Ексклюзив
20
хв

«Не завжди якісний протез має бути найдорожчим», — Антоніна Кумка, засновниця Protez Hub

98% пацієнтів, які втратили кінцівки, протезуються в Україні. Більшість з них — за державною програмою. Sestry поговорили з відомою волонтеркою про особливості протезування в Україні, навчання фахівців і те, як обрати заклад та протезиста

Наталія Жуковська

Антоніна Кумка

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Антоніна Кумка — засновниця і президентка Protez Hub. Цей проєкт спрямований на покращення послуг протезування та реабілітації в Україні, а також на обмін досвідом між протезистами з усього світу. Впродовж трьох років команда фахівців з протезування та реабілітації із США, Канади, Великобританії та Австралії приїжджала в Україну, щоб на волонтерських засадах поділитися досвідом з українськими колегами. 40 фахівців пройшли практичні курси навчання, понад пів тисячі відвідали одноденні семінари. Сьогодні Анастасія Кумка — радниця міністра соціальної політики (на громадських засадах), і вона продовжує розвивати галузь протезування в Україні, живучи на дві держави — Канаду й Україну.

Військові на стадіоні

Наталія Жуковська: Антоніно, як на сьогодні виглядає ситуація з протезуванням військових в Україні?

Антоніна Кумка: За даними міністерства соціальної політики і Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю, торік протезами було забезпечено майже 20 тисяч людей. Із них 15,5 тисяч — нижні кінцівки й понад 500 — верхні. Йдеться не лише про військових, а й про людей, яким виготовляли протези планово. З метою безпеки ми не можемо називати чітку кількість військових з ампутаціями, але якщо ви чуєте цифри, мовляв, 100 тисяч людей втратили кінцівки внаслідок війни — це перебільшено щонайменше уп’ятеро. Немає такої цифри, це забагато.

Чи є складнощі з отриманням протезів? Якими є черги?

Черг насправді немає. Є проблема скерування пацієнтів на протезування, яка не вирішується. Ми неодноразово підіймали це питання. Наприклад, за нашими спостереженнями, найбільшу кількість людей чомусь скеровують до Львова. І немає різниці, з якого регіону пацієнт. Це можна було зрозуміти на початку військових дій. Але сьогодні майже в усіх областях налагоджена реабілітація і допомога.

Протезування військового

Тож якщо ви чуєте, що якийсь центр з протезування каже, що у них немає місць, то це штучно створені черги. Загалом час очікування від моменту подачі документів до протезування займає до двох місяців. Щодо верхніх кінцівок, то може бути трішки довше. Тому що протезистів рук менше.

Яким має бути алгоритм отримання протезів? Чи може військовий, перебуваючи, наприклад, у шпиталі, сам обирати, де він протезуватиметься?

Так мало би бути в ідеалі. Коли у Мінсоцполітики вносились зміни до певних постанов, то йшлося про те, що заклади охорони здоров'я зобов'язані надавати пацієнтам вибір обирати підприємства з протезування. Але проблема в тому, що іноді пацієнти перебувають у дуже крихкому емоційному стані. Відтак чіпляються за речі, які на той момент їм здаватимуться більш вигідними. Іноді до них приходить лікар, дає ненайкращі поради, яким вони сліпо довіряють.

Важливо враховувати, що протезування краще робити ближче до місця постійного проживання. Бо протези ламаються, потребують обслуговування

І якщо людина, приміром, з Дніпра чи Харкова, то їздити до Львова їй буде не дуже зручно.  

Чи борються за пацієнтів представники протезних підприємств? Чи ходять по шпиталях із пропозиціями?

Так, ця проблема також існує, тому що не всі мають однаковий доступ до пацієнтів. Іноді лікарні будують протезне підприємство як частину медичного закладу. І, звісно, що вони переконуватимуть людину там протезуватись. Або пацієнт сам думає: «Раз я вже тут, то піду сюди на протезування». Але це не завжди добре, тому що у тому центрі можуть не надавати необхідних якісних послуг.

Як обрати заклад і протезиста? На що звертати увагу?

Насамперед потрібно звертати увагу на досвід. Не можна обирати установу за критерієм того, що у них найбільше реклами або ви про них часто чуєте.

З нашого досвіду, найкращі й найдосвідченіші протезисти працюють у невеликих, маловідомих закладах. У них і так достатньо пацієнтів, вони не потребують реклами

Навіть якщо підприємство розміщене у підвалі, але у ньому працює досвідчений фахівець, то це краще, ніж реабілітаційний центр на три поверхи, де працюють протезисти з дев’ятимісячним досвідом. На жаль, протезування — це бізнес.

Майстерня протезистів

Бувають випадки, коли пацієнтам кажуть: «Ідіть, збирайте 5-10 мільйонів гривень». І не тому, що це буде найкращий протез для пацієнта, а тому, що він буде найдорожчим, який протезист може продати і, відповідно, більше заробити. Тому на це теж треба зважати. Важливо завжди спілкуватися з декількома фахівцями, шукати додаткову думку. Якщо вже семеро, наприклад, фахівців опитали, вони всі сказали, що ні, у вас зависока ампутація і ви не зможете ходити на протезах, то напевно, це вже досить вагомий аргумент, аби зрозуміти, що це правда. Багато хлопців не можуть з цим змиритись і, на жаль, знаходяться люди, які цим можуть скористатися і їх обманути.

Радниця міністерки соціальної політики Олена Кульчицька цього року розповідала, що протезування в Україні оплачується коштом державного бюджету. І ніби немає потреби збирати гроші для тих, хто потребує протезування. Йдеться навіть про біонічні протези. Наскільки це відповідає дійсності?

На протезування однієї кінцівки держава виділяє до 50 тисяч доларів. Сума залежить від рівня мобільності та потреб пацієнта. Держава не фінансує експериментальні протези. Тобто якщо людина хоче отримати за державною програмою протез, то він має бути зареєстрований держлікслужбою як сертифікований медичний виріб. А якщо людині хтось із благодійників пропонує 3D протез, то такі не відносяться до медичних виробів, є експериментальними і не оплачуватимуться державою.

Функціональний протез коштує від 10 до 40 тисяч доларів. І грошей, які виділяє держава, на це вистачає

Багато хто думає, що, наприклад, біонічний протез — це найкраще, що може бути. Однак це міф, який створюють самі пацієнти. Іноді такі протези їм пропонують протезисти, бо їм це вигідно, вони можуть більше заробити.

Встановлення протезу

Але як ми бачимо навіть по наших американських колегах і пацієнтах, багато хто користується саме тяговими протезами, механічними, і лише у деяких випадках використовують біонічні. Тому що вони мають складніший, ніж тягові, механізм. Частіше ламаються, вони тендітніші, їх не можна мочити, бруднити, потрібно захищати від пилу. Їх використовують переважно для офісної роботи. Якщо ж військовий хоче повернутися назад в армію і продовжити службу, то біонічний протез буде абсолютно недоречним.

Гроші держава дає, протези є, але чому час від часу у соцмережах можна зустріти пости про збори на протези?

Мені теж це цікаво. Ми вже втомилися людям говорити: «Перестаньте збирати гроші на протези. Для чого ви це робите?». По-перше, це роблять благодійні фонди, тому що вони з цього живуть. Збирають гроші на протези і частина коштів залишається у них. Другий момент — коли людям кажуть: «От вам такий протез не підійде, який можна отримати у межах державної програми. Вам потрібна ось така кисть, яка коштує 50 тисяч євро. Однак згори ще треба заплатити за роботу фахівця, витратні матеріали і так далі». Тобто грошей не вистачає. Людина оголошує збір.

Були випадки, коли ми пропонували дофінансувати протези, то нам казали: «Не лізьте не у свою справу». На жаль, є багато недоброчесних моментів. Ті ж, хто їздили протезуватися закордон, сьогодні говорять, що іноземці іноді відстають від того, що вміють робити наші спеціалісти. Вони не мали такого досвіду з подібними травмами. 98% пацієнтів все-таки протезуються  в Україні.

Антоніна Кумка: «98% пацієнтів все-таки протезуються в Україні»

В Україні є майже сотня протезно-ортопедичних підприємств — як приватної, так і державної форм власності, які виробляють протези. Protez Hub співпрацює з усіма?

Ми переважно співпрацюємо не з підприємствами, а з фахівцями. Збираємо інформацію про те, які у них є потреби щодо професійного розвитку. На основі цього формуємо навчальні програми. От, наприклад, ми організовували велику подію, присвячену пацієнтам з обома ампутованими верхніми кінцівками. Це люди, які потребують особливого підходу, а їхня реабілітація займає довше часу. Ми скооперувалися з однією організацією в США. Її діяльність присвячена саме роботі з такими людьми. Двоє ерготерапевтів, протезист і четверо американців, які живуть з такими травмами вже понад 10 років, приїжджали в Україну для обміну досвідом.

В Україні досі неможливо здобути вищу освіту в галузі протезування. Яка ситуація з кадрами, зокрема, з протезистами? 

Це мій біль. Насправді, рух у цьому напрямку йде і я з цим живу 24/7. Ми як організація, яка займається й навчанням спеціалістів з протезування, хотіли це зробити ще у 2016-му. Але тоді, на жаль, у нас не вийшло. У чому полягає зміна? Перше, що ми зробили зараз, — за кілька місяців розробили й затвердили професійний стандарт «протезист-ортезист». Це кваліфікація, яка відповідає міжнародному стандарту Міжнародної спілки протезистів і ВООЗ, вони є фахівцями першої категорії в усьому світі. Це люди, які безпосередньо мають право працювати з пацієнтами. Інші категорії цього позбавлені.

Під час навчання протезистів

Тобто якщо ти технік, протезист-ортезист, то ти можеш працювати з машинами, але не з людиною. Ти маєш мати клінічну освіту для того, щоб працювати з пацієнтом. У нас є певна кількість фахівців, які можуть відповідати цій професії, бо вже протезують понад 10 років та пройшли досить багато різноманітних курсів. І зараз проходять курс спеціалізації, який ми створили у межах цього прискореного процесу кваліфікації фахівців разом з Харківським національним медичним університетом. І ось по завершенню ми матимемо перших 13 фахівців, які вже будуть вважатися протезистами-ортезистами відповідно до європейських вимог.

Чи достатньо цієї кількості протезистів-ортезистів?

Нам не потрібні тисячі протезистів. Поки вистачить до ста на всю країну

Техніків потрібно втричі більше. Це люди, які будуть безпосередньо за верстатами працювати, виконувати завдання протезиста-ортезиста. Ми зараз працюємо над тим, щоб створити освітній стандарт магістра протезування-ортезування. І це вже буде офіційна програма, яка відповідає тому, що є в Європі та США. Основною вимогою для того, щоб людина могла бути протезистом-ортезистом в Україні, буде проходження ось цієї магістратури. Навчання триватиме 2 роки. 

Антоніно, ви розвиваєте галузь протезування в Україні від початку російсько-української війни, з 2014. Є керівником проєкту та президентом організації Protez Hub. З чого все починалося? 

З однієї людини. Це був військовий, який втратив обидві кінцівки вище коліна, по стегно, і на той момент для нього єдиним виходом було їхати протезуватися за кордон. Таких технологій, які він хотів, тоді Україна ще не мала. Не було й фінансування. Коли я почула його історію, стало зрозуміло, що таких хлопців буде багато, бо війна тільки розпочиналась. І потрібно вже починати щось робити, аби підтримка таким людям була системною і щоб ми могли це робити в Україні. Бо протезування за кордоном коштуватиме вдвічі дорожче.

Йшлося на той час про 70-100 тисяч доларів на людину. І мені прийшла думка, що ми маємо це змінити. Першочергово я почала шукати тих, хто міг би навчати наших фахівців, вдосконалювати їхні навички і підвищувати знання в Україні. Так я познайомилася з американцем Джоном Батздорфом, який є президентом благодійної організації Prosthetika та одним з екзаменаторів сертифікаційної ради США, які підтверджують кваліфікації протезистів і ортезистів.

З Джоном Батздорфом, президентом благодійної організації Prosthetika

Він погодився допомогти і з того часу ми працюємо разом, аби все це далі розвивати.

Який протез на сьогодні є найфункціональнішим?

Це індивідуально. Залежить від діяльності людини. Тому спочатку фахівець запитує: «Що ви хочете робити цим протезом?» Комусь підходить електричне коліно, а хтось хоче простіший протез, тому що його можна мастити, бігати і стрибати з танків і не потрібно заряджати. Бо, наприклад, якщо хлопець повертається на передову на протезі з гідравлічним коліном, то йому не треба перейматися, що десь немає блоку живлення, щоб його підзарядити. А електричне коліно треба заряджати. Відповідно, його не можна мочити. Воно важче, тому що в нього складніший механізм. Це все треба враховувати.  

Чи очікували ви, що Росія наважиться на повномасштабне вторгнення? Де вас застала велика війна?

Звісно, не очікувала. Я була в Канаді. Перші пів року ми спали по дві години на добу. Все було, немов у тумані. Це був нескінченний потік роботи. Ми шукали все, що можна було дістати, і відправляли до України.

Вже у травні 2022 я поїхала до України. У мене були дві валізи, забиті тепловізорами й дронами

Як давно ви проживаєте у Канаді, чим займаєтеся, окрім волонтерства?

Моя перша вища освіта — викладач, магістр германської філології і літератури. Я навчалась у Чернівецькому національному університеті і одного разу поїхала подивитися на англомовну країну, до Канади. У мене ніколи не було думок кудись виїжджати. Але так сталося, що саме там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Спочатку приїжджала до нього, а згодом залишилася. Здобула другу вищу освіту економіста. Час від часу викладаю математику. Однак це буває рідко, бо багато часу забирає все, що пов’язане з Україною.

Антоніна Кумка: «З нашого досвіду, найкращі й найдосвідченіші протезисти працюють у невеликих, маловідомих закладах»

Інколи буває так, що два тижні живу у Канаді, а потім місяць в Україні. Деколи пів року у Канаді, потім знову декілька місяців в Україні. Все залежить від того, що і де відбувається та чи потрібна моя присутність. Багато чого я роблю дистанційно. У Канаді на мене чекає чоловік та двоє дітей. Старшому сину 16 років. Молодшому — 7. Вони вже звикли до моєї відсутності. Деколи важкувато, але що поробиш.

Розумію, що роблю потрібні для країни речі. І поки є така можливість, я допомагатиму

Якою б ви хотіли бачити Україну після війни?

Такою, якою вона, на жаль, не буде за нашого життя. Звісно, що ми все для того робимо, але у мене дедалі більше сумнівів, що це відбудеться скоро.

На жаль, деякі люди досі не розуміють, чому треба жити по совісті і не думати лише про те, як набити грошима власні кишені

Кожен на своєму місці повинен розуміти, для чого мають існувати якісні і добре сформовані державні інституції. І це усвідомлення має бути від Києва і до будь-якої сільської ради. Хочу, аби було більше відповідальності у людей за свої дії. І це має бути однаковим для всіх, незалежно від того, хто чий кум, брат чи сват. Лише за таких умов ми зможемо побудувати міцний фундамент. Поки його не збудуємо — все буде сипатися. Це буде бутафорія. Ми маємо це зробити. І головне, що нам це під силу. 

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Ексклюзив
20
хв

«Коли не бачиш дружину два роки, доводиться знайомитися заново», — азовець, який пережив полон

Ексклюзив
20
хв

Обман Росії

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress