Ексклюзив
20
хв

Зі мною так не можна

Україна навчила мене різних речей, зокрема значенню слова «гідність»

Ірина Цілик

Ірина Цілик на початку протестів у центрі Києва в 2013 році. Фото з архіву Ірини Цілик

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Це найбільша травма і найважливіший поворотний пункт мого життя. Золотий перетин між минулим і теперішнім, що так тісно пов’язані у нелінійному пошуку власної ідентичності. Ким я була до Революції гідності? Ким стала після? Міркуючи про ту зиму, я завжди думаю, що мій шлях до неї був доволі довгим. Адже все почалося не в листопаді 2013-го, а набагато раніше. Напевно, ще тоді, коли я навіть приблизно не думала про значення слова «гідність».

Зміна заводських налаштувань

Зав’язка цієї історії була простою і знайомою для багатьох людей мого покоління: жила-була в Києві звичайна радянська дівчинка, яка писала у зошиті красивим почерком «Стране Советов — слава!». Оточена любов’ю родини, в молодших класах школи вона мало замислювалася про довколишній світ з усіма його небезпеками й несправедливістю. Люба бабуся, що найбільше викохувала дівчинку й тримала оборону безхмарної ніжності її дитинства, не поспішала знайомити онуку з кістяками в домашніх шафах. Тож звідки було й знати тій дівчинці, що славна страна Совєтов, наприклад, колись зламала життя її прапрабатьків: їх було заслано на Соловки в 1930-ті. Десь там у далекому минулому були й інші темні історії її родини, але про все це наша героїня дізналася згодом. До певного моменту в її житті все було доволі просто, і її щиро радував новенький значок із зображенням кучерявого Володі Леніна на шкільній формі.    

Сьогодні я з цікавістю дивлюся тій дівчинці у вічі. Жила-була інша я. І скільки ж попереду в мене було різних відкриттів…

Добре пам’ятаю, як я відчула, що з країною, в якій ми живемо, щось явно не в порядку, якщо моя люба бабуся так жадібно прагне її розпаду. Якось влітку на дачі я зауважила, що вона всю ніч слухала радіо: я лягала спати — бабуся сиділа біля нього, я прокинулася — вона була й досі там. Збуджена, щаслива, моя бабуся говорила про переломні часи та кінець союзу. Це було літо 1991 року. Я відзначила для себе ті дні, але не дуже їх зрозуміла. Особисто для мене часи великих усвідомлень були попереду, однак механізм пошуків відповідей на складні питання було вже запущено.

В Києві на Майдані оплакують загиблих. Зима 2014 року. Фото Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

Все починалося з малого. З підслуханих розмов дорослих. З відвідин разом з бабусею зустрічей Союзу українок у Києві на початку 1990-х та щирого подиву, що всі присутні там спілкуються такою екзотичною для мене українською мовою. З першої власноруч розписаної воском традиційної української писанки. З тоненької книжечки віршів Ліни Костенко, яку я отримала в дарунок у 9 років. З усіх інших книжок, а особливо молодих сучасних українських поетів, які трапилися мені вже 15-річній і вразили до глибини душі. З усвідомленого рішення — я теж хочу розмовляти й писати цією мовою — та остаточного переходу на новий рівень гри вже тоді, коли значно пізніше я дізналася, що стану мамою. Раптом виявилося, що мені конче важливо змінити заводські налаштування й розірвати ланцюжок русифікації на наступному поколінні власної родини. Фокус спрацював: у колишньої радянської російськомовної дівчинки росте син, для якого українська мова є рідною зі старту.  

Все починалося з малого, хоч, може, й достатньо великого. З набутого вміння спостерігати й співставляти. З прийнятих самостійно рішень. З усвідомлено заповнених лакун знання історії власної країни. З пекучого сорому та потрясінь — як сталося, що настільки негідні й далекі від моїх цінностей люди керують нашою країною?! А відтак — з поступового прийняття думки, що тектонічні зсуви неможливі без революційних змін.  

Точка неповернення

Звісно, я була ще надто малою в часи Революції на граніті, аби хоч якось її для себе відзначити. А от Помаранчева революція вже не могла пройти повз мене. Мені тоді було 22 — кипуча енергія, гаряча кров, активні пошуки власного Я та готовність боротися за своє. І все ж тоді особисто для мене в цьому був сильний елемент гри й карнавалізації дійства: ми з друзями дуже затято вбиралися в оранжеве, дуже сильно страждали за правду, мерзли, кричали разом з натовпом однодумців бадьорі гасла й анітрохи не відчували потенційної небезпеки. Пам’ять стерла багато деталей, але з деяким присмаком ніяковості я пам’ятаю головне: мені було доволі весело. Втім, я пам’ятаю також й інше, значно важливіше: я вперше побачила тоді зблизька власний народ. Сила-силенна різних людей, геть юних і вже зовсім літніх, таких і сяких, різних соціальних статусів, професій і так далі. Відчуття ліктя незнайомих близьких і потужність цієї стихії мене глибоко вразили. Процес пізнання цього нового досвіду видався важливішим за результат. І хоча результат нібито теж не забарився, і ми відстояли інтелігентного проукраїнського президента навзамін бикуватому зеку з двома судимостями та тісними зв’язками з Росією, дуже скоро стало ясно: насправді, все не так, як виглядає, насправді, все тільки починається.

За 9 років турбулентної реальності, після злетів і падінь хиткого політичного життя України, густого розчарування і постійної фрустрації я вийшла знову на Майдан без чіткого розуміння власної мети. Якщо зовсім чесно, у першому поштовху таки взяти парасольку, термос і вийти в листопадову гнилу нічну мряку на центральну площу було мало усвідомленого. Швидше, всі побігли — і я побігла. Ну, точніше, не всі, а переважно ті яскраві свідомі люди, з якими мені хотілося, умовно кажучи, бути в одній команді й прямувати разом до світлого європейського майбутнього. Тож я та мій чоловік також вийшли на Майдан. Знайома атмосфера миттєво нагадала про себе флешбеками: красиві, але розлючені несправедливістю люди, пісні, вірші, бадьорі кричалки, солодкий чай, холодні закоцюблі руки й гарячі серця.  

Гаряча їжа від людей з гарячими серцями на Майдані в грудні 2013 року. Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

Все здавалося настільки безпечним, що в перший тиждень Євромайдану ми навіть брали з собою туди нашого трирічного сина. В якийсь момент сталося дивне — Андрій опинився на головній сцені з мікрофоном у руках. Це зворушливе відео й досі є десь в мережі: маленький кумедний малюк у комбінезоні й шапці з вухами спершу ніяково мнеться. «Андрію, ти щось хотів сказати?» — підбадьорює його хтось з дорослих. «Я хотів сказати… я хотів сказати… Слава Україні!» Багатотисячний натовп відповідає задоволеним ревінням: «Героям слава!» Моя дитина переживає щасливий шок і цього вечора довго не може заснути від збудження.

Саме таким був для нас перший тиждень Євромайдану. Відтак ентузіазм дещо згас: в останній день листопада 2013-го ми сказали собі, що, певно, з нас досить. Набридло щодня просто ходити на Майдан. Ми поїхали додому з відчуттям деякого спустошення та лягли спати. Хто б міг уявити, що вже за кілька годин представники влади заллють площу кров’ю беззбройних протестувальників і відтак розбудять в українцях силу, яка була приспаною впродовж років наполегливого упокорення.

Народ проти силовиків. Вулиця Грушевського в Києві 24 січня 2014. Фото Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

Я досі пам’ятаю це відчуття страшної темної люті. З нами так не моооожна! Нічого подібного я про себе не знала. Що ж, дівчинко, у тебе попереду ще багато відкриттів. Ось твій перший пункт з цілого ряду точок неповернення. Так прокльовується з-під шкіри твоє власне почуття гідності, про яке ти й не думала досі. А потім на центральні вулиці Києва нас-таких вийшов приблизно мільйон. Це були кияни та люди з інших українських міст, що безкінечно з’їжджалися зусібіч, аби вливатися новими й новими струмками в потужну ріку, яка з усією потужністю неприборканої стихії вже вийшла з берегів.

Часом я запитую себе, чи склалися б обставини якось інакше, якби протестувальників одразу почали розстрілювати. Чи могло би бути зломленим ще не до кінця оформлене колективне розуміння власної сили та самоповаги. А втім, історія, як відомо, не знає умовного способу. Озираючись назад, ми маємо лиш те, що маємо: у нас усіх був певний шлях, де ставки росли з кожним кроком, а прийняття шоку від нових звірств провладних структур було ступеневим.

Так, це була лавина різних подій та сильних емоцій, і все ж вона накривала нас поступово. Розгортався табір Майдану, просто на наших очах народжувалися воїни та потужний волонтерський рух, частішали жорстокі атаки «Беркуту», зростав гнів протестувальників, розбиралася бруківка, палилися шини, невміло готувалися перші коктейлі Молотова. Моя люба бабуся возила на Майдан бутерброди з салом.

Українці на барикадах. Грудень 2013 в центрі Києва. Фото Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

Перші смерті на Майдані вразили всіх нас до глибини душі, але особисто мені досі здавалися трагічною випадковістю. Надто складно було прийняти думку, що нас вбиватимуть — всіх без розбору — за наше право казати «ні». Активістів уже таємно катували, вивозили в ліси, жорстоко страчували, а я все ще не знала, не вірила, не могла усвідомити. Прозріння було швидким і болісним: мені потрібно було побачити на власні очі десятки поранених закривавлених людей — таких самих, як я — аби нарешті усвідомити — ідіотко! Ти не знала? Ти раніше не бачила такого?! Що ж, піди умий своє лице, потім відмий чужу кров з підлоги лікарні й роби далі, що можеш. Тепер тільки так.

18, 19, 20 лютого 2014 року назавжди лишилися в мені великою відкритою раною. Мені геть не хочеться наводити фокус на ті дні, та все ж пам’ять зберегла їх з надзвичайною ясністю. Ці нервові дзвінки власному чоловіку, який десь там. Ці три дні безперервної роботи в лікарняному відділенні «Політравми», куди безкінечним потоком звозили поранених. Ця дівчинка-медичка із снайперською кулею в шиї просто переді мною — швидка каталка, просочена темною кров’ю бандана, заляпаний капюшон світлої куртки, дівочий рюкзачок, який хтось дбайливо приткнув їй у ноги. Ці вигаслі поламані люди на ліжках навіть у коридорі й безкінечний потік смаколиків та їжі для них від киян — банки з теплим бульйоном, домашні котлети, зворушливі записки — я їх приймала в один з тих днів. Це страшне усвідомлення, що не всіх поранених буде врятовано, а на Майдані вже багато вбитих. Це спустошене до крику повернення додому, де на тебе чекає твій власний малюк і радісно зустрічає в коридорі: «Мамо, я намалював для тебе,  дивись! Це Майдан, це танк, це джип привіз цукерки, а це людина лежить». «А де ти бачив, як… лежить людина?» «По телевізору!» Іди, дівчинко, тихо повий у ванній, уже можна, там ніхто не побачить…

Події на Майдані, намальовані сином Ірини Цілик у 2014 році. Фото з архіву авторки

Усе починається з малого і, водночас, з великого. Та зима й особливо ті три дні розповіли нам так багато. Десь там на Майдані випросталося на повен зріст відчуття нашої колективної відповідальності за себе самих, але, водночас, і чітке розуміння: нас за це знову вбиватимуть. Українців завжди вбивали саме за це. Цього разу — вбивають уже десять років, і, судячи з усього, далі буде. Росіяни неодмінно повертаються, якщо мають таку можливість.

Моєї бабусі вже кілька років немає серед живих. В останні роки життя вона була активною волонтеркою — невтомно плела маскувальні сітки й химери для фронту, тяжко переживаючи новини про всі втрати. Мене часто мучать спогади про її останній місяць життя й особливо про одну фразу, яку бабуся, згасаючи, сказала з безкінечною гіркотою: «А я так мріяла побачити вже спокійну щасливу Україну. Мабуть, не встигну». Справді, не встигла.

Успадкувавши від неї так багато всього важливого, я, на жаль, успадкувала ще й цей її страх. Я також дуже мрію встигнути побачити спокійну щасливу Україну. Як усе буде з нами далі — ми собі навіть приблизно не уявляємо. А втім, я знаю одне. Україну, що виразно каже — зі мною так не можна! — я вже побачила. Ця країна навчила мене різних речей, зокрема і значенню слова «гідність». Якщо мені колись пощастить також стати бабусею, мені буде про що поговорити з моїми онуками.

Титульне фото: Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська кінорежисерка, письменниця. Режисерка документального фільму «Земля блакитна ніби апельсин», що отримав відзнаку за найкращу режисуру на кінофестивалі Sundance 2020, Національну премію України ім. Тараса Шевченка 2023 року. Режисерка фільму «Я і Фелікс» за мотивами роману «Хто ти такий?» українського письменника, чоловіка Ірини, Артема Чеха. Авторка 8 книжок (поезія, проза, дитячі видання), серед яких «Глибина різкості», «Червоні на чорному сліди». Її твори перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, чеською, грецькою, італійською, турецькою та іншими мовами. Під час повномасштабної війни Росії в Україні почала писати колонки й есеї для міжнародних видань, зокрема, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Sonntags Zeitung (Німеччина), Weekendavisen (Данія), Dwutygodnik (Польща) та ін. Есеї Цілик включено до збірки «Україна 22», виданої у Великій Британії (Penguin Random House, 2023). Есей Ірини «Інше життя» став частиною фандрейзерського проєкту у колаборації з американським фотографом Джимом Голдбергом (Stanley/Barker, 2022). Ще один есей «Шлях уробороса» увійшов до книги про швейцарську художницю Міріам Кан, виданої у Парижі (2023).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Дональд Трамп, Камалв Гарріс, Таймс-сквер, Нью-Йорк

Думаю, люди не усвідомлюють, наскільки поганою була Америка до Трампа. Якщо вже на те пішло, я думаю, що Трамп просто відкрито говорить про те, що американський уряд робив століттями. Я в жодному разі не кажу, що те, що робить Трамп — це добре, але він чесно говорить про це. Зрештою, адміністрація Байдена депортувала в середньому 57 тисяч людей на місяць, тоді як адміністрація Трампа минулого місяця вислала назад 37 660, і все ж ми ніколи не чули про депортаційні плани Байдена. Ми хвалимо лібералів за їхню відданість правам людини, але чого вони насправді досягли? Вони не захищають права жінок, дозволяють геноцид палестинців, заарештовують студентів за участь у протестах, дозволяють Росії продовжувати свої злочини і обмежують нашу свободу слова. І при цьому нам кажуть, що ми будемо голосувати за них, тому що вони є «меншим злом»? Я постійно чую, що відповідальність за наше майбутнє «лежить в руках молоді», бо саме старше покоління спричинило весь цей безлад. Від мене очікують, що я буду протестувати, голосувати, організовувати — в той час як я від цього всього відрізана.

Що ж це за демократія, коли у нас є лише вибір між двома злами, і обидва підтримуються одними і тими ж потужними інтересами?

Я думаю, що коли ми дивимося на Америку, ми повинні запитати себе: «Для кого вона коли-небудь була доброю?» Це завжди була країна, яка була доброю для білого американського чоловіка, і, ймовірно, вона стала ще кращою для нього зараз. Однак, чи була ця країна коли-небудь доброю для жінок? Чи була ця країна коли-небудь доброю для кольорових людей? Я думаю, що ми забуваємо про це, ідеалізуючи Америку. Вона ніколи не була великою країною і ніколи не стане «великою знову», якщо тільки минуле, про яке ми говоримо, не є колоніальною, расистською імперією, яку Трамп хоче повернути. Дивлячись на «американську мрію» з перспективи посткомуністичної країни у Східній Європі, досить легко її ідеалізувати. Однак я завжди намагаюся нагадувати людям у Східній Європі, що суспільство, безпека, освіта та охорона здоров'я, які ми маємо тут, у мільйон разів важливіші, ніж ідеалізована версія того, яким могло б бути їхнє життя в капіталістичній утопії Америки.

Нещодавно я відвідала Нью-Йорк. Хоча це одне із найдорожчих міст у США, зміни цін, які відбулися за останній рік, шокували мене більше, ніж будь-коли раніше. Я чула від друзів, що вони не можуть дозволити собі орендну плату за житло, тому що її підвищили на 25%. Деякі з них не можуть знайти роботу з минулого літа — і коли я кажу «робота», я маю на увазі будь-яку роботу, в тому числі в кафе або продуктовому магазині. І це люди, які закінчили престижні університети, такі як Колумбійський чи Нью-Йоркський. 

Вільям Едвардс і Кімберлі Кемброн одружуються в День святого Валентина на Таймс-сквер у Нью-Йорку 14 лютого 2025 року. Фото: Kena betancur / AFP

Ціни на продукти продовжують зростати. Минулого року я платила близько 120 доларів за продукти, яких мені вистачило на 10 днів. Коли я приїхала туди нещодавно, ця сума подвоїлася. Зрозуміло, що Трамп хоче обвалити економіку, щоб 1% населення міг купувати все — але що далі? Всі ці люди, які не можуть собі нічого дозволити, будуть заарештовані і стануть ще однією групою, що забезпечує рабську працю для американської наддержави? Це і є план Трампа?

Бездомність в Америці — це ще одна річ, яку я зауважила лише після року моєї відсутності там. На свій подив, я виявила, що американці ще більш стійкі до неї, ніж раніше. Зростання кількості людей, які вживають наркотики на вулицях, лякає, а епідемія фентанілу швидко перетворює все більше міст на «міста-зомбі». Це вже було серйозною проблемою під час пандемії, але зараз вона стала ще серйознішою.

Все більше людей не можуть дозволити собі платити за оренду житла — і все більше з них опиняються на вулиці

Хоча вигляд людей, які отримують наркотики, викликає у мене страх, гнів у мені стає ще сильнішим. Чому ніхто не допомагає? Як американці можуть бути такими нечутливими, дивлячись на те, як люди щодня помирають на вулицях? 

Тепер Трамп хоче оголосити бездомних поза законом. Він використовуватиме тих, кого капіталістична система не може посадити за ґрати, як ще одну силу рабської праці в американських в'язницях.

Безпритульні їдять обід на День подяки, організований некомерційною організацією Midnight Mission для майже 2 тисяч бездомних у районі Скід-Роу в центрі Лос-Анджелеса, 25 листопада 2021 року. Фото: Apu GOMES / AFP
Америка повільно руйнується, як і будь-яка імперія, за винятком того, що її проблеми виникли не за одну ніч

Вони накопичувалися протягом тривалого часу — системні проблеми, які не помічалися або ігнорувалися народом. Тріщини у фундаменті існували роками в країні, чиє ядро ґрунтувалося на геноциді та рабстві, тільки тепер їх більше не можна ігнорувати. Тож як громадяни цієї країни можуть продовжувати дивитися в інший бік і не вживати заходів? Їм легше сидіти вдома, відволікаючись на розваги, соціальні мережі або щоденні клопоти, ніж протистояти суворій реальності того, що відбувається навколо них. Мені сумно усвідомлювати, що серйозність ситуації доходить до багатьох американців лише тоді, коли страждає їхнє майно. Лише тоді, коли під загрозою опиняється їхнє майно, відчуття безпеки чи повсякденне життя, вони починають розуміти, що зміни не відбудуться, якщо пасивно спостерігати чи чекати. Необхідність вийти на вулиці, вимагати дій стає зрозумілою лише тоді, коли наслідки бездіяльності відчуваєш на собі. Але ми знаємо з історії, що тоді буває занадто пізно.

«Спочатку вони прийшли за євреями.

Я мовчав, я не був євреєм.

Потім вони прийшли за комуністами.

Я мовчав, я не був комуністом.

Потім вони прийшли за профспілковими працівниками.

Я мовчав, я не був профспілковим працівником.

Потім вони прийшли за мною.

І не залишилося нікого, хто міг би допомогти мені»

Мартін Німьоллер

20
хв

Занепад Америки, якою ми її знаємо

Меланія Крих

Перша і головна — досвідчена політтехнологиня Сьюзан Вайлз. 68-річна жінка обіймає посаду керівника апарату Білого Дому і контролює доступ до тіла президента. Саме вона наполягла на тому, аби технологічний мільярдер Ілон Маск не отримав приватного кабінету у Білому домі. Інакше — він би не вилазив з Овального кабінету. 

Сьюзан Вайлз багато років поруч із Трампом. Фото: Anna Moneymaker/Getty Images/AFP/East News

Сьюзан почала займатися політичним піаром у 1979 році. За цікавим збігом першим місцем її роботи став офіс Джека Кемпа — республіканця, а головне — також зірки американського футболу та одноклубника батька Сьюзі по спортивній команді New York Giants. Ця робота стала трампліном для молодої фахівчині у світ великої політики — вже в 1980-му вона приєдналася до президентської кампанії нової зірки республіканців Рональда Рейгана. Власне, з руки Вайлз Трамп постійно цитував великого американця і навіть переінакшив під себе його політичний лозунг. 

Після роботи на президентських кампаніях Джорджа Буша-молодшого та Мітта Ромні Вайлз вирішує монетизуватися і розбагатіти на комерційних клієнтах. Тому підприємлива пані відкрила консалтингові та лобістські фірми, що зробили політконсультантку не лише успішною, але й заможною. У кращі роки у неї було більше 40 клієнтів — як цілі держави, наприклад, Катар чи Нігерія, або тютюнові гіганти. Також до Вайлз за допомогою звертався SpaceX Ілона Маска та телекомунікаційний монополіст AT&T.

У 2015 році Дональд Трамп ніжився сонцем і пальмами Флориди і йому прийшла до смаку цікава ідея — спробувати піти у президенти США. Тому він набрав успішну лобістку і політтехнологиню — обоє оцінили одне одного і почали працювати. 

Трамп називає її «снігова крихітка» (ice baby) й повторив це під час промови у своєму маєтку Мар-а-Лаго після того, як стало зрозуміло, що він  переміг на виборах. При цьому ЗМІ цю ice baby перетворили на більш солідне для зрілого віку — «Крижана королева»

Колеги Вайлз відзначають її сильні сторони як політтехнологині. Вона внесла бажаний порядок у кампанію Дональда Трампа, контролювала її наратив (тією мірою, наскільки це можливо саме з Трампом), а також застосовувала свої видатні організаторські здібності. Один із колег Вайлз узагалі називав її найтривалішим радником Трампа, присутнім на всіх його ключових зустрічах. В оточенні президента США кажуть, що він часто вмикає її в телефонні розмови, які стосуються політичних питань.

Як воно часто буває, інколи у ЗМІ бувають зливи — як про секретний чатик у Signal, де Вайлз показала свою достатньо тверду натуру і натякала раднику з нацбезпеки Майку Волцу на звільнення. 

Що стосується стилю управління, то чи не в єдиному інтервʼю виданню Axios після призначення вона заявила:

«Я не вітаю людей, які хочуть працювати в сольному режимі чи бути зірками. Я і моя команда не будемо миритися з підступами, недоречними домислюваннями чи інтригами». 

Свого часу Вайлз блискуче розправилась із губернатором Флориди Роном Десантісом, який кинув виклик на праймеріз Трампу і ще й вимагав потім звільнити Вайлз зі штабу. Коли в січні 2024 року він вилетів із передвиборчої гонки, Вайлз написала у соцмережах коротко: «Бувай, бувай». 

Сама виборча кампанія-2024, якою Вайз керувала разом з ветераном політконсалтингу Крісом ЛаСівітою, вийшла успішною та пройшла без великих скандалів

Трамп слухався порад, був спокійним та рідше користувався соціальними мережами. Разом з тим він ходив до молодих подкастерів і влаштовував танці для TikTok, що допомогло залучати нових виборців.

Із Сьюзан Вайлз варто встановити контакт, якщо хочеш потрапити у самий мозок президента США. Більше того саме вона контролює всі пересування друзів і знайомих Трампа по Білому дому — власне, тому там інколи зʼявляється музикант Кід Рок, але все менше друзів по гольфу. 

Ще одна знакова жінка, яка зробила Трампа президентом двічі, — харизматична християнська проповідниця Пола Вайт.  Саме ця жінка недавно очолила новостворений Офіс з питань віри, який отримав, окрім іншого, завдання сприяти релігійній свободі не тільки на національному, а й на міжнародному рівнях. Під час першої каденції Пола Вайт теж займалась питанням релігії, але в набагато скромнішому масштабі. 

Харизматична Пола Вайт завжди поруч із президентом США. Фото: Brynn Anderson/Associated Press/East News

Красива блондинка знайома з родиною Трампа з 2001 року. Вона — зірка християнського телебачення, її проповіді збирали стадіони і концертні майданчики. Тож, очевидно, якось Трамп послухав, як Пола Вайт працює з аудиторією, надихнувся її теорією процвітання, за якою матеріальний успіх є ознакою Божої благодаті — і вирішив, що така віра йому за смаком.

Якщо уважно подивитись виступи пасторки — манеру розмови і жестикуляцію Дональд скопіював саме в неї

Довіра до Вайт така велика, що під час першого терміну вона була була головою Євангелічної консультативної ради кампанії Дональда Трампа 2016 року і вона стала першою жінкою-священнослужителем, яка виголосила молитву на інавгурації 20 січня 2017 року.

Пасторка підтримала Трампа у передвиборчих перегонах 2020 року, промовивши молитву на заході щодо запуску його кампанії. Так само під час передвиборчої президентської кампанії 2024 вона активно працювала в команді майбутнього президента. Звідси — такі високі цифри саме християнського електорату. 

Паула Вайт відома своїми твердими поглядами на підтримку Ізраїлю й навіть потрапляла у рейтинги на кшталт «50 кращих християнських союзників Ізраїля»

Для українців важливий факт, що пасторка від початку вторгнення організувала благодійну допомогу для українських біженців у країнах Європи, про що регулярно звітувала на своєму сайті. Тож виходи на Полу Вайт — це задача кожного протестантського пастора. Це 100% попадання в серце Трампа. 

На своїй посаді Пола Вайт буде активно працювати з новою генеральною прокуроркою США — Пем Бонді. Паралельно з призначенням Вайт— Бонді була призначена головою оперативної групи з «викорінення антихристиянських упереджень», яка повинна припинити «всі форми антихристиянських нападів і дискримінації у федеральному уряді».

Пем Бонді входить до найближчого оточення Трампа. Фото: Ben Curtis/Associated Press/East News

59-річну ексочільницю прокуратури штату Флорида обіцяє зберегти незалежність департаменту юстиції та «не залучати політику до своєї діяльності» — на тлі побоювань, що Трамп прагне взяти відомство під щільний контроль та помститися тим, хто вів розслідування проти нього та його прихильників у справі щодо невизнання результатів виборів та штурму Капітолію у 2021 році. 

Цікаво, що Бонді не була першим вибором для президента на посаду генерального прокурора. Спочатку Трамп хотів доручити цю посаду Метту Гетцу. Але комісія з етики Конгресу США перед призначенням виявила, що Гетц витратив понад 90 тисяч доларів, виплативши їх 12 жінкам, значна частина з яких, ймовірно, була пов’язана з оплатою за сексуальні послуги неповнолітніх та вживання наркотиків.

За іронією долі Пем Бонді під час першого президентського терміну Трампа була головою комісії з питань зловживання наркотичними та опіоїдними речовинами. Останнім часом юристка консультувала Інститут політики «Америка насамперед» — організацію, яка має великий вплив на формування порядку денного новообраного президента.

У перший день роботи на посаді генерального прокурора США Пем Бонді ухвалила рішення ліквідувати спеціальний підрозділ, який займався конфіскацією активів російських олігархів. Натомість юристка заявила, що у США новий ворог — це наркокартелі

Утім російські олігархи точно не можуть повернути свої яхти вже тут і зараз. Бо разом з тим Пем Бонді не говорила, що справи скасованого підрозділу KleptoCapture будуть закриті. Вони, ймовірно, триватимуть, хоча тепер не буде окремого підрозділу, присвяченого цій діяльності. Також не виключено, що будуть відкриватися нові справи.

Пем Бонді днями показала відданість шефу. Вона офіційно заявила, що навряд чи буде відкрито кримінальне провадження щодо передачі чутливої військової інформації у незахищеному чаті Signal, в якому міністр оборони Піт Гегсет поділився планом авіаудару по цілях у Ємені.

Пані генпрокурорка — планує зберігати юридичний спокій Трампа і рятувати його від власних справ минулих днів. Як і перші дві пані — вона входить в найближче коло Трампа і точно буде з ним до кінця нинішньої каденції. 

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Три головні жінки Трампа. Хто зробив Дональда політиком і християнином?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress