Країна, у новітній історії якої був лише один президент, є заповідником авторитаризму в Європі. Опоненти самопроголошеного президента Олександра Лукашенка перебувають або у в’язницях на Батьківщині, або в еміграції.
Не Бацька, а геополітичний денщик
Олександр Лукашенко — європейський рекордсмен з перебування у владного стерна, він керує Білоруссю вже понад 29 років. Обраний у 1994 році на президентських виборах одночасно з українським колегою Леонідом Кучмою (імідж «хлопця з народу», антикорупціонера та борця за відновлення Союзу був тоді популярним), він швидко вибудував систему персональної влади у форматі суперпрезидентської республіки.
Політичні опоненти несподівано зникали, значення парламенту нівелювалося аж до його примусового розпуску, а посередництво Москви у діалозі з політичними опонентами президента РБ оберталося підтримкою Лукашенка. Останній у 90-х роках ХХ століття мріяв замінити хворого та малорухливого Бориса Єльцина у Кремлі, тому промотував ідею Союзної держави ще наприкінці 90-х років ХХ століття. Однак поява на владному небосхилі бадьорого підполковника ФСБ Путіна зруйнувала ці плани, вплив Лукашенка обмежився Білоруссю й там став максимальним. Поліцейський апарат білоруської влади працює. Але вже понад 20 років Лукашенко відчуває до Путіна неприязнь, в якій боїться зізнатися навіть собі.
«Бацька» — не народне прізвисько Лукашенка, а продукт білоруської пропаганди, по суті, елемент інформаційного супроводу суперпрезидентських повноважень незмінного керівника Білорусі. Відзначу, що президентська кампанія 2020 року виявилася переломною для країни, а результати волевиявлення — фальсифікованими настільки відверто (Лукашенку приписали 90-відсоткову підтримку), що викликали масовий протест білорусів. Люди виходили на вулиці Мінська та інших населених пунктів країни під біло-червоно-білими національними прапорами (офіційна символіка РБ є трохи модернізованою символікою БРСР, у країні не проходила декомунізація, а державними мовами є білоруська та російська, що спричинило домінування російської у більшості сфер життя). Влада жорстоко придушила акції незгоди, протестуючі так і не зуміли використати український революційний досвід та «омайданитися».
Однак не всі противники Лукашенка виїхали після 2020 року з країни. За межами Білорусі опинилося не більш ніж десять відсотків громадян країни. І далеко не всі з них є прихильниками білоруських демократичних сил (опоненти Лукашенка просять не називати їх «опозицією»).
Після 2020 року Лукашенко лише на перший погляд суттєво зміцнив власні позиції, насправді він став куди більше залежним від Кремля. Примусове приземлення у Мінську в травні 2021 року пасажирського лайнера RyanAir, яким молодий опозиціонер Роман Протасевич повертався з Афін до Вільнюса зі своєю дівчиною, знищило залишки довіри до Лукашенка з боку європейських політиків та закрило повітряний простір Білорусі для європейських авіакомпаній. Восени того ж року на кордоні Білорусі з Польщею та Литвою розгорнулася міграційна криза. Політики Старого Світу не поспішали розгледіти серед ініціаторів цієї масштабної прикордонної драми за участі тисяч вихідців з Північної Африки та Близького Сходу Путіна, хоча міграційна криза, як стало зрозумілим потім, була лише операцією прикриття для розгортання російських підрозділів у Білорусі напередодні вторгнення в Україну.
Лукашенко втратив можливості для діалогу з Заходом.
Щодо України ситуація цікавіша: невизнання Лукашенка легітимним президентом не завадила Білорусі отримати позитивне сальдо торгівлі з Україною в 2021 році в 3 мільярди доларів.
На початку лютого 2022 року в інтерв’ю телепропагандисту Владіміру Соловйову Лукашенко висловив переконання, що Україна швидко капітулює та «стане нашею». 24 лютого з території Білорусі російські підрозділи розпочали вторгнення, маючи на меті захопити Київ. Хоча білоруські військові безпосередньої участі у вторгненні не брали, країна перетворилася на надійний тил агресора — логістичний, шпитальний, ремонтний.
З території Білорусі по Україні було випущено кілька сотень ракет різних класів, але восени 2022 року обстріли припинились. «Радгоспного геополітика» Лукашенка попередили з Києва про особливості статусу співагресора в сучасному світі, підкріпивши попередження переліком об’єктів, які перебувають в зоні ураження. До речі, в липні було звільнено посла України в Білорусі Ігоря Кизима, у листопаді — його білоруського колегу Ігоря Сокола, водночас дипломатичні відносини між Білоруссю та Україною досі не розірвано.
Проте публічна підтримка Путіна Лукашенком нікуди не зникла, ба більше — самопроголошений президент Білорусі нагадує геополітичного денщика Кремля.
Щоправда, на початку грудня Лукашенко швиденько зганяв до КНР, «на килим» до Сі Цзіньпіна, який доволі уважно ставиться до всього, що відбувається на пострадянському просторі. Варто пригадати й той факт, що Лукашенко, користуючись зміною влади в Польщі, намагається відновити діалог з Варшавою, наче й не перебуває за білоруськими гратами за надуманими звинуваченнями активіст польської діаспори, журналіст Анджей Почебут.
Невідомий сусід
Після розпаду Радянського Союзу, який був зафіксований лідерами Росії, України та Білорусі у Віскулях в Біловезькій пущі 8 грудня 1991 року, Київ та Мінськ не зуміли позбутися існуючого з ХІХ століття статусу «молодших братів» Москви.
Постколоніальна ментальність білоруського та українського істеблішменту завадила налагодити діалог напряму, минаючи російського «посередника». Ця ситуація тривала аж до 2014 року, коли РФ захопила Крим. А остаточний злам відбувся після 24 лютого 2022 року, коли опоненти Лукашенка зрозуміли, що в Україні краще говорити поганою білоруською, ніж хорошою російською.
Брак інформації про ситуацію в Білорусі спричинив помітне викривлення сприйняття ситуації в цій країні її українськими сусідами. Співучасть Білорусі в російській агресії накладає зрозумілий відбиток на українську оптику, проте державна інформаційна політика України слабко сприяє порозумінню з опонентами Лукашенка.
Нагадаю, що головним противником Лукашенка на Заході вважають Світлану Тихановську — його конкурентку на президентських виборах 2020 року. Вона себе називає президент-електом (обраною главою держави), здійснює активну міжнародну діяльність. Крім Офісу Світлани Тихановської, який забезпечує її політичну діяльність, у серпні 2021 року було створено також Об’єднаний перехідний кабінет — прообраз виконавчої влади.
Ще під час масових протестів у 2020 році постала Координаційна Рада із забезпечення трансферу влади — протопарламент демократичних сил. На початку 2023 року було сформовано її другий склад, спікером якого став Андрій Єгоров. А наступного року має бути обраний новий її склад.
Білорусь сьогодні виглядає суперечливо. З одного боку, противники Лукашенка (і про це не можна забувати) перебувають або у в’язниці на Батьківщині (банкір та кандидат у президенти Віктор Бабарико, активістка Марія Колесникова, лауреат Нобелівської премії Алесь Беляцький тощо), або в еміграції (Світлана Тихановська та десятки інших). До речі, демократичні сили відтворюють модель суперпрезидентської республіки, яка існує в Білорусі. З іншого боку — білоруський військово-промисловий комплекс працює виключно в інтересах Росії, яка на знак подяки щедро забезпечує Білорусь фінансовими ресурсами. В результаті рівень добробуту громадян Білорусі у 2023 році став найвищим за всі роки незалежності.
25 лютого 2024 року в Білорусі має пройти єдиний день голосування: там оберуть 110 депутатів Палати представників та депутатів місцевих рад. Вже сьогодні можна сказати, що серед них не буде жодного представника опозиційних сил, а громадяни Білорусі, які перебувають за кордоном, проголосувати не зможуть. Влітку наступного року Лукашенко може відсвяткувати 30 років перебування біля керма Білорусі, а наступного, 2025 року — балотуватися (читай — переобиратися) на чергових президентських виборах, які не матимуть нічого спільного з демократією.
Проте навіть гіпотетична відсутність Лукашенка в бюлетені для голосування не означатиме, що білоруси гарантовано оберуть президентом політика, який приведе країну до ЄС та НАТО. Куди більш вірогідним видається збереження статусу російського сателіта.
«Шлях до волі» через спробу консолідації
Наприкінці листопада в Києві пройшла конференція «Шлях до волі», організована Полком Кастуся Калиновського (ПКК). Цей підрозділ Сил Оборони України (СОУ) був сформований на початку широкомасштабного вторгнення Росії, хоча тактична група «Білорусь» перебувала у складі ЗСУ з 2015 року. ПКК — найбільш медійно відомий, хоча не єдиний білоруський підрозділ у складі СОУ. Загальна чисельність громадян Білорусі у лавах захисників України складає кілька сотень людей. Під час конференції «Шляху до волі» було вшановано пам’ять сорока білоруських добровольців, які віддали життя за Україну. Питання виплат компенсацій родинам загиблих добровольців залишається невизначеним.
«Калиновці» зробили красивий хід, організувавши конференцію напередодні поїздок Світлани Тихановської в США для участі в першому американо-білоруському стратегічному діалозі та до Брюсселю для виступу перед міністрами закордонних справ країн ЄС.
По суті, наприкінці листопада в Києві розпочався стратегічний діалог білоруських демократичних сил з Україною. Так, «калиновцям» не вдалося добитися консолідації опонентів Лукашенка, проте вони продемонстрували наявність підтримки частиною української влади. Натомість глибинного розуміння процесів в білоруському суспільстві офіційний Київ поки не демонструє.
Не зумівши зібрати підписи інших представників білоруських демократичних сил під меморандумом про створення консультаційного майданчика «Шлях до волі», «калиновці» оголосили про створення Тимчасового військового комітету, який буде опікуватися розбудовою військової організації Білорусі. Очевидно, з цим була пов’язана і презентація нового однострою майбутнього білоруського війська, яка пройшла у Києві під час конференції. Проте маємо розуміти: якщо процес діалогу між різними центрами впливу білоруських демократичних сил не розпочнеться до різдвяних свят, у 2024 році його доведеться починати спочатку.
Короткі пропозиції
Для тих, хто не кинув у розпачі читати про ситуацію у білоруських демократичних силах, пропоную базові позиції з української дзвіниці щодо розвитку двосторонніх відносин:
— Нам належить пройти шлях у 1000 кроків, щоб краще розуміти одне одного. Процес порозуміння розпочався, проте його темпи залишаються невисокими.
— Доцільно визнати як реальність існування трикутника «офіційний Київ — офіційний Мінськ — білоруські демократичні сили» та будувати відносини з огляду на цю конструкцію.
— Тема політичних в’язнів для білоруських демократичних сил залишається чутливою, дедалі більше нагадує пастку для опонентів Лукашенка. Їм куди правильніше формувати «унікальну пропозицію» для «гвинтиків режиму», щоб намагатися розхитувати цей режим зсередини.
— Потужність поліцейського апарату Білорусі та лояльність державного апарату Лукашенку є значними, що властиво авторитарним режимам, проте ідеалізувати цей факт не варто.
— Білорусь має бути не за межами Люблінського трикутника (Литва — Польща — Україна), а в центрі узгодженої політики держав, з якими межує.
Євген Магда — український політолог, історик, журналіст, директор Інституту світової політики. Автор книг «Гібридна війна. Вижити і перемогти» та «Гібридна агресія Росії: уроки для Європи». Увійшов до десятки кращих політичних експертів й аналітиків України в рейтингу видання «Коментарі» 2020 року. Син, брат, чоловік, батько. Тримає руку на пульсі подій в Україні та її сусідів понад 20 років.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
.avif)
%2520(1).avif)
