Не забуду момент, коли почула це вперше. Я вела дітей до школи і по дорозі ми зустріли подругу моєї доньки Люції разом з мамою. Зазвичай із цією жінкою ми мило базікаємо про те-се, та цього разу мова зайшла про війну в Україні. Це були перші тижні після повномасштабного вторгнення, коли до Польщі прибули тисячі українок з дітьми. В колі моїх друзів тривала невтомна кампанія з допомоги, телефони «горіли» від пошуку квартир та організації чергового збору коштів — то на молоко й підгузки для немовлят, то на шкільне приладдя. Всі в моєму найближчому оточенні були пригнічені й налякані, адже нам не бракувало уяви зрозуміти, через що проходять біженки. Ми усвідомлювали, що навіть найзатишніша кімната та найкраща постільна білизна не можуть компенсувати біду відважних українок, які вирушили в подорож у невідоме.
Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами?
І ось в цей час, по дорозі до школи моїх дітей, від матері доньчиної подруги я чую ці слова про те, що «бідні українські дівчата» підозрілі, бо вона працює в магазині косметики й бачить, як вони приходять і купують собі помади. Я була приголомшена і могла тільки вимовити, що якби раптом я втратила все і опинилася в чужій країні, то перше, що б я зробила — купила б собі червону помаду, а одразу потім нафарбувала б нею губи. Я не продовжувала цієї теми, але тема сама почала мене переслідувати. Відтоді я регулярно чую або читаю десь: як ці українки одягаються, як вони фарбуються? Що це за жертви війни — з манікюром і нафарбованими вустами? Чому, якщо вони такі бідні, вони ходять по перукарням та магазинам одягу?
Від таких розмов у мене опускаються руки. Я замислююся, ким потрібно бути, щоб говорити подібне? А згодом розумію ким — тим, хто ніколи не потрапляв до екстремальної ситуації, хто не був змушений з останніх сил чіплятися за надію, щоб не впасти до прірви. В кращому випадку — просто людиною, яка не знає ані жінок, ані історії — а точніше, Herstory [Їїсторія досліджує історію з феміністичної точки зору, підкреслюючи в ній роль жінки — Ред.]. Якщо людина має бодай трохи людяності й знань по темі, її не здивують червоні губи українських жінок. Я точно не здивована. Червона помада - мій спосіб додати собі впевненості ще з тих часів, коли моя мати була смертельно хворою на окнологію мозку, і мені щодня здавалося, що я цього не витримаю. Важко точно сказати, як це працює, але це точно працює, адже тисячі жінок і до мене використовували цей метод. Найближча до мене жінка – моя прабабуся, яка майже в сто років приймала нас на сімейних вечерях з коралями на шиї, завитими на чолі локонами та нафарбованими вустами.
Від відьом і куртизанок до суфражисток і патріоток
Червоні губи були й залишаються символом жіночої сили, яка в усі часи не всім подобалась. Власне, тому в XVIII столітті панувала думка, що кармінові губи мають тільки відьми. Потім відьми передали ганебну естафету куртизанкам і вуличним дівчатам. А далі… що ж, жінки зрештою кинули соромитися, і червона помада увійшла до салонів. Коли в 1912 році п'ятнадцять тисяч суфражисток вийшли в Нью-Йорку на парад за права жінок, у багатьох з них були криваво-червоні вуста. Причому губнички роздала їм особисто власниця косметичної імперії Елізабет Арден. Червоні губи користувались популярністю під час багатьох криз і додавали жінкам впевненості на різних фронтах. Під час Другої світової війни, наприклад, вони стали символом тихого опору Гітлеру, який, за чутками, ненавидів помаду багряного кольору на жіночих вустах.
Насправді я розумію механізм догляду за обличчям, зачіскою, одягом і нігтями в найважчі моменти. Коли все виходить з-під контролю, останнє, що ми можемо контролювати, це наш зовнішній вигляд. Моя мама за два дні після операції з видалення пухлини головного мозку зателефонувала мені на світанку з лікарні і повідомила, що щойно причепурилась, нафарбувалась і нарешті почувається чудово. Зважаючи на те, наскільки важким був стан її здоров’я, це було єдине, що вона на той момент могла для себе зробити.
Те, як ми виглядаємо — незалежно від того, чи любимо ми природний, гламурний чи спортивний стиль, віддаємо перевагу макіяжу чи обличчю без мейк-апу — це спосіб заявити про себе світові. Напередодні найстресовіших аналізів я завжди одягалася й фарбувалася шалено елегантно, відчуваючи, що у випадку поганих новин мій зовнішній вигляд дозволить мені зберегти більше гідності. Я чудово розумію, що українські жінки, які в хаосі, під вибухи ракет бігли до Польщі, стурбовані тим, чи витримають їхні діти подорож до кордону, не хотіли виглядати жертвами. Ніхто не хоче, щоб у ньому впізнавали жертву з першого погляду.
Під час Варшавського повстання жінки мили голову вином і шили сукні з парашутів
Навіть коли статус жертви неможливо приховати. У своїй прекрасній, мудрій, теплій і зворушливій книзі Аліція Ґавліковська-Свєрчинська, лікарка, яка юною дівчиною пройшла концтабір для жінок Равенсбрюк, розповідає, що турбота про себе була необхідною умовою для виживання в таборі. І ті ув'язнені дівчата, які переставали розчісуватися, мити голову і щипати собі щоки, щоб виглядати менш блідими, зазвичай після цього швидко помирали. Відсутність інтересу до свого тіла рівноцінна відмові від життя.
Ладна закластися, що багато поляків, які з недовірою дивляться на доглянутих, гарно одягнених, зачесаних і нафарбованих українок, водночас з великою шаною ставляться до історії Варшавського повстання. У варшавському музеї, присвяченому цьому повстанню, зараз проходить чудова виставка репортерки та дослідниці Кароліни Сулей «Подорож героїнь. Жіноче повстання» (виставка працюватиме до червня 2024 року — Ред.). Вона показує боротьбу поляків за столицю та свободу з жіночої точки зору. Так от одна з частин виставки присвячена тому, як варшавські повстанки дбали про свій вигляд. Тут, наприклад, є розповідь про паперові намиста та сукні, пошиті з парашутів. А одне з найзнаковіших фото хроніки повстання — те, на якому зовсім юна панянка дивиться на себе в люстерко. Майже в усіх розповідях повстанок є мотиви, як між боями й бігом від куль зруйнованими околицями вони дбали про свій зовнішній вигляд. Ось, приміром, історія про те, як дівчина мила волосся подрузі вином, адже не було води. А на світлинах — панянки, які хоч і вкриті пилом від обвалених кам'яниць, але мають дбайливо викладені локони та заплетені коси.
Польські жінки не були самотніми у такому підході. Кілька років тому в Імперському військовому музеї проходила виставка, присвячена темі догляду за своєю зовнішністю під час Другої світової війни. Через дефіцит панчіх британки малювали собі тоненькі чорні «шви» на голих ногах. Заможні леді робили це спеціальною фарбою, виготовленою, зокрема, Max Factor та Elisabeth Arden. Бідніші дівчата використовували суміш загущувача для соусів і какао. Цю турботу про зовнішній вигляд, яка була синонімом спроби зберегти внутрішню рівновагу, також можна побачити на світлинах легендарної фотографині Лі Міллер. Вона показала, як в часи всюдисущого дефіциту лондонські жінки намагалися тримати фасон, аби не занепасти духом.
Ніхто не суперечить образу жертви більше, ніж жінка з червоними вустами
На жаль, тирани також завжди знали, наскільки важливий вплив на силу духу має зовнішність. Тому в таборах під час війни в ув'язнених жінок забирали їхній одяг, а стригли всіх однаково й коротко. Вищезгадана Кароліна Сулей написала про це цілу книгу під назвою «Особисті речі. Розповідь про одяг у концтаборах та таборах смерті». В ній авторка розповідає, наскільки болісним знаряддям гноблення було позбавлення людини можливості самовираження через зовнішність.
У коментарях на адресу українських жінок поширене присоромлення. А це завжди інструмент, що допомагає досягти іншої, більшої мети. І критика епічної червоної помади на вустах українських біженок не стосується нафарбованих губ буквально. Ймовірно, саме в такий спосіб у когось виявляється страх перед чужинцями: хто «не наш» — той загроза. Можливо, цих людей надурили популісти, які запевняють, що незабаром українці заберуть наші місця в чергах до лікарів і в школах? Може, має місце заздрість до тих, хто на початку війни отримав дах над головою безкоштовно? І нарешті, у декого, певно, є наївне бажання, щоб жертва вписалася в якийсь уявний шаблон. Вона, мабуть, повинна мовчати, бути розпачлива і налякана, у лахмітті, думати виключно про батьківщину в біді. Ніхто не суперечить цьому образу сильніше, ніж жінка з червоними губами. Яка, навіть не розтуляючи їх, говорить світу: «Я не здамся, я зможу, я виживу».
Українкам — як і всім жінкам, яких намагаються присоромити і вказати, якими їм потрібно бути, що їм годиться, а що ні — про це взагалі не варто хвилюватися.
Титульний малюнок: Магдалена Данай
Журналістка, 19 років працює для щоденного видання Gazeta Wyborcza i тижневика Wysokie Obcasy. Займається суспільними темами, правами жінок і політикою. З березня 2022 року зосередилася на описі злочинів російських окупантів - воєнних зґвалтувань в Україні. У червні 2023 року разом з делегацією парламентаристок з Бельгії і Польщі була в Україні з метою збирання доказів злочинів росіян проти жінок.
Мама-феміністка Станіслава і Люції.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
.avif)
