Як Харків пережив тиждень ракетних ударів. Репортаж

Олена Гергель — дружина загиблого в Україні білоруського політв’язня, ветерана Василя Парфенкова з позивним «Сябро». Після загибелі чоловіка вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Служить у патронатній службі. Її завдання — допомагати рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон.

Вийшов з білоруської в'язниці й поїхав боротися в Україну

Наталія Жуковська: Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова ви побачили на одній з волонтерських зустрічей у Києві ще у 2015 році. Чим він вас вразив?

Олена Гергель: Тим, що був небайдужим до війни в Україні. Хоча на той момент багато хто з українців ще не сприймав події на сході країни як війну. Для Василя було важливо боротися. Він вважав, що якщо боротись, то потім і Білорусь зможе стати вільною, незалежною і демократичною. 

Ми почали спілкуватися. Я йому допомагала як волонтерка — надсилала посилки. Він дуже любив солодке, тож обов'язково клала до посилок цукерки. Було цікаво, тому що він був зовсім не схожий на моїх знайомих. Мене завжди вражала його принциповість. У нього було або біле, або чорне, — сірого не існувало. А зустрічатися ми почали після його поранення у Пісках, коли він разом з побратимами потрапив на розтяжку.  

Яким був ваш чоловік?

На початку стосунків він не любив розповідати про минуле життя в Білорусі, бо воно було невеселим. Вперше його посадили до в'язниці після невдалого протесту, коли вкотре незаконно на президентських виборах переміг Лукашенко. Він був одним з тих перших, кого засудили на довгий термін за політичну справу. Дали два роки, але вийшов він раніше — по амністії. Та навіть після такого не припинив боротися з режимом. 

Був присутній на всіх вуличних акціях, мітингах і через це отримував нові терміни. Коли в Україні розпочалася Революція гідності, Василь ще перебував у в’язниці. Де дізнався про загибель свого побратима, білоруса Михайла Жизнєвського (білоруський активіст, який загинув під час Революції гідності у Києві, перший іноземний герой України. — Авт.).  Василь вирішив, що тільки-но вийде — відразу поїде в Україну. 

Звільнили його після перемоги революції на Майдані, коли вже йшла війна на сході Україні. Він хотів йти в Правий сектор, але для цього потрібно було пройти ряд процедур. А Василь був дуже нетерплячим, тож подався в добровольчий батальйон ОУН, куди його відразу й прийняли. Через декілька тижнів навчання його відправили в селище Піски біля Донецького аеропорту. Саме звідти почався його бойовий шлях. Вони стояли на «дорозі життя».

У вас народилося двоє дітей, але офіційно ви побралися з Василем тільки в 2021 році. Чому?

Та якось і можливості до цього не було. Мені навіть видавали свідоцтва на дітей як матері-одиначці, бо поки Василь був на бойових, не міг займатися оформленням документів у міграційній службі.  До того ж, як з’ясувалося,  з МВС Білорусі подали запити в Інтерпол на нього й інших білоруських добровольців. Вони повідомили про втрату документів, відтак їхню недійсність. Тобто паспорт у Василя був, але він став недійсний. 

Міграційна служба не мала права депортувати його з України як учасника бойових дій, але й надати навіть тимчасову посвідку на проживання теж не могла. Деякий час він, по суті, був нелегалом. Досі дивуюсь, як нам взагалі вдалось одружитися. Можливо, РАГС не подавав спеціальні запити… 

А стосунки у нас були бурхливими. Жити з революціонером не просто. З одного боку, ти щиро ним пишаєшся. З іншого, — інколи хочеться миру і спокою. А з цим складно.

Ваш чоловік був з Білорусі. Чи підтримуєте зв'язок з його рідними? 

Для них це небезпечно. Я більше спілкуюся з двоюрідною сестрою чоловіка, яка живе у США, а також його братом, який мешкає в Польщі. Ще одну сестру Василя, яка проживає в Білорусі, заарештували й кинули за ґрати на цілий рік тільки тому, що стало відомо, що Василь в Україні зник безвісти. Хоча вона не брала участі в жодних заходах і протестах. 

У Білорусі легко можуть вигадати привід, аби кинути людину за ґрати. Достатньо їм знайти вдома, наприклад, дитячі колготки біло-червоного кольору, щоб сказати, що людина таким чином підтримує якісь нацистські організації.

Рідним білорусів, які воюють в Україні, не позаздриш. Тож аби не наражати їх на небезпеку, під час поховань білоруських добровольців часто називають лише позивний

Жодних імен і прізвищ не згадують. Навіть на могилі. Звісно, рідним, якщо є зв'язок, неофіційно повідомляють про загибель. Однак, не всі рідні підтримують рішення своїх дітей стати на захист України. У Білорусі дуже потужно працює російська пропаганда.

«Не вдалося забрати тіло чоловіка навіть за гроші»

Коли ваш чоловік зник безвісти, була надія, що він у полоні. Коли ви зрозуміли, що він уже не повернеться?

26 червня 2022 року наші війська вийшли з Лисичанська. У перші дні я сподівалася, що вони кудись відійшли, можливо, поранені, але живі. Потім зі свідчень побратимів склалася певна картина. А в липні на одному з білоруських телеканалів показали пропагандистський сюжет. В якому було фото з тілами наших воїнів. Серед них я побачила тіло свого чоловіка. Було чітко видно обличчя, його особисті речі, шеврон і навіть пояс, який я йому колись дарувала. Тільки годинника вже не було. Ймовірно, зняли. 

Як розповідали його побратими, майже всі хлопці, які були того дня на завданні, загинули. Двоє потрапили у полон. А мій чоловік завжди говорив, що у полон не піде. Для нього ув'язнення було гірше смерті. Казав, що у нього завжди є граната, яку він використає для себе. Або забере із собою на той світ кілька ворогів. 

Ви досі не змогли поховати тіло свого чоловіка. Чи є якісь зрушення у тому, аби це сталося?

Тіло досі не змогли забрати. Через кілька днів після бою наші військові піднімали дрони, щоб побачити, чи можливо на тій ділянці зробити евакуацію тіл, але тіл вже не було. Їх забрали росіяни. На сьогодні є теоретично позначені точки на карті, де вони можуть бути поховані. Неодноразово намагалися домовитися з тією стороною про ексгумацію, можливо, репатріацію тіл. Однак в останній момент все відмінялося. Не вдалося це зробити навіть за гроші. Ймовірно наші хлопці поховані десь в Луганській області.

«У нас немає тіл для обмінного фонду»

У бригаді ви опікуєтесь зниклими безвісти, похованням загиблих, протезуванням поранених. Чому обрали саме цей напрям роботи?

Тому що я розумію такі родини краще, ніж будь-який замполіт. Зі свого досвіду можу сказати, що з родинами загиблих набагато спокійніше працювати, ніж з родинами зниклих безвісти.

З рідними зниклих безвісти розмови емоційні, важкі

Вони не розуміють, що відбулось і як. Моє завдання — поінформувати, що ми існуємо, що у нас є номер, куди вони можуть зателефонувати, щойно зберуться із силами. 

Я завжди кажу, що поки не буде збігу за ДНК — надія є. Адже у хаосі війни часто неможливо навіть підійти і прослухати пульс побратиму. А буває навпаки: навіть отримавши збіг за ДНК, родини не вірять у результати. У нас є сім’ї ще з Іловайська, де мамам приходили збіги за ДНК, але вони не вірять. Вважають, що їхні діти досі в полоні.

Ви буваєте присутні при обмінах тілами? Як це відбувається?

Зараз на обміни практично перестали допускати представників від бригад. Працюємо, аби це змінити. Обміном займається координаційний штаб. Він відбувається за стандартною схемою. Є списки і якась точка, де відбудеться обмін. Приїжджають представники від координаційного штабу й медики української та ворожої сторін. Обмінюються тілами — ось і все.

Якось ви говорили, що в Україні немає обмінного фонду загиблих. Яка ситуація зараз?

Зараз, на жаль, ми або утримуємо території, або відступаємо. У нас немає, де брати тіла для обмінного фонду

От коли були наступальні дії, наприклад, на Харківщині, тоді у нас було, що віддавати. Бо ми звільняли території і мали обмінний фонд.  

Чи є правила спілкування з рідними загиблих або безвісти зниклих?  З чого починається розмова?

Головне правило — не нашкодити і не обіцяти неможливого. Буває так, що хтось з побратимів подзвонив родині, щось сказав, і батьки тепер сподіваються, що їхній син живий. При цьому ми вже точно знаємо, що він загинув. Бо у нас на той момент може бути більше інформації, але ми не можемо поки її озвучити. 

Кожне спілкування з родиною відбувається за окремим, індивідуальним сценарієм.

‍Не можна казати універсальну фразу «Я вас розумію, розумію ваш біль». Ніхто не розуміє

‍Головне —  намагатися підтримувати, говорити, що в будь-який момент люди можуть звернутися за допомогою. Нас часто сприймають як небесну канцелярію, думають, що ми можемо все. Втім, наші можливості обмежені. З документами ми допоможемо точно. Але повернути людину — на жаль.

Що робити родині, у якої хтось зник безвісти на війні? Як діяти?

Рідні отримують сповіщення від ТЦК, де написано, що такий-то військовий зник безвісти. Це сталося там-то і тоді-то. Військкомат дає перші вказівки:

1. Написати заяву на грошове забезпечення військовослужбовців у військкоматі. За законом, поки людина перебуває в полоні або зникла безвісти, її грошове забезпечення отримують родичі. Раніше це було близько 120 тисяч гривень на місяць. З лютого 2025 року 50% залишається за військовослужбовцем, решту отримують рідні. 

Таким був запит від суспільства. Бо бувають ситуації, що хлопчина повертається з полону. За період його відсутності його гроші отримувала, наприклад, мати спільної дитини, яка до того не давала військовому роками навіть спілкуватися з дитям. 

Також тепер у військових є право написати розпорядження. Тобто якщо воїн хоче, щоб всі 100% грошей у разі його зникнення отримувала дружина, то він пише заяву, і запис зберігається в його особистій справі.

2. Написати заяву отримання витягу-документу, де зазначена інформація, що сталось, де і як.   

3. Звернутися до найближчого відділку поліції і написати заяву про зниклого безвісти. На її підставі слідчий відкриває кримінальне провадження, вносить дані в ЄРДР, видає витяг родині. Його завдання також — взяти зразки ДНК у родичів. Їх відправляють у лабораторію, яка потім вносить дані в єдину базу ДНК.  

Це той мінімум, який повинні і можуть зробити родини. Також є чимало структур — наприклад, Національне інформаційне бюро (НІБ), яке співпрацює з Міжнародним Червоним хрестом, і саме на них роблять запит про перебування людини в полоні. Треба звернутися із заявою в цей НІБ, і через два місяці буде офіційна відповідь — перебуває людина в полоні або інформація про це відсутня.

Найголовніша структура — це координаційний штаб, який займається обміном тіл і самих полонених. Вони просять кожну родину зробити на сайті координаційного штабу кабінет оборонця і заповнити максимально інформацію про зниклого безвісти воїна. Тому що тільки ви знаєте, де у нього родимка, шрам чи татуювання. 

У нас дуже мало офіційної інформації про полонених. Єдиний варіант щось дізнатися — коли хлопці повертаються з полону. Їх опитують, показують альбом з фотографіями. І так по деталях збирають інформацію про інших

«Родині повідомили, що воїн загинув. А через кілька років він повернувся» 

Розголос допомагає чи шкодить воїнам, які знаходяться у полоні?

Ми завжди родинам пояснюємо, що у хлопця може бути «легенда». І коли ми оприлюднюємо детальну інформацію про нього, можемо йому нашкодити. У полоні він може наполягати, що був лише водієм і нікого не вбивав. Ворог все відслідковує. Краще, щоб родини не надавали детальної інформації. Можна, звичайно, викладати світлини, але не зазначати подробиць, де він служив і ким.

Що доводиться сьогодні переживати тим, хто має рідних у статусі «зниклий/зникла безвісти»?

Я пишаюсь родинами, які мають внутрішню силу, щоб не зневіритись і продовжувати свою особисту боротьбу. Саме вони постійно щось вимагають від державних установ, наприклад, ті ж самі реєстри. Їхні конструктивні дії дійсно покращують і пошуки, і комунікацію між родинами і державою.

‍Я знаю дуже багато жінок, які самотужки руйнують бюрократичні перепони на своєму шляху, вдосконалюють систему

Однак є, на жаль, і протилежні приклади, які провокують хаос. Ця категорія людей бачить довкола лише зраду. Вони не розуміють, що через активні бойові дії пошукові роботи по загиблих не проводяться жодною зі сторін. І тут не йдеться про чиєсь небажання.

Чи трапляються у вашій роботі дива?

Знаю історію, яку нам розповідав Олег Котенко, колишній уповноважений по правах зниклих безвісти. Це було про хлопця з ампутованою рукою, яку забрали з поля бою, коли збирали рештки загиблих. Був збіг за ДНК. Родині повідомили, що він загинув. Вони кілька років жили з тим, що їхнього сина немає. Аж раптом під час одного з обмінів він неочікувано повернувся. У поганому фізичному стані, з ампутованою рукою, гангреною, але живий.  

Наші дивовижні історії — це коли ми знаходимо зниклих безвісти хлопців у полоні. Так, під час крайнього обміну повернувся з полону військовий, який пробув там аж три роки  

Як особисто ви справляєтесь із психологічним навантаженням? 

Мені допомагають друзі й команда. З ними можна будь-що обговорити, посміятися. Переважно це чорний гумор. Зараз покращиться погода, можна буде знову їздити на полігон стріляти — це теж відволікає. Також іноді проводжу навчання з тактичної медицини. Це про життя. Тоді як наша робота, на жаль, дуже часто про смерть. 

У моменти, коли не справляюся, — працюю з психологом. Допомагають медикаменти, але не антидепресанти. Підтримуюча терапія проти гіпертривожності.

Чого вас навчила війна?

У мене зараз немає часу на соцмережі. Часто новини ми дізнаємося вже коли є якийсь фідбек. Тоді виникає питання: «А що було?». Навіть коли є час, то розумію навіщо мені завантажувати голову тим,  на що я не можу ніяк вплинути. Ще одне — голосові повідомлення. Раніше я не розуміла, чому всі військові пишуть саме їх. Тепер розумію.

А ще війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Вшановувати минуле, але не будувати жодних планів на майбутнє. Раніше можна було будувати плани, думати про поїздки в Карпати, на море… Зараз цього всього немає. Можна і треба жити сьогодні 

‍Фотографії з приватного архіву

Прогулянка вулицями Краматорська недільного ранку дозволяє забути про те, що десь неподалік йдуть важкі бої, а лінія фронту тремтить від гуркоту артилерії. І хоча мороз все ще щипає щоки, сонце гріє так сильно, що думки линуть до весни. На вулицях життя вирує. Куди б я не подивилася, перед очима миготять різнокольорові, картаті базарні сумки, прив'язані до велосипедів, візочків, перекинуті через плече. Місцеві жителі йдуть за покупками в супермаркети, інші блукають у напрямку ринку, де недільного ранку можна купити все: сільські яйця, домашній сир і м'ясні делікатеси, сушену рибу, одяг, військові нашивки і навіть автомобільні запчастини. Цей міський калейдоскоп переплітається з повсюдним камуфляжем військової форми та зеленим кольором військових машин. Дві паралельні реальності, тісно пов'язані і водночас чужі.

До обіду також відкриваються ресторани, де подають страви української, грузинської, італійської та японської кухні. У кав'ярнях продають каву й бутерброди навинос, пекарні з ранку випікають свіжий хліб. Позірний спокій кілька разів на день порушують сирени повітряної тривоги, на які вже мало хто звертає увагу. До постійної загрози життю важко звикнути, але й жити під такою постійною загрозою неможливо. Мешканці Краматорська десь у глибині душі усвідомлюють небезпеку, але вже звикли до неї, інтегрували звуки війни у своє буденне життя. Вони живуть від дня до дня, радіючи, що є світло, газ, вода. І що цього разу прилетіло кудись в інше місце, а не на їхній будинок. 

Вони ходять на цей ринок купувати яйця, хоча знають, що це місце, особливо в неділю, є ціллю. Зрештою, це вже не раз траплялося: в Херсоні, в Костянтинівці, Покровську. Йдеш по вулиці, а в спину тобі дихає смерть. І ніколи не знаєш, чи не прийде сьогодні твоя черга. Все добре, поки снаряд не влетить в магазин, де ти купуєш улюблений сир.

Треба жити

Сонце вже давно сховалося за обрієм, почався вечірній мороз. Коли ми під'їжджаємо до блокпоста, що ховається в темряві, я помічаю, що з вуст військових виходить пара. Опускаю вікно й починаю свою стандартну промову:

— Доброго вечора, ми волонтери. Повертаємося з...

— Куди їдете? — військовий перериває мені на півслові.

— До Краматорська.

— Можете забрати цього солдата? — кивком голови він показує на чоловіка років п'ятдесяти у військовій формі. — Він їде в Ізюм, запізнився на останній автобус.

— У нас мало місця, — посміхаюся я, — але ми впораємося. Сідайте!

Разом з ним в машину проникають пронизливий холод, запах землі й свіжого повітря. У мене таке відчуття, що більшість бійців, які воюють на передовій, пахнуть так само. Землею, яку вони захищають, і вітром. 

Спочатку ми обмінюємося ввічливими фразами про маршрутки, які, незважаючи на війну, курсують між прифронтовими містами. Але розмови з військовими завжди звертають в один бік. Волонтери — це люди, які бачили більше, ніж інші цивільні, і тому розуміють. Тож іноді бійці відкриваються нам більше, ніж рідним, яких намагаються «не грузити». А вони потребують, щоб їх вислухали.

— Поляки врятували мені життя, — несподівано змінює тему боєць. — Ваші бойові медики евакуювали мене, коли я був поранений під Часовим Яром.

— Пам'ятаєте їхні імена?

— Ні, я мало що пам'ятаю з тих подій. Знаю, що вони піклувалися про мене. Не знаю, хто вони були, але буду вдячний їм до кінця свого життя. Я щойно повернувся з лікарні в Харкові, у мене все ще паморочиться в голові, іноді я погано чую.

— Тобто ви повертаєтеся на фронт, хоча не одужали до кінця?

— А як інакше?

Андрій служить у 54-й бригаді. Найважчим моментом для нього були бої за Маріуполь. Він опинився там майже одразу після того, як пішов добровольцем до армії. При слові «Азовсталь» його лоб морщиться, а погляд тікає в темряву за вікном. Це було нелегко, каже він. Він пройшов кривавий шлях від Маріуполя, через Бахмут і Соледар — аж до самого Часового Яру. І у нього ніколи не було сумнівів, чи він йде правильною дорогою. 

— Бути так близько від смерті і все одно повертатися туди... — Я трохи вагаюся, коли ставлю це питання. — Як ви це витримуєте морально?

— Бути на волосині від смерті означає ще більше цінувати свободу і життя

— Чимало моїх друзів-волонтерів після обстрілу піцерії «Ріа» в Краматорську бояться туди повернутися. Вони думають: це міг бути я. Там загинуло 13 людей. Активісти, волонтери. Я теж могла там сидіти і їсти піцу.

— Ні, це був не твій час. Ти маєш багато важливих справ тут. Треба жити. Дружина багато разів питала мене, чи, може, вже досить, може, мені додому треба. Але як можна все це покинути? Не можна здаватися. Я не можу залишити хлопців. 

Андрій набирає повітря в легені.

— Я дуже сильно її кохаю.

На перехресті стоїть чорна автівка. Здалеку помічаю широку і щиру посмішку пухкенької брюнетки, яка махає нам із салону. Ми виходимо з машини, щоб привітатися, а також даємо Андрію пару пакетиків кави, яку веземо на Донбас, для його товаришів. Просимо показати дорогу, адже в зруйнованому після окупації місті дуже важко пересуватися. Андрій з дружиною вирішують нас трохи повести, тож ми їдемо за їхньою машиною. Ми розлучаємося біля розбомбленого мосту, а потім рушаємо в напрямку Краматорська.

До міста залишається близько десяти хвилин дороги, коли я чую за вікном гучний звук, схожий на свист. Я хочу переконатися, тож відчиняю вікно. ‍

Літак? Тут, на Донбасі, звук літака завжди викликає страх. Це може означати, що в повітрі російський винищувач з авіабомбами, якими він тероризує мешканців прифронтових міст і сел. Ці бомби падають тут щодня, а через близькість до кордону з окупованими територіями людей рідко вдається попередити про загрозу заздалегідь — часто сирена повітряної тривоги вмикається вже після вибуху

Свист за вікном віддаляється від нас, повільно стихає, а потім перетворюється на потужний вибух, від якого вібрує в животі. Над Краматорськом з'являється кривава заграва, освітлюючи чорний горизонт. ‍

Ще один парадокс цієї війни: те, що красиво, зазвичай означає смерть

За мить ми повертаємо на нашу вулицю і бачимо пожежників, які біжать до місця влучання. Триває гасіння вогню, який після влучання КАБу охопив будівлю. Язики полум'я починають небезпечно перекидатися через паркан, у бік сусідів, а вулиця посічена осколками. Та сама вулиця, якою ми мали їхати додому. Я дивлюся на цю сюрреалістичну сцену, стримуючи подих. «Треба жити» — думаю я. А вголос вимовляю:

— Якби не Андрій, не та коротка зупинка в Ізюмі, не та кава... це могли б бути ми.

Старе дерево, пересаджене в інше місце, не приживається

У тісному приміщенні стоять високі стелажі, з яких звисають рибальські сітки. Швидкими рухами пальців на товсті нитки намотуються смужки розрізаної тканини. Зелені, коричневі та чорні шматки утворюють камуфляж, що приховує військових і їхню техніку від очей ворожих дронів, які спостерігають за ними з повітря. Але тут можна зустріти й не тільки солдатів. Біженці з Донецька, Маріуполя, Бахмута та Луганська збираються разом у цій невеликій краматорській громаді. Переважно це пенсіонери, які хочуть відчувати себе корисними.

Найстаршій активістці 87 років і вона приходить сюди щодня. Ці люди кажуть, що це їхня маленька Січ, укріплений козацький табір, маленький фронт. Вони плетуть маскувальні сітки, які потім відправляють на справжній фронт. І хоча вони переважно з російськомовних населених пунктів, разом вчать українську, виправляють помилки, підтримують одне одного. Бо знають, що мова — це теж зброя, за допомогою якої легко відрізнити «своїх» від «чужих». 

За одним зі стелажів, у рожевій пов'язці на голові, в тиші й зосередженості працює Галина. У квітні 2022 року вона поспіхом покинула свій дім у Бахмуті. Що таке війна, містяни знали ще з 2014 року, але ніхто не вірив у таку ескалацію. Коли почалося вторгнення, неподалік від її будинку вибухнула ракета. Тоді вона почала збирати речі, але ще деякий час сиділа на валізах, не наважуючись виїхати. Бахмутяни стало масово виїжджати з міста у квітні 2022 року, коли вулиці почали горіти від артилерійських снарядів. Але були й ті, хто залишилися до кінця. Вони жили в підвалах, поки місто не впало. 

— Знаю, що восени ракета зруйнувала мій будинок, — розповідає Галина. — Весь будинок згорів, залишився тільки шматок холодильника. Це все, що залишилося від нашого дому. 

Коли я запитую її, про що вона мріє зараз, вона відповідає — звичайно ж, про закінчення війни. Щоб хлопці на фронті не гинули. Щоб нарешті настав мир і спокій. 

Тут, у Краматорську, у цих людей є необхідне: дах над головою, тепло, їжа, а головне — своя маленька Січ, яка їх займає, дає можливість відчути себе потрібними й знати, що те, що вони роблять, є внеском у безпеку солдатів на фронті і наближає перемогу. Мета зрозуміла всім. Але що буде потім? Що буде після війни? До чого вони повернуться?

— У кожного бахмутянина є мрія повернутися в Бахмут, — на очі Галини навертаються сльози. — Але щоб ви розуміли: я знаю, що там нічого немає, знаю, що все зруйновано. ‍

Але я б хотіла побачити свій будинок, розбитий снарядом вщент, побачити, що все це правда, і зрештою це прийняти

А можливо, ці будинки можна відбудувати? Ви молоді, тому своєю молодою душею ви цього не розумієте. Я хочу додому. Хочу бути там, де поховані мої батьки, де вулиці, які я знаю з дитинства, де я виховала своїх дітей. Це моя мала батьківщина, моє місце на землі. Старе дерево, пересаджене в інше місце, не приживеться. Якою б родючою не була під ним земля.

«Приїхав з війни й потрапив в окупацію»

— Хоча війна в Україні триває з 2014 року, ми жили спокійно, — розповідає Sestry Ольга Бережна. — Це при тому, що проживали на Харківщині в Ізюмському районі, неподалік Балаклії і Слов’янська. Часом чули звідти відголоски вибухів. 

У нас була велика родина. Хоча ми з батьком моїх дітей були розлучені, але дуже добре спілкувалися, завжди допомагали одне одному. У нас було двоє рідних дітей і ще один хлопчик, їхній друг, який проживав з нами. Він для мене був, як син. Навіть мамою називав. Його рідна мати померла рано, а батько запив. Ми дуже до нього звикли. Звали його, як і мого рідного сина — Олександр. 

Працювала я на кухні в селищному ліцеї завідуючою їдальні, бо за освітою — кухар. Згодом ми відкрили свій маленький продуктовий магазинчик. По вечорах та іноді вночі я підробляла — таксувала.

Що таке війна, ми зрозуміли у 2021 році. Мій 25-річний син пішов тоді добровольцем в армію. Нам сказав: «Хто, як не ми? Потрібно йти, бо скоро вони сюди дійдуть». Підписав контракт і потрапив до 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Коли почалася повномасштабна війна, вони були одними з перших, хто прийняв бій на сході. На жаль, понесли дуже великі втрати. Син отримав поранення і на реабілітацію приїхав додому. І майже відразу наше село потрапило в окупацію.

В окупації під ЛНРівцями

Ворог до нас зайшов, немов під час параду. Одразу заїхало близько 600 одиниць важкої техніки. Жодного опору не було. Майже тиждень ми жили у підвалі. Весь час працювала ворожа авіація. Росіяни стали шукати хлопців, які вже воювали, атошників. Почувши це, я одразу своїх дітей вивезла на підконтрольну Україні територію. Сама ж повернулася додому, бо мала майже неходячу свекруху й маму, яка не хотіла покидати будинок. 

В окупації ми були під ЛНРівцями. У багатьох з них були українські паспорти. Знаєте, спочатку було дуже страшно жити під автоматами. А потім ми побачили, що нас ніхто не ображає. Вони не вбивали, не ґвалтували, не грабували. Просто стояли. Нам пощастило, що то були не регулярні російські війська. А ось мешканці Ізюма, за 30 км від нас, постраждали в окупації сильно, тому що там стояли буряти. Вони знущалися з людей. Найменшій зґвалтованій дівчинці було 8 років. Закатованих були сотні. 

ЛНРівці шукали колишніх військових. Тримали декого у підвалі по три місяці, били, але, на щастя, всі хлопці живі. Я ж не могла сидіти склавши рук. Тож волонтерила. Вивозила людей з окупованої території. На блокпостах можна було купити перепустку. Платили не за людину, а за машину. Виїзд однієї автівки коштував 2000 грн. Але випускали мене лише у так звану сіру зону — територію між окупованою і підконтрольною Україні стороною. А ще я допомагала нашим військовим. Телефоном передавала, що і де відбувається у селі. Окупація тривала з 3 березня до 10 вересня. Шість місяців і тиждень.   

«За 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини»

31-річний Олександр, товариш моїх дітей, який проживав разом з нами, з повномасштабною війною одразу пішов добровольцем. Потрапив у 92 окрему штурмову бригаду. Служив під Куп'янськом. 10 квітня 2023 року він подзвонив мені о другій годині дня і запитав: «Мамуля, борщ готовий? Я через пару годин буду. Збери нам щось із собою». 

Потім ми з ним розмовляли о п'ятій вечора. У них був сильний обстріл. Мені було дуже неспокійно — не раз набирала його пізніше, але ніхто не відповідав. А потім хтось сказав у слухавку: «Сильний приліт, вибухова хвиля, чекають на медиків»… Почувши це, ми з донькою одразу виїхали на місце. 

Виявилося, вибуховою хвилею його автівку підкинуло так, що закинуло аж на дроти. Сашко лежав за 15 метрів від машини — весь побитий. Швидка зафіксувала смерть. На той момент це вже була третя врата у нашій родині. Першим під час звільнення Херсону загинув Сергій — батько моїх дітей. Через півтора місяці — племінник.

А мій рідний Сашко після реабілітації службу продовжив. Син пішов у штурмову 79-ту бригаду. Там отримав третє поранення й контузію. ВЛК його не списувала. Пояснювали тим, що він гарний командир підрозділу й штурмовик. Та насправді всім відомо, що штурмовиків списати важко. Єдиний вихід звідти — 200-м або 300-м (тобто загиблим або пораненим — Ред.). Після реабілітації син перевівся в іншу штурмову бригаду «Скала» й потрапив на Запорізький напрямок. Де отримав четверте поранення і шосту контузію. 

У нього були сильні приступи, і мені як матері було невимовно важко дивитися на його біль. Тому тоді, влітку 2023, я прийняла рішення піти у військо, аби замінити сина на передовій

‍Свідомо пішла вчитися на гранатометницю. Але, на жаль, так, як я задумала, не вийшло. З нами сталася фатальна історія. 

Мої документи відправили на інший напрямок. Відтак почали готувати заміну повторно. І, розбираючись із паперами, ми трішки не встигли. Наказ на заміну був на 16 жовтня, а 14 жовтня мій син загинув в Оріховому на Запорізькому напрямку. Нам не вистачило всього два дні. Він підірвався на протитанковій міні. Я впізнала його лише по шраму й татуюванню. Тих місяців свого життя не пам’ятаю досі… Виходить, що за 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини.

Життя на «нулі»

Я дуже рвалась на передову саме гранатометницею. А зараз вдячна своєму командирові, який своєчасно відмінив наказ виходу на «нуль». Він сказав: «Оль, подумай, у тебе ж є донька. Твоя Ніка може лишитися круглою сиротою». 

Тож стати гранатометницею мені не судилося. Натомість пішла на медичні курси. Свого часу після школи я вступила у медколедж. Хоча не закінчила, але навички точно мала. Вміла й уколи робити, й крапельниці ставити. Розбиралася в багатьох медикаментах. По закінченню навчання сама подзвонила до знайомих військових і попросилася до них медиком. І 25 лютого 2024 року я потрапила у бойову 109 бригаду ТРО. І з того моменту аж до отримання контузії, — а це понад 4 місяці, — я з «нуля» практично не виходила. 

Як мати загиблого військовослужбовця я могла піти з армії вже давно. Однак, списуватися відмовилась. Мої хлопці, які тут, вже мов рідні. До того ж я маю знання, які можуть бути корисними. Не змогла врятувати свого сина, то зможу врятувати бодай чиюсь дитину, чоловіка чи брата.

«Машини з пораненими вони знищують першочергово»

Зараз я займаюсь евакуацією й у вільний від чергувань час є санітарним інструктором. Проводжу хлопцям курси з тактичної медицини. Дехто не вміє навіть турнікети накласти. Моє завдання — навчити їх, щоб вони могли надати першу допомогу собі й побратиму. Бо бувають бої, куди ми можемо їхати 8-9 годин, аби забрати поранених. 

На фронті сильно бракує медиків на «нулі» й евакуаційного транспорту. Працюємо позмінно — по 12 годин і більше. Ворожа розвідка теж добре працює. 

Цілодобово над нами висять їхні дрони. Те, що ми евакуаційна бригада медиків, ворога не зупиняло ніколи. Ми давно познімали всі розпізнавальні знаки із себе й транспорту

Машини з пораненими знищують першочергово. 

На жаль, у нас немає жодної евакуаційної машини з броні. Поранених возимо на пікапі Nissan Navara. Там два лежачих і декілька сидячих місць. На нього нам поставили РЕБ. Тому хоч трішки захищені від fpv-дронів. Також маємо звичайний бусик. Найчастіше підїжджаємо за півтори кілометри від лінії зіткнення, і хлопці виносять до нас поранених з поля бою. 

Щиро кажучи, робота медиком нелегка.

Не кожен може триматися психологічно, коли бачить відірвану кінцівку, швидко реагувати й накласти турнікет. Я до цього ставлюся стримано, бо після того, як побачила в морзі рідного сина, мене вже нічого не лякає

‍Моя психіка під час роботи налаштована тільки на допомогу.

«Іноді від тебе залежить, кого саме врятувати»

Коли багато поранених, їх доводиться сортувати. Це жорстоке завдання. Адже від тебе, по суті, залежить, кого врятувати.

‍Є такі поранені, що розумієш — його не довезуть, тож його місце краще віддати тому, кого ще можна врятувати. І це рішення, кого везти, маєш прийняти ти. Одного разу мені довелося отак вирішувати, і я порушила всі стандарти…  

У військового була велика втрата крові, вибите око, відірвані кінцівки. І все ж я ризикнула. Зараз він вже ходить на протезах. А за стандартами сортування, я не мала права його рятувати першим. Такі поранені вважаються «чорними» — це, наприклад, також поранені зі зламаним хребтом, бо вважається, що на евакуації його можуть доламати. У пріоритеті травми, з якими можна довести до стабілізаційного пункту.

«Війна змінила моє життя докорінно»

Якось вночі ми з побратимом були на точці евакуації — в підвалі однієї з будівель. Туди хлопці зносили поранених з поля бою. Я була за кермом. Щойно від’їхали — прилетіла мінометка. Я отримала контузію. Мене ніч нудило, заклало вуха. Але тоді від евакуації я відмовилась. Але незабаром, коли перебігала з одного підвала в інший, ворог скинув на нас боєприпаси з дрона. Я встигла ступити на другу сходинку підвалу й сховатися за стіною. І все одно мене добряче вдарило. У мене лопнула барабанна перетинка. Тож цього разу вже евакуювали у шпиталь мене. 

Звісно, що після реабілітації повертатимусь на фронт. Не можу покинути своїх хлопців. З ними навіть психологічно легше. Там інше ставлення одне до одного, інші цінності. Цінна кожна хвилина, і ти її проживаєш, не розуміючи, що буде завтра.

‍Мені у цивільному житті некомфортно. І таких військових майже 80%. Вони вже не можуть без війни

До того ж у нас катастрофічно не вистачає людей. Хлопці стоять по 30 діб на позиціях. Як ви думаєте, який з нього воїн, якщо він виснажений? Ніякий, але немає, ким замінити. Люди продовжують ховатися й жити за правилом: «Аби тільки не ми». Знаєте, я ненавиджу тих чоловіків-мордоворотів, які втекли за кордон і кричать звідти, що ми переможемо. А з тих, кого хапають на вулиці, на війні мало користі. 

Дехто вже тут, на фронті, пробує «косити». Наприклад, деякі хлопці ховаються у бліндажах, тремтять від обстрілів. На жаль, доля таких військових заздалегідь відома. 

Війна змінила моє життя докорінно. Те, що було важливим раніше, — гроші, ремонти, — не має значення.

‍Єдина цінність — бачити близьку людину, обійняти її та бути поруч

‍Фотографії з приватного архіву Ольги Бережної