Як зареєструвати новонароджену дитину в Україні, якщо її батько в Польщі?

За даними Міністерства освіти, через бойові дії в Україні пів мільйона дітей навчаються дистанційно, ще понад 723 тисячі — за змішаною (то онлайн, то офлайн) формою навчання. В основному, це прифронтові області, де — попри постійні обстріли та блекаути — у вересні розпочався навчальний рік. Sestry з'ясовували, як навчаються діти у прифронтових регіонах і як Міністерство освіти планує реформувати систему навчання у реаліях війни.

«Син не може вчитися, якщо обстріл — а я не поруч»

— Повітряна тривога, яка триває 4-5 годин, прильоти, блекаути — так виглядає наше життя вже понад два з половиною роки, — розповідає Sestry мама школяра з Дніпра Юлія. — Коли почалася повномасштабна війна, син навчався у третьому класі, зараз — вже у п'ятому. До цього були два роки пандемії коронавірусу, тож нормальне навчання офлайн дитина бачила тільки в першому класі.

У певному сенсі пандемія допомогла школам у прифронтових регіонах адаптуватися до реалій війни — процес навчання онлайн вже був усім знайомий. Ми із сином з Дніпра не виїжджали. Звикли вже і до обстрілів, і до блекаутів. Я професійно займаюсь декором, і зараз мої led-гірлянди, світлодіодні сегменти та стрічки у нас по всьому будинку. Як і павербанки. Ми підключили одразу два мобільні оператори — щоб коли в одного зникає інтернет, миттєво переключатися на інший. Тож відключення електрики для нас не означає, що син перериває навчання — його гаджети працюють ще кілька годин.

Якщо оголошено повітряну тривогу, урок онлайн переривається. Син бере гаджети й іде в укриття, де продовжує працювати самостійно. Деякі батьки скаржаться, що за таких умов діти погано концентруються. У мого Андрія таких проблем немає — для нього навчання онлайн вже давно стало нормою.

Проблеми у нас інші — наприклад, син дуже боїться обстрілів. Оскільки я працюю з дому, ми майже весь час разом.

Але якщо я не поруч і відбувається обстріл, у Андрія може початися паніка від думки, що мама в небезпеці

Ми вже навіть зверталися з цього приводу до психолога. Це стало однією з причин, чому ми відмовилися ходити до класу офлайн, який з'явився в школі минулого року (через те, що шкільне укриття не може вмістити велику кількість людей, діти в таких класах навчаються по тижнях: тиждень — у класі, тиждень — дистанційно). Син сказав: «Я дуже хочу до школи, але поки йде війна, боюся туди йти».

У школі навіть немає медсестри — і це у воєнний час! А «прильоти» в місті трапляються через 3-4 хвилини після оголошення тривоги. Чи вистачить цього часу, щоб усі встигли спуститися в укриття?

У підвалі навчання не продовжується, бо там немає для цього умов. В результаті близько 150 дітей просто сидять (іноді годинами) у сирому переповненому приміщенні і чекають, коли тривога закінчиться. Вдома в укритті син хоча б продовжує вчитися. У шкільному підвалі він такої можливості не матиме.

Разом з тим чимало батьків обрали варіант офлайн. Хтось через роботу, хтось — щоб діти соціалізувалися. І якщо торік ми ще могли продовжувати навчання дистанційно, то цьогоріч нас поставили перед фактом: оскільки більшість батьків у класі за офлайн навчання, онлайн класу не буде.

Довелося знайти іншу школу, яка через відсутність укриття поки що працює дистанційно. Але навіть її вже «прив'язали» до школи з підвалом і провели серед батьків голосування «за» й «проти» навчання офлайн. І тільки завдяки тому, що тут 80 відсотків батьків проголосували проти, наш клас на цей рік залишили дистанційним.

«Математику діти вивчають за кордоном, але вистави хочуть ставити з нами»

У прифронтовому Херсоні переважна більшість шкіл працює лише дистанційно, оскільки місто зазнає постійних обстрілів.

— За останні два місяці почастішали атаки бойовими дронами, що скидають боєприпаси на перехожих, — розповідає Sestry директорка Херсонського Таврійського ліцею Анжеліка Мельник. — У мій двір такі дрони прилітали вже двічі.

З лівого берега, де закріпилися росіяни, до нас за лічені секунди долітає все: ракети, дрони, міномети, артилерія. Тому питання навчання офлайн навіть не обговорюється

У нашому ліцеї зараз навчається 412 дітей. Лише 76 з них не виїхали з Херсона — і вони фактично живуть в укриттях. Але ліцей працює. Завдяки спонсорам, у багатьох учнів з'явилися нові ноутбуки, які довго тримають заряд. Роутери підключені до павербанків. Тож тепер у нас практично немає уроків, скасованих через відключення електрики.

Якщо в населеному пункті, де знаходиться вчитель, звучить повітряна тривога, він перериває урок, переносить його на інший час і йде в укриття. Якщо у вчителя тривоги немає, але є у когось з учнів (адже діти перебувають у різних регіонах), цей учень відключається та йде в укриття. Урок продовжується для інших. Але уроки (особливо частина, де вчитель пояснює новий матеріал) записуються, і той, хто пропустив, може переглянути запис.

Ми проводимо онлайн не лише уроки, а й позакласні заходи — класну годину, зустрічі дітей, ігри, навіть концерти. Творчість — це специфіка нашого ліцею, діти вивчають мистецькі дисципліни. Хореографи танцюють, музиканти навчають музичній грамоті, шкільний театр ставить міні-вистави та одноактні п'єси. Все це зараз — онлайн.

Ці заняття — справжня терапія як для учнів, так і для вчителів. Ми проводимо їх ближче до вечора, щоб встигали приєднатися діти, які за кордоном.

Математику вони можуть вивчати і в Польщі чи Німеччині, а от ставити виставу онлайн приходять до нас. Так ми намагаємось зберегти нашу шкільну «сім'ю». І якщо діти, які виїхали, потім захочуть повернутись, вони знатимуть, що їм тут завжди раді

Ми намагаємось адаптуватися до будь-яких умов, але водночас розуміємо, що чим довше триває війна, тим менше у навчальних закладів у прифронтових регіонах шансів вижити. Люди у Херсоні щодня втрачають житло. Тільки на моїй вулиці 20 будинків уже зруйновано, лишилося шість. Дедалі більшій кількості сімей, що виїхали, нікуди повертатися — і люди вирішують залишатися там, куди поїхали, відправляють дітей до місцевих шкіл.

З вересня 2025 року набирає чинності новий наказ Міносвіти, який зобов'яже дітей-переселенців (ВПО) йти до шкіл за місцем проживання. Це означає, що з нашого ліцею (як і інших міських шкіл) підуть сотні учнів. Школи закриються, вчителі втратять роботу, а діти — зв'язок зі своєю рідною школою і в деяких випадках — країною (далеко не всі, хто перебуває за кордоном, захочуть шукати для дитини нову українську школу онлайн і, скоріше, віддадуть перевагу школі за кордоном).

Від формату онлайн — до навчання в укриттях

У чому суть нової ініціативи Міносвіти? Йдеться про реформу під назвою «Школа офлайн», мета якої, як кажуть в МОН, «повернути 300 тисяч учнів до безпечного очного навчання». Для цього у школах у прифронтових регіонах обіцяють побудувати укриття.

— Більшість з тих, хто зараз в Україні навчається дистанційно чи змішано, — це прифронтові та прикордонні з РФ та РБ території, — повідомляє Sestry пресслужба Міністерства освіти України. — Саме громади з цих областей є ключовим пріоритетом для будівництва укриттів.

Уряд виділив субвенції на укриття у розмірі 2,5 мільярда гривень, дотацію у розмірі 5 мільярдів гривень, а також залучаємо донорські кошти, зокрема від уряду Литви, та інші проєкти з нашими партнерами United 24.

Всі укриття, які ми будуємо, є протирадіаційними, тобто такими, де учні можуть безперервно здійснювати освітній процес, проводити там перерви і уроки. І саме в таких укриттях можна буде відновлювати очне навчання.

— За якими критеріями визначається, чи безпечно дітям відвідувати школу офлайн?

— У серпні Кабінет Міністрів України затвердив методику оцінки ризиків у системі освіти — документ, на який очільники областей можуть орієнтуватись, коли приймають рішення про повернення шкіл в офлайн формат.

Розраховуючи рівні ризику безпеки, команда МОН аналізувала освітні дані: геолокацію закладів освіти в межах відповідних громад, кількість учнів та працівників цих закладів, форми навчання тощо. А також додаткові дані: геолокацію вибухів, об'єктів інфраструктури, відстань від лінії фронту, статус кожної громади (окуповані, бойові дії — як активні, так і потенційно можливі), наближеність до державних кордонів України з країною-агресором, Республікою Молдова в межах Придністровського регіону та Республікою Білорусь тощо.

—  Якщо школа відповідає критеріям переходу на офлайн і більшість батьків у класі підтримують цей перехід, але деякі проти з міркувань безпеки — чи буде у них можливість продовжити навчання онлайн?

— На вимогу таких батьків у школі можуть відкрити окремі дистанційні класи, але важливо, щоб у такому класі було не менше 20 дітей. Для таких дітей є й інші формати навчання, індивідуальні: сімейна, екстернат чи індивідуальний педагогічний патронаж.  

— З вересня 2025 року батьки будуть зобов’язані перевести дітей в школи офлайн за місцем проживання. Тобто у переселенців вже не буде можливості продовжити онлайн навчання у своїй дистанційній школі?

— Діти зможуть продовжити навчання у своїх дистанційних навчальних закладах, якщо у школі за місцем їхнього перебування не буде місць або ж ці школи не відновлять освітній процес в очному форматі через безпекову ситуацію.

Відповідно до оновлень, мінімальна наповнюваність дистанційних класів має бути 20 учнів, а також має бути наявність щонайменше одного класу для всіх років навчання. В іншому випадку школа за рішенням засновника призупиняє свою діяльність на час воєнного стану. Важливо, що так само за рішенням засновника вона може і відновити процес, якщо з’явиться укриття або зміняться умови.

— Які залишаються опції у дітей за кордоном, якщо в класі української школи, де вони навчаються онлайн, не набереться 20 учнів?

— Вони матимуть декілька опцій: навчання на сімейній, екстернатній формі та в дистанційних класах з українознавчим компонентом.

Українознавчий компонент — це скорочена програма, за якою учні можуть вивчати лише декілька основних предметів, яких немає в іноземних школах. Зокрема, це українська мова, українська література, історія України, географія, основи правознавства, Захист України. Обрати клас з українознавчим компонентом можна на дашборді.

«Якщо система у прифронтових регіонах не стане гнучкішою, ще більше дітей виїдуть за кордон»

Частково ініціатива МОН перевести якнайбільше дітей на офлайн навчання впроваджується вже зараз — саме тому дедалі більше шкіл у прифронтових регіонах переходить на «змішаний формат» навчання.

— Змішаний формат у Запоріжжі — це коли один-два дні на тиждень діти ходять до школи, а решту днів навчаються онлайн, — розповідає Sestry засновниця громадської організації «Хочу вчитись!» Катерина Звєрєва із Запоріжжя. — Діти навчаються виключно в укриттях, адже місто перебуває під постійними обстрілами.

Оскільки ситуація змінюється (наприклад, зараз атаки почастішали), батьки дітей, які ходять до школи офлайн, можуть у будь-який момент перевести дитину на дистанційне навчання — якщо вважають, що так буде безпечніше. Це правильно, бо йде війна — ти не знаєш, що буде завтра, не кажучи вже про наступний навчальний рік.

Але оскільки наказ МОН, який зобов'язує дітей з вересня 2025 року переходити на офлайн навчання за місцем проживання, вже затверджено, мережа шкіл точно зазнає змін. Діти-переселенці підуть до шкіл у містах, де вони тепер живуть, і дистанційні школи у прифронтових регіонах, де не набереться 20 учнів у класах, будуть закриті чи об'єднані з іншими навчальними закладами. Дітей, які фізично залишаються у прифронтових регіонах, переводитимуть або на змішане навчання до шкіл з укриттями, або на онлайн — до тих шкіл, де наберуться дистанційні класи.

Ініціатива міністерства переводити дітей, які перебувають у відносно безпечних регіонах, на офлайн навчання виглядає логічною. Але мені здається неправильною спроба «натягнути» подібні уніфіковані рішення на всю країну — хоча б тому, що у прифронтових регіонах ситуація інша.

У наказі МОН нічого не сказано про те, чи будуть батьки мати право голосу в таких питаннях, як перехід з онлайн на офлайн і назад — адже це питання безпеки дітей

Сказано лише, що це вирішуватимуть рада оборони та військова адміністрація чи педагогічна рада. Але, ухвалюючи рішення, на що вони орієнтуватимуться — на думку батьків або на вказівки зверху? Боюся, що другий варіант більш ніж ймовірний.

Розмови про те, наскільки дітям важлива соціалізація, зрозумілі, але в таких містах, як, наприклад, Запоріжжя, люди думають насамперед про те, як вижити. Я зараз говорю це як мама восьмикласниці, яка востаннє повноцінно була у школі у четвертому класі. Останні кілька тижнів росіяни атакують Запоріжжя КАБами, тут справжній жах. Як у такій обстановці можна вимагати, щоб школи дотримувалися суворих нормативів? Якщо для прифронтових регіонів не буде розроблено гнучкіших механізмів, боюся, це призведе до того, що ще більше людей поїдуть.

Якщо батькам, які бояться відправляти дитину до школи, буде сказано, що навчання онлайн неможливе, тому що в класі не набралося 20 учнів, вони просто повезуть дитину у безпечніший регіон чи за кордон. А це саме те, чого хоче ворог — спустошити наші міста, перетворити їх на пустелю. Хочеться вірити, що йому це не вдасться. Що нас почують, і думка батьків буде врахована.

Щоб підтримати батьків і заохотити їх працювати, уряд Польщі підготував три варіанти нових пільг. Опікуни дитини вирішують, яка форма підтримки їм підходить. Вже можна подавати заяви на отримання виплат. Кошти виплачуватиме ZUS. Перші кошти за новою програмою будуть виплачені не пізніше двох місяців з дати подання заявки.

«Активні батьки на роботі» (Aktywni rodzice w pracy)

Батьки, які працюють, можуть розраховувати на допомогу 1500 злотих (1900 злотих у випадку, якщо дитина з інвалідністю) на місяць.

«Активно в яслах» (Aktywnie w żłobku)

Допомога в розмірі до 1500 злотих (1900 злотих для опікунів дітей з інвалідністю) призначена батькам, чия дитина відвідує ясла/дитсадок/дитячий клуб або перебуває під опікою дитячого закладу. Кінцевий розмір допомоги не може перевищувати плату за дитячий заклад. Тобто якщо ви платите за садочок 800 злотих, то і компенсація буде не більше 800 злотих.

«Активно вдома» (Aktywnie w domu)

Допомога батькам, які не хочуть або не можуть скористатися двома попередніми варіантами. Тим, хто не працює і не віддає свого малюка у дитячі заклади, держава буде виплачувати 500 злотих на місяць.

У 2024 році Росія значно розширила мережу «таборів перевиховання» та посилила мілітаризацію та індоктринацію викрадених українських дітей. Кожна така дитина після повернення додому потребує реабілітації — отримання різного комплексу допомоги. Скільки насправді викрадених Росією українських дітей, чому їх навчають у «таборах перевиховання» та яка перспектива повернення депортованих українців додому —  про в інтерв’ю з Оленою Розвадовською, засновницею та головою Благодійного фонду «Голоси дітей».

Наталія Жуковська: 2 жовтня на підконтрольну Україні територію вдалось повернути сімох дітей віком від 3 до 14 років. Усі вони були з Херсонщини та Криму. Про це повідомив керівник організації Save Ukraine Микола Кулеба. А наприкінці вересня, за інформацією омбудсмена Дмитра Лубінця, додому повернулись дев’ятеро дітей. Скількох загалом українських дітей викрала Росія?

Олена Розвадовська: За даними з відкритих джерел, Росія депортувала понад 700 тисяч осіб. Офіційна цифра від української влади — близько 20 тисяч дітей. На неї ми й опираємося. Однак достеменно назвати чітку цифру неможливо. У силу того, що війна триває, сьогодні може бути одна кількість дітей, а завтра — інша. Також ми не маємо доступу на окуповані території і територію РФ.   

Що відбувається з українськими дітьми у Росії? 

Нещодавно ми разом з громадською спілкою «Українська мережа за права дитини», ГО «Регіональний центр прав людини» підготували звіт-дослідження з конкретних кейсів. Наша частина була присвячена психологічному супроводу, реабілітації дітей після їхнього повернення. Якщо говорити загалом про те, що відбувається, то, за свідченнями дітей, сценарії різні.

Десь це групове вивезення, розміщення їх у різні табори дитячого типу в Криму чи на території Росії та Білорусії. Відомо, що на окупованих територіях України тривають процеси позбавлення батьківських прав за російським законодавством

Дітей можуть забирати під приводом так званої загрози життю чи здоров’ю без уточнення деталей. Далі їх можуть влаштовувати у прийомні родини. Це все безумовно незаконно і є воєнним злочином, який українська сторона фіксує. 

Як відбувається процес «звільнення» українських дітей? 

Наш фонд «Голоси дітей» не займаються поверненням дітей. Насправді ж кожен випадок індивідуальний. Немає механізму повернення, як і з військовими полоненими. Як правило, офіційні сторони не можуть домовитися про повернення певної кількості дітей додому. Це не той випадок. Росія не визнає факту, що це викрадені чи депортовані діти. За логікою росіян, вони рятують їх від обстрілів. Для них це «гуманітарна місія». Але ми ж розуміємо, що це викрадення, примусове вивезення, депортація і русифікація нації на території РФ.

На сьогодні за дитиною, яка перебуває у Росії, їдуть її родичі. У логістиці їхнього пересування їм допомагають волонтери, які працюють у координації  з Міністерством інтеграції, Офісом президента, омбудсменом і так далі. Тобто родичі самі шукають тих дітей. 

У чому найбільша складність?

Найбільша складність у тому, що будь-яка людина, яка їде у Росію за цією дитиною, є у зоні ризику. Вона має шанси не повернутися разом з дитиною, тому що їх не випустять. До того ж це завжди принизливі, важкі процедури проходження фільтрації, величезна кількість усіляких перевірок. Час повернення може становити від кількох тижнів до місяців. У нашому звіті є один приклад. Бабуся готова була їхати до Росії за онучкою. Повернення дитини тривало 14 місяців. На жінку чекали 18-годинні допити на кордоні з РФ та погрози. Росія усіляко перешкоджала. Аби затримати виїзд дитини з РФ, бабусю зробили стороною кримінального провадження. Возз’єднати родину вдалося лише з другої спроби і виключно після того, як мама дівчинки розповіла про створені на шляху повернення дитини перешкоди у Раді Безпеки ООН.

Складною є також логістика. Як правило, шлях на окуповані території чи до Росії лежить через декілька європейських держав

Складність у виявленні, підтвердженні і пошуку цих дітей. Це все дуже монотонна і складна робота. За офіційною статистикою, розміщеною на сайті «Діти війни», на сьогодні вдалося повернути 388 дітей. Як бачите, йдеться навіть не про тисячу. Складність у тому, що організованого повернення умовно всього закладу інтернатного типу, який вивезли, немає. Однак найбільша складність — час, який ми втрачаємо щодня. Діти, яких вивезли в 2,5 роки, уже мають 5,5. Вони можуть і не пам'ятати про те, що з ними відбулося. До того ж, для дитини це вже травма. Чим довше вона перебуває в ізоляції й активному промиванні мізків, тим важче її повернути. А ми ж розуміємо, що Росія цим тільки і займається.

Ну, і, звісно, коли діти потрапляють у російські родини і їх усиновлюють, то це ще складніші випадки. Уявіть себе маленькою трирічною дівчинкою. Вас привезли у родину, ви адаптувалися. Тобто для такого віку дитині немає різниці, де жити, бо вона не розуміє ситуацію, в яку потрапила. Вона просто живе. 

У своєму нещодавньому звіті ви заявили про понад 5500 клубів воєнно-патріотичного виховання та сотню «таборів перевиховання», які діють на території Росії та Білорусі. Як саме перевиховують там українських дітей? Як відбувається індоктринація?

Це дослідження робив Регіональний центр прав людини. Його спеціалісти описують, які уроки з патріотизму проходять діти. У навчальній програмі, затвердженій російським міністерством освіти, Україна не зображена незалежною та єдиною державою. За дослідженнями колег, пропагандистські наративи містяться не лише у навчальних посібниках, вони також насаджуються під час позакласних, але обов’язкових занять, таких як «Разговоры о важном» і «Уроки мужества». На базі навчальних закладів також діють «кадетские и казачьи классы», які мають на меті підготувати учнів до вступу у військові заклади освіти і несення військової служби.

Одним із проявів політичної індоктринації є діяльність так званих патріотичних та військово-патріотичних рухів

Також на території Росії діють так звані «табори перевиховання». На їхнє функціонування Росія не шкодує грошей. Вона дуже професійно воює на інформаційному полі. Цей маховик у них розкручений на кожному рівні. Кожен вчитель, дорослий і керівник навчального закладу знає, де брати ту «правильну» інформацію, яку треба донести дітям. І навіть якщо людина включить телевізор, то отримає підтвердження того всього, що їй вже сказали. У тих таборах діє система так званого патріотичного виховання. Вони знайомлять дітей зі  своїми «героями», вчать і співають російський гімн. Тобто стирають національну самоідентичність. Завдання росіян — змусити українських дітей усвідомлювати себе частиною російського народу.

Які методи застосовує Росія до українських дітей, щоб вони буквально забули про те, що є українцями? 

Ідеться насамперед про психологічний і моральний тиск. Також наша психологиня, яка працювала з одним повернутим до України хлопчиком, розповідала про те, що він переживав фізичні знущання і тортури. Знаю, що правозахисники фіксують набагато важчі і страшніші випадки. Найважче у Росії тим дітям, які відверто демонструють свою проукраїнську позицію. До них постійно застосовують методи морального тиску і залякування. У росіян був розрахунок, що діти зламаються. Їм весь час говорили: «Ви нікому не потрібні, за вами ніхто не приїде. Про вас забули. Якщо ви повернетеся, то вас визнають колабораціоністами, або тими, хто співпрацював з Росією і посадять до в’язниці». Діти ж не розуміють, чи то правда. Дехто думає: «А може дійсно там мене посадять за те, що я був в Росії?». На стресовану психіку ляже будь-яка страшилка. 

Freedom House спільно зі ZMINA. Центр прав людини і Regional Center for Human Rights представили нові докази в Міжнародний суд щодо безпосередньої участі режиму Лукашенка в переміщенні, політичній індоктринації та мілітаризації освіти понад 2200 дітей з окупованих українських територій. Як ці докази можуть посприяти поверненню українських дітей?

По-перше, це фіксація фактів порушень. Справи в Гаазі можуть розглядатися десятиліттями. І навіть попри це їх хтось має фіксувати. Це також і про збільшення міжнародного тиску. Якщо про це не говорити, не фіксувати, не подавати, то може здатися, що все вирішено і ніяких проблем немає. Це має постійно бути в публічному просторі і звучати на різних рівнях.

Звичайно, нам би всім хотілося, щоб це все в один день вирішилося і Росія була виключена навіть зі складу ООН. Однак ми розуміємо, що неможливо це зробити так швидко

Я думаю, що це абсолютно правильний трек, коли і державні органи влади, і громадські організації продовжують роботу в тому, щоби фіксувати, збирати порушення і передавати їх до відповідних інстанцій. Як результат фіксованих порушень — видані ордери на арешт Путіна і Львову-Бєлову. Впевнена, що російські санкції лише посилюватимуться. Важливо не втомлюватися від цієї роботи. Кожен українець, на своєму рівні, мусить кричати про той геноцид, який творить Росія у сучасному світі посеред Європи.

Що робить Україна, аби Росія, відповідно до міжнародного права, понесла відповідальність щодо викрадення і незаконного всиновлення українських дітей?

Україна робить все від неї можливе. Створюються міжнародні коаліції за повернення дітей. Працюють міжнародні групи прокурорів, слідчих, які фіксують інформацію про порушення. Україна регулярно представлена на різноманітних міжнародних майданчиках.

Дуже широкий спектр заходів робиться для того, аби Росія понесла відповідальність за вчинені злочини — і не лише щодо дітей. Шкода, що ці процеси не є такими швидкими, як би ми того хотіли.

Ваш фонд «Голоси дітей» працює з 2015 року. Як змінилися ці «голоси» від моменту повномасштабного вторгнення Росії? 

З 2015-го року я як волонтер працювала з дітьми на сході країни по всій лінії фронту, а з 2019-го ми офіційно зареєструвалися як фонд. Змін за майже 10 років багато. У 2015-му році я була одна, а зараз у нашій команді 220 людей. Змінилося те, що у 2015-му році війна була в межах двох областей, а сьогодні вона в масштабах всієї країни. Змінилося те, що станом на 2019 рік у нас під супроводом було від 50 до 100 дітей в різних локаціях лінії фронту і одна програма психологічної допомоги. Тобто це була дуже локальна і точкова робота. Ми їздили у віддалені села, куди не доїжджали автобуси. Після 24 лютого 22-го року, коли дрони і ракети почали літати по всій Україні, формат роботи докорінно змінився. Бо сьогодні лінія фронту інтенсивніша і масштабніша.

На сьогодні наші центри є у найбільших містах уздовж лінії фронту — від Чернігова до Харкова, Запоріжжя, Дніпра, Кривого Рогу та Миколаєва. Через постійні обстріли працювати там не просто. Однак дітям, які там проживають, потрібна соціалізація. У них і так навчання онлайн, вони нікуди не виходять — і наші заняття для них є маленькою віддушиною. Війна, незалежно від того, велика вона чи маленька, завжди б'є по дітях.

Чому батьки з дітьми, попри небезпеку, повертаються під обстріли? 

Це важко зрозуміти, але так є. Кожна людина має свою історію. Не можна говорити, що всі люди зійшли з розуму, бо повертаються у небезпечні міста і села. Це не так! Повертаються адекватні, здорові, мислячі люди. Причини дуже різні. Багато хто просто не зміг облаштуватися на іншому місці. Люди виїжджають, витрачають всі свої гроші на оренду житла, не знаходять роботи і повертаються. І це реальність дуже багатьох сімей. Дехто лишається або повертається у небезпечні регіони, бо має лежачих батьків, яких не покинеш. Тому я ніколи не засуджую цих людей. Хоча і переконана, що неправильно бути під обстрілами, особливо із дітьми. 

Як працювати із тими батьками, які відмовляються евакуюватись з дітьми із небезпечних зон? 

Це непростий процес. Якщо дорослі не хочуть покидати територію, то просто підписують відмову від евакуації. Відповідальність за дітей несуть в першу чергу батьки. Часто вони відмовляються через страх. І тут є недоопрацювання держави у тому, що має бути для кожного чітке розуміння, куди ці люди їдуть. Вони повинні мати хоч якусь впевненість під час надзвичайних ситуацій. Є інший контингент батьків, які просто зловживають своїм становищем, маніпулюють дітьми. Як правило, це ті дорослі, які не дбають про своїх дітей і точно не зацікавлені у тому, щоб врятувати їхню психіку і життя. І тут мають теж працювати державні механізми.

Потрібно вилучати таких дітей. Це робота соціальних служб, але і їм зараз на лінії фронту працювати не просто. Тут наклалося багато факторів, які роблять ситуацію такою, як вона є 

Я пам'ятаю одну історію, коли ми перевезли родину з трьома дітьми з прифронтового села, купили їм будинок на тиловій території. Через рік вони повернулися у своє село. І у даній ситуації ми нічого не могли зробити. Бо не маємо права вилучити дітей з родини.

В якому психологічному стані нині діти? Чи різний їхній стан, залежно від того, де вони проживають в Україні?

Різні фактори впливають на психологічний стан дітей. Безумовно, це і місце проживання. Є різниця, чи ти мешкаєш в Ужгороді, чи у Запоріжжі. Це абсолютно дві різні реальності. Очевидно, що чим небезпечніша територія проживання, тим загрозливіша ситуація для її психічного здоров'я. Однак багато що залежить і від родини. Дитина дуже відчуває тривожність дорослих. Батьки — це вікно у зовнішній світ для дітей. Не тільки ракети її лякають під час війни, але й реакція мами на них. Вплив на психічне здоров'я дитини має наявність освіти, оточення однолітків, можливість комунікації. Дуже сильно діти потерпають у Харкові та Запоріжжі. Нещодавно ми збирали мрії дітей у Запоріжжі, й одна дівчинка написала: «Я хочу, щоб цей онлайн нарешті закінчився». 

Наші психологи розповідають, що сьогодні діти частіше приходять з тривожними і депресивними станами, особливо у підлітків. У деяких дітей з’являється енурез, тремор рук, зникає сон. В інших внаслідок стресу чи пережитої травматичної події можуть проявлятися розлади харчової поведінки.

Як ви вважаєте, як держава має працювати з дітьми, які зараз перебувають за кордоном, як їх повертати? 

Ми розуміємо, що окрім повернення викрадених Росією дітей, повинні працювати й з тими, хто зараз є вимушеним мігрантом. Україна дуже сильно має бути зацікавлена у тому, щоб всі люди працездатного віку, і не тільки діти, повернулися. До нас, наприклад, за онлайн психологічною допомогою дуже часто звертаються батьки саме з-за кордону, бо шукають для своїх дітей україномовного фахівця. Не секрет, що для когось було мрією жити за кордоном, але для багатьох це не є казкою.

Дуже велика кількість людей мріє повернутися додому. Однак закликати їх це робити зараз — точно неправильно, бо війна триває

Аби люди поверталися, має працювати економіка, створюватися робочі місця, розвиватися освіта. Однак першочергово — війна має закінчитися нашою перемогою.

Навіть країна з найкращою економікою світу не може існувати нормально в умовах, коли на школу прилітає шахед. Це ненормально і неправильно. Сьогодні ж потрібно створювати хаби для того, щоб людина за кордоном однаково відчувала зв'язок з Україною і перебувала в українському інформаційному просторі. А ще ми маємо постійно тримати в фокусі увагу всього світу, і, звісно, говорити про те, що самотужки Україна не зможе протистояти російській пропаганді та зупинити потужного ворога.

Головне фото: AA/ABACA/Abaca/East News