Суспільство

Альдона Гартвіньська: «Таких, як я, буде все більше, і ми зробимо все, щоб таких, як ви, було все менше», — нібито написала ти Рафалу Буці (Rafal Buca), члену націоналістичної організації «Всепольська молодь» (Młodzież Wchechpolska)... 

Марія Андрухів: Це була неправда, я ніколи нічого такого не писала. У опублікованій паном Буцою розмові мені приписали слова, що є ворожими по відношенню до Польщі та поляків. Насправді це не мої висловлювання, їх вигадали й за допомогою сучасних технологій приписали мені. А ще створили “мій” фейковий профіль у соцмережах. 

Коли я побачила скріншоти з нібито моїми, а насправді сфабрикованими висловлюваннями, вони вже мали багато поширень. Фейковий профіль з моїм іменем був дійсно дуже добре підроблений, мої дописи зі справжнього профілю були дубльовані, тому фейк виглядав правдоподібно. 

Рафал Буца дав себе ошукати — не перевірив інформацію, а просто швидко її опублікував. У коментарях і репостах люди обурювалися, почали шукати мій справжній профіль. Але разом з тим я також почала отримувати повідомлення з погрозами, що зі мною розберуться. 

Коли правда з'ясувалася, було вже запізно. Пан Буца, звичайно, відповів на моє приватне повідомлення, але у мене склалося враження, що спочатку він зовсім не хотів розмовляти. Я переконувала його, поки він не вирішив, що варто поспілкуватися по телефону.

— Він виправив ситуацію? Пояснив, що його обманули російські тролі?

— На мою думку — не зовсім. Він опублікував допис, при цьому заблокував коментарі. А мережа «X» працює таким чином, що без коментарів немає поширення. І зрештою нічого не змінилося. Не було також жодних вибачень. Молоко розлилося, хоча ми й відреагували досить швидко. Пізніше Даміан Дуда, голова фонду «W międzyczasie», також написав, що знайшов свій фейковий профіль, але його реакція була миттєвою й випередила подальші фейки.

— Чому це відбувається? Чому росіяни це роблять? І чому саме ти стала жертвою цієї атаки? 

— Я не єдина, кого отак атакували в інтернеті. Раніше було створено фальшивий аккаунт нібито Мирослави Керик, а сам Український дім у Варшаві мав схожу ситуацію, бо від їхнього імені надсилали листи до різних інституцій, листи про нібито підтримку одного з кандидатів у виборах президента, організатором яких мав бути Фонд.

Це їхній інструмент. А мета — насамперед підірвати довіру суспільства до людей, які допомагають, збирають кошти, щоб люди почали сумніватися в надійності цих людей і, звичайно, перестали їх підтримувати

У період атак ми мали багато передач і гуманітарних конвоїв, велике коло партнерів, які нас підтримували, і це була спроба дискредитувати мене і нас як організацію (соціально-культурне товариство «Польща–Україна» у Познані, — Ред.). 

— Чи виявилась ця спроба успішною?

— На щастя, виявилося, що суспільство є розсудливим. Хвиля підтримки, яка мене накрила, була втричі більшою за хвилю ненависті. Люди писали, поширювали, інформували інших, що саме так виглядає дезінформація, що те, що сталося зі мною, є яскравим прикладом гібридних атак. Жоден з партнерів не надіслав мені повідомлення на кшталт: «Як ви могли?». Тож ця історія лише зміцнила мене й організацію.

— Так, але це не останній удар. Нещодавно ти пережила чергову атаку…

— Вони намагаються знеохотити мене до подальших дій, брутально нападаючи. Деякий час тому я дізналася, що на вебсайтах зі спецконтентом — ескорт-сайтах — було створено кілька профілів під моїм іменем. Я дізналася про це, тому що там було вказано мій справжній номер телефону, і я стала отримувати безліч дзвінків від чоловіків. 

— Як на це реагувати? Ось стається черговий напад на тебе — що слід зробити відразу?

— Алгоритм дій простий. Потрібно відразу пояснювати, виправляти, доносити правду. Таким чином можна нівелювати негативні наслідки цих атак. Основою є написання спростування у всіх соцмережах, щоб пізніше ЗМІ не маніпулювали подібними подіями. Також обов'язково необхідно звернутися до всіх можливих органів, щоб зареєструвати це як злочин і цим ще раз підтвердити, що той, від кого поступив меседж, — це не ви, а повідомлення, які поширюються, не є вашими.

— На початку листопада на порталі X з'явилися погрози в бік президента Навроцького — фото з пістолетом і підписом «До зустрічі, Карольку», опублікована під його світлиною з матчу Польща-Нідерланди. Допис був опублікований у п'ятницю ввечері, а в суботу вранці столична поліція повідомила, що «негайно після отримання інформації, пов'язаної з дописом на платформі X, було вжито заходів у цій справі». Було затримано 19-річного чоловіка. Швидко. Що відбувається у твоїй справі?

— Наразі — нічого.  Я не хочу стверджувати, що, можливо, наші заяви ігнорують, але вони точно не є пріоритетними. Мені навіть здається, що в певному сенсі служби не готові до такої хвилі заяв, бо в моєму випадку, коли я пішла в поліцію, мене перенаправляли з одного відділу в інший. Ніхто не знав, куди з моєю справою звернутися. І зрештою хтось там вирішив, що цим має зайнятися кіберполіція. Але такого підрозділу в Познані не було, тому вони мали надіслати цю інформацію далі... тож процес подання заяви був дуже довгим. Зараз вони шукають винуватця, але з червня я не отримала жодної інформації. 

— Отже, були атаковані Український дім, активісти, як-от Наталя Панченко, волонтери, як-от Кароліна Кузема. Хтось дуже хоче, щоб допомога Україні припинилася. Як ти думаєш, на якому етапі процесу ми зараз знаходимося з цими атаками? 

— Думаю, що найгірше ще попереду. Вони атакують так, щоб звичайна людина не зрозуміла, що нею маніпулюють. Наприклад, всі ці ролики, які з'являються в Instagram, TikTok, мімікрують під освітній аналіз реальності від різних лідерів думок. І на перший погляд вони не здаються прямою пропагандою. Звичайно, людина, яка працює в цій сфері, відчуває і бачить такий тип контенту, але звичайний громадянин — радше ні. Тому ми  — я маю на увазі не тільки волонтерів, громадських діячів чи журналістів, я також органи місцевого самоврядування, вищі органи влади, політиків, а також тих, хто створює освітні програми — повинні приділити увагу, подбати про те, щоб, наприклад, з'явився такий предмет, як медіаосвіта. Бо зараз ми говоримо про Україну, але це не тільки українська тема — був COVID, є ситуація на польсько-білоруському кордоні, є величезний хейт, з яким стикається польська молодь у мережі. 

— Додамо до цього штучний інтелект і дипфейки.

— Так, це взагалі жахливо. Я теж стала жертвою дипфейків. В інтернеті з'явилося відео, на якому я говорю щось скандальне про Волинь. При цьому я ніколи цих слів не говорила, це був дипфейк, який, на щастя, вдалося швидко видалити. Але це виглядало настільки природно, що я сама була вражена. Почала згадувати, коли і де я говорила на камеру в такому одязі й у такому місці… Зрештою з'ясувала, що в такому одязі я була тільки на закритій зустрічі неурядових організацій і активістів.

— Тоді як цей фільм опинився в руках злочинців?

— Або хтось був на цій зустрічі, або хтось записував і потім переслав далі, і десь це вийшло назовні... Я повідомила про цей випадок організатору, тобто представництву омбудсмена у Варшаві, бо цей матеріал вийшов саме від них, і вони мали розібратися, але я не маю жодної інформації, що далі. А там була інформація про цифри, деталі щодо підтримки, дофінансування для українців — тобто конфіденційна інформація.

— Це серйозніше, ніж підробка твого профілю.

— Я теж так вважаю, тому мене здивувало таке трохи байдуже ставлення до справи з боку українських інституцій, адже там було щонайменше кілька представників різних міністерств. І хтось вкрав цей матеріал, тож на місці організатора я б хвилювалась, чи це не хтось із цієї невеликої групи.

А взагалі це показує жахливі можливості агресора.

Адже якби вони вирізали шматок відео з якогось мого інтерв'ю, то його можна було б швидко знайти в мережі, порівняти і спростувати, що це маніпуляція. Вони ж вибрали закриту зустріч, якої ніде в мережі не було. І той, хто захотів би перевірти, міг подумати: а раптом вона могла сказати щось таке неофіційно?

Набагато важче викривати й пояснювати потім такі випадки. Вони підходять до своєї діяльності дійсно продумано.

— Ти кажеш, що найгірше попереду. Дезінформація, використання ШІ в злочинних цілях — все це йде пліч-о-пліч з нормалізацією Росії у світі. З'являється дедалі більше блогерів, які їздять по Москві, подорожують Росією. Вони заохочують до поїздок, вихваляють терористичний режим, який натомість має понести суворе покарання і бути маргіналізованим на всіх рівнях.

— Це другий етап їхньої стратегії. Тому я дуже рада, що в Польщі з'являється дедалі більше неурядових організацій, які про це говорять і доносять цю інформацію до представників уряду. Наприклад, Demagog, з яким співпрацює наша асоціація. Але боротьба буде ще складнішою, тому що з 2026 року Meta (тобто Facebook, Instagram і Threads, — Ред.) відмовиться від фактчекінгу, який служить для боротьби з фейковими новинами. Натомість буде впроваджено Community Notes, тобто рішення, за яким користувачі матимуть можливість додавати нотатки та виправляти неправдиву інформацію. 

Тому освіта є тут відповіддю на все. Потрібно виконати роботу на низовому рівні, і вона повинна починатися вже в школі, і тоді діти стануть стійкими до дезінформації, навчаться її виявляти, перевіряти факти, і кожна новина буде профільтрована критичним мисленням. 

«Переважна більшість біженців мала проблеми з відповіддю на питання, чи планує залишитися в Польщі або повернутися в Україну (56%). Невизначеність зберігалася також серед довоєнних іммігрантів (37%). З перспективи 2022 року видно, що, незважаючи на час, що минає, пропорції відповідей є стабільними. Заяви про швидке повернення в Україну в 2023 році звучали серед біженців частіше (7% відповідей), тоді як зараз і серед довоєнних іммігрантів, і серед біженців майже зійшли нанівець (2% відповідей)», — йдеться в дослідженні Національного банка Польщі.

Заяви про постійне проживання в Польщі позитивно корелюють зі знанням польської мови

Серед довоєнних іммігрантів, які добре знають польську мову, 55% заявляють про намір залишитися в Польщі на постійне проживання (проти 27-28% з гіршим знанням польської мови). Серед біженців, які добре знають польську мову, 31-34% (залежно від статі) заявили про намір залишитися в Польщі на постійне проживання. Серед біженців, які гірше знають мову, таких 14-18%.

Іммігранти, які проживають за межами великих міст, рідше заявляють про намір залишитися в Польщі на постійне проживання

«Існують великі відмінності між можливостями знайти добре оплачувану й стабільну роботу у великих міських агломераціях і такими можливостями у менших центрах, що, ймовірно, впливає на плани іммігрантів щодо постійного проживання в Польщі. Наміри залишитися домінують серед іммігрантів, які проживають у великих містах», — йдеться у звіті НБП.

Ця різниця особливо помітна серед іммігрантів, які приїхали до Польщі до війни. У їхньому випадку тих, хто проживає у воєвудських містах і хоче залишитися в Польщі на постійній основі, на десять відсотків більше (54%), ніж тих, хто проживає за межами агломерацій (44%).

Найчастіше бажання залишитися в Польщі висловлювали чоловіки, які приїхали з дітьми або з усією родиною

Міграція до Польщі, спричинена повномасштабною війною в Україні, стала причиною прибуття насамперед жінок і дітей. Разом з тим опитування показують, що жінки рідше заявляють про бажання залишитися в Польщі на постійне проживання, незалежно від того, є вони біженками, чи приїхали до Польщі до війни. Тоді як чоловіки, особливо якщо вони перебувають у Польщі з родинами, заявляють про бажання залишитися назавжди значно частіше.

Гіпотетичне укладення миру в Україні не повинно вплинути на рішення більшості довоєнних іммігрантів. Як воно вплине на рішення біженців, вкрай складно оцінити.

«Тільки 24% біженців відповіли, що рішення про мир не змінить їхнього наміру залишитися. Понад 40% біженців не мають рішення, що робитимуть у такій ситуації. Серед довоєнних іммігрантів кількість тих, хто хоче залишитися в будь-якому разі — понад 50% опитуваних. До речі, ті, хто заявив про конкретні дії, а не перебуває в розгубленості, — у меншості в обох групах», — пише НБП.

Близько 5% іммігрантів припускають, що після укладення миру будуть проводити час як у Польщі, так і в Україні, а 4% респондентів заявили, що перевезуть сім'ю з України до Польщі

«Декларацію про перебування в Польщі навіть після укладення миру можна пов'язати з очікуванням легшого об'єднання сімей в еміграції після припинення військових дій. Подібним чином можна інтерпретувати вищий відсоток довоєнних іммігрантів, які заявляють про те, що залишаться в Польщі після гіпотетичного підписання миру, ніж тих, хто в такій ситуації розглядає можливість повернення в Україну», — йдеться в повідомленні.

Бажання залишитися в Польщі найбільшою мірою визначають фактори, пов'язані з ринком праці

Як і в 2024 році, двома найпоширенішими відповідями на питання про фактори, які можуть вплинути на продовження перебування в Польщі, є можливість утримувати себе і сім'ю (44%) та задоволення від роботи (38%).

У порівнянні із ситуацією торік можливість утримувати себе і сім'ю обиралася дещо рідше (у 2024 році це було понад 48% відповідей), натомість люди частіше вказували на вплив задоволення від роботи (у 2024 році це було 35% відповідей). Також дещо частіше (особливо серед довоєнних іммігрантів) вказували на приїзд інших членів сім'ї з України як на подію, яка вплинула б на рішення залишитися в Польщі довше.

(PAP Biznes)

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Більше знань — менше страху» — це серія про досвід українців у формуванні стійкості: про вміння реагувати на кібератаки та відключення електроенергії, про організацію евакуації та надання допомоги, а також збереження психічної рівноваги під час війни. Поки армії світу аналізують тактику українських збройних сил, ми придивляємося до уроків, які дає суспільство. Адже це про побудову безпечного майбутнього. Серія створюється у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU

Анна Мєжинська, польська аналітикиня у сфері дезінформації й авторка книжки «Руйнівний ефект. Як дезінформація впливає на наше життя», протягом багатьох років досліджує російські інформаційні операції та маніпуляції у соцмережах. В інтерв’ю Sestry вона пояснює, як працюють пропагандистські наративи і як суспільство може їм протистояти.

Ніхто не народжується стійким до дезінформації

Наталія Жуковська: Пані Анно, останні події в Польщі, а саме диверсія на залізниці, показують, що Росія винайшла ефективний спосіб не тільки залякувати людей, але й спрямовувати їхню агресію на її ворога — українців. Подвійне бінго. Чи можемо ми взагалі протистояти машині російської пропаганди?

Анна Мєжинська: Основою для формування стійкості до російської пропаганди є усвідомлення її існування й базове знання про те, якими механізмами користується Росія. А також — турбота про свій психічний стан. Адже коли ми в гіршому настрої, то легше сприймаємо пропагандистські меседжі. Нам складніше критично мислити, ми просто приймаємо те, що нам подають, не задумуючись, що за цим стоїть. Отже, три елементи — усвідомлення, знання й турбота про ментальне здоров’я — є ключовими для протидії російській пропаганді у будь-якій країні. 

Росія не лише серед поляків сіє ненависть до українців. Вона ідентично діє щодо німців і поляків, створюючи негативний образ Польщі в Німеччині. Це масштабні територіальні дії, і всі ми є їхньою мішенню. І на першій лінії інформаційного фронту — користувачі соцмереж, ті, на кого насамперед націлена ця «зброя». 

— Якщо дезінформація — це зброя, то ми можемо використовувати щити, щоб захищатися, а можемо також атакувати у відповідь… чи не можемо?

— Чи можемо ми атакувати у відповідь — це питання, яке потребує серйозного стратегічного обдумування на рівні держави. Я зосереджуюся на обороні — тобто на щиті, а не на мечі, якщо говорити образно.

Ми не станемо кращими пропагандистами чи дезінформаторами, ніж вони. Але нам потрібен ефективний захисний щит — його потрібно якнайшвидше створити. А зараз ми в ситуації, коли Росія веде проти нас інформаційну атаку, а ми — геть не захищені. Ніби стоїмо на полі бою як беззахисні цивільні, і по нас ведуть вогонь. 

У нас немає нічого, крім власного розуму, але розум, на щастя, у цій війні відіграє ключову роль

— Нещодавно разом з поліцією у межах соцпрограми «Молодь у центрі» ви провели профілактичне навчання для понад 3 500 молодих людей з  14 міст Польщі. Чи помітили ви різницю між молоддю з різних міст або регіонів щодо обізнаності про дезінформацію?

— Це був приватний проєкт, в якому я була ведучою, а один з поліцейських брав участь у профілактичній частині. Ми зустрічалися з молоддю, говорили про дезінформацію, з якою найчастіше стикаються саме молоді люди, обговорювали хейт, мову ворожнечі й інтернет-шахрайства. Аби сформувати стійкість до дезінформації та обману в соцмережах. Молодь виявилася дійсно відкритою. Виявилося, що хоча молодь технічно вправно користується інтернетом, їй бракує своєрідної «карти», щоб орієнтуватися, що є чим і як працює. Навіть коли я говорила про базові речі, наприклад, про чат-боти на кшталт GPT і те, що вони можуть давати неправдиву відповідь, багато хто про це не чув. 

Таких навчальних ініціатив має бути суттєво більше. Багато років тому, коли тільки з'явилися комп'ютери, у Польщі проводили численні курси комп’ютерної грамотності для всіх вікових груп. Сьогодні потрібні курси, які формують стійкість до інтернет-шахрайств і дезінформації на всіх рівнях, для людей різного віку. 

Ніхто не народжується стійким до дезінформації. Людина за своєю природою довірлива. Потрібно навчати людей навичкам свідомої недовіри

— Росія воює проти Заходу, використовуючи переваги демократичної системи на шкоду цій системі. Що ми можемо протиставити тоталітарній системі?

— Ми лише починаємо усвідомлювати, наскільки руйнівною є ця війна для Заходу — когнітивна, інформаційна, гібридна. Ми ж зазвичай виходимо з того, що співрозмовник не має наміру нас обманювати. Завдяки цій базовій довірі ми здатні створювати громади, суспільства, держави, нації. І саме ці фундаментальні риси людяності в соціальному вимірі Росія зараз використовує проти нас. Кожного разу, коли я це усвідомлюю, мені стає по-справжньому моторошно. Бо по інший бік — маніпулятори без жодних моральних бар’єрів, які готові переступити всі межі, щоб досягти своїх цілей і нас знищити. Не фізично. Але зануривши нас у хаос і слабкість, бо в такому стані нами легше управляти.

— Чи не здається вам, що політики вищого рангу у Польщі мають діяти більш рішуче — посилити відповідальність за дезінформацію, внести зміни у відповідні закони?

— Я говорю про це вже багато років. І в 2022 році, коли ми разом з групою експертів працювали над системними рекомендаціями щодо протидії дезінформації, ми теж наголошували на цьому. Я вважаю, що держава має запровадити кримінальну відповідальність за дезінформацію, таку, що загрожує безпеці держави та здоров’ю чи життю людей. Сьогодні така відповідальність існує лише у випадку, коли дезінформація пов’язана зі шпигунством. Але довести шпигунство часто дуже складно.

Держава досі робить недостатньо для підвищення обізнаності й освіти громадян про дезінформацію.

У мене складається враження, що багато політиків найвищого рівня досі не до кінця розуміють масштаб загрози. Це зброя, якої не видно фізично. Немає крові, немає вибухів, нічого не зруйновано. Але такий вплив руйнує суспільства

Наче нам невеликими дозами, але дуже довго дають отруту. І зрештою коли ця отрута вже проникає у весь організм, реагувати пізно, бо організм вже уражений. Тому реагувати потрібно відразу, щоб людина сама вміла помітити, що те, що їй подають, може бути отрутою; щоб вона не приймала це автоматично, а замислювалася над тим, що вживає. І в цьому напрямі держава робить дуже мало. 

Можливо, тому, що питання вимагає довгострокового погляду на процеси. А політики в демократичних країнах часто при владі лише одну каденцію — якісь чотири роки. За цей час далеко не все можна побачити. І тому маємо те, що маємо.

— Наскільки Польща відстає у впровадженні правил захисту громадян в інтернеті?

— На жаль, дуже відстає. ЄС ухвалив Digital Services Act ще наприкінці 2022 року. Це акт про цифрові послуги, який підвищує захист користувачів платформ від незаконного контенту: закликів до злочинів, педофілії, тероризму, а також надає користувачам можливість оскаржувати блокування акаунтів. Закон мав бути впроваджений у всіх державах-членах до лютого 2024 року. У нас цього досі не зроблено, через що Єврокомісія подала скаргу проти Польщі та ще чотирьох держав до Європейського суду справедливості. Під тиском цієї ситуації уряд нарешті ухвалив законопроєкт, але досі тривають політичні суперечки: права сторона звинувачує його в цензурі, а президент висловлює думку, що це обмежує свободу слова. Є ризик, що закон не буде підписаний.

«Це не наша війна»: як російські меседжі розхитують Польщу

— Щоб ефективно протистояти пропаганді, необхідно гарно вивчити ворога, не рівняти його по собі, спробувати мислити, як він. Як думаєте, чи достатньо добре поляки знають росіян? Можливо, є якісь стереотипи та ілюзії щодо них?

— Українці, які сьогодні ведуть боротьбу з росіянами в інформпросторі, знають про них значно більше, ніж ми. І ми могли б багато чого навчитися від українських служб у цій сфері. Певне навчання відбувається, але переважно на експертному рівні. Проте це ще не та співпраця, яка перетворюється на політичні рішення чи конкретні дії. 

Щодо поляків — так, багато хто не любить росіян або Росію з історичних причин, хоча це, звісно, не стосується всього суспільства. Не можна сказати, що всі ставляться до росіян негативно. Стереотипів справді багато — як народ ми воліємо тримати дистанцію до Росії. Думаю також, що чимало людей взагалі не хочуть замислюватися над тим, якими є росіяни, не прагнуть їх пізнати. 

— Дезінформація постійно еволюціонує. Чи можна помітити в ній якісь «тренди» від початку повномасштабної війни в Україні?

— Відразу, тільки-но почалася повномасштабна війна, у Польщі різко посилилась антиукраїнська дезінформація. З того часу й до сьогодні вона спрямована на одне — відвернути поляків від українців. 

Спершу — демотивувати людей допомагати біженцям, і робиться це в різний спосіб. Один з найгучніших прикладів — наратив про те, що до Польщі масово приїжджають темношкірі іноземці нібито з України, які є небезпечними злочинцями, тож будуть вбивати й ґвалтувати польок. Ця брехня навіть спричинила заворушення на Підкарпатті. У перші тижні війни, коли кількість українських біженців була найбільшою, там організувалися групи, які ходили вулицями й намагалися «розправлятися» з іноземцями самостійно. Наступний приклад — геть інший тип впливу, психологічний, спрямований на молодих польок, які перебувають у пошуку партнера. В інтернеті було запущено цілу кампанію, покликану переконувати молодих польок, що українки, які приїжджають до Польщі, «крадуть у них чоловіків». 

Я наводжу ці два приклади, бо вони дуже добре демонструють, наскільки різноманітними є методи впливу: від примітивного нагнітання страху й расистських тез — до тонкої психологічної маніпуляції, націленої на конкретну соціальну групу. 

Сьогодні Росія вербує іноземців зі східних країн, особливо з України або тих, хто має український паспорт — неважливо, справжній чи ні, — щоб саме вони здійснювали диверсійні й саботажні дії в Польщі. Адже тоді Росія в подвійному виграші. При цьому їхній меседж завжди один: «Українцям не варто допомагати».

— Які дезінформаційні кампанії найчастіше зустрічаються в Польщі та Центрально-Східній Європі?

— Антиукраїнських наративів сьогодні найбільше. Це широка група меседжів. Насамперед — криміналізація образу українців (і це не новий тренд, він помітний у мережі ще з 2014 року, від моменту окупації Донбасу). В інтернеті ведеться активне розповсюдження будь-яких кримінальних інцидентів за участі українців, навіть дрібних, при одночасному замовчуванні аналогічних правопорушень, скоєних поляками. 

З іншого боку, поширення тверджень, що українські біженці забирають у поляків місця в черзі до лікаря, в дитсадках і школах, гроші, соціальну допомогу. Також постійно присутня нарація про те, що польська влада нібито хоче втягнути країну у війну, і що «це не наша війна». До того ж вже багато років у Польщі циркулюють російські антиєвропейські, антинатовські та загалом антизахідні наративи — усі ті меседжі, які мають знеохочувати поляків до приналежності до ЄС і НАТО, підштовхувати до виходу з Євросоюзу. 

Мета Росії сьогодні — не лише удар по Україні та її знищення, а й руйнація Євросоюзу як спільноти. ЄС — сильний суперник для Росії, зокрема економічно. Але якщо європейські країни діятимуть окремо, порізно, то кожна з них стане значно слабшим суперником. Ось чому антиєвропейських меседжів зараз чи не стільки ж, скільки антиукраїнських.

Часто люди вірять фейкам більше, ніж фактам

— Хто найбільше піддається впливу дезінформації і чому?  

Соціальні й психологічні дослідження вказують на різні групи. Це люди, які зазвичай шукають альтернативні, неофіційні джерела інформації, обираючи позасистемних авторитетів. Для них науковець з державного університету — не авторитет, натомість той, кого з університету звільнили, — так. Лікар з лікарні — не авторитет, а лікар, який має проблеми з медичною палатою — так. Такі люди довіряють тим, кого державна система з тих чи інших причин «виштовхнула». І це величезний простір для російського впливу. Ми це почали спостерігати під час пандемії, коли середовища, що виступали проти санітарних обмежень, були буквально інфільтровані проросійськими активістами. На їхніх каналах з’являлося багато проросійських меседжів. І вплив на ці групи лише посилився після початку повномасштабної війни. 

Сьогодні ці групи дійсно дуже проросійські, бо роки «малих доз» цієї отрути зробили свою справу — вони нею отруїлися. І ось вже маємо радикальні середовища — радикальну правицю та лівицю. Обидві ці групи вразливі до дезінформації. Але якщо в Польщі радикальна лівиця — відносно невелике середовище, яке не має політичного чи соціального значення. То радикальна правиця — велика група з чималим впливом, який стає дедалі помітнішим. Російські наративи поширюються саме тими людьми, які належать до цього ультраправого середовища.

— Роздратування війною в Україні та негативне ставлення до біженців у Польщі — це успіх Путіна?

— Насамперед хочу зауважити, що хоча кількість таких людей у Польщі зростає, це далеко не всі, і дуже багато поляків залишаються налаштованими позитивно щодо українців. По-друге, певний процес цілком природний — наростаюче виснаження війною, постійний страх, який змінює наше сприйняття ситуації. Ми постійно перебуваємо у стані тривоги й напруження, не завжди знаємо, як із цим впоратися. 

Припускаю, що частина молодих поляків до 40 років боїться, що війна може поширитися, і вони будуть змушені воювати. Це підсилює негативне ставлення до війни й до України. Пропагандистські джерела підливають масла до вогню: «Якби не українці, війна б закінчилася». Молоді чоловіки з ультраправими поглядами можуть мислити егоїстично: якщо війна закінчиться в Україні, їхня безпека зросте, і вони не будуть мобілізовані. Чи закінчиться війна на користь України, їх це не особливо цікавить. Для них найважливіше — щоб зникла загроза їхньої особистої участі в якій-небудь війні. Це короткозоре мислення, бо якщо Росія переможе в Україні, то вона захоче розширити свої здобутки, і це розуміють всі, хто бодай трохи знає ворога.

— Чи є штучний інтелект новим інструментом пропаганди?

— Так, Росія застосовує технології штучного інтелекту щонайменше вже три роки, і робить це масштабно. Наприклад, для створення й ведення акаунтів у соцмережах. Те явище, з яким ми стикаємося сьогодні — масове поширення проросійських або антиукраїнських коментарів після російських провокацій чи диверсій, зокрема після недавніх подій на залізниці чи атак дронів на Польщу, — стало можливим саме завдяки ШІ. 

З великою ймовірністю перша хвиля негативних повідомлень у соцмережах йде не від поляків і навіть не від реальних користувачів. Їх пишуть так звані «боти» або створює штучний інтелект. Але саме вони формують думки тих, хто читає ці коментарі згодом. Мовляв, якщо так думають у мережі, то так думає більшість 

— І що з цим можна зробити?

— Європейська Комісія нещодавно представила цілий пакет рішень для боротьби з дезінформацією. Йдеться, зокрема, про підтримку незалежних медіа, фактчекерів, включно з навчаннями щодо протидії дезінформації та формуванням стійкості до неї для різних соціальних груп. Також йдеться про створення європейської мережі співпраці в різних сферах, щоб легше було виявляти дезінформацію. 

Рішення існують, але політична ситуація може призвести до того, що вони не будуть обов’язковими для всіх держав. Деякі країни просто не захочуть до цього долучитися. І я, наприклад, не впевнена, чи Польща виявить бажання. Тож проблема не в тому, що немає рішень. Вони є. Впровадження навіть однієї зміни вже покращило б ситуацію. Запуск навчальних, освітніх та інформаційних програм на різних вікових рівнях уже з наступного року змінив би стан справ. А доки ми цього не робимо, нічого не зміниться. 

«Регулярно отримую погрози й піддаюсь атакам»

— З якими труднощами ви стикаєтесь як людина, яка досліджує інформаційні операції? Чи погрожують вам?

— Так, майже постійно я піддаюся різним атакам. Найчастіше безпідставно ставлять під сумнів мої висновки. Ми отримуємо судові позови, що мають на меті залякати, хоча не мають жодних фактичних підстав. Тобто я пишу правду, є докази, але нас все одно лякають позовами, щоб втягнути мене й редакцію, з якою я працюю (OKO.press), у довгі та виснажливі судові процеси. Також я часто стаю мішенню польських проросійських і крайніх правих груп, бо саме про них найчастіше пишу. Якщо якийсь мій матеріал викликає резонанс, проти мене можуть запускати великі мережеві кампанії. Буває, я отримую погрози — як щодо себе, так і щодо моєї родини.

— І що саме вони пишуть?

— Знаєте, я з ними не розмовляю. Вони просто надсилають повідомлення — зазвичай анонімні, лякають, натякають, що проводять збір інформації про мою родину. Або повторюють класичне звинувачення з анонімних акаунтів, що я «захищала російського шпигуна». А якщо я нібито його захищала, то, мовляв, точно з ним співпрацювала, тож я — агентка, яка ще й мала з ним сексуальні контакти. Це не має нічого спільного з реальністю, але спростування цього з мого боку мало допомагає.

— Але ви все одно працюєте. Це вас не лякає?

— Мета тих, хто це робить, — підірвати довіру до мене, змусити відступити, або щоб усі, хто хотів зі мною співпрацювати, більше цього не робили. На щастя, їм це не вдається. Далеко не всі вірять у ці звинувачення. Багато що залежить від психологічної стійкості. Це гра на те, скільки ти можеш витримати. 

— Що б ви порадили людям щодо того, як вберегтися від впливу брехні у соцмережах?

— Насамперед варто усвідомити, що будь-яка інформація, яка з’являється у соцмережах, може бути неправдивою. 

Що сильніші емоції викликає у вас повідомлення, то швидше має загорітися «червона лампочка» в голові, що хтось намагається вплинути на нас певним чином. Варто тимчасово, бодай на 10 хвилин, відкласти смартфон або ноутбук і переключитися: подивитись у вікно, поговорити з кимось, приготувати їжу або випити каву. Коли емоції вщухнуть, мозок буде знову здатний критично мислити 

Відтак можна повернутися до інформації та перевірити її джерело: чи знайоме воно, чи не видає себе за справжнє медіа. Потім слід порівняти цю інформацію з іншими надійними джерелами. Якщо немає підтвердження, не варто поширювати цю інформацію. Це базовий метод, бо фізично неможливо перевіряти кожну новину самостійно. 

Тож складаємо список надійних джерел, піклуємося про свій емоційний стан. Це ефективно й не складно, але вимагає певної навички.

— Які конкретні кроки могли б стримати зростання антиукраїнських настроїв у Польщі?

— По-перше, треба чітко говорити про роль Росії та демонструвати її дії. Що Росія вербує проросійських українців для саботажу в європейських країнах. По-друге, у Польщі бракує соціальних ініціатив, які б об’єднували українських біженців і поляків. Ми живемо у різних світах, мало знайомі одне з одним, і це породжує недовіру. 

Обидві сторони — поляки та українці, повинні створювати більше позитивного спільного простору. Значною мірою це завдання поляків, бо ми тут живемо, але активність українських громад також важлива. У країнах, де вдалося уникнути ворожнечі між біженцями й місцевими, реалізовувалися локальні проєкти зі спільною діяльністю, часто підтримані державою. Отже, маємо об’єднуватись і бути разом.

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Разом краще» — це цикл про те, як поляки й українці щодня створюють нову спільноту — на роботі, у сусідстві, культурі та суспільному житті. Ми прагнемо вийти за межі стереотипів і боротися з дезінформацією. Показати, як солідарність, співпраця і взаємна довіра формують соціальну стійкість. Що сила держави починається з людей, які знають, що можуть розраховувати одне на одного. Цикл створено у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU.

Олівія і Григорій: «У змішаних родинах діти красивіші»

Історія Олівії і Григорія почалася влітку 1999 року на узбережжі Балтійського моря, куди вона, студентка русистики з Польщі, приїхала в інтеграційний табір. А він, студент-історик Вроцлавського університету з України, підробляв там у кейтеринговій фірмі.

«Ми познайомилися в черзі до їдальні, — згадує Олівія. — Я дізналась, що там працюють хлопці з України, захотіла попрактикувати російську, яку тоді саме вивчала. Сіла за столик із Гришею. Ввечері він запросив мене на дискотеку. Так усе й почалося».

Григорій приїхав вчитися до Польщі, бо мав польське коріння. «В Україні тоді було важко вступити до вишу, особливо якщо не мав знайомств. Тут усе здавалося простішим».

Що привабило? «Вихованість, шляхетність, тепло, добра енергія. З Гришою я почувалася легко, природно, без напруження. Він взагалі дуже добра людина». Олівія сміється, що ніколи не планувала вийти заміж за поляка. «Не знаю чому, але поляки здавалися мені трохи… нудними. Може, надто передбачуваними. Не мали тієї спонтанності, яку я бачила у людей зі сходу».

За п’ять років вони одружилися. Не всі в родині Олівії відразу це прийняли.

— Тато був проти. Питав: поляків мало?

«У нього були стереотипи ще з радянських часів. Він, як і більшість поляків, навіть не розрізняв українців і росіян. Але коли ближче познайомився з Гришою, змінив ставлення. Тепер він його обожнює й каже, що це найкращий зять у світі».

Перший культурний шок стався… за столом. У польській родині Олівії завжди було «по-простому» — святкові застілля влаштовували лише у великі свята. «А от коли я бувала в Україні, то взагалі не відчувала різниці між звичайним днем і святом — стіл завжди був щедро накритий. У Польщі такого немає», — зізнається вона. Відмінності в кухні теж далися взнаки. «Григорій виріс на кашах — гречаній, пшоняній, вівсяній. А в Польщі каш майже не їдять. У нас — канапки, яєчня. До каш я так і не призвичаїлась», — усміхається Олівія. 

Ментальність теж виявилася трохи іншою: «В Україні люди більш розкуті, відкриті, швидше знаходять спільну мову. Зустрічі — це сміх, емоції, живі розмови. У Польщі все стриманіше, більше дистанції, інколи занадто офіційно. Іноді такі зустрічі здаються штучними».

Звернула увагу Олівія й на соціальні відмінності: «В Україні контраст між багатими й бідними набагато помітніший. Заможні люди часто відкрито демонструють свій статус — дорогі авто, брендовий одяг, розкішні ресторани. У Польщі більше стриманості — навіть ті, хто добре заробляє, рідко виставляють статки напоказ».

З усмішкою вона згадує перші роки спільного життя: «Спочатку українська душа в Гриші сильно грала. Якщо вечірка — все витрачав на їжу, вино й гуляння. А потім не мали на рахунки! Довелося його навчити, що так не можна. Тепер він більш “європейський” — планує, економить, думає наперед».

Сьогодні в їхньому домі — партнерство. «Мій чоловік все робить — заробляє, готує, прибирає, пере. Так його виховали. Але я знаю, що в Україні це не звичний випадок. У знайомих українок переважно вся хатня праця на плечах — діти, дім, покупки. Я вважаю це несправедливим».

Подружжя виховує 17-річну доньку Амелію. Вона виросла в Польщі, але шанує свої українські корені. «Вона чудово говорить українською.

Донька працює в кав’ярні, де більшість персоналу — українці. Коли каже, що її тато з України, всі радіють: “О, то ти наша!”

Олівія багато років займається волонтерством. У 2012 році вона долучилася до Товариства друзів України, допомагала під час Майдану, а після 24 лютого 2022 року — разом з чоловіком і донькою — підтримувала біженців. «Війна стала шоком. Хоч чоловік як історик не раз казав, що такий конфлікт можливий, ніхто не хотів у це вірити. Сестра чоловіка відмовилася виїжджати — сказала, що лишається, бо Україна — її дім. Ми досі хвилюємося, але дуже поважаємо її силу».

У повсякденні Олівія не бачить відчутного погіршення польсько-українських стосунків. «На вулиці я ніколи не бачила сварок чи неприязні. В інтернеті — інша справа, там стільки хейту, ніби хтось спеціально хоче нас посварити». Проте напруга інколи відчувається. «Поляки емоційно реагують, коли бачать небідних українців у дорогих ресторанах чи автівках. Це природно — адже багато хто допомагав від щирого серця, віддавав свої речі. А потім бачить таке й думає: чому ці люди не допомагають своїм?».

Зараз Олівія викладає польську мову для іноземців — зокрема, для українців. 

Чому польки рідше обирають українців? «Через старі стереотипи з радянських часів. Тоді все зі сходу асоціювалося з бідністю, алкоголем, агресивністю. Це закарбувалось у свідомості. Сьогодні польки незалежні, прагнуть партнерства й бояться, що чоловік зі сходу буде надто традиційним. Але це неправда — чимало українців сучасні, турботливі й партнерські. Мій чоловік — найкращий тому приклад».

І додає з усмішкою: «Що більше культур у родині, то цікавіше життя. І діти в змішаних сім’ях насправді красивіші».

Домініка і Давид: «Тільки в Україні мені по-справжньому захотілося жити»

Домініка Дейнека та її майбутній чоловік Давид познайомилися десять років тому в Польщі, на роботі. «Спочатку спілкувались англійською, бо я не знала української, а він — польської, — сміється Домініка. — А згодом я вирішила, що навчу його розмовляти польською. Насправді це він перший звернув на мене увагу й довго набирався духу, щоб запросити на побачення».

Стереотипи щодо українців? Так, деякі були. «Я колись чула, що українські чоловіки багато п’ють. Тим часом мій чоловік практично не вживає алкоголь». Для її родини й друзів національність Давида ніколи не була проблемою. «Бабуся й дідусь мого чоловіка полюбили мене з першої зустрічі». Одружились у 2019 році, мають двох дочок — старша навчається у Польщі, а менша зараз живе з мамою… в Україні. 

«Ми живемо на дві країни, постійно їздимо туди-сюди. Це нелегко, але вже стало нашим звичним ритмом», — пояснює Домініка.

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, сім’я була в Польщі. «Давид зібрався воювати, але завадили проблеми із серцем. Тому ми почали волонтерити. Я робила окопні свічки, ми висилали гроші, купували все те, що тоді здавалося неможливим знайти».

Ще в 2018 році ми планували переїзд в Україну, але пандемія й війна внесли корективи. «У 2024 році наша донька мала йти до школи, і треба було приймати рішення, де саме, бо системи освіти в Польщі й Україні відрізняються. І ми вирішили, що спочатку я поїду з молодшою в Ужгород “у розвідку”, а старша поки залишиться вчитися в Польщі».

Для Домініки, яка вже добре знала Україну, адаптація пройшла легко. «Мені навіть було трохи соромно, бо всі хотіли допомогти, а мені допомога не була потрібна — я вже все знала».

Сьогодні вона живе в Ужгороді, веде блог @deineka.domi й працює викладачкою польської мови для українців. «Переїзд дав мені можливість розвитку — я відкрила ФОП, почала працювати самостійно, проводжу заняття онлайн і офлайн. Це для мене новий розділ життя».

У своїх постах Домі часто ділиться теплими і глибокими спостереженнями про країну, у якій живе:

«Що мене найбільше вразило в Україні? Люди, які завжди підтримують. Культура, яку українці зберегли всупереч усьому. Сила народу, яка надихає. Це те, чому я закохалась у цю країну»

Про відмінності у побуті та менталітеті вона говорить так: «Українці більш відкриті, щирі, душевні, частіше допомагають одне одному. Українські чоловіки краще ставляться до жінок — вони більш галантні, уважні. Але часто довше живуть з батьками, і це іноді створює труднощі у стосунках».

Хоч Домі й звикла до української реальності, деяких польських речей їй усе ж бракує:

«Rossmann — мій улюблений магазин з дрібничками, які завжди рятують. Znany Lekarz і Booksy, де можна за хвилину записатися до лікаря чи на б’юті-процедуру. BLIK — система, без якої онлайн-платежі здаються допотопними. Але навіть без цього всього я відчуваю, що Україна стає моїм другим домом».

Попри всі труднощі, саме тут вона відчула, що живе по-справжньому: 

‍— Більшу частину життя я провела в Польщі, але тільки в Україні мені по-справжньому захотілося жити!

Тут я відчуваю, що на своєму місці. Це не означає, що все легко, але саме тут я знайшла справжню мотивацію рухатися вперед».

У родині Домініки й Давида немає чіткого поділу ролей: «Ми разом працюємо, разом виховуємо дітей, разом прибираємо й готуємо. Усе залежить від того, хто скільки може в цей момент — іноді 50/50, а іноді 10/90. Це нормально». 

Кулінарні звички теж змінилися. «Мій чоловік — кухар, тому до їжі ми ставимося серйозно, — усміхається Домі. — І мушу сказати: мені зараз важко їсти в Польщі, тому що в Україні набагато кращі продукти. Навіть прості овочі чи домашнє молоко тут мають справжній смак».

Вдома родина розмовляє двома мовами — українською і польською. «В Україні частіше польською, щоб діти не забули. А в Польщі — як хто скаже», — пояснює вона.

Свята також відзначають по-своєму: «Ми пояснюємо дітям, що важливими є і День Незалежності Польщі, і День Незалежності України, і День захисників та захисниць України. Це частина нашої спільної традиції».

Коли Домініку запитують, звідки вона, вона знизує плечима:

‍«Я ще не українка, але іноді чую від поляків: «Геть звідси! Ти вже не в себе»

Це боляче. Але я знайшла свою відповідь: ми всі — люди. І для розумних людей національність не є проблемою. Любов не питає, з якої ти країни, не зупиняється перед кордонами. Ми зараз в Україні — і саме тут відчуваємо, що це наш дім».

Марта і Павло: «Якщо наше кохання витримало фронт, воно витримає все»

Їхня зустріч у 2016 році у Варшаві була далекою від романтичної історії. Марта Червінець-Івасик, професійна генеалогиня, допомагала Павлові з Івано-Франківська знайти документи про військову службу його предків у польській армії. Він працював в охороні й хотів легалізувати своє перебування в Польщі. «У його випадку документи знайти не вдалося, — згадує Марта. — Але коли ми зустрілися й почали розмовляти, вже не могли відірватися одне від одного».

Павло досить впевнено говорив польською, тож мовного бар'єра не було. Марта теж мала перевагу: протягом семи років їздила в Україну по роботі й добре її знала. «Ми могли говорити про Україну годинами, — згадує вона. — Моє улюблене запитання до людей було: “Де в Україні є діючий вулкан?” Якщо хтось знав відповідь, я відразу фіксувала: “О, своя людина”». Павло відповідь знав.

«Я завжди сміялася, що чоловікові не пощастило: знайшов собі польку, яка говорить українською, розуміє російську — тож навіть по телефону на мене не поскаржишся, бо я все розумію».

Стереотипів щодо українців Марта не мала. «Скільки разів у мене траплялися проблеми на українських дорогах — завжди хтось зупинявся, щоб допомогти. І якщо це був чоловік, то не було й мови, щоб я щось робила сама. А якби я спробувала заплатити, образився б».

Через рік після знайомства пара побралася. Мусили доводити, що це не шлюб заради документів: «Ми пройшли всі перевірки — з доказами, фотографіями, свідками».

У 2021 році Павло, професійний військовий з 21-річним стажем, поїхав в Україну оформити пенсію. Але президент Зеленський підписав новий закон, який збільшив вислугу років з 20 до 25. «Я дозволила чоловікові підписати трирічний контракт. Думала: я ж буваю в Україні щомісяця, він приїжджатиме на свята — якось дамо раду». До лютого 2022 року спілкувалися щодня через WhatsApp. А потім почалася війна...

«Я страшенно боялась і навіть не знала точно, де він є, адже місце перебування не можна розголошувати. Лише згодом він зізнався, що вже від січня на фронті», — згадує Марта. Павло сім місяців служив на передовій у 24-й механізованій бригаді. Вони спілкувалися через супутниковий інтернет. «Він казав, що більше, ніж ворога, боїться втратити зв’язок — цей контакт був для нього, як громовідвід».

Павло наступив на міну, але завдяки дуже доброму взуттю вдалося зберегти ногу — хоч наслідки відчуває досі. Після повернення з фронту чоловік переніс сім операцій, лікарі двічі діставали з його тіла металеві осколки. «Я навчилася жити з тим, на що не маю впливу. Завжди прошу його надсилати виписки з лікарні. Це єдиний спосіб зрозуміти, що з ним насправді, як він себе почуває».

Тепер Павло продовжує службу, хоча вже не на передовій. «Як і багато військових, має ПТСР. Вони всі хочуть залишатися сильними, “залізними”. Мій чоловік мене дуже любить, тому робить усе, щоб не показувати слабкість». Одного разу під час терапії лікарка запропонувала Павлові: «Може, нехай дружина залишиться?». Павло відмовився — не хотів, щоб Марта чула. «А я хотіла б, щоб він розповів мені все — тоді б йому стало легше. Але він робить усе, щоб мене цим не обтяжувати».

Не бажаючи просто чекати, на початку війни Марта стала організовувати гуманітарну допомогу. Вона возила в Україну все, що могло врятувати життя: аптечки, ноші, генератори для шпиталів, медикаменти. «Навіть лікарні не мали тоді базових речей. Солдати переживали поранення й операції, а потім помирали, бо вимикали світло, яке живило апарати», — пояснює вона. Марта їздила з вантажами в Україну п’ятнадцять чи шістнадцять разів.

«Уся Польща тоді об’єдналася: друзі, знайомі, колеги. Завдяки їм ми купили тепловізор для Павла, коли потрібно було — мазі з іонами срібла. Люди самі приносили пакунки. Понад сто посилок — ніби крапля в морі, але комусь це врятувало життя».

Ця допомога стала для Марти способом не почуватися безсилою, але з часом позначилася на її здоров’ї — з’явилися симптоми депресії та ПТСР. Тепер їй краще, але вона наголошує: «Психологічна підтримка потрібна не тільки воїнам, а і їхнім дружинам і матерям — щоб вони знали, як пережити цей біль і щоденний тягар війни».

Марта погоджується, що стосунки між поляками й українцями стали складнішими. «Був момент, коли я думала: чому мій має воювати, а хтось спокійно пересиджує? Але побачивши, які виснажені солдати у шпиталях, усвідомила: не всі витримають це пекло».

Її позиція залишається незмінною:

«Це наша спільна війна. Ми повинні усвідомлювати загрози, не піддаватися дезінформації, російським ботам, які намагаються нас посварити». Вона нагадує про спільну історію — міжвоєнну дружбу, Івана Франка й Марію Конопницьку, змішані шлюби. «Тоді могли — чому тепер ні? Ми з Павлом — найкращий доказ того, що нас набагато більше єднає, ніж ділить»

Марта досі чекає. Щодня. На кожен дзвінок. «Думаю, нам буде важко повірити, що це вже назавжди», — каже вона про день, коли Павло нарешті повернеться. В її серці Україна — другий дім, а в думках — чоловік-герой, яким вона безмежно пишається. «Я надзвичайно горда, що мій чоловік — український військовий. Це дуже щира, добра людина, одна з найкращих, кого я взагалі знаю».

Вона вірить, що настане день, коли не доведеться зі страхом перевіряти телефон. Коли вони просто зможуть бути разом. Бо якщо їхнє кохання витримало фронт, поранення, операції, ПТСР і сотні кілометрів розлуки — воно витримає все.

‍

Фотографії з приватних архівів героїнь

Жорстокість росіян по відношенню до українців — не нове явище в історії нашої країни. Одними з найстрашніших її сторінок є Голодомори 1932-33 і 1946-47 років. Росіяни завжди так сильно намагалися приховати те, як знищили від 3,9 до 7 мільйонів українських життів, що наш обов'язок — берегти спогади, немов ті зернятка після зачистки, а також передавати їх від покоління до покоління. Свідків подій вже немає в живих. Але є ті, кому вони розповіли свої історії. Зокрема про те, що як не намагалися росіяни знищити в українцях людяність, їм це не вдалось. Адже любов завжди перемагає.

Надія Сулима, пенсіонерка: «Їли всі бур'яни підряд. Навіть полин. У деяких не лишилось жалю навіть до власної дитини»

— В 1933 році моїй мамі Олександрі Рябенко було шість років. Разом  тим вона добре запам’ятала Голодомор, багато розповідала про те, що бачила. До колективізації у родини на Київщині було все для життя: їжа, господарство, радість. Але одного дня все відібрали. 

Мама залишила записи (дослівно): «У людей не було що їсти, бо все забрали в колгоспи. У кого ще лишалася корова, тим було легше вижити. У нас була сім’я з шести людей. Корови не мали, виживали на бур’янах. Мати й старша сестра ходили в колгосп полоти буряки, і там, у полі, варили «болтуху» — так і рятувалися. А ще у нас був великий, але порожній сарай. Там стояли колгоспні коні, за якими доглядав батько. За це йому давали трохи муки. Мама міряла її склянкою, розподіляла на кожен день — так і виживали. Батько ще пас корів уночі — за кусок хліба». 

Вона також розповідала, що тоді й бур’янів не було, бо люди з’їдали всі рослини. Коли зацвітала акація, збирали цвіт, мама сушила його в печі, товкла на борошно й додавала до бур’яну. З цього пекла «ляпоники». У ті часи їли всі бур’яни підряд. Спочатку збирали лободу. Потім  — полин. Але він був таким гірким, що навіть у страшному голоді було майже неможливо його їсти. 

Мати годувала дітей уночі, без світла, бо вдень люди стояли під вікнами, стукали, просили хоч щось їстівне — в когось уже й бур’яну не лишалося 

Якось мама гралась у подружки в сусідів, коли до них прийшли «активісти». Забрали все, що знайшли. За піччю стояв горщик із сухим лушпинням від картоплі — теж забрали. Після того батько й мати тієї подружки померли. А дівчинку забрали до яслей — там вона й вижила, бо в яслях трохи годували. 

Мама згадувала, як сусіди зарізали теля. Господар родини поділився м’ясом зі своїм братом — бо «шкода людей, щоб не помирали». Але недовго тривала їхня радість: хтось доніс. Прийшли, забрали бочку з м’ясом, подбали, щоб у домі нічого не лишилося. 

Гинули цілими сім’ями по п’ять, шість, сім чоловік. Підводи їздили й збирали тіла, скидали всіх до однієї ями. Весь час сильно хотілося їсти. Люди озвіріли від голоду. У деяких не залишилось жалю навіть до власної дитини. Одного разу бабуся варила бур’ян, аж тут прийшов сусід. Побачив дітей і питає:

— Ви що, дітям їсти даєте? Бо ми — ні. Повмирають — будуть інші діти

Мама каже: «Я слухала — і не вірила, що таке може сказати людина». Мама прожила 96 років і 10 місяців. Вона завжди повторювала: «Як добре зараз жити». Але застала наприкінці життя ще одну війну — російсько-українську. Померла торік.

Марія Сирчина, редакторка: «Бабуся ховалася від крадіїв хлібу, а дідуся хотіли з'їсти»

— Прабабуся Груня під час Голодомору жила з чоловіком і маленьким сином під Уманню, на Черкащині. Вона багато працювала — вдень і вночі — і завдяки цьому зуміла вижити. Бабуся дійсно була винятковою господинею і швачкою, у якої замовляли одяг жінки з міст. У прабабусиного сина, мого дідуся, був друг, і вони іноді грались у хлопця вдома. Українська традиція гостинності передбачає, що гостя треба нагодувати. Втім, на плиті була лише юшка з нічого. 

Поставили дві тарілки для юшки: своєму сину дали ложку, а моєму діду — виделку  

А якось дідусь зник. Пішла чутка, що його вкрали й з'їли (були в 1933 такі випадки). Шукали-шукали — зрештою знайшовся. Прабабця завжди про цей випадок розповідала дуже емоційно.

Друга прабабуся Маня жила в селі під Харковом — з мамою, кількома сестрами й братом. Її врятувало те, що якась їхня родичка працювала у місті на комбінаті й давала їм нишком картки на хліб. Дві хлібини — на цілу родину на тиждень. Ось і вся їжа. Спочатку за хлібинами їздила мама, але оскільки вона майже не їла того хліба, залишаючи все дітям, то у неї стали пухнути ноги. Коли геть відмовили, за хлібом стала їздити моя прабаба. Будучи дитиною, добиралася до міста поїздом, вагони якого призначались для худоби. Коли всередині не було місця, доводилось їхати на даху. На тих, хто їхав з міста, часто полювали злодії, щоб відібрати наїдки, талони. Бабуся розповідала, як щоразу всю дорогу тряслася від страху. 

Були бандити, які прив'язували міцну мотузку до дерева, а інший її край з великим потрійним крюком закидали на поїзд — в надії зачепити й стягнути чиюсь сумку. Часом крюк чіплявся за людину, відриваючи від неї шматки 

Полювали крадії і на тих, хто був всередині вагонів. Якось зайшли й стали забирати у всіх їжу, а моя мініатюрна бабуся сховалася під лавкою за чиїмись ногами. Її не помітили! А як страшно було йти від станції до міста через ліс, в якому теж нападали. Небезпека була всюди. У черзі за хлібом люди час від часу падали замертво. До весни, коли з'явилася кропива, з якої варили суп, не дожив кількарічний брат бабусі. Коли її мама втратила сили, прабабуся ходила кликати лікаря, але той не відгукнувся. Тоді вона прийшла до нього з останнім шматком хліба, і він погодився оглянути маму. Так молодша донька врятувала майже всю свою сім’ю».

Христина Коновалова, журналістка: «Мамі порадили віддати дітей у дитячий будинок»

«Моя бабуся Неоніла Клименко народилася на Київщині, зараз цей хутір входить у Чорнобильську зону. Її мати походила із заможної родини, а хутір належав її дідові Новицькому, який був поляком. Разом з тим прабабуся вийшла заміж за чоловіка з бідної родини. Дітей народилося багато. Коли почався Голодомор, бабусі було чотири роки. Але згадка про те, як було холодно й голодно, лишилась на все життя. А ще — як під їхньою хатою просив їжі, а згодом помер від голоду чоловік.

Сусіди й родичі порадили матері віддати бодай частину дітей до сиротинця, особливо дівчат, бо там, мовляв, краще харчування й одяг. 

І її із сестрою таки туди віддали. Там вони отримували регулярне харчування й завдяки цьому вижили 

Мати бабусі також пережила Голодомор. Мала невеликий запас замерзлої картоплі, грибів, іноді вдавалося знайти ягоди в лісі. Робила з бур’янів різні відвари. Але всі люди в селах тоді були виснажені, мали опухлі руки й ноги  — типовий вигляд під час Голодомору.

Тетяна Бакоцька, журналістка: «Найбільша радість була, коли мама давала на обід крихти хліба»

— Бабуся Євдокія Онищак пережила Голодомор 1946-1947 років в селі Чернігівка на півдні України (нині — Миколаївська область). На той момент їй було 12 років. Розповідала: порція їжі для дітей на день — сто грамів макухи (побічний продукт після віджиму олії з насіння соняшника — Авт.) і сто грамів перегону (так у селі називали знежирене молоко). Найбільша радість була тоді, коли мама давала до школи на обід крихти від сухого хліба. Але це закінчилося, коли всі сухарі вона зібрала до торби й занесла до в’язниці. Адже батька моєї бабусі, Семена Бондаренка, заарештували, бо той приніс додому з поля дві жмені кукурудзи. 

Він це зробив, щоб родина не вмерла з голоду. Але згідно із законом «Про 5 колосків», що діяв з 1932 до 1947, навіть жменя зерна була підставою засудити людину за розкрадання колгоспного майна щонайменше на 10 років. Батька бабусі відправили до трудового табору за 3500 км на північ Росії. Щоб він не вмер з голоду у дорозі, його дружина три дні стояла в черзі разом з родичами інших в'язнів-селян, перш ніж передати у віконце в’язниці торбу сухарів і невеликий шматок сала, який вдалося виміняти за свою найдорожчу хустку. Але батько бабці так і не повернувся із заслання. 

Закон «Про п'ять колосків» поширювався і на дітей, але коли сутеніло, бабця з подружками ходили до колгоспних полів з надією знайти бодай кілька зернин. 

Працівник колгоспу наздоганяв дітей верхи на коні, шмагав батогом, лякав, що наступного разу вб’є, якщо вони підійдуть так близько до поля… на якому гнило зерно

Він був росіянином із сусіднього села й ненавидів українців. 

У селі заарештували й вислали до Сибіру багатьох селян, конфіскувавши майно. У будинку однієї родини розмістили школу, в іншому — клуб. Людей, які вмирали від голоду, збирали на гарбу (високий віз для перевезення снопів, соломи, сіна, — Авт.) й вивозили на кладовище. Воно було огороджене муром з каменя-ракушняка, тому тіла перекидали через паркан. Поховань не було. Подібна ситуація була і в інших сусідніх селах.  

Тетяна Лемешко, письменниця, членкиня НСПУ: «Брат бабусі повернувся з плавання і її врятував»

— У селі Витачів на Київщині, де в 1893 році народилась моя бабуся Палажка Пащенко, до 1933 року проживала тисяча людей. Близько 800 з них загинули від голоду. Ті, хто жив ближче до берега Дніпра і ще могли рухатися, ловили рибу, ті ж, хто мешкав на кручах, практично не мали шансів. 

Комсомольська «червона мітла» проводила масові обшуки в селянських хатах, і того, хто не хотів віддавати добровільно, — били. Бабуся заховала пшоно у димарі, але його знайшли. Грабувала не тільки районна влада, а й «свої» нелюди. Мертвих звозили підводою до однієї ями. Наповнювали, засипали й копали іншу. 

Часто до ями потрапляли ще живі. Бабусина хата була біля церкви, неподалік від кладовища. Вона розповідала, що люди — знесилені, але ще живі — стогнали, просили хліба, ворушилися, простягали руки.  Уявіть цей жах… 

На сільському цвинтарі лежать одинадцять дітей і перший чоловік моєї бабусі Палажки. Усі вони померли мученицькою смертю у голодний 1933-й. Опухлих, напівживих бабусю і її старшого сина Грицька, які лежали знесилені і не могли вже встати, врятував її рідний брат-моряк Каленик Василенко, який нагодився з плавання і привіз трохи харчів. Він потроху підгодовував їх, бо багато їсти було смертельно — виникали завороти кишок. 

Зрештою бабуся пережила війни й голодомори ХХ століття й померла у 93-річному віці. Страх, пережитий нею в Голодомор, вона пронесла крізь усе життя. Змалку пам’ятаю: бабуся Палажка ховає під подушку коржики й окрайчики хліба. Думала, то для мене, бо коли плакала, вона пригощала мене цими ласощами. Частенько й сама розмочувала черствий окраєць і їла. Я підросла. Їжі стало вдосталь, але бабуся й далі поповнювала свої «запаси». 

Бабуся завжди говорила: «Найстрашніше, дитино, — вмирати від голодної смерті…». Про ті страшні часи довго мовчала. Пізніше тихо казала: «Засуха була… не було чого їсти». Боялася навіть згадувати про загиблих дітей і чоловіка. Але їй боліло так, що від одного слова «голод» в неї лилися сльози  

Сергій Лакиза, доктор хімічних наук, провідний науковий співробітник: «Бабуся заздалегідь зрозуміла, що буде лихо, і зуміла підготуватись»

— Про ті страшні часи вперше я почув від батька під час хрущовської відлиги. Цю тему він згадував дуже обережно, короткими фразами, пояснював неврожаєм, бо говорити про це було заборонено. Тато був із багатодітної родини. Його батька Опанаса арештували у 1934 році як «ворога народу» й відправили на Біломорсько-балтійський канал, де він і загинув. Моя бабуся Марія була грамотна й змогла врятувати чотирьох дітей — трьох хлопців і одну дівчинку. Вони жили в селі Салогубівка на Роменщині, Сумська область. 

Читаючи газети, бабуся заздалегідь зрозуміла, що буде якесь лихо. Тож, коли зібрали врожай у 32-му році, вона відразу закопала мішок буряків і мішок картоплі глибоко посеред городу. Комсомольці ходили потім по хатах, шукали їжу всюди, але бабиної схованки не знайшли. І коли люди у селі вже почали помирати, а комсомольці пиячили по хатах, бабуся відкопала ті мішки й змогла прогодувати сім’ю. Цей випадок навчив мене, що у будь-якій тяжкій ситуації потрібно боротися до кінця, думати й шукати вихід — і тоді можна перемогти. 

Також батько розповідав про одну випадкову знахідку. Якось у 1933 році вони з другом знайшли золоту Миколаївську десятку (золота монета царської Росії номіналом 10 рублів, що карбувалася за правління Миколи II — Ред.). За неї у «Торгсині» (у 30-х роках за радянської влади місце, куди здавали цінні речі в обмін на харчі — Авт.) видали дві буханки хліба. 

Друг батька з’їв свій хліб одразу й помер від завороту кишок. Батько трохи надгриз, але поніс виміняне додому — братам, сестрі й матері. Тому хоч і мучився з животом, але мати відпоїла травами 

Так моя родина вижила — головним чином завдяки розуму моєї бабусі, яка прожила майже 90 років.

Прихований потенціал і зелені коридори 

Діана Балинська: Пані Антоніно, чому більшість жінок за кордоном працює нижче своєї кваліфікації? І що з цим робити на рівні держав?

Антоніна Курець: Це дійсно парадоксальна ситуація, коли країни, що приймають українців, отримують чудовий освітній і кадровий ресурс, але не користуються ним повною мірою. 

Статистика невтішна: за даними соціологів, близько 68% українських мігрантів у 2024 році працювали на позиціях, нижчих за їхню реальну кваліфікацію

Лише третина дипломованих біженців змогла знайти роботу, яка вимагає вищої освіти. Ми володіємо людським потенціалом, який може змінити Україну після війни.

Йдеться про комплекс бар'єрів, значно глибших, ніж просто питання мови. По-перше, ми маємо проблему регулювання професій і повільного визнання дипломів, так званої нострифікації. Особливо це стосується ліцензованих сфер, як-от медицина.

По-друге, критично важливий аспект — це турбота про дітей. Більшість мігрантів — це жінки з дітьми. А працедавці, особливо у кваліфікованих секторах, вимагають повну зайнятість. 

Питання, куди подіти дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку, стає ключовим обмежуючим фактором для висококваліфікованих матерів

Для вирішення цієї ситуації потрібні спільні програми між країнами. Це означає, що крім інтенсивної професійної польської, нам потрібна швидка валідація кваліфікацій, а також оплачувані стажування у дефіцитних секторах, як-от охорона здоров’я, логістика чи енергетика. Також критично необхідні дитсадки від працедавців або державна допомога у догляді за дітьми. Лише так ми зможемо задіяти цей «прихований потенціал», і — що найголовніше — ці кадри повернуться в Україну вже з новою, цінною європейською експертизою.

— Ви згадали про нострифікацію дипломів. Враховуючи, що це досить довгий, виснажливий і коштовний процес, чи є якісь шляхи, щоб його спростити?

— Хороше питання. Я співпрацюю з університетами й знаю, що окремі угоди про взаємне академічне визнання дипломів між Польщею і Україною існують. Але є сфери, які вимагають додаткової верифікації.

Було б чудово, якби можна було на рівні уряду домовитися про якийсь fast track (прискорене проходження процедур — Ред.) для дефіцитних професій, знаєте, такі собі «зелені коридори». Або створити єдиний е-реєстр, де можна було б одразу верифікувати ці дипломи.

Світова практика вже використовує так звані Skill Bridges (мости навичок), які активно застосовують міжнародні компанії. Вони фокусуються не на загальних документах, а на тому, що людина знає і вміє. Подібні Skill Bridges вже успішно діють у ЄС і Канаді. 

Хороша практика — це оцінювальні центри (assessment centers), де перевіряють практичні навички, а не лише папірець. Що частіше ми так робитимемо, тим швидше будемо заповнювати робочі місця кваліфікованими працівниками.

Жінки в «чоловічих» професіях

— Чи може зростання соціальної напруги та конкуренції на польському ринку праці стати тим зовнішнім тиском, який спонукатиме українців повертатися додому?

— Я не вважаю, що лише цей фактор стане ключовим каталізатором для масового повернення. Так, настрій у суспільстві коливається, але більшість поляків все ж залишається прихильною до українців.

Рішення про повернення керується значно вагомішими причинами, ніж ситуація на польському ринку праці. Насамперед це безпека, закінчення війни. По-друге, це наявність чи відсутність житла в Україні. Ми не повинні забувати, що величезна частина людей просто не має куди повертатися, оскільки домівки людей знищені. Повернення для них — це фактично черговий початок з точки «нуль».

Щоб ці люди повернулися, Україна має запропонувати їм зрозумілу, чесну й мотивуючу стратегію повернення з відчутними полегшеннями, з програмами отримання житла й найголовніше — гарантованими робочими місцями. 

Впевненість у працевлаштуванні й забезпеченні сім'ї — це ключова умова повернення

Цей підхід відповідає практиці EBRD та World Bank щодо post-war recovery. 

Я особисто активно долучаюся до діалогу з міжнародними партнерами щодо моделей повернення кваліфікованих кадрів.

— Щодо українського ринку праці: які спеціалісти сьогодні найбільш затребувані? І де відчувається найбільший дефіцит кадрів, особливо з огляду на потреби відбудови?

— У самому слові «відбудова» вже закладене будівництво, де зараз і є найвищий попит і найбільший дефіцит кадрів в Україні. І це не тільки через міграцію, а ще й тому, що фахівці здебільшого воюють.

Критично затребуваними є також енергетика й мережі. Ворог постійно бомбардує нашу інфраструктуру, тому нам постійно потрібне відновлення. Так само гостро потрібні логісти, водії. Це такі галузі, які, знаєте, кричать, що бракує людей. Я сама бачила нещодавно молоду дівчину-кранівницю, і ми вже починаємо помалу звикати бачити жінок за кермом вантажівок. І що важливо — зарплати в цих напрямах теж суттєво виросли. Працедавці готові платити, щоб люди займали ці критично важливі посади. Це буде найбільша потреба на найближчі 5 років.

— В умовах мобілізації навантаження помітно змістилося на жінок. Як бізнес і держава мають стратегічно перебудувати підходи, щоб забезпечити жінкам реальні кар’єрні ліфти?

— Ви абсолютно точно підкреслюєте, що Україна має переосмислити, як ми будуємо кар’єрні можливості для жінок. Нам потрібна не просто рівна оплата, а глибока системна підтримка. Такою системною підтримкою займається спільнота Women Leaders for Ukraine, і як її членкиня я особисто брала участь у розробці програми для підготовки жінок-лідерок для роботи в енергетиці. Жінки навчалися, отримували технічні й лідерські навички, і майже всі учасниці проєкту були потім працевлаштовані.

Щодо соціальної підтримки, в Україні вже є велика кількість безкоштовних тренінгів і курсів для жінок, які були змушені взяти на себе бізнес, покинутий чоловіком, який пішов на війну. Це навчання фінансів, маркетингу, логістики. Працює також психологічна допомога. Проте системних соціальних підходів (як-от державні садочки чи допомога у догляді за дітьми) на рівні бізнесу й держави я, на жаль, поки не бачу. Це те, що ще потрібно впроваджувати.

— А як відбувається реінтеграція і працевлаштування ветеранів? Чи є вже якісь системні програми?

— Ця тема дуже актуальна. Вже у 2023 році були запущені масштабні програми (наприклад, від «Ветеран Хабу»), в межах яких безкоштовно надавались тренінги з адаптації ветеранів для працедавців. Мій досвід роботи в одній з компаній великої четвірки підтверджує, що такі програми досить дієві при інтеграції ветеранів назад у робочі середовища.

Попит на ветеранів великий, оскільки вони повертаються як чудові лідери. Мають цінні навички, набуті у війську: рішучість, критичне мислення, здатність оцінювати ризики

Чимало ветеранів після демобілізації відкривають власні бізнеси. Вони стали підприємцями, бо гостро відчувають ціну життя й не бояться ризикувати, бажають втілити свої мрії. Це дуже успішний тренд, і компанії мають великий інтерес до таких кадрів.

Як повернути людей в Україну? 

— Чи відчувається відтік молодих чоловіків віком 18-22 роки, які їдуть на навчання чи за кар’єрними перспективами за кордон? Які ризики це несе?

— Поки йде війна, складно оперувати точними даними щодо того, скільки молодих хлопців віком 18-22 роки справді виїхало. Нам потрібно орієнтуватися на статистику з кордонів, а вона не дає чіткого розуміння, хто з них покинув країну назавжди.

Однак, тенденція є, і ми її бачимо, наприклад, крізь високу частку українських студентів у Польщі. Приблизно 43% усіх іноземних студентів у 2023-2024 навчальному році в Польщі — українці. Це велика частка. 

Ризик від відтоку молоді для України є значним: ми втрачаємо цілу когорту, яка формує інновації

Зокрема, це ІТ-інженери, здобувачі вищої освіти. Звісно, можна сказати: нехай ці діти їдуть і навчаються, зберігають своє ментальне здоров’я у країнах, де панує мир, а з часом повернуться вже освіченими для відбудови України. Але щоб вони повернулися, потрібна платформа повернення. 

Я б точно запроваджувала цільові стипендії за принципом «навчайся і повертайся», або стипендії з гарантією працевлаштування у проєктах відбудови. Також критично необхідні пільгові іпотеки для молоді, адже багато хто з них з окупованих територій або втратив житло через війну. 

— Серед експертів звучить думка, що повернеться близько третини тих, хто виїхав. Чи погоджуєтеся ви з цим прогнозом? І що має стати найвагомішим мотиватором для повернення?

— Я не дуже вірю в те, що повернеться лише третина, але нехай ця теза залишається. Вона має спонукати нашу державу робити рішучі кроки, щоб цього не сталося.

По-перше, Україна має виступити з чітким і сильним меседжем, що країна змінилася. Це стосується і надання якісних адміністративних послуг, і прозорості. По-друге, це роль у великій відбудові. Для кваліфікованих фахівців це може бути пропозиція вищої посади, кар’єрного зросту та, що надзвичайно важливо, місійна складова — передати європейський досвід своїй країні.

І найважливіше:

Державна програма має бути однаковою для тих, хто був за кордоном, і для внутрішньо переміщених осіб. Не можна ділити громадян! 

Це має бути комбінація пропозицій роботи, житла й відчуття місії відбудови.

— Хочу донести чіткий меседж до українців за кордоном: ваш досвід у Польщі — це не згаяний ресурс. Це ядро післявоєнного злету України.

Повертаючись, ви принесете стандарти Євросоюзу, його цінності. Ви знаєте, як робити бізнес і державу сильнішими. Тому інвестуйте в ці знання і в цей досвід, не піддавайтеся впливу негативних наративів! Працюйте, навчайтеся, здобувайте освіту. Це ваша стратегічна інвестиція у ваше особисте майбутнє, а також у конкурентоспроможність нашої України в Європі.

Тут можна прожити на соціалку 

Христина Лєскакова була в Україні вчителькою англійської мови, а зараз викладає іноземцям фінську. До Фінляндії вона приїхала у 2022 році зі своєю маленькою донькою. Вибір країни став невипадковим — у фінському місті Тампере живе мати Христини.

— Нам було, де зупинитися, а розміщенням тих, кому не було, в 2022 займався Червоний Хрест, — розповідає Христина Sestry. — Нині за це відповідає вже інша організація. Новоприбулим українцям, як і раніше, зараз допомагають — більшість селять у великі квартири, перероблені під гуртожитки. У трикімнатній квартирі може жити кілька сімей, де кожна має свою кімнату. Якщо сім'я велика, можуть дати окрему квартиру, але тимчасово. Через рік після приїзду у людини з'являється право на муніципальну прописку, а разом з нею — нові можливості. 

До отримання прописки єдина доступна фінансова допомога — це біженська виплата близько трьохсот євро на місяць. З пропискою можна претендувати на базову соціальну допомогу, яка, якщо людина безробітна, становить близько 600 євро на місяць. Водночас можна отримати допомогу на оплату оренди квартири. До отримання прописки ця опція недоступна: тож ти або живеш у гуртожитку, або винаймаєш квартиру самостійно.

Тих, хто приїхав до Фінляндії, ставлять на облік на біржу праці, де для кожного українця працездатного віку розробляють інтеграційний план. Він включає вивчення фінської до рівня А2-В1 (іноді навіть В2), підтвердження або підвищення кваліфікації, працевлаштування. 

Зараз інтеграційний період скоротили з трьох до двох років, і за два роки вивчити фінську з нуля дуже складно. Я знаю небагато людей зі впевненим В1 навіть після трьох років у Фінляндії. Тому більшість іде працювати руками. 

Взагалі у Фінляндії для будь-якої роботи потрібна кваліфікація. У 2002 році чимало компаній закривали на це очі, бо хотіли допомогти українцям. Хоча навіть у клінінг потрібна кваліфікація, тобто навчання два з половиною роки. Чимало українців навчаються на молодший медичний персонал, щоб працювати, наприклад, у будинку для літніх людей. Чоловіки часто йдуть на будівництво або в слюсарі й електрики. Тут добре оплачується робота зварювальника, але все знову ж таки впирається в мову — без фінської ніяк.

Христина починала вивчати фінську ще в Україні.

— І хоча це було понад десять років тому, на стресі багато що згадалося, — каже вона. — У 2022 році мій рівень був десь між А1 та А2. Я відразу ж пішла на платні курси, де навчання було інтенсивнішим. Паралельно зайнялася підтвердженням свого диплома вчителя. Щоб мати право викладати, наприклад, у ліцеї, мені довелося довчитися — на щастя, безкоштовно — у вищій професійній школі. 

Моя професія у Фінляндії затребувана — тут більшість людей вивчає англійську. Але без знань фінської влаштуватися можна хіба що до міжнародної школи. Хоча фіни настільки люблять свою мову, що навіть фахівцю, який використовує у роботі лише англійську, працедавець радше запропонує оплатити курси фінської. Я закінчувала одні курси за іншими, а потім потрапила на трудову практику до коледжу, де фінську викладають іммігрантам. Після практики мені запропонували посаду інструктора, який допомагає студентам. Моя фінська на той час вже був на рівні В2, а зараз я вже сама її викладаю. Хоча спочатку планувала викладати англійську.

За словами Христини, навіть якщо працюєш, отримувати грошову допомогу на оплату оренди можливо — все залежить від рівня доходу. Якщо зарплати недостатньо, держава компенсує суму, якої бракує.

Українці, які не працюють, живуть на соціалку в 600 євро на місяць. Прожити на ці гроші у Фінляндії можна

— Бо якщо людина не працює, рахунки за електрику й воду теж покриватиме соцдопомога. Основною статтею витрат буде їжа, а одяг можна просто купувати в секонд-хендах. 

Звучання пари дозволяє забути всі печалі

У Фінляндії постійними клієнтами «секондів» можуть бути цілком забезпечені люди, які дивляться на такий досвід як на можливість жити екологічно, дарувати речам друге життя. Фіни досить економні, тут мало хто живе на широку ногу. Ми, українці, любимо дарувати дорогі подарунки, а тут можуть подарувати, наприклад, шкарпетки — бо головне не ціна подарунка, а увага.

Мені здається, фіни стриманіші й спокійніші за українців. Вони не поспішають, не напружуються. Роботу виконують, але без стресу. 

У більшості робочий день починається о сьомій ранку, але вже о 7:20 всі йдуть на кавабрейк. Через годинку — ще на один, потім ще, а об 11:00 вже час обіду. І якщо робочий день закінчується о 16:00, то о 15:58 за робочим столом вже нікого нема

Тому що для фіна робота — це лише робота, а життя насамперед для того, щоб бути із сім'єю, гуляти на природі, їздити на озера, насолоджуватися. 

Ще одна відома складова фінської філософії — сауна. Сауну фін відвідує щосереди, щоп'ятниці й у вихідні — і майже всі місцеві, кого знаю, не порушують цю традицію. Це спосіб розслабитися, зняти стрес. У сауні, куди тепер іноді ходжу і я, є напис, який у перекладі з фінської означає, що звучання пари змушує забути всі печалі. У сауні не прийнято багато розмовляти — суть у тому, щоб сидіти і насолоджуватися звуком, що виникає при попаданні води на розпечене каміння. На те, щоб зрозуміти цей дзен, у мене пішли три роки. Сауною я вже насолоджуватися вмію, а ось працювати зовсім без стресу поки що не виходить.

Принцип уникати стресу тут застосовують і до навчання. Моїй доньці вісім, і для неї школа — це задоволення. Тут до дітей ставляться як до особистостей, яких ніхто не намагається ламати чи заганяти під стандарти. Вчитель ніколи не стане критикувати учня під час уроку або в присутності інших людей. 

До речі, у школах тут вивчають дві іноземні мови: крім англійської — ще й шведську, яка у Фінляндії є другою державною. Дивлячись на те, як у доньки викладають англійську, я розумію, що програма тут набагато легша, ніж в Україні. При цьому більшість фінів добре володіє англійською. Можливо, саме ця легкість у викладанні і дає результат, бо діти не сприймають іноземну мову як щось чуже і складне. Щодо навчання дорослих, то головна відмінність від України в тому, що викладач дає тобі до двадцяти відсотків матеріалу. Решта — самостійне вивчення.

Лікарняний через депресію 

— Моя п'ятнадцятирічна донька також дуже задоволена фінською школою, — розповідає Sestry українка Інна Богач, яка в 2022 переїхала до фінського міста Еспоо. — Мене приємно здивувало те, що діти тут забезпечені всім: від зошитів і ручок до ноутбуків. І ти нічого не купуєш. У школах — найновіша техніка, а такої кількості музичних інструментів, як у доньки в музичному класі, я не бачила ще ніде. Якщо потрібні додаткові заняття з вчителем, вони будуть безкоштовними. Зараз у доньки починається профорієнтація, суть якої в тому, що діти йдуть на двотижневу практику в організації, яку самі обирають, щоб спробувати ту чи іншу професію.

На відміну від доньки, яка вже добре володіє фінською, мені мова дається нелегко. Але я працюю в магазині, де щодня розмовляю з людьми. Також займаюся розписом одягу (в Україні я мала свою артстудію). Я завжди кажу, що у Фінляндії маю дві роботи: ілюстрація — для душі (у мене вже навіть виставка тут була!), а магазин — щоб заробляти і не сидіти на шиї у держави. Це важка фізична робота з восьмигодинною зміною, але вона дозволяє заробити. Плюс я тут закінчила коледж за спеціальністю «косметологія», а такожі навчаю українських дітей малюванню в українському центрі в Гельсінкі. 

В планах — переходити на робочу візу, яка веде до постійного президентства. У Фінляндії це можливо, якщо є робочий контракт з певною кількістю годин. 

У Фінляндії важливо жити ближче до великого міста, бо саме там є можливості. Українці, яких після приїзду селили у провінціях на півночі, згодом все одно вибиралися ближче до міст. У місті є робота, але й життя тут дорожче.

В Еспоо місяць оренди трикімнатної квартири коштує близько 1400 євро (у Гельсінкі дорожче)

Менша квартира буде близько 800 євро, але разом з комунальними — близько тисячі (при цьому мінімальна зарплата зараз близько 13 євро на годину). Ще потрібно враховувати, що квартира під оренду буде порожньою — може навіть не бути підключена електрика. Геть усе — від меблів до лампочок — купуєш сам. Єдине, що буде — кухня. 

Пральні машини є далеко не у всіх: у багатоповерхівці по черзі із сусідами можна прати та сушити речі у спеціально обладнаній пральні. А ще ти не маєш права клеїти шпалери або фарбувати стіни в колір, відмінний від білого, сірого чи блакитного. У Фінляндії, як і в інших скандинавських країнах, віддають перевагу мінімалістичному інтер'єру з білими стінами і меблями з IKEA. У фінському будинку не побачиш золотисті штори чи ліжко з балдахіном. До речі, будинки тут теплі, є централізоване опалення, що дуже важливо при суворому кліматі.

Наше місто Еспоо знаходиться на південному узбережжі, але навіть тут буває дуже холодно (якось було мінус тридцять і повітря буквально замерзало в носі), а сніг може йти навіть у травні. Найскладніший період тут настає у листопаді: довкола все сіре, постійно йде дощ, а світловий день дуже короткий. Йдеш на роботу в темряві, повертаєшся теж у темряві. Це гнітить, провокує депресію. Тому тут багато хто приймає не тільки вітамін Д, а й антидепресанти. 

Кажуть, Фінляндія — країна щасливих, разом з тим тут високий рівень самогубств.

‍Стрес чи депресивний настрій можуть бути причиною невиходу на роботу й видачі лікарняного

Я не сказала б, що тут багато п'ють. Алкоголь дуже дорогий, і люди, які справді це люблять, пливуть на поромі до Таллінна, звідки повертаються з цілими тачками з пляшками. Я якось пливла на такому поромі — і була єдиною пасажиркою без тачки. 

Попри специфічний клімат, Фінляндія мені подобається. І взагалі, не буває поганої погоди, буває лише неправильно підібраний одяг. Термобілизна, а також штани і куртки, що не промокають, — це тут речі першої необхідності. У Фінляндії немає гір, натомість багато красивих озер. Ми часто бачимо тут косуль, оленів, лисиць. 

Цим людям немає куди повертатись

— Ліси й озера придають Фінляндії особливого суворого шарму, — підтверджує Христина Лєскакова. — А є ще білі ночі, до яких також потрібно адаптуватися. Спека тут буває рідко, хоча цього літа цілих три тижні трималося близько 28 градусів. Для фінів це спекотно, особливо з огляду на те, що тут немає кондиціонерів. Пережити сюрпризи клімату фінам допомагає їхній принцип «не напружуватися», піші прогулянки, а взимку — лижі. 

А ще ж є Лапландія, де попадаєш у справжню зимову казку. Ми з донькою якось поїхали туди на один день. Перед Різдвом там неймовірна атмосфера, але навіть без ночівлі це дуже дороге задоволення.

За словами Христини й Інни, фіни досі активно допомагають українцям, обговорюючи потенційну загрозу і їхній країні з боку сусідньої Росії.

— В історії Фінляндії теж була війна з Росією, тому фіни нас розуміють і підтримують, — каже Христина. — Те, що Росія прагне поширити агресію на країни ЄС, тут також жваво обговорюється. Судячи з настроїв, фіни у разі необхідності підуть захищати свою землю. Хоча морально, звичайно, ніхто не готовий до війни. Завдяки соціальній захищеності фіни набагато більш розслаблені, ніж були ми до війни. ‍

У Фінляндії справді почуваєшся безпечно: розумієш, що якщо раптом втратиш роботу, держава тебе підтримає, якщо раптом захворієш, тобі не доведеться шукати гроші на дороге лікування‍

І це і є одна з причин, чому так багато українців думають залишитися у Фінляндії навіть після закінчення бойових дій. А друга причина — походження українців, які приїхали до країни.

«Є особливість, яка відрізняє Фінляндію від Польщі та інших західних європейських країн: сюди приїхало багато українців з окупованих територій або зі сходу України, — цитує соціолога, члена правління Товариства українців у Фінляндії Арсенія Свинаренко фінське медіа YLE . — Це був чи не єдиний шлях потрапити з окупованих територій через Росію до Західної Європи, насамперед до Фінляндії, Естонії чи Латвії. Цим людям нема куди повертатись. Вони втратили все, їхні міста і села зруйновані» .

Тому дедалі більше українців, які перебували в країні від тимчасовим захистом, зараз переходять на довгостроковий дозвіл на проживання типу А, що дає можливість після чотирьох років перебування і роботи у Фінляндії подаватися на отримання дозволу на постійне проживання. І хоча закон передбачає, що людина, яка перебуває в країні, може мати лише одну посвідку на проживання, для українців зробили виняток — їм дозволено мати і тимчасовий захист, і дозвіл на тривале проживання.

Фотографії з приватних архівів героїнь

На годиннику п'ята ранку. Двигун нашого буса, яким ми веземо допомогу для війська, щойно втретє заглох. Після короткої перерви він знову заведеться. Але я знаю, що удача не триватиме довго, а ми зараз, по суті, посеред невідомості. До найближчого великого міста, де ми можемо розраховувати на допомогу механіка, нам їхати півтори години. А ще сьогодні — субота. 

Волонтери з Польщі 

Востаннє наш бус «Доброволець» втрачає потужність одразу за селом Знаменка. Ромек відпускає зчеплення і дозволяє машині котитися з гірки, поки колеса крутяться. Раптом за поворотом перед нашими очима з'являється парковка, кафе і невелика майстерня для вантажівок. Ми паркуємось. На стенді висять кілька оголошень майстерень і компаній, що пропонують евакуатор. Але ми почекаємо, не будемо будити людей у суботу о п'ятій.

Коли стрілки годинника показують восьму, я беру телефон і набираю номер майстерні, біля якої наша машина остаточно зламалася. Відповідає сонний чоловічий голос. Я розповідаю українською, що сталося: мовляв, наш Vito зламався, ми не знаємо, що робити далі, стоїмо тут на вашій парковці. У відповідь чую, що це автосервіс для вантажівок, але він подумає і мені перетелефонує. Минають довгі хвилини, в моїй голові вирують думки: сьогодні ми маємо дістатися до Краматорська, а я навіть не знаю, чи нам взагалі вдасться звідси виїхати. Зрештою Ромек бере телефон і дзвонить на той самий номер, який я набирала пів години тому.  

— Доброго ранку! — хоча він говорить українською, відразу зрозуміло, що він іноземець. — Ми волонтери з Польщі. У нас зламалася машина. Так, Мерседес Віто.

І раптом все змінюється. За кілька хвилин біля автівки з'являються чоловіки. Вони помічають польські номерні знаки, заводять розмову, заглядають під капот, розпитують. Один пропонує каву, інший питає, чи веземо ми допомогу нашим хлопцям. Я здогадуюся, що це працівники або клієнти майстерні. Один з них бере телефон, і я чую, як він каже: «Олександр? Так, це поляки». 

— Через 10 хвилин приїде колега, — звертається він вже до нас. — Він відвезе вас до своєї майстерні.

І дійсно — незабаром з'являються двоє молодих хлопців. Одного з них я впізнаю по голосу, це з ним я розмовляла по телефону. Вони транспортують нас до своєї машини, після чого везуть по вибоїстій дорозі. Я встигаю розплакатися, що ми можемо не встигнути, а нас чекають на фронті. І у відповідь чую, що вони зроблять все, щоб допомогти нам якнайшвидше звідси виїхати. Один з них відразу ж вирушає за необхідними запчастинами до віддаленого Кропивницького, а інші механіки розбирають «Добровольця» на частини. 

— Ідіть прогуляйтеся, попийте кави, — радить власник майстерні. — Я подзвоню, коли все буде готово. 

Ми йдемо через це дивне і трохи забуте світом містечко. Воно оточене об'їздною дорогою, тому рух тут настільки незначний, що мешканці миттєво впізнають туристів. Вони з цікавістю спостерігають за нами, коли ми робимо покупки в місцевому магазині і влаштовуємо пікнік на лавці. 

Ми втомлені, але булочка із сиром і цибулею смакує так, як страва в найкращому ресторані. 

Через чотири або п'ять годин дзвонить власник майстерні: все готово. Ми можемо їхати. Механік пояснює, що сталося і на що потрібно звернути увагу. Але він запевняє, що ми виконаємо місію.

— Скільки я з нас? —  питаю я, дістаючи гаманець.

— Ти жартуєш? Це я повинен вам доплатити. Ви допомагаєте нашим захисникам. Я не зміг би дивитися на себе в дзеркало, якби взяв з вас гроші.

Зрештою ми все ж домовляємося, що заплатимо 450 гривень за куплені запчастини, і їдемо.

З початку великої в.

Січень 2023 року. Вова і Катя чекають на нас на залишках автобусної зупинки. Я бачу їх здалеку, бо місто на цьому боці річки ще мертве, і це єдині живі душі поблизу. Літня пані в синій куртці нервово переступає з ноги на ногу. Чоловік у чорному одязі зі спокійним обличчям вдивляється в нашу машину, що наближається. Йому може бути трохи за сорок, але втома на обличчі і зморшки додають серйозності. Вони знають про нас лише те, що ми — волонтери з Польщі. І вирішують прийняти нас на ніч, бо подорожувати після настання темряви в цьому районі небезпечно. Хоча Ізюм вже звільнений з-під російської окупації, тут все ще трапляються ракетні обстріли. Мене дивує, що хтось хоче прийняти у себе вдома шістьох геть незнайомих людей. І це в будинку, який виглядає невеликим і небагатим. Того вечора вони, здається, віддають нам все, що мають.

Кароліна Кузема, журналістка й волонтерка, перша полька, яка висвітлювала повномасштабну війну в Україні, часто першою добиралася до територій, звільнених з-під окупації, документуючи щойно виявлені російські злочини і неодноразово відчуваючи величезну вдячність за саму лише свою присутність.

— Це було восени 2022 року, в околицях Житомира, — згадує Кароліна. — Люда доглядала за купою дітей, онуками й племінниками, від дошкільнят до підлітків. Мене попросили про їжу й памперси. Вона пригостила мене домашнім обідом і не відпустила, поки я не погодилася взяти дві трилітрові банки домашніх солоних помідорів. Досі не знаю, як я провезла їх через кордон. З того часу регулярно допомагаю їм — до речі, вона щойно написала повідомлення з проханням про їжу. 

Більшу частину свого часу Кароліна проводить у Куп'янському районі, куди надходить значно менше гуманітарної допомоги й підтримки. Це пов'язано з віддаленістю, жахливими дорогами та підвищеною небезпекою: навесні 2023 року тривають потужні обстріли міста Куп'янськ, а російські війська наступають у напрямку стратегічної річки Оскіл, тому життя в прифронтових селах є важким. Дістатися до села Кругляківка відверто важко, оскільки єдиний міст, що з'єднує це місце з Сенкове, неодноразово бомбили. Триває його відновлення, перейти можна тільки пішки. Кароліна просить польських волонтерів про підтримку для мешканців, і ті, незважаючи на небезпеку, доїжджають до села з гуманітарною допомогою.

—  Кілька днів тому я поїхала в гості до місцевих жителів, — розповідає Кароліна. — Це не могло завершитися кавою. Віталій, мій сусід, який допомагає отцю Леоніду з місцевої церкви, по черзі мене з усіма познайомив. Я отримала горіхи в солодкому сиропі, квашений у бочці кавун, а Вова, місцевий художник, подарував мені книгу про Сенкове з автографом. На дорогу я отримала ще й бутерброд, хоча до машини на іншому березі річки мені 10 хвилин пішки, а потім ще 10 хвилин їзди до дома. Того ж дня Віталій приніс мені відро домашніх овочів і мед. Люди віддали чи не останнє, що мали.

Друзі Польщі 

Томаш Сікора, музикант, продюсер і волонтер, який підтримує українську армію, знає Україну ще з довоєнних часів. Ще до 2014 року він давав концерти в межах музичного проєкту Karbido разом з письменником Юрієм Андруховичем, спостерігаючи за формуванням нової ідентичності українців, які прагнули бути частиною Європи та відокремитися від усього російського. У лютому 2022 року він не розмірковував, а відразу почав діяти: збори, благодійні концерти, а зрештою і конвої з гуманітарною допомогою до України. Після визволення Ірпеня з-під окупації Томаш поїхав туди поїздом. Тоді місто ще було повністю зруйноване. Не було електрики, а він мав у сумці стільки павербанків, скільки міг донести.

— Я доїхав до Києва, а звідти ми поїхали на машині до Ірпеня, — розповідає Томек. — Я зустрів тих самих людей, яким раніше ми надсилали з Польщі конвої з гуманітарною допомогою, їжею, одягом, кормом для тварин. Пам'ятаю, там була літня жінка, яка жила в якійсь хатинці поруч зі своїм зруйнованим будинком. Було вже темно, починалася зима. Ми передали їй павербанки, сіли в кімнаті, вона приготувала нам чай. Коли ми вже збиралися виїжджати, вона без слова спакувала цілу сумку своїх домашніх консервів — солінь, грибів.

Вона сама збирала ці гриби в лісі поблизу, а тоді ліси навколо Ірпеня ще були заміновані, тож таке грибництво було смертельно небезпечним. І вона віддала всі ці запаси Томеку, не бажаючи чути відмови, хоча сама мала небагато. Музикант вирішив забрати консерви до Польщі і пригостити ними тих людей і друзів, які допомагали у зборах для Ірпеня і Бучі. Він їхав до України, навантажений тим, що дасть українцям енергію, а повертався з подарунками у вигляді банок з енергією для подальших дій.

— Тоді я відчув, як приємно допомагати. Це також дало мені мотивацію продовжувати. Пізніше все було трохи інакше, бо почалися поїздки на фронт, але це був перший імпульс, що незнайомі люди, які самі мали небагато, бо отримували допомогу від нас, ділилися зі мною тим, що мали. 

Я спеціально роблю помилки, щоб вони запитали, звідки я

Про те, що без нас, поляків, на фронті було б набагато важче, чує кожен волонтер, який потрапляє трохи далі на схід. Про це говорять насамперед військові, які отримують підтримку у вигляді генераторів, дронів чи автомобілів. Але для них також надзвичайно важливо, що їхні дружини, дочки й матері знайшли в Польщі безпечний притулок. Солдати можуть воювати і зосередитися на своїх військових завданнях, бо на голови їхніх жінок не падають ракети. Це має значення для їхнього психічного здоров'я, яке і так сильно страждає в окопних умовах.

Незвичайну теплоту неодноразово відчувала волонтерка Аґнєшка Зах, яку ще називають Відьмою. Аґнєшка доставляє допомогу солдатам на передову, проводячи з ними багато часу, коли вони повертаються з поля бою, часто виснажені та брудні, потребуючи розмови. Вони запитують її про те, що відбувається в Польщі, знаючи, що внутрішня політика нашої країни може мати реальний вплив на їхню долю в окопах. Вони також часто показують світлини своїх дітей, сімей. Іноді вони плачуть. У нашому подкасті Аґнєшка згадувала, як бійці зробили для неї душ з питної води, яку принесли на своїх спинах. 

Марися, ще одна волонтерка з Польщі, живе в Україні майже від початку вторгнення. Вона працює дистанційно, а після роботи волонтерить. Координує допомогу з Польщі, допомагає з документами, підтримує волонтерів з усього світу, які приїжджають на Донбас з гуманітаркою або підтримкою для української армії. Те, що вона є полькою, неодноразово допомагало їй у її волонтерській роботі.

— Що божевільніше те, що потрібно організувати, що важче переконати когось зробити для мене те, чого вони зовсім не зобов'язані робити, то частіше я намагаюся вплести в розмову якусь мовну помилку. Тільки для того, щоб сказати, що я іноземка і ще вчу мову. Тоді люди завжди питають, звідки я. І я знаю, що коли відповім, що з Польщі, то це спрацює, і в людях увімкнеться опція бути корисними та послужливими, — зізнається Марися. 

Марися в Україні постійно. Вона спостерігає за змінами в реальності, за черговими містами, що падають, за наближенням фронту і зникненням людей навколо. Єдине, що не змінилося від початку — пропольські настрої. 

‍В окопах немає великої політики, а для українського воїна поляк — це друг. Без винятків

Одного дня Марія зупинилася, щоб підвезти автостопника до вокзалу. Коли він виходив, вона побачила на його плечі два шеврони: один — з'єднані між собою прапори України й Польщі, а другий… орел, що нагадував про Вермахт. Початковий шок Марії перетворився на сміх:

— Я запитала його, чи він усвідомлює, що поруч з польським прапором носить символ, який ображає поляків. І він мені сказав, що цей орел для того, щоб тролити росіян, особливо їхніх пропагандистів. Він уявлення не мав, що поляки на це негативно реагують. Найважливішими для нього є прапори. Польський він отримав від польських медиків, які рятують військових на полі бою. 

Наостанок він сказав, що після війни на колінах попрямує в паломництво до Польщі, щоб подякувати тим, хто був добрим до його дочки, яка виїхала туди на початку повномасштабного вторгнення.

Час тролів

10 жовтня 2025 року Європол і Євроюст розгромили злочинну мережу в Латвії. За даними слідчих, злочинці створили ферму тролів, в якій було створено аж 49 мільйонів фальшивих акаунтів в мережі. Операція під кодовою назвою «Simcartel» призвела до арешту п'яти осіб, закриття п'яти серверів і вилучення 1200 SIM-боксів, 40 000 активних SIM-карт і сотень карт, які мали бути активовані. 

Сьогодні ми маємо бути дуже уважними й обережними, не давати втягнути себе в маніпуляції, не піддаватися їм. Не давайте себе спровокувати інтернет-тролям, бо це може бути одна з тих 49 мільйонів фейкових сторінок. 

Під опублікованим мною відео з пункту стабілізації, де рятують життя українських бійців, я зіткнулася з неймовірною хвилею ненависті. Мені бажали найгіршого, зокрема смерті. Однак, вивчивши ситуацію, я зрозуміла, що більшість ненависних коментарів походила зі свіжих акаунтів або з акаунтів, ім'я яких було нещодавно змінено. Безумовно, більшість з них фальшива й створена лише для того, щоб розносити в інтернеті одне повідомлення: українці є нашими ворогами. 

З боку українців тим часом лилася лавина подяк, проявів сердечності та пожертв на збір. Мене вразив один з коментарів: «Як добре знати, що є ще хороші поляки, яким не все одно і які переймаються цією війною. Бо в Польщі про Україну можна почути тільки страшні речі».

44-річному Петру Н., який працює в інтернеті під псевдонімом Назар і який протягом останніх місяців транслював в інтернеті агресивні антиукраїнські матеріали, висунули відразу шість звинувачень: підбурювання до ненависті на підставі національності та віросповідання, пропаганда насильства, пропаганда символів, що підтримують російську агресію, незаконне розголошення особистих даних, погрози та публікація записів із використанням холодної зброї. Йому загрожує до п'яти років в'язниці. Суд застосував поліцейський нагляд.

«Назар» був відомою постаттю в Тримісті. Спочатку стример, потім вуличний провокатор, який поєднував агресію з видовищем. Спочатку це були чіпляння до людей, які розмовляли українською мовою, потім заклеювання антивоєнних муралів, а зрештою — погрози й напади. Механізм повторювався: провокація, камера, трансляція, зростання охоплення та пожертви від глядачів. У його матеріалах з'являлися антиукраїнські матеріали, символи російського імперіалізму, холодна зброя для залякування, а також публікації з іменами й даними тих, хто його критикував. 

Наприкінці жовтня він зняв відео, як заклеює стрічкою мурал «Солідарні з Україною» на зупинці, коментуючи це словами «Польща чиста». Останній прямий ефір, який закінчився затриманням, він провів 31 жовтня. На ньому видно, як він керує автомобілем і коментує «зрадників, які продали країну українцям». Поліція затримала його на вулиці Морській у Ґдині. Попередній тест виявив наявність ТГК (психоактивний елемент канабісу) й інших психотропних речовин, кров була передана на дослідження.

Це перший випадок, коли влада застосувала повний пакет положень щодо мови ненависті й пропаганди тоталітарних режимів до особи, яка діє проти українців у Польщі. Ключовими тут є стаття 256 (пункти 1 і 2) Кримінального кодексу, а також статті 255, 190, 160 Кримінального кодексу та стаття 107 Закону про захист персональних даних. Вперше знак «Z» та інші символи, що підтримують російську агресію, були розглянуті не в якості думки, висловлювати яку кожен має право, а як пропаганда тоталітарного режиму.

Це реальний прорив в інтерпретації та сигнал про те, що закон починає бачити зв'язок між інтернетом і насильством у реальності

За даними слідчих, Назар протягом місяців використовував соціальні мережі для розпалювання ворожнечі до біженців і українських активістів. Його матеріали поширювалися в проросійських групах, а деякі з них згодом з'являлися на каналах Telegram і TikTok, контрольованих колами, що поширюють наративи Кремля.

Затримання Назара вписується в ширший контекст антиукраїнських інцидентів, що посилилися в 2025 році. У квітні в Познані було побито молодого громадянина України просто за те, що він розмовляв по телефону своєю мовою. У Ґдині затримали чоловіка, підозрюваного в підпалі автівок з українськими номерами. У червні в Кракові хтось облив червоною фарбою табличку «Солідарні з Україною», а в серпні в Катовіце вандали знищили українські прапори перед школою, в якій навчалися діти біженців. У Варшаві, Вроцлаві та Лодзі дедалі частіше повідомляється про словесні напади, акти вандалізму щодо українських закладів та випадки образ у громадському транспорті.  За даними Асоціації громадянської інтервенції, кількість таких випадків у 2025 році зросла на понад 40 відсотків порівняно з попереднім роком.

На дії поліції відреагувала Наталія Панченко, лідерка української громади в Польщі, яку Назар неодноразово атакував в мережі. «Сьогодні поліція затримала одного з антиукраїнських блогерів, який протягом тривалого часу поширював антиукраїнську риторику в TikTok, зокрема атакував мене і поширював неправдиву інформацію про мене. Польща є правовою державою, і рано чи пізно кожен, хто порушує закон, несе відповідальність за свої дії. Тож друзі, вище голови. Продовжуймо робити свою справу: допомагаймо, будуймо мости, діймо на благо правди і справедливості. Крок за кроком, кожен, хто співпрацює з Росією, бере російські гроші і поширює російську пропаганду, буде притягнутий до відповідальності. Правда завжди переможе. Потрібно лише трохи терпіння».

Ця заява звучить як маніфест громадянської стійкості. Це голос жінки, яка протягом трьох років працює на стику війни й міграції, надаючи допомогу і водночас борючись з наростаючою хвилею агресії. Панченко давно закликала владу до реальних дій у відповідь на випадки ненависті до українців — у школах, магазинах, на вулицях і в інтернеті. Затримання Назара в цьому сенсі є також перемогою громадянської наполегливості та послідовності.

Назар не є агентом, радше корисним посібником, інструментом. Під гаслами нібито «захисту польськості» він повторював наративи Кремля: про «українізацію Польщі», «преференції для біженців», «денацифікацію». Кожен його стрім був частиною когнітивної війни, метою якої є розрив спільноти зсередини. Це лабораторія дезінформації: емоції, перехоплені і скеровані в бік ненависті. Росії не потрібні солдати в Європейському Союзі, якщо вона здатна створювати таких людей — переконаних, що ненависть є патріотизмом.

Ця справа має більше значення, ніж сам процес. Вперше прямі трансляції стали повноцінним доказовим матеріалом. Вперше пропаганда символів, що підтримують російську інвазію, прирівняна до пропаганди тоталітарного режиму. Вперше польська держава почала реально реагувати на символічне насильство й пропаганду агресора, використовуючи кримінальне право як інструмент захисту спільноти. Після років бездіяльності, після сотень повідомлень про напади на українців у публічному просторі та в інтернеті, держава зрештою перестає вдавати, що це лише «емоції суспільства».

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Більше знань — менше страху» — це серія про досвід українців у формуванні стійкості: про вміння реагувати на кібератаки та відключення електроенергії, про організацію евакуації та надання допомоги, а також збереження психічної рівноваги під час війни. Поки армії світу аналізують тактику українських збройних сил, ми придивляємося до уроків, які дає суспільство. Адже це про побудову безпечного майбутнього. Серія створюється у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU

Війна вже тут. Чому її не бачать?

Наталія Жуковська: Аґнєшко, ви вірите, що в Європу може прийти війна?

Аґнєшка Ліхнерович: Війна вже є в Європі, адже вона точиться в Україні. Якщо ж говорити про Євросоюз, то Росія вже використовує різні ресурси, щоб його послабити, підривати віру у власні цінності, сіяти конфлікти, робити все, аби він розпався чи став максимально слабким. Якщо ж брати визначення війни у вузькому сенсі — як військовий напад, — я не експертка, але слухаю фахівців, які вважають, що європейські держави дійсно під загрозою.

— А як щодо Польщі? Чи готова країна до таких викликів?

— Польща завдяки своїм розмірам здається безпечнішою, ніж країни Балтії. Здається, саме вони зараз найбільш вразливі. Втім, я не виключаю у майбутньому можливості повномасштабного військового нападу РФ на Польщу. Путін застосовує військову агресію як останній крок.

Одна з проблем польського суспільства — ми мало готуємось, зміцнюємо нашу соціальну стійкість та інституції. Частково тому, що слово «війна» більшість розуміє як повномасштабний напад, подібний до того, що його Росія здійснила проти України в 2022 році. Люди бояться цього і не звертають уваги на менші загрози, які вже є тут і тепер. І замість того, щоб розмірковувати: «Що я зроблю у разі нападу — втечу до Іспанії чи ні», — варто працювати над власною безпекою тут і зараз. Адже Росія тестує не лише наші системи ППО чи антидронові технології, а й реакції політиків і суспільства. І от саме на цьому ми вже зараз «провалюємося». 

У нас зараз новий президент — від іншої політичної сили, ніж прем’єр. У випадку війни Конституція передбачає, що питання вибору головнокомандувача може стати проблемним, якщо президент і уряд перебувають у протистоянні. І таких прогалин у законах і в інституціях не бракує.

— Як це змінити?

— Наприклад, внести зміни до Конституції й створити інституції, здатні вести серйозну реальну боротьбу з російською дезінформацією. Українці теж, як пам’ятаю, пізно на це відреагували. Але вже сам факт прийняття Закону про захист населення та цивільну оборону подає сигнал — щось починає відбуватися. Особливо на рівні місцевого самоврядування, яке і в Польщі, і в Україні відіграє ключову роль. 

Бачу, що в Польщі організовуються усілякі навчання, а групи польських самоврядовців їдуть до Бучі й Ірпеня, аби вивчити, як там проходила евакуація населення. Тобто ми починаємо вчитися на українському досвіді. Навіть бачила нещодавно, що Варшава оголосила тендер на закупівлю нових автобусів. Вони мають бути пристосовані не тільки для користування в мирні часи, а й на випадок кризи. У технічних вимогах передбачено, що в разі війни чи катастрофи їх можна використовувати для транспортування поранених. Там легко кріпляться ноші. Також бачила оголошення від керівниці одного з міських відділів у Варшаві про захід, де будуть навчати, як складати евакуаційні «тривожні валізи». Це дрібниці, але бодай якісь конкретні кроки.

— А як щодо самих поляків? Суспільство готується до ймовірної війни?

— Найбільше роботи саме на цьому рівні. Не знаю, чи це вдала аналогія, але у мене таке відчуття, що польське суспільство зараз — як Львів чи Київ у 2018. Ми розуміємо, що війна десь є, але настільки її нормалізували, що можемо жити так, ніби вона нас не стосується. Частина людей справді допомагає — возить гуманітарку, займається підтримкою українців чи підготовкою інших до війни. Але це меншість. Люди бояться і не готові визнати, що світ довкола нас радикально змінився. 

Я чула від українців дуже важливу думку: війна — це не лише апокаліпсис. Так, вона може мати вигляд Бучі, Ірпеня чи зруйнованих вщент українських міст. Водночас війна може бути і тим, що відбувається сьогодні — впав дрон, у Львові чи Києві знову тривога за тривогою. 

Це означає, що треба навчитися жити з постійною загрозою. І це потрібно не лише для власного спокою, а й для збереження демократії. Бо страх паралізує суспільство і дає політикам можливість ним маніпулювати 

Я завжди кажу собі, що не дозволю Путіну диктувати, чим і як маю жити. Моє життя не може бути підпорядковане лише страху перед ним.

— Як особисто ви готуєтеся до війни? 

— Намагаюся розуміти загрози, навчитися керувати власними страхами й тривогою. Усвідомлювати небезпеку, але не боятися її надмірно. Щодо можливого повномасштабного нападу, то я радше дивлюся на приклад Фінляндії. Там немає війни, але там краще розуміють, що питання безпеки і потенційної війни треба інтегрувати в повсякденне життя. Це має стати чимось буденним, як то навчання дітей переходити дорогу: дивитися ліворуч і праворуч. Це не означає, що дитина боїться ходити вулицею, а просто має звичку, яка підвищує її безпеку. 

Так само я працюю над формуванням певних рефлексів. Наприклад, сиджу вдома й міркую: якщо прилетить ракета, де можу сховатися 

Це не означає, що я живу у страху перед ракетою. Це радше елемент практичного мислення, щоб бути готовою до таких подій.

Протриматися 7 днів: поради цивільним на випадок кризи

— Ви написали воєнний порадник для цивільних. Для кого і для чого ця книга?

— Я народилася у 1980 році. До університету вступила у 1999 — коли Польща входила до НАТО, а закінчувала навчання тоді, коли Польща приєднувалася до ЄС. Тобто я належу до так званого покоління «кінця історії». Покоління, яке у Польщі та частині Східної Європи жило з переконанням, що всі травми ХХ століття залишилися позаду, і далі будуть лише безпека й добробут, і можна займатися самореалізацією, родиною, кар’єрою тощо. 

Україною я почала займатися випадково. Мій перший журналістський виїзд за кордон стався у 2003 році на Помаранчеву революцію. Власне, геополітику я вивчала паралельно з розвитком української незалежності та модернізації. Переломним роком для мене став 2014. Я була як журналістка на Майдані, потім — у Криму, а далі — на Донбасі, коли відбувалася дестабілізація регіону. Мені тоді було 34 роки. І в мене стався психологічний переворот: мої ровесники беруть до рук зброю і йдуть на фронт, ризикують життям і гинуть за свою країну. 

Війна в Україні поклала край моїм думкам про гарантований мир. Я збагнула, що безпечний і стабільний світ, в якому я жила, зруйнований. Далі був 2022, і в перші дні російського вторгнення у Львові я бачила, як за добу люди миттєво самоорганізувалися: пункти збору, лікарні, евакуація родин. Мені досі цікаво — чому не було паніки? Ще на той момент нам потрібно було переймати уроки від українців. Зрештою, коли одне з видавництв запропонувало мені написати порадник для цивільних, я погодилася. 

Люди мають знати відповіді на запитання: «Що я можу зробити?», «Як розпізнавати гриби в лісі й вміти добути воду серед міста?», «Як зрозуміти, що Путін хоч і страшний, але не всемогутній, і що він просто маніпулює страхом». Дуже важливо вивчати цивільний досвід, який переживають українці. Можливо, звучить цинічно, але насправді це для мене вияв поваги: 

Україна сьогодні — це лабораторія інновацій. Не тільки технологічних, а й передусім соціальних

— Які найважливіші поради для цивільних ви б виокремили зі своєї книги?

— Варто починати з простих речей, наприклад, поговорити з родиною й домовитися про пункт зустрічі. Якщо станеться криза — не обов’язково війна, і мобільний зв’язок зникне або мережа буде перевантажена, що ми будемо робити? Важливо мати такий план. 

По-друге, подивитися на помешкання, в якому живеш: де можуть бути виходи, укриття... Обов'язково мати радіо, яке не потребує електрики. Це порада на випадок будь-якої кризи. У критичних ситуаціях влада буде передавати базову інформацію саме через радіо, особливо у перші години: чи треба евакуюватися, які дороги перекриті тощо.

У разі кризи, трагедії чи війни у перші години держава тобі не допоможе, бо буде рятувати тих, хто у найгіршому стані. Тому ти повинен самостійно протриматися від трьох до семи днів. Це означає, що вдома мають бути запаси води, їжі, ліків тощо. 

А далі — хто як хоче. Можна здобувати й військові компетенції — у територіальній обороні, на стрільбищах. Я мрію, щоб у Польщі були доступні навчання з медицини й цивільної оборони. У Фінляндії, наприклад, керівники житлових спільнот проходять подібні курси. 

У моїй книжці директор Гельсінського музею цивільної оборони ділиться, як разом з друзями-собачниками щотижня виходить на прогулянки, під час яких тренує чотирилапих знаходити людей під завалами. Так звичайні щоденні заняття перетворюються на практику корисних навичок

— Чи доводилося вам вже застосовувати якісь з порад у власному житті?

— У мене немає наплічника для евакуації, я не вчуся стріляти. Але у мене є подруги, які вже почали навчатися різним бойовим навичкам, щоб почуватися безпечніше. Як журналістка я вчуся орієнтуватися у світі дезінформації. 

Адже останні дослідження вражають: до 30% контенту в польському інтернеті зараз відповідає російським наративам. 

І просто необхідно сьогодні вміти розпізнавати маніпуляції та зберігати дистанцію, орієнтуватися на факти, а не на емоції.

Непорозуміння через брак знань: виклики і надія

— Ви працювали у різних країнах — від Грузії й України до Єгипту й М’янми. Чим відрізняється російсько-українська війна?

— Не така вже я й досвідчена в питанні воєн журналістка. Але основна різниця в тому, що російсько-українська війна — це найбільша війна в Європі після Другої світової. І безпека моєї країни тісно з нею пов’язана. 

— Якось ви сказали, що війна вже стала частиною ідентичності українців. Що ви мали на увазі?

— Цей вислів я почула від однієї української режисерки. Вона говорила, що російська агресія 2022 року є настільки важкою для усвідомлення трагедією, що назавжди змінить життя українок і українців, особливо тих, хто залишився в країні. 

Ніхто не знає, як довго триватиме ця війна. Існує сценарій, що вона може стати частиною життя теперішніх і прийдешніх поколінь. Це травматичний досвід, який змінює все, що було у мирні часи. Я це розумію, коли розмовляю зі знайомими з Харкова. Ще після 2014 року часто чула від них: «Можливо, мої діти ще захищатимуть країну від Росії». 

— Якими є загрози для відносин між Польщею і Україною, особливо на рівні суспільств?

— З моєї точки зору, головна проблема — дезінформація. Саме вона зараз найважливіша для нашої країни. 

Польсько-українські відносини також часом інструменталізовані безвідповідальними політиками у їхніх вузькопартійних інтересах. Плюс у польському суспільстві існує чимало упереджень і стереотипів, а ще у зросла неприязнь до іноземців загалом. Безперечно, на відносини впливає і страх перед війною. Ймовірно, частина поляків якимось відчайдушним чином сподівається, що якщо Україна й українці зникнуть з їхнього поля зору, то для них зникне і війна. У будь-якому разі цей страх не виправдовує жодних агресивних дій.

Непорозуміння між поляками й українцями виникають насамперед через російську дезінформацію і пропаганду, а ще — через брак знань. По-перше, українці небагато знають про польську політику. Зараз, завдяки масовій міграції, вони стали краще розуміти нашу країну і процеси, які в ній відбуваються. По-друге, ми не завжди добре знаємо власну історію. На слуху зазвичай тільки ті історичні моменти, які нас розділяють.

— Які основні меседжі російської пропаганди, спрямовані проти Польщі й України? І як їм протидіяти?

— Російська дезінформація особливо ефективна там, де вже є проблема. Наприклад, якщо в Польщі інституції — особливо система освіти та охорони здоров’я — вже мають проблеми, ця система стає вразливою для дезінформації 

Так, один з головних фейків, який руйнує польсько-українські відносини, — це історії про нібито привілейовані черги до лікарів для українців. Але це було передбачувано: польська система охорони здоров’я, так само як і система освіти, вже раніше була джерелом розчарування поляків. Тепер же відповідальність за проблеми — якщо сказати спрощено — перекладено на мігрантів. 

Звісно, одна з тем — Волинь. Я пояснюю полякам, що ОУН, червоно-чорний прапор УПА — це символи боротьби проти Росії. Але це не змінює факту, що в нашій пам’яті вони можуть сприйматися інакше. Тобто це — реальна проблема, якою можна маніпулювати. 

Для мене також очевидно, що поляків і українців об’єднує набагато більше, і що поляки теж повинні підвести підсумки власних дій.  Знаєте, франко-німецьке примирення теж тривало роками. Очевидно, що зараз настав час боротьби зі спільним ворогом — вбивчою імперією.

Останні дослідження під час атаки російських дронів на Польщу показують, що російська дезінформація також прагне підірвати довіру поляків до союзників і власної держави. А ще — що Україна втягує нас у війну, тож немає сенсу підтримувати її військово.

Я ціную концепцію надії американської есеїстки Ребекки Солніт. Вона визначає надію не як оптимізм чи песимізм, бо вони передбачають визначене майбутнє, а як розуміння, що ми можемо діяти. Її ідея полягає в тому, що майбутнє не визначене остаточно, тож ми можемо вплинути на хід подій. 

Так, ми не можемо впливати на Трампа чи Путіна прямо зараз, але це не означає, що ми позбавлені здатності впливу взагалі. Українці щодня доводять свою здатність протистояти російській армії, працювати на захист не лише своєї країни, а й усієї Європи. І я вірю, що ми, поляки, також можемо впливати. 

Надія є, адже багато людей у Польщі й Україні розуміють, що нікому не вигідно сваритися. Підтримуймо одне одного. Це точно не на руку кремлівському диктатору. 

У 2022 році виникли неймовірні зв’язки між поляками та українцями, звичайними людьми. Актори підтримували акторів, захисники тварин співпрацювали між собою, місцеві органи влади, інтелектуали — перелік можна продовжувати довго. Це величезний соціальний капітал. Коли політики почнуть вести нас до кризи, суспільство має силу протистояти цьому та зберегти відносини.

<span style="display: block; margin-top: 1rem; margin-bottom: 1rem; padding: 1rem; border-style: solid; border-width: 2px; border-color: black;">Аґнєшка Ліхнерович — журналістка радіо ТОК FM, ведуча програм «Światopogląd» та «Wieczorem». Працювала у гарячих точках — від Росії, Грузії й Білорусі до України. Найбільший резонанс мали її репортажі з Північної Африки під час «Арабської весни» та з України на початку російського вторгнення 2022 року. У травні цього року побачила світ її книга «Іде війна? Сподівайся на краще, готуйся до гіршого». Це збірка 12 розмов з економістами, військовими, соціологами, які радять цивільним, як подбати про запаси води й грошей, як вистояти економічно, як готуватися психологічно.

Першим питанням психіатра було: «Чому пані не працює?»

Скерування до психіатра я отримала за кілька місяців до виходу нової редакції спецзакону про тимчасовий захист, але моя черга підійшла лише у жовтні. Після того, як тест на депресію показав втричі більшу за норму кількість балів, психолог, яка давно мені допомагає, порадила, що час мені звернутися до спеціаліста, який грамотно призначить антидепресанти. Першим питанням психіатра було: «Чому пані не працює?». Коли я відповіла, що можу працювати тільки на фрілансі, адже маю дитину з інвалідністю, і ця дитина потребує моєї уваги весь час, психіатр порадила: «Треба працювати — тоді і депресія мине. Скільки людей мають особливих дітей і нічого — працюють». Яким чином втілити цю ідею в життя, не маючи в Польщі рідних, які б могли підстрахувати з дитиною, лікарка не повідомила. Замінивши професійну допомогу психологічним тиском.

Після 30 вересня 2025 року, згідно зі спецзаконом про тимчасовий захист, якщо іноземець зі статусом UKR не має страхування NFZ (тобто якщо він не має офіційного працевлаштування, не приєднаний до працюючого члена родини або не сплачує страховий внесок добровільно), для нього недоступні такі послуги: 

• Реабілітація 
• Отримання безкоштовних ліків, доступних у межах державного страхування 
• Стоматологічне лікування 
• Трансплантація і новітні й експериментальні методи лікування онкозахворювань 
• Лікування катаракти 

Повний список недоступних послуг є на сайті NFZ.

‍Що залишається без змін? 

• Екстрена медична допомога (швидка й SOR)
• Медична допомога для дітей до 18 років та вагітних 
• Обов’язкова вакцинація 
• Лікування при загрозі життю й здоровʼю

Однак, на практиці виходить так, що українцям зі статусом UKR дедалі частіше відмовляють в медичних послугах, навіть якщо цих послуг немає у списку обмежених.

«Покажіть, де це написано»

Харківʼянка Марина Іванчук прийшла на скринінг вагітності в другому триместрі й отримала відмову провести процедуру. 

— Скринінг першого триместру я робила у шпиталі при пологовому Варшави, туди ж записалася і на другому триместрі, але коли прийшла, мені відмовили в обстеженні, — розповідає Sestry Марина. — Я зараз не працюю, тож мені сказали, що безробітним пренатальне дослідження не проводять. Мені можуть зробити лише звичайне УЗД, прослухати серцебиття плоду і сказати, чи все з ним гаразд, а ось скринінг — ні. 

Я відразу попросила пані на рецепції показати мені, де написано, що ця процедура мені не передбачена, адже вона є обов’язковою для вагітних. Але замість відповісти по суті мені прочитали лекцію про справедливість. Мовляв, ви тут три роки отримували все безкоштовно, а зараз знов вимагаєте обстеження та ліки — йдіть працюйте або робіть обстеження у приватній клініці. 

Але Марину це не зупинило. Вона зайшла на сайт NFZ і, не знайшовши там інформацію про те, що скринінг другого триместру входить до списку обмежених послуг, показала цю інформацію на рецепції шпиталю. 

‍— Я спокійно попросила пані показати мені, де написано, що заборонено. Бо я знаю, що не фінансується лише скринінг третього триместру, тоді як скринінг другого є обов’язковим. Мені сказали, що так написано у них в програмі в комп’ютері. Я попросила показати мені монітор

На це мені запропонували все зʼясовувати в NFZ, — продовжує Марина Іванчук. — Я погодилась, але попросила уточнити пані з рецепції її ім'я та посаду, щоб детально описати свою ситуацію і направити її в NFZ для зʼясування. А потім ще додала, що втратила роботу буквально відразу, коли завагітніла і про це повідомила. А цей скринінг — це друга безкоштовна процедура, за якою я звертаюся за три роки в Польщі. Бо всі аналізи та обстеження раніше я робила приватно. І чи справедливо зараз відмовляти мені і навіть не пояснити, де написано, що ця процедура заборонена. 

І тут сталося неочікуване: харківʼянці раптом запропонували пройти до кабінету УЗД на скринінг. Пані з рецепції різко стала мʼякою і навіть особисто провела Марину до кабінету. Обстеження зробили ретельно, спеціалістка з УЗД була ввічливою і все пояснила. 

Зараз Марина шукає бодай якусь роботу, бо боїться, що можуть бути подібні сюрпризи на пологах. Хоча, за новими умовами, пологи входять до списку обов’язкових медичних послуг для українок зі статусом UKR, навіть якщо вони не працюють. 

«Ставлення лікарів до нас сильно змінилося»

У незавидному становищі опинилися онкохворі: їм теж дедалі частіше відмовляють у лікуванні. Якщо лікування було розпочато ще до підписання нової редакції спецзакону, то — за законом — його мають завершити за старими умовами. А от новим пацієнтам стали відмовляти. Безкоштовно можуть зробити операцію та деякі процедури, а ось дорогі ліки для хіміотерапії доведеться сплачувати самостійно. 

— Мені, можна сказати, пощастило, що я встигаю завершити розпочате лікування, — ділиться своїм досвідом українка у Вроцлаві Тетяна Гордієнко. 

— Але ставлення лікарів до нас сильно змінилося. Зараз мене раз у раз запитують, чи я працюю, бо маю відносно легку стадію раку. Онкологія молочної залози без метастаз терапії піддається добре. І я сподіваюсь увійти в ремісію. На днях у лікарні зустріла жінку, вона плакала. На моє питання, що сталося, відповіла, що їй сказали, що можуть зробити операцію й видалити пухлину, тоді як хіміотерапію доведеться оплатити самостійно, а це дуже велика сума. 

‍У нещасної третя стадія онкології, є метастази. Щиро — я цим шокована. Бо для такої категорії населення не можна вводити обмеження

Українські інтернет-форуми рясніють історіями про те, що після 30 вересня хворі українці не можуть отримати процедури гемодіалізу. Як потрапляють в лікарню по швидкій, отримують екстрену допомогу, а ось з подальшим лікуванням виникають проблеми. Здебільшого у скрутному становищі опиняються пенсіонери й важкохворі люди. 

— Привезла маму-пенсіонерку з високим тиском на SOR, — ділиться Анна Вашкель, яка тимчасово мешкає в Німеччині і провідує маму в Щецині. — Нас прийняли, але це було просто зняття симптомів. Жодних обстежень призначено не було. Через декілька днів ситуація повторилася, і я вже сама вимагала обстежень, бо треба ж знати причину шаленого тиску. На мої вимоги нам відповіли порадою купити страховку.

Як боротися з відмовами в лікуванні? 

За порадою ми звернулися до фахівців з легалізації і страхових агентів.

«До нас зараз звертається дуже багато українців зі статусом UKR, щоб оформити медичне страхування, — каже страховий агент PZU Костянтин Попов. — Коштує це від 100 злотих на місяць за особу, але якщо у вас серйозні проблеми зі здоровʼям, хронічні хвороби, ви потребуєте дорогих обстежень чи ліків, то у такому разі найкращим виходом буде сплата добровільного внеску до NFZ (близько 802 злотих на місяць). Тоді ви отримаєте той самий доступ до медицини, як і ті, хто офіційно працює».

Якщо ви в принципі можете працювати, але поки не знайшли роботу, можна стати на облік по безробіттю в ужонді праці, і тоді деякий час за вас будуть не лише сплачувати внески, а й призначать виплату. Важливо реєструватися саме як безробітна особа, бо якщо ви зареєструєтесь як особа, яка шукає роботу, то доступ до NFZ не буде наданий. 

Добровільні внески до національного фонду здоров’я (NFZ) можуть сплатити люди, які не працюють і не підлягають обов'язковому медичному страхуванню в Польщі. Для оформлення такого виду страхування необхідно подати заяву в регіональний відділ NFZ. На сьогоднішній день це вихід для студентів, пенсіонерів і вагітних жінок, щоб мати доступ до медицини на тому самому рівні, що і громадяни Польщі. Для того, щоб подати заяву, ви маєте перебувати в Польщі на легальних підставах, надати Pesel і паспорт при укладенні угоди. 

Якщо ви маєте статус UKR і стикнулися з відмовою у лікуванні, на яке маєте право, у вас є можливість досягти справедливості.

— Спецзакон не бездоганний в тому сенсі, що дозволяє медичним працівникам використовувати його як формальний привід відмовити в обстеженні чи лікуванні, — вважає фахівець з легалізації IQ-груп Максим Колодій. — Послуги, що є в списку обмежених, можна трактувати по-різному. Разом з тим свої права треба вміти відстоювати. Якщо вам було відмовлено в послузі, на яку ви маєте право, ви можете направити скаргу до NFZ або звернутися до керівництва лікарні. 

Повірте, якщо вони дійсно не знайдуть цю послугу в списку заборонених, вам не відмовлять. Бо не будуть мати на це підстав. Але треба бути наполегливими, добре розмовляти польською, не соромитися запитувати посаду й прізвище працівника та чітко оголосити про свій намір скласти скаргу

Він підтверджує, що зараз чимало українців стикаються з медичною дискримінацією через незнання законів. Нерідко медпрацівники самі не знають або не хочуть правильно трактувати спецзакон. У базі NFZ людина зі статусом UKR просто позначена як та, яка має обмежений доступ до медпослуг або та, у якої цей доступ не обмежений. А трактують список обмежених послуг вже самі медпрацівники закладу. 

Скільки коштує приватне лікування в Польщі без страховки? 

Консультації лікарів та вузьких спеціалістів (Варшава):

• Терапевт/сімейний лікар — від 200 злотих 
• Психіатр — 350-650 злотих
• Професор медицини чи кандидат медичних наук — 500-1000 злотих.

 Госпіталізація:

• Перші 3 дні госпіталізації — близько 5000-5500 злотих 
• Кожен наступний день — 800-1000 злотих 
• Ліки й аналізи оплачуються окремо.

 Аналізи й обстеження:

• Основні аналізи (загальний аналіз крові, сечі, аналіз на цукор тощо) — від 30 до 60 злотих
• УЗД — від 200 злотих
• МРТ одного відділу — від 850 до 1050 злотих.

Йоанна Мосєй: Чому саме Мронгово?

Ірина Шатківська: У 90-х роках мій чоловік працював над реставрацією місцевої православної церкви. У Мронгово він познайомився з Ольгою і Яном Ющуками, сім'єю з українським корінням, нащадками переселенців у межах операції «Вісла». Ми швидко заприятелювали. У 1997 році я приїхала з дітьми на відпустку до Мронгова, а вони відвідували нас в Україні. Так ми підтримували зв'язок протягом багатьох років.

Коли почалося російське вторгнення, мені зателефонувала пані Ольга: «Приїжджайте, у нас для вас є квартира». Я не планувала поїздку — ми жили в Кременці на заході України. Але зять, який відразу зголосився до війська, попросив мене вивезти дочку й онука. Так ми потрапили до Мронгова.

— І ви відразу почали діяти?

— Перші два-три тижні були стресовими й хаотичними. Але я швидко зрозуміла, що мушу щось робити, щоб бути корисною. Я знайшла в Мронгові групу українок, і ми почали діяти разом. Коли приїжджали нові автобуси з біженцями, я ходила по готелях і пансіонатах, організовувала проживання. Для багатьох жінок і сімей я була чимось на зразок «мами на чужині»: шукала житло, допомагала з лікарями й документами тощо. Це була величезна робота, але я знала, що якщо нічого не робитиму, то просто збожеволію.

Так виник невеликий кризовий штаб, а згодом — фундація «Голос жінок з України».

— Ви знали польську?

— Дуже погано, але я знала, що мушу впоратися. Я просто йшла і вирішувала справи. Мені бракувало слів, але я завжди знаходила спосіб домовитися. Це було важко, але дія давала мені силу.

— Звідки в Мронгові стільки українців?

— Спочатку мешканці Мронгова самі їздили на кордон і привозили біженців. Потім біженці кликали інших — завжди легше поїхати туди, де вже є хтось. Я організовувала ночівлю, а потім ходила по місцевих компаніях — до Mlekpol, продовольчих банків чи виробничих підприємств — і привозила молоко, йогурти, макарони, хліб.

Знайомі жартували, що «Ірина забезпечує розкішні умови». Але це не я — це власники місцевих пансіонатів і готелів відчиняли свої двері. Я лише координувала. Згодом я підключила не тільки Мронгово, але й всю мережу вармінсько-мазурських установ і компаній.

Наприклад, за підтримки Карітасу ми відправили до України кілька вантажівок з їжею та одягом. Дуже допомагали місцеві активісти: Спілка українців в Ольштині, Ольга і Ян Ющуки, пан Якуб Дорачиньський — сьогодні він мер Мронгова, Вальдемар Цибуль — староста Мрогова тощо. Вони підказували, до кого ще звернутися, з ким поговорити, кого попросити про підтримку. А я ходила від компанії до компанії й збирала гроші.

Величезну підтримку я отримала також від багатьох місцевих компаній, зокрема Budextan і Wild і її директора Мирослава Міхновича, який передав нашій фундації автомобіль. Завдяки цьому я могла розвозити їжу та іншу допомогу потребуючим сім'ям. Підтримка надходила з багатьох боків, тож я навіть не можу всіх перелічити.

Це був важкий, але й прекрасний час — я бачила, як багато людей об'єднуються, як сильно вони хочуть нам допомогти

Величезну підтримку я отримала також від Катажини Кролік, підприємиці, а сьогодні — депутатки Сейму. Вона завжди була віддана українським справам, багато разів простягала мені руку допомоги.

Мені щастить з людьми. Зараз я відчуваю, що є частиною великої місцевої спільноти. Скрізь — у Мронгові, Гіжицьку чи Ольштині, де активно діє Спілка українців, — мене прийняли як свою і підтримують у моїх ініціативах.

— Тоді й народилась ідея концерту «Відчуй Україну»?

— На хвилі ентузіазму я подумала, що потрібно зробити щось, що дасть людям — українцям і полякам — спільний досвід.

Я організувала в амфітеатрі Мронгова концерт «Відчуй Україну», під час якого виступили, зокрема, Kalush Orchestra, переможці Євробачення, а також Kazka і Jerry Heil. На глядацьких місцях зібралося понад три тисячі людей.

Пам'ятаю ту атмосферу: єдність, сльози, радість. Люди досі дякують мені за цей захід. Вони підкреслюють, що в той час це було для них надзвичайно важливо. Сама досі не вірю, що вдалося це реалізувати. Звичайно, я зробила це не сама — мені допомогла команда фонду і моя мережа підтримки. Без них це було б неможливо.

Однак, коли я вийшла на сцену і побачила всіх цих людей — одні плакали, інші веселилися — я відчула, що те, що я роблю, дійсно має сенс. Це була прекрасна, піднесена подія, яка дала силу і надію як біженцям, так і місцевій громаді.

‍— Наступного року ви організували канікули для тисячі українських дітей.

— Так, в Оструді я організувала табір «Dance Front» — тиждень канікул для тисячі дітей з України. Були заняття, танцювальні майстеркласи, фінал за участю відомих танцюристів, як-от Івона Павлович і Роберт Ровінський. Діти плакали від зворушення. Це був для них необідний перепочинок від війни. Вони поїхали у захваті.

— А ще ви є ініціаторкою Ради жінок при Маршальському управлінні в Ольштині.

— Я так довго займалася підтримкою українських жінок, що добре знала, з якими проблемами вони стикаються. Здебільшого вони є універсальними і стосуються не тільки українок — це також проблеми польок. Тому я вважала, що така рада є необхідною.

— Скільки українців зараз проживає у Мронгові?

— У 2022 році їх було близько двох тисяч, а зараз залишилося близько 600-700 осіб. Багато хто виїхав на роботу до Ольштина або Гданська, частина повернулася в Україну. Найбільше повернень було в перший рік війни.

Сьогодні, через три з половиною роки, ті, хто залишився, вже не планують виїжджати. Вони мають постійну роботу або ведуть власний бізнес. Вони орендують квартири, а їхні діти ходять до місцевих шкіл.

— А ви?

— Я люблю Мронгово. Тут я почуваюся як вдома. Навіть коли їду відвідати дочку в Україну, через тиждень сумую і хочу повернутися сюди. Можливо, це також через мої польські корені, від дідусів і бабусь.

— Чим ви займалися в Україні до 2022 року?

— За освітою я психолог і весь час проводжу онлайн-консультації. Крім того, у мене була фітнес-студія — клуб для жінок, що налічував 120 людей, де я проводила заняття з фітнесу й пілатесу, персональні тренування та організовувала поїздки для розвитку. Разом з тим протягом 15 років я також вела квітковий магазин. Я завжди любила квіти і ту творчу енергію, яка супроводжує складання букетів.

Коли зрозуміла, що, скоріше за все, вже не повернуся на постійне проживання в Україну, я продала квітковий магазин. Спакувала обладнання з фітнес-студії і привезла із собою до Польщі. Мені подобається закінчувати розділи, не застрягати.

Це вже втретє, коли я починаю все спочатку

— А чим ви зараз займаєтеся?

— П'ять разів на тиждень, вечорами, я проводжу заняття з пілатесу та кардіо для жінок. Я також продовжую консультувати клієнток онлайн.

Але для мене цього замало. Проєкти фонду закінчилися, життя повільно повертається до норми і вперше я мушу серйозно подумати про себе, що далі. Бо я вже знаю, що для інших я можу звернути гори. Тепер мушу знайти сенс і стабільність для себе.

Люди постійно підходять до мене і дякують: «Пам'ятаєш, як ти нам допомогла? Як ти підтримала тоді мою маму?». А я не завжди пам'ятаю; тоді відбувалося так багато. Я була страшенно втомлена, але також впевнена, що віддаю себе на сто відсотків. І якщо б я мала завтра померти, я знаю, що той час я прожила повноцінно і в гармонії із собою.

— Чи відчуваєте у Польщі антиукраїнські настрої?

— Ні, я цього не бачу. Всі люди, яких я зустріла, — розумні, підтримують і розуміють, що українці сьогодні є частиною суспільства, важливим ресурсом. Коли ще не було відомо, чи президент Навроцький підпише закон про продовження захисту українців, місцеві підприємці самі почали оформляти посвідки на проживання для своїх працівників. Адже тут у кожній компанії працюють українці. Що б сталося, якби раптом вони не могли працювати або мусили виїхати? Люди в Мронгові це розуміють. Ми підтримуємо і поважаємо одне одного.

<frame>Відеозапис, на якому чути, як хтось українською коментує вміст пакунка, отриманого від польського Caritas, з'явився на Facebook у групі під назвою «Nie dla banderyzmu». На записі, зокрема, можна почути фрази про «блювотне борошно» і скарги на відсутність італійських макаронів і креветок.<frame>

Раніше, у березні 2025, соцмережами вже ходив відеоролик, на якому хтось так само розпаковував гумдопомогу від благодійників. І там також озвучку було сфабриковано — вона супроводжувалась образливими коментарями на кшталт «У пакунку дешеве польське лайно. Я серйозно кажу, вони хочуть нас отруїти». Компанія Demagog знайшла оригінальний відеозапис, і на ньому чути геть інші слова: «Сьогодні ми отримали гуманітарну допомогу від фонду Caritas. Ми були здивовані кількістю всього, що тут є — тут просто все!».

Відео на Facebook отримало майже близько двох тисяч реакцій і 1,3 тисяч поширень. Серед понад тисячі коментарів — чимало ворожих висловлювань щодо українців. Один з користувачів пише (далі йде переклад з польської): «Нехай твій президент тобі дає. Яка підла баба, повертайся до себе». Ще один коментар такий: «Яка нахабна баба, креветок захотіла, пішла геть!».

Цю ж підробку опублікували різні проросійські акаунти у TikTok, Reddit, VKontakte, Telegram і X. Як і у березні, відео поширювали не окремі профілі, а ціла мережа антиукраїнських сторінок. Такі акаунти — свідомо чи ні — через публікацію фейкових матеріалів сприяють успіху російської дезінформації.

‍Використовуючи нові можливості штучного інтелекту, до якого більшість користувачів інтернету ще не призвичаїлась, російська пропаганда намагається переконати європейців і, зокрема, поляків, що українці — невдячні тим, хто їм допомагає

Спеціалісти з Demagog підкреслюють: голос, який чути у відео, доданий штучно. В оригіналі звучать зовсім інші слова — позитивні коментарі про допомогу від польського Caritas.

Катаржина Хаврило, головна спеціалістка Російського відділу Центру східних досліджень (OSW), у своїх роботах зазначає, що у країнах з великою кількістю українських мігрантів Росія намагається провокувати етнічну ворожнечу. Підґрунтям для цього часто стають звинувачення у «бандеризмі» та «привілейованості» українців.

Російську дезінформацію регулярно описує також East Stratcom Task Force (ESTF) — робоча група Європейської служби зовнішніх дій (EEAS). На своєму порталі EU vs Disinfo вона пояснює, що один з типових кремлівських фейкових наративів — нібито Україна є невдячною за надану їй допомогу. Щоб «довести» це, Росія поширює неправдиві матеріали.

Росія веде не лише військові дії проти України, але й координовані дезінформаційні кампанії у багатьох країнах світу. Їхня мета — створити викривлений образ України та українців, щоб посилити антиукраїнські настрої. 

‍Дослідження компанії DEMAGOG