Якщо не встигаєте на Октоберфест: пивні фестивалі Німеччини й Польщі

Режисер фільму Лукаш Карвовскі і виконавиця головної ролі Кароліна Жепа представили фільм в київському «Будинку кіно» при повному залі глядачів, чий позитив очікувань був суттєво підкріплений діями шампанського, спожитого під час початкового welcome drink. Наскільки фільм матиме драматичну складову, ніхто не знав, хоча, зважаючи на сьогодення, заявлене в сюжеті, навряд чи варто було очікувати алкогольного драйву і відповідних йому пустощів. Все було прагматично і концептуальний, як і потрібно.

Карвовскі побудував роад-муві, але лінія руху героїв з пункту А в пункт Б далека від рівності, більше нагадуючи зигзаги проходження полігону, аби вижити. А разом з виживанням пройти шлях такої собі ініціації — зрозуміти те, чого не розумів, набути досвіду, потрібного для виживання в подальшому.

Тому рух між А і Б — це рух не тільки між містами і місцями, це рух між людьми

Героїня Кароліни Жепи, Ясміна, несподівано, після 8-х років відсутності спілкування, приходить до своєї зведеної сестри Малгосі (Діана Замойска) і просить, навіть вимагає, відразу, прямо зараз, поїхати з неї з Варшави до Харкова. Бо їй повідомили, що їхнього батька, волонтера, було поранено, і його якомога швидше треба забрати до госпіталю. Абсурд такої вимоги для Малгосі зумовлений травматичним минулим і її переконанням в батьковій провині перед нею. І те, що вона таки погоджується, можна пояснити не тільки сюжетом — бо він занадто важкий для увірування, навіть, якщо мова йде про відповідальність, любов, мораль тощо.

Глядачеві допомагає повірити класна акторська гра Жепи. Вона водночас експресивна і стримана, її емоції — в її погляді, її переконливість — в чіпких руках, якими вона вхопила сестру. А ще, певно, режисер, розігруючи цю ключову сценку на репетиціях, рекомендував актрисам робити довші, правильні для цього паузи, коли більше важить не те, що актриси говорять чи не говорять одна одній, а як вони мовчки свердлять одна одну очима. І надалі по фільму фізіономічні «маски» двох сестер та їхні вербальні пікіровки стануть однією з переваг фільму.

Їхнє спілкування — радість для глядача, коли не має натяжок і акторських лаж, коли є гармонія протилежностей

Загалом фільмові переваги — в акторському виконанні і психологічному та драматичному аспектах. Головні персонажі з’ясовують між собою стосунки, маючи складне минуле, тому їхній конфлікт важкий для вирішення, а вирішення його цікаве. І всі подальші люди, які трапляються сестрам на шляху з пункту А в пункт Б, допоміжні елементи для проходження їхнього спільного полігону, буквально прокладеного через війну. Першою, кого сестри зустрічають, дівчина Соломія (Марина Кошкіна) — вона їде в Ірпінь, змушена брехати донці по телефону, що їхній дім в порядку, хоча він повністю розбомблений, що її тато поруч з мамою, хоча він давно пішов на фронт. Другий герой з української сторони — хлопець Саша (Олександр Рудинський), серйозно притрушений і бідовий, але веселий і безпосередній, саме такий, який і потрібен Малгосі, щоб віддатися на поталу миттєвому бздуру і вийти з багаторічної травми попередніх відносин. І третя українська героїня — жіночка Лариса (Ірма Вітовська), хто, на кшталт Харона, везе сестер до Руської Лазової, немов в Аїд, до батька, і навіть більше, повертає їх назад, дозволяючи провести безцінний час разом.

Знятий міцною рукою метра операторської майстерності Ромуальдом Левандовським («Пси-2»), «Дві сестри» мають ще одну правильність, окрім вище згаданої — фільм знятий ручною камерою, що передає логічний для ситуації трем героїнь і тремтіння самого простору, через який героїні рухаються — спочатку до Ірпеня і Києва, а потім до Лазової та Харкова.

Камера тут жива, а життя у фільмі — напружене і на межі закінчення. Тут тільки підтримка і віра важать

І, на щастя, це багато хто розуміє: і перевізник, що погоджується повезти сестер безкоштовно, — бо ж «ми знаєм, як ви, поляки, багато нам, українцям допомагаєте»; і якийсь дядько в Києві, який саме через цю ж причину дає гроші одній із сестер, і наш військовий, який, залишаючи блокпост (?), везе сестер на вокзал. Підтримку поляками українців, що мільйонами (!) втікали у Польщу та через Польщу далі, в Європу, від повномасштабного вторгнення росіян, не можливо переоцінити, бо що може бути благородніше — людяніше — за порятунок від смерті? Це ж ледь не пряме цитування біблійних настанов Ісуса. Це сучасний гуманізм по відношенню до біженців та емігрантів. І виявлена у фільмі вдячність кількох персонажів з української сторони, фактично цитує відчуття всіх українців загалом — подяку за порятунок дітей і дружин, матерів та батьків, в той час, коли інші, деякі з них, пішли в протилежний біг — зустрічати ворога.

Дещо пафосні моменти вдячності у фільмі є не тільки потрібними, вони є моментами щемкої драматичності, сенсовної і чуттєвої — сестри спочатку відверто дивуються такому, але приймають. Бо коли ти на полігоні, варта будь-яка підтримка. А особливо, якщо полігон — це війна.

Так, трапляються по фільму і дурниці, на кшталт сюжету з військовим, залишаючого свій пост; або відсутності сирен в містах під час війни, адже вони постійні в Києві, а в Харкові майже не замовкають; чи перехід сестер до Лазової через замінований ліс. Втім, зовсім не дурницею, як спершу виглядає, є ідея поїздки сестер зі спокійної Польщі до охопленої війною України без карт, контактів, грошей, одягу і спорядження. Режисер — і він же автор сценарію разом з Дмитром Шіробоковим — цим вказує на дикий контраст між Польщею, спокійною і мирною країною, в якій живуть і з якої їдуть сестри, і Україною, охопленою війною, де може статися все, що завгодно. Всім своїм фільмом режисер каже про специфіку війни і вимогу відповідно до неї ставитися. Уважай! — ніби каже він.

Якщо вже вирішив їй протистояти, рятувати інших і їм допомагати, тоді готуйся, збирайся, очікуй, пильнуй і будь швидким, знаючим, міцним, сміливим; знай, як люди долають війну, хто і де почав цю війну, і як себе вести в ситуації зустрічі з тими, хто війну почав і її веде

Кинувшись на поклик батьківського болю, сестри й гадки не мали, що в повному розумінні спускаються в Аїд, бо мають Аїд за міф, а війну — за картинки в книжці чи кадри з фільму. «Дві сестри» — в широкому значенні — це мова не тільки про двох рідних і різних людей, і не тільки про дві країни, історично близькі у своїй любові і ворожнечі, як часто рідні сестри, — мова про розмежовані ситуацією дві системи координат. Що таке, коли війни нема, і що таке, коли вона є. Хочеш миру, казав проникливий римський історик, готуйся до війни. Що б не віщала б тобі доля — готуйся. Бо наївність знову не в моді, і підготовлений — озброєний. А якщо вас двоє — це вже сила.

У центр порожнього ватману 17-річний Ян прикріплює ілюстрацію одного з київських прибуткових будинків початку 20 століття. Навколо нього він фіксує кілька рожевих стікерів із розрахунками, скільки прибутку можуть принести відкритий тут кінотеатр, кафе та квартири для здачі в оренду, враховуючи площу та ціни того часу. Ян разом з однокласниками люблінського ліцею грає в імпровізовану гру, в якій кожен з них представляє рахункове бюро початку 20-го століття у центрі Києва, що отримало замовлення від одного з найвідоміших архітекторів того часу Лева Гінзбурга та мають представити бізнес-план його нового проєкту.

Таке завдання учні отримали під час майстер-класу в межах фестивалю «Україна в центрі Любліна», який щорічно уже протягом 17 років організовує Фундація духовної культури пограниччя та знайомить Польщу з Україною та її культурою.

— Такі заходи дуже потрібні в польських школах, — каже Ян, захистивши свій творчий проєкт перед однокласниками.

Вони допомагають польським дітям уявити, наскільки прекрасна Україна, а українським дітям згадати свої рідні міста та відчути свій дім за тисячі кілометрів від нього

Це лише другий рік, коли до програми фестивалю організатори додали активності з урбаністики та архітектури для дітей та підлітків. Ця ідея належить  українській громадській організації «Ефект дитини». Її співзасновниці з початком повномасштабного вторгнення Росії усвідомили, що коли міста України руйнуються, а будівлі стають воєнними цілями російських військових, про це варто говорити не тільки на профільних форумах та конференціях, але й на більш широку аудиторію. Зокрема, велика кількість дітей, які вимушено опинилися за кордоном, можуть розповідати про це та бути не гіршими амбасадорами країни, ніж дорослі.

— Запропоновані активності спрямовані на те, щоб діти мали мотивацію пізнавати Україну все більше та не втрачали зв'язок з домом, де б не проживали, адже, отримавши цікаві знання через гру, вони поширюють їх далі серед друзів, — розповідає співзасновниця і голова громадської організації «Ефект дитини» Анна Ольхова.

Ще одна активність, яка демонструє не тільки красу України, а й її подібність з європейською архітектурою, і зокрема, з польською, фотоконкурс «Місто-ДІМ». Учасникам запропонували знайти у Любліні куточки, які можуть їм нагадувати рідні місця в Україні. За словами організаторів, це допомагає концентруватися на речах, які об’єднують дві сусідні країни, а не роз’єднують. А також підкреслюють роль Любліна, як міста що стало для кількох десятків тисяч українців тимчасовою домівкою.

— Оскільки я сама з Херсона, мені була близька робота однієї з переможниць конкурсу, херсонки пані Вікторії, — розповідає Анна Ольхова. — Вона впізнала у люблінській Алеї Солідарності, яка проходить через центр міста, схожість із дорогою на в’їзд на зруйнований сьогодні росіянами херсонський Антонівський міст. Роботу вона підписала «Дорога додому».

На переконання організаторів, подібні проєкти допомагають будувати україно-польську дружбу без стереотипів та упереджень, базуючись на паритеті та взаємоповазі, для декого з учасників від самого дитинства. Адже першим свідомим кроком до знайомства з Україною для багатьох учнів у Любліні стає участь у конкурсі в рамках фестивалю «Ukraina – terra (in)cognita». 15 років тому його придумала вчителька географії 29-го ліцею Івона Кричка. Разом з викладачкою Центру Східної Європи Університету Марії Кюрі-Склодовської Надією Гергало вони щороку розробляють нові завдання, щоб підтримати інтерес до вивчення української мови та культури дітьми у Польщі, адже за їхніми словами, попри тисячолітнє сусідство, Україна й надалі залишається там малознаною.  

Питання конкурсу стосуються географії України, національних та державних символів,  традицій, ключових історичних подій в історії, а також архітектури, музики та кухні.

— Щороку маємо відповіді, які нас веселять. Наприклад, під запитанням, хто зображений на 5-гривневій банкноті, замість Богдана Хмельницького учні пишуть «кримський хан» або описують устрій України як монархію, — згадує Надія Гергало.

Ми вважаємо, що варто було б до шкільної програми додати теми, які стосуються спільних польсько-українських звитяг і зусиль у боротьбі з часто спільним ворогом, тому що переважають знання про трагічні сторінки історії між нашими народами

Ще одна мандрівка в часі через століття відбулася під час концерту «VibeUA: звучить Україна». Гості мали можливість познайомитися з відомими українськими піснями, що відображають різні епохи в історії країни: від класичних творів, таких як «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича, до популярних хітів 90-х років. Таким чином організатори хочуть показати, як українська музика відображає важливі етапи становлення національної ідентичності, культурного розвитку та суспільних змін.

— Класичні твори, такі як «Щедрик» Миколи Леонтовича, вийшли за межі національного контексту й стали частиною світової музичної спадщини, виконуючи також роль культурної дипломатії, — розповідає координаторка фестивалю «Україна в центрі Любліна», представниця Фундації духовної культури пограниччя Оксана Басараба. — Водночас пісні Володимира Івасюка стали голосом покоління, яке мріяло про незалежність і вільну Україну.

Вони не лише розкривали красу української природи та душі, а й стали символом боротьби проти радянської системи

Насичена програма фестивалю закінчилася музично-поетичним концертом військового 68-ї окремої єгерської бригади, письменника і громадського діяча Павла Вишебаби. Гості мали нагоду познайомитися із сучасною українською поезією під супровід піаніста Олександра Огнівця.

Тиждень фестивалю «Україна в центрі Любліна» об’єднав тисячі людей, які змогли побачити Україну зовсім з іншого ракурсу, з якого її зазвичай не показують у новинних випусках: цікавою, самобутньою, музичною й архітектурно привабливою, багатою на досягнення та видатних людей, які зробили внесок у світову культуру. Це ще одне нагадування про те, що українці за кордоном, які системно створюють різноманітні проєкти та ініціативи популяризуючи знання про Україну, на вагу золота. І не можна нехтувати цим важливим ресурсом нашої культурної дипломатії.

Усі фотографії: Bartek Żurawski

У «Кінотеці», «Атлантику» і Центрі кінокультури ім. Анджея Вайди будуть художні, документальні і короткометражні фільми, фільми для дітей, про кримських татар і фестивальні переможці. Такої кількості, такої різноманітності українського кіно з його історичним, актуалізованим надривом в Польщі ще не показувалося. Нижче — три найбільш репрезентативні фільми фестивалю, які демонструють реальність України — війну з РФ. Але демонструють її різноманітно: художнім способом, змальовуючи людей в сірій зоні, і документальним — безпосередньо з окопів і з розбомбленого Харкова.    

Сірі бджоли (2024), реж. Дмитро Мойсеєв

Ґрунтуючись на однойменній книзі Андрія Куркова, виданої, окрім України, ще й у Великій Британії та Сполучених Штатах, фільм все ж переносить драматичні події книги з часів АТО, тобто середини-кінця 2010-х, в час повномасштабного вторгнення РФ. Місце подій залишається сталим — схід України. Як і герої — двійко самотніх чоловіків далеко за 50 років. Останні, хто залишився в селі, вони є «друзями за обставинами», розділені барикадою в поглядах і характерах. Один похмурий, малоговіркий і відверто має проукраїнську позицію, інший, хоч і відкритий та веселий, втім, таємно підтримує проросійських сепаратистів. Їхнє спільне життя — це вимушене сусідство зі складним психологічним, географічним та актуальним підтекстом, уособлюючи минулу історію про підступні дії Росії задля розколу українського суспільства і сучасну війну на знищення України. Чудова книжка Куркова, прекрасно адаптована Мойсеєвим в сценарії, поданого ще 2020 року на конкурс Держаного агентства України з питано кіно і підтриманий державою, полемізує на тему різниці людських характерів і політичних уподобань, та все ж апелює до здорового глузду і елементарної людськості. Вмирає той, хто піднімає зброю на людину; залишаються живими ті, хто вміє говорити.

Реал (2024), реж. Олег Сенцов

Це фільм для бажаючих зрозуміти сучасну війну в Україні і сміливців без страху зазирнути безпосередньо їй в очі. «Безпосередньо» — це означає без посередників, бо камера не в руках оператора, а на грудях бійця, і відзнятий нею матеріал не проходить етап монтажу — ми дивимося цільний 1,5-годинний шматок бою. Боєць з нагрудною камерою — це Олег Сенцов, колись, в цивільному житті, режисер і сценарист, активіст та колишній в’язень російського концтабору, а тепер, вже два роки, солдат 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура», що влітку 2023-го року почала контрнаступ на Запорізькому напрямку. Його група їхала на допомогу затиснутого кацапами підрозділу українців, але їхня «Бредлі» була підбита. Вибравшись без втрат, вони сидять в окопі, весь час перебуваючи під обстрілом. Глядач дивиться на одноманітний антураж окопу, чує безперервні прильоти мінометних мін з протитанковими ракетами і слухає постійні перемовини Олега з оточеним підрозділом і тилом. Сюжетна невибагливість документальності швидко набуває трилерової напруги і драматизму, яких не знайти ані в художніх трилері чи драмі. І тут геніальною є назва, бо в ній, як в деталях, ховається диявол: в кадрі не тільки найсправжнісінька реальність, в кадрі постійно йде мова про посадку з назвою «Реал», і герої застрягли в ній, як Україна в диявольській дійсності війни.

Порцелянова війна (2024), реж. Брендан Белломо та Слава Леонтьєв

Ідеальний документальний фільм для західного глядача — це презентація сучасної війни крізь долі митців з Харкова. Слава ліпив і обпалював порцелянові фігурки, Аня їх чудернацьким чином розписувала, а Андрій знімав митців та їхні твори. Допоки не почалося вторгнення, і Слава, давно відчуваючи наближення війни і роками до неї готуючись, був змушений взяти до рук автомат, спочатку навчаючи меш досвідчених, а потім перебуваючи пліч-о-пліч з найдосвідченішими, Силами Спеціальних Операцій. Особливість фільму — в поєднанні задокументованої воєнної дійсності та мистецтва, коли кадри з дронів влучання російських снарядів та ракет в харківські житлові будинки перемежовуються з ліпленням порцеляни, а моменти тренування молодиків на стрільбищі озвучуються музикою київського етногурту «ДахаБраха». Життя героїв поділене на дві частини — до війни і під час. «До» вони мешкали і кайфували в Криму, знімаючи його і вивчаючи життя флори і фауни, а «під час» — у Харкові, де знімали смерть від російських «визволителів». Все разом — прекрасно зроблене і майстерно змонтоване панно про внутрішню українську красу і зовнішній російський жах.