Ексклюзив
20
хв

Я знайшла презерватив у штанях свого 15-річного сина. І мені не байдуже

«Я люблю сина і не можу уявити своє життя без нього. Але побачивши цей презерватив, я згадала про свою ситуацію і не хочу, щоб жодна дівчина постраждала через мого сина»

Sestry

Малюнок Оксани Драчковської

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>

Говорити з рідними про секс дуже важко, але важливо

«Добре, що ви є, Сестри. У мене проблема, про яку я не хочу говорити з друзями. Написати про це легше, до того ж ви обов'язково допоможете. Минулого тижня я закладала одяг у пральну машину. Як завжди, перевірила всі кишені і в одній з них, у штанях мого 15-річного сина, знайшла презерватив. Не буду вдавати, що мене це не схвилювало.

Я була в шоці. Я не очікувала, що мій син-підліток вже займається сексом. Я навіть не знала, що він з кимось зустрічається чи має дівчину. Я ніколи не говорила з сином про «ці речі» і навіть не знаю, як це робити. Як почати таку розмову, щоб його не збентежити? Чи захоче він поговорити про це? Він, напевно, знає більше з інтернету, ніж може розповісти йому мама.

Я від початку виховувала його одна. І тут виникає друга проблема, точніше серйозне занепокоєння. Я завагітніла, коли мені виповнилося 17. Для мого на рік старшого хлопця, батька нашої дитини, це також був перший секс. Спочатку він радів, що у нас буде дитина, але батьки швидко відмовили його від створення сім’ї. На жаль, під їхнім впливом він дійшов висновку, що занадто молодий, аби бути батьком. Так я залишилася сама.

Я люблю сина і не можу уявити своє життя без нього. Але побачивши цей презерватив, я згадала про свою ситуацію і не хотіла б, щоб жодна дівчина страждала через мого сина. Він не знає деталей моїх стосунків з його батьком. Він знає лише те, що я мати-одиначка, а його тато не хотів піклуватися про нас. Може, мені варто розповісти йому про те, що колись зі мною сталося? Може, тоді він буде уважнішим до дівчат?

Будь ласка, допоможіть. Для мене це важливо».

Агнешка Ботта, клінічний психолог на Avigon.pl

Шановна читачко, батькам завжди нелегко прийняти думку, що їх дитина займається сексом. Скільки б не було вашому синові — для вас він завжди буде дитиною і вам може бути важко змиритися з тим, що син дорослішає і в нього з'являється особисте життя.

Той факт, що він носить презерватив у кишені, свідчить про його обізнаність про різні небезпеки

У наш час віковий поріг перших статевих стосунків підлітків значно знизився. За статистикою, молоді люди отримують перший сексуальний досвід у віці 15-16 років, а іноді навіть раніше. На жаль, фізична зрілість не завжди означає емоційну зрілість, тому роль батьків є дуже важливою.

Раджу почати розмову зі своїм сином з похвали за те, що він стежить за собою і усвідомлює не тільки ризик завагітніти під час статевого акту, але й ризик зараження хворобами, що передаються статевим шляхом.

Будь ласка, не бійтеся зізнатися, що ви знайшли презерватив у пральні. Той факт, що у сина в кишені був презерватив, свідчить про те, що він усвідомлює різні небезпеки. Вашого сина треба похвалити та показати, що він робить правильні речі.

Молоді хлопці дійсно можуть сприймати секс і жінок як розвагу

Важливо продемонструвати, що тема сексу є чимось нормальним, природним аспектом життя і нема чого соромитися. Навіть якщо ви думаєте, що син може дізнатися більше з інтернету, завжди варто згадати, що він може поговорити з вами на будь-яку тему.

Я розумію, що ви хочете, щоб син ніколи не кривдив жодної дівчини і усвідомлював, що секс — це не тільки задоволення, але й великий ризик і відповідальність. Якщо ви поділитеся історією зі своєї юності, це може позитивно змінити точку зору сина. Адже молоді хлопці і взагалі чоловіки дійсно мають схильність сприймати секс і жінок як розвагу та задоволення і не завжди усвідомлюють усі наслідки сексу.

Я думаю, що розповідь вашої історії може навчити сина аспекту відповідальності щодо використання контрацепції, а також відповідального ставлення до жінок, яке не завдає болю. До того ж якщо ви поділитеся з ним своєю історією, це може вас зблизити. Зміцнити ваші стосунки та довіру.

Посилання на сторінку експертки

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
джон генден

«Заохочуйте ветерана підтримувати зв'язок з побратимами»

Тетяна Виговська: В Україні офіційно  близько 1,2 млн ветеранів, а після завершення війни ця цифра тільки зросте. Надзвичайно гостро постає питання адаптації до цивільного життя. Як краще допомогти українським військовим інтегруватися у мирне життя після повернення з фронту?

Джон Генден: Як колишній військовий я пам’ятаю величезну складність виходу з армії та повернення до цивільного життя. 

Найкращий спосіб допомогти — це дати багато часу для перехідної фази, проявити максимальну терплячість. Перше правило — не ставити детальних питань про досвід на фронті. Якщо ветерани захочуть поговорити про це, вони самі це зроблять. У британських військових колах існує неписаний кодекс — «Ніколи не говори з цивільними про свою діючу службу».

Наступне правило — заохочуйте ветерана підтримувати зв’язок зі своїми побратимами по службі, військовими громадськими організаціями, спілками. Благодійні фонди, гуманітарні організації соціального спрямування, які надають індивідуальну допомогу в перехідний період, також можуть бути корисними. Особливо якщо працівники цих організацій самі є військовими або ветеранами.

Англійський психотерапевт, колишній військовий, автор бестселерів «Подолання бойового стресу» і «Запобігання самогубству» Джон Генден. Приватний архів

— Як ваш військовий досвід вплинув на ваше розуміння стресу і його наслідків?

— Суттєво. Моя військова служба, а також 20 років роботи тренером військових соціальних працівників і лікування ветеранів значно поглибили моє розуміння. Тож я вважаю, що найкраще можуть надавати допомогу ветеранам ті спеціалісти, які також служили й отримали досвід війни.

— В Україні існує підтримка для ветеранів, які хочуть відкрити бізнес, але далеко не кожен ветеран бачить себе підприємцем. Однією з проблем є повернення військового до мирної професії. Той же водій із ЗСУ може відносно легко знайти роботу, а, наприклад, оператору безпілотників вже важче. Через відчуття себе «непотрібним» можуть виникати внутрішні конфлікти. Як допомогти?

— У цивільному житті справи йдуть повільніше, ніж у військовому. До демобілізації варто готуватися наперед. Поміркуйте, яку майбутню цивільну роль ви могли б або хотіли б виконувати? В цьому питанні потрібно пам’ятати про правило «6П» — «Правильна Підготовка Попереджає Принизливо Погану Продуктивність».

Також я можу дати такі загальні поради військовим для покращення їхньої адаптації після повернення з війни:

1. Не впадайте в песимізм через відмови
Пошук роботи — це природний процес, який потребує терпіння і часу. Відмови не завжди свідчать про ваш непрофесіоналізм, а часто залежать від інших факторів, як-от конкуренція чи обмежена кількість вакансій. Важливо не сприймати відмову як особисту поразку. Для ветеранів це може бути складніше, оскільки перехід з військового середовища до цивільного потребує адаптації, але наполегливість — ключ до успіху.

2. Приймайте зміни
Життя у мирному середовищі суттєво відрізняється від життя в армії. Це інший темп, інші вимоги, інша соціальна взаємодія. Замість чинити опір змінам, спробуйте прийняти їх як частину вашого нового розділу життя і нові можливості. 

3. Знизьте поріг своїх очікувань
Не завжди вдається відразу знайти роботу, яка відповідатиме вашому досвіду чи статусу, який ви мали у військовій службі. Це нормально. Почніть з малого і поступово рухайтеся до своїх цілей. Занадто високі очікування можуть призвести до розчарування.

4. Замініть військовий жаргон на цивільний
Чимало термінів і звичок, які є природними у військовому середовищі, можуть бути незрозумілими для цивільного суспільства. Наприклад, замість військових скорочень чи спеціалізованих термінів використовуйте простіші, загальноприйняті слова. Це допоможе налагодити кращу комунікацію з роботодавцями, колегами і знайомими. 

5. Дотримуйтесь власних стандартів
Попри те, що перехід до цивільного життя може здаватися викликом, важливо не втрачати своїх цінностей і принципів, які формували вас як особистість. Ваші стандарти — це те, що допомагає вам зберігати цілісність, підтримувати дисципліну і будувати стосунки на засадах взаємоповаги. 

6. Наскільки це можливо — насолоджуйтесь поверненням до цивільного життя
Перехід до мирного життя — це не лише виклик, але й можливість відкрити нові горизонти. Ставтеся до цього як до нового етапу, який дозволяє знайомитися з новими людьми й пробувати те, на що раніше бракувало часу. Кожен ваш крок уперед — це перемога, і важливо радіти кожному з них.

Успішні приклади і британський досвід

— Які у вашій практиці є приклади успішної інтеграції військових у суспільство, якими ви могли б поділитися?

— Я наведу два приклади. Один стосується колишнього армійського офіцера, якому вихід з армії дався дуже важко, Він потрапив у глибокий стан скорботи, втративши зв’язок зі своїми побратимами. У нього був ПТСР, який розвинувся в результаті двох бойових операції — в Іраку й Афганістані. Він мав дворічного сина і дружину, з якою постійно сварився, а з ними ще жила теща. Ветеран став думати про суїцид.

Рідні спонукали його шукати роботу, але він довго не міг знайти «своє», поки не побачив цікаву пропозицію в одній будівельній фірмі. Там шукали демобілізованих військовослужбовців, які були унтерофіцерами (військове звання і категорія молодшого командного, умовно відповідає сержантському корпусу — Авт.), а наш ветеран був ворентофіцером першого класу (умовно відповідає нашому штаб-сержанту). Причина, чому ця будівельна компанія шукала саме таких працівників, полягала в тому, що військові звикли керувати людьми і думати про ефективність, і саме ці якості тут були потрібні. Військовий пройшов тренінговий курс і став чудовим перевіряючим якості у цій компанії.

.Другий випадок стосується колишнього королівського морського піхотинця, який підтримував зв’язок зі спілкою офіцерів своєї військової частини та місцевим осередком цієї організації. Він взяв на себе їхній вебсайт, оновлював його та додавав різні записи. А потім разом з дружиною купив місцевий паб і ресторан. І найняв інших побратимів, які вміли готувати. Вони створили успішний ветеранський бізнес, в якому працювало 5-6 осіб.

— Через війну в Україні виріс відсоток розлучень. Вимушена розлука негативно впливає на шлюб. Нерідко після повернення військового з війни у родині доводиться віднаходити втрачену гармонію. Чи є тут якісь рецепти? 

— Для партнерів ветеранів і ветеранок, а також їхніх батьків рекомендую переглянути воєнну драму «Цілісно-металева оболонка» (Full Metal Jacket). Задля розуміння, що відбувається у свідомості вашого ветерана. За сюжетом, дружина військовослужбовця, який повернувся з війни, не розуміє, через що він пройшов. Я пам’ятаю сцену, де вони стоять на кухні, чистять моркву, і він просто не може впоратися із буденністю, одягає військову форму і повертається на фронт. 

Те, що здатне допомогти, — це групи підтримки. Подружня терапія дуже корисна, але бажано від організацій, що працюють саме з військовими чи ветеранами. 

Є п’ять речей, які мають знати родини військовослужбовців:

1. Це нормально, що ПТСР ветерана впливає на всю вашу сім’ю.
2. Зверніться за допомогою, якщо це необхідно.
3. Пам’ятайте, що це не ви маєте ПТСР, але у вас теж можуть бути симптоми.
4. Будьте поруч із ветераном.
5. Не здавайтеся!

Поцікавтеся, які організації з підтримки ветеранів є у вашому регіоні. У Великій Британії існує велика кількість таких служб. У нас створено цілу систему таких осередків, і родини знаходять їх ефективними й корисними, адже отримують там підтримку від однодумців.

— Як підтримати сім’ї, які втратили близьких на війні? Яка тут місія громади?

— Більшість людей переживає втрату, глибоке горе й біль як природний процес, і необхідно уникати того, щоб це було класифіковано як психічне захворювання, синдром чи розлад, які може пропонувати біомедична психіатрія.

Варто уникати психотропних препаратів, якщо це можливо, за винятком короткотермінового використання. Зазвичай у своїй практиці я рекомендую не більше, ніж два-три тижні, у малих дозах, якщо це взагалі необхідно.

Також потрібно уникати «самолікування» алкоголем, нікотином, вуличними наркотиками чи препаратами без рецепта.

Для тих, хто переживає втрату близької людини, корисно щороку відзначати її день народження. Це може стати важливим ритуалом. Також можна створити пам’ятну скриньку загиблого товариша. Це може бути невелика коробка з медалями, особистими листами, цінними речами, які належали цій людині

Якщо ж симптоми горя і втрати дуже довго не зникають, потрібно звернутися за професійною допомогою. Бажано, щоб консультант або терапевт мав військовий досвід чи глибоке розуміння військової культури — тоді це набагато ефективніше.

У нас у Великій Британії вже багато років існує організація SSAFA — Асоціація сімей солдатів, матросів і авіаторів (Soldier’s, Sailor’s and Airmen’s Families Association). Можливо, в Україні є щось подібне? Якщо ні, варто було б перейняти цю модель, яка довела свою ефективність для багатьох ветеранів. SSAFA надає підтримку людям, які переживають втрату близьких.

В Америці є організація під назвою TAPS (Tragedy Assistance Program for Survivors), на сайті якої багато корисної інформації по темі. Групи TAPS вчать трансформувати горе в сприйняття місії загиблого героя, надавати сенсу й мети його життю заради служінню батьківщині. Це дуже цілеспрямований і обнадійливий підхід до втрати.

Ще один приклад — так званий Purple Pack (Пурпурний пакет). Посібник з підтримки сімей військових, які загинули. Онлайн-ресурс з великою кількістю інформації про пільги, благодійні організації, фонди допомоги тощо. В Україні також може бути створений подібний сервіс, який дає членам сім’ї, що переживають втрату, відчуття контролю над ситуацією.

Для дітей, чиї батьки загинули в бою, у британській армії теж є система підтримки. Наприклад, сайт Scotty’s Little Soldiers (Маленькі солдати Скотті).

Взяти флешбеки під свій контроль

— Ветеранів часто переслідують такі «привиди війни», як тригери і флешбеки. Які техніки можна запропонувати військовим для подолання флешбеків?

— Я одразу ж посилаюся на свою книгу «Подолання бойового стресу: 101 техніка для відновлення», яка вже перекладена українською і готується до друку. У першому розділі йдеться про тригери (ситуації, люди або місця, які нагадують про травматичну подію — Ред.), і там представлено п’ять ефективних технік. Одна з них — «Діафрагмальне дихання». Часто тригери можуть призвести до різкого вдиху. Ця техніка дозволяє контролювати своє дихання і себе.

Коли з’являється тригер, візьміть під свій контроль зір, звуки, запахи, смак, тілесні відчуття. Потім повільно вдихніть, використовуючи діафрагму, рахуючи до семи. Далі повільно видихніть на рахунок 11, використовуючи діафрагму: живіт втягується на видиху та випинається на вдиху. Такий тип дихання відомий як «техніка 7/11». Практикуйте це протягом кількох хвилин 6-7 разів на тиждень протягом 6-8 тижнів. За цей час техніка повністю закріплюється, і її можна використовувати у будь-який час.

Діафрагмальне дихання має неабиякий вплив та антистресову ефективність, заохочую опанувати цю техніку.

Другий розділ моєї книги присвячений флешбекам, у ньому описано шість технік. А третій розділ стосується нав’язливих думок, що може бути складнішою проблемою, адже такі думки виникають як вдень, так і вночі. Наприклад, спогади про бойові дії, обличчя ворога, сцени крові та поранень — усе це може створювати великі труднощі. У цьому розділі описано 15 ефективних технік. 

Одна важлива деталь про тригери і флешбеки: якщо ветеран оволодів технікою боротьби з тригерами, це може запобігти розвитку флешбеків. Іншими словами, якщо тригер зупинений, флешбек не розвивається. 

— За даними міністерства здоров’я України, станом на 2023 рік понад 20 тисяч людей у країні мають офіційно підтверджений діагноз «посттравматичний стресовий розлад» (ПТСР): Які інноваційні підходи у світі сьогодні використовують для лікування цього розладу?

— У цій сфері лідирують Департамент у справах ветеранів у США та військові благодійні організації у Великобританії. На жаль, американський приклад демонструє, що там домінує медикаментозне лікування, яке далеко не завжди допомагає. Такі методи лікування забезпечують обмежене полегшення, плюс чимало ветеранів потім страждають від серйозних і довготривалих побічних ефектів від одного, двох або навіть цілого комплексу препаратів.

Взагалі, термін «ПТСР» було введено біомедичними військовими психіатрами під час війни у В’єтнамі в 1960-70-х роках, і він є проблемно-орієнтованим діагностичним ярликом. 

Канадський військовий ветеран, полковник Стефан Греньє запровадив інший термін — COSI (Combat Operational Stress Injury). Він мені більше до вподоби. Термін COSI  іноді використовують як альтернативу ПТСР, щоб підкреслити, що травматичний досвід може бути не одноразовим, а тривалим і накопичувальним. COSI також може розглядатися як спроба дестигматизувати термін ПТСР. Люди одужують від травм, але «розлади» можуть становити складнішу проблему.

Є кілька дієвих методик, які використовуються, зокрема, в Департаменті у справах ветеранів. Насамперед це терапія тривалого впливу (prolonged exposure therapy). Пацієнта просять детально розповісти про травматичну подію, щоб зменшити її вплив на повсякденне життя людини. Далі пацієнт поступово стикається із ситуаціями, яких уникає через страх і тривогу, пов'язані з травмою. Це допомагає потроху повернути почуття контролю. 

Інша техніка — когнітивна терапія, яка широко застосовується, а також CPT (когнітивно-процесуальна терапія) і тренінг зі стрес-інокуляції (stress inoculation training). Це основні методи при ПТСР.

Моя методика — терапія відновлення після травм із фокусом на вирішення (solution-focused trauma recovery therapy) — також довела свою ефективність. Я викладав цю методику в Україні, зокрема у Львові та Києві, і будь-хто може її опанувати. Вона дійсно дієва. Головне уникати виключно фармацевтичних підходів, окрім короткострокових випадків.

У Великій Британії є організація PTSD Resolution — недофінансована, але найефективніша в питанні відновлення ветеранів. Кілька років тому вона провела дослідження, яке показало, що близько 81% ветеранів із психологічними травмами повністю одужали. Йдеться про бойові або операційні стресові травми. І це вдвічі вищий показник успішності, ніж у Національної служби охорони здоров’я, служб психічного здоров’я та організації Combat Stress, які добре фінансовані, але здебільшого використовують медичний підхід. PTSD Resolution — гарний приклад для України. Рекомендую перейняти саме їхній досвід.

Техніка «Лист собі від себе»

— Яка із технік, описаних у вашій книзі, особисто вам найближча і чому?

— Я б виділив дві. Про першу «Дихання 7-11» я вже згадував. Вона надзвичайно ефективна і принесла мені велику користь у подоланні власних тригерів. Вона допомагає ветерану швидко перейти зі стану неконтрольованого емоційного вибуху до стану контролю над своїми симптомами.

Друга техніка — це лист на «чорний день». Вона полягає в тому, щоб створити важливий лист собі від себе. Такий лист потрібно писати у хвилини відносного спокою та благополуччя і відкрити, коли ви проживаєте складний період у житті. Лист має містити список способів турботи про себе; список дбайливих людей, яким можна зателефонувати; нагадування про ваші позитивні риси; нагадування про духовні чи філософські переконання, що роблять вас сильнішими. Також додайте нагадування про те, чого ви вже досягли на шляху до одужання, які техніки виявилися для вас особливо корисними, а також ваші надії та мрії на майбутнє.

Я колись теж написав собі «лист на чорний день» у процесі свого відновлення, і ветеранам рекомендую мати одну або кілька копій цього листа в місцях, де вони зможуть швидко його знайти у недобрий день, щоб повернулися до початкової точки. Вони можуть думати: «Я ніколи не вирішу своїх проблем. Кого я намагаюся обдурити?» і так далі.

У важкі дні потрібно одразу знайти лист і зачитати його. Як показує практика, завдяки цій техніці «чорний день» закінчується «чорним ранком», бо до обіду людина вже повертається до нормального стану

— Чи можна назвати стрес ресурсом? Якщо так, то як його використати?

— Так, стрес можна вважати ресурсом. Нам усім потрібен здоровий рівень стресу, який грецькою мовою відомий, як «еустрес» (eustress). Він може мотивувати нас і допомагати досягати повного потенціалу. Але коли він досягає незручного рівня, він стає проблематичним. Знову ж таки грецькою це називають «дистрес» (distress), і саме з дистресом нам потрібно працювати.

— Як уникнути передачі психологічних травм від батьків до дітей?

— Це можливо лише завдяки забезпеченню ветеранів своєчасною та ефективною психологічною допомогою одразу після їхнього повернення. 

Найгірший випадок, який я зустрічав, був із батьком мого шкільного друга. Він брав участь у боях під час Другої світової війни на Далекому Сході, а потім повернувся додому, але через кілька років був задіяний у Корейській війні. Він так і не розібрався зі своїми симптомами, придушував їх, був дуже дратівливим і гнівним. Ми з моїм шкільним другом обговорювали це і передбачали, що він, імовірно, стратив дуже багато ворогів під час своєї військової служби. Але він ніколи про це не говорив, був дуже конфліктним, його родина страждала, а тепер її третє покоління переживає наслідки його бойового стресу. Це жахлива ситуація, якої потрібно уникати за будь-яку ціну. Якби цей колишній солдат отримав ефективну допомогу після повернення з Кореї, я впевнений, усе було б інакше, і члени його родини були б врятовані від страждань.

— Яку роль відіграє суспільне визнання і вдячність у процесі реабілітації військових?

— Це дуже важливо — визнання суспільством і вдячність. Я знаю, що українське населення дуже пишається своїми героями, спостерігав це під час відвідувань України. Це може бути надзвичайно корисним у процесі реабілітації.

Мешканці Білої Церкви зустрічають бійців 72 бригади після повернення із зони бойових дій. Фото Тетяни Виговської

Щодо негативних прикладів, у 1970-х роках, коли американські військові ветерани поверталися додому з війни у В’єтнамі, багато з них стикалися з байдужістю після прибуття. І це суттєво ускладнило процес реабілітації. Вони не тільки мали пережити свій бойовий досвід, але й прийняти думку, що суспільство їх не підтримує і не цінує. Такого не повинно статися в Україні — навпаки. Щорічний День захисників і захисниць України 1 жовтня є чудовим приводом для вшанування пам’яті й подяки за внесок, який ветерани зробили під час своєї служби.

20
хв

Джон Генден: «У британських військових колах існує неписаний кодекс: “Ніколи не говори із цивільними про свою діючу службу”»

Тетяна Виговська

Продовжать захист чи ні, залишать допомогу чи заберуть, буде робота і дах над головою чи ні, доведеться міняти дитині школу чи пощастить…  А життя тим часом біжить, і ніби повз. Більшість біженців, які звертались за психологічною допомогою в 2024 році, зізнавалися, що втратили відчуття контролю над своїм життям і не можуть будувати плани навіть на найближчі місяці. Що робити далі в умовах невизначеності? В чому шукати опору, коли щодня відбуваються зміни?

Про це Sestry розмовляють зі психологом програми Mental Support for Media Антоном Покалюхіним.

Причини втрати контролю над своїм життям

Причинами втрати контролю можуть бути відсутність підтримки, проблеми з пошуком або частими змінами місця чи умов праці, житла, дитсадка, школи, відсутність чіткої інформації про умови подальшого перебування в чужій країні.   

«Життя під час війни — це завжди сценарій невизначеності. Чи вперше, чи вдесяте ви змушені шукати нове місце проживання чи роботу, а це завжди стрес. Багато невдалих спроб можуть призвести до відчуття безвиході, виснаження, знесилення.

Але в такі моменти дуже важливо нагадувати собі, що цей стан — тимчасовий. Він мине

Ви вже не раз змогли впоратися зі складними життєвими обставинами, і цього разу — крок за кроком — знову повернете контроль над своїм життям і зможете знайти ресурси для досягнення цілей», — каже Антон Покалюхін. 

Прийняти невизначеність, зосереджуватися на теперішньому моменті, а не майбутньому, яке лякає. На сферах життя, які можете контролювати, — своїх реакціях і рішеннях, зовнішньому вигляді, чистоті в домі, навчанні дітей тощо. Можна завести щоденник або листуватися з кимось онлайн і розповідати все, що відбувається щодня. Нагадувати собі про минулі труднощі, які подолали. Звертатися за допомогою. Навчатися новому. А найважливіше — знайти опору в собі.

За словами Антона Покалюхіна, відчуття втрати контролю над життям може виникати ще й тому, що людина має забагато цілей:

«Це як радіо, яке одночасно ловить кілька хвиль, і окремі слова або звуки можна вихопити, а от в цілому — какофонія і безлад. Що більше завдань і обов’язків, то гірше ми справляємося. А парадокс людської психіки в тому, що чим гірше справляємося, тим важче взятися за важливу справу й довести її до кінця. Тому якщо ми перевантажені цілями, треба визначити їхню пріоритетність. Запитати себе, що для мене зараз найважливіше? Яким моїм цінностям це відповідає? І на цьому зосередитись».

Що таке цінності і як вони можуть допомогти у важкі часи?

За словами психолога, цінності часто ділять на дві групи. Перша — це щось, що ми можемо мати чи не мати, або мати й втратити (наприклад, сім’я, здоров’я, робота). Друга категорія цінностей — це певні якості, які ми можемо чи хочемо проявляти, або навпаки не проявляти протягом життя (доброта, чесність, турбота, пізнання, боротьба за справедливість, творчість). 

Суспільство штовхає нас до ідеї, що щоб нормально жити, обов’язково треба мати здоров’я, хорошу сім’ю, чудову роботу, житло, автомобіль, смартфон. Але під час війни й невизначеності краще застосовувати інший підхід до інтерпретації життєвих цінностей

Перший (побутовий) підхід передбачає, що цінності можна в будь-який момент втратити. І чимало людей під час війни відчули на собі цей досвід. Хтось втратив рідних, будинок, друзів, бізнес, налаштований побут… 

«Натомість якщо цінності — це наші внутрішні орієнтири, то як ми можемо це втратити? Ми маємо вибір — жити або не жити згідно з нашим внутрішнім компасом. Можна, наприклад, проявляти доброту, навіть коли не маєш здоров’я чи роботи. Наші цінності завжди з нами, навіть якщо ми не маємо можливості реалізувати їх так, як хотілося б», — пояснює психолог.

Щоб зрозуміти, якими є ваші цінності, треба відповісти на питання: якою людиною я хочу бути? Як я хочу, щоб про мене згадували мої діти, онуки, учні, клієнти, колеги, друзі? Які стосунки я хочу будувати з іншими людьми?

Уявімо, що два хлопчики їдуть з батьками в Діснейленд. Один з них постійно запитує: «Коли ми вже приїдемо? Нам ще довго їхати?» І ця дорога перетворюється для нього на страждання. Він настільки сфокусований на меті, що процес її досягнення викликає в нього переживання, тривогу. Тоді як його брат сфокусований на процесі. Він дивиться у вікно, рахує зустрічні автомобілі, розглядає корів, які пасуться вздовж узбіччя. Він теж хоче якнайшвидше приїхати й буде із задоволенням проводити час у Діснейленді. Але доки він туди їде, проявляє цікавість, відкритість до пізнання світу. І для нього процес перетворюється на приємну подорож. 

Перший хлопчик сфокусований на меті, а поки її не досягнув — нещасливий. Якщо у дорозі щось станеться, для нього це буде катастрофа. Тоді як другий завдяки своїй цікавості до світу отримує враження на всьому своєму шляху.

Наші цінності можуть бути певною компенсацією, адже дозволяють жити і відчувати радість, ніжність, спокій, навіть коли ми не маємо того, що хочемо мати

Піклуватися, аби відчувати життя

«У передмісті Херсона росіяни вбили мою доньку, — розповідає 52-річна біженка Валентина. — Ворожий дрон прилетів з лівого берега Дніпра. Односельці побачили, що вона поранена й, ризикуючи життям, намагалися забрати її з місця трагедії, але дрон зависав над людьми. Лише вночі вдалося її забрати, але було вже запізно. Думала, що якщо залишуся в тому селі, остаточно збожеволію. Тому виїхала до польського Ольштина, де колись працювала. Стала ходити на психотерапію, пити антидепресанти, знайшла роботу. І зрозуміла, що мені стає легше, коли я опікуюсь дітьми, турбуюсь про інших. У квартирі, де я оселилася, проживають ще дві родини біженців — самотні мами з дітьми. Я стала водити вранці цих дітей до дитсадка, а на вихідних — до кіно чи театру. Готувати їм смаколики… Так, до кінця життя я житиму в горюванні. Але моя турбота про інших допомагає зробити мій біль від втрати менш нестерпним, вона дає мені сенс».

Ще один приклад — австралієць Уолкер Мікач, який втратив дружину й дітей під час масової стрілянини в 1996 році. Він започаткував ініціативу зі зменшення доступності до вогнепальної зброї в Австралії. Це був його спосіб впоратися з болем. Він більше не міг турбуватися про своїх загиблих родичів, але зміг допомогти врятувати життя іншим людям. 

Людям, які через війну змушені були покинути рідні домівки, важко адаптуватися до нових умов. Але якщо їхня цінність — турбота про близьких і оточуючих, захист і допомога, то вони робитимуть це незалежно від того, де живуть

Люди, які мають хронічні чи невиліковні хвороби, розуміють, що вони ніколи не будуть здорові. Але продовжують піклуватися про себе, вимагати знеболення, робити нову зачіску тощо… аби відчувати життя. 

Мати провідну зірку, щоб не зійти зі шляху

Банальна метафора: уявіть собі, що наше життя — це шлях. А цінності — це зірка, яка вказує, що ми йдемо в потрібному напрямку. Дійти до зірки неможливо. Як не можна досягти піку доброти, самопізнання чи турботливості. Як не можна захистити чи врятувати всіх. На шляху є повороти, перехрестя, перешкоди. Інколи ми звертаємо з дороги. У важкі часи, особливо під час війни, дуже важко рухатися в своєму напрямку й жити згідно зі своїми цінностями. Бо на це впливають негативні події, обставини, думки, емоції. Разом з тим треба нагадувати собі про свій напрямок, який часто важко побачити крізь туман проблем. Треба нагадувати собі про свої цінності, адже вони можуть спрацювати, як маяк у темряві. Заради чого все це? Відповідь і є довговказом.

«Я зараз не в Україні, але щодня про неї думаю, — каже Ольга Морозова з Миколаєва. — Тож я організувала виставку «Дві війни — одне страждання», яку вже презентували в Берліні, Варшаві й інших містах. Експозиція розповідає про дітей, яких торкнувся драматичний воєнний досвід: малих увʼязнених німецького концтабору в Лодзі та українських дітей, які були змушені тікати зі своїх будинків у результаті російського вторгнення в Україну. Я хочу, аби люди в різних країнах бачили і розуміли, що відбувається, хочу впливати. І це допомагає мені не здаватися».

«Відчуття, що життя варте того, щоб жити, надають саме цінності, а не цілі», — резюмує психолог.

Ми можемо мати безліч цілей, але якщо вони не відповідають нашим цінностям, ми не будемо відчувати задоволення ні від процесу, ні від результату. Натомість життя у згоді зі своїми цінностями — хай непросте, хай з невідомим кінцем — це принаймні гарантовано змістовна подорож
20
хв

Всередині нас є те, що неможливо втратити

Тетяна Бакоцька

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Всередині нас є те, що неможливо втратити

Ексклюзив
20
хв

Дітям зі СДУГ потрібно показати їхню суперсилу

Ексклюзив
20
хв

Я не зовсім йобн…сь

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress