Ексклюзив
20
хв

Зі мною так не можна

Україна навчила мене різних речей, зокрема значенню слова «гідність»

Ірина Цілик

Ірина Цілик на початку протестів у центрі Києва в 2013 році. Фото з архіву Ірини Цілик

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Це найбільша травма і найважливіший поворотний пункт мого життя. Золотий перетин між минулим і теперішнім, що так тісно пов’язані у нелінійному пошуку власної ідентичності. Ким я була до Революції гідності? Ким стала після? Міркуючи про ту зиму, я завжди думаю, що мій шлях до неї був доволі довгим. Адже все почалося не в листопаді 2013-го, а набагато раніше. Напевно, ще тоді, коли я навіть приблизно не думала про значення слова «гідність».

Зміна заводських налаштувань

Зав’язка цієї історії була простою і знайомою для багатьох людей мого покоління: жила-була в Києві звичайна радянська дівчинка, яка писала у зошиті красивим почерком «Стране Советов — слава!». Оточена любов’ю родини, в молодших класах школи вона мало замислювалася про довколишній світ з усіма його небезпеками й несправедливістю. Люба бабуся, що найбільше викохувала дівчинку й тримала оборону безхмарної ніжності її дитинства, не поспішала знайомити онуку з кістяками в домашніх шафах. Тож звідки було й знати тій дівчинці, що славна страна Совєтов, наприклад, колись зламала життя її прапрабатьків: їх було заслано на Соловки в 1930-ті. Десь там у далекому минулому були й інші темні історії її родини, але про все це наша героїня дізналася згодом. До певного моменту в її житті все було доволі просто, і її щиро радував новенький значок із зображенням кучерявого Володі Леніна на шкільній формі.    

Сьогодні я з цікавістю дивлюся тій дівчинці у вічі. Жила-була інша я. І скільки ж попереду в мене було різних відкриттів…

Добре пам’ятаю, як я відчула, що з країною, в якій ми живемо, щось явно не в порядку, якщо моя люба бабуся так жадібно прагне її розпаду. Якось влітку на дачі я зауважила, що вона всю ніч слухала радіо: я лягала спати — бабуся сиділа біля нього, я прокинулася — вона була й досі там. Збуджена, щаслива, моя бабуся говорила про переломні часи та кінець союзу. Це було літо 1991 року. Я відзначила для себе ті дні, але не дуже їх зрозуміла. Особисто для мене часи великих усвідомлень були попереду, однак механізм пошуків відповідей на складні питання було вже запущено.

В Києві на Майдані оплакують загиблих. Зима 2014 року. Фото Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

Все починалося з малого. З підслуханих розмов дорослих. З відвідин разом з бабусею зустрічей Союзу українок у Києві на початку 1990-х та щирого подиву, що всі присутні там спілкуються такою екзотичною для мене українською мовою. З першої власноруч розписаної воском традиційної української писанки. З тоненької книжечки віршів Ліни Костенко, яку я отримала в дарунок у 9 років. З усіх інших книжок, а особливо молодих сучасних українських поетів, які трапилися мені вже 15-річній і вразили до глибини душі. З усвідомленого рішення — я теж хочу розмовляти й писати цією мовою — та остаточного переходу на новий рівень гри вже тоді, коли значно пізніше я дізналася, що стану мамою. Раптом виявилося, що мені конче важливо змінити заводські налаштування й розірвати ланцюжок русифікації на наступному поколінні власної родини. Фокус спрацював: у колишньої радянської російськомовної дівчинки росте син, для якого українська мова є рідною зі старту.  

Все починалося з малого, хоч, може, й достатньо великого. З набутого вміння спостерігати й співставляти. З прийнятих самостійно рішень. З усвідомлено заповнених лакун знання історії власної країни. З пекучого сорому та потрясінь — як сталося, що настільки негідні й далекі від моїх цінностей люди керують нашою країною?! А відтак — з поступового прийняття думки, що тектонічні зсуви неможливі без революційних змін.  

Точка неповернення

Звісно, я була ще надто малою в часи Революції на граніті, аби хоч якось її для себе відзначити. А от Помаранчева революція вже не могла пройти повз мене. Мені тоді було 22 — кипуча енергія, гаряча кров, активні пошуки власного Я та готовність боротися за своє. І все ж тоді особисто для мене в цьому був сильний елемент гри й карнавалізації дійства: ми з друзями дуже затято вбиралися в оранжеве, дуже сильно страждали за правду, мерзли, кричали разом з натовпом однодумців бадьорі гасла й анітрохи не відчували потенційної небезпеки. Пам’ять стерла багато деталей, але з деяким присмаком ніяковості я пам’ятаю головне: мені було доволі весело. Втім, я пам’ятаю також й інше, значно важливіше: я вперше побачила тоді зблизька власний народ. Сила-силенна різних людей, геть юних і вже зовсім літніх, таких і сяких, різних соціальних статусів, професій і так далі. Відчуття ліктя незнайомих близьких і потужність цієї стихії мене глибоко вразили. Процес пізнання цього нового досвіду видався важливішим за результат. І хоча результат нібито теж не забарився, і ми відстояли інтелігентного проукраїнського президента навзамін бикуватому зеку з двома судимостями та тісними зв’язками з Росією, дуже скоро стало ясно: насправді, все не так, як виглядає, насправді, все тільки починається.

За 9 років турбулентної реальності, після злетів і падінь хиткого політичного життя України, густого розчарування і постійної фрустрації я вийшла знову на Майдан без чіткого розуміння власної мети. Якщо зовсім чесно, у першому поштовху таки взяти парасольку, термос і вийти в листопадову гнилу нічну мряку на центральну площу було мало усвідомленого. Швидше, всі побігли — і я побігла. Ну, точніше, не всі, а переважно ті яскраві свідомі люди, з якими мені хотілося, умовно кажучи, бути в одній команді й прямувати разом до світлого європейського майбутнього. Тож я та мій чоловік також вийшли на Майдан. Знайома атмосфера миттєво нагадала про себе флешбеками: красиві, але розлючені несправедливістю люди, пісні, вірші, бадьорі кричалки, солодкий чай, холодні закоцюблі руки й гарячі серця.  

Гаряча їжа від людей з гарячими серцями на Майдані в грудні 2013 року. Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

Все здавалося настільки безпечним, що в перший тиждень Євромайдану ми навіть брали з собою туди нашого трирічного сина. В якийсь момент сталося дивне — Андрій опинився на головній сцені з мікрофоном у руках. Це зворушливе відео й досі є десь в мережі: маленький кумедний малюк у комбінезоні й шапці з вухами спершу ніяково мнеться. «Андрію, ти щось хотів сказати?» — підбадьорює його хтось з дорослих. «Я хотів сказати… я хотів сказати… Слава Україні!» Багатотисячний натовп відповідає задоволеним ревінням: «Героям слава!» Моя дитина переживає щасливий шок і цього вечора довго не може заснути від збудження.

Саме таким був для нас перший тиждень Євромайдану. Відтак ентузіазм дещо згас: в останній день листопада 2013-го ми сказали собі, що, певно, з нас досить. Набридло щодня просто ходити на Майдан. Ми поїхали додому з відчуттям деякого спустошення та лягли спати. Хто б міг уявити, що вже за кілька годин представники влади заллють площу кров’ю беззбройних протестувальників і відтак розбудять в українцях силу, яка була приспаною впродовж років наполегливого упокорення.

Народ проти силовиків. Вулиця Грушевського в Києві 24 січня 2014. Фото Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

Я досі пам’ятаю це відчуття страшної темної люті. З нами так не моооожна! Нічого подібного я про себе не знала. Що ж, дівчинко, у тебе попереду ще багато відкриттів. Ось твій перший пункт з цілого ряду точок неповернення. Так прокльовується з-під шкіри твоє власне почуття гідності, про яке ти й не думала досі. А потім на центральні вулиці Києва нас-таких вийшов приблизно мільйон. Це були кияни та люди з інших українських міст, що безкінечно з’їжджалися зусібіч, аби вливатися новими й новими струмками в потужну ріку, яка з усією потужністю неприборканої стихії вже вийшла з берегів.

Часом я запитую себе, чи склалися б обставини якось інакше, якби протестувальників одразу почали розстрілювати. Чи могло би бути зломленим ще не до кінця оформлене колективне розуміння власної сили та самоповаги. А втім, історія, як відомо, не знає умовного способу. Озираючись назад, ми маємо лиш те, що маємо: у нас усіх був певний шлях, де ставки росли з кожним кроком, а прийняття шоку від нових звірств провладних структур було ступеневим.

Так, це була лавина різних подій та сильних емоцій, і все ж вона накривала нас поступово. Розгортався табір Майдану, просто на наших очах народжувалися воїни та потужний волонтерський рух, частішали жорстокі атаки «Беркуту», зростав гнів протестувальників, розбиралася бруківка, палилися шини, невміло готувалися перші коктейлі Молотова. Моя люба бабуся возила на Майдан бутерброди з салом.

Українці на барикадах. Грудень 2013 в центрі Києва. Фото Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

Перші смерті на Майдані вразили всіх нас до глибини душі, але особисто мені досі здавалися трагічною випадковістю. Надто складно було прийняти думку, що нас вбиватимуть — всіх без розбору — за наше право казати «ні». Активістів уже таємно катували, вивозили в ліси, жорстоко страчували, а я все ще не знала, не вірила, не могла усвідомити. Прозріння було швидким і болісним: мені потрібно було побачити на власні очі десятки поранених закривавлених людей — таких самих, як я — аби нарешті усвідомити — ідіотко! Ти не знала? Ти раніше не бачила такого?! Що ж, піди умий своє лице, потім відмий чужу кров з підлоги лікарні й роби далі, що можеш. Тепер тільки так.

18, 19, 20 лютого 2014 року назавжди лишилися в мені великою відкритою раною. Мені геть не хочеться наводити фокус на ті дні, та все ж пам’ять зберегла їх з надзвичайною ясністю. Ці нервові дзвінки власному чоловіку, який десь там. Ці три дні безперервної роботи в лікарняному відділенні «Політравми», куди безкінечним потоком звозили поранених. Ця дівчинка-медичка із снайперською кулею в шиї просто переді мною — швидка каталка, просочена темною кров’ю бандана, заляпаний капюшон світлої куртки, дівочий рюкзачок, який хтось дбайливо приткнув їй у ноги. Ці вигаслі поламані люди на ліжках навіть у коридорі й безкінечний потік смаколиків та їжі для них від киян — банки з теплим бульйоном, домашні котлети, зворушливі записки — я їх приймала в один з тих днів. Це страшне усвідомлення, що не всіх поранених буде врятовано, а на Майдані вже багато вбитих. Це спустошене до крику повернення додому, де на тебе чекає твій власний малюк і радісно зустрічає в коридорі: «Мамо, я намалював для тебе,  дивись! Це Майдан, це танк, це джип привіз цукерки, а це людина лежить». «А де ти бачив, як… лежить людина?» «По телевізору!» Іди, дівчинко, тихо повий у ванній, уже можна, там ніхто не побачить…

Події на Майдані, намальовані сином Ірини Цілик у 2014 році. Фото з архіву авторки

Усе починається з малого і, водночас, з великого. Та зима й особливо ті три дні розповіли нам так багато. Десь там на Майдані випросталося на повен зріст відчуття нашої колективної відповідальності за себе самих, але, водночас, і чітке розуміння: нас за це знову вбиватимуть. Українців завжди вбивали саме за це. Цього разу — вбивають уже десять років, і, судячи з усього, далі буде. Росіяни неодмінно повертаються, якщо мають таку можливість.

Моєї бабусі вже кілька років немає серед живих. В останні роки життя вона була активною волонтеркою — невтомно плела маскувальні сітки й химери для фронту, тяжко переживаючи новини про всі втрати. Мене часто мучать спогади про її останній місяць життя й особливо про одну фразу, яку бабуся, згасаючи, сказала з безкінечною гіркотою: «А я так мріяла побачити вже спокійну щасливу Україну. Мабуть, не встигну». Справді, не встигла.

Успадкувавши від неї так багато всього важливого, я, на жаль, успадкувала ще й цей її страх. Я також дуже мрію встигнути побачити спокійну щасливу Україну. Як усе буде з нами далі — ми собі навіть приблизно не уявляємо. А втім, я знаю одне. Україну, що виразно каже — зі мною так не можна! — я вже побачила. Ця країна навчила мене різних речей, зокрема і значенню слова «гідність». Якщо мені колись пощастить також стати бабусею, мені буде про що поговорити з моїми онуками.

Титульне фото: Agata Grzybowska / Agencja Wyborcza.pl

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська кінорежисерка, письменниця. Режисерка документального фільму «Земля блакитна ніби апельсин», що отримав відзнаку за найкращу режисуру на кінофестивалі Sundance 2020, Національну премію України ім. Тараса Шевченка 2023 року. Режисерка фільму «Я і Фелікс» за мотивами роману «Хто ти такий?» українського письменника, чоловіка Ірини, Артема Чеха. Авторка 8 книжок (поезія, проза, дитячі видання), серед яких «Глибина різкості», «Червоні на чорному сліди». Її твори перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, чеською, грецькою, італійською, турецькою та іншими мовами. Під час повномасштабної війни Росії в Україні почала писати колонки й есеї для міжнародних видань, зокрема, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Sonntags Zeitung (Німеччина), Weekendavisen (Данія), Dwutygodnik (Польща) та ін. Есеї Цілик включено до збірки «Україна 22», виданої у Великій Британії (Penguin Random House, 2023). Есей Ірини «Інше життя» став частиною фандрейзерського проєкту у колаборації з американським фотографом Джимом Голдбергом (Stanley/Barker, 2022). Ще один есей «Шлях уробороса» увійшов до книги про швейцарську художницю Міріам Кан, виданої у Парижі (2023).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
World Press Photo 2025 скандал

На першому фото авторства німця Флоріана Бахмайєра шестирічна Ангеліна — біженка з одного з прифронтових селищ близ Куп'янська. Дівчинка психологічно травмована війною і страждає від панічних атак. Автор фотографії зняв її через кілька хвилин після такого нападу, який міг бути викликаний втечею від російських бомбардувань.

На другому знімку — російський стабілізаційний пункт, розташований у підземному винзаводі близ окупованого Росією Бахмута. Зображений солдат був мобілізований до армії сепаратистської так званої «Донецької народної республіки» за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Десь на полі бою проти українців, на окупованій Росією території він втратив руку й ногу. 

Російський військовий, поранений під містом Бахмут, лежить у польовому госпіталі, створеному на підземному винзаводі. Пізніше йому ампутували ліву ногу та руку. Донбас, Україна, 22 січня 2024 р. Фото: Nanna Heitmann/Magnum Photos, для The New York Times / World Press Photo

Агресор не може стояти в одному ряду зі своєю жертвою

Міжнародні фотопрофі чомусь вирішили, що ці дві світлини можна об'єднати в одному конкурсі, в одній європейській категорії. Що можна поставити знак рівності між жертвою і злочинцем, заплющити очі на етику заради естетики. Показати маленьку дитину з пошкодженою психікою і того, хто цю психіку руйнує. За допомогою стилізації та символіки (зображення пораненого солдата натякає на Пієту, зняття Христа з хреста) створити враження, що обидві людини є жертвами цієї війни, і що обом сторонам варто співчувати. Разом з тим це ще один приклад нормалізації російських злочинів, які, за наказами Путіна, відбуваються в Україні щодня — зокрема, проти цивільного населення. 

Світ не розуміє проблеми і потихеньку дає дозвіл російському брати участь у культурному житті світу. Виступи російських музикантів і балету, спортивні змагання, «Оскар» за фільм про росіян і зйомки стрічки про Путіна з привабливим Джудом Лоу в гловній ролі, участь у світових виставках, конференціях і дебатах. І ось черговий крок — на престижному конкурсі фотографій з'являється «ренесансне» зображення російського солдата. Він лежить на винзаводі, ймовірно, тому самому, що виробляв знамените українське вино, яке любили в усьому світі, і який був зрівняний із землею російською артилерією. Страждання злочинця зняті так, що викликають співчуття. І ми поволі забуваємо, хто тут агресор.

Багато хто після звільнення з-під окупації Бучі говорив: такого Росії світ вже точно не пробачить...

А потім були відкриті братські могили в лісі в Ізюмі, жовта кухня в багатоквартирному будинку в Дніпрі, пробита російською ракетою, бомби на дитячих майданчиках, обстріли українських військових фосфорною зброєю, забороненою Женевською конвенцією... Сьогодні потужні авіаційні бомби, що падають на центр Запоріжжя, вже нікого не вражають. Нічні атаки шахедів на українські міста сприймаються як чергові «новини з війни», яка десь далеко і нас, зрештою, не стосується. Разом з тим щоночі в Україні гинуть невинні люди. Ось і цієї ночі теж.

Тим часом журі конкурсу World Press Photo не бачить проблеми й ставить знак рівності між жертвами й нападниками. І цим підіграє російській пропаганді

Що змінює суспільний дискурс, гуманізує дії нелюдів, які на очах у всіх безсоромно і систематично, вдень і вночі, вбивають таких дітей, як Ангеліна, їхніх матерів і батьків. А разом з ними — віру в справедливість і інстинкт самозбереження людства.

20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Альдона Гартвіньська

Як грім з неба пролунала новина про вихід США зі складу Міжнародного центру з розслідування злочину агресії проти України, до якого входили прокурори, що збирали попередні докази про очевидний злочин росіян. Звісно, на тлі тотальної економії в імʼя прогресу імені Маска це було очікувано. Але неприємно. Речниця Білого дому Керолайн Левітт дуже обтічно прокоментувала, що нічого не чула про це рішення. 

Утім, воно цілком вкладається у затяжний медовий місяць між адміністрацією Дональда Трампа та Владіміром Путіним. Дуже хоче 47-й президент укласти угоду з російськими диктатором. Аж настільки — що готовий заплющити очі на те, що вирішувати питання України, ядерної програми в Ірані та співробітництво по копалинах Сибіру треба буде з реальним військовим злочинцем. 

Тіла мирних жителів лежать на вулиці Яблунській у Бучі. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News

Взагалі, коли мова йде про окупантів із РФ, я не вірю в достойні суди. Я вірю в ліквідацію. Красиву, продуману, підступну. Торік у грудні українці відчули деяку сатисфакцію після того, як у Москві ліквідували Ігоря Кирилова — генерала, який наказував застосовувати хімзброю проти ЗСУ. Коли він виходив із дому — біля підʼїзду вибухнув самокат. 

«Посадовець відповідальний за використання хімічної зброї на східному та південному фронтах України. За наказом Кириллова з початку повномасштабної війни зафіксовано понад 4,8 тис. випадків використання ворогом хімбоєприпасів», — написали у некролозі фахівці із СБУ. 

За наказом Кириллова окупанти використовували боєприпаси з отруйними речовинами у вигляді скидів з FPV-дронів на пункти оборони українських захисників. Після цього чимало бійців потрапляли до лікарень з тяжкими опіками слизових оболонок та дихальних шляхів. 

Ліквідація Кириллова стала ударом для Путіна — він кілька разів дав зрозуміти, що його тривожить смерть товариша. Набагато більше за заочні суди, де би вони не були

Тож це вкотре підтверджує, що росіяни мають боятися українців, поляків, литовців — і всіх інших, на кого вони кладуть очі і лапи, — скрізь. На суші, на морі, у барі безлімітного алкоголю у турецьких готелях на пʼять зірочок. 

Політична ставка президента Трампа зрозуміла. Якщо вже містер президент хоче переможних зустрічей з лідерами Росії, Ірану та Північної Кореї, то йому, звісно, не потрібно, аби ці чоловіки носили тавро «воєнних злочинці». Інакше не буде рукостискання. 

У відкритих джерелах можна знайти інформацію, за що США були відповідальні в групі, звідки їх вивели, — надавали матеріально-технічну допомогу та допомагали нашим прокурорам дещо їх розвантажити. Але основний масив роботи лежить саме на українських фахівцях, яких дуже не багато — і, крім воєнних злочинів, є ще цивільні справи. 

Аби осягнути обʼєми роботи, нагадаю, що з початку повномасштабного вторгнення було зафіксовано більше 150 тисяч воєнних злочинів Росії на території України

Усі ці справи треба довести хоч до якогось суду — аби родичі закатованих отримали компенсацію та моральну сатисфакцію. І головне — аби єдиною згадкою про геноцид не був якийсь просто памʼятний хрест і деревʼяна капличка. 

Додамо ще кілька неприємних рішень від США, які можуть хіба запевнити диктаторів, що «хто сильний — той і правий». Почалось це з того, що в лютому представники США, ймовірно, відмовилися називати Росію «агресором» на зустрічі Core Group — країн, які готують міжнародний трибунал над Путіним за його воєнні злочини в Україні. Далі Вашингтон різко відмовився бути співавтором заяви Організації Об'єднаних Націй, яка підтримує територіальну цілісність України та вимагає від Москви вивести свої війська з окупованих територій країни.

Адміністрація Трампа також відмовилася підписати заплановане комюніке G7, яке називає Росію «агресором» у війні з Україною на відзначення третьої річниці війни 24 лютого 2025 року

«Європейські чиновники побоюються, що лестощі пана Трампа Путіну можуть призвести до того, що російського диктатора звільнять від наслідків за його вторгнення в межах будь-якого мирного врегулювання», — йдеться у матеріалі британського видання The Telegraph. 

Також днями трапилась вкрай детективна історія. 43-річна прокурорка Джессіка Абер, яка розслідувала воєнні злочини РФ, була знайдена мертвою у своєму домі. До приходу до влади Дональда Трампа вона входила у команду фахівців міністерства юстиції США, яка розслідувала воєнні злочини Росії в Україні. Крім того, пані Абер вела низку проваджень щодо кіберзлочинності і відмивання грошей росіянами.

В умовах, коли свідки воєнних злочинів помирають, а вкраденим дітям Росія якісно прошиває мізки проросійською пропагандою — збирати воєнні злочини вкрай тяжко. А кожен втрачений день — це шанс воєнним злочинцям уникнути відповідальності, жити своє краще життя і набиратися досвіду до нових актів геноцидів у майбутніх війнах. 

Працівники ДСНС копають могилу цивільного під час ексгумації у районі Ізюма. Фото: Evgeniy Maloletka/Associated Press/East News

Може трапитись так, що США через деякий час змінять своє ставлення до Путіна і Росії, коли мирні переговори закінчаться нічим. Утім, якщо Вашингтон десь відступає з поля гри, це означає лише одне, що європейські країни мають бути більш активними та зубатими. Адже сьогодні російські герої СВО викладають відео, як вбивають українських полонених, а завтра можуть повторити досвіди уже десь в лісах Балтії.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Знання — наш перший притулок

Ексклюзив
20
хв

Приклад з півночі. Чому Швеція є взірцем і що чекає на Польщу у випадку війни

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress