Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Під час останньої передвиборчої кампанії я побачив справжню війну двох Польщ — жорстку й відчайдушну, під час якої й дійсно здавалося, що опоненти живуть у двох різних країнах
Передвиборчі плакати у Кракові. 7 жовтня 2023 року. Фото: Beata Zawrzel/REPORTER
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У грудні 1922 після вбивства першого президента відновленої Польської держави Габрієля Нарутовича приголомшена новинами письменниця Марія Конопницька писала у щоденнику про дві Польщі, які не можуть знайти порозуміння між собою. Приголомшеною виявилася тоді не тільки Конопницька, але й соратники і друзі вбитого президента. Згодом маршал Юзеф Пілсудський організує переворот і створить у країні гібридний режим «санації». До реальної демократії відновлена після Другої Світової війни Польща зможе повернутися тільки влітку 1989 року. Але у своїх коментарях щодо парламентських чи президентських виборів у країні я все одно буду всі ці демократичні десятиріччя звертатися до образу двох Польщ з щоденників Конопницької.
Тепер, майже через сто років після вбивства Нарутовича, я починаю розуміти, що раніше перебільшував значення цього образу. От зараз під час останньої передвиборчої кампанії я побачив справжню війну двох Польщ — жорстку й відчайдушну, під час якої й дійсно здавалося, що опоненти живуть у двох різних країнах. Але те, що дійсно відрізнятиме ситуацію 1922 року від ситуації 2023-го — так це те, що перемагає не санація, а демократія. Й сам цей факт вже сам по собі демонструє історичний прогрес.
Звісно, глибокий розкол у польському суспільстві нікуди не зникає й, ніде правди діти, він існував завжди. Це абсолютно природний розкол між тими, хто вважає себе спадкоємцями «старої» Речі Посполитої з її широким поглядом на світ, здатністю інтегрувати різні народи й традиції у «польський світ», готовністю до співпраці й конкуренції з сусідами по Європі й тими, хто став спадкоємцями колоніального минулого польських земель, хто й досі розглядає польськість як етнічний і релігійний проєкт і з недовірою ставиться до оточуючого світу. І, ніде правди діти, і той, й інший погляд — частина польської історії й національного виживання.
Єдиною запорукою співіснування цих двох Польщ в одній є демократія. Однак у табору «Права і справедливості» із цим є серйозні проблеми. Спроби демонтажу незалежної судової системи, зусилля по деградації суспільних медіа, неповага до позиції великої частини суспільства, «орбанізація» і європейська ізоляція Польщі — все це було не про конкуренцію поглядів і позицій, абсолютно нормальну для демократичного суспільства. Все це було про узурпацію влади.
Саме тому тепер, коли час правління партії Ярослава Качинського добігає кінця, ми маємо говорити насамперед про одужання польської демократії, про її оздоровлення, про повернення взаємоповаги — це саме те, що переможці повинні продемонструвати переможеним. Не стільки політикам — популісти, як правило, не здатні вчитися на своїх помилках, скільки виборцям «Права і справедливості», які мають почати власну подорож від підтримки правого популізму, безвідповідального й самозакоханого, до голосування за солідні державницькі консервативні проєкти. Тоді знову можна буде на певний час забути про дві Польщі й говорити про конкуренцію консерваторів і лібералів, правих, центристів і лівих. Здатних домовлятися й співіснувати, а не ворогувати.
Для України це також було б прекрасним результатом цих виборів. Адже те, що відбувалося у наших двосторонніх стосунках до великого вторгнення Росії в Україну, — це руйнація атмосфери. Саме атмосфери взаємоповаги й співіснування двох близьких країн, які вже створювали спільний світ. Свідоме перенесення акцентів з майбутнього на минуле — що, звісно, є прямим наслідком комплексу колоніального мислення у таборі «Права і справедливості» й було стратегічною помилкою. І я сподівався, що це стане очевидним, коли почалася війна. Але ж ні!
Передвиборча кампанія перекреслила й це розуміння, й бачення необхідності нашого спільного виживання, й усвідомлення тієї особливої геополітичної ролі, яку відіграє тепер Польща на континенті. Виявилося, що можна було спаплюжити все, навіть власну політичну спадщину, заради спроби збереження влади. Й мені залишається тільки сподіватися, що із закінченням виборів ця непотрібна нікому у Польщі й Україні штучна конфронтація розвіється, як дим. Але для того, щоб цей дим ніколи вже не отруював наші легені, нам всім потрібна демократична Польща.
Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
На початку січня стало відомо, що британський прем'єр Кір Стармер та французький президент Еммануель Макрон ведуть переговори про відправлення миротворчого британського й французького контингенту після можливого досягнення мирної угоди між Україною та Росією. Цю ідею Макрон і Страмер обговорювали також з польським прем’єром Дональдом Туском. Не виключають участі в миротворчій місії німецька міністерка закордонних справ Анналена Бербок та міністр оборони Італії Гвідо Крозетто. Наскільки реально втілити цю ідею на практиці, які ще країни можуть долучитись, якою може бути роль НАТО і чи погодиться Росія на розміщення іноземних миротворців в Україні?
Потенційні учасники
Миротворчу місію в Україні потенційно могли б підтримати країни Балтії, Польща та Франція, припускає стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон. З точки зору логістики, це реально виконати, а втім, подібна місія одразу зіткнулась б з великою кількістю правових нюансів:
— Правові аспекти, в основному, фокусуватимуться на правилах ведення бойових дій для будь-яких іноземних військ.Чи буде дозволено, скажімо, литовським військам, розміщеним уздовж лінії припинення вогню, відкривати вогонь по російських військах? Крім того, домовленості, за якими діятимуть іноземні війська, необхідно буде узгодити з українським урядом — хто фактично командуватиме цими силами? Чи повинні вони будуть координувати свої рішення з Києвом? Якою була б політична мета місії? Виникає одразу дуже багато питань.
Ініціатором питання можливого розміщення західних військових контингентів на території України виступив торік французький президент Еммануель Макрон. Це питання одразу викликало дискусії, які пожвавились останнім часом на тлі повернення в Білий дім Дональда Трампа, який неодноразово заявляв, що швидке завершення війни в Україні — один з його пріоритетів. За даними Reuters, на столі в американського лідера три основні варіанти завершення війни. Це плани спецпредставника з питань України Кіта Келлога, віцепрезидента Ді Венса та колишнього керівника розвідки Річарда Греннела. Усі вони так чи інакше пропонують заморожування бойових дій по лінії розмежування. Країни Європейського союзу, за оцінками Reuters, можуть відправити в Україну до 100 тисяч військових для миротворчої місії в разі припинення вогню.
Одразу кілька країн висловились про перспективи своєї участі в цій ініціативі. Міністр закордонних справ Литви Кястутіс Будріс допустив обговорення питання відравки військ в Україну, якщо Київ звернеться до західних країн з цим проханням. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус заявив, що Німеччина як найбільший партнер НАТО в Європі очевидно, відіграє свою роль, й питання миротворців буде обговорено в належний час. Прем’єр-міністр Британії Кір Стармер підтвердив, що його країна обговорювала ідею миротворчих сил з іншими союзниками. Стармер, як повідомляє Financial Times, збирається обговорити тему західних миротворців в Україні з генсеком НАТО Марком Рютте під час неформальної зустрічі 3 лютого. Польща вважає, що прикордонні з Україною держави не повинні відправляти миротворців до України. На даному етапі відправленні польських військ в УКраїну — виключене, заявив в інтерв'ю Financial Times міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш. Мовляв, як буде мирний план, у Польщі його обговорять, а втім, на його думку, має бути більший розподіл обов'язків всередині НАТО.
Протягом майже трьох років Європа здебільшого поводилася так, ніби їй не потрібно робити вибір. Вона могла підтримувати боротьбу України проти Росії, зберігати європейський порядок безпеки і водночас уникати ризиків для себе. Однак, враховуючи погіршення військової ситуації в Україні, перспективу зменшення військової допомоги з боку США, Європа, ймовірно, більше не зможе уникати складних рішень, вважає військовий аналітик Міжнародного інституту стратегічних досліджень Франц-Штефан Гаді:
— Необхідно чесно оцінити ситуацію. Без значної військової присутності Заходу, будь-які гарантії безпеки для України Росія, швидше за все, проігнорує. Дональд Трамп і його команда вже дали зрозуміти, що не відправлятимуть в Україну американських військових, заявивши, що це має бути відповідальність Європи.
Українські реалії та історичний досвід
Станом на зараз введення іноземного миротворчого контингенту виглядає малоймовірним, адже це може працювати виключно за умови згоди обох сторін, зауважує голова Українського центру безпеки та співробітництва Сергій Кузан:
— Причому не просто, коли буде якась заморозка, а коли будуть визначені умови, тобто проведені консультації або переговори і буде визначена, умовно кажучи, демілітаризована зона, в якій не можуть перебувати військові. Там є ціла процедура, і вона складніша, ніж нам здається. Це не просто — оп, і перестають стріляти. Ми маємо неймовірно великий фронт — півтори тисячі кілометрів, і от оця велика демілітаризована смуга передбачає масштабне обслуговування.
Зрозуміло, якщо воно не буде насичене миротворцями, контрольно-пропускними пунктами і фізичною загородою по всій лінії, то дуже швидко там бойові дії розгоряться з новою силою
Миротворчі місії в минулому мали різні результати, каже стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон:
— Наприклад, миротворча місія в Боснії і Герцеговині загалом вважалася провальною і потребувала втручання НАТО, щоб «врятувати» ООН під час цієї війни. У Косово і на Кіпрі миротворчість загалом вважається більш успішною, але теж із застереженням, що основні політичні проблеми так і не були вирішені і конфлікт завжди може спалахнути знову.
Що стосується Росії, то все залежатиме від умов, в яких буде здійснюватися миротворча діяльність, продовжує Девіс Еллісон:
— Щоб миротворча місія відбулася, повинен існувати мир, а враховуючи, що поки не йдеться про перемир'я або мирні переговори, будь-які війська, що прибудуть до цього часу, швидше за все, будуть розглядатися як ворожі комбатанти і призведуть хіба що до ескалації. Якщо миротворці прибудуть під егідою українсько-російської мирної угоди, ситуація буде іншою.
Але цілком ймовірно, що Росія наполягатиме, щоб до складу миротворців входили її власні сили або, принаймні, сили з дружніх до Москви країн
Перспективи місії
В інтерв’ю Bloomberg Володимир Зеленський заявив, що європейські союзники не мають достатньої кількості солдатів, щоб стати реальним стримуючим фактором для Росії, і будь-яке інше рішення ризикує відкрити розбіжності в альянсі НАТО. Ця миротворча місія, зі слів Зеленського, не може відбутись без Сполучених Штатів.
Джерела видання також стверджують, що й європейські посадовці нині активно працюють над тим, щоб отримати від адміністрації президента Трампа зобов'язання участі у гарантіях безпеки для України, в тому числі і направлення військ для миротворчої місії.
Поки Україна не стабілізує лінію фронту, розмови про європейські війська залишаються теоретичними. Лише коли Росія визнає, що не може досягти суттєвих військових перемог, вона може розглянути можливість заморожування конфлікту. Це може статися, якщо адміністрація Трампа вирішить дотримуватися стратегії збільшення військової допомоги Україні, щоб посилити її позиції на переговорах, каже військовий аналітик Міжнародного інституту стратегічних досліджень Франц-Штефан Гаді:
— Проте рано чи пізно Трамп може заявити, що Україна — це європейська проблема, й Європа має бути готовою до цього моменту з чітким планом дій. Будь-яка ідея про те, що Європа зможе стримати Росію від порушення перемир’я та нового нападу за допомогою легкої миротворчої місії, є ілюзією.
Відмінність української ситуації, наголошує голова Українського центру безпеки та співробітництва Сергій Кузан, в тому, що тут застосовується взагалі вся найновіша зброя, яка тільки існує у світі:
— Це означає, що умовні миротворці повинні бути озброєні всіма типами, в тому числі, важкого озброєння включно з гаубицями, далекобійними гарматами, реактивними снарядами. Уявімо, що командир якоїсь бригади з того чи іншого боку сказав, що він не згоден на перемовини і вперед пошурував, то ці миротворці повинні мати силу для того, щоб мирні домовленості були виконані.
Їхньої зброї має бути достатньо, щоб зупинити будь-яке просування з боку тієї чи іншої сторони. І тут питання, а якою ж зброєю повинен тоді бути наділений цей контингент
Роль НАТО, швидше за все, буде обмеженою, враховуючи, що консенсус 32 країн щодо фактичного розгортання військ видається дуже малоймовірним. У кращому випадку може йтись про непряму підтримку, таку як логістика або розвідка, що надається з території НАТО, наголошує стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі Девіс Еллісон.
У російському МЗС ідею з західними миротворцями в Україні назвали категорично неприйнятною для Росії, заявивши, що такий крок може загрожувати неконтрольованою ескалацією.
Розміщення іноземних військ в Україні зараз відкрите питання, продовжує Девіс Еллісон, і оцінки його впливу дуже різняться:
— Прихильники кажуть, що це може стати вирішальним фактором на полі бою і змусити Москву вести переговори на умовах України. Інші попереджають, що це означатиме пряму війну між НАТО і Росією, що може призвести до руйнівної ескалації, коли Україна стане головним полем битви у війні між НАТО і Росією.
Я думаю, що миротворці або, принаймні, спостерігачі за припиненням вогню з нейтральних держав будуть необхідною умовою переговорів, хоча вирішення цього питання потребувати узгодження багатьох питань
Очевидно, що росіяни погодяться говорити про миротворчу місію лише за умови, якщо Україні вдасться збити наступальний потенціал росіян, якщо їм буде задано такої поразки, за якої продовження війни в нинішньому режимі стане для них просто безперспективним, певен голова Українського центру безпеки та співробітництва Сергій Кузан:
— Поки вони бачитимуть перспективу, вони будуть продовжувати. Говорити, що війна виснажує російську економіку, негативно на неї впливає, відкидає Росію на 20 років назад і так далі — це все дурні розмови. Бо наш рівень життя тим часом погіршується, країна відкочується назад, а для росіян це так не працює, для них єдиним аргументом є болюча військова поразка.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Загалом 54 Всесвітній економічний форум (WEF) зібрав понад 3 тисяч учасників, серед них — лідери 60 країн. Дональд Трамп приєднався онлайн. Володимир Зеленський приїхав особисто і закликав Європу говорити гучніше на світовій арені. Про початок нової політичної ери у США, безпекові виклики для європейців, очікування від миротворчих ініціатив Трампа та зміни світового політичного ландшафту Sestry поговорили з експертами-міжнародниками.
Давос окреслює виклики
Три роки, як триває повномасштабна агресія Росії проти України. Це був, є і залишається найбільший виклик для світової безпеки, для Європи зокрема і, звісно ж, для української держави, яка бореться проти цієї агресії і робить все можливе, щоб встояти і зупинити цю війну, каже кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський:
— Тому ми бачимо, що і на полях Давосу тема російської агресії так чи інакше скрізь присутня, що зрозуміло, адже без вирішення цього питання не може бути й мови про нормальні торговельні та економічні зв'язки між країнами. Питання це й надалі залишатиметься актуальним, доки не відбудеться якогось мирного врегулювання.
Російська війна проти України, а також зловмисна гібридна війна проти Європи, включно з кібератаками на критичну інфраструктуру, дезінформацією та втручанням у вибори є серйозним геополітичним викликом для європейців, наголошує Аманда Пол (Amanda Paul), старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center):
— Серед потенційних викликів — втрата США як надійного партнера. Посилення ізоляції у мінливому світі, зниження економічної конкурентоспроможності.
Станіслав Желіховський закликає не забувати і про Китай, який фігурує в багатьох обговореннях, бо він посилює свої економічні і геополітичні спроможності, й на це не можуть не зважати інші країни, в тому числі США:
— Китай є певною мірою союзником чи партером — не знаю як краще виміряти їхні відносини, але в будь-якому випадку він допомагає Росії в її загарбницькій війні. До того ж Китай може й сам бути агресором — питання Тайваню досі не знято. І, звісно, одним із викликів, насамперед через свою невизначеність, яким він може бути, — є прихід до влади в США Дональда Трампа.
Фактично ніхто не знає насправді, яким буде Трамп
Дональд Трамп виступив перед учасниками WEF через три дні після інавгурації. Світова політична та бізнес еліта намагається зрозуміти, як саме розгортатимуться обіцяні Трампом торговельні війни і як вони вплинуть на світову економіку. Своїми погрозами накласти митні тарифи на товари як з дружніх, так і з недружніх країн, а також заявами про бажання розширити США за рахунок Канади і Гренландії Трамп залишає чимале поле для занепокоєння.
А поки що, в онлайн-виступі в Давосі, Трамп заявив, що домагатиметься від Саудівської Аравії та ОПЕК зниження цін на нафту: «Їх необхідно знизити. Якщо ці ціни знизяться, війна Росії з Україною завершиться миттєво. Зараз ці ціни достатньо високі для того, щоб ця війна тривала. Знизяться ціни — завершиться війна».
Звернення Зеленського
У другий день роботи форуму перед учасниками Давосу виступив український президент. Володимир Зеленський закликав, щоб у розмовах із Трампом голоси європейських лідерів були гучними і серед потоків дезінформації доносили йому правду про справжні ризики для Європи, мовляв, вона не може дозволити собі бути другою чи третьою в черзі для своїх союзників. Якщо це станеться, світ почне рухатися вперед без Європи, і це буде світ, який не буде ані комфортним, ані вигідним для європейців.
Зеленський також нагадав, що Дональд Трамп у розмові з ним заявив про наміри закінчити війну вже у 2025 році. Українці хочуть цього найбільше, а втім, зауважив український президент, важливо, аби війна завершилась не просто швидко, а справедливо для українців.
Росія вторглася в Україну з армією близько 200 тисяч військових. За три роки війни, зі слів Зеленського, росіяни наростили свою армію втричі. На початку вторгнення 90% військової допомоги Україні надавали США. Станом на зараз 40% військового озброєння забезпечує сама Україна, трохи більше 30% дають США і трохи менше 30% — країни Європи.
«Ми тримаємося за рахунок зростання вітчизняного виробництва зброї. Але ми (Україна) зросли в рази, а Європа — ні», — підкреслив Володимир Зеленський.
Дональд Трамп у промові в рамках WEF закликав всі країни НАТО збільшити витрати на оборону до 5%. Раніше ця планка складала 2%, але деякі країни не платили навіть цього, дорікнув президент США. Дональд Трамп дуже чітко дав зрозуміти, що очікує від європейців активізації і більшої відповідальності за власну безпеку після десятиліть покладання відповідальності на США. Це правда, що Америка вже давно несе фінансовий тягар європейської безпеки, каже старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол (Amanda Paul):
— Трамп навіть погрожував виходом США з НАТО, якщо ситуація не зміниться. Європейці заспокоїлися, покладаючись на добру волю США. Однак вони повинні прокинутися, почати платити свою частку, інвестувати у власний сектор безпеки й оборони і бути готовими захищати себе.
Європа повинна взяти під контроль власну безпеку
Європейські акценти
Європа стоятиме з Україною стільки, скільки потрібно, заявила з трибуни Давоса президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Вона нагадала, що російське вторгнення — це намагання зупинити європейський вибір України і це загроза не лише українському суверенітету, але й безпеці всієї Європи. За її словами, заморожений конфлікт не приведе до миру, відтак потрібні не швидкі, а ефективні рішення, інакше війна може вибухнути знову.
Про підтримку України заявив і німецький канцлер. Попри те, що Олафу Шольцу закидають блокування додаткових трьох мільярдів євро на військову допомогу Україні, виступаючи на Всесвітньому економічному форумі, він наголосив, що Європі та й Заходу в цілому потрібно зробити все, щоб захистити та зберегти фундаментальні принципи міжнародного порядку — і тому Путін не повинен досягти успіху у війні, яку він розв’язав проти України.
Колишній генсек НАТО Єнс Столтенберг визнав, що найкращим рішенням було б озброїти українців до зубів: «Бо якщо ми щось зробили не так у 2014 році, так це те, що ми не озброювали Україну з 14-го по 22-й».
До повномасштабного вторгнення в Україну багато країн ЄС були дуже наївними і проводили політику: «Росія понад усе». РФ розглядалася як важливий стратегічний партнер. Незважаючи на те, що вона вже вторглася в Україну в 2014 році, анексувала й окупувала Крим, Росія не розглядалася як загроза європейській безпеці, каже старша політична аналітикиня Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманда Пол (Amanda Paul):
— Повномасштабне вторгнення змінило це. Воно зруйнувало давні уявлення про те, що війна на європейському континенті залишилася в минулому. Лідери ЄС усвідомили, що Росія становить екзистенційну загрозу безпеці Євросоюзу.
Єдиний спосіб вирішити цю проблему — збільшити витрати на безпеку й оборону, а також гарантувати, що Росія не досягне успіху в Україні
Чинний генсек НАТО Марк Рютте в інтерв’ю виданню Bloomberg на полях форуму в Давосі підтримав кампанію тиску на Росію, щоб змусити її припинити війну. Погроза Трампа ввести нові економічні санкції проти Росії, на думку Рютте, правильна стратегія і шлях вперед. Крім того генсек Альянсу зауважив, що війна проти України — не регіональний конфлікт і навіть не конфлікт Росії та Європи, а питання геополітичного порядку.
Усі є свідками того, що Україна воює не проти однієї Росії, а мінімум проти двох держав після того, як доєдналася ще й Північна Корея, що додає певного відбитку оцінкам і настроям, зауважує кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський:
— Однак зараз світ перебуває в періоді невизначеності і форум в Давосі — ще одне нагадування, наскільки ми далекі від вирішення питань, які вже давно на порядку денному. Цей період триватиме ще мінімум півроку і головне питання, наскільки конструктивну позицію займуть Сполучені Штати.
Миротворчий трек
Захід повинен застосувати усі методи, щоб змусити російського очільника благати про мирні переговори, заявив під час Українського сніданку в Давосі президент Польщі Анджей Дуда: «Я не хочу молити Путіна сісти за стіл переговорів, я хочу, щоб він нас молив, аби ми сіли за стіл переговорів».
Не кожне мирне вирішення війни в інтересах України, Польщі, Центральної й Східної Європи та ЄС, наголосив Дуда, мовляв, необхідно ухвалити план, який гарантуватиме мир для України, її суверенітет, а також змусить Росію дотримуватись міжнародного права.
У США є певні важелі, як це зробити, але їм потрібно створити ще більше важелів, адже очевидно, що на даний момент Росія має сильну позицію, російські війська просуваються вперед, зауважує аналітик Атлантичної Ради (Atlantic Council) Пітер Дікінсон (Peter Dickinson). У Володимира Путіна досить стабільна внутрішня ситуація: у військовому плані в нього більш-менш достатньо солдатів, крім того Північна Корея надає йому війська і разом з іранцями та китайцями постачає військову техніку. Росія більш-менш пристосувалась до санкцій в їхньому нинішньому форматі. Україна перебуває у значно гіршому становищі: втрачає території і не вистачає людей, каже Пітер Дікінсон (Peter Dickinson):
— Отже, нинішня траєкторія сприятлива для Росії, і немає очевидних причин, чому б Путіну шукати мирну угоду на цьому етапі. Хіба що він думатиме, що зможе отримати майже все, що хоче зараз, і в цьому випадку для нього може бути сенс піти на перемови.
Але якщо це не так, я не бачу, навіщо йому це зараз
Вашингтон на даному етапі міг би посилити військову підтримку України, що дозволило б звільнити території, які зараз тимчасово окуповані росіянами. На думку старшої політичної аналітикині Брюссельського Центру європейської політики (European Policy Center) Аманди Пол (Amanda Paul), Росія демонструє силу, хоча насправді її економіка стає дедалі слабшою, багато компаній у великій скруті, рубль продовжує девальвувати, а Фонд національного добробуту може бути вичерпаний вже до осені:
— Це матиме важливий вплив і покаже російській владі, що Трамп є сильним лідером, який не боїться Путіна та його ескалаційних наративів.
Американці повинні надати Україні різні категорії зброї, які вони не надавали раніше, наприклад, ракети великої дальності, зброю для літаків F-16, яку надають інші країни. Є величезна кількість військових варіантів, щоб показати росіянам, що США будуть озброювати Україну якомога більше, продовжує аналітик Атлантичної Ради (Atlantic Council) Пітер Дікінсон (Peter Dickinson). Заразом є сенс посилити санкційний тиск і закрити лазівки для вже існуючих санкцій, насамперед в енергетичному секторі — як безпосередньо проти Росії, так і країн, які їй допомагають:
— Це також добре зіграє на користь бази Трампа в Америці, такий крок може бути дуже великою економічною перемогою. Якщо Росія не зможе експортувати, наприклад, скраплений газ до Європи, США з радістю втрутяться в цей процес.
Я думаю, що це була б дуже приваблива стратегія для Трампа, бо вона дозволяє уникнути прямої військової конфронтації з Росією, але при цьому дає можливість чинити значний тиск на росіян, одночасно отримуючи вигоду для Америки. Такий свого роду безпрограшний варіант
Якщо події розвиватимуться за таким сценарієм, ймовірно, вже наприкінці весни або на початку літа це спонукатиме росіян піти на переговори з американцями, прогнозує Пітер Дікінсон. Але тут, на його думку, важливий ще один аспект — Росія, попри все, впевнена, що зможе реалізувати свої плани, бо не вважає, що Америка така могутня як раніше:
— Тож Трампу доведеться зробити крок вперед і надати більше підтримки, йому доведеться розширити цю політику. Але спочатку ми побачимо спробу Америки створити переговорну позицію, посиливши тиск на Росію.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Зупинка гуманітарної допомоги США для України (воєнна не призупинена) вплине на десятки сфер життя: зарплати освітянам, працівникам галузі охорони здоров'я, державним службовцям; кібербезпеку та цифрові трансформації, відбудову, підтримку енергетичного, аграрного, громадського секторів, медіа, реінтеграцію ветеранів, програму забезпечення ліками, вакцинацію, бізнес, евакуацію цивільного населення із зони активних бойових дій, підтримку внутрішньо переміщених осіб тощо. І це далеко не весь перелік, який був охоплений допомогою від USAID в Україні.
Народна депутатка Інна Совсун у коментарі для «Радіо Свобода» пояснює, що допомога USAID від початку повномасштабного вторгнення була суттєвою для бюджету України. І каже: саме цей критично важливий напрям може постраждати найбільше.
За інформацією вдання Financial Times, американські чиновники з Бюро європейських та євразійських справ у Держдепартаменті вже звернулися до держсекретаря США Марко Рубіо з проханням зробити для України виняток з наказу про заморожування американської допомоги іноземним державам. «Наразі ми не знаємо, чи буде цей запит схвалений — повністю або частково — але з Вашингтона надходять позитивні сигнали», — йдеться в електронному листі, надісланому співробітникам USAID в Україні 25 січня.
26 січня видання Reuters оприлюднило подробиці службової записки, яку отримали працівники USAID. «Ми зобов’язані підтримувати президента в реалізації його бачення», — написав Кен Джексон, помічник адміністратора з управління та ресурсів. «Президент дав нам чудову можливість змінити наш підхід до іноземної допомоги на наступні десятиліття — поставити «Америку на перше місце».
Напередодні ухвалення рішення про призупинення допомоги новий держсекретар Трампа Марко Рубіо анонсував ці зміни: «Кожен долар, який ми витрачаємо, кожна програма, яку ми фінансуємо, і кожна політика, яку ми проводимо, повинні бути виправдані трьома простими запитаннями: «Чи робить це Америку безпечнішою? Чи робить це Америку сильнішою? Чи робить це Америку процвітаючою?».
Чому «заморозили» зовнішню допомогу США
Представники українських ініціатив-одержувачів допомоги, з якими розмовляли Sestry, говорять, що закономірно очікували перегляду політики зовнішньої допомоги від нового американського уряду.
Під час передвиборчої кампанії Трамп виступав проти надання іноземної допомоги, яка зазвичай становить близько 1% федерального бюджету, крім надзвичайних ситуацій, як було з наданням мільярдів допомоги на зброю для України. Він також критикував обсяги фінансування, які виділялися для України, аби захиститися від російської агресії. Тому для багатьох підписання указу про зупинення нової зовнішньої допомоги чи не в перші дні після інавгурації не стало сюрпризом.
Шокуючим для багатьох отримувачів допомоги від США стало те, що це рішення зачепило раніше погоджені програми, на які Конгресом США вже було виділено фінансування. Адже під час 90-денної паузи на аудит та перевірку заборонені будь-які фінансові операції щодо проєктів, навіть які перебувають в процесі реалізації, за якими є зобов’язання перед підрядниками, виконавцями, службовцями. І в деяких отримувачів допомоги тепер є побоювання, що не всі програми будуть відновлені після завершення 90-денної перевірки.
Неофіційно поширюється інформація, що «під ніж» точно підуть програми, які начебто не в сфері інтересів нової політики американського уряду. Зокрема, спрямовані на забезпечення прав жінок, рівності, інклюзії, соціальної справедливості, екології
«Наш проєктний менеджер нас заспокоює, що програма може бути продовжена, у них немає панічних настроїв, однак попереджає, що, ймовірно, доведеться відмовитися від деяких напрямів, зокрема, здоров'я та права жінок, гендерної рівності тощо. Ми не можемо в це поки повірити», — анонімно розповіла Sestry керівниця однієї з великих українських громадських організацій.
Засновниця агенції Connection, експертка з комунікацій та фандрейзингу Уляна Мовчан поділилася схожим інсайдом: «Трамп вже видав окреме розпорядження про закриття всіх офісів та посад, які працюють у сфері різноманіття, справедливості, інклюзії та доступності (DEIA), а також екологічної справедливості. Пряма цитата з розпорядження: «Адміністрація Байдена нав’язала незаконні та аморальні програми дискримінації під назвою «розмаїття, справедливість та залучення»... Очікується, що аналогічне трапиться з усіма подібними програмами фінансування. Наразі невідомо, чи буде це також стосуватися програм з протидії насильству». Але можна припустити, що оскільки адміністрація Трампа визнає корисною роботу UNICEF, підтримка дітей і сімей може навпаки стати пріоритетом.
Разом з тим офіційного підтвердження цьому поки немає. У коментарі анонімного працівника офісу USAID у Києві «Суспільному» йдеться про те, що вони не володіють детальними вказівками, як буде реалізована директива, чи будуть виключення. Запит щодо цього вже перенаправили до Державного департаменту США.
Як рішення про призупинення підтримки вже впливає на Україну
Рішення адміністрації Дональда Трампа викликало бурхливі реакції української спільноти. Так, зрадофіли впевнені, що США — ненадійний партнер, наводять в приклад Афганістан, який американці, на їхню думку, покинули напризволяще. Власне, такими страхами діляться й ті, хто працює в громадському секторі й бере участь в обговореннях рішення про призупинення допомоги: «Є страх, що Україні нав’яжуть несправедливий “мир”, повернення до російського порядку денного, а люди, які працювали заради забезпечення демократії, свободи й прав людини — опиняться за бортом або стануть ворогами».
Є й ті, хто зловтішається новинами, що «соросята\грантоїди» залишаться без коштів.
Є ті, хто не розділяє призупинення допомоги, але розділяє бажання адміністрації Трампа перевірити ефективність витрачання коштів. Так, ексміністр інфраструктури України, нині військовослужбовець ЗСУ Володимир Омелян, написав у FB: «Моє потаємне бажання, щоб після відновлення допомоги мінімум половина коштів з антикорупційної діяльності була скерована на good governance — створення умов для залучення на державну службу справді фахових, відданих справі й державі людей».
Разом з тим, на думку членкині правління БФ «Схід SOS», засновниці всеукраїнської мережі просторів психосоціальної та юридичної підтримки «Затишно space» Оксани Куянцевої, далеко не всі в Українірозуміють, якою потужною була підтримка США і чим її втрата загрожує головним бенеціфіарам допомоги:
«Наш фонд працює з 2014 року, з них з USAID — з 2022 року. Завдяки ним ми відкрили мережу безпечних просторів у Запоріжжі, Харкові, Миколаєві, Черкасах, Вінниці, Кропивницькому, де надається психосоціальна, юридична допомога дорослим, а також проводяться активності для дітей. За два роки понад 50 тисяч послуг у мережі отримали жінки-переселенки. З 2023 року USAID фінансує 50% евакуацій з прифронтових територій. З 2022 року понад 88 тисяч людей (з них 12100 — представники маломобільних груп населення) виїхали із зони бойових дій. За підтримки USAID ми ремонтуємо будинки на Харківщині і Донеччині, які постраждали від обстрілів і в яких залишаються жити люди — відновлюємо дахи й двері, встановлюємо нові вікна».
Зараз фонд має активності, які співфінансуються Міністерством закордонних справ Німеччини, постійно залучає фінансування від різних донорів, збирає приватні пожертви за кордоном і сподівається, що чекати на відновлення дозволу використовувати кошти за програмою USAID не доведеться аж 90 днів.
За словами Отара Довженка, креативного директора Львівського медіафоруму, якщо американське фінансування не повернеться або буде радикально скорочене, до кінця 2025 року з ринку підуть десятки, якщо не сотні медіа, і серед них буде чимало дійсно цінних і якісних.
Він пояснює, що український медійний ринок перед 2022 роком був ослаблений, за попередні кілька років зазнав двох потужних економічних ударів: спочатку економічна криза 2014 року через початок російської агресії, а потім економічна криза 2020 року через коронавірусну епідемію. З початком повномасштабного вторгнення два головні джерела комерційних доходів — реклама і продаж контенту — на якийсь час стали недоступними взагалі. Росіяни фізично зруйнували або захопили теле- і радіомережі, редакції, чимало медійників вбито, велика частина їх перебуває в еміграції.
Водночас власники — політики, олігархи, бізнесмени з політичними амбіціями — відмовились дотувати свої медіа, бо під час війни в країні немає виборів, а отже, медіа не можуть і ще довго не зможуть приносити електоральні дивіденди. За таких умов гранти стали для багатьох медіа єдиним засобом виживання. Отар Довженко каже:
— Досить типова ситуація, коли в регіоні є кілька медіа, і найбільш якісні, прозорі, відповідальні, вільні від політичних впливів — це ті, що існують значною мірою на грантові гроші. Cаме ці медіа зазнають найпотужнішого удару і, ймовірно, частина з них закриється
Більші шанси на виживання матимуть медіа, які, наприклад, беруть гроші на піар у місцевих органів влади, або ж досі мають дотації від власників, або публікують брудну рекламу. Хоча американські гроші — не єдине джерело грантової допомоги, але найважливіше й найпотужніше. Скасування грантових програм, спрямованих на підтримку розмаїття — прав жінок, меншин, рівності, ЛГБТ тощо — також матиме прикрі наслідки, адже завдяки цим грантам медіа з обмеженими власними ресурсами мали змогу приділяти увагу цим темам, які рідко є у фокусі пересічної української редакції. Це не значить, що цих тем тепер зовсім не будуть піднімати, але і кількість, і якість їхнього висвітлення явно впаде. А разом з ними — можливості захисту жінок і представників меншин.
Для того, щоб зрозуміти глобальні наслідки рішення США перестати бути найбільшим благодійником демократичного світу, потрібно розуміти, чи відновлять після трьох місяців зовнішню допомогу, в якому обсязі, на які цілі вона буде витрачатися, чи готові будуть інші донори мобілізувати екстрені ресурси, аби врятувати сфери, які зачепило скасування допомоги. Разом з тим в умовах, коли ворог щодня атакує нашу енергетичну систему, відміна допомоги тільки в цій сфері може призвести до того, що країна взагалі зануриться у пітьму.
<frame>Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) — урядова установа, створена в 1961 році для наданням міжнародної допомоги. Загалом USAID залучає інвестиції та підтримує 29 напрямків у 158 країнах світу. За інформацією, яка опублікована на сайті USAID Україна, від початку повномасштабного вторгнення USAID надав Україні гуманітарної допомоги на суму 2,6 млрд доларів. Крім того, агентство виділило 5 млрд доларів на розвиткові проєкти та ще 30 млрд доларів у вигляді прямого бюджетного фінансування.<frame>
Під час Другої світової війни українка Анастасія Гулей тікала від примусових робіт на нацистів, але гітлерівці спіймали її та відправили до концтаборів. Вона дивом вижила й повернулась до Києва. І от 80 років потому вже старенькою бабусею вона знов рятується, але тепер від російської агресії. І знаходить прихисток… у Німеччині.
«Я перестала бути людиною й стала номером 61369»
— Під час мобілізації молоді на примусові роботи до Німеччини в 1943-му мені сказали: не поїдеш — маму замість тебе заберемо й спалимо хату, — згадує Анастасія Гулей. — Мені тоді було 17, ми жили у Пирятині Полтавської області. Був травень, усе навколо цвіло… Я не могла собі уявити, як буду працювати на окупантів. Тим паче, що мої три брати проти них воювали. І я вирішила вдати, ніби слухняна, а потім втекти.
Молодь зібрали на центральній площі, я вивчила ситуацію, крок за кроком позадкувала до натовпу на тротуарі й тихесенько з ним злилася. Кілька тижнів відсиджувалась у знайомих, а потім вирішила тікати в іншу область. Але перед цим зазирнула додому за продуктами… Ще до світанку за мною прийшли. До того ж не хтось чужий, а чоловік троюрідної сестри, який був тоді секретарем старостата. Він мене здав. А далі зробив собі якість довідки про допомогу українським партизанам, і коли після війни наші захотіли його покарати, суд його завдяки цим документам відпустив.
Тетяна Пастушенко: Як ви опинилися в Аушвіці?
Анастасія Гулей: Спочатку нас повезли до Катовіце розвантажувати вагони зі шлаком, а у мене в голові одна думка: «Як втекти?» На вокзалі висіла карта Польщі, і я по ній відстежила, як найшвидше дістатися Львова. І от одного дня ринула злива. Охорона завела нас перечекати дощ до приміщення, в якому ми залишали лопати. А разом з нами — французів. Серед яких був парубок мого віку — гарний, наче янгол з картин. Ока не відвести, так що не лише дівчата, але й охорона на нього задивилася. А я тим часом непомітно вийшла, пролізла під потягами й утекла. Разом з чотирма іншими дівчатами.
По дорозі ми зустрічали різних людей. Хтось пропонував заночувати, залишитись, хтось хапався за вила з криками про те, що українців треба вбивати за Волинь. У Жешуві ми зрештою попалися жандармові. І опинились у місцевій в’язниці.
Найстрашніше там було спостерігати за долями полячок, які переховували євреїв. Якось до нашої камери привели Гелену, побиту до півсмерті. Вона не могла ворушитися, стікала кров'ю. Але ворушила губами й розповіла, що таємно від усієї своєї родини переховувала євреїв, але німці дізналися й схопили замість неї її чоловіка. Вона пішла до в'язниці, благала його їй вибачити. Тоді її теж схопили та побили. А потім їх обох розстріляли…
Одного разу нас посадили до вагону для тварин і кудись повезли. Виявилося, що в якості покарання за втечу нас привезли до концтабору Аушвіц-Біркенау.
Мене одразу посадили на стілець, обстригли мої довгі коси, після чого набили на руці номер. Я не розуміла, де я, була шокована й від цього навіть не відчувала болю. З цього моменту моє життя змінилося назавжди: я перестала бути людиною й стала номером 61369.
Минає зовсім небагато часу, і там, в Аушвіці, ти вже не розумієш, на якому ти світі. Тисячі людей у смугастому, всі перелякані, пригнічені, у постійній напрузі. А найжахливіше, що змушує практично забути про себе, — потоки людей, які щодня ведуть до крематорію. Євреїв у бараках жило мало, їх переважно відразу знищували. Між жіночою та чоловічою частинами табору йшла дорога від воріт до лісу, в якому працювали крематорії. І ось день у день ти бачиш, як євреїв знімають з потяга й транзитом відправляють туди. І вони смиренно йдуть, а серед них діти — хтось із лялечкою, хтось із м'ячиком…
ТП: Чим ви займалися в концтаборі?
АГ: Щодня зранку й до шостої вечора ми змушені були працювати. Роботи давали різні: копати, будувати. У неділю вихідний. Це означало, протягом дня годувати не будуть і доведеться сидіти голодною.
Якось нас відправили розкидати добриво по полю. Я набрала з мішка рукою попел, а в ньому — кісточки. Це була зола з крематорію. Руки одразу оніміли...
ТП: Чи вдалося нацистам придушити вашу волю, ваш внутрішній бунт проти ситуації?
АГ: На початку ми зробили одну спробу. Нам наказали копати довкола табору канаву заввишки в людський зріст. Потім її залили водою, пустили струм, аби ніхто не втік. Бруд, глина, дощ, а над головою — «Шнелле, арбайтен!». І ми збунтувалися. Домовилися вночі, що на роботу не вийдемо.
Вранці залишились у бараку. Прибігла наглядачка, за нею комендант Рудольф Гьосс. Він кричав і стріляв у стелю. На подвір'ї нас вишикували, наказали стати на коліна, руки за голову. Комендант Гьосс ішов уздовж шеренги і кожну п'яту дівчину (а нас було десь сто) з усієї сили бив кулаком у груди. На цьому наш опір скінчився…
ТП: Зараз в російському полоні знаходяться сотні українців, і кожен бранець шукає, на що спертися, аби не опустити руки й не збожеволіти. Чим ви жили й рятувались, перебуваючи в Аушвіці?
АГ: Снами. Не було новин, не було стосунків. Лише сни. Працюючи, ми розповідали одна одній, що кому снилося. А ще часто думали про їжу, такі мрії теж рятували. Там, у таборі, ми клялися одна одній, що коли вийдемо на волю, то нам достатньо буде одного вбрання, бо головне, аби завжди на столі був хліб.
Щодо снів, то якось наснилося мені, ніби я йду табором і бачу, як ліворуч від мене встає сонце. Але тільки-но воно показалося, як одразу закотилося знов. І я опинилася в моторошній темряві. А за деякий час знову бачу, що сонце сходить, тільки вже з іншого боку. І так це дивно, але стає тепло-тепло. І став цей сон пророчим.
Взимку 1944-1945 років ми чекали, що наші війська нас звільнять. Вже точилися бої за Краків, як раптом німці нас кудись повезли… Виявилося, що до концтабору Берген-Бельзен. В Аушвіці я думала, що немає нічого страшнішого за цей концтабір. Виявилось, є.
ТП: Пам'ятаєте, як вас звільнили?
АГ: Англійці звільнили нас 15 квітня 1945. Але радіти цьому я вже не мала сил…
За кілька місяців у Берген-Бельзені я перетворилася на живого мерця. Нас кинули в барак без шибок на вікнах і матраців на нарах. А вікна й двері забили. Коли через чотири дні барак відкрили, то були сильно здивовані, що ми не померли без їжі та тепла. Нас вирішили умертвити, адже не знали, що з нами робити.
Потім у таборі почалася епідемія тифу. Мертві лежали скрізь, і їх вже ніхто навіть не вивозив. У бараку можна було почути: «Марусю, посунься! А, ти вже мертва»… Ті, з ким дружили ще вчора, сьогодні вмирали... і не було сил їх оплакати.
Одного дня я теж захворіла. Впала у бараці на підлогу. Але прийшла добра душа Марія, звалили мене на себе і витягла з барака. Шепче: «Треба з останніх сил ходити, бо ляжеш — приймуть за мертву і кинуть на гору мертвеців». Врятувало мене те, що одна з дівчат якось украла в німців шматок хліба й поділилася зі мною.
Коли в табір зайшли визволителі, я тільки рукою махнула. Жодних реакцій. Комендантові Крамеру доручили вантажити мертві тіла на машини, а в мене навіть не було сил підійти і сказати йому, що я про нього думаю.
Далі англійці протягом кількох тижнів дбали про нас, відгодовували. А коли я повернулась на батьківщину, то там мене назвали зрадницею, однокласники довго не хотіли зі мною товаришувати за мій номер на руці. І тільки коли я вступила у Києві до інституту, почалося справжнє студентське життя з іспитами, закоханістю, весіллям. Мій чоловік воював, був поранений. Згодом у нас народилися діти, життя закрутилось.
Єдине, що я так і не змогла собі повернути: до війни я багато танцювала, а потім вже ні. Тяжко стало…
Коли історія перевернулась
Після війни Анастасія Гулей повернулася додому «сива, стрижена, скелет», але з твердою думкою продовжити навчання. Понад 50 років вона — активна учасниця руху колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Уже 10 років очолює Українську організацію борців антифашистського опору, відстоює їхні інтереси в політичній сфері, організовує їм додаткову медико-соціальну допомогу, турбується про подолання соціальної ізоляції.
Чи могла вона колись подумати, що їй доведеться переживати нову війну, ховаючись від ракетних обстрілів у підвалі свого будинку тепер вже від росіян?
У березні 2022 року 96-річна Анастасія Гулей зі своїми дітьми знайшли прихисток у Німеччині, в селі Бад-Кьозен. У країні, де вона в молодості зазнала стільки горя і страждань.
ТП: Анастасіє Василівно, як ви наважилися їхати до Німеччини?
АГ: Я їхала в Німеччину не вперше. Після 1995 року я частенько туди навідувалась: і в Берген-Бельзен, і в Берлін, і в Мюнхен, і в Дахау. Багаторазово відвідувала Магдебург і місто Мерзебург в землі Саксонія-Ангальт, де живуть і працюють наші німецькі партнери, з якими ми провели багато зустрічей для молоді у школах. Я не їхала в невідоме. І головне — я не боялася німців.
Під час численних зустрічей і моїх виступів мене питають, що я відчуваю зараз до німців.
Я пам’ятаю конкретних людей, які чинили зло. Але у мене, як і в інших колишніх бранців, немає прагнення помсти. Просвітіть нас будь-яким рентгеном, ви цього не знайдете. Ті, хто вижили в таборах, наче блаженні
Ми розуміємо, що народ тоді був загнаний, одурманений «ізмами»: фашизмами, комунізмами.
ТП: Чи відчувають німці свою провину, якусь відповідальність за те, що вчинили нацисти в Україні?
АГ: Видно, що чимало старших людей мають це почуття каяття. У цьому селі, де ми жили, Бад-Кьозен, усі дуже добре до нас ставилися. Як я виходила на прогулянки, кожен намагався чимось пригостити зі свого саду — виноградом, сливами. Було відчуття, що нами опікувалася вся громада.
А молоді люди, яким я розповідала про себе, були просто в захваті. Я завжди згадую, як у 2013 році одна восьмикласниця німецької школи подарувала мені теплі шкарпетки. «Це моя бабуся зв’язала для вас», — каже. А в самої сльози на очах. І я плачу, і всі дівчата навколо, чую, сьорбають носами.
Це були школярі із Мюхельна, з якими я відвідувала меморіал у колишньому концтаборі Берген-Бельзен. Ця школа виборола почесне звання «Школа без расизму — школа громадянської мужності», а я стала їхньою наставницею. У нас збереглися дружні стосунки дотепер. На мою честь вони посадили яблуньку у дворі школи й нещодавно прислали мені фото червоних яблук, які на ній уродили.
ТП: Чи вірили ви, що Росія нападе на Україну? Чи були передчуття?
АГ: Не чула, не гадала, не снилося навіть. Я не могла уявити, щоб Росія напала отак по-звірячому, просто взяла і стала все нищити. Україна їй заважає.
Пам’ятаю, все моє життя на різних політичних зборах лаяли Америку, вона їм завжди заважала. І забували про те, що на американських літаках встановлювали рекорди оці знамениті у 1930-х роках радянські льотчики. На чому вони літали? На нашій фанерці? Така ненависть у тих руських, така зневага до людського життя.
ТП: Анастасіє Василівно, у пандемічний 2020 рік ви організували збір коштів, виготовлення і відкриття пам’ятника мешканцям села Жуляни, загиблим від бомбардувань 22 червня 1941 року. І от знову в лютому 2022 року бомблять ваші Жуляни…
АГ: Так. Ми з дітьми трошки посиділи в погребі. У гаражі у нас великий льох. Ми поставили там три ліжка, кота взяли і сиділи пару ночей. Світла немає, телефон не працює, ми нічого не знаємо і не чуємо. Страшно сидіти закритому. Вилізли.
Донька й син почали мене вмовляти виїжджати. А я не хотіла, щоб зі мною возились. Але потім подумала, раптом щось трапиться, хто буде винний? І погодилась. Спочатку до Львова, далі до Польщі, а звідти до Німеччини. Нас там дуже тепло прийняли. Виділили окремі кімнати на першому поверсі будинку, в якому жила родина з трирічним хлопчиком. Ми так здружилися з ними, як родня стали. Зараз, коли я вже повернулася в Україну, ми часом телефонуємо одне одному.
Запис із мого щоденника за 1 березня 2022: «Анастасія Гулей, 96 річна колишня ув’язнена концтабору Аушвіц, вже п’ять днів провела у підвалі власного будинку в Києві. Але вчора зникла електрика і вона погодилася на вмовляння дітей та онуків залишити місто на автомобілі та доїхати до західного кордону. Не знаю, як їм це вдасться. Небезпечно залишатися, але й далека дорога у військовий час теж не краща, тим паче в її віці».
ТП: Як вам жилося весь цей час у Німеччині?
АГ: Ще до пандемії коронавірусу Майк Райхель (директор Центру політичної освіти Землі Саксонія Ангальт — Ред.) почав працювати над книжкою про мене. І от в липні 2022 року ця книга вийшла німецькою мовою. Я весь час виступала на презентаціях цієї книжки, був дуже щільний графік. За рік у мене, мабуть, зустрічей 50 було.
ТП: А багато приходило до вас на зустріч людей?
АГ: Багато — як німців, так і українців. Як проводили ми зустріч в церквах, то прямо вся громада приходила. Мені приємно було дізнатися, що в Німеччині є громади, де співають українські пісні, розвивають українську культуру.
Запам'яталося, як одна зустріч припала на Шевченківські дні. То я читала напам’ять «Заповіт» Шевченка, а Люба Даниленко читала німецький переклад. Нам довго аплодували після цього. «Та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!»
Одного разу на конгресі Німецької федерації профспілок я навіть познайомилася з канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Встигла йому сказати, щоб він давав більше зброї для України. Я завжди на всіх зустрічах волію говорити не про себе. Звертаюся із закликом допомагати і підтримувати Україну.
ТП: Чому ви вирішили повернутися в Україну?
АГ: Знаєш, у мене із тиском негаразд було. Кожний день нова картина, тиск піднімався до 240. І швидка мене забирала, і на лікуванні була в лікарні. У Києві краще стало. Але тепер ноги нікуди. До стола долізу в кімнаті, бо є за що триматися, і все. Я вже не знаю, коли я востаннє виходила на вулицю. Боюся впасти. Хто ж мене з двора вигорне, яким бульдозером (сміється).
ТП: А як ви ці тривоги й обстріли переживаєте? Знову ховаєтеся у ваш підвал? Як справляєтеся?
АГ: Ні, вже не ховаюся. Коли поверталися, думали, що більше не буде обстрілів. Але де там.
Усім зараз важко, але нема чого нить, журиться можна, но не нить. Якось у Магдебурзі мене запитала одна німкеня, як нам, свідкам Другої світової війни, жити далі, коли в Європі знову війна. Все, проти чого ми боролися, повторюється знову. Я їй відповіла, що ми пережили Гітлера, пережили Сталіна, тож і Путіна просто повинні пережити…
<frame>За період існування фонду «Корпорація монстрів» його засновниця і директорка Катерина Ножевнікова отримала Орден Княгині Ольги ІІІ ступеня, потрапила до рейтингу найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус» 2021, стала почесним громадянином Одеської області. В 2024 видання «Українська правда» відзначило Катерину Ножевнікову як одну зі ста відомих українських діячів, які своєю діяльністю наближають перемогу країни у війні з Росією.<frame>
Від памперсів — до зброї
Історія одного з найбільш авторитетних і впливових благодійних фондів України — «Корпорації монстрів» — розпочалася з інтернет-спілкування кількох жінок на популярному колись «Одеському форумі». Одна з них, Катерина Ножевнікова, фахівчиня з міжнародного туризму, тоді тільки народила сина, у декретній відпустці побачила оголошення про збір коштів для самотньої матері, які жила під сходами, зібрала для неї речі, відвезла й зрозуміла, що в світі є люди, які потребують її допомоги.
Перший офіс волонтерок, які жартома стали називати себе «монстрами», був у салоні автівки Катерини. Першими підопічними — діти, які потребували допомоги через серйозні проблеми зі здоров'ям. Першим великим проєктом — ремонт лікарняних палат в Одеському дитячому опіковому центрі.
Спочатку волонтерки збирали іграшки та памперси для дітей опікового центру. Пізніше організували щоденне харчування для літніх і самотніх одеситів у межах проєкту «Добрий обід», допомагали лікарням, притулкам, опікувалися маломобільними людьми, возили гуманітарну допомогу в прифронтові області, куди Росія принесла війну ще у 2014 році, допомагали дітям і родинам переселенців.
Датою створення волонтерського центру вважається 10 червня 2014 року. «Тоді зателефонували з облдержадміністрації, — розповідають у фонді. — Сказали, що привезли до Одеси п'ятсот дітей-сиріт з Луганської області і запитали, чи можемо ми допомогти. Більшість дітей була тільки з пакетами — що встигли схопити, з тим і поїхали». У 2017 волонтерську ініціативу офіційно зареєстрували як благодійний фонд «Корпорація монстрів».
На початку повномасштабної війни Катерина Ножевникова сподівалася, що фонд не буде міняти напрям роботи, однак вже за тиждень змінила свою думку: «Я не уявляла війну такого масштабу і не уявляла, наскільки ми були не підготовлені до неї».
У вересні 2023 року фонд отримав ліцензію на закупівлю зброї для військових.
З пандемії — на велику війну
— Від початку березня 2020 року благодійний фонд «Корпорація Монстрів» допомагав хворим на коронавірус, видавав кисневі концентратори, закуповував медикаменти для лікарень, — згадує Катерина Ножевнікова. — Тоді працювали по 16-18 годин — так працюємо і зараз. З початком повномасштабної війни багато людей виїхали, над частиною взяли опіку іноземні фонди. Паліативних хворих, літніх людей, які залишаються в Одесі — жодного не зняли з обліку. Тож ми продовжуємо забезпечувати їх ліками, їжеєю, засобами гігієни, але 90% нашої роботи зараз — це потреби військових.
— Чи не шкодуєте, що доводиться часто за державу вирішувати кризові ситуації — спочатку в соціальній сфері, тепер в обороні?
— Безумовно, багатьом державним системам потрібні зміни, але рятувати ситуацію треба прямо зараз. Багато наших підопічних можуть не дожити до системних змін. Без нашої допомоги не вистоїть держава. Втім навіть в межах своєї благодійної діяльності ми на зв'язку з військовим командуванням, з цього рівня теж даємо поштовхи для змін.
Зараз ми просто робимо все, щоб «людям змін» було куди прийти, рятуємо державу
Маю надію, що колись держава працюватиме ефективніше. Надію на молодь, на людей з досвідом з громадського сектору, що вони принесуть туди інші цінності. Водночас фонди більш гнучкі, не такі бюрократизовані, як державний апарат. Ми маємо перевагу в оперативності.
— Один з найбільш сильних наративів останнього часу — про втому від війни. Чи менше стало через це допомоги?
— А що казати про втому тим, хто на фронті три роки, а хтось — десять? Як порівняти їхню втому з нашою? Людей, які буквально віддають життя й здоров'я на війні, хоронять побратимів, втрачають ноги, руки, зір?
Я мало спілкуюся з людьми. Коли надходить запит від військових, просто заходжу на фейсбук і пишу про це пост. Інколи у мене виходить підібрати такі слова, які одразу влучають у серце — збір закривається за пів дня. Буває, що мої слова не такі сильні, тому це може зайняти певний час.
Якщо говорити про донати, то щиро визнаємо: українці через війну стали жити гірше. Ростуть ціни, менше доходів, життя стало біднішим, адже війна — це чорна ненажерлива діра.
Зібрали, передали, а потім обстріл — і все знищено
Добре, коли це майно, а не люди.
З одного боку, у нас гинуть військові, комісуються через інвалідність, з іншого — у військо весь час приходять нові люди, формуються нові бригади, які треба всім забезпечити. Методика зборів грошей останнім часом відрізняється від попередніх років. Треба знайти правильні слова, сподіватися бути почутим і що саме в цей момент, коли людина вас читає, у неї будуть гроші, щоб задонатити.
— Думаєте, справа лише в доходах?
— Коли читаю дописи у колег з обуренням, що цивільні не так відчувають війну, мені хочеться запитати: кому ви це пишете? Якщо тим, хто живе «своє прекрасне життя» під час війни, то вони все одно не прочитають
Нашій аудиторії нагадувати не треба. Вони донатять з того, що мають. 90% донаторів «Корпорації монстрів» — це громадяни України, лише 10-15%— іноземні донори. Вся країна зараз — за рідкісним виключенням — це один великий благодійний фонд, який тримає фронт.
Одиночний пікет проти неефективності чиновників
— У вересні 2023 року ви першою в Одесі вийшли на одиночний пікет «проти корупції». Чи підтримуєте думку, що корупція нищить Україну гірше, ніж росіяни?
— Насамперед наратив щодо виключної «української корупції» — несправедливий. Корупція є в усіх країнах, навіть найбільш благополучних. Питання у пропорціях, реакції суспільства, поширені інформації про це.
Увага світу прикута зараз до України. Все сприймається гіперболізовано. Українське суспільство теж реагує на випадки викривання корупції загострено. Будь-яка ситуація трактується не просто як злочин, зрада. У війні на виживання — це ніж в спину, за який хочеться розстрілювати.
Я вийшла на пікети не через корупцію, а через неефективний розподіл бюджетних коштів. Коли на фронті бракує безлічі речей, але їх не купують — не тому, що бракує державних коштів, а тому що вони нераціонально витрачаються на ремонти по другому колу.
Я хочу, щоб з бюджету Одеси виділяли достатньо коштів на оборону.
Своєї мети, вважаю, досягла. Якщо до пікетів Одеська міськрада витрачала на військо 350 мільйонів, то після — вже 1,5 мільярда гривень
— Часто українську корупцію використовують як аргумент зменшити допомогу Україні…
— Наша війна, серед іншого, й за те, щоб ми могли побудувати більш справедливу країну. Якщо сюди прийде Росія, у нас не буде такої можливості.
Наведу аналогію — у нашого фонда є підопічна дитина, чудова, добра, але з родини, де неблагополучна атмосфера, у батьків є залежності. Чи варто перестати допомагати цій дитині, якщо у неї такі батьки?
Мільйони українців сьогодні долучилися до оборони — своїми життями, здоров'ям, грошима. Ми боремося за своє існування, за збереження своєї країни, свого народу. Але наша війна значно масштабніша. Це війна за світоустрій, який був встановлений після Другої світової війни.
Ми із жахом чуємо заяви світових лідерів, які грозяться дістати із шухляд старі карти, струсити з них пил і з'ясувати, хто може претендувати на Гренландію, Канаду, Панамський канал — просто за правом сильного. Цю «скриню Пандори» відкрила Росія. Закрити її може Україна. Вона сьогодні боронить поняття «суверенітету» для всіх країн, не лише для себе. Допомога Україні — це інвестиція в безпеку всього світу.
Про що мовчать українські волонтери
— Українська журналістка Зоя Казанжи ввела в обіг поняття «травма волонтера»: він багато бачить, багато знає, але не про все може розповісти. Про що ви мовчите?
— Мовчати про чималу кількість історій доведеться до кінця війни. Вони не всі погані. Є приклади неймовірного героїзму, неординарних рішень. Погані теж є, однак це не на часі. Люди, навіть у нас в Одесі, до кінця не розуміють, що це не просто ситуація, коли зміняться обличчя в керівництві міста чи країни. Я не хочу, щоб вони дізналися, що на практиці означають слова «депортація», коли доведеться залишити свої дома без права повернення, або десь повториться Буча.
— Ваш фонд ніколи не боявся відмовляти, якщо це не ваша специфіка. Ображаються?
— Я завжди дотримуюся принципу, що краще системно працювати в якихось вузьких напрямах, ніж розпилятися на все.
Ми маємо три основні напрями. Перший — тактична медицина. Це логічно. Ми роками займалися медициною. Це збереження і порятунок життів.
Другий — дрони та зв'язок. Ця високотехнологічна війна, не схожа на жодну іншу. Воювати треба дронами, а не людьми. Нехай гинуть дрони, а не люди. Дрони — це все: розвідка, знищення ворожих вогневих точок. У нас навіть є проєкт під умовною назвою «Глово», в якому дрони доставляють нашим воїнам їжу, воду, зв'язок до труднодоступних місць.
І третій напрям — зброя. Щомісяця фонд передає допомоги військовим десь від 20 до 35 мільйонів гривень. Це тисячі сотень аптечок, дронів.
— Чимало волонтерів, благодійників вигоріли через недовіру до них, звинувачення у зловживаннях. «Монстри» — фонд з довірою, але як вдалося її побудувати?
— Мій принцип — бути максимально прозорою, чесною з людьми навіть у дрібницях. У нас завжди десятки звітів. Я готова зустрічатися та відповідати на всі питання. Саме це перетворює навіть найбільш запеклих «хейтерів» на друзів фонду.
Два найбільших донора «Корпорації монстрів» колись не те що нам не вірили, вони не вірили взагалі в ідею благодійності
Більше смерті я боюся втратити репутацію та довіру людей. Мене так виховував мій батько: тримати слово, соромитися зробити щось негідне, дорожити репутацією. Коли я бачу, як людина, підозрювана в корупції, викидає з вікна мішки з грошима, а через пару днів сидить у Верховній Раді, наче нічого не сталося… Я б від сорому вмерла, ніж так зганьбитися.
Мені багато разів пропонували відкати, але я завжди такого боялася. Рано чи пізно все стане відомим, і я не зможу з цим жити. Боюся не розголосу, а втратити довіру людей, які через мене підтримують інших
Важливо, щоб всі придбання фонду були максимально ефективними, економними, якісними. В умовах війни важливо раціонально витрачати кошти, купувати за найкращою ціною, найбільш якісне. Я не визнаю позиції фондів, волонтерів, які на запитання про витрати кажуть, що це, мовляв, не ваша справа й відповідати не буду. Ви оперуєте чужими грошима — тож маєте бути максимально підзвітними.
Звісно, ми теж живі люди, теж можемо помилятися — але вміння визнавати свої помилки, щиро про них казати — теж частина прозорості фонду.
— А з чого ви живете? Ви отримуєте у фонді якусь зарплату? Знаю, що протягом багатьох років, поки ви займалися благодійністю, вас підтримував ваш чоловік. Але з початком великої війни навантаження на волонтерів стало настільки інтенсивним…
— Українське законодавство дозволяє використовувати 20% доходів фонду на виплату зарплат, оренду офісу, оплату поточних видатків. Так от «Монстри» ніколи не користувалися цією можливістю. Коли фонд офіційно зареєстрував діяльність, кілька попечителів, підприємців з Одеси, поклали на спеціальний, окремий рахунок, який має умовну назву «на спартанців», гроші для забезпечення адміністративних видатків фонду. Таким чином всі гроші, які надсилають доброчинці, йдуть виключно на благодійні проєкти. А якщо люди хочуть допомогти ще й нам, волонтерам, вони поповнюють цей окремий рахунок і напряму фінансують діяльність людей, які працюють у фонді.
— Оскільки наша розмова — для порталу Sestry, який читають українки за кордоном, хочеться запитати, чи досить надходить допомоги від тих, хто виїхав, для України?
— Мені важко коментувати це питання, бо я не спілкуюся з такою кількістю біженців, щоб узагальнювати. Серед благодійників фонду є ті, хто виїхав, але постійно допомагає великими сумами. Чи можу за їх вчинками робити висновки про всіх? Очевидно, що ні. Як і за десятком українських чоловіків, які десь в Гамбурзі п'ють пиво, не можна робити висновок, що всі українці за кордоном безвідповідальні.
Єдине, я б розділяла біженців на тих, хто виїхав і не планує повернутися, і на тих, хто виїхав і хоче назад. До перших у мене менше питань. Це їхній вибір, за який я нікого не засуджую, будувати своє життя в іншій країни.
Якщо ж людина планує повернутися і просто спостерігає з-за кордону, як інші тут вмирають, отримують інвалідність заради збереження України, як працюють під ракетними обстрілами, змінюють систему на межі можливостей — а вонипросто вичікують, щоб повернутися пізніше — це неправильно.
У нас важка ситуація на фронті, ми програємо інформаційно російській пропаганді. Кожен українець, хто не вдома, має в межах своїх можливостей долучатися донатами, народною дипломатією, щоб допомогти Україні перемогти в цій доленосний битві.
Українські волонтери та їхні благодійники не керують цим боєм, але ми, як медсестри, повзаємо полем битви, перев'язуємо і витягуємо звідти тих поранених, кого ще можна врятувати, забезпечуємо всім необхідним тих, хто цей бій може зупинити. Варто робити це всім разом
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.