війни, вкладатися в кіно чи театр, — каже Костянтин Темляк. — Але сьогодні точно знаю, що варто. Соціальний адреналін, що був на початку вторгнення, спадає, а триматися треба. І якщо ми не будемо давати якісний український контент, то ця лакуна заповниться чимось іншим.
4. «Назавжди-назавжди»
Перемога на Міжнародному німецькому кінофестивалі Film Festival Cottbus, премія FIPRESCI (Приз Міжнародної критики), головний приз на Міжнародному кінофестивалі у Стамбулі в межах програми міжнародного конкурсу.
Драма «Назавжди-назавжди» — це історія про дорослішання підлітків на тлі нестабільності в суспільстві й нестачі уваги від батьків. Її світова прем'єра відбулася на Венеційському кінофестивалі в програмі Orrizonti Extr у вересні 2023 року.
— Цей фільм — пісня любові, присвячена розгубленим підліткам кінця 90-х, які виросли серед пострадянської руїни й добре засвоїли правило: якщо тебе ніхто не полюбить, ти не виживеш, — пояснює режисеркаАнна Бурячкова.
5. «Степне»
Перемога в категорії «Найкраща режисура» на Міжнародному кінофестивалі в Локарно (Швейцарія), а також «Приз глядацьких симпатій» на 35-ому кінофестивалі «Trieste Film Festival» в Італії.
Дія фільму розгортається на тлі приголомшливих українських зимових пейзажів, зникаючих сіл і зростаючого відчуття відчуження між людьми в пострадянському суспільстві. «Степне» — це історія Анатолія, який повертається додому з великого міста, щоб доглядати за вмираючою матір’ю. Відхід матері, возз’єднання з братом і коханою жінкою змушують його замислитися над життєвим вибором, який він зробив. Аж раптом, перед самою смертю, мати розповідає Анатолію про скарб, який закопала в сараї…
— Момент прощання та зникнення дуже цікавить мене, оскільки я спостерігаю, як відходить частина минулого моєї країни та минулого моїх батьків, — каже режисеркаМарина Врода. — Природа старих українських сіл, люди, які ще живуть там, але вже поза системою — все це несе в собі красу вмирання, що вражає.
6. «Морена»
«Найкращий художній фільм» за версією Tokyo Horror Film Festival у Японії.
«Морена» — перший український треш-фолк-горор з елементами еротики.
Закохані Аня і Юрко приїжджають погостювати до батьків дівчини в українське карпатське селище. На святкуванні Івана Купала місцева серцеїдка Іванка, яку прозвали Мореною, кладе око на Юрка та причаровує його.
— Сучасні фільми жахів я взагалі дивитися не можу, — зізнається режисер Сергій Альошечкін. — Вони депресивні, нудні. Жанр від цього багато втрачає, тому що фільми жахів— для розваги, а не для читання моралі.
Фільм знімали ще до повномасштабної війни — в 2018, але в широкий прокат він вийшов восени 2024. Тому жахи в ньому багатьма українцями сприймаються не так щоб дуже лякаючими.
7. «Jamala. Songs of freedom»
Перемога на фестивалі Cannes Corporate Media & TV Awards у Каннах.
— Читаю і не можу повірити в це, — написала Джамала у себе в соцмережах про документальний фільм, знятий центральним відділом новин «Голос Америки». — З майже 800 заявок із 46 країн журі Канн обрало саме цей документальний фільм, який переміг і отримав «Золотого дельфіна» у категорії «Human Concerns and Social Issues. Цей фільм про нас, про кожного з нас. У кожному кадрі те, що переживають українці вже три роки. А ще тут про нашу відчайдушну боротьбу за свою свободу.
8. «Медовий місяць»
Гран-прі журі «Золотий Атлас» на Міжнародному кінофестивалі в Аррасі, гран-прі «Скіфського оленя» на кінофестивалі «Молодість».
Прем'єра фільму «Медовий місяць» відбулася на 81-му Венеційському кінофестивалі.
Це психологічна драма з елементами трилеру про пару, що опинилась у своїй квартирі в передмісті Києва під час російської окупації.
— «Медовий місяць» добре виконує свою місію, — каже режисерка фільму Жанна ОзірнаSestry. — Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.
9. «Вибухи біля музею»
Найкращий документальний короткий метр на Warsaw Film Festival.
Документальна короткометражна стрічка про грабіж Херсонського художнього музею під час окупації від режисерів Романа Хімея і Яреми Малащука.
До пограбування російськими окупантами Херсонський краєзнавчий музей містив найбільшу та найдавнішу колекцію старожитностей південної України. У музеї було представлено понад 173 000 артефактів, що охоплюють сім тисячоліть, — від скіфського золота до зброї Другої світової війни. За два тижні до того, як українці звільнили Херсон, російські окупаційні війська здійснили стратегічну крадіжку, викравши з краєзнавчого музею багатовікову українську історію. Поки росіяни безперервно обстрілюють деокуповане місто, музей відкриває свої двері для екскурсії порожніми виставковими залами…
10. «Яремчук: Незрівнянний світ краси»
Найкасовіша документальна стрічка в історії українського національного прокату. Загальні касові збори — понад 15,2 мільйони гривень.
— Це фільм, де через одну людину розказана історія цілої епохи української музики 70-80-х, — каже режисерАртем Григорян.
Продюсеркою фільму стала донька Назарія — Марія Яремчук:
— Коли я відкривала домашні архіви команді, неочікувано для себе знайшла відео, які раніше не бачила. Приміром, де тато мене фотографує. Оскільки я зовсім його не пам'ятаю, бо була крихітною, коли він пішов з життя, такі моменти — безцінні.
Уникати компліментарності і при цьому всіляко зачіпати дражливі теми — це коник поляків, у всі часи здатних наступати на власні болючі мозолі, хоробро кидатися на амбразури будь-якої системи і плювати в очі лицемірам з відповіддю про «божу росу». Ще з радянських 60-х років Анджей Вайда вів метафоричні війни з комуністичною системою з її уявленням про людей, ніби вони з каменю чи сталі. Від початку незалежності Польщі метафори стрімко канули в минуле (хоча Sztuka spadania Томаша Багиньского була пречудовим переносом значення одного на інше). Режисери почали говорити прямо і цілковито жорстко, оприявнюючи гнилля людей, байдужих в якій системі їм гнити. В 90-х саме з «Псів» Владислава Посіковського почалася боротьба з корупцією в поліції та силових структурах, де разом з ними мафія стала законною мішенню режисерів, снайперів кіно.
У 2000-х, вже після війни мафій та поліції, Патрик Вега поцілив точно в яблучко своїм «Пітбулем», а потім масштабував цілі та свої влучання в них: два десятиліття (!) він стріляє вже не одиночними, а чергами, знімаючи і фільми, і серіали — «...нові порядки» і «...небезпечних жінок», «Жінок мафії» та «Спецслужби». І майже все — про одне й те саме! Фактично лише Войцех Смажовський зміг вклинитися в цей нескінченний потік продукції Веги-людини-оркестру, але «Дім зла» і «Дорожній патруль» Смажовського мали найвищий мистецький рівень і, відповідно, отримали світовий розголос. Певно, саме через цих двох режисерів світовим стрімінгам в 10-20-х роках XXI сторіччя було легко вийти на польські кримінальні довгограйки, і то вийти дуже потужно: на НВО з’явилася «Ватага», на Canal+ — «Засліплені вогнями» та «Фуріоза», а на Netflix — «Трясовина».
«Вперед, брате» продовжує цю традицію, де тісно, немов мотузки у канаті, зв’язані історії колишнього поліцейського і мафії
І серіал отримує перший бал саме за це — за чергову, спадкову силу висвітлювати таємне, злочинне поєднання закону з криміналітетом, за що у свій час свідомо страждали творці і «Хрещеного батька», і «Спрута».
Причому головний герой «Уперед, брате», Оскар Ґвязда (Пьотр Віктовскі), власне, не брат, а ПОбратИм решти в поліційному загоні спецпризначення, злочинцем стає сам, вдаючись спочатку до пограбувань, потім до вбивств і, у фіналі, до роботи на мафію. Він — великий і широкий драматургійний центр цього бойовика, бо його спадання зі світлого боку на бік темний відбувається, як часто це буває у людей, не очевидно і не стрімко, але значущо і з гучним гуркотом, під впливом обставин і з жертвою в ім’я інших, реалізуючи крилатий вислів про «дорогу в пекло», що «всіяна благородними намірами». Він турбувався за батьком, але той вмер. Він хотів врятувати його дім, але замість цього вдався до руйнування родини своєї сестрі. А тут ще й борги. І його панічні атаки. І смерть побратима. І звільнення з поліції... На похиле дерево почали активно скакати кози, обламуючи його гілки.
Другий бал присуджується за гру чоловічого і жіночого, за танець двох статей, які сплітаються в ще один канат, і цілісність його подібна до дуалістичної концепції інь та янь
Дві долі, долі хлопця і дівчини, органічно притягуються одна до одної, перетікаючи одна в одну, і утворюють єдине драматичне ціле. Причому жіноча роль, другопланова за сюжетом, часом переважає роль головну, принаймні за силою чуття і трагічністю. Ось за що бал — за правильне поєднання чоловічого із жіночим. Творці, розуміючи необхідність розбавити напругу драми головного героя, створили підстави для романтики. А введення в сюжет жіночої краси й енергії в свою чергу дало шанс зробити кримінальний екшн з присмаком мелодраматизму.
Образ персонажа Єви — це образ українки, а виконавиця її ролі — українська акторка Анастасія Пустовіт. І кращої виконавиці годі було шукати! По-перше, її образ не такий вже й другий та планомірний, як здається, всіма своїми аспектами і втіленням врізаючись в душу і пам'ять. Вона надзвичайно вдало доповнює головного героя, бо така ж, як і він, з одного боку смілива і зухвала, а з іншого — вражена життям, болючо-емоційна. Вона дає йому ляпаса, мов кувалдою, і відразу віддається йому з силою, аж невідомо, хто кого бере. Вона має сили йому допомагати в скрутний час, а сама не в силах стримати сліз, потоком проливаючи їх під час намагання втекти від переслідування мафіозі з Польщі до України, як в свій час втікала від болю з України до Польщі. Ця її спроба втечі і загалом кавалок серії про Єву — пік драми жінки посеред драми чоловіка.
Тільки у них різні драми, різне їхнє підґрунтя. Питання дівчинки на вокзалі, коли Єва стоїть при вході до автобусу, прямуючого з Лодзі «кудись-в-Україну» — «а вам не страшно повертатися?» — вже це питання змушує сполотніти. І шок грамотно посилюється музичним рядом, сучасною піснею «Радість моя» львівського репера Паліндрома, грамотно, бо перегукується з народною піснею «Спи, мій принце, спи», яку співає Єва своєму сину — від лагідності Євиного голосу нічого не залишилося, і у Паліндрома спокійний повільний вокал переходить у вереск «блек металу». Так, як за змістом — сон знесло, мов рукою, і тепер в душі лише чорнота болю. Якого болю? Чому героїня так страждає? Це стає зрозуміло згодом.
Сидячи в церкві, Єва показує сестрі Оскара на телефоні відео зі своїм сином, кажучи: «Коли впала ракета, я мала померти з ним...». І додає: «Сьогодні я вперше після його смерті плакала. Як добре плакати...». Страшний і геніальний момент
Втім, один принциповий момент в серіалі може викликати дошкульну полеміку. Справа в тому, що «Уперед, брате» ніяким чином не згадує російсько-українську війну, хоча ця війна, може і за межами серіалу, але, все ж є найбільшою війною в Європі з часів Другої світової, і вона йде поруч з Польщею. При цьому — вже в межах серіалу — згадується, що героїня «втекла» з України. Від чого вона втікала? Чому творці про це не говорять? Чому ставлять у фінал кілька трагічних моментів, ніяк не пояснюючи причини трагедії? Від якої такої ракети загинула її дитина? Поляки втомилися від згадок про «цю» війну?
Дошкульність цього питання майже скандальна, як і скандальна фраза, вкладена творцями у вуста героїні: жаліючись Оскару на свою роботу в супермаркеті, Єва каже: «Вони до мене ставляться як до сміття!». Чому, якщо повсюдно стверджується як поляки допомагають українцям? І чому творці цю фразу вставили, зважаючи, наприклад, на те, як розказувала виконавиця ролі Єви, Настя, що під час зйомок серіалу, посеред 2023 року, творці допомагали збирати гроші для постраждалих від підриву росіянами Каховської ГЕС? Очевидно, таким чином польські творці хочуть привернути спершу увагу самих поляків до проблематики, виниклої останнім часом, не надто поширеної, майже не публічної, але, очевидячки, карколомної, якщо вже вдалися аж до такого самозвинувачення, самокритики, зрештою, вираженої з дуже польською сміливістю.
З іншого боку, винятково драматургійно, як раз на третій бал, опускання інформації, які ж це ракети вбили сина героїні, створює інтригу, і змушує задавати питання, врешті, ті ж самі, дошкульні — чому про це творці так і не сказали? І так само — чому не акцентовано, не розшифрована наявність в серіалі росіян? Поруч з головним мафіозі, Деміаном Чорним (Марцін Ковальські) є люди з російськими іменами і вони артикулюються саме з російською вимовою. Але хто вони? Чому тут? Російські бандюки? І чому ж тоді так не називаються в серіалі? Це страх непорозуміння з рф? Політкоректність Netflix?.. В будь якому разі, це дуже розходиться зі сміливістю, з якою дозволяє собі прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск говорити про РФ, кажучи, що ми «не повинні мати сумнівів у конфронтації із “злом”», маючи на увазі Росію.
Серіал неоднозначний, не дуже рівний, але він викликає дражливі питання — і до тих, хто його створив, і про те, про що в ньому йдеться
І це добре, бо глядач залишається не перед порожнім екраном мовчання, а з переповненою душею гучних емоцій, і, бажано, з рішучістю дізнатися відповіді на питання, навмисно закладені творцями чи виниклі випадково.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
