Суспільство

З березня 2025 року Якуб Карновскі є головою правління KredoBank (група PKO Bank Polski) зі штаб-квартирою у Львові. KredoBank — український банк з польським капіталом — фінансує підприємства й проєкти, що підтримують стабільність і відновлення української економіки. Банк виступає фінансовим мостом між економіками двох країн. До 2024 року Якуб Карновскі входив до складу наглядових рад «Укрпошти» й «Укрзалізниці» — підприємств, які відіграють критично важливу роль у часи війни.

Ми розмовляємо про те, чому безпека Польщі сьогодні починається в Україні — і чому без України не буде безпечної Європи. А також про те, що насправді сьогодні об'єднує обидві країни: спільний ворог, економіка чи люди.

‍Йоанна Мосєй: Нещодавно ми разом відвідали лекцію професора Ярослава Грицака, який намагався відповісти на питання, якої України потребує Польща і якої Польщі потребує Україна. Мені дуже цікаво, як би ви відповіли на це питання.

‍Якуб Карновскі: Ми наближаємося до кінця четвертого року повномасштабної війни. Для українців війна почалася ще в 2014 році, тобто триває вже майже дванадцять років. Ми повинні усвідомлювати, що Україна перебуває в крайньому виснаженні. Сотні тисяч людей загинули або були поранені в результаті російської агресії. Польща також є стороною цієї війни, хоча і не відкрито. Росія не наважиться на прямий напад на країну, що належить до НАТО, зокрема через надзвичайний героїзм українців. Але те, що ми спостерігаємо: саботаж на залізниці, підпал приміщення на вулиці Маривільській у Варшаві та чимало інших подій — і це реальні загрози. Я переконаний, що про частину загроз ми навіть не знаємо, бо вони були ефективно знешкоджені польськими службами. Ми маємо чітко сказати: ворог є спільним. Історично часто траплялося так, що Польща була в кращому становищі, ніж Україна — насамперед з географічних причин.

‍Йоанна Мосєй: Чим ближче до Москви, тим гірше.

Якуб Карновскі: Саме так.

‍Польща потребує України, здатної захиститися від російської агресії. Зі свого боку Україна потребує сильної Польщі — як логістичної, політичної і соціальної бази

Тут мешкають родини українських солдатів. Ми найближчі одне до одного в усіх аспектах: культурному, довжині кордону, інтенсивності руху товарів тощо.

З точки зору економіста додам одне зауваження. Успіх польської економіки є безпрецедентним — і українці по-доброму нам заздрять. Витрати на оборону в розмірі 4-5 відсотків ВВП можливі саме тому, що раніше вдалося провести ефективні економічні реформи. Україна цього етапу ще не пройшла. Ми потрібні одне одному сильними — різними, але такими, що прагнуть підтримати.

Йоанна Мосєй: Згадуючи зокрема про економічний успіх Польщі, якого не вдалося досягти Україні, Віталій Сич, головний редактор NV.ua, сказав у розмові з Sestry: «Варшава — це Київ, у якого вийшло». Для багатьох українців Лешек Бальцерович є в певному сенсі героєм. Чому Україна в 90-х роках не досягла успіху і чи є ще шанс після війни?

Якуб Карновскі: Причин багато. У 1990 році ВВП на душу населення в Україні — ще в Українській РСР — був вищим, ніж у Польщі. Я це дуже добре пам'ятаю. У мене навіть є особиста історія: у день проголошення незалежності України, 24 серпня 1991 року, я був у Хмельницькому. Мені було 17 років, і я займався торгівлею — купував штани в Перемишлі й продавав їх на місцевому базарі. Я на власні очі бачив, як виглядали обидві країни. Україна тоді була дещо більш розвиненою, ніж Польща.

Але, по-перше, вона не мала свого Бальцеровича як реального лідера змін. Сам він згодом був дуже високо оцінений в Україні: у 2016 році йому навіть запропонували посаду прем'єр-міністра. Він не прийняв цю пропозицію, але деякий час керував командою радників президента Петра Порошенка. Його підтримувала група поляків і людей з українським корінням.

По-друге, Україні не вистачало не просто однієї людини, а цілого середовища — такого, яке в Польщі утворилося навколо Спілки Свободи: Яцека Куроня, Броніслава Геремека, Адама Міхніка, Тадеуша Мазовецького, Владислава Фрасинюка. Державних діячів, інтелігенції з реальним впливом. Україна мала видатних особистостей, але вони не мали достатньої політичної сили.

До цього додається історичний фактор. За винятком західної частини країни, яка до 1939 року була у складі Польщі, Україна була частиною Радянського Союзу. Професор Грицак говорив, що санація в кінці періоду була важкою для українців, але по той бік кордону були Голодомор, більшовики і терор. Це була цивілізаційна прірва. Польща зберегла пам'ять про ринок, торговельний кодекс 1934 року. Україна — ні. Але, звичайно, ключовим фактором була і є відстань від Москви.

‍Йоанна Мосєй: Професор Грицак назвав польсько-українське примирення 1991 року «дивом». Ви б також використали це слово?

Якуб Карновскі: Я намагаюся дивитися на це якомога тверезіше. Я не маю коренів на сході, я родом із Заглєбія Домбровського й Варшави, тому мій погляд є більш аналітичним. Роль президентів Кваснєвського та Коморовського була величезною. У Львові, на Личаківському цвинтарі, поруч стоять пам'ятники Львівським орлятам і Січовим стрільцям. Важко уявити подібну ситуацію в іншій країні. 

‍Для поляків орлята — це герої, але факт залишається фактом: вони стріляли в українців. Січові стрільці гинули за вільну Україну, часто борючись з поляками. А сьогодні їхні пам'ятники стоять поруч. Це надзвичайно сильний символ «рідної Європи»

Чи наші відносини є особливо складними? Я б так не сказав. Якщо поглянути на історію Європи, хоча б Франції та Німеччини, то побачимо, що драматичні події є нормою. У Другій Республіці Польщі українці становили 15 відсотків населення, вони були найбільшою національною меншиною. У Європі майже немає сусідніх держав, які не мали б трагічного минулого у XX столітті.

‍Єжи Вуйчік: Чому Путін так ненавидить Польщу та Україну?

Якуб Карновскі: Якщо об'єднати Польщу і Україну, то йдеться про 70 мільйонів людей. Польща має сильну економіку, Україна витрачає 27 відсотків ВВП на оборону. Українці випробовують у реальній війні сучасні, дешеві військові технології. 

‍Разом ми є реальною загрозою для Путіна: Польща завдяки стрімкому економічному розвитку, Україна — завдяки рішучості, бойовому досвіду і технологіям

Питання ще в тому, скільки поляків — також серед тих, хто найголосніше протестує і називає себе «патріотами» — насправді були б сьогодні готові захищати батьківщину. Я сумніваюся, чи ця готовність дорівнювала б мужності українців. Так багато найсміливіших українців уже загинули, а їхні родини сьогодні перебувають у Польщі і намагаються почати нове життя.

‍Єжи Вуйчік: Я б не хотів перевіряти на практиці готовність до жертв цих так званих «справжніх польських патріотів».

Якуб Карновскі: Я теж волів би не перевіряти. Але ми маємо чітко сказати: якщо ми хочемо зберегти темпи економічного зростання і мати в майбутньому вищі пенсії, хтось у Польщі має працювати. Українці реально сприяють зростанню нашого ВВП. Після війни ми будемо конкурувати з Україною за тих самих працівників. І тоді варто поставити питання тим, хто сьогодні найголосніше говорить про «патріотизм»: хто є нам культурно ближчим, ніж українці? Протягом століть ми жили на одній території, ми дуже схожі між собою.

‍Йоанна Мосєй: Близько мільйона українців, які сьогодні проживають у Польщі, є величезним поштовхом для економіки, яка страждає від нестачі робочої сили. Чому держава не проводить широку кампанію, пояснюючи, що без них наші лікарні чи система догляду за літніми людьми просто не функціонували б?

Якуб Карновскі: Це правда. 

‍Українці реально підтримують польську економіку. Вони сплачують внески до фонду соціального страхування та медичного страхування, але рідко ними користуються, бо вони молоді та професійно активні. Баланс для системи є однозначно позитивним. Досвід США та Великої Британії показує, що мігранти сприяють зростанню ВВП. Якщо українці виїдуть з Польщі, деякі послуги просто перестануть існувати

‍Єжи Вуйчік: Що сьогодні дає вам найбільший привід для оптимізму?

Якуб Карновскі: Я провів в Україні два роки під час цієї війни, і для мене очевидно, що вони не можуть її програти. Я не можу уявити російську окупацію Києва чи Львова під прапорами путінізму. Сталося занадто багато абсолютного зла.

Україна не програє, доки має підтримку Заходу, а Європа нарешті починає розуміти масштаб загрози. Виробництво озброєння в Європі різко прискорилося. Ми також бачимо, що Росія вже тут — у наших соціальних мережах — і намагається впливати на громадську думку через так званих «корисних ідіотів». Незважаючи на це, сили свідомості перемагають. Ми лише маємо навчитися розпізнавати, хто і з якою метою намагається нами маніпулювати, особливо в періоди виборів. Прикладом цього є підтримка частини польської правої партії таких угруповань, як AfD, що апелюють до нацистських традицій, що, з огляду на історію, важко зрозуміти.

‍Єжи Вуйчік: Європа повинна взяти на себе більшу відповідальність, хоча спостерігається опір, наприклад, у справі заморожених російських активів.

Якуб Карновскі: Прийняте рішення — позичити Україні кошти під заставу прибутку від заморожених російських активів — дає їй реальний перепочинок. Ці близько 90 мільярдів євро дозволяють пережити зиму і підтримати функціонування економіки. Це розумний, задовільний компроміс.

‍Йоанна Мосєй: А відновлення України і роль польських компаній? Наші інвестиції все ще становлять менше одного відсотка. Тим часом Німеччина вже будує фабрики боєприпасів біля кордону.

Якуб Карновскі: Як PKO Bank Polski ми сьогодні є найбільшою польською інвестицією в Україні. Ми обслуговуємо близько 50 тисяч компаній і пів мільйона клієнтів. Але під час війни жодна розсудлива людина не будує фабрики, які можуть бути знищені одним ракетним ударом. Бізнес чекає на закінчення військових дій — сьогодні ризик просто занадто великий.

‍Йоанна Мосєй: А звідки береться знаменита українська витривалість?

Якуб Карновскі: В Україні ключове значення має ставлення до свободи і демократії — це істотно відрізняє їх від росіян. Навіть російськомовні люди не хочуть бути частиною Росії. Це питання інститутів, виховання і досвіду, а не генів. Україна втомилася. У Києві відключають світло, там темно і важко. І все ж українці продовжують спротив.

Путін переоцінив силу своєї армії і драматично недооцінив моральний дух українців. Росія веде війну на знищення, незважаючи на життя своїх солдатів. 

Для Сталіна мільйон жертв не мав значення — і для Путіна теж. Тому ми мусимо підтримувати Україну: там людське життя має цінність, але людей менше

‍Єжи Вуйчік: Тобто це зіткнення двох світів: культури життя і культури смерті.

Якуб Карновскі: Саме так. Російська церква є елементом апарату влади, а проголошені цінності — лише фасадом. Не можна також забувати про роль Китаю, який підтримує Росію економічно, використовуючи масштаби свого ринку. Росія поступово стає васалом Китаю. Однак, я не вважаю, що ми приречені на домінування Пекіна. Сьогодні Польща розвивається найшвидше в Європі, а Європейський Союз залишається однією з найбільших економічних потуг світу. Ми просто маємо перестати бути наївними щодо російської пропаганди і діяти спільно. Португалець і поляк мають зрозуміти, що вони мають спільний інтерес.

‍Повну версію інтерв’ю дивіться у відеоподкасті

Справа не в тому, щоб стежити за всіма новинами чи переглядати всі драматичні фотографії, а в тому, щоб бути в курсі того, що відбувається, вміти відрізняти достовірні новини від фейкових, вірусні фотографії від тих, що мають перевірений підпис фотоагентства або опубліковані в ЗМІ фотографом, який перебуває на місці подій.

Sestry щодня розповідають про долі військових на українському фронті й, що частіше, про життя цивільних, звичайних-надзвичайних героїв і героїнь повсякденного життя. Саме такі фотографії потрапили до нашої фотогалереї 2025 року з України. Серед них немає знімків політиків чи важливих історичних подій останніх 12 місяців. Це також не вибір найкращих світлин року.

Ми прагнемо показати українців, які четвертий рік живуть в умовах війни, ховаються в бомбосховищах під час ракетних обстрілів і прощаються з найближчими, але також займаються спортом, ловлять мить у танці, відновлюють свої і чужі будинки або зустрічають тих, хто повернувся з війни.

«Оптимісти вважають, що все буде добре незалежно від нашої участі, песимісти займають протилежну позицію; так обидві сторони звільняють себе від обов'язку діяти. Тим часом надія — це переконання, що те, що ми робимо, має значення, навіть якщо неможливо заздалегідь передбачити, якого й коли воно набуде значення, на кого і на що може вплинути», — пише Ребекка Солніт в есе «Надія в темряві».

Не відвертаймо погляд від цих фотографій. І діймо, бо тільки це і дає надію.

Фотографії підібрала Беата Лижва-Сокул

У Варшаві 15-річна українка Дар’я, донька відомого волейболіста Юрія Гладиря, дворазового чемпіона України й чемпіона Польщі з волейболу, заявила про системний булінг з боку групи однокласників у ліцеї TE Vizja, де вона навчається. За словами дівчини, її принижували онлайн і в школі, надсилали образливі повідомлення та цькували під час уроків. Родина дівчини звернулась до адміністрації ліцею за допомогою, але та, зі слів матері дівчинки, не забезпечила належного захисту учениці. Зі свого боку керівництво ліцею стверджує, що інциденти з Дар’єю відбувалися поза межами школи й мали характер міжособистісного конфлікту між підлітками. У закладі заявляють, що після отримання інформації вжили всіх передбачених законом заходів: запропонували психологічну підтримку, провели профілактичні заняття, одного учня навіть відрахували… але разом з ним чомусь і Дар’ю Гладир. Після розголосу цієї непростої ситуації в медіа справою займається поліція. На інцидент відреагувало і МЗС України: міністр Андрій Сибіга підняв це питання у розмові з главою МЗС Польщі. Українським консульським установам доручено уважно моніторити подібні інциденти й оперативно на них реагувати.

Sestry поговорили з Дар’єю, її мамою і адвокатом родини, публікуємо позицію школи й нові деталі справи.

«Чого ти від мене хочеш?» Або з чого все почалося 

— Конфлікт почався 1 жовтня. До цього моменту нічого не віщувало біди. У вересні цього року я пішла навчатися до нової школи. Швидко знайшла друзів. У мене з’явилася компанія дівчат, з якими я тісно спілкувалася, а одна з них стала моєю найближчою подругою. Ми разом їздили до школи й зі школи, листувалися після уроків, — розповідає Sestry 15-річна Дар’я Гладир.

А ось з хлопцями з класу дівчина хоча не конфліктувала, але й не здружилася. На той момент у Дар’ї вже був хлопець з іншого навчального закладу. Тож дівчина принципово не давала нікому свій номер телефону. Здавалося, що це ні для кого не було проблемою. Утім, саме це, на думку дівчини, й стало переломним моментом, з якого розпочався конфлікт.

— Схоже, деяким дівчатам у класі не сподобалося, що до мене була увага з боку хлопців. 

За 2-3 дні до початку відкритого конфлікту мені зателефонувала одна з дівчат з нашої компанії. Сказала, що запитала у хлопців, чи подобаюсь я їм як дівчина

І нібито ті відповіли, що ні. При цьому лунав сміх. Я запитала: «Навіщо ти взагалі про це питаєш?». На що почула: «Просто було цікаво».

Дар’я запевняє — відреагувала спокійно, сказала, що їй це нецікаво чути. І про одного з хлопців сказала, що він здається їй «дивним» і не викликає жодного інтересу. На цьому розмова закінчилася. Про неприємну ситуацію дівчина розповіла іншим подружкам з компанії. Разом з тим вже наступного дня у школі дві дівчини, з якими вона раніше дружила, стали дивно поводитися: не віталися, шепотілися з іншими учнями, щось передавали «на вухо». Атмосфера була напруженою й незрозумілою.

— У нашій школі процес навчання поділений на два двомовні класи. Я навчалась в одному, а моя близька подруга — в іншому. Тому заняття у нас закінчувались у різний час. 

Того дня я написала подрузі: «Ти де? Ми їдемо додому разом чи ні?». У відповідь отримала різке: «Що ти від мене хочеш? Я в туалеті». Але в цей момент я сама була в туалеті. Запитала: «Навіщо ти мене обманюєш?»

Після цього відповіді більше не було… до дванадцятої години ночі, коли й почалося страшне.

Атака з усіх боків

Дівчині в Instagram почали надходити голосові повідомлення з образами й насмішками.

— Були повідомлення на кшталт: «Ми тебе ненавидимо», «Нас багато»,  «Ти надто впевнена в собі». Звучала нецензурна лайка: «Розплющ очі, су..а».  Це було демонстративне групове знущання. Вони ніби показували, що ось ми всі разом — проти тебе. Усі ці повідомлення надходили з акаунта її колишньої найкращої подруги, — розповідає мама дівчинки Марина.

Загалом проти Дар’ї об’єдналося 15 учнів з різних класів. Уже наступного дня Марина пішла на розмову з директором ліцею. Жінку запевнили, що педагогічний колектив вже обговорює конфліктну ситуацію, а її доньку більше ніхто не цькуватиме. Та вже по обіді Дар’я зателефонувала мамі.

— Вона сказала: «Мамо, вони знову цькують мене на уроках і на перервах». Один з учнів зробив фотографію Дар’ї під час уроку, хоча за правилами телефони здаються вчителю, і надіслав її до групи, де її висміювали. Згодом Дар’я дізналася, що вони створили резервну групу для приниження дівчини — на випадок, якщо директор дізнається про першу. До речі, в цій групі був хлопець з України. І станом на сьогодні лише він з усіх 15 учнів, які брали участь у цькуванні, попросив вибачення у Дар’ї.  

Підлітки висміювали насамперед зовнішність дівчини.  

— Насправді, у Дар’ї є особливість — одне око трохи менше за інше. Це майже непомітно. Однак, для дітей це стало приводом для насмішок. Також вони звертали увагу на її зуби, бо зараз Дар’я готується до ортодонтичного лікування. Знаєте, донька ніколи не мала проблем із самооцінкою, була впевнена в собі. У попередніх школах ніхто ніколи не сміявся з неї, але тут учні почали це демонстративно помічати.

Вони, наприклад, підходили, дивилися на її око чи усмішку, показували мімікою пірата із заплющеним оком, висміювали

Школа зараз намагається подати це як конфлікт поза закладом, але насправді булінг відбувався і в класі, і на перервах. Я неодноразово просила про зустріч з батьками тих дітей, але мені відмовили. Жодного контакту зі мною ніхто не шукав. 

Один позов за іншим

Щоб забезпечити безпеку доньки, батьки найняли охоронця. Він супроводжував її до класу, стежив, аби ніхто не міг принизити або напасти фізично. При цьому, за словами мами дівчинки, жодних кроків до розв’язання проблеми з боку керівництва школи так і не було зроблено. Тож зрештою конфлікт перейшов у юридичну площину.

— Вже 6 жовтня ми прийшли до закладу з адвокатом. Прагнули справедливого покарання для тих дітей, які знущалися з доньки. Втім, ліцей пішов на дивні кроки. Мені надіслали офіційний лист з вимогою сплатити компенсацію у 500 тисяч злотих. Лист надійшов у паперовому вигляді з печаткою закладу, з десятиденним терміном оплати. Я зрозуміла, що це спроба залякати мене, щоб я припинила захищати доньку. У листі вказували, що я нібито порушила правила — за «зіпсовану репутацію закладу» і за те, що прийшла на зустріч з адвокатом.

Але і на цьому заклад не зупинився. На початку листопада родині надійшов ще один лист. Цього разу про виключення Дар’ї зі школи. На підставі того, що родина нібито не сплачувала за навчання впродовж двох місяців.

— Я зупинила платежі лише з 1 жовтня через конфлікт і через те, що справа перебуває у поліції. За законом, поки триває розслідування, я маю право не платити. Після рішення суду, якщо його ухвалять, я сплачу необхідні кошти. Зараз канікули, але з 7 січня Даша знову піде на навчання — попри те, що її незаконно відрахували. Ми вже подали позов до суду й чекаємо на рішення.

Марина розповідає, що цей ліцей вони обрали свідомо. У нього хороші рейтинги, навчання відбувається англійською — оптимальний варіант для їхньої доньки.  Навчання у ліцеї коштує близько п’яти тисяч злотих на місяць.

За словами матері дівчини, після оприлюднення їхнього конфлікту виплило, що подібні проблеми не поодинокі у закладі. І зараз понад 12 сімей готові дати свідчення

— Йдеться про випадки неправомірних дій, булінгу дітей. Психологічно Даша почувається зараз досить складно. Вона відвідує психотерапевта. Через стрес у неї почалися сильні щоденні болі у животі. Лікарі кажуть, що це психосоматичні симптоми. Вона не могла нормально спати, ходила змучена, хоча раніше завжди була активною і щасливою дитиною. Ми принципово не плануємо змінювати школу. У неї там є друзі, підтримка. Моя дитина не змінюватиме школу через чужу агресію. У багатьох навчальних закладах, на жаль, ситуація з булінгом безкарна.  

Мати дівчини розповідає, що отримує сотні повідомлень від людей у соцмережах. За її спостереженнями, близько відсотка інтернет-користувачів реагують негативно, решта, навпаки, радіє, що ситуація набула розголосу. Люди пишуть, що подібних ситуацій сотні, і зазвичай такі справи закриваються у процесі, не доходять до логічного фіналу. Родина Гладир хоче, щоб їхня історія отримала справедливе завершення.  

Одного кривдника відраховано, у іншого — догана. Але це ще не кінець

Адміністрація ліцею заявляє, що цькування українки відбувалось поза межами навчального закладу. Що між підлітками виник «міжособистісний конфлікт», а батьки Дар’ї нібито надали «справі характер конфлікту на національному ґрунті», залучивши адвоката й журналістів. Хоча, заявляють у ліцеї, адміністрація вжила заходів для врегулювання конфлікту:

«Попри те, що інцидент не стосувався шкільного життя, керівництво школи відреагувало, оскільки будь-яка інформація щодо безпеки учнів розглядається школою з найвищою серйозністю, незалежно від місця й обставин події. Негайно після отримання інформації про інцидент керівництво ліцею вжило заходів відповідно до чинних у закладі стандартів захисту неповнолітніх та загальнообов’язкових норм законодавства».

Зокрема, постраждалій українці запропонували зустрічі зі шкільним психологом і педагогом. Також у ліцеї створили виховні та профілактичні заходи для учнів, зокрема в класі, в якому вчиться Дар’я Гладир, щоб запобігти подібним ситуаціям у майбутньому. Також адміністрація ліцею повідомила, що одного з кривдників дівчини відрахували з навчального закладу, а ще одному учню, причетному до цькувань, оголосили догану.

А ще у загальноосвітньому ліцеї TE Vizja відбулася перевірка представниками Мазовецького куратора освіти. За її результатами заклад отримав протокол, до якого частково було подано застереження, а щодо решти зауважень — впроваджено рекомендації.

Відреагувало на конфлікт і Міністерство освіти Польщі. Там повідомили, що після перевірки ліцею надано 20 рекомендацій, виконання яких перевірять додатково. У заяві міністерства йдеться:

«Водночас перевіряється законність рішення про виключення учениці. Міністерство національної освіти нагадує, що кожна школа, державна чи приватна, несе особливу відповідальність за благополуччя й безпеку своїх учнів, і кожен випадок агресії має розглядатися з належною увагою та підтримкою жертви насильства»

«Ліцей не мав права виключати дівчину», — адвокат родини Матеуш Міцкевич

На сьогоднішній день справою займається Столична комендатура поліції та районна комендатура поліції Варшава-4. Уже здійснено перші процесуальні дії — допитано неповнолітню Дар’ю та її матір. Далі суд має встановити, як покарати винних за булінг. Адвокат родини Матеуш Міцкевич розповідає:

— Зараз ведеться провадження за законом про деморалізацію неповнолітніх. У Польщі цей закон стосується відповідальності осіб, які ще не можуть нести кримінальну відповідальність як дорослі. Законодавець передбачив для них не кримінальні покарання, а виховні заходи. 

Йдеться про те, щоб виховати цих осіб так, аби після досягнення 18 років вони увійшли в суспільство вже як сформовані громадяни, які усвідомлюють, що протиправна поведінка є неприпустимою. Водночас нашим головним пріоритетом у цій справі є забезпечення безпеки й добробуту самої дитини.

— Які саме труднощі існують і які правові переваги мають сторони?

— Розірвання договору з Дар’єю та її виключення зі списку учнів є юридично недійсним. Вважаємо, що ліцей не мав права виключати її зі списку учнів. Отже, Дар’я й надалі повинна вважатися ученицею цього навчального закладу. Натомість особи, які принижували та знущалися з дівчини, мають нести відповідальність. З огляду на активну участь державних органів ми віримо, що ситуація швидко стабілізується.

І я хотів би підкреслити одну дуже важливу річ — наші дії жодним чином не мають ксенофобського характеру. Йдеться не про національність — чи хтось з України, Грузії, Білорусі чи Польщі

Наша мета — привернути увагу до булінгу в школах і рішуче його засудити. Взагалі, судячи з аудіозаписів, увага зверталась і на національність дівчини, але це не був єдиний фактор цькування. Були також образи, пов’язані із зовнішністю Дар’ї. Булінг не має національності.

— Школа стверджує, що інциденти відбувалися не на її території. Які докази має родина, що переслідування мало місце також у школі та під час навчального процесу?

— Докази були надані мені Дар’єю і її батьками. Вони чітко вказують на те, що зазначені події відбувалися в школі та під час уроків. Ба більше, мав місце й напад словесного характеру на матір Дар’ї, пані Марину, яку вульгарно ображали, коли вона забирала дитину зі школи та намагалася її захистити. Згідно з наявною у мене інформацією, усе це відбувалося саме під час навчального процесу. 

До того ж під час наших попередніх внутрішніх розмов школа вже вжила певних заходів — щоправда, лише у вигляді зауважень до цих учнів. Тож якщо, за версією школи, це відбувалося поза її межами, виникає логічне запитання: чому тоді застосовувалися будь-які дисциплінарні заходи і чому згодом одну з осіб виключили зі списку учнів? Я не бачу тут послідовності. 

Докази, які ми подали до відповідних державних органів, чітко підтверджують, що знущання мали місце саме під час уроків

Крім того, ці ж учні заважали не лише Дар’ї, а й усьому класу: під час занять вмикали гучну музику, слухали TikTok, порушували дисципліну. Дар’я є старанною ученицею, добре навчається, не створює жодних виховних проблем. Їй важлива освіта, вона планує вступати до хорошого вишу. Але за таких умов дівчина просто не могла зосередитися на навчанні. Отже, це був не лише безпосередній напад на неї, а й загальне порушення навчального процесу.

— Що має робити школа у подібному випадку?

— На мою думку, насамперед потрібно було ізолювати цих осіб від Дар’ї. Це можна зробити різними способами — виключити таких учнів зі школи або перевести їх до іншого класу. Натомість у цій ситуації ці учні й надалі сиділи поруч з Дар’єю на заняттях. Тобто жодної реальної реакції не було. Усні зауваження, пояснення, що «так робити не можна», не мають жодного сенсу, якщо після цього поведінка не змінюється, а дитина змушена й надалі перебувати поруч зі своїми кривдниками.

— Чи було законним розірвання договору та виключення зі списку учнів Дар’ї до завершення провадження?

— На нашу думку — ні. У школи взагалі не було підстав для розірвання договору. Заклад встановив батькам Дар’ї семиденний строк для сплати коштів за навчання, але навіть не дочекався його завершення — договір було розірвано ще до того, як термін сплив. Крім того, в польському праві існує поняття принципів суспільного співжиття. У цій ситуації ми маємо справу з дитиною, яка зазнавала утисків з боку своїх ровесників. 

Нормальною і справедливою реакцією в такому випадку є покарання винних, а не покарання жертви

— Чому школа прийняла рішення не захистити, а виключити дівчину? Бо кривдників більше, так простіше чи серед їхніх батьків є хтось впливовий?   

— Я маю певні власні припущення, чому так сталося, але не хотів би ними ділитися, оскільки не маю повної впевненості у фактах. У польському праві за свої слова потрібно нести відповідальність. Фактом є те, що зрештою в школі залишилася група, а постраждала дівчинка була виключена. Можливо, таке рішення виглядало простішим з точки зору адміністрації, але це лише припущення, і я не хотів би робити категоричних заяв.

— Які подальші юридичні кроки планує родина Гладир для захисту прав та безпеки своєї доньки?

— Подано позов до суду про визнання розірвання договору недійсним. Наразі триває судове провадження щодо цього. На нашу думку, виключення Дар’ї зі списку учнів є юридично неефективним, а отже, вона й надалі залишається ученицею цієї школи. До того ж ми постійно моніторимо так зване квазікримінальне провадження щодо неповнолітніх, яке веде поліція. До суду вже подано відповідні клопотання — ми прагнемо, щоб винні особи були покарані, будемо домагатися відшкодування шкоди від цих учнів і їхніх батьків за завдану Дар’ї психологічну травму.

— Якщо директорка звернулась до поліції, що це означає? Чи правомірна вимога школи про значну фінансову компенсацію з боку батьків постраждалої дитини?

— Якщо школа звертається до поліції, це означає, що вона сама визнає наявність проблеми. Якщо йдеться про дії, які можуть вказувати на деморалізацію неповнолітніх, то, незалежно від поліцейського провадження, школа зобов’язана внутрішньо вжити заходів дисциплінарного характеру. На нашу думку, повідомивши поліцію, школа фактично визнала проблему, але водночас не забезпечила Дар’ї належної безпеки та не притягнула винних до адекватної відповідальності. 

Вимога школи щодо фінансової компенсації з боку батьків постраждалої дитини є неправомірною. Натомість ми вказуємо на те, що родина Дар’ї зазнала серйозної психологічної шкоди внаслідок цих подій. На цьому етапі ми попередньо оцінили цю шкоду в 100 тисяч злотих. Підкреслюю — це попередня сума. Ми ще аналізуємо ситуацію і, ймовірно, будемо її уточнювати, адже, на мою думку, масштаб шкоди зріс внаслідок подальших подій закладу. У дитини спостерігаються серйозні психосоматичні симптоми, вона перебуває в стані сильного стресу.  Тож існує висока ймовірність того, що суд може присудити  відшкодування родині. 

Водночас я хотів би зазначити, що не виключено й мирне врегулювання цієї ситуації

Школа могла б самостійно зробити відповідні висновки з усього, що сталося, прагнути розв’язати цю справу без судових процесів. Судовий спір — це завжди крайній захід, а не самоціль. Нам важливо досягти реального результату, який відповідав би інтересам батьків, які дуже болісно переживають цю ситуацію.

— Тобто все ж таки є шанс вирішити це мирним шляхом?

Завжди є шанс. Усе залежить від доброї волі сторін.

— Які покарання, згідно із законом, можуть понести навчальний заклад і особи, які брали участь у переслідуванні дівчинки?

— Особи, які брали участь у переслідуванні, можуть понести внутрішні дисциплінарні покарання в школі, зокрема — бути виключеними зі списку учнів. Крім того, відповідно до закону про деморалізацію неповнолітніх, суд може застосувати й інші заходи: наприклад, призначити куратора, який здійснюватиме нагляд за такими особами

У крайніх випадках можливе навіть поміщення до спеціальної закритої установи для неповнолітніх. Ці заходи мають на меті не помсту, а те, щоб дитина реально відчула наслідки своїх дій, усвідомила, що вчинила неправильно, і щоб були створені механізми контролю, які не допустять повторення такої поведінки. Остаточне рішення ухвалює сімейний суд, який оцінює, чи мало місце явище деморалізації і які саме заходи є доцільними.

— Яка ймовірність того, що суд ухвалить саме таке рішення?

— У польському праві ніколи не можна говорити про стовідсоткову впевненість. Тут навіть «два плюс два» іноді може дорівнювати не чотири. Але, оцінюючи наявні докази об’єктивно, я вважаю, що йдеться про дії, які мають ознаки деморалізації. Тому покарання має бути застосоване. Питання лише в тому, який саме вид покарання суд визнає адекватним. 

— Що саме повинна зробити школа, щоб ситуацію вдалося врегулювати мирним шляхом? Чого очікує родина дівчинки?

— Я не можу публічно розкривати всі деталі наших перемовин, але загальні очікування прості: по-перше, щоб особи, які вчинили ці дії, були належним чином покарані; по-друге, щоб Дар’я могла продовжити навчання в безпечних і гідних умовах. Це і є наш основний пріоритет.

Час, змарнований на дороги замість мостів

Ольга Пакош: У світлі сьогоднішніх подій як ми можемо говорити про будування мостів?

Кшиштоф Чижевський: Насправді маємо чесно визнати, як мало таких мостів нам вдалося побудувати.

— Чому?

— Ми мали час, але значною мірою змарнували його. Тепер настав іспит того, що зроблено, і виявляється, що могло бути набагато більше. Зведено надто мало мостів  між поляками й українцями, але й між іншими спільнотами також. Усі вони пов’язані між собою. Страх перед іншим, чужим дуже швидко перетворюється на пошук цапа-відбувайла — людини іншої національності, культури чи кольору шкіри. Це доводить, що ми могли зробити значно більше. Не вистачило інвестицій у самоврядування, в освіту — від початкової школи до університетів — у культурні й мистецькі ініціативи. Якби ми доклали більше зусиль саме там, сьогодні були б у зовсім іншому місці.

Дуже важливою є праця над укоріненням — у місці, у собі, у власній ідентичності. Коли почалася повномасштабна війна в Україні, діти біженців приїхали до Красногруди. Один з перших проєктів, який ми зробили разом, був анімаційний фільм. Діти назвали його «Pokój». 

Діти відкрили, що в польській мові слово «pokój» має два значення: «відсутність війни, мир» і «кімната, мій простір для життя». Саме цей простір вони втратили — свою кімнату, свій дім — і за ним тужили. Водночас вони добре розуміли, що війну починає той, хто не має власного простору

Люди, позбавлені коріння й відчуття спільноти, легше піддаються ідеологіям, що ведуть до ненависті й насильства. Тому нам потрібен час, щоб відновити це коріння, якого в нашій частині Європи постійно бракує через війни й диктатури. Дарований нам час ми змарнували. Ми будували дороги, бо це легко, бо кожен політик хоче похвалитися таким досягненням. Але інвестиції в школи, будинки культури, громадські організації — у людей — ніколи не були пріоритетом. А саме вони могли б дати нам силу протистояти ненависті й війні.

— Що таке ненависть?

— Ніхто з нас не народжується з ненавистю. Вона завжди має своє джерело — зазвичай на ранніх етапах життя. Мало статися щось у нашому середовищі: в родині, школі, громаді. Щось, що зробило нас вразливими до цієї хвороби, якою є ненависть.

Щоб їй протистояти, треба дійти до її витоків. До тієї миті, коли дитина чи підліток опинилися в ситуації, де ніхто не захистив, не підтримав, не навчив радити собі з кривдою. Саме середовище формує людину — і якщо воно не ґрунтується на мирі, то відкриває простір для ненависті. Вона часто проростає з порожнечі, з образи, з відчуття втрати. Людина, яка зазнала болю від інших і не має засобів, щоб це зрозуміти, створює захисний механізм: починає вірити, що ненависть зробить її сильнішою.

Уявімо ситуацію, яка відбулася з молодим Чеславом Мілошем (польський поет, Нобелівський лауреат з літератури — Ред.). Він мріє про Західну Європу, про Париж — і під час подорожі з друзями доходить до мосту на кордоні між Швейцарією і Францією. Де бачить напис: «Слов’янам, циганам, євреям — вхід заборонено». Такий удар може викликати дві реакції. Перша — відповісти тим самим: повернутися додому й виставити табличку, спрямовану проти французів чи німців. Але можна зреагувати інакше: зробити все, аби не відповідати ворожістю на ворожість. Проте, щоб обрати цей шлях, людині потрібна опора — духовна, моральна, у постаті авторитету чи спільноти.

На такі «таблички» ми натрапляємо й сьогодні — у переносному сенсі — живучи в багатокультурних суспільствах. Часто ми несвідомо ранимо інших словом чи жестом. І це ті миті, коли можна піти шляхом Мілоша: присвятити життя й творчість тому, щоб протистояти філософії відчуження. Але цей вибір означає й самотність — так само, як у випадку Мілоша, якому в міжвоєнному Вільнюсі, де панували націоналісти, постійно повторювали, що він не належить до цієї історії.

Філософія «таблички» завжди будує фортецю. Вона виходить із переконання, що треба замкнутися, відгородитися й показувати чужих у негативному світлі. Це уявлення, що сила народжується з ізоляції.

Я й сам у житті зустрічав людей, які будували такі фортеці. Сьогодні це добре видно в Україні. Після 24 лютого мої українські друзі писали мені: «Я ненавиджу. Це мій теперішній стан». Я це розумію. Перед лицем агресії людина зводить оборонні вали, захищає родину, громаду. Ймовірно, солдатові справді потрібна ненависть як зброя — вона дає йому рішучість і силу.

Та ключове питання — де проходить межа? Між людиною, яка здатна сприймати ненависть як щит, відкласти його після бою й повернутися до нормального життя, і тією, що стає її в’язнем. У першому випадку ненависть — це тимчасова зброя. У другому — вона бере над людиною гору. Тоді ненависть не закінчується разом з війною, а починає нищити життя, стосунки, увесь світ людини.

— Як у сучасному світі ми можемо захиститися від ненависті?

— Іноді людині доводиться будувати фортецю. Але фортеця не є природним середовищем для життя

Коли виростає нове покоління, наші діти — вони все одно мають цікавість і потребу вийти у відкритий світ. Адже фортеця, якщо визнати її домом назавжди, зрештою перетвориться на в’язницю. А з в’язниці кожен прагне втекти. Фортеця не дає простору для життя.

І тут постає питання: якщо я будую міст на інший берег, ризикуючи тим, що ворог може скористатися цим переходом, чи йду я проти життя? 

Може, краще залишитися на своєму боці — безпечніше, зручніше? Саме так мислять прихильники крайніх, ксенофобських ідеологій: що найліпше жити тільки серед «своїх». Але людська природа показує: такий сценарій ніколи не приносить життя. Рано чи пізно він веде до хвороб — ксенофобії, ненависті.

Тому тут завжди потрібна відвага. Щоб не піддатися ненависті, треба виховати в собі силу, здатність переламати власні емоції. А ми часто маємо схильність виправдовувати свою ворожість: роз’ятрюємо образи, повторюємо, що нас скривдили, зручно вмощуємось у ролі жертви. Бо тоді наче стоїмо по «добру» сторону. Але перебування в ролі жертви також веде в нікуди. Воно формує слабкість, страх перед відкритістю, перед зустріччю з іншим.

Що це означає на практиці? Якщо я, поляк, боюся визнати, що в Єдвабному під час Голокосту було скоєно злочин проти єврейських сусідів, і волію приховати цю правду, — то де ж тут мій патріотизм? Де моя відвага? У перекручуванні історії відваги немає. Вона народжується тоді, коли я можу подивитися в очі тим, хто був жертвою, коли здійснюю роботу над собою. Це важка, але необхідна, критична праця пам’яті.

Тож якщо справді хочемо будувати мости з іншими, почнімо із себе. Запитаймо: чи немає у нашій історії болісних місць, які ми повинні опрацювати — визнати, покаятися, віддати правду іншим або бодай спробувати вислухати їх? Усупереч уявленням, це не послаблює, а робить нас сильнішими.

Попкультурне пюре

— Як би ви пояснили зміну: від величезної відкритості до українців у лютому 2022 до сьогоднішньої ситуації, коли дехто вважає, що допомога була недооцінена або що приїжджі «нічого не дають навзамін»? Це втома, брак відваги чи щось глибше в людській природі?

— Бракує ще чогось. Дуже небезпечною є думка, яку нам нав’язують політики: що наша постава щодо українців має залежати від «інтересу».

Спонтанна, прекрасна реакція людей тоді була просто людською реакцією. Ніхто не питав: що ми з цього матимемо? Це було так, як казав Папа Франциск у Лампедузі про Церкву: вона повинна бути як польовий шпиталь. Неважливо, якої ти віри, національності чи кольору шкіри — просто допомагай людині, яка потребує. Це абсолютний людський обов’язок. 

Якщо ми спускаємося з цього рівня — а сьогодні багато хто намагається пояснювати допомогу українцям у категоріях бюджету, прибутків чи втрат, — ми зводимо польовий шпиталь до рівня базару

І саме це сьогодні видно у світі: раніше неможливо було собі уявити, щоб держави надавали зброю лише в обмін на сировину. Сьогодні таке мислення стало частиною політичного мейнстриму. Це моральний занепад.

Звісно, потрібні раціональність, логіка, здоровий глузд — особливо в політиці, у стратегічних рішеннях. Але водночас ми маємо діяти на людському рівні. Бо ми християни, поляки, українці — ми люди. І тут немає жодних обмежень — йдеться не про національність чи релігію, а про людину в потребі.

Перша хвиля біженців з України показала це виразно. Пам’ятаю, як Вікторія Амеліна в Красногруді говорила мені, що на кордоні почувалася прийнятою краще, ніж біженці з інших країн. Вона була привілейованою лише тому, що була українкою. Це дуже промовисто: поруч з кордоном білоруським, який став символом несолідарності, постала межа нашого чудового польсько-українського часу солідарності.

Коли в наших реакціях з’являється така селекція, ми бачимо симптом хвороби: наша допомога вже не є цілком щирою й природною. Йдеться не про те, щоб когось засуджувати — усі ми в одному човні, усі маємо свої слабкості й обмеження. Але це також частина величезного морального занепаду, деградації, яку ми спостерігаємо у світі. Вона показує, скільки в нас страху, тривоги, невпевненості, як мало миру, про який говорять діти. І як легко популістична політика може завести все на манівці.

— А чому ж ненависть так легко проростає? Це політика, ідеологія, індоктринація (нав'язування людині певних ідей і переконань — Ред.)?

— А може — попкультура? І культура теж. 

Як могло статися, що в демократичному суспільстві ми розділили попкультуру і культуру? 

Що попкультура нібито призначена для тих, хто «не зрозуміє» іншої, бо вона занадто складна, «не для них»?

Якщо погодимося з тим, що розмова про цінності, моральність і розуміння іншого належить лише людям цієї «іншої» культури, а не всім, тоді починається трагедія. Трагедія полягає в тому, що ми не довіряємо людям у демократії — не віримо, що вони здатні самостійно приймати складні рішення, визнавати цінності й брати за них відповідальність.

Ми постійно діємо, виходячи з переконання, що з людьми треба говорити у спрощеній формі, інакше вони «не зрозуміють». Політики й медіа часто йдуть цим шляхом — створюють «попкультурне пюре». І ми платимо за це високу ціну. Бо так виникли попкультурні політики й політика, побудована на занижених стандартах. Це наслідок нашого недооцінювання культури й нерозуміння того, що совість, тобто наша духовна культура, є для всіх без винятку однаковим зобов’язанням.

Той самий Шевченко чи Мілош — вони для кожного. Саме з ними можна говорити про цінності, вимагати від себе роздумів, дій і відповідальності. Так само, як з мудрими книгами Євангелія — вони не є привілеєм обраних. Ми втратили віру в те, що це має стосунок до повсякденного життя. Навіть ті, хто вважає себе християнами, часто складають власне «життєве Євангеліє», яке суперечить справжньому, тоді як політики пропонують дискурс, наповнений ксенофобією і ненавистю.

Тут маємо справу з серйозним занедбанням, за яке сьогодні розплачуємося. Зі всепроникною зарозумілістю, з патерналізмом, які отримали право голосу. У результаті ми втратили багатьох громадян — людей, які відчули себе цілковито відсунутими на узбіччя. І не лише в сенсі матеріального добробуту, а й довіри та співвідповідальності за справи світу. Відчужені, а нерідко навіть тавровані як ксенофоби.

Я ніколи не вживаю таких слів щодо когось. Бо коли людину назвеш шовіністом чи ксенофобом — ставиш її до стіни. Забираєш у неї можливість руху, а отже, й шанс на зміну. А культура, навпаки, має дарувати простір і час, щоб ми могли змінюватися, навчатися, дозрівати. І саме цього нам часто бракує — терпіння до процесу, розуміння, що зміна потребує часу. Історія, з якої ми вийшли, та нові трагічні обставини ставлять перед нами вимоги, які часто нас перевищують. Інколи ми надто слабкі, щоб їх витримати. Але чи означає це, що ми відразу приречені бути злими — і то назавжди?

Можливо, ми все ще можемо бути партнерами — для розмови, співпраці, спільного життя. Навіть якщо кожен по-своєму долає власні емоції.

А ми? Ми чудово вміємо ставити людей до стіни: «Ти такий — і крапка». Натомість нам потрібно вчитися розуміти себе й інших, виходити за власні обмеження, опановувати мистецтво діалогу. Бо тільки так можлива справжня зміна.

— Ви говорите про емпатію, яка була помітна на початку. Але чи не звернули ви уваги, що сьогодні в медіа майже зникло слово «сусіди», коли ми говоримо про українців?

— Сусідство — це добре слово, правда? Сусід уже є частиною нашого життя. І якщо ми його витісняємо, з’являється відчуття… ніби немає загрози, а отже, й потреби у зусиллі чи навіть у жертві, адже сусід вимагає від нас більшого. Сусід — це той, кому належить дати прихисток, з ким можна поділитися, з ким ми співіснуємо і за кого несемо співвідповідальність. 

Самим своїм існуванням сусід пробуджує в нас глибинні цінності й випробовує їхню силу

Коли піддаємося ідеології конфронтації та ненависті, ми витісняємо такі слова, як сусідство, братерство, спільне благо. Навіть залишаючи осторонь той факт, що політики намагаються нас переконати, ніби в наших інтересах — відгородитися від України. Це абсурд, адже саме Україна є запорукою нашої безпеки. Якби ми мислили раціонально й тверезо, усвідомлювали, що для нас насправді добре, то зробили б усе, аби сусідство було якомога глибшим і тіснішим.

А натомість дозволяємо, щоб нас захопило ірраціональне або те, що розраховане на швидкий ефект (а це, зрештою, одне й те саме), дозволяємо власній слабкості брати гору, бачимо загрозу там, де її насправді немає. Хочу також звернутися до українців: іноді не варто надавати надмірного значення тим короткочасним кризам — так само, як у житті окремої людини, так і в суспільному організмі часом нами оволодіває слабкість, а політики вміло витягають з нас найгірше. Не слід вірити, що це назавжди, і не варто одразу ставити поляків до стіни, мовляв: «Вони вже такі є».

Ми повинні ставити вимоги самим собі — я кажу про поляків, тепер у контексті ситуації в Україні. Але водночас потрібно залишати простір для змін: більше розуміти, проявляти емпатію, довіряти, що зміна можлива. Я теж не надаю надто великої ваги миттєвим вітрам у соціальних мережах — ці вітри дуже швидко змінюють напрям.

Я би радше робив ставку на органічне, довготривале, низове будівництво — на творення речей, які не принесуть плоду сьогодні, але через кілька років обернуться результатом. Бо довіра має в собі надзвичайну силу. Якщо я, пані Ольго, буду вірити, що навіть якщо ви відчуваєте до мене — умовно кажучи — упередження, образу чи ненависть, то це не назавжди; якщо я не замкнуся на нашому спілкуванні, а повірю, що наші стосунки можуть змінитися, то й ви не залишитеся байдужою: відчуєте з мого боку не ворога, а людину, відкриту до змін. 

Іноді це вимагає від нас більше, ніж ми могли б реально припустити — більшої жертовності, ніж диктують щоденні обставини життя. Та саме це й формує людину, надає їй надзвичайної сили. Для мене краса криється в українському слові перемога. Подорожуючи світом, я завжди підкреслюю: варто вивчати його не як переклад «звитяга», а саме українське значення. Перемогти, могти — це означає здатність діяти понад власні можливості. Навіть маючи обмеження, травми, слабкості, все одно існує те, що зветься перемогти — могти більше, ніж ми можемо. І саме це є справжньою перемогою.

Щоб досягти цього, ми маємо видати собі кредит довіри, створювати добрі енергії, які дозволять нам робити більше, ніж ми самі вважаємо можливим. Три роки тому наші кордони відкрилися, виникла солідарність, і раптом ми змогли показати кращий бік — кращий, ніж раніше, в контексті білоруського кордону. Навіть ті, хто раніше стояв на боці радикальної конфронтації та закриття кордонів перед біженцями, не змогли заглушити власного сумління перед обличчям потребуючих — дітей у Біловезькій пущі, яким була потрібна звичайна склянка води. Совість неможливо втихомирити ідеологічними аргументами.

І ось раптом з’явилися українці, з якими ми могли повестися зовсім інакше. Це був момент, коли ми стали кращими — кращими за самих себе, хоча такий стан ніколи не триває довго. Наша мудрість має полягати в тому, аби вміти звернутись до того, що є в нас найкраще, будувати на цьому майбутнє і не відмовлятися від роботи над плеканням цих цінностей.

«Нас більше, ніж здається — людей доброї волі»

— Після того, як Президент ветував закон про допомогу українським матерям і почала зростати хвиля ненависті, одна з моїх колег запитала: «Що мені тепер робити? Куди поїхати? Я залишилася в Польщі з власного вибору і не розумію, що повинна відчувати і як жити, якщо навіть боюся розмовляти з моєю дитиною українською на вулиці»…

— Я на мить подумав, що сьогодні дедалі складніше порадити, куди можна піти, щоб стало легше. Таких місць у світі стає все менше

Звісно, це не виправдання того, що відбувається у нашій країні. Але це один з тих болючих уроків, які дає нам сучасний світ. Я повертаюся до думки, що ми є частиною спільної системи. Те, що відбувається у нас, взаємопов’язане з іншими місцями у світі, і часто ми не в змозі з цим впоратися. Не варто тішити себе ілюзіями – ми живемо в епоху морального занепаду, деградації гуманізму.

Звісно, я хотів би, щоб такі люди, про яких ви говорите, залишалися в Польщі — бо вони нам потрібні.

Я не говорю тут про надходження до бюджету, хоч це очевидний факт. Вони потрібні, щоб ми могли дорости до тієї зрілості, якої вимагає від нас ситуація у світі, і щоб мати шанс змінити власні погляди. Ваша колега, відчуваючи нетерпимість у Польщі, але все ж таки долучаючись до побудови доброго сусідства, має шанс стати частиною процесу змін, які не здійсняться з дня на день, принесуть їй ще не одне страждання, але у довгостроковій перспективі дають надію.

Бо саме в цьому процесі є сила й потенціал — ми змінюємо світ там, де ми є, а не постійно тікаючи кудись далі

Моя філософія значною мірою ґрунтується на зміні світу зсередини. Все частіше виникає спокуса втекти з різних середовищ, інституцій, релігій чи країн, бо щось здається нестерпним або суперечить нашим переконанням. Але це втеча — і тоді ми стаємо вічними кочівниками.

Відповіддю є залишатися, знайти спокій, закорінитися і працювати, розуміючи всі обставини, які супроводжують цей процес. Таке закорінення не те саме, що повернення до втраченого місця — але, щоб таке повернення було можливе — саме це затримання  в новій ситуації і навчання в ній дає шанс на зрілість.

Друга думка така: нас більше, ніж здається — нас, людей доброї волі. Це світ, де наша присутність часто зводиться до мінімуму, бо в центрі уваги опиняються драматичні події, конфлікти, біль і несправедливість. До медіа доходить голос кривди, тоді як висловити добро — значно складніше. Як це зробити? 

Іноді це полягає в мудрому погляді: можливо, нас більше, ніж здається, можливо, політик, який переміг і здається огидним, не отримав усіх наших голосів. Де ця інша половина Польщі? Вона є, і є способи до неї дістатися. Це дає надію.

 — Я живу в Польщі десять років і чула від різних людей, що люди по своїй природі чудові — чого раніше ніколи не чула в Україні. Двоє поляків також казали мені, що навіть якщо люди роблять щось погане, вони згодом шкодують.

— Раніше я називав це іскрою добра в кожній людині — чимось, що важко віднайти. Я говорю про це, бо мені це передали люди, які пережили справжнє пекло. Від Мілоша, який пережив дві світові війни, від тих, хто вижив у Голокості, від боснійських мусульман, чиї рідні поховані в Сребрениці. Вони могли б сказати, що світ поганий, що наші дії нічого не значать перед руйнівними силами, що будування мостів слабке перед військовою та ідеологічною агресією диктаторських режимів. Але саме вони навчали мене не втрачати віру в добро — у те світло, що є в кожній людині.

Вони вчили, що варто працювати над тим, щоб звільнити добро в нас, знаходити слова й час, щоб наша совість могла бути висловлена, а не придушена. І всупереч «тверезим» скептикам, голос яких я поважаю, а також спираючись на досвід воєн, що відкрили переді мною ядро темряви, я стаю на бік своїх вчителів, які не дозволяли собі ні нігілізму, ні згоди на те, що добро в цьому світі приречене на поразку. Бо якби не було правди на їхньому боці, чи могли б ми так розмовляти одне з одним, пані Ольго?

Швеція: гноми замість Санти й світло Святої Люсії

— Період  Адвенту в Швеції — особливий, — розповідає киянка Ірина Литвин-Комаровська, яка зараз живе у шведському місті Вестерос. — У грудні тут холодно й нема сонця: о 8 ранку ще темно, о 15.00 вже темно. Щоб якось це компенсувати, шведи створюють затишок у будинках. У домі кожного шведа обов'язково є зірки на вікнах. Гірлянди тут не дуже популярні, а от електричні адвент-свічники стоять чи не на кожному підвіконні — і це створює атмосферу також на вулиці: ти йдеш, а довкола все світиться, з кожного вікна віє теплом.

Також у Швеції дуже популярні адвент-свічники на чотири свічки, першу з яких запалюють у першу неділю Адвента. У другу неділю запалюють ще й другу, у третю — ще одну свічу і так далі. Працюючи у клінінгу, я бачу такі свічники у кожному будинку. У той же час різдвяного декору в шведських будинках небагато: відповідно до шведської філософії «лагом», всього має бути рівно стільки, скільки потрібно (а не більше, ніж потрібно). Ялинки частіше ставляться живі, а прикрашені вони скромно: десять кульок на ялинці 180 см — і все.

Також у кожному будинку є гноми. У шведів немає Санта-Клауса, у них Tomten — фольклорний персонаж, жодним чином не пов'язаний з релігією. Цей гном живе на фермі і його прийнято задобрювати, підгодовуючи кашею — щоб він охороняв будинок і господарство. У ніч перед Різдвом діти залишають йому рисову кашу, а вранці знаходять порожню тарілку та подарунки. 

Більшість різдвяних традицій шведів пов'язана не з християнством, а зі стародавніми язичницькими віруваннями. Навіть назва Різдва — Jul («Юль») — насправді означає зимове сонцестояння. У давнину шведи дуже раділи цьому дню, бо після нього світловий день починав збільшуватися

До речі, одне з найулюбленіших свят шведів донині — Midsummer, день літнього сонцестояння. У цей день шведи танцюють та співають, тут це ціла подія.

А от на Різдво співають мало. Пісні радше можна почути у день Святої Люсії, який святкують 13 грудня. До нього серйозно готуються і в церквах, і в школах. Свята Люсія — християнська мучениця, яку пов'язують зі світлом та милосердям (навіть ім'я Люсія походить від латинського слова lux, що означає «світло»). Люсія носить вінок або корону із запаленими свічками (раніше це були справжні свічки, зараз їх замінюють електричними). У цей день шведи випікають булочки із шафраном у формі вісімок (вважається, що дві спіралі у формі «8» являють собою очі Люцифера (диявола), якого перемогла Свята Люсія — Авт.).

Під час Адвенту шведи п'ють гльог (glögi) — напій, схожий на глінтвейн. Його купують уже готовим і тільки розігрівають, розливаючи в невеликі чашки. Гльог дуже солодкий, мені смак глінтвейну видається більш насиченим. За чашкою гльога у шведів прийнято їсти імбирне печиво у вигляді сердець, на які кладеться шматок сиру брі. Сир зараз продають у тюбиках у вигляді пасти — спеціально для цього печива. 

Щодо різдвяного столу, то основна страва — оселедець, який подається в різних розсолах (одного разу я була в ресторані, де пропонували 32 види розсолів). Також на різдвяному столі завжди будуть шинка та ковбаски — найчастіше з лососини чи оленини. У цей час у Швеції відкрито сезон полювання, шведи люблять дичину. Заливати м'ясо прийнято ягідним варенням. На столі також може бути 38-градусний снапс (по суті, самогон) — але лише в тому випадку, якщо є оселедець. Під м'ясо шведи питимуть вино.

Шотландія: пошуки ельфів і лист королю

— Прокидаючись у перший день Адвента у Шотландії, діти насамперед біжать до адвент-календаря, після чого розпочинають пошуки ельфів-пустунів, — розповідає українка Юлія Пандик, яка з двома доньками мешкає в окрузі Скоттіш-Бордерс під Единбургом. — І знаходять їх у найнесподіваніших місцях. Ельф — це лялька з довгими ногами і руками на липучках.

Завдання дорослих — проявити фантазію та сховати ельфа так, щоб його було непросто знайти: у пральній машині, холодильнику, духовці. Є навіть книги з підказками для батьків, де краще заховати ельфа

Час Адвента в Шотландії — це час різдвяних пісень (Christmas Carol). Їх співають на вулицях, у школах і церквах. Шотландці з мого оточення не дуже релігійні, для них Різдво — це більше про можливість зібратися всією родиною. Але мої дівчатка ходять до місцевої церкви й співають там Christmas Carols (а по суботах — до української школи, де співають колядки). Будинки тут прийнято прикрашати гірляндами, різдвяними зірками й адвент-свічниками. 

У кожному будинку обов'язково будуть Christmas cards — вітальні листівки, які є невід'ємною частиною культури (не лише шотландської, а й загалом британської). Тут навіть коли отримуєш подарунок на день народження, правилом гарного тону вважається надіслати людині листівку зі словами подяки. Різдвяні листівки — це правило етикету, їх надсилають родичам, сусідам, колегам. Минулого року ми з доньками відправили листівку королю Чарльзу до Букінгемського палацу — і навіть отримали відповідь! 

Ще одна мила місцева традиція — Christmas Jumper Day (день різдвяного светра), який святкують 12 грудня. Цього дня і дорослі, і діти одягають різдвяні светри. Проводяться благодійні акції, люди збирають кошти на допомогу дітям з усього світу. Ще один день, присвячений благодійності — Boxing day, який відзначається 26 грудня. Здавна цього дня прийнято приносити подарунки та їжу тим, хто потребує (наприклад, до церкви). Це національний вихідний.

Щодо самого Різдва, то святвечора тут немає: 24 грудня — робочий день. Вранці 25-го діти знаходять подарунки, які їм приніс Санта, а вдень сім'ї збираються на різдвяний обід. Головна страва на столі — запечена індичка або бараняча нога. Популярні також chipolatas — смажені сосиски, загорнуті в бекон, та брюссельська капуста. Із солодкого король столу — різдвяний пудинг. Фруктову суміш вимочують у ромі або віскі, після чого додають в тісто і запікають. Фінальний етап: ром змішують із цукровою пудрою, обливають сумішшю пиріг і підпалюють.

Сервіруючи різдвяний стіл, багато хто кладе у тарілки Christmas crackers — хлопавки з паперовою короною та маленьким подарунком чи побажанням. Люди розкривають хлопавку, дістають і одягають корону і ходять у ній до кінця дня.

Новий рік (у Шотландії його називають Hogmanay) тут особливо не святкують. А 26 грудня, в Boxing Day, масово йдуть у паби на пиво.

Паби у Шотландії зовсім не такі, як в Україні. У 99% шотландських пабів немає їжі — лише алкоголь. У багатьох закладах немає навіть стільців, люди п'ють пиво стоячи. Для шотландців паб — це не місце для їжі, а публічний простір (public house), куди приходять поспілкуватися

У селах паб — це взагалі місце, де проходить все місцеве культурне життя.

Португалія: культ тріски та купання в океані

— Португальці — дуже сімейні, і Різдво для них — нагода зібратися разом великою родиною, — розповідає киянка Анастасія Терех, яка зараз мешкає в португальському місті Оейрас неподалік Лісабона. — У португальській родині, яку ми добре знаємо, бабуся починає готувати різдвяні подарунки для дітей та онуків ще з квітня. Подарунки обов'язково красиво упаковуються — навіть якщо це щось незначне.

Увечері 24 грудня родина збирається разом і обирає того, хто виконає роль Pai Natal (португальський Санта-Клаус, буквально перекладається як «Батько-Різдво»). Йому видають капелюх і він роздає подарунки, заздалегідь покладені під ялинку. 

Розпакування подарунків — головна розвага вечора. Оскільки сім'ї великі, подарунків зазвичай багато, і процес займає близько двох годин 

Щодо різдвяного столу, спочатку подають закуски: кульки та трубочки з риби, курки чи овочів у клярі. Обов'язково на столі будуть оливки, закриті в оливковій олії (на смак вони не такі, як звичні нам консервовані), крекери з різними намазками, сири і хамон. Розмаїття ковбас немає, панує тільки традиційна португальська chouriço assado — смажена свиняча ковбаса зі специфічним смаком і запахом. Процес поїдання закусок супроводжується жартами, сміхом, настільними іграми та переглядом різдвяних фільмів (у Португалії теж дуже люблять «Один удома»).

Далі виносять головну страву — рибу бакаляу (тріску). Її купують засоленою, кілька годин вимочують у воді, а потім варять. Існує тисяча й один рецепт приготування бакаляу, але на Різдво прийнято подавати саме варену. Разом з бакаляу на тарілці буде варена картопля і варене яйце. Все це поливають оливковою олією і додають часник. Також прийнято варити восьминога, запікати ногу козеняти з картоплею. А із солодкого — різдвяний пиріг Болу-Рей, який називають пирогом волхвів. За смаком він трохи нагадує німецький штолен, в ньому багато цукатів і сухофруктів. Популярні також пончики з лимонною цедрою.

Новий рік португальці не святкують так широко, як ми. Але мають цікаву традицію —  їздити 1 січня до океану й навіть купатися!

Нідерланди: електронні адвент-календарі й особливі ялинкові іграшки

Нідерланди — країна не релігійна, і якщо запитати місцевих про історію Різдва, далеко не всі зможуть її розповісти, — запевняє киянка Галина Палійчук, яка зараз живе в Гаазі. — Проте тут є свої цікаві традиції.

Sinterklaas (так тут називають Святого Миколая, Санту) — згідно з легендою — прибуває до Нідерландів з Іспанії ще на початку листопада зі своїми «пітами» (ельфами). У будинках вішають різдвяні чобітки, в які діти з вечора кладуть моркву, щоб вранці знайти солодощі

Великою популярністю користуються адвент-календарі, яких тут безліч різних: як традиційних, так і електронних (відкриваючи такий календар щодня, люди знаходять купони зі знижками, дисконти на проїзні тощо). Подарунки діти отримують ще 5 грудня (напередодні Дня Святого Миколая), а саме Різдво — це день, коли сім'ї збираються на святковий обід. 

Страви — це, наприклад, гороховий суп з ковбасками (Snert) і перетерта картопля з овочами, кислою капустою чи зеленню (Stamppot). Ще місцеві люблять картоплю фрі та різні місцеві снеки, багато з яких зазнали індонезійського впливу часів колонізації. Приміром, frikandel speciaal — сосиска з соусом карі, майонезом та цибулею. 

Для нідерландців Різдво — свято сімейне, душевне й естетичне. У декорі велика увага приділяється деталям. Навіть пакуючи подарунки, мій хлопець-нідерландець ретельно обирає обгортковий папір, власноруч зав'язує бантики, приклеює до коробок свічечки. На різдвяній ялинці кожна іграшка теж не випадкова — вона ретельно підібрана і має свою історію.

Нова Зеландія: у кожного своє Різдво

— Оскільки Нова Зеландія — мультинаціональна країна, різдвяні традиції у людей теж різні: залежно від того, звідки приїхали вони чи їхні предки, — розповідає Ірина Хоруженко з Кривого Рогу, яка зараз мешкає у місті Фангареї на Північному острові Нової Зеландії. — Тому люди, які живуть навіть в одному місті, можуть святкувати Різдво по-своєму. 

Святвечора тут немає, більшість святкує Різдво 25 грудня: вранці всі відкривають подарунки, а вдень збираються на святковий ланч. У Новій Зеландії, як і у Великій Британії, 26 грудня — це Boxing day , але тут цей день асоціюється насамперед з розпродажами. Оскільки всі різдвяні подарунки вже куплені й подаровані (а на новий рік тут подарунків не роблять), магазини знижують ціни — і люди поспішають на шопінг. 

Щодо їжі, то новозеландська кухня порівняно з українською дуже проста — і різдвяний стіл не виняток. На Різдво тут дуже популярна… шинка. Її вже готову купують у супермаркетах, а вдома глазують та запікають у духовці. Саме м'ясо виходить солоним, але з глазурованою скоринкою. Також готують roast vegies — найчастіше це будуть запечені картопля чи батат. Іноді запікають індичку. Салати також дуже прості. Наприклад, популярний potato salad — це, по суті, просто великі шматки картоплі з майонезом. Із закусок на різдвяному столі можуть бути крекери та нарізаний сир.

З солодкого — Christmas cake із сухофруктами, які попередньо вимочують у воді чи алкоголі, після чого запікають з найпростішим тістом: яйця, борошно, цукор. Ще тут полюбляють торт «Павлова», походження якого ніяк не можуть поділити між собою новозеландці й австралійці. Він теж дуже простий у приготуванні: купуєш готові коржі-безе, мастиш їх вершковим кремом і прикрашаєш фруктами. Коржі можна було б і спекти самій, але люди тут не звикли годинами стояти на кухні навіть перед святами. Тут немає культу сімейних рецептів, ніхто не намагається приготувати щось оригінальне. 

Мені здається, на приготування звичайного обіду я витрачаю стільки часу, скільки новозеландці — на підготовку всього різдвяного столу. Новозеландці ж дивуються, скільки часу на кухні проводимо ми

Місцеві неодноразово називали мої страви «кулінарними шедеврами» (сміється).

У Новій Зеландії грудень — це літній місяць, тому, наприклад, на новий рік можна піти на пляж. Ми з іншими українцями вже запровадили тут своєрідну традицію смажити 1 січня шашлики. І новозеландцям, яких ми теж обов'язково запрошуємо, ця традиція дуже сподобалась.

Фотографії: приватний архів і Shutterstock

Віталій Сич — легенда української журналістики. У 2013 році, не погодившись на цензуру режиму Януковича, він гучно покинув тижневик «Кореспондент» і з нуля побудував власну медіаімперію NV (Новий Голос). Зараз, у грудні 2025 року, Віталій керує редакцією з 200 людей — між повітряними тривогами та перебоями в електропостачанні. Його програми для мільйонів українців — це щоденна доза тверезого аналізу й чорного гумору. Ми розмовляємо між блекаутами, намагаючись залишити час на те, щоб Віталій ще встиг приготувати обід для своїх дітей.

‍Єжи Вуйчік: Скільки у нас часу?

Віталій Сич: Десь 30 хвилин. У мене ще годину є світло. Поговорю з тобою, а потім залишиться час, щоб приготувати дітям щось на електроплиті. З 15:00 до 22:00 світла не буде, а на електроплиті без світла нічого не приготуєш.

Факти такі: за останні три дні енергетична ситуація різко погіршилася. Світло у нас є три години, а потім вісім або дев'ять годин — немає.

Життя, підключене до генератора

— Люди в Європі — у Польщі чи Іспанії — не можуть собі цього уявити. Коли трапляється годинний блекаут, вони думають, що це апокаліпсис. Скільки таких «кінців світу» у вас протягом дня?

— У минулому житті я теж думав, що година без світла — це кінець світу. На жаль, ми звикли до циклічних відключень, але цього разу це аварійний режим. Протягом двох тижнів у нас тривають масовані ракетні обстріли. Росіяни влучили в енергетичні об'єкти. Електрика у нас є з полудня до 15:00. Потім — темрява до 22:00, а може, світло повернеться вже вночі. Ми не знаємо.

Мусиш розділити життя на професійне та приватне. У бізнесі єдиний спосіб вижити — це генератори: дизельні або газові. На роботі у нас потужний дизель-генератор, тож світло є завжди. Але це означає колосальні витрати: на пальне, обслуговування, ремонти.

Проте ми мусимо працювати. У моїй редакції NV — 200 людей. 23 з них зараз на фронті. Серед них три дівчини — зокрема, спортивна журналістка та радіоведуча. Половина країни воює, друга половина працює, щоб утримати економіку. Я завтра маю токшоу наживо, а потім веду велику подію за участі військових і політиків. Маю бути готовим, навіть якщо перебуваю вдома в темряві.

Кав'ярні, перукарні, аптеки — всі справляються, як можуть. Поглянь на великий бізнес, наприклад, Goodwine, найбільший магазин вин. У них генератори Caterpillar завбільшки з вагон. Вони гримлять, смердять, але це єдиний спосіб не збанкрутувати. Проблема виникає, коли світла немає 10 годин поспіль. Навіть ці машини іноді не витримують.

Вдома генератор неможливий — це порушення протипожежних норм. Тому кожна українська дитина зараз знає слово «екофлоу». Це така американська батарея з інвертором. EcoFlow — це iPhone серед акумуляторів. Вона дозволяє підтримувати життя: холодильник, Wi-Fi, освітлення. Ти не вскип'ятиш води на чай, не спекеш нічого в духовці, але виживеш. Коли світло повертається, кидаєшся заряджати EcoFlow.

Я живу на 20-му поверсі. У висотках немає газу. Без світла ти не приготуєш їжу. Можеш піти в кав'ярню (де є генератор) або купити банани. Але діти — не мавпи, не можуть жити лише на бананах

Є ще проблема, яку звичайна людина собі не уявляє: на 20-му поверсі потрібен ліфт. Ми також відкрили жорстоку правду: вода й опалення у висотках працюють завдяки електричним насосам. Через дві години після вимкнення світла кран висихає.

‍— Як ви з цим справляєтеся?

— У моєму будинку ми знайшли рішення. Зробили збір. Половина мешканців внесла десь по 250 євро. Ми купили інвертор і акумулятор для будинку. Завдяки цьому один з трьох ліфтів працює завжди, навіть без мережевого світла. Але доступ до нього мають лише ті, хто заплатив. Вони використовують спеціальну чіп-карту, як у готелі. Не маєш картки? Тренуєш ходьбу сходами. Це жорстоко, але ефективно.

У нас також є додаток «Київ Цифровий». Це наш центр управління. Він надсилає сповіщення про повітряні тривоги та графік відключень світла.

Рутина замість надії

— Ми в Польщі, у Європі, маємо бізнес-плани, життєві плани. Ми припускаємо, що майбутнє настане і буде більш-менш комфортним. Як плануєте ви — знаючи, що все може рухнути в одну мить?

— Ми теж маємо надію, що майбутнє настане. Але ця війна триває вже майже чотири роки. Це для нас Друга світова війна. Протягом перших трьох років було терпимо, але зараз — важче, бо не видно кінця. Колись ми думали, що війна швидко закінчиться. Настрій був інший.

Є така цитата психіатра Віктора Франкла з концтабору, яку зараз усі згадують: «Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто нічого не очікував і зосередився на рутині».

‍Якщо маєш завищені очікування — розчаровуєшся. Якщо сприймаєш війну як рутину — тримаєшся

Україна — це, мабуть, найбільший покупець генераторів у світі. Люди масово інвестують у сонячні панелі й інвертори. Ми децентралізували енергетичну систему.

Зараз у нас є сотні малих одиниць, що виробляють електроенергію, у які росіянам важко поцілити. Парадоксально, але це може нас модернізувати. Ми станемо однією з найбільш розвинених у енергетичному плані країн Європи.

‍— Що дозволило вам витримати так довго? Я не знаю іншої нації, яка б витримала чотири роки такої війни. Боюся, інші європейські суспільства зламалися б через місяць.

— Голда Меїр, яка народилася в Києві, на питання про успіх Ізраїлю сказала: «У нас не було вибору». У нас теж його немає. Я вражений, що наша армія вистояла проти такої могутньої сили. Це питання готовності до смерті. Ми воюємо з країною, де життя особистості не має жодного значення. Там родини радіють автомобілю «Лада», який отримують за загиблого сина.

Сучасна війна — це дрони. Навіть найсучасніші танки, які купує Польща, можуть бути знищені дронами за пів години. Важлива сучасна технологія. Ми відтіснили російський флот до Новоросійська, використовуючи морські дрони.

Багато людей залишилося в Україні. Близько 6 мільйонів виїхало, але чимало й повернулося. Люди обрали повернутися додому, під обстріли, ніж бути громадянами другого сорту на заході Європи. Моя дружина й діти були в Дубліні півтора року. Це було важко. Вони повернулися. Не лише через тугу. В Ірландії гігантська житлова криза. Ціни космічні. Моя родина мусила жити на одному просторі в літнього ірландського подружжя, дуже милих людей за 70. Але ти знаєш, як це, коли маєш 3,5 друга і не маєш свого кута. Життя в гостях — це не життя. Діти не хочуть виїжджати, хоча й бачать вибухи з вікна. 

У школі у дітей є протокол — 3 хвилини, щоб зійти до укриття, бо російські балістичні ракети дуже швидкі

П'яний дядько з Америки та кінець Європи

— Давай поговоримо про політику. Нова стратегія США звучить тривожно. Схоже, Америка тепер ставиться до Європи як до інструменту. Якщо хтось з ЄС підтримає Україну всупереч волі Вашингтона, його «перевиховають». Імперія змінює фронт?

— Адміністрація Трампа змінює правила гри. Трамп хоче закінчити війну, але його не цікавлять умови. Він хоче укласти угоду з Росією. Українці та європейці для нього — перешкода в отриманні Нобелівської премії миру.

Для нас ключове — гарантії безпеки. Якщо ми віддамо укріплені міста на Донбасі, як-от Слов'янськ чи Краматорськ, ми станемо беззахисними. Росіяни завжди обманюють. Якщо вони захоплять ці укріплення, за три місяці атакують з кращої позиції.

Інші питання можна обговорювати, але пам'ятай про масштаб. У нас армія чисельністю (навіть після скорочень) близько 600 тисяч, а в окремі періоди — мільйон людей. Для порівняння: Велика Британія має армію в 80 тисяч солдатів. Утримання мільйона людей зі зброєю коштує колосальних грошей. Якщо війна закінчиться, а ми не отримаємо фінансової підтримки, держава цього не витягне.

‍Трамп найняв родину та бізнес-партнерів для перемовин. Це непрофесійно

Стів Віткофф, бізнес-партнер Трампа, тепер консультує щодо війни. Ми боїмося сценарію, який звучить як жарт, але може ним не бути. Якщо санкції знімуть, компанії, пов'язані з Трампом, можуть раптом почати інвестувати в українську нерухомість за... російські гроші. Звісно, «випадково». Це може бути формою непрямого хабаря.

‍— Як ми можемо покладатися на партнера, який поводиться, як п'яний дядько?

— Трамп не буде правити вічно. У нього 2-3 роки. Ми мусимо вести перемовини, намагатися переконати його. Європейці тут роблять хорошу роботу. Макрон, Кір Стармер з Великої Британії, Олександр Стубб з Фінляндії — усі вони намагаються «перекласти» Трампу реальність його мовою. Дати йому зрозуміти, що все це означає для його інтересів.

Є й третій шлях — сказати йому «відчепися» і справлятися самотужки, але чи можемо ми собі це дозволити? Для Європи загроза досі теоретична, для нас — екзистенційна. У Путіна немає причини приймати мир, хіба що він відчує силу. Якщо він побачить, що його економіка руйнується, а у нас є «Томагавки», тоді він сяде за стіл.

Європа мусить зрозуміти, що аутсорсинг безпеки до США був помилкою. Ви мусите збільшити витрати на озброєння. Польща робить це добре. Якщо США відійдуть, нам потрібна нова архітектура безпеки: Північна Європа, Польща, країни Балтії й Україна. Це потужна сила.

Не повторюємо помилок з «Вогнем і мечем»

— Що ти хотів би сказати полякам, звичайним громадянам?

— Я частково поляк, римо-католик. Мого хрещеного батька звуть Верховський. Я вдячний вам за підтримку. Але мене непокоїть тренд на охолодження відносин.

Усі ми бачили фільм «Вогнем і мечем». Це ідеальна історична ілюстрація: польсько-українські сварки завжди закінчувалися зростанням могутності Росії. Великої, жорстокої імперії, яка ослаблювала сусідів. Не повторюймо цієї помилки.

Польща й Україна мають величезний потенціал співпраці. Варшава для нас — це Київ, у якого вийшло. У вас чудовий економічний розвиток. Разом ми становимо величезну противагу Росії. І не дозволяйте обманути себе офіційній статистиці ВВП, вона бреше. В Україні є потужна тіньова економіка, яка дозволяє людям виживати та фінансує господарство, хоча цього не видно у звітах.

Нашим історичним ворогом є російський імперіалізм. У нас складна історія — Волинь, але також Катинь. 

Бандера в Польщі є символом антипольської боротьби, а в Україні — символом боротьби з Росією

Ми мусимо про це говорити. Ми повинні організовувати постійний діалог журналістів, бізнесменів та істориків. Ми мусимо будувати мости, а не спалювати їх.

Час добігає кінця. У мене залишилося 15 хвилин світла, мушу підсмажити м'ясо для дітей. Вони вже наїлися цими бананами.

«Я народилася з несхваленням існуючого стану речей»

‍Альдона Гартвіньська: Я йду коридором «Квітучого Дому» і скрізь чую українську мову. Як таке можливо?

‍Анна Клос: У нас дуже багато людей з України — як серед тих, хто отримує допомогу, так і серед наших волонтерів. Звичайно, основна причина — повномасштабна війна в Україні. Але є й чимало тих, хто почав влаштовувати у Польщі своє життя, але бачить своїх співвітчизників — літніх, з обмеженими можливостями чи просто голодних — і хоче їм допомагати, бо сам справляється трохи краще. Серед наших постійних 200 волонтерів понад половина — це люди з України. Це і молоді дівчата, і літні жінки, які не можуть знайти роботи. Є також літні чоловіки, які для нас на вагу золота, бо вони допомагають нам носити усі ці ящики з фруктами й овочами. Іноді це діти, які також шукають місце, де вони зможуть бути частиною важливого процесу.

‍— Коли ти вирішила, що хочеш допомагати?

— Я народилася з несхваленням існуючого стану речей. У школі організовувала благодійні концерти. Брала участь в учнівському самоврядуванні, робила збори на допомогу тваринам.

Коли почалася повномасштабна війна в Україні, я була у декретній відпустці, і мене вразило, що дівчата, які народили своїх дітей за якихось 500 кілометрів, сидять з ними на вокзалах. Моєму сину тоді був рік, і я не могла сидіти на дивані склавши руки. Тож почала ділитися своїми речами. Я назбирала у сусідів купони по 40 злотих в Ікею і завдяки цьому мала цілу машину подушок. Побачила оголошення, що до приймального центру на Модлінській прибуло 800 людей, і у центрі немає місць, де їх покласти. Тож подушки й ковдри пішли туди. Але коли я зайшла туди і побачила цих людей... які одного дня прокинулись і дізналися, що їхню країну атакували. Це були люди, які...

‍— Про кого ти подумала насамперед?

— Завжди пам’ятатиму історію, через яку, власне, я з волонтерки на Модлінській перейшла до створення власних проєктів. Дуже швидко дівчата в приймальному центрі зрозуміли, що я — людина, яка, почувши, що десь є вагітна чи мама з новонародженим, переверне світ догори дригом, аби зробити їм трохи краще. І от одного недільного дня подруга каже: «Аню, там є мама з семиденною дитиною»… 

Я підійшла і побачила образ, який ніколи не зникне з моїх очей. Я побачила дівчину, яка сповивала новонародженого на підлозі. Коли вона перетинала кордон, її дитині було три дні. І з нею було ще троє дітей

Все це відбувалося у великій залі, де були ротавірус, COVID, кір. Я була настільки перелякана, що ця дитина заразиться однією з хвороб, і тоді ми можемо не встигнути навіть довезти її до лікарні, що вже за дві години зуміла забрати її звідти.

До квартири, яку хтось надав, щоб вона з дітьми могла там пожити. Але наступного дня вранці мені подзвонили, що мама й старші діти таки захворіли — підхопили ротавірус. Виявилося також, що кордон вони перетнули без документів, бо були з територій, які атакували, і тікали з тим, що було в руках. А без документів вони не могли безкоштовно скористатися медичною допомогою. Тож я забезпечила їх так, щоб вони могли в разі чого оплатити рахунок у лікарні. Щоб ця мама не боялася викликати швидку, якщо щось трапиться.

‍І хоча я не дуже релігійна людина, вперше за 20 років я сиділа й молилася, щоб цей ротавірус торкнувся краще мене, але тільки не цієї крихітки

За кілька днів виявилося, що я дійсно підхопила ротавірус, і я переносила його з гідністю [сміється]. Натомість крихітка була здоровою, і — наскільки ми знаємо до сьогодні — у них усе гаразд.

‍— І це був той момент, коли ти вирішила побудувати «Дім Матері»?

— Ця історія відкрила мені очі на те, як близько ми були потенційного лиха. І тоді я стала інтенсивно шукати місце, де такі жінки — вагітні, мами кількаденних чи кількамісячних новонароджених — могли би бути в безпеці. Бо це не була єдина історія. Були ще мами немовлят. Була дівчина, яка потрапила до лікарні з п’ятимісячною дитиною з пневмонією, і потім їх відправили назад до зали, де вони підхопили ту пневмонію. І тоді вдалося знайти людей, у яких була схожа ідея: створити дім, де мами з дітьми будуть у безпеці. На жаль, Дім закрився минулого року через те, що ми вже не мали фінансування. Головний спонсор вийшов з проєкту.

‍— Але ти хотіла б, щоб Дім далі функціонував?

— Звичайно. Ми почали це для дівчат з України, думаючи насамперед про тих мам, які різко опинилися в іншій, жахливій реальності. Але під час реалізації проєкту зрозуміли, що таких мам, які перебувають у складній життєвій ситуації, дуже багато і в Польщі. Це, наприклад, польки, які повертаються з еміграції, які, не маючи адреси проживання в Польщі, не знають, куди можна звернутися за допомогою, бо один центр посилає їх до іншого. Це всі іноземні мігрантки, які приїжджають сюди на заробітки, і раптом виявляється, що вони вагітні. 

Була дівчина, яка приїхала сюди з Філіппін, працювала весь час за цивільно-правовим договором і втратила роботу за один день, бо завагітніла. Вона просто залишилася без засобів до існування і з дозволом на проживання, який закінчується, і який вона не може поновити, бо вже не має роботи. Її не можуть депортувати, бо у неї гестаційний діабет, її жоден літак не прийме. І от куди їй іти?

‍— Тобто Квітучий Дім — це не лише зіткнення з воєнним фронтом, але також з бюрократією та нелояльними адміністраціями…

— В якийсь момент ми — ті, хто намагається допомагати, — усвідомили, що голод не має національності, не має віку, не має статі тощо. 

Якщо хтось живе на межі голоду, то не має значення, хто ця людина, її просто треба нагодувати

І зараз ми займаємося здебільшого цим.

Коли люди зрозуміли, що є таке місце, то почали приносити нам величезну кількість  одягу, ліжечок, візочків, іграшок тощо. Ми подумали: що з цим робити? Адже ми чекаємо, що народиться одинадцять немовлят, тоді як речей вистачить на всі сто чи навіть двісті дітей. І ми почали видавати набори вагітним жінкам, які перебувають у складній життєвій ситуації. За перший рік ми видали понад двісті наборів, які потрапили до дівчат з України, з Чечні, до закритих центрів, куди потрапляли дівчата з білоруського кордону, а також до польок, які потребували допомоги. Таким чином з місця, яке допомагало 11 сім'ям, ми за рік стали місцем, яке допомогло кільком тисячам осіб — літнім, обмеженими можливостями, багатодітним сім'ям тощо.

‍— Нещодавно міська варта у Варшаві знайшла жінку та двох маленьких хлопчиків, яким було нікуди піти. Вони грілися біля багаття над Віслою. Це родина біженців, яка легально перебуває в Польщі. Але все ж — без даху над головою, на морозі. Скільки таких випадків ти знаєш? Бо цей отримав розголос.

— Цей випадок отримав розголос, але зовсім випадково. Це верхівка айсберга. 

Коли ми діяли як «Дім Матері», то витягали дівчат з контейнерів, з-під сходових кліток, де вони ховалися, грілися, і це було «нічого незвичайного»

Що я можу сказати? Іноді, коли я даю дитині якийсь фрукт, я бачу, що вона дуже давно такого не їла. І навіть якщо хтось не опинився на сходовій клітці чи на вулиці, то чи можна говорити, що все добре, якщо в нього немає грошей купити їжу, щоб його діти могли наїстися? Це трагічно. Кожного дня нас знаходять нові люди, які на межі. Через знайомих, через Facebook, бо ми розміщуємо оголошення у різних групах. У нас вже стільки сімей під опікою, що спрацьовує ефект снігової кулі.

І що більше людей до нас потрапляє, то більшими стають потреби. Ми стали думати про те, що люди часто викидають речі, тоді як нам ці речі були б на вагу золота. Ми стали співпрацювати з Банком їжі, з багатьма компаніями, пекарнями, які просто віддають нам... відходи. Для них не проданий хліб чи інша їжа — це відходи. А ми можемо нагодувати цим людей.

‍— До вас можна просто прийти, постукати в двері і сказати: «Я голодна»?

— Двері найчастіше відчинені, тож люди заходять і кажуть, що вони вперше і що потребують допомоги. І ми тоді розповідаємо, чим можемо допомогти. Крім того, що ми можемо нагодувати, ми робимо ще чимало речей. У нас є проєкт — Соціальна бібліотека ігор та пазлів. Ми отримуємо від людей багато пазлів і ігор, і навіть запросили волонтерів зі шкіл, батьків з дітьми, які перевіряють, чи ці пазли та ігри повні. Якщо так — вони потрапляють на полицю, зараз каталогізуються, щоб ми зробили бібліотеку й дали можливість людям, яким бракує грошей на купівлю ігор чи іграшок, користуватися цим чудовим безоплатним місцем. А також людям, які не хочуть марнувати папір, дерева та з поваги до навколишнього середовища не купують пазлів, з якими дитина пограє якісь три рази й закине в кут.

У нас також є одяг, взуття. Щомісяця до нас приїжджає близько десяти тонн речей, які ми сортуємо і розвішуємо на вішаки. Можна прийти і взяти те, що потрібно. Влітку ми виставляємо їх перед будівлею. Але у нас є також секонд-хенд не з одягом, а з іграшками, тарілками, чашками. 

Я все життя була переконана, що у Варшаві нікому не віддаси чашок. Що вони в усіх є в надлишку. Але приходять люди, які отримують соціальне житло, а там — лише підлога. І вони не мають в чому випити чаю, поїсти.

Є також речі, які ми не вміємо викинути, тому що вони для нас дуже важливі та сентиментальні. І роками думаємо, що з ними робити. І деякі люди знаходять нас і приносять це до нас. Нещодавно до нас потрапила... весільна сукня, яка вже достатньо довго лежала в шафі. Тепер вона потрапить до дівчини, яка не може собі дозволити купити власну.

Ще одним нашим проєктом є «Мандруючі Книжки». Ми поставили на стелажах книги, які людям не були потрібні, бо вже прочитані, бо старі, бо їхня бібліотека завелика і не вміщається на полицях. І завдяки тому, що частина цього потрапляє до нас, у нас тут безкоштовна книгарня. Можна прийти і забрати їх у нас, а ще наші волонтери розкладають їх в різних місцях по місту, щоб хтось просто натрапив і міг скористатися. У нас є книги польською, англійською, українською... Одна книга коштує від 20 до 100 злотих, а багато людей за ці гроші живуть кілька днів. 

‍— Це звучить, як діюча на повну потужність машина, як велика корпорація. Як ти все це організовуєш?

‍— Мені дуже не подобається, коли хтось говорить про Квітучий Дім як про щось моє. Це робота кількох сотень людей, які приходять сюди у свій вільний час

Є волонтери, які приходять сюди навіть частіше за мене, як-от Ала, пані Чеслава, Анатолій... Це люди, які з нами щодня. Це можна порахувати тисячами годин. У звіт ми пишемо, що маємо близько 400-500 волонтерів, але якби ми добре порахували кожну людину, яка до нас приходила, то таких людей — тисячі. І навіть якщо хтось заходить на годину, він стає частиною процесу й допомагає, щоб це працювало.

‍— Все це — доказ того, що немає неможливого…

Іноді ми думаємо, що чогось не можна зробити, а раптом виявляється, що можливість все ж є. Іноді  ми навіть не знаємо, що щось треба зробити, але приходить хтось і показує нам це. Я за ці понад три роки навчилася вірити в те, що якщо щось потрібне, то весь світ зробить так, щоб це вдалося. Це, звичайно, не означає, що треба сидіти на дивані, і все здійсниться саме. 

Треба дати щастю нагоду, і якщо ми в тому місці, де повинні бути, і робимо те, що світові зараз необхідно, то з’являться і ресурси, і можливості

Фотографії з приватного архіву

Від ліхтаря до власної мініелектростанції

Наталія Жуковська: Чи реально зробити життя комфортним навіть під час тривалої відсутності електрики? Що потрібно мати під рукою?

Андрій Яворський: Енергетичне виживання починається з базових речей: надійного світла й стабільного зв’язку. Лише після забезпечення цього варто думати про серйозніші рішення — резервні джерела живлення для побутової техніки, системи обігріву чи навіть власні сонячні панелі. 

Найпростіший і водночас найважливіший інструмент у зимовий період — звичайний ліхтарик, який потрібно носити із собою. Короткий світловий день і ймовірність залишитися в темряві роблять його річчю must have. Не варто використовувати телефон як джерело світла: батарея швидко розрядиться, та й ризик пошкодження гаджета зростає. Ліхтар має бути міцним, витримувати падіння й працювати на стандартних батарейках АА, які легко знайти в будь-якому магазині. 

Я б радив звернути увагу на:

• Кемпінговий ліхтар. Зручний тим, що його можна поставити на стіл чи підвісити. Він забезпечує рівне світло для кімнати. Такі моделі часто працюють від акумулятора й можуть стояти на підзарядці постійно.
• Ліхтарі з датчиком руху. Добре підходять для коридорів, кухні чи ванної кімнати. Вмикаються лише тоді, коли ви проходите повз, і можуть працювати кілька місяців на одному заряді.

Другий атрибут — якісний павербанк. Шукайте модель, здатну кілька разів повністю зарядити ваш телефон та з кількома портами для різних пристроїв. Також варто придбати звичайне радіо, яке працює навіть тоді, коли мобільні мережі «лягають». 

— А як бути з інтернетом?

— Важливо зрозуміти: це питання не тільки інформаційної безпеки, а й просто можливості працювати й залишатися на зв’язку. Якщо ви працюєте дистанційно, подбайте про надійний інтернет-канал. Оптимальний варіант — провести оптоволоконний кабель. Технологія відома ще з 2000-х: до вас заходить оптоволокно, сигнал перетворюється спеціальним пристроєм і подається у домашню мережу. Сама лінія енергонезалежна — єдине, що треба зробити, це заживити пристрій і роутер від невеликого джерела безперебійного живлення. Так ви матимете зв’язок навіть тоді, коли мобільний інтернет «ляже».

— Чи можна сказати, що мешканцям багатоповерхівок забезпечити мінімальний комфорт складніше, ніж у приватних будинках?

— Саме так. Якщо пригадати зиму 2022, мешканці новобудов у Києві пережили справжній жах: не працювали ліфти, не качалася вода, теплопункти теж зупинялися, а готувати їжу було неможливо, бо немає газу — усе зав’язане на електриці. Тому зараз у багатьох ОСББ встановлюють системи резервного живлення, які бодай один ліфт підняти зможуть. 

Болюча тема — вода. На верхні поверхи вона подається через насоси підкачки в будинку чи будинкові насосні станції, які відразу зупиняються при зникненні електрики. 

Люди вище 5 поверху залишаються без води вже за кілька хвилин після вимкнення світла

І тут є два варіанта вирішення проблеми. По-перше, потрібно створювати її запас. Це нескладно. По-друге — подумати, як нею користуватися для гігієнічних цілей. Є прості рішення: портативні душі з невеликими насосами, що живляться від павербанка. Ви зарядили пристрій, опустили шланг у ємність з водою — і можете користуватися. При бажанні систему можна навіть трохи модернізувати під домашнє водопостачання.

— А як з приготуванням їжі без електроплити чи мікрохвильовки?

— В умовах міста найпростіший вихід для приготування їжі — туристичні плити з газовим балоном. Проте це рішення вимагає ретельного дотримання правил безпеки: де ними користуватися, як зберігати балони, як організувати вентиляцію. У багатоповерхівках люди іноді виходять на балкони й готують там, але це теж ризик — треба думати про протипожежні заходи й сусідів. 

Виживання у великому місті багато в чому залежить від об’єднання громади: хтось може допомогти сусіду з водою, хтось — з пальним або деревом для обігріву

У селі ситуація простіша — там і криниця, і свої запаси, і легше дістати дрова. 

— А що з опаленням? Адже саме взимку це стає критично важливо. Як забезпечити роботу опалювальних пристроїв, коли зникає електрика?

— Сучасні газові котли без електрики не працюють: усі вони потребують живлення для автоматики та насосів. І тут на допомогу приходять так звані зарядні станції. Це вже сучасне рішення, на відміну від старих схем типу «автомобільний акумулятор + інвертор».

Автоакумулятори взагалі непридатні для резервного живлення: вони швидко виходять з ладу, бо розраховані лише на короткий імпульсний запуск двигуна, а не на тривалу роботу. У кращому випадку такий акумулятор «проживе» 3 місяці.

— Тобто краще брати зарядну станцію?

— Так, але якісну. На ринку багато пропозицій, і є бренди, які вже добре себе зарекомендували й можуть живити газовий котел (наприклад, EcoFlow, Bluetti). Це, скажімо так, мінімум, який варто мати вдома. Далі вже все залежить від бюджету: можна розбудувати цілу систему резервного живлення.

— А якщо говорити про приватні будинки?

— Тут простіше. Є компанії, які пропонують повноцінні рішення «під ключ». Наприклад, виробляють гібридні інвертори (які перетворюють постійний струм від сонячних панелей на змінний струм для побутового споживання, а також керують накопиченням надлишкової енергії в акумуляторах, щоб використати її під час відключень електромережі — Ред.) й акумулятори різної потужності. Я живу біля Івано-Франківська, і в мене вдома така система: сонячні панелі на даху, у гаражі — гібридний інвертор з акумуляторами. 

Завдяки цьому я вже майже не відчуваю відключень: максимум — мигне світло, та й усе

Система дорога, але зараз ціни впали, і це стало доступніше як для приватних осіб, так і для бізнесу.

Не беріть найдешевше. Якість обладнання має стратегічне значення

— Якщо говорити про гроші, у скільки обійдеться базова система?

— Для квартири мінімальний варіант виглядає так:

• інвертор на 6 кіловат,
• акумуляторна батарея на 5 кіловат-годин.

Це близько 2500 доларів. Звичайно, якість обладнання має велике значення. Дешеві інвертори з AliExpress не рекомендую: в них низька надійність, вони погано охолоджуються і шумлять так, що спати неможливо. Тому краще брати перевірене обладнання з гарантією.

Мешканці багатоповерхівок часто ставлять ще й сонячні панелі на балконах. Це дозволяє підзаряджати акумулятори вдень та частково компенсувати споживання електроенергії. Гарантія на таке обладнання — від 5 до 10 років. А з огляду на те, що тарифи на електроенергію для населення теж ростимуть, інвестиція має сенс. Бізнес уже платить 10-12 гривень за кіловат-годину й більше, і населенню теж прогнозують суттєве підвищення.

— А чи є якісь більш бюджетні рішення?

— Звичайно. Якщо говоримо про мінімум, то це робота системи опалення, освітлення, водопостачання і холодильника. Це базові потреби. Решта — за бажанням і можливостями. 

Навіть маючи систему резервного живлення, слід відразу відкинути думку, що в умовах вимкнень можна користуватися індукційною плитою, духовкою чи пральною машиною. Це надто енерговитратно

Коли сонця немає, система майже нічого не генерує, і потрібно концентруватися лише на базових потребах. А от у сонячні дні частину енергії вже можна віддати на приготування їжі чи інші «побутові зручності».

Сьогодні  одним з найпопулярніших рішень досі залишаються генератори. Асортимент величезний — від невеликих моделей для дачі до потужних станцій для будинку. Вартість кіловат-години, звичайно, залежить від палива: якщо працювати на бензині, вийде дорого, але якщо під’єднати генератор до газової мережі, то витрати суттєво знижуються. Так, є питання безпеки, але рішення вже існують, і багато власників приватних будинків так роблять. У підсумку вартість кіловат-години може бути в рази нижчою, ніж на бензині.

— Якою має бути потужність генератора, щоб забезпечити мінімальний комфорт — наприклад, щоб працював холодильник і кілька побутових приладів?

— Початковий мінімум для «базового виживання» (холодильник + світло + роутер + насос) — 1-2 кВт (1000-2000 Вт). 

Комфортний варіант для квартири (щоб додатково живити ще кілька розеток, зарядок, невелику електроплитку/гриль в моменти генерації) — 2-3 кВт.

Для приватного будинку, або якщо плануєте живити котел, бойлер, кілька потужних споживачів — 3-5 кВт і більше, залежно від списку приладів.

— Який тип генератора обрати?

— Інверторний генератор — це сучасний варіант, який має низку відчутних переваг: він працює тихіше, видає «чистішу» електрику, що безпечно для чутливої електроніки, а також економніше споживає пальне при частковому навантаженні. Такий генератор особливо зручний у міських умовах або для тих, хто планує живити не лише лампи чи обігрівач, а й комп’ютери чи іншу техніку.

Є класичний генератор — традиційна модель, яка приваблює нижчою ціною за вищої потужності. Проте за це доведеться «заплатити» іншим: класичні генератори зазвичай більші за розміром, важчі та значно шумніші. Вони добре підходять для випадків, коли головне — отримати максимум енергії за мінімальні гроші, а рівень комфорту не є вирішальним.

Усе залежить від фінансів. Багато сучасних станцій дозволяють під’єднувати додаткові батареї, тобто ви самі масштабуєте систему. Є навіть балконні рішення — це коли до станції підключаються невеликі сонячні панелі на балконі. За таких умов вдень станція підживлюється від сонця, і вона у вас не «мертвий вантаж», а реально економить електроенергію.

‍— Де краще тримати генератор?

— Генератор має сенс там, де є місце для його розміщення і можливість безпечно зберігати пальне

Для міста з його балконами, сусідами й щільністю забудови більш реалістичний варіант — зарядні станції. Головне — безпека: де зберігати генератор, де зберігати пальне, хто відповідає за його технічне обслуговування. Я бачив лише один приклад, де це було зроблено правильно — біля однієї з лікарень Івано-Франківська: огороджена територія, генератор під навісом, захищений від дощу, труба для відпрацювання газів в атмосферу, система пожежогасіння, заземлення. Це ціла інфраструктура. А коли генератор просто стоїть у гаражі чи на подвір’ї без контролю — це небезпечно.

— Які найпоширеніші помилки люди роблять при підготовці до масових відключень?

— По-перше, намагатися «все вирішити дуже дешево»: свічки — це нетривке рішення і великий ризик пожежі, особливо в добре утеплених помешканнях з металопластиковими вікнами (приплив повітря обмежений). По-друге, використовують автомобільні акумулятори у якості резервних — це помилка: автоакумулятори розраховані на імпульсну роботу (стартер), а не на тривалий розряд/заряд у системі безперебійного живлення, у такому режимі вони швидко виходять з ладу. По-третє, люди часто зволікають з покупкою потрібного обладнання — під час вимкнень ціни різко зростають, і потім те, що можна було купити дешево заздалегідь, коштує значно дорожче.

— Як зміниться підхід до енергетичної безпеки у найближчі 5–10 років?

— Нещодавно я читав звіт Діксі Груп (аналітичний центр, який займається дослідженнями й консультуванням у сферах енергетики, безпеки, інформаційної політики, інвестицій — Авт.) щодо електроенергетики в Україні. Фіксується рекордний експорт електроенергії. Чому? Бо зруйновано багато підприємств, споживання впало, і в нас утворився надлишок. Енергосистема завжди має бути в балансі: скільки генерується, стільки й споживається. І добре, що ми тепер можемо продавати надлишки в Європу. Однак, ситуація змінюється. Теплова генерація сильно постраждала, гідроенергетика теж — особливо через маловоддя, що напряму пов’язано зі зміною клімату. Тому я бачу, що майбутнє — це ріст відновлюваних джерел енергії. Але цього замало. Потрібні системи накопичення енергії, які вирішуватимуть ключову проблему: куди дівати надлишки, коли генерація є, і що робити, коли є попит, але немає виробітку.

Зелений тариф закінчується у 2030 році. І постає питання: що буде з величезними масивами сонячних станцій? Відповідь така: бізнес уже зараз масово інвестує у СЕС під власне споживання. Енергія не йде «в нікуди», а використовується на підприємстві. Для населення ця тенденція теж актуальна. Загалом усе залежатиме від тарифів. Якщо вони зростатимуть, сонячна енергетика ставатиме привабливішою. 

— Чи є потенціал у відновлюваних джерелах енергії та домашніх мініелектростанціях для забезпечення автономності?

— Попит на автономні рішення прямо пропорційний кількості відключень. Щойно починаються блекаути — він стрімко зростає, а разом з ним і ціни. Проте, є ще один виклик — бракує спеціалістів. Щоб змінити ситуацію, ми у 2021 році створили навчальний центр з підготовки фахівців у сфері сонячної енергетики. Студенти проходять практику, займаються монтажем і налаштуванням станцій, а після цього гарантовано отримують роботу. Замовлень дуже багато — і це хороший сигнал, адже ринок розвивається, а можливостей для молодих професіоналів дедалі більше. 

Я б хотів дати людям просту пораду: не чекайте блекаутів чи кризових ситуацій. Починайте з найпростішого — ліхтаря й павербанка. Якщо придбати ці речі заздалегідь, можна навіть зекономити. Підприємці добре розуміють, що батареї мають обмежений термін служби, тому часто пропонують обладнання за вигідними цінами. З ліхтариком і потужним павербанком відключення світла вже не виглядатимуть такими страшними.

Німеччина б'є на сполох через наплив українських чоловіків-біженців 18-22 років — протягом останніх трьох місяців після того, як у кінці серпня українська влада дозволила цій віковій категорії виїжджати за кордон. Федеральне міністерство внутрішніх справ Німеччини наводить приголомшливу статистику: якщо ще в середині серпня 2025 року до Німеччини в середньому приїжджало 19 нових українських біженців на тиждень, то у вересні цифра зросла до тисячі, а у жовтні — до 1800 людей на тиждень. 

На нову хвилю біженців уже відреагувала німецька влада. Федеральний канцлер Фрідріх Мерц попросив українського президента Володимира Зеленського «забезпечити, щоб молоді чоловіки не приїжджали до Німеччини в таких кількостях, а служили у власній країні», і анонсував скорочення соціальних виплат для українців. Зі свого боку прем'єр-міністр землі Баварія Маркус Зедер заявляє, що проблема стрімко посилюється, оскільки українці продовжують прибувати, і вважає, що Україна має повернути заборону на виїзд для молодих чоловіків. Sestry з'ясовували, чому молоді люди з України їдуть саме до Німеччини, і що на них зараз там чекає.

Чому саме Німеччина? Очікування і реальність 

— Про наплив молодих українців, які продовжують прибувати до Німеччини, місцева преса заговорила наприкінці жовтня, — розповідає Sestry українка Анастасія Лукашевич, яка з початку повномасштабної війни живе з донькою у Баварії та допомагає українцям як волонтерка. — І ЗМІ, і чиновники звернули увагу, що якщо раніше з України приїжджали переважно жінки з дітьми, то зараз почали прибувати 18-22 річні хлопці. З кожним тижнем їх дедалі більше. У групі допомоги українцям це зараз одна із найактуальніших тем — до нас постійно звертаються за допомогою їхні мами.

— Інші країни Європи, зокрема Чехія, куди теж їдуть українські молодики, поки що не говорять про таку проблему, звідси напрошується висновок, що більшість тих, хто виїхав за кордон, прямують саме до Німеччини. Чому?

— Основна причина — соціальні виплати. Багато хто впевнений, що у Німеччині біженці досі можуть розраховувати на повний пакет: матеріальна допомога, безкоштовне житло й освіта, а ще — гарні зарплати навіть на низько кваліфікованих роботах. З цієї ж причини чимало українців, які з початком війни виїхали до Польщі, пізніше також переїхали до Німеччини. 

Але реальність відрізняється від цих уявлень — особливо зараз, наприкінці 2025 року, коли до Німеччини вже приїхало понад 1 мільйон 300 тисяч українців. 

Багато земель не приймають нових біженців, а в тих, де ще залишаються місця, не варто розраховувати на окреме житло

Наприклад, у Баварії це, швидше за все, буде кімната у гуртожитку, яку доведеться ділити з біженцями із Сирії, Афганістану й різних інших країн. Багатьох, хто приїжджає зараз, це шокує — вони розраховували на окреме житло, а не, наприклад, кімнату у контейнерному містечку.

Контейнерне містечко — це вагончики у полі. 

Коли в одному вагончику збираються люди різних національностей, які мають різні побутові та харчові звички, їм може бути некомфортно разом. Хтось звик ходити вдома у взутті, хтось не їсть свинину і жахається від однієї думки, що м'ясо лежить у холодильнику, хтось інакше користується туалетом

Але селять усіх разом — і якщо не можеш винайняти квартиру, у тебе немає вибору. 

Знайти квартиру під оренду складно: мало того, що це дорого, так ще й найчастіше потрібні стабільна робота, кредитна історія — чого у людини, яка щойно приїхала, немає. А якщо в тебе немає із собою серйозної суми грошей, і ти розраховуєш на допомогу держави, то жити, скоріше за все, доведеться у вагончику.

— Німецька преса наголошує на особливому інтересі новоприбулих молодих українців до землі Баварія…

— Не до всієї Баварії, а саме до Мюнхена. Я живу у Баварській провінції — сюди їхати ніхто не хоче. Молоді українці, які приїжджають зараз, шукають у Мюнхені престижні університети, культурне життя, атмосферу тощо. Багато хто впевнений, що витрати на житло (а в Мюнхені воно є найдорожчим в Німеччині) покриватиме «соціал», але це так не працює. 

Ти не можеш просто вибрати собі житло, яке сподобалось, і розраховувати на те, що держава платитиме за тебе орендну плату. Розмір допомоги лімітовано. Наприклад, якщо мати з двома дітьми може претендувати на умовні 900 євро, то все, що перевищує цю суму, їй доведеться сплачувати з власної кишені. І якщо на дешевшій землі цієї суми може вистачити на квартиру з необхідною кількістю кімнат (вона не може орендувати житло менше, ніж прописано у встановлених державою нормах), то в Мюнхені на таку квартиру потрібні дві тисячі євро — і виходить, що соціальних виплат на оренду вже не вистачає. А просто так переїхати до іншої землі, якщо ти вже зареєструвався в першій, неможливо — лише через роботу або шлюб. 

Зараз до нас звертаються молоді українці, які приїхали до Мюнхена, а тепер, зрозумівши, що з мюнхенськими цінами вижити дуже важко, не знають, що робити

Варіант знайти роботу, щоб забезпечувати себе самому, здається логічним, але з цим теж все не так просто. Потрібно враховувати німецьку зарегульованість — те, наскільки важливі тут не лише навички, а й кваліфікації, на здобуття яких можуть піти роки. Без кваліфікацій і високого рівня німецької вас можуть взяти хіба що у сферу клінінгу чи на завод, де треба працювати руками. От здавалося б, автослюсар — це затребувана професія. Але без відповідної кваліфікації (навіть за наявності досвіду) вам не довірять і гайку в руки взяти. Хіба що можна мити машини на СТО. Для отримання кваліфікації потрібно вчитися у спеціальній школі, але щоб до неї вступити, рівень німецької має бути від В2. Тому перші кілька років здебільшого йдуть на вивчення мови, і тільки потім справа доходить до отримання кваліфікацій.  

Ще один неприємний момент — рівень безробіття в Німеччині. На жаль, зараз навіть кваліфіковані німці часто не можуть знайти роботу — що вже казати про іммігрантів. Безробіття і дуже високі вимоги роботодавців є однією з причин, чому навіть українці, які приїхали сюди 2022 року і вже вивчили мову до рівня В2 або вище, теж мають проблеми із працевлаштуванням. Для 20-річних хлопців, які приїжджають зараз, шлях ще довший і складніший. Оскільки вони не закінчували німецьких шкіл, їм спочатку треба довчитися, надолуживши «втрачені роки» (у Німеччині в школах навчаються довше, ніж в Україні). 

Якщо після школи хочеш до університету, рівень німецької має бути не нижчим за С1, а ще треба враховувати, що студентам не доступні ні соціальні виплати, ні допомога на оренду житла

Я не стверджую, що отримати кваліфіковану роботу в Німеччині неможливо — але це справа не одного року, треба розраховувати на довгий і складний шлях. Реальність дуже відрізняється від тієї, що уявляють собі українські хлопці, які зараз приїжджають.

Черги на реєстрацію й урізання виплат. Наслідки 

— Чи правда, що раптовий наплив 18-22-річних українців призвів до перевантаження адміністративних установ — і, відповідно, до утворення черг?

— Так, якщо раніше новоприбулих біженців реєстрували швидко, то зараз процес може тривати кілька місяців. До речі, до моменту реєстрації люди, яким ніде зупинитися, живуть навіть не у вагончиках, а в таборах, де біженці з різних країн перебувають в одному великому приміщенні, а їхні спальні місця відокремлені лише шторками. 

І тут є ще один момент. Як відомо, ситуація в Україні (особливо у наближених до фронту регіонах) погіршується. Росія буквально знищує міста, і люди, які після 2022 ще залишалися у своїх будинках, тепер змушені виїжджати. А якщо людина до того ж хвора і потребує постійної медичної підтримки, вона, скоріше, поїде до Німеччини, ніж до інших регіонів України, де теж обстріли і відсутня електрика. 

І нерідко через черги з новоприбулих пенсіонери та люди з важкими діагнозами, які зараз приїжджають із зон бойових дій, змушені чекати тільки на реєстрацію… місяцями

А без реєстрації ти не можеш стати на облік у сімейного лікаря та розпочати або продовжити курс лікування. Нещодавно до нас звернулася жінка з Харкова, яка після того, як у неї діагностували рак, приїхала до Німеччини. Вона сподівалася швидко розпочати лікування, але опинилася у довгій черзі та вже кілька місяців живе у таборі. Я сама в березні 2022 року приїхала сюди з помираючим батьком на руках. Тоді його оформили й поклали до лікарні максимально швидко. Мені страшно уявити, що відчувають люди, які в подібних ситуаціях змушені місяцями чекати на реєстрацію та оформлення страховки. 

У багатьох німців ця ситуація викликає такі ж емоції. Місцеві і раніше ставилися до чоловіків-біженців насторожено. Я їм пояснювала, що чоловік може бути багатодітним батьком чи єдиним опікуном своїх недієздатних батьків. Але зараз, коли масово почали приїжджати 20-річні здорові юнаки, це вже важко пояснити. Німці не розуміють, чому цих хлопців випускають з країни, якщо на фронті бракує людей — і ставляться до таких біженців відповідно. Роздратування німців вже призвело не лише до заяв політиків, а й до суттєвого скорочення соціальних виплат українцям, які приїхали після квітня 2025 року. А це означає, що для вразливих категорій, про які я говорила раніше, виплати тепер також будуть урізані.

Чимало молодих хлопців з України також їдуть до німецької столиці та інших великих міст. Це Sestry підтвердили в Українському комунікаційному центрі у Берліні. 

Про те, що кількість українських чоловіків, які зараз приїжджають в Берлін, неухильно зростає, у коментарі українському виданню «Укрінформ» зазначив також директор Управління з питань імміграції Берліна Енгельхард Мазанка. За його словами, зараз кожен двадцятий біженець з України приїжджає саме до Німеччини.

«Склад біженців змінився з березня 2022 року. Спочатку прибували переважно жінки, люди похилого​ віку й діти, оскільки більшість чоловіків залишалася в Україні. Із серпня прибуває дедалі більше молодих чоловіків, які приєднуються до своїх сімей або живуть самостійно. Щотижня до Берліну приїжджало 20-100 людей, а тепер ця кількість становить 150-700 людей на тиждень», — повідомляє чиновник.

21-річний киянин Роман, який попросив не називати його прізвище, на початку жовтня 2025 року виїхав до Німеччини і зупинився у своєї мами, яка з квітня 2022 року мешкає з донькою на землі Північний Рейн-Вестфалія.

— Коли почалася війна, мені виповнилося вісімнадцять, і я не міг виїхати разом з ними, — розповідає Рома. — В Україні я навчався в університеті, рік тому знайшов роботу у логістичній компанії. Це хороша робота, але коли у серпні хлопцям мого віку дозволили виїжджати за кордон, я вирішив виїхати. Я не чекаю, що в Німеччині мені буде легко, і думаю, що в Україні я міг би заробити більше і жити в більш комфортних умовах — у нас у Києві трикімнатна квартира в новобудові в хорошому районі. 

Я не шукаю кращого життя, я шукаю життя без війни. Навіть якщо в Німеччині мені доведеться мити машини, над моєю головою не літатимуть ракети, я зможу спати в ліжку, а не в бомбосховищі

Можу сказати, що саме небажання йти на фронт є причиною виїзду більшості хлопців мого віку. Може, це звучить негідно, але це реальність. Разом зі мною виїжджав мій однокласник Ігор, батько якого загинув під Бахмутом. Його мама буквально змусила його поїхати, бо не хоче втратити ще й сина. Поки що за законом не повинні мобілізовувати тих, кому немає 25 років, але закони можуть змінюватись. 

На наплив молодих українських чоловіків влада відреагувала реформами — зменшенням соціальної допомоги. 19 листопада уряд Німеччини затвердив заходи щодо скорочення соціальної допомоги українцям. Якщо раніше українці у статусі тимчасового захисту отримували так звану «допомогу для громадян» (Bürgergeld), то тепер тим, хто прибув до країни після 1 квітня 2025 року, буде доступна лише стандартна виплата для шукачів притулку, що десь на 120 євро на місяць менша й становить 441 євро на дорослого. 

Також влада обіцяє посилити заходи щодо тих, хто довго не може знайти роботу — зокрема, їх, як і прохачів притулку, планують залучати до низькооплачуваних робіт — наприклад, до прибирання сміття. Недоступним буде і стандартне медичне страхування — замість нього українці, які прибули після 1 квітня, зможуть розраховувати лише на базове медичне обслуговування, де спектр послуг значно менший стандарту. Допомогу на оплату житла та виплати на дітей обіцяють зберегти. Такі заходи уряд пояснює необхідністю залучити якомога більше українців до ринку праці, адже поки що, за різними підрахунками, офіційно працевлаштовано лише від 35 до 50 відсотків працездатних українських біженців, і цей показник значно нижчий, ніж у більшості інших європейських країн.

В опитуванні, проведеному в листопаді 2025 року на репрезентативній групі з 1000 поляків, респондентів запитали, чи повинна Польща, з огляду на ворожу гібридну діяльність Росії в Польщі (зокрема, підпали, спроби диверсій та шпигунство), вжити більш рішучих заходів проти Росії, як-от розрив дипломатичних відносин або запровадження повної заборони на в'їзд для громадян Росії?

56,5% респондентів погодилися з цим твердженням, зокрема 40,4% відповіли, що вони частково погоджуються, та 16,1% — повністю погоджуються. 30,5% респондентів не погодилися, зокрема 22,2% відповіли, що вони частково не погоджуються, та 8,3% — повністю не погоджуються. 13% не мали думки.

Шістдесят відсотків виборців правлячої коаліції, тобто груп прихильників Громадянської коаліції, Лівих, партії «Польща 2050» та Польської народної партії (PSL), погоджуються з цим твердженням, зокрема 16 відсотків повністю погоджуються, а 44 відсотки відповіли, що, скоріше, погоджуються. Двадцять дев'ять відсотків респондентів цієї групи не погодилися, зокрема 17 відсотків відповіли, що скоріше не погоджуються, 12 відсотків категорично не погоджуються, а 11 відсотків не мають думки.

Шістдесят відсотків виборців опозиції — разом узятих виборців ПіС та Конфедерації — також погодилися. Двадцять один відсоток відповів, що вони повністю згодні, а 39 відсотків — що вони скоріше згодні. Тридцять три відсотки респондентів не погодилися, 27 відсотків — що вони скоріше не згодні, 6 відсотків — що вони категорично не згодні, і 7 відсотків — що вони не мають думки.

Цю тезу також підтримали 37% респондентів у групі «інші виборці», причому 2% повністю погодилися, а 35% були схильні погодитися. Двадцять дев'ять відсотків не погодилися, 20% були схильні не погодитися, а 9% були категорично незгодні. Тридцять чотири відсотки респондентів у цій групі сказали, що не мають думки.

Опитування United Surveys для Wirtualna Polska було проведено 21-23 листопада 2025 року на репрезентативній групі з 1000 поляків з використанням методів CATI та CAWI‍

У невеличкому польському містечку Слупськ недалеко від Гданська вчитель фізики назвав українського учня «сволоччю», стверджуючи, що кілька хлопців не складуть його предмет, бо… українці. Слова вчителя вдалося записати на відео. І це дуже важливий доказ, адже ці слова розпалили ненависть інших учнів і спровокували насилля.

Внаслідок такої поведінки вчителя чотирьох українських підлітків після уроків підстерегли польські хлопці зі старших класів, напали на них і побили. Sestry поспілкувалися з потерпілими, їхніми батьками та правозахисником і з’ясували, що справу взяли під контроль і нападники не уникнуть відповідальності.

«Я б тобі показав, хто такий поляк»

— Перші дні після побиття я взагалі боявся виходити з дому. Здавалось, це може повторитися і закінчитися ще гірше. Два тижні майже не спав. Увесь час снилась одна й та сама картинка, — розповідає 16-річний Святослав свою історію Sestry.

Хлопець навчається на другому курсі місцевої школи ремесел у Слупську. Щороку впродовж місяця відвідує обов’язковий курс у сусідній школі будівельної справи Zespół Szkół Budowlanych i Kształcenia Ustawicznego ім. Kazimierza Wielkiego. На заняттях — учні з різних шкіл, не знайомі між собою. Цього разу у групі було двоє українців. І польські учні стали насміхатися з них у дещо дивний спосіб.

— Один з польських школярів вмикав на уроці телефон, запускаючи звуки вибухів бомб і ракет та звертаючись до нас зі словами: «Час ховатися, час на фронт», — пригадує Святослав

Все це відбувалося на заняттях у 70-річного вчителя фізики, який ніяк не стримував провокаторів. Ба більше, він сам дозволив собі зневажливі висловлювання на адресу українців.

— Він говорив, що Україна програє у війні, що, Путін — герой, а ще — що якби він був екзаменатором, то жоден українець не склав би іспит. Казав: «Я б тобі показав, хто такий поляк». Неодноразово пригадував, що українці, мовляв, отримують допомогу від Польщі, обдираючи поляків, говорив про Волинь… Ми мовчали, бо що ми можемо зробити? — розповідає хлопець.

— Таким чином педагог сіяв ненависть до українців. Це його приватні погляди, хай би висловлював їх удома, за кавою, у колі дорослих. Але ні — він говорив це дітям, — обурена мама Святослава Світлана.

Зі свого боку мати другого хлопця, який відвідував уроки у цього вчителя, пригадує, що подібне відбувалося й торік. Син говорив про це, але вона як педагог спочатку йому не повірила. Казала: «Не вигадуй, ти не маєш права так говорити про вчителя. Сиди, слухай і не сперечайся».

— Мені соромно це згадувати, але тоді я була переконана, що він просто неправильно зрозумів. Аби довести свою правоту, одного дня син зафіксував розмову на камеру. На записах чути зневажливий діалог вчителя з українцями. Там навіть є момент, коли один польський хлопець підходить до вчителя, тисне йому руку й каже: «От за це я пана і шаную». Складається враження, що цей педагог свідомо сіяв ненависть, — розповідає жінка.

Невдовзі ситуація загострилася. 17 листопада неподалік школи до українців підійшла група польських учнів, які нецензурно висловлювалися, кричали «Українські курви» та «До біса Україну». Серед них був і той, який вмикав звуки вибухів у класі. Святослав розповідає:

— Мене запитували, звідки я, що тут роблю, з якої країни. Коли я сказав, що з України, один з них почав на мене лаятися. Я намагався пояснити, що живу тут уже 11 років. Але вони мене не слухали, тільки повторювали своє

Їм по 15-16 років. Розмовляли так зі мною хвилин десять. А потім один з них комусь зателефонував і сказав: «Українці вже тут», і вже за мить мені «прилетів» удар з правого боку від невідомого старшого хлопця. Почалася бійка. 

Каже, найбільше били ті двоє старших, які підійшли по дзвінку. Один тримав, другий гамселив руками й ногами. Один з нападників навіть плюнув в обличчя хлопцю, викрикуючи: «Українська курва!». Усе припинилося лише тоді, коли жінка, яка випадково проходила повз, голосно закричала, що викличе поліцію. Внаслідок бійки у Святослава —  зламана ключиця. У його товариша — струс мозку.

«Я напишу так, як бачу»

— Святославу зробили рентген голови і рук. У нього сильно набрякла рука, я думала, що перелом. Він важко дихав, мабуть, через шок. Рентген показав перелом ключиці. На щастя, без зміщення. Сильні забої грудної клітки, ребер, обличчя… Дитячий травматолог, коли почув, що ми збираємося до поліції, сказав: «Вони тут помилилися, перелому немає». Але я кажу: «Кістка аж чорна на знімку!» Він мені: «Я напишу так, як бачу». І написав щось на кшталт «великий забій». Але ж у нас є знімки, де все видно,— розповідає мама хлопця.

Із заключенням медиків батьки Святослава пішли до поліції. Втім, заяву у них цього дня не прийняли.  

— Нам сказали, що немає кому прийняти заяву, бо немає вільних працівників, — каже Світлана. — Я відповіла: «Добре, повернуся після роботи. Думаю, вони зрозуміли, що я налаштована серйозно. Наступного дня заяву приймали з докорами: мовляв, хлопці провокували, та й самі билися. Я кажу: «Битися — це коли один на один. А тут, вибачте, атакували десятеро». 

Поліцейська відповіла: «Ну але ж ваші теж давали здачі». Я кажу: «А що вони мали робити? Чекати, щоб їх убили?»

З нею вже намагався зв’язатися батько одного з нападників. Нібито аби попросити вибачення. І сказати, що… його син ударив українця тільки два рази.

— Я морально не готова спілкуватися з батьком когось з нападників. Нам вже передали, що якщо не контактуватимемо з родичами того хлопця, то вони теж підуть до суду. Знаєте, весь час, відколи ми тут, ми вчимо дітей не бути агресивними, запевняємо, що не всі поляки погані, що тут є багато хороших людей. Мої діти завжди дружили з поляками. І от тепер така агресія…  

Влада міста прокоментувала інциденти. Так, у відповіді inPoland заступниця президента Слупська Беата Хжановська зазначає, що «побиття сталося поза межами Zespół Szkół Budowlanych i Kształcenia Ustawicznego ім. Казимира Великого. У нападі брали участь студенти Школи ремесел у Слупську, які відвідують лише місячний теоретичний курс. Керівництво школи, стверджують у мерії, одразу після отримання інформації повідомило ужонд міста, провело зустріч з поліцією та організувало міжкультурні воркшопи. Через інцидент міська влада розіслала листи у всі школи Слупська, нагадуючи про необхідність поваги, реагування на конфлікти та повідомлення про агресію відповідним службам. Записи передано поліції, а відео, де вчитель ображає українських учнів, перевіряється на автентичність». Представниця мерії також підкреслила, що раніше навчальний заклад не мав зафіксованих випадків дискримінації чи мобінгу і навіть отримав нагороду «Безпечна школа — свідомий учень».

Консул вже надіслав запит

Після інциденту вчитель, який дискримінував українців, пішов на лікарняний. Його справою вже займається Рада освіти. Директор закладу, за словами мами Святослава, викликав учнів і запитував, чи ті вмикали повітряну тривогу й звуки війни у класі. 

Всі дружно відповіли: «Ні, такого не було»

— Але ж є записи. На які директор сказав: «Треба ще перевірити, чи це не монтаж, — розповідає Світлана.

За словами жінки, ставлення до українців у містечку погіршилося впродовж останнього року. Підтримку знаходять серед своїх у соцмережах.  А ще — вони попри все вірять у правосуддя.

— Нам трапилася дуже хороша слідча. Видно, що вона переживає за хлопців і хоче справедливості. Каже: «Такого тут не може бути». Але роботи багато — свідків багато, кожного треба опитати. Сьогодні нам ще дзвонили з іншого кабінету поліції — бо консул надіслав запит, і тепер я маю завтра прийти та все пояснити іншій пані, яка має надати відповідь дипломатичній установі.

Міняти заклад родина не збирається. Кажуть, у їхній школі таких проблем немає, бо дирекція відразу жорстко реагує на будь-які образи. Наступне навчання у школі будівельної справи — за сім місяців. До того часу, сподіваються батьки, ситуацію з образливим ставленням до українців виправлять.

«Порада завжди одна: записувати, записувати і ще раз записувати»

Юрист Давід Дехнерт написав листа до управління освіти й директора школи. Правозахисник наголошує, що «слова вчителя, які характеризуються ненавистю за національною ознакою» задокументовані на записах.

— Ситуація, м’яко кажучи, дуже погана. Найбільше мене налякало те, що ніхто не відреагував належним чином. По-перше, виникли проблеми з тим, щоб повідомити про інцидент поліцію. А по-друге, у школі, як сказала мати, намагалися все приховати. Поведінку вчителя пояснювали тим, що він «старої закалки» і так далі. Такі пояснення — просто жахливі. Так залишати справу не можна.

Переслідування українців польський юрист прирівнює до булінгу, а дії вчителя до дискримінації. Доказів у справі, на думку юриста, більше ніж достатньо:

— Я не оприлюднював би інформацію, якби мав хоч найменші сумніви. Мати одного з хлопців звернулася до мене, надала записи з висловлюваннями вчителя, відео, контакти інших батьків. Школа також підтверджує деякі факти. Тому доказів, на мою думку, вже достатньо, і їх буде ще більше, адже багато людей чули ці слова. Я сподіваюся, що справу буде доведено до кінця. Якщо підтвердиться, що вчитель говорив такі речі під час уроків або поза ними, то як батько школярів я не можу навіть уявити, щоб така людина продовжувала викладати. Це неприпустимо. Учитель має бути прикладом і авторитетом для дітей. 

Щодо покарання педагога, то за словами правника, наразі не йдеться про кримінальне правопорушення за образу на національному ґрунті, бо відсутній склад злочину в межах кримінального кодексу. Йдеться про невиконання службових обов’язків. Щодо самих учнів, які були в класі, можливо, достатньо роз’яснення, роботи з психологом та  виховної бесіди, вважає правозахисник. Натомість злочин поза школою, де є постраждалі фізично, може бути кваліфіковано як кримінальний.

У разі доведення вини передбачено до 5 років позбавлення волі

Остаточне слово за прокуратурою і судом. 

Давід Дехнерт радить: 

— Записувати, записувати і ще раз записувати. Тому що саме записи стають доказом. Якби не було цього аудіо, ми б зараз тут не говорили — ніхто б дітям не повірив. Записувати можна, це не заборонено. Якісний запис можна перевірити на монтаж, на маніпуляції, на використання ШІ. Це надійний доказ після відповідної експертизи. Тому: записувати, повідомляти керівництво школи. Якщо дирекція не реагує, є органи місцевого самоврядування, які наглядають за школами — мерія, управління освіти. Бо коли подається скарга лише словами, школа відповідає стандартно: «Проведено внутрішню перевірку, учитель заперечує». І все.

Кажуть, актор без своєї культури — як рослина без ґрунту. Акторська професія глибоко вмонтована у ритм рідної мови, має спільні гумор, інтонації й дихання з глядачем. Переїхати за кордон часто означає поставити на професії хрест. Але буває й інакше: нова сцена стає рятівним майданчиком, де можна навчитися говорити заново — правда, з акцентом.

Як грати на польській сцені, коли твою вимову видає кожен звук? Як дозволити собі творчість, коли відчуваєш провину за те, що в безпеці? Як працювати в мистецтві, коли культура, до якої ти належиш, зараз під загрозою? Разом з тим саме польська сцена — від великих театрів до малих студій — допомогає українським акторкам не стільки вижити, скільки відчути себе знову живими. 

Тетяна Проскуріна: «Те, про що мріяла в юності, у Варшаві стало моїм порятунком»

«Стати акторкою я мріяла з юності, — розповідає Тетяна Проскуріна з Костянтинівки на Донеччині (зараз місто практично зруйноване). — Але в 90-ті необхідно було мати «нормальну» професію. Ну, яка ще акторка з маленького міста?».

Тетяна здобула інженерну освіту й мала хорошу стабільну роботу. Але мрія не відпускала.

«Коли дитина виросла, я вирішила: треба бодай спробувати доторкнутися до мрії. Постояти бодай однією ногою десь на краю знімального майданчика». У Дніпрі саме відкрилася школа Contrabas movie school, і Тетяна вступила без вагань. Їй було 47 років. 

«Коли нещодавно я дізналася, що наш «Контрабас» розбомбили росіяни, то мені ніби шмат серця відірвали, — з гіркотою каже вона. — Це ж моя альма-матер!». Після навчання Тетяна стала брати участь у кастингах на ролі в серіалах і рекламі.  

Її наступним кроком мала бути Українська Кіношкола. Але 24 лютого 2022 року перекреслило всі плани. Тетяна була в Києві, відрізана від рідного дому. Дорога туди означала ризик загинути. Зрештою вона виїхала евакуаційним поїздом до Варшави. Разом з тисячами інших українців.

І тут, за кордоном, саме «несерйозна» професія стала її опорою. Інженерний диплом без знання місцевої мови мало що давав, натомість акторство… давало шанс. Попри стрес і страх невідомого, Тетяна підготувала резюме, зібрала портфоліо й пішла стукати в двері кастинг-агенцій.

«На вулиці Хелмській у Варшаві багато агенцій, — каже вона. — Я просто заходила й говорила: «Вибачте, я акторка з України, ось моє портфоліо, буду рада співпраці». Реакції були різні: хтось чемно брав матеріали, хтось посміхався, хтось відмовляв. Але за деякий час з агенцій почали телефонувати: запрошення на проби, невеликі епізоди, ролі другого плану. Проби Тетяна знімає сама — на телефон, зі світлом і дублями. І це спрацювало.

За понад три роки у Польщі Тетяна знялася в десяти польських фільмах і серіалах. «Пишаюся епізодичною роллю у фільмі «Люди» (драма польських режисерів Мацєя Слєсіцького та Філіпа Гіллесланда про війну в Україні очима звичайних людей, — Ред.). Стрічку треба показувати всюди, щоб нагадувати світу, як мужньо Україна тримає спротив». Згадує, як після зйомки почала плакати: 

«У мене стався катарсис. Ніби знову прожила ті страшні моменти, коли виїжджала. Акторська гра дозволила пропустити травму крізь себе, відрефлексувати, але не застрягти в ній»

Інша роль — мама українського бійця в популярному польському серіалі «На добре і на зле», який виходить уже 25 років. «Там знялося чимало зірок, тож для мене це був дуже цінний досвід. Польська команда ставилася до нас дуже добре, і це приємно».

Особливо цікавими й цінними стали проєкти зі студентами Варшавської школи фільмової. Одна зі стрічок — «Моя» — отримала нагороди на фестивалях. «Після цього я відчула, що хочу зніматися з молодими творцями, які не бояться ризикувати й мислити ширше».

Поширений міф про те, що українських актрис у Польщі кличуть тільки на ролі біженок, Тетяна заперечує: «Спершу було так, бо досвіду бракувало, мова кульгала. Але з часом ролі урізноманітнюються. Якщо підходиш за типажем і добре робиш пробу — ніхто не обмежує. У мене є роль хостес у готелі, і я там розмовляю польською».

Акцент, зізнається Тетяна, є, але вона працює над цим щодня. «Якщо текст приходить заздалегідь, я його вивчаю до останньої коми. У кіно важливо звучати в певній тональності, у певних референсах — і я весь час репетирую».

Ще Тетяна бере участь у театральних резиденціях Інституту театрального у Варшаві, працює з польськими й українськими режисерами, читає п’єси, створює перформативні читки й навіть декламує власні вірші.

Зізнається, що в перший рік у Польщі її мучило відчуття провини за те, що вона в безпеці, у творчості, яка приносить радість, тоді як вдома війна. Згодом прийшло розуміння, що її робота важлива: через фільми, участь у культурних подіях вона доносить до інших інформацію про Україну без перекручень.

Сьогодні Тетяні 53. Вона працює адміністраторкою у театрі «Комуна Варшава», бо ця робота закриває її базові потреби. Керівництво з розумінням ставиться до її акторських амбіцій і відпускає на кастинги й зйомки. Кілька років тому Тетяна знялась в епізоді фільму «Зелений кордон» легендарної польської режисерки Агнєшки Голланд і мріє ще раз потрапити до неї на знімальний майданчик. «А ще дуже хочу знятися у Тараса Томенка. Його «Будинок «Слово» — це кіно, яке не відпускає. Мене взагалі дуже хвилює тема Розстріляного відродження. І знаєте, мені вдалося зіграти в літературній виставі «Будинок. Повернення Слова», присвяченій поетам 30-х років. Прем’єра відбулася 29 листопада — був аншлаг!».

Ніколи не знаєш, де, в якому віці й за яких обставин вдастся втілити свій потенціал і мрію. Ось у 47 років ти вперше сідаєш за парту акторської школи. В 50 років опиняєшся в іншій країні, чого не прагнув, ще й без знання мови. А в 53 роки вже маєш десяток ролей у польському кіно й театрі.

«Я вірю, що незабаром буде можливість грати в переможних проєктах, зніматися в Україні, — резюмує Тетяна. — Але зараз я тут і роблю те, що мушу. І це моя маленька місія».

Ірина Юсухно: «Я більше не соромлюся бути щасливою»

Те, що було до війни, Ірина Юсухно з Чернігова згадує коротко: «У мене було класне акторське життя: театр, гастролі, ролі. Але я тоді не розуміла, що таке справжня втрата. І що значить починати з нуля в іншій країні». Ірина навчалася в Харківському університеті мистецтв, працювала у Чернігівському театрі імені Т. Шевченка, викладала у приватній театр-студії «Біла Валіза», встигла навіть створити власний проєкт — театр «Десерт». Але все це здається тепер прологом до того, що почалося з початком великої війни. 

Спочатку Ірина виїхала в Німеччину, але через рік опинилась у Варшаві. Чому? Кохання. Її партнер, білорус з польським корінням, став тим якорем, який допоміг зупинитися, видихнути, знайти новий дім. «Інколи життя вирішує за тебе — і це не завжди погано», — усміхається вона.

Разом з тим перші місяці у Варшаві стали випробуванням. Депресія, синдром провини вцілілого накрили з головою.

«Я сподівалася, що приїду, і всі українці тут мене зустрінуть з розкритими обіймами. А вони рік тут прожили й вже якось об'єдналися без мене, — ділиться Ірина. — До того ж я не дозволяла собі радіти, реалізовуватися. Мені було соромно щось тут робити».

Допомогла психотерапія в одній з благодійних організацій. Психолог навчила не соромитися, що вона вижила, виїхала. Зуміла донести до Ірини, що вона має право радіти й реалізовуватися.

«Життя минає, і невідомо, скільки ще триватиме війна. Я можу просто себе втратити. Навіть якщо на рік випав з професії, стаєш ніби дерев'яним. Тіло не слухається, ти вже собі не подобаєшся»

Після прийняття нової реальності у житті Іри поступово стали з’явилися нові люди, робота, проєкти. До себе справжньої вона повернулась на сцені. Разом з подругою Дарією вони створили театральне об’єднання «Суміш тут» — місце, де українські митці можуть об'єднатися для створення спільних проєктів. Почали з безкоштовного читання у барі, тепер ставлять вистави, отримують гранти.

Однією з ключових робіт цього року стала роль Ольги у виставі «Станція» за п’єсою Олександра Вітра (режисерка Світлана Доронченко). «Це вистава про чекання, про людей, яких життя вирвало з контексту, про наші справжні бажання. Я відчувала, що не граю — а буквально проживаю цей стан. Ми всі зараз трохи «на станції»: між «було» і «буде», між домом і безкінечною тимчасовістю».

Цієї осені в Ірини вже стався справжній творчий марафон: прем’єра лялькової вистави за Жулем Верном, паралельно — вистава «Сродна» і репетиції «Станції».

«За ці два місяці я двічі хотіла піти з професії. Серйозно. Мені здавалося, що у мене нічого не виходить. Але це ж театр — тут без цих мук нічого не народжується».

Один з найбільших викликів для української актриси в Польщі — мова. Але Ірина налаштована оптимістично: «Зрозуміла, що «паритися» через акцент немає сенсу. Він — частина мого досвіду.

В Німеччині я бачила багато українців, які успішно грають німецькою. У них є акцент, то й що?

Не думаю, що нас прийматимуть в штатні театри. Тут багато сильних акторів. Але незалежні проєкти і резиденції — це реально. І завдяки цьому відчуваєш свободу».

Фінансова нестабільність — постійний супутник актора-фрилансера. Щоб вижити, Ірина працює також рекрутером в IT-компанії. «Це мене годує, — зізнається вона. — В Україні так було, і тепер так у Польщі».

Працюючи у Варшаві, Ірина помічає різницю між українською та польською театральними школами:

«Українська школа більш драматична, у нас працює система Станіславського. Польська режисура більш смілива, з незвичними знахідками. Колись у нас була хвиля Жолдака, коли він робив повний треш і всіх шокував. А тут кожна друга вистава така. Тут, здається, і цензури немає. Я бачила моновиставу, де актор грає священника і показує всі стереотипи про католицьких священиків, включно з педофілією. Сміливі теми піднімаються на польській сцені відкрито».

Поки триває війна, Ірина продовжує інтегруватися, створювати цікаві колаборації, вчити мову, робити вистави. «Варшава — місто, яке любить театр. Тут глядачі всюди, і аншлаги навіть на маленьких майданчиках. І це дає сили».

Особливо Іра любить малі сцени, де до глядача — якийсь метр. «Так неможливо збрехати. Якщо збрехав — глядачі це побачать одразу. Це жива правда».

Зараз Ірина грає у двох виставах, обидві — з повними залами й великою кількістю українських глядачів. «Українці приходять не просто на виставу. Вони приходять почути свою мову, болючі історії. Це терапія і для акторів, і для глядачів».

Алла Косач: «У новій країні я йду власною дорогою»

Алла Косач закінчила легендарний Київський університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, грала в кількох київських театрах, очолювала кастинг-департамент у продакшені, а також створила власну єврейську театральну студію «Руах». «В якийсь момент я зрозуміла, що можу не тільки вчитися, але й навчати». Але після окупації Бучі, де вона з родиною жила 15 років, Алла виїхала разом з 12-річним сином до Польщі. «Фільм, знятий про Бучу, — це правда. Усе так і було», — сумно згадує вона.

У Варшаві Алла не шукала нову професію, але своїх людей: «У мене дві освіти — педагогічна й театральна. Тож вирішила: робитиму те, що вмію найкраще». Завдяки знайомим музикантам вона потрапила до Єврейського театру у Варшаві, де, дізнавшись про її попередній досвід, їй дали... два дні на створення сценарію для вистави. 

«Це був шанс — і я ним скористалась, — каже вона. — Назвався грибом — лізь у кошик». За десять днів Алла таки поставила виставу «Українсько-польські байки» з українськими й польськими акторами, а також українськими музикантами. Це були інтерактивні вистави для дітей українських біженців. Виставу зіграли 33 рази: «Виступали на вулиці, у спортзалах, у маленьких кімнатках.

Діти гралися з нами, а дорослі… просто плакали. Це була наша спільна терапія

Згодом Алла поставила ще одну дитячу виставу, почала проводити акторські тренінги для українок. «Це не була школа акторства — це були зустрічі, де жінки нарешті дозволяли собі кричати, сміятися, плакати, відчувати себе безпорадною дитиною. Для дівчат, які приїхали, це була можливість знайти однодумців, подруг, не бути самотніми, спробувати щось нове».

Тренінги швидко перетворилися на театральну студію, якій самі учасниці дали назву «Головна роль». «Дівчата самі так вирішили, — усміхається Алла. — Бо кожна хоче грати головну роль у своєму житті».

Разом з новоствореною трупою Алла створила кілька камерних вистав. Спершу — легку і теплу «Українські веснянки та гаївки», далі — «Запрошую коліжанку на кави філіжанку» за творами українських шістдесятників і польських поетів. І навіть коли фінансування закінчилося, група не розбіглась. Алла теж залишилась. 

«Я щедро ділилася тим, що вмію й знаю. Я засіяла в них зернята творчості. За цей час мені вдалося побудувати простір, у якому народжуються сміливість і довіра. Тож учасниці студії вже давно не просто жінки, які вирішили «спробувати». Вони торкнулися природи акторства, відкрили в собі силу висловлюватися й бути почутими. Кожна з них — окрема історія, яка розгортається на моїх очах».

А ще Алла бере участь у професійних резиденціях для українських митців. «Польський інститут ім. Рашевського проводить резиденції, де ми можемо продовжувати розвиватися в професії. Це не просто «дали можливість» — тут враховують твою освіту, досвід, ти подаєш проєкт, він проходить оцінювання. Це, по суті, грант: можеш виграти, можеш ні», — пояснює актриса.

Паралельно Алла грає у варшавських театрах — «Сцена 96»  і Польський театр імені Арнольда Шифмана. Має акторські роботи польською мовою, а в постановці «Мокотув до війни. Мокотув після війни» вона заспівала польську пісню 1930-х. Тоді, коли готувалась до ролі, польську вона ще майже не знала — і саме ця сцена стала тестом на професійність:

«На репетиції одна з працівниць театру запитала режисера: “Хто це співає?” Він відповів: “Наша акторка з України”. “А я подумала, що це полька з вадою мовлення”», — розповідає, сміючись, Алла.

Вона не ображається — навпаки, сприймає це як стимул: «Так, у українців чути акцент. Але текст можна вивчити, зловити звучання кожного слова і донести зміст. Професійність саме в тому й полягає — постійно вдосконалюватися».

Чи можна прогодуватися в Польщі акторською професією? «Залежить від розміру твоїх потреб. Я, наприклад, паралельно з театром продовжую працювати кастинг-директоркою онлайн, адже Україна продовжує знімати реклами, серіали, фільми. Але зі свого досвіду можу сказати: у Польщі реалізуються ті самі, хто й в Україні: хто працював там — працює і тут, знаходить свої ніші».

Алла говорить: «Мистецтво не рятує від усіх бід, але воно дає сили жити. Воно дозволяє відчувати, переживати, залишатися людиною. У новій країні я йду своєю дорогою і продовжую виконувати свою роль — ту, яка належить мені саме зараз. Я тримаю зв’язок з Україною, з колегами, з рідними. Але водночас я дійсно вдячна людям, яких зустріла тут, у Польщі. Ми щиро підтримуємо одне одного — і саме це дає сили рухатися далі».

‍Фотографії з приватних архівів героїнь

«Коли говориш з тими, хто приїжджає сюди у пошуках житла, вони зізнаються, що бояться. Розповідають про російські безпілотники, які безперешкодно перетинають європейські кордони», — розповідає Даніель Аренас, президент Асоціації національних та міжнародних агентств нерухомості Балеарських островів (ABINI) в інтерв'ю Ultimahora. Він впевнений, що його польські клієнти шукають насамперед безпеки. 

Щодо українців, то найбільше покупців нерухомості зараз серед тих, хто приїхав після 2022 року і перебуває у країні під тимчасовим захистом. Попри невизначений імміграційний статус, українцям вдається не лише купувати нерухомість (кількість проданих українцям квартир тільки за 2024 рік виросла на 26,3%), а й брати 30-річні іпотеки.

Про те, в яких регіонах, на яких умовах та за якими цінами українці й поляки купують іспанську нерухомість, Sestry розпитали у рієлторки Тетяни Гольцевої — українки, яка після повномасштабного російського вторгнення переїхала до Барселони й відкрила там власне агентство нерухомості.

Оминаючи Аліканте

— Попит на іспанську нерухомість серед українців не просто зростає — він зростає колосальними темпами, — розповідає Тетяна Гольцева. — Українці купують житло у різних регіонах Іспанії, адже вибір залежить насамперед від бюджету. Наприклад, Барселона — найдорожче місто Іспанії, тут можуть дозволити собі придбати житло лише заможні люди. Маленька й «убита» квартира в будинку без ліфта, у не найкращому  районі коштуватиме щонайменше 150-170 тисяч євро. Квартира в нормальному стані в хорошому районі — від 400-500 тисяч євро. У новобудовах на околицях Барселони готова квартира 50-60 квадратних метрів коштує близько 500 тисяч. Якщо будинок ще будується — тисяч на двісті дешевше. Останнім часом у Барселоні придбали нерухомість, зокрема, українські політики й селебріті. Серед заможних українців популярне місто Марбелья на півдні — один з найдорожчих курортів Іспанії.

Українські айтішники часто обирають для покупки житла Валенсію — тут нерухомість приблизно на 15-20% дешевша, ніж у Барселоні. До речі, є своєрідна тенденція: забезпечені люди з Києва шукають нерухомість у Валенсії, а одесити — у Барселоні.

Є в Іспанії і місця, де ціни на житло набагато нижчі, ніж у Барселоні та Валенсії. Наприклад, у регіоні Галісія на півночі Іспанії можна знайти квартиру за 50 тисяч євро. Але туди мало хто їде — у таких місцях важко знайти роботу.

— Чи є в Іспанії місця, яких краще уникати — наприклад, через росіян, які там проживають?

— Заповідником росіян називають Аліканте. У цьому місті їх справді багато, там навіть вішають вивіски російською мовою. Влітку в Аліканте буває нестерпно спекотно — по суті, це найспекотніша частина Іспанії. Але порівняно з Барселоною чи Валенсією, Аліканте дешевше. У 2022 році там можна було купити хорошу квартиру в новобудові з видом на море за 160-170 тисяч євро, але зараз ціни суттєво зросли, місцями вдвічі. 

— Статистика показує, що більшість українців, які зараз купують нерухомість в Іспанії, приїхала в країну від повномасштабної війни. Чи можливо взяти кредит, перебуваючи у статусі тимчасового захисту?

— Так, якщо є постійний робочий контракт і офіційний дохід. В Іспанії робочий контракт відчиняє багато дверей — зокрема, для подальшої легалізації, отримання права постійного проживання. У випадку з іпотекою необов'язково навіть мати контракт саме з іспанською компанією — можна працювати і на ринок іншої країни (щоправда, бажано, щоб зарплата була в євро). Банк насамперед цікавить, чи постійний контракт (тобто не на пів року чи рік, а без кінцевої дати) і, звичайно, сума заробітку, від якої залежить розмір іпотеки. 

На початковий внесок потрібно мати близько 20 відсотків суми вартості житла, іноді 15.

Кредити в Іспанії вигідні — річна ставка становить лише 2,5 відсотка

Тому виходить, що, придбавши своє житло, ви можете в ньому жити і виплачувати 500-600 євро щомісяця, тоді як оренда коштувала б 1000-1200 євро на місяць. Іпотеку можуть видати на 20, навіть на 30 років — залежить від умов робочого контракту й від віку людини.

— Українці купують житло в Іспанії з наміром залишитися жити після війни чи розглядають це як інвестицію?

— Спочатку люди переважно планували повертатися в Україну. А в куплену тут квартиру — заселяти орендарів, таким чином поступово виплачуючи іпотеку. Але війна триває, і дедалі більше українців звикаються з думкою залишитися.

— Чи веде покупка житла до постійного резидентства?

— Ні. Резидентство можна отримати на підставі постійного робочого контракту з іспанською компанією, але не через придбання нерухомості. Раніше в Іспанії видавали так звані золоті візи — вони були доступні людям, які інвестували чималі суми в іспанську економіку або купували тут житло вартістю від 500 тисяч євро. Але «золоті візи» вже скасували. Легалізуватися через покупку житла наразі можна в сусідній Андоррі — там для цього потрібно інвестувати в нерухомість від 600 тисяч євро.

Ще один нюанс Іспанії — великі податки. При купівлі житла сума податку становить 10 відсотків його вартості. А далі вже як власник ви також сплачуєте податок. Наприклад, за квартиру, яка обійшлася вам в 200 тисяч євро, ви як власник платитимете державі щонайменше 600-700 євро на рік.

— Іспанські ЗМІ повідомляють, що зараз нерухомість в Іспанії активно купують також громадяни Польщі…

— Це правда. Серед поляків я бачу більше тих, хто купує нерухомість, але до Іспанії не переїжджає. Це забезпечені люди, які у зв'язку з війною та нестабільністю купують тут житло «про всяк випадок» — щоб, якщо доведеться тікати від війни, було куди. 

Разом з тим в іспанських школах останнім часом стало більше польських дітей, що вказує на те, що певний відсоток поляків наважується на переїзд уже зараз. Із Польщі приїжджає чимало айтішників, які працюють на ринки інших європейських країн. 

Ще в Іспанії часто купують житло французи й британці, але вони розглядають це як інвестицію. Також на тлі приходу до влади Дональда Трампа інтерес до іспанської нерухомості стали виявляти американці, які не згодні з його політикою.

Обережно, окупаси!

— З якими нюансами можна зіткнутися при купівлі житла в Іспанії?

— Важливо, щоб людина, яка купує тут нерухомість, могла довести походження своїх грошей. Варіант «заощаджень під подушкою» не пройде — треба показати, звідки кошти — зарплата, спадщина, продаж нерухомості тощо. Ще тут багато бюрократії та нюансів, на яких, на жаль, знаються навіть не всі посередники. Я, наприклад, за освітою — юристка, в Іспанії отримувала окрему кваліфікацію та ліцензію на рієлторську діяльність. Але буває, що люди звертаються до посередників без ліцензій — і мають проблеми. Так, може виявитися, що ви купили квартиру в будинку, який раніше був нежитловим та не отримав сертифіката придатності.

Іноді може і до угоди не дійти — непорядний посередник може просто зникнути після того, як ви внесете заставу, підписавши попередній договір купівлі-продажу. Нещодавно один французький журналіст купив нерухомість в Андалусії. А через три місяці до нього постукали люди з валізами, які заявили, що це їхнє житло. Коли почали розбиратися, виявилось, що журналіст купив не все житло, як йому казав посередник, а 97 відсотків. Трьома відсотками (тобто літньою кухнею) володіли інші люди.

Буває, що люди купують квартиру, а потім виявляється, що хтось має право на довічне у ній проживання. Це теж нюанс місцевого законодавства — вам запросто можуть продати квартиру разом з якоюсь іспанською бабусею

Власником будете ви, але бабуся там житиме до кінця своїх днів, бо має на це право. Тому так важливо все ретельно перевіряти.

Ще один нюанс, про який багато хто не знає, — окупаси. Це люди (найчастіше мігранти), які просто заходять до вашої квартири і там оселяються. Наприклад, ви поїхали у відпустку, вони зламали замки й стали собі жити. Ви можете викликати поліцію — але все, що зроблять поліцейські, це порадять звернутися до суду. Те саме станеться, якщо ваша квартира під охороною — охоронна фірма викличе поліцію. І лише після суду, який може зайняти не один місяць, окупасів можна виселити. 

В Іспанії є райони, де ймовірність нарватися на окупасів дуже висока. На вигляд це може бути звичайний район, і ви не знатимете про проблему доти, доки хтось до вас не вселиться. У той же час є райони, де ймовірність такого сценарію мінімальна — і про це краще знати до купівлі житла, а не після. 

Є й інший тип окупасів — це люди, які спочатку орендують житло, а потім просто перестають платити. І виселити їх можна знову ж таки лише за рішенням суду. Саме тому більшість іспанців зараз неохоче здає житло іноземцям і розглядає як орендарів лише людей з робочими контрактами та постійним легальним доходом.

Якщо купуєте квартиру у звичайному спальному районі, не чекайте тиші вечорами — іспанці люблять гуляти допізна. День тижня та час доби не мають значення — у них щодня якесь свято. За тишею — лише у дорогий район з елітними приватними будинками.

Випробування tranquilo або життя у новому ритмі

— Іспанія — своєрідна країна, її треба зрозуміти. Клієнтам, які планують спонтанний переїзд, я завжди рекомендую приїхати і хоч трохи тут пожити. Щоб зрозуміти, чи точно Іспанія — це те, що потрібно. Іспанська бюрократія та неквапливість можуть шокувати. Ніхто нікуди не поспішає. Оцінку квартири, яку в Україні чекаєш кілька днів, тут чекатимеш місяць, бо оцінювач просто кудись поїхав чи пішов у відпустку. 

Запізнення на роботу через те, що довго пив каву чи вино — цілком виправдане. Обід, які займає від двох до чотирьох годин — також. Приїхати за дитиною і годину простояти біля школи, говорячи з іншими мамами, — нормально. Для іспанців будь-який поспіх — це стрес

Їхні улюблені слова — це tranquilo (не хвилюйся) та mañana (завтра). Багато хто живе з батьками років до сорока і їх все влаштовує — ніхто не вбиватиметься на роботі заради кар'єри чи грошей. З іншого боку, вони таки вміють насолоджуватися життям. Молодь тут ходить по музеях і проводить час у бібліотеках. У метро багато хто сидить не з гаджетами, а з книгами.

Іспанія доброзичлива до іммігрантів. Кажуть, в Італії місцеві люблять тебе доти, доки ти турист. Так от в Іспанії тебе люблять в принципі. Водночас багато українців помилково думають, що тут буде легко — і приїжджають, наприклад, з тієї ж Польщі, не маючи уявлення, що тут робитимуть. Важливо розуміти, що соціальної допомоги не буде. Це не Німеччина — тут немає ні виплат, ні інтеграційних шкіл. Розрахунок на те, що зможеш швидко знайти роботу — ілюзія, адже без знання іспанської ти тут нікому не потрібен. Можна розраховувати хіба що на роботу в клінінгу. Компаній з працевлаштування практично немає — оголошення від «фірм», що пропонують такі послуги, найчастіше шахрайські. В ідеалі сюди треба їхати, маючи певний запас грошей і знання іспанської. І бути готовим, що процес пошуку роботи проходитиме «по-старому» — коли ти з резюме в руках особисто ходиш по компаніям, які тебе цікавлять, і переконуєш взяти тебе на роботу.

Разом з тим багатьом українцям вдалося знайти хорошу роботу або, наприклад, відкрити свій бізнес. У тій же Барселоні вже є чимало наших кафе, салонів краси, наші поштові відділення. Першокласний український сервіс став стимулом для закладів, якими володіють інші іноземці — вони тепер теж намагаються «підтягуватися». Але наші бізнеси все ж більше розраховані на українців чи на туристів. Іспанці ходитимуть до іспанців. Вони будуть поколіннями ходити до одного й того самого майстра — і не тому, що він найкращий фахівець, а тому що до нього ходили бабуся, дідусь, мама й тато. 

Той, хто відчув, що йому комфортно, планує тут своє життя. Чимало ж українців ще з 2022 року завмерли в очікуванні — і так у цьому стані і перебувають, не знаючи, як діяти далі. Невизначеність вбиває психологічно. Тож покупка нерухомості тут — це не тільки спосіб зекономити на оренді, а й пошук втраченого через війну відчуття стабільності.

Найвищий попит — на квартири

Іспанські ЗМІ відзначають, що попит на іспанську нерухомість серед поляків і українців є однією з причин того, що ціни на квадратні метри швидко зростають. Видання Ultimahora наводить дані про те, які регіони цікавлять польських покупців. Найчастіше це Балеарські й Канарські острови та регіон Андалусія. Як і українці, більшість поляків купує не будинки, а квартири площею 60-80 квадратних метрів.

Керуючий директор Engel & Völkers на південному заході Майорки Ханс Ленц розповідає, що типовий портрет його польських клієнтів, які вирішили оселитися в Іспанії, — це молода сім'я середнього класу, з дітьми або без, яка працює віддалено, що дозволяє жити на острові як «цифрові кочівники». «Вплив війни неможливо заперечувати, — зазначає Ханс Ленц. — Люди насамперед шукають у нас миру й безпеки».