Який бізнес вигідно і невигідно відкривати українцям у Польщі?

Будь-яка війна, особливо така кровопролитна і довготривала, як в Україні, неминуче загострює демографічну ситуацію. Населення зменшується, народжуваність падає, зростає смертність, люди емігрують. За даними Євростату, понад 4 мільйони українців нині мають тимчасовий захист в європейських країнах. Про їхнє повернення слід думати вже сьогодні, переконані в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України.  Видання Sestry поговорили з його очільницею, демографом, академіком Еллою Лібановою про те, що ж слід робити аби українці поверталися додому, яка користь від нового міністерства Національної єдності, чи є загрозливою демографічна ситуація в Україні та чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану.

Наталія Жуковська: Німецьке видання Der Spiegel нещодавно назвало ситуацію з демографією в Україні катастрофічною. Там зазначають, що криза, розпочата ще в 1990-х роках, набула загрозливих масштабів через масову еміграцію, втрати серед військових та цивільних, а також окупацію частини територій. Якою є ситуація насправді, на ваш погляд?

Елла Лібанова: Я б хотіла запитати, а Spiegel може назвати хоча б одну країну, яка веде війну впродовж десяти років і де б не було катастрофічної демографічної ситуації? Проводячи ці дослідження, вони дивляться на масштаби міграції, темпи депопуляції, рівні народжуваності та смертності. Безумовно, це глибока демографічна криза. Утім, катастрофою я б її не називала. Після 2022 року ситуація є більш-менш сталою. Більше того, те, що люди виїхали з України, це добре чи погано? Добре, бо вони залишилися живі. Як на мене, найбільша цінність, яка є — це людське життя. Йдеться не про молодих чоловіків, які втекли від війни, а про жінок з дітьми. Мої обидва онуки в Україні. Ми живемо у селі, де часто лунає повітряна тривога. Якщо телефон можна вимкнути, то машину з гучномовцем, що їздить сільськими вулицями, нікуди не подіти. І ці бідні діти п'ять разів на ніч чують сигнали тривоги. Я не знаю, що в їхніх голівках відбувається. З жахом про це думаю. Тому, слава Богу, що люди виїхали. Я можу сказати одне — ситуація з демографією в Україні закономірна.

Як нам вибратися з цієї демографічної кризи?

Закінчиться війна — і все поступово відроджуватиметься. Навряд чи вдасться відновити довоєнну чисельність населення, але перевищення довоєнних рівнів народжуваності й смертності є цілком реальним. Я далека від очікування бебі-буму. Утім, безумовно, народжуваність зросте до 1,5 дитини в розрахунку на 1 жінку (в 2021 році цей показник становив 1,2, а в 2023-2024 — менше 1). Що мала б робити держава у цьому напрямку? Маю великі сумніви щодо тривалого підвищення народжуваності за рахунок збільшення грантів при народженні дитини. Звісно, давати гроші потрібно, аби страхувати родину від бідності. Але мені здається, що більше результатів могло б дати покращення доступу до дитячих дошкільних і позашкільних закладів.

Нам треба відновлювати та розбудовувати цю систему. Це дасть можливість жінці не переривати на три роки, а то й більше, свою трудову діяльність, не втрачати кваліфікацію та не зубожіти родині

За даними Євростату, станом на 31 жовтня 2024 року майже 4,2 мільйона українців, які виїхали з України через російське вторгнення, отримали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Як нам виграти боротьбу за українців? Що слід робити, аби люди поверталися додому?

Важливо, коли саме закінчиться війна. Кожний її місяць означає, що люди, які виїхали за кордон, адаптуються до тамтешнього життя. Знаходять житло, роботу, діти звикають до школи, вивчають мову. До речі, поляки говорять, й Євростат це підтверджує, що понад 80% наших «воєнних мігранток» є реально працездатними й знайшли роботу. З іншого боку, кожного місяця все більше руйнується цивільна інфраструктура, закриваються підприємства, люди втрачають житло та роботу. Частка мігрантів, готових повернутися, є зворотньо-пропорційною тривалості війни. Проте не варто переоцінювати значення відповідей, отриманих при опитуваннях. По-перше, сьогоднішні оцінки й наміри не обов’язково збігатимуться з майбутніми рішеннями, що ухвалюватимуться скоріш за все за інших умов. По-друге, ті, хто перебувають в епіцентрі подій, інакше сприймають ситуацію, ніж ті, хто перебувають на значній відстані і в інших умовах. Це стосується і тих, хто за кордоном, і тих, хто в межах України. 

Що протидіє поверненням? Перше і головне — небезпека

Причому люди бояться не тільки сьогоднішніх бомбардувань, але й того, що будь-яка мирна угода, підписана з Росією, не є гарантією довгострокової безпеки. Всі бояться того, що буде новий напад. Друге — люди, які перебувають за кордоном,  бояться того, що до них в Україні вже є негативне ставлення і що після повернення вони можуть стикнутися не просто зі стигматизацією, а навіть з маргіналізацією. Вони думають, що  не зможуть знайти житло, що їх не братимуть на роботу. Якщо у них нікого не лишилося в Україні, якщо повністю виїхала вся родина, це теж не сприяє рішенню повернутися. Давайте тверезо дивитися на речі. У мене є ситуація, коли співробітники виїхали всією родиною. Я не вірю, що вони повернуться — як би вони не запевняли у зворотному.

Якщо в Україні не залишилося майна — це теж про неповернення. Я розумію, що майно це не головне, його можна продати, але, все ж таки, якщо воно є, то це хоч якийсь якір, який тримає. Безумовно, не на нашу користь різниця в заробітках. До того ж значна частина батьків думає про майбутнє дітей — їхню освіту, перспективи працевлаштування, набуття громадянства тощо.

Тепер про мотиви повернення. За свідченням тих же польських і німецьких експертів, 70% наших жінок, які виїхали, мають вищу освіту. Як ви розумієте, переважна більшість працює закордоном не за спеціальністю і кваліфікацією. Це означає втрату соціального статусу, звичного кола спілкування і так далі. Багатьох це не влаштовує.  Причому коли вони дивляться на тих мігрантів, які виїхали задовго до війни, то розуміють неможливість змін принаймні за життя одного покоління. Тобто всі ті, хто виїхав, практично приречені на спілкування в межах свого вузького кола. Далеко не всіх це влаштовує. Друге — не всі діти, особливо середнього шкільного віку, адаптуються до шкільного навчання на Заході. Третє — як не дивно, але багатьох не дуже сильно влаштовує система медичної допомоги. Як з'ясувалося, не все так погано в Україні.

Якщо після війни Україну чекає економічний бум, а я в це вірю, то сюди не просто будуть повертатися українці, сюди поїдуть європейці. Тому що можливості самореалізації тут будуть кращі, ніж у більшості країн Європи

Торік в Україні з'явилося Міністерство національної єдності, яке серед іншого,  працюватиме з українцями за кордоном. Наскільки доцільним, на вашу думку, було його створення?

На мою думку, простіше було б ці функції покласти на Міністерство закордонних справ, додати їм повноважень, штату і всього решту. І цього було б достатньо. Але я ж не державний службовець і просто не знаю всіх мотивів такого рішення. Ми зустрічалися з міністром Олексієм Чернишовим. І в процесі тривалої розмови у мене склалося приємне враження, що він адекватно розуміє ситуацію. Знаєте, вже сьогодні ми маємо налагоджувати зв'язки з усіма українцями, які залишили батьківщину. Я б не скидала з важелів відчуття українськості. Ми його ще не втратили. І навіть якщо вони не повернуться, то можуть бути «агентами впливу», сприяти покращенню українського іміджу у світі. І це дуже важливо і для них, і для нас. Якщо людина живе за кордоном і відчуває зв’язки з Україною, ще не все втрачено. 

При міністерстві буде створено Агентство національної єдності, яке відкриє департаменти в ключових країнах перебування українців, насамперед, у Німеччині, Польщі та Чехії. У столицях цих країн буде створено «Хаби єдності». На вашу думку, що це дасть?

Насамперед це дасть підтримку зв'язків з Україною. Сьогодні нема нічого важливішого. Ми мусимо не дати людям забути свою українськість. Всі без винятку європейські країни зацікавлені в освіченій, працелюбній, неконфліктній українській робочій силі.

Більше того, втримання значної кількості українських жінок означає другу міграційну хвилю — вже чоловічу — після скасування воєнного стану

Не варто говорити про її наслідки для України. Ці осередки варто створювати не лише у Німеччині, Польщі та Чехії, а й, наприклад, у Британії.  Щоб люди мали де зустрітися, оперативно отримати різноманітні послуги, включно з інформаційними, вивчати мову і літературу, врешті-решт взяти участь в українських акціях і, наприклад, у виборах.

Чернишов обіцяє бронювання чоловікам, якщо вони повернуться з-за кордону, та роботу… 

Боюсь, що люди не дуже в це повірять, але обіцяти треба. Можна замахнутися на повернення 4,2 мільйонів зареєстрованих мігрантів, цілком розуміючи результативність такого кроку. Однак реалістичніше замахнутись на повернення, скажімо, 400 тисяч. Такий підхід є проявом цинічного оптимізму, вкрай необхідного сьогодні.

Який відсоток українців, на вашу думку, все ж таки залишиться за кордоном назавжди?

Я орієнтуюся на повоєнну ситуацію на Балканах. Це найбільш близькі до нас і географічно, і за способом життя країни. Там повернулася третина. Я мрію про половину. Раніше мріяла про 60 відсотків. Вкотре повторюю, що все залежить від того, коли закінчиться війна і наскільки серйозними будуть гарантії безпеки. Потрібно, аби люди повірили, що мир надовго. Бо якщо вони будуть впевнені у тому, що мир — це перемир'я на пів року, а далі почнеться все знову, то вони не поїдуть. 

Деякі дослідники прогнозують, що до 2051 року українців буде 25 млн, а, за даними ООН, таку цифру слід очікувати у 2069 році. Наскільки реалістичними є такі прогнози?

Тут потрібно зрозуміти, про які кордони йдеться. У нашому інституті ми оцінюємо чисельність населення на території, підконтрольній легітимній українській владі і в кордонах 1991 року. Ми робимо прогнози для військових, Міністерства економіки, Міністерства праці, Пенсійного фонду, але у кількох варіантах, кожний з яких спирається на велику кількість припущень щодо розвитку подій (воєнних, економічних, політичних) саме в Україні. Оцінки ж ООН спираються на певні узагальнені моделі демографічної поведінки. Це абсолютно різні підходи, і ніхто не знає, який в кінцевому підсумку виявиться кращим. 

Ви неодноразово наголошували на тому, що Україну після війни чекає економічне зростання.  Чи значить це, що слід очікувати напливу мігрантів? З яких країн, на вашу думку, можуть приїхати люди?

Все залежить від масштабів буму, масштабів і структури попиту на робочу силу, умов і оплати праці. Наша бідність фактично убезпечить Україну від напливу мігрантів, які розраховують на соціальну підтримку — до нас радше поїдуть мігранти, які матимуть бажання працювати. Знаєте, є книга Джона Кеннеді «Нація іммігрантів». Свого часу я по ній здавала кандидатський мінімум. Кеннеді доводив, що Америка стала великою країною з потужною економікою саме завдяки іммігрантам. Люди приїжджали з двома валізами і з нуля починали все. При цьому неабияк працювали. Про те, з яких країн поїдуть до нас мігранти, наразі важко говорити. Як правило, люди їдуть з бідніших країн до більш розвинених. Але хто взагалі провів індустріалізацію у Радянському Союзі? Виявляється — американці. Привозили сюди заводи, тут їх збирали. Хто будував ДніпроГЕС?

Тому можуть приїхати європейці з дуже розвинених країн, бо тут будуть кращі можливості самореалізації, здійснення своїх творчих, кар'єрних та інших планів

Чому я розраховую на бум? Колись ми мріяли на те, що будемо містком між Росією і Європою. Зараз, звісно, не бачу підстав для таких мрій. Скоріше ми приречені бути бар'єром. А для того, щоб ми були надійним бар'єром, ми маємо бути заможною країною із потужною армією. Інакше ми не вирвемося з пут російської пропаганди. І зараз світ допомагає нам не тільки через емпатію, відчуття справедливості, але й з міркувань власної безпеки. Те саме буде й після війни. Нещодавно я відвідувала конференцію у Черкасах, і там був чоловік, який  живе в Польщі і є своєрідним містком між польським бізнесом та Україною. Він говорив, що тисячі польських компаній готові вже сьогодні інвестувати в Україну. На це налаштовані і, наприклад, австрійці.Тому після війни гроші з'являться. Вони, власне, і зараз є. Просто наразі інвестиції дещо в інші напрямки.    

Сьогодні багато розмов західних партнерів про необхідність мобілізації 18-річних чоловіків. Відтак, не секрет, що матері намагаються вивезти своїх дітей ще 17-річними. Чи загрожує Україні втратити ціле покоління молоді?

Коли почалися розмови про ймовірність призову 18-річних, я почала читати, що пишуть науковці. Британська школа соціальних психологів пише про те, що людина психологічно формується до 25 років. Зверніть увагу, коли у Британії починають голосувати, коли горілку в барі продають? З 21 року. У мене обидва діди воювали і батько. Хоч я на той момент була ще малою, але дещо пам’ятаю. Вони розповідали, що найшвидше гинули ті, хто потрапляв на фронт у 18 років, бо у них немає розуміння, як себе вести. І саме тому я проти мобілізації у такому віці.

До 25 років вже щось в голові з'являється. А 18 років — це ще дитина

Думаю, що мобілізаційний потенціал за рахунок більш старших поколінь ми в змозі сформувати. До того ж, президент сказав, що він на це не піде. Щодо втрати поколінь, то я не люблю такі розмови. Втрата покоління — це якщо вони вбиті. Якщо ж люди виїхали, то давайте робити все, щоб вони повернулися. Я ще раз повторюю — я не в захваті від 4-х мільйонної міграції. Однак, розумію, що це краще, ніж вони б залишилися в Херсоні, в Харкові чи на окупованих територіях.

На вашу думку, чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану?

Ризик такий, безумовно, є. Він пов'язаний з кількома чинниками. По перше, чи матимуть чоловіки отримати робоче місце з гідною оплатою в Україні? Чи будуть вони мати житло або можливість його винайняти? В яких умовах жінки перебуватимуть закордоном там чи будуть люди вірити у те, що мир надовго? Я думаю, що ці фактори будуть грати важливу і вирішальну роль в ухваленні рішень.

Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни». 

Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації. 

Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років. 

<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>

До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова. 

Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце»  та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності. 

Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:

— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.

Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»

Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні». 

Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде. 

— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».

В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі. 

Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати. 

У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн). 

<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>

Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях. 

«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!

На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії. 

Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:

— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.

Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду. 

Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.

— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.

І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається

Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України. 

— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком. 

Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні. 

Фото надані авторкою та організацією «Краяни»

Під час відкриття першого бутика ANDRE TAN у Варшаві дизайнер організував ексклюзивний показ нової колекції Fenix, натхненної незламністю українських жінок.

І якщо для більшості українських бізнесів Польща — найчастіше перша закордонна локація й старт в Європу, то тут — навпаки. Колекції Андре Тана знають у Нью-Йорку, Парижі, Мілані — у визнаних містах моди, а також на екзотичних локаціях — як от Мальдіви, Кувейт чи Австралія. 

Повномасштабне вторгнення і нова візія 

Як «велика війна» змінила бізнес

До повномасштабного вторгнення ми мали 53 магазини, більш як 30 колаборацій із відомими людьми, випускали лінійку панчох, дитячого одягу, взуття, аксесуарів і навіть техніки під брендом ANDRE TAN. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, дуже багато наших магазинів постраждали, бо ми були дуже добре представлені у Харкові, Херсоні, Запоріжжі, Дніпрі. А менше — на заході України. 

Деякі магазини згоріли, а ті, що опинилися на окупованих територіях, — обікрали. Ми втратили склад, де розміщувалися наші тканини. 

Довелося повністю змінити підхід в бізнесі, закривати лінійки одягу, звільнити 30% працівників. А потім прийшла раніше замовлена фура 24 тонни тканини на суму 1 млн євро, розрахована на об’єми перед повномасштабним вторгненням. Ми два роки віддавали ці борги.

Ми вижили, бо я дуже хороший кризовий менеджер. Я двічі був банкротом і сказав собі, що третій раз — не переживу. 

Я закрив магазини, які були неприбуткові. У чотирьох бутиках в торговельних центрах ми навіть зробили ремонти, але вирішили не відкриватися. Новий магазин «розкручується» мінімум 3-4 місяці, а ми не розуміємо, що буде далі.

Першого тижня повномасштабного вторгнення ми почали безоплатно шити теплий одяг для наших військових. Уся країна була — як велика сім’я. Я просив тканину в Італії, у клієнтів, у наших мільйонерів. І її давали безкоштовно. І міг в Інстаграмі написати: «Хто може нам з Одеси у Вінницю передати блискавки? І ось уже хтось незнайомий пише: “Я можу”».

А в 2022 році ми запустили невеликі колекції і навіть вийшли в плюс.

Зараз в Україні у нас залишилось 20 магазинів, незабаром відкриваємо ще чотири. Маємо вісім міжнародних шоурумів: у Мілані, Парижі, Дюссельдорфі та інших містах.  Ми працюємо B2B, тобто з оптовиками, які закуповують наш товар і продають в мультибрендових магазинах. Бутик у Варшаві працює на умовах франшизи.

Про нову колаборацію

Коли всі почали пропонувати вишиванки «як у всіх», ми пошили піксельні вишиванки і організували колаборцію з Євгеном Клопотенком. Це людина, яка любить в кавун засунути курку і стверджувати, що це смачно.

Я сказав: «Я не хочу чогось стандартного». Для мене Україна — це дуже смачно, це крутий сервіс, круті люди. А що смакує мені? Завжди борщ. І тому ми вирішили зобразити на наших футболках борщ під рентгеном — велике фото рентгену борщу, цибульки та всіх інших складників. І це було дуже круто. 

Усі футболки продалися за три дні. Нам навіть вручили маркетингову премію і перше місце за нестандартне популяризування української культури.

У 2023 році всім уже набридли худі й штанці з витягнутими колінами. І захотілося краси. І це нормально. Навіть під час Другої світової війни дівчата хотіли фарбувати губи червоною помадою, взувати шпильки і бути жіночними. А ми усвідомили, що фішка ANDRE ТAN — це завжди красива і трішки нарядна сукня. У ній можна піти на роботу, а після цього — і на якийсь вихід. Тож коли усі пропонували дешевше, ми зрозуміли, що нам треба піднімати ціну і робити ексклюзивні колекції. 

Початок бізнесу у польській столиці 

Про локацію у Варшаві

Коли я приїхав до Польщі, то зрозумів, що це — мій дім. У Варшаві дуже схожа архітектура, знайомі широкі проспекти. Я сказав: «Ну це ж Харків, моє рідне місто! Ось тут вулиця Данилевського, ось — Сумська». Тож я відчув себе як удома. По-друге, менталітет поляків трошки схожий на наш, мені здається, навіть мови схожі.

Ми дуже ретельно підбирали ТЦ. Нас хотіли вісім торговельних центрів, а ми хотіли лише Westfield Mokotów. А він нас не хотів. І лише після того, як поляки дізналися, що в нас є покази в Парижі, шоуруми в Мілані, що ми на модних виставках в Америці, сказали: «О’кей, ви гідні цього».

Для Westfield Mokotów ми навіть змінили формат — втілили преміальний інтер’єр. Після Варшави відкрили ще магазин у Щециці, у планах — ще Краков, а потім уже Німеччина.

Про виклики, з якими стикнулися

В Україні, якщо ви підписали договір, — через місяць ваш магазин уже працює. У Польщі так не буде. Перемовини з торговельним центром велися щонайменше три-п'ять місяців. Угода з ТРЦ — це до 150 сторінок, де прописано все, навіть те, як заправлена сорочка у продавця. Ми узгоджували кожну деталь: фарбу, шпалери, штори, світло, техніку. Приміром, новий комп’ютер не проходив за вимогою. Ми кажемо — ось чек, ми купили його тут, у Польщі. Ні, виявляється, має бути особлива голограма, яка б засвідчувала, що він не шкодить довкіллю. І ми були змушені міняти комп’ютер. 

Виявилося, що у Варшаві дуже велика проблема з компаніями, які роблять ексклюзивні преміум-ремонти. А в нас був дуже складний проєкт — ми хотіли, щоб це був особливий магазин.

Нарешті, змінивши вісім ремонтних компаній у Польщі, ми знайшли українців, які давно тут працюють. Вони взяли у роботу наш проєкт, бо виявилися такі ж «крейзі», як і ми, а ще вони захотіли собі наш бутик як візитку. 

Через польських пожежників ми кілька разів переробляли проєкт, пройшли десяток затверджень, тричі перефарбовували стіни. Вони не поспішають зі своїми обов’язками.

Про покупців у Польщі

У Польщі живе дуже багато українців. Але якщо ви відкриваєте тут бізнес і розраховуєте виключно на українську аудиторію, це дуже велика помилка. Зараз у нас 50 на 50, але наша стратегія вийти на 20% покупців-українців, і 80% — польської аудиторії. 

Утім, з польськими покупцями працювати складніше. Польки (зрештою, як і француженки, й італійки) приходять, мацають і йдуть. Удруге приходять із подругами — і знову міряють. І лише на третій раз — купують. 

Це лише в Україні буває, що жінка йшла за батоном і купила вечірню сукню, взяла кредит, поміняла долари. В Європі немає «миттєвого натхнення», усі покупки ретельно сплановані за кілька місяців наперед.

Про особливості маркетингової стратегії   

В Україні з відкриттям магазину — все просто і зрозуміло. Ти скликаєш блогерів, публічних людей, робиш таргетинг. Ми подівалися, що прийдуть найвідоміші блогери і все понесеться. Але ні.

У Польщі так не працює. Для реклами магазину тут працює радіо, яке в Україні, здається, уже ніхто не слухає. Тут працюють бігборди, на які у нас уже ніхто не звертає уваги. 

Зате тут добре діє «сарафанне радіо», інформація передається із уст в уста. І якщо ти прийшов на польський ринок, то потрібно з цим змиритися. 

До речі, у тому ж Westfield Mokotów вбивають у Google «Хто такий Андре Тан?» і бачать багато публікацій. Ось про нас пише Vogue Скандинавія, Vogue Італія, корейський Elle. І вони кажуть — так, це бренд, оце ми розуміємо. 

Бо можна про себе кричати, як завгодно. Але якщо в інтернеті тебе нема — вибач. 

Про те, що принесуть на польський ринок

Завжди потрібно знаходити свою нішу — робити щось одне і вдосконалюватися у цьому. Ми прийшли на польський ринок із капсульними колекціями. Польські дизайнери працюють для жінок 30+, які виглядають на 45+. ANDRE TAN робить так, що ти в 40 років виглядаєш, як у тридцять. Це моє основне завдання як дизайнера. 

Зараз ми поставили на польський ринок колекцію корсетів, суконь із корсетами. У світі це зараз дуже модно, але чомусь місцеві дизайнери цього не пропонують. Корсетів немає на ринку, тож споживач купує у нас. 

Попри увесь наш досвід, у Польщі ми починаємо нову історію, бо ми тут стартапери, студенти. Так, у бренду ANDRE TAN є крутий бекграунд, але все одно тут починаємо з нуля. І як себе зарекомендуємо на ринку, так і буде.

Всі фото надані пресслужбою Андре Тана