Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою.
Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми.
Ми публікуємо перший лист, який отримали від української переселенки. Вона побажала не називати її ім'я. Редакція Sestry поважає право кожного на анонімність. Ми публікуємо лист повністю, а також відповідь психолога.
«Боюся, що збожеволію від туги за чоловіком»
«Я перебуваю в Польщі з кінця лютого 2022 року. Приїхала з мамою. Мій чоловік одразу пішов на фронт, а нам сказав тікати. Нас прийняли добре, про нас піклувалися. Ми могли відчути себе в безпеці. Спочатку думали, що місяць-два і повернемося додому. На жаль, всі знаємо, як це виглядає. Ми все ще в Польщі, я працюю, моя мама також знайшла роботу. Годі нарікати.
Я буквально в’яну від туги за чоловіком. Вже схудла на 15 кілограмів. Відчуваю себе роботом. Робота, дім, робота, дім. І весь час в голові думка: а як же мій чоловік? Чи повернеться він з чергового завдання? Чи їв він щось? Де він спить? Відколи ми приїхали, я сплю з чоловіковою футболкою. Її запах — єдине, що мене заспокоює. Я боюся, що збожеволію від цієї туги.
Нещодавно я поверталася з роботи трамваєм, і переді мною сів чоловік. Він, мабуть, користувався тими самими парфумами, що й мій чоловік. Я впізнаю цей запах скрізь. Я підійшла до нього і вдихнула. Їхала, поки він не вийшов, тобто на п’ять зупинок далі, ніж мала. Але це був, мабуть, найкращий день за весь час нашого перебування в Польщі: відчути запах свого чоловіка. Я плакала всю дорогу додому. Смуток змішався з радістю, і не знаю, чого було більше. Як мені його не вистачає.
Іноді я картаю себе: хіба в такій ситуації мені взагалі доречно думати про секс?
Я навіть думала про те, щоб поїхати в Україну на свята, але чоловік не радить. Немає навіть гарантії, що ми зустрінемося. Він боїться за мене, там постійні трапляються обстріли і бомбардування, він не хоче піддавати нас ризику. А я так хотіла б обійняти його, кохатися з ним. Іноді я картаю себе: хіба мені взагалі доречно думати про секс в такій ситуації? Але зрештою згадую, як нам було добре, і сумую за ним. За його дотиком, смаком. Я нікого не люблю так сильно, як його.
Все важче черпати з чогось сили
Ми разом вже сім років. Він найкращий чоловік, якого я знаю. Боюся також, чи не змінить його війна. Адже це ненормально, коли тебе раптом вириває з корінням з повсякденного життя і ти йдеш воювати. Стільки складних думок всередині мене. Я боюся, що одного дня у мене не вистачить сил, щоб їх в собі вгамувати. Мені стає все важче і важче черпати з чогось сили. Я знаю, що є мама, але в мене таке відчуття, що їй краще, ніж мені. Тато покинув нас, коли я була маленькою, і вона завжди давала собі раду без чоловіка. Я так не можу. Мама каже, що ще тиждень, ще місяць. Дамо раду, треба зачекати. Але в мене все менше і менше сил».
Лукаш Воланін, психолог, фахівець з кризового втручання Avigon.pl
Шановна Пані, дуже дякую за ваш лист до редакції. Мені важко уявити, скільки страху ви відчуваєте при думці про те, що ваш чоловік бореться за порятунок своєї батьківщини для себе і для вас. Дуже співчуваю, що вам доводиться таке переживати, але також захоплююся вашою стійкістю, бо, попри все, ви боретеся за себе і свого коханого.
Ваш чоловік напевно хоче, щоб ви жили якнайкраще
Розумію, що туга за чоловіком, за теплотою близькості і безпекою — це природна і нормальна потреба. На жаль, ці складні умови і невизначеність, коли і чи повернеться ваш чоловік, безумовно, дуже важко витримувати. Будь ласка, спробуйте подумати, що ваш коханий переживає те ж саме, тільки він напевно не може спати з вашою сорочкою, що він сумує за вами і рахує дні до свого повернення, а водночас не хоче піддавати вас ризикові. Подумайте про момент, коли він повернеться, про те, якою він хотів би вас застати, що він неодмінно хотів би, аби ви не хвилювалися, а намагалися жити якнайкраще для себе і для нього.
Для нього буде чудовою нагородою те, що він боровся, але і ви також боролися, щоб ходити усміхненою і щасливою. Будь ласка, намагайтеся думати про нього, і хоча ви не знаєте, коли він повернеться, варто бути готовою до його повернення. Не в’янути, а знаходити в собі сили боротися. Оскільки він бореться і знаходить сили, то ви також не здавайтеся у вашому повсякденному житті.
Стрес, який переживає ваш чоловік, може бути для нього важким досвідом, тому йому знадобиться ваша сила
Для нього буде чудовою нагородою бачити, що його кохана людина посміхається і чекає, не впадає в депресію, а намагається жити. Ви стурбовані тим, що ваш чоловік зміниться. Стрес, який він переживає, може бути для нього важким досвідом, і тому йому знадобляться ваші сили. Доброта, турбота, терпіння — це також ще один аргумент, щоб зібратися з силами і мати їх, коли ваш коханий повернеться. Вони вам дуже знадобляться.
Притуляючись щовечора до його сорочки, відчуваючи і згадуючи його запах, згадуючи прекрасні і чудові моменти, будь ласка, укладайте у своїй голові сценарії того, що ви будете робити, коли він повернеться.
Не бійтеся просити підтримки у тих, хто поруч з вами. Можна також знайти собі додаткове заняття, щоб час минав швидше. Варто поговорити з близькою людиною, адже важкі емоції менш втомлюють, коли про них є з ким поговорити. Сил вам і всього найкращого.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Я у Польщі від початку російської агресії проти України. Після перших кількох дуже важких місяців мені довелося залишити велику родину та друзів. Настав час охолонути та знайти свій шлях у новій реальності.
Насамперед я знайшла у Польщі роботу, якою дуже задоволена. Тепер можу дозволити собі зняти кімнату, а також відкладаю гроші, щоб, повернувшись додому, почати нове життя. Як самотня людина, якій скоро тридцять, я не закривалася від стосунків. І рік тому на роботі познайомилась із симпатичним хлопцем.
Він запрошував мене в кіно і на прогулянки. Ми добре спілкувалися, бо він кілька років допомагав українцям знайти роботу в Польщі і трохи вивчив нашу мову, а разом з тим вчив мене польської. Згодом він познайомив мене зі своєю родиною, яка мене прийняла і, можливо, я їм навіть сподобалась.
І все було б добре, якби не його дивна поведінка в ліжку. Мені соромно про це говорити з друзями, бо навіщо друзям розповідати про свої інтимні справи.
Я спіймала свого хлопця, який двічі потай знімав презерватив до кінця статевого акту. Я використовую засоби контрацепції, але для безпеки ми також домовилися використовувати презервативи. Він не заперечував.
Коли я сказала йому, що він зняв презерватив, він сперечався і став доводити, що той сам зісковзнув. Але двічі? Я не хочу відчужувати його чи завдавати йому болю, але я почуваюся незручно через таку поведінку. Ніби він мене обманув, зрадив, зробив щось всупереч мені і тому, про що ми домовилися.
Я не хочу зараз бути вагітною. Я вважаю за краще дочекатися, поки закінчиться війна, коли ми вирішимо, де будемо жити. Аби народити дитину в більш спокійний час.
Як поговорити з ним про цю дивну поведінку, щоб він не образився, а зрозумів мою точку зору? Буду вдячна за пораду.
Розумію, що ви перебуваєте в скрутному становищі і ціную вашу чесність. Те, що ви описали, є серйозною проблемою, і добре, що ви поділилися своєю ситуацією і хочете її вирішити. Насамперед хочу привітати вас з пошуком свого шляху в новій реальності, в абсолютно новій країні. Це вимагало великої мужності та рішучості.
Те, що ви описуєте, називається “стелсинг” (stealthing) — зняття презерватива без згоди — і вважається формою насилля над жінкою.
Важливо, щоб ви знали, що ваші почуття цілком виправдані. В інтимних стосунках ключовими є довіра та взаємоповага. Будь-які дії, які порушують встановлені вами кордони, є проблемою. І ваші занепокоєння зрозумілі, оскільки ваш партнер порушив вашу домовленість щодо використання презервативів.
Поговорити з партнером необхідно. А перед розмовою добре подумати, чого ви очікуєте від свого партнера. Сформулюйте, які ваші межі в цих стосунках і як би ви хотіли, щоб їх поважали. Ви можете чітко сказати, що для вас це питання не лише комфорту, а й довіри та безпеки.
Також важливо бути наполегливою. Пам’ятайте, що ви маєте повне право висловлювати свої потреби та почуття. У стосунках важливо відкрито говорити про те, що вас турбує, не боячись заподіяти біль іншій людині.
Разом з тим варто враховувати можливі наслідки. Подумайте, що ви будете робити, якщо це повториться або якщо ваш партнер не зрозуміє вашої точки зору. Наприклад, ви можете вирішити, що якщо його поведінка не зміниться, це буде серйозним сигналом до того, щоб переглянути майбутнє ваших стосунків.
Говоріть відкрито, але з повагою
Ви маєте право на повний контроль над своїм тілом і життям, і будь-які спроби вашого партнера маніпулювати цими рішеннями є неприйнятними.
Навіть якщо вам зараз соромно говорити про це з друзями, ви можете спробувати знайти людину, якій довіряєте, щоб поговорити про те, що відбувається. Емоційна підтримка інших може допомогти вам побачити ситуацію з іншої точки зору та додати сили.
Після розмови з партнером зверніть увагу на його реакцію. він розуміє ваші занепокоєння? Його відповідь дасть вам багато інформації про те, наскільки він піклується про вас і ваші стосунки.
Також важливо обрати для розмови правильний момент. Переконайтеся, що у вас обох є час і ви перебувайте в тихому місці. Говоріть відкрито, але з повагою. Ви можете почати зі слів про те, наскільки цінуєте ваші стосунки та хочете будувати їх на взаємній довірі. Намагайтеся уникати звинувачень і радше висловлюйте свої почуття та потреби.
Якщо поведінка вашого партнера не зміниться, варто задуматися про майбутнє цих стосунків
Дайте зрозуміти, що захист важливий для вас і що вам не подобається така поведінка. Підкресліть, що ви хочете, щоб ваші рішення розділяли і поважали обидві сторони.
Також запитайте його точку зору. Нехай він висловить свої думки та почуття з цього приводу. Ви можете запропонувати вам разом вирішити, як ви хочете продовжити цю справу, щоб вам обом було комфортно.
Зрештою, ваш добробут і безпека є найважливішими. Незалежно від того, наскільки ви дбаєте про ці стосунки, якщо ваш партнер не в здатен зрозуміти ваші межі та поважати їх, варто подумати, чи це стосунки, в яких ви хочете залишитися.
Якщо, незважаючи на розмову, поведінка вашого партнера не змінилася, варто задуматися про майбутнє цих відносин. Потрібно поважати свої кордони, а їх недотримання може призвести до більш серйозних проблем у майбутньому. Пам’ятайте, що ви маєте право захищати свої інтереси та приймати рішення, які відповідають вашим цінностям.
Сподіваюся, ці поради стануть у нагоді, і ви щось з них візьмете для себе. Щиро бажаю вам удачі й конструктивної розмови з партнером.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Не покарання, а нові можливості
Дуже хвилююсь перед початком навчального року. Вважаю обов’язкове навчання українських дітей у польських школах непродуманою ідеєю. Розумію, що це логічно, якщо хтось хоче залишитися в Польщі і його діти будуть тут жити, але навіщо моєму синові польська школа, якщо ми плануємо повернутися в Україну?
Я навіки вдячна полякам за те, як вони зустріли нас на початку війни, але також вважаю, що нам треба дати вибір, коли йдеться про школи для наших дітей. Я читала історії про те, що багато дітей з України взагалі ніде не вчаться, і навіть переконалася, що це правда. Але навіщо карати всіх, коли це малий відсоток від усієї української дитячої громади в Польщі?
До того ж запроваджено додатковий штраф: якщо дитина не навчається в польській школі, її батьки втрачають допомогу 800+. Я вважаю це несправедливим і принизливим.
Мій син дотепер навчався дистанційно в українській школі. Йому 16, і я записала його до польської середньої школи. Правила є правила, але я не знаю, чи піде він фізично до цієї школи. Я взагалі не знаю, як його переконати? У мене немає аргументів. А син не має наміру йти з української школи — а значить, буде тільки формально учнем польської, якого, швидше за все, з неї виключать після першого семестру. І тоді у нас заберуть 800+.
Я намагалася поговорити із сином про фінансову сторону цієї справи, пояснити, що це великі гроші, брак яких ми обов'язково відчуємо, але син не хоче навіть чути про польську школу. Він сказав, що спробує знайти роботу і заробити після уроків в українській школі, але я не повинна змушувати його вчитися в польській школі.
Ми повертаємося до цієї теми чи не щодня. Нещодавно мій син сказав, що якщо його змусять або якщо я потраплю в біду через те, що маю неповнолітню дитину, яка має виконувати польські шкільні обов’язки, але відмовляється — він втече в Україну і проблема вирішиться сама собою.
Що мені робити? Із сином у мене завжди були хороші стосунки, ми багато спілкуємося, разом вирішуємо проблеми. Але боюся, що цю проблему вирішити неможливо...
Тетяна Ричко, коуч і медіатор на Avigon.pl відповідає:
Шановна пані, змінені правила, ухвалені в травні цього року щодо осіб, які перебувають у Польщі у зв’язку зі збройним конфліктом в Україні, не мають на меті бути покаранням, вони є результатом поточних потреб і необхідністю стандартизації окремих питань.
Кожен із нас хотів би, щоб конфлікт якнайшвидше закінчився і щоб ви змогли повернутися до своїх домівок і свого колишнього життя, але, на жаль, ми не в силах цього зробити. Приймаючи нові рішення, влада дає шанс вашим дітям навчатися в нормальних умовах, і це не виключає повернення в Україну в майбутньому і продовження навчання там.
Якщо ви вирішили функціонувати в польській правовій системі та отримувати соціальні пільги, то зі свого боку також повинні прийняти ці рішення, навіть якщо вони здаються несправедливими.
З вашого листа я зрозуміла, що ваш син попередні роки не ходив до польської школи (а шкода, бо як активний вчитель я бачу, що діти, які мали таку можливість, вже акліматизувалися). І захисна реакція вашого сина мене не дивує. Проте ви не написали, в чому конкретно причина такого небажання? А це досить важлива справа.
Не маю сумнівів, що у вас хороші стосунки із сином, але, можливо, варто було б проконсультуватися з фахівцем, чому його реакція така сильна, якщо він навіть вдається до емоційного шантажу. Тут можуть бути важливі зв’язки з однолітками — діти та молоді люди часто, бажаючи бути частиною спільноти, здатні наслідувати певну поведінку та прагнути вписатися в групу.
Син вже не маленький хлопчик, але, можливо, він ще не настільки зрілий, щоб зрозуміти, що відповідальність за себе та інших передбачає прийняття певних речей. І в цьому випадку ви повинні зробити це за нього. Я щиро бажаю вам удачі в цій нелегкій справі і впевнена, що ви зможете переконати сина бодай спробувати.
Велика державна структура Państwowy Fundusz Rehabilitacji Osób Niepełnosprawnych регулярно пропонує різноманітні програми допомоги для людей з інвалідністю. Тут можна отримати дофінансування на оплату житла чи колісний візок, слухові апарати чи девайси для альтернативної комунікації, повну чи часткову оплату протезу, оплату медикаментів, продуктову допомогу, а також заняття з логопедами, психологами,спеціалістами сенсорної інтеграції.
Дітям з інвалідністю з України та їхнім опікунам за рахунок фонду надається допомога щодо часткової компенсації оплати за житло, а також великі продуктові набори та засоби побутової хімії та гігієни, а також проводиться курс занять у логопедів та спеціалістів СІ для дітей з аутизмом.
Також PFRON часто співпрацює з іншими польськими організаціями, виділяючи кошти на благодійні програми. Наприклад, спільно з Fundacja Drogi було здійснено програму «Pomoc ponad granicami» на кілька мільйонів злотих, у межах якої протягом кількох місяців надавалася всебічна підтримка дітей з інвалідністю з України. Проєкт повторювався кілька разів, адже охочих отримати допомогу дуже багато. Стежте за оновленнями.
Фонд Caritas надає підтримку мігрантам, людям у складній життєвій ситуації, а також приділяє людям з інвалідністю. Тут постійно діють різні програми допомоги — наприклад, перед початком навчального року фонд роздавав українським дітям шкільні рюкзаки з канцелярським приладдям. Ці програми можна знайти на сайті, а також на сторінці у фейсбук.
У разі складної життєвої ситуації можна звернутися до Caritas поза програмою — достатньо написати листа або прийти до офісу компанії у Варшаві. Самотнім мамам з дітьми з інвалідністю фонд може надати підтримку у пошуку тимчасового житла чи нічлігу.
Асоціація Mudita підтримує матерів дітей з інвалідністю, а також усіх інших, хто щодня дбає про своїх близьких з обмеженими можливостями. Девіз організації: «Ми не можемо змусити інвалідність зникнути, але ми можемо зробити життя цих людей кращим».
Mudita допомагає зі спеціальною терапією, реабілітацією та психологічною допомогою, а також із житлом для людей з аутизмом чи розумовими вадами. Центр також проводить юридичні консультації та організовує культурні й освітні заходи для людей з обмеженими можливостями. Іноді можна отримати фінансування на діагностику генетичних захворювань, яка є досить коштовною. Щоб отримати допомогу, потрібно звернутися до центру інтеграції, на інфолінію або написати листа.
Це велика фундація, яка допомагає людям з інвалідністю, щоб вони не тільки мали найнеобхідніше, а й були активними у кожній сфері життя.
Окремий напрям — це Centrum Pomocy Uchodźcom z Niepełnosprawnościami.
Цей проєкт надає інформаційну підтримку та допомогу у заповненні внесків на отримання державної допомоги, допомагає відкрити субконто для отримання коштів на лікування або терапію, надає супровід україномовними фахівцями на всіх етапах взаємодії. У межах проєкту Фонд Авалон надає гуманітарну допомогу, періодично роздає продуктові ваучери, а також постачає ортопедичне та медичне обладнання до різних областей України й Польщі.
12 вересня о 19.00 в межах заходів під патронатом Sestry.eu na Malta Festival 2024 в Познані відбудеться вистава Марії Бруні «Зачинені кімнати», в якій вона є не лише акторкою, але й режисеркою та драматургинею. Сьогодні пропонуємо прочитати її чутливу історію про дім.
Я народилася в місті акацій. Ні, не в Одесі, яку прийнято так називати, і яка кокетливо і по-французьки зухвало присвоїла собі цю назву, а в Маріуполі. В старому, пронизаному смородом заводів і йодистим запахом Азовського моря Маріуполі. На початку літа, коли я святкувала день народження, до цієї мішанки ароматів долучався делікатний запах квітучої акації. У червні ми їли її суцвіття, а в липні, коли вона опадала, двірники змітали по рогах подвір’я величезні пахучі купи зів’ялих квітів. Це означало початок моєї улюбленої пори, бо ми з дівчатами з подвір’я могли бавитися в гру «Курочки». Хто саме і коли з нас то придумав — я вже не знаю, але так добре і безпечно, як тоді, під час цієї гри, я ніколи більше не почувалася. Правил гри не було: ми просто виривали посередині великої купи сухої акації ямку і всідалися в неї, уявляючи, що ми мами-курки, які пильнують своїх діток, чим, звісно, доводили до шаленства місцеву двірничиху, яка мала наново замітати і збирати за нами пожовклі купи цвіту. Не пам’ятаю, як саме ми бавилися, пам’ятаю тільки, як вдихаю запах сухої акації, а розпалений асфальт пече мені дупу через велосипедки. Отак, коли наші батьки поверталися під вечір із заводів, їх зустрічав нагрітий маріупольським сонцем двір із сидячими під деревами в пилу і пожовклій акації дітьми, що оберігали своїх вигаданих курчаток, поки їхні батьки працювали. Так виглядало наше гніздо, наш перший безпечний дім.
За цей час ми змінили багато домів. Міленіали — ми легко відпускаємо, а за потреби складемо весь свій досвід в одну валізу.
Ми навчилися не зберігати листівок від друзів з дитинства і навіть першої каліграфії наших дітей. Бо це тягар і мотлох. Головне — враження. Головне — досвід і подорожі. А про найважливіше нагадає Facebook. І Facebook нагадує: 24 лютого 2022 — піша черга на кордоні з Польщею, березень — Берлін, квітень — знову Польща, потім Іспанія, знову Німеччина, Польща, перший приїзд від початку війни до Києва, знову кордон, і так далі...
Залишки родинного дому у Маріуополі. Фото авторки
«Справа в тому, що у мене немає дому...» — пісня, яка випередила свій час, як часто то буває із правдивими віршами. Ми всі її співали і всі під неї плакали. «Мені просто нема де сісти, написати свою промову». Ми пишемо свої промови в потягах і кричимо їх на мітингах. Ми хочемо бути почутими і повернутися додому, де б той дім для кожного з нас не був. Ми мандруємо і обмінюємося домівками, як сукнями з подружками перед першою дискотекою.
Після вильоту з маріупольського батьківського гнізда минуло майже двадцять років. Після виїзду з Києва — два. Дому не залишилося ані там, ані там. Тепер я кажу своєму коханому, що мій дім — це він, і мені цього достатньо. Він відповідає польською: «Кохам цє», але ми обидвоє знаємо, що це не до кінця правда, і передивляємося варіанти кредитів у Європі.
Під кінець червня акації в Польщі відцвітають, і ми збираємося до Києва. Я пишу пост на Facebook, який пам’ятає все, де питаюся, чи має хтось вільну квартиру, в якій ми можемо зупинитися за помірні гроші. Мені відповідає знайома незнайома дівчина Влада. Влада, як і я, акторка, тимчасово живе із сином у Варшаві. Ми ніколи не бачилися і познайомилися в одній із творчих груп на тому ж самому Facebook.
«Напевно не зрозумієш», — пише вона, — «всі мої друзі-кияни сміються і кажуть, що я божевільна. Але я продовжую знімати ту хату у Києві, плачу за неї, бо дуже хочу колись туди повернутися»
«Чому ж не зрозумію?» — відписую, — «розумію. Зараз кожен робить так, як йому відчувається безпечніше».
«От!» — підхоплює Влада. — «Ти теж не в Україні, тому відчуваєш, як це!»
Так, відчуваю... У пам’яті постає сірий шорсткий асфальт, який дряпає руки, коли я намагаюся вирити в сухій акації ямку для свого гнізда.
«Тобто? Зовсім незнайома дівчина запропонувала нам пожити в її порожній квартирі?» — питає мене мій польський партнер. — «Це взагалі ок?»
«Це ок», — відповідаю я. — «Ми українські акторки, це наше «ком’юніті», я б зробила так само».
Наприкінці липня ми приїздимо до квартири Влади. Ключі нам віддає сусід, і на кухонному столі я бачу три свіжі цибулини і соняшникову олію. Розумію, що то він купив нам те, що сам собі зазвичай забуваєш купити. Я ходжу по квартирі, вивчаю її, і мені вже здається, що ми знайомі з її власницею. Бачу на холодильнику прикріплений магнітом список бажань, які так подібні до довоєнних моїх, малюнки Владиного сина, ікони і родинні фотографії.
«Тільки не прибирай по собі!» — пише Влада, — «ми й так не скоро повернемося».
Список бажань на холодильнику Влади у Києві. Фото авторки
Звісно, я приберу. Від зміни води в мене сохне шкіра, і я виявляю, що забула лосьйон для тіла. У ванні я знаходжу якийсь. Дивлюся на термін придатності — закінчується за пів року. Влада навряд чи до того часу повернеться. Фірма українська, бюджетна.
«Тобто? Ти просто взяла лосьйон для тіла у дівчини, яку ти ніколи не бачила? Це взагалі ок?»
«Це ок», — іронічно відповідаю я, — «Влада не скоро повернеться. Це прояв поваги до цього лосьйону і його українського виробника». Мій поляк теж бере краплю і натирає пересохлі від довгої подорожі руки.
Я продовжую оглядати квартиру і розумію, що, незважаючи на суперпросторе планування, в ній немає жодних цільних двох стін. Вікно у ванній кімнаті і коридор, нашпиговані скляними дверима, колись би мені видалися «суперлюксом», але у воєнні часи — це не те, чого потребуєш найбільше, це взагалі не ок. Тієї ж ночі на територію України летить тридцять кацапських дронів...
«І вам здрастє, йобані сусіди, велком хоум», — думаю я і йду на пошуки укриття. ППО, що розташоване близько до нас, гупає як шалене. Я подумки дякую ППО, розумію, що все ж таки відвикла від київських реалій, і йду на пошуки укриття. Треба знайти нам гніздо, думаю я, і оглядаю сучасний під’їзд, який теж увесь у скляних вікнах до підлоги. Спускаюся нижче, замість підвалу — коридор і приватні комори. На одній з них виламано замок, і влаштовано щось на зразок бомбосховища, посередині якого абсурдно, кумедно і гордо стоїть комп’ютерне крісло з накинутим білим хутром. Таким, як продають у Буковелі для туристів. Мрія українського айтішника, жартую подумки, і йду нагору по дочку і коханого. Коли ми спускаємося, дочка питає:
— Мамо, але ж це чиєсь особисте приміщення. Дивись, тут замок є… Це взагалі ок, що ми сюди входимо?
— Це ок, — відповідаю я, — бо замок до нас уже зламали місцеві, а ще на нас летять шахеди.
Дочка крутиться на стільці.
— Мамо, дивись, в цьому хутрі затишно, як у гнізді! Ма, дивись, я курочка!
Тимчасове гніздо в автівці. Дочка. Фото авторки
Наступного дня ми їдемо до моїх старих батьків. Я доволі пізня дитина другого зрілого кохання. Зараз, після першого шлюбу молодості, я нарешті розумію те, що колись так довго мені намагалася пояснити мама. Батьки переїхали з Маріуполя до Полтавської області в тринадцятому, коли на моє рідне місто впало кілька перших російських бомб біля театру, якраз біля нашого двору з акаціями. Тоді я імпульсивно запропонувала батькам переїхати. Купили за копійки напів розвалену хату в селі на краю світу на OLX, завантажили що могли у вантажівку і переїхали. Моя старша сестра, дружина військового, гнівалася і кричала на нас, що ми як діти, що Маріуполю нічого не загрожує, бо там є свої патріоти. Що батьки старіють і мають жити в місті, а не в чорта на рогах. У березні 2022-го, коли на Маріупольський театр впаде авіабомба, а чоловік моєї сестри буде одним із перших поранених, вивезених з оборони Маріуполя до лікарні в Дніпрі, ми будемо чекати на повідомлення від моєї сестри і не знатимемо, чи залишилася вона в театрі, чи встигла втекти.
По дорозі до села, на місцевих ямах, у нас відпадає металевий захист на машині, і мій Сітроен, як гумові кеди у дитинстві, «просить їсти». При дорозі нас зустрічають дві кури. Сестра дзвонить з Києва.
— Ви доїхали? Там курей треба зарізати, татові складно ходити за ними. Ти їх купила, ти і забивай. Я тобі не допоможу, ми нарешті хату в Києві зняли, переїжджаємо. Ненавиджу це грьобане місто. Ціни, наче війни немає, геть показилися.
Обіймаю батьків. Відчуваю, як їхні тіла в пальцях зробилися глевкі і невловимі. Чи то в мене пальці оніміли
— Здай кров, — перше, що каже сестра при зустрічі в Києві. — Бліда, як штукатурка.
Згадую всі тіктоки про українців, які по поверненню додому по лікарнях бігати починають, бо у нас, як виявилося, швидше і дешевше. Здаю кров і згадую, чому мені відмовляли у бажанні бути донором. Анемія. Лишаються нирки і печінка, але то після смерті, — думаю я.
— Випий таблетку заліза, — нагадує мені мій польський коханий, — і поїж.
Їм курятину з магазину. «Треба їх якось зарізати», — думаю.
— Кажу, зарізати треба. Старі вже, а я не знаю як.
— Заріжемо, — спокійно відповідає мій коханий і продовжує розмову з батьками.
Табличка з радянських часів на стіні київського будинку сестри. Фото авторки
Він польською, вони ламаною українською, бо ж усе життя говорили російською, а мій поляк її і не чув. Ми вдома з донькою українською говоримо. Крадькома поглядаю на нього: доктор гуманітарних наук, викладач французької літератури XIX століття, який хоче для моїх батьків зарізати двох старих українських курей, відкладає курячу ніжку на бік тарілки, бо звик до філе, а кості обгризати не любить.
— Все ок, — повторює, — треба, то завтра заріжемо.
Я згадую всі ці страшні заголовки в газетах 90-х років, які я тихо витягала з-під батьківського телевізора. «Інтересна газета», чи якось так… А там кримінальна хроніка: «Зарізав задля коханої жінки», «Жорстока любов», «Любов і ніж». Поглядом дякую своєму коханому і йду через дорогу до сусідки Світлани. Наступного ранку обскубані кури лежать на батьківському столі, тільки голови в череві нагадують, що це ті, наші кури. Світлана їх туди склала, бо після забиття тварини нічого марнувати не можна. Це прояв поваги для неї. Виймаємо голови, ріжемо птахів на бульйон.
— У житті курятини не їстиму, — каже мій поляк, — але бульйон їсть.
Дивлюся, як їдять мої старі батьки, і думаю: чи буде наступного разу, коли ми всі так по черзі дмухатимемо на гарячий бульйон, мовчки їстимемо і тільки поглядами перевірятимемо, чи всім смакує, чи, може, хтось із ввічливості удає?
— У житті такого жирного і смачного бульйону не їв, — каже мій доктор гуманітарних наук.
— Бо то домашній, — відповідає мама. — Краще за домашній нічого немає.
Через тиждень я ще раз дочиста вимиваю сільський батьківський дім, обіймаю столітню березу коло нього, трохи молодшого за березу батька і ще трохи молодшу за батька матір. Ми повертаємося до Києва
— Пластикова поличка для взуття, — заявляє мені сестра, — тільки складана і легка, щоб зручно було переїжджати.
Вони з чоловіком нарешті знайшли недорогу квартиру для довготривалої оренди в Києві і чекають на новосілля.
— Може, щось інше? — питаю я. — Поличка для взуття — це якось не святково...
— Яке тут свято? — обурюється сестра. — Головне, що практично, хто знає, на скільки ми в цій хаті. Хазяйка прибахнута на всю голову. Сама сидить за кордоном, ракетами не лякана, а зайвої дірки в стіні продірявити не дозволяє, бо от-от хоче повернутися. Якби я мала квартиру, то так би віддала біженцям, щоб люди собі жили. Але моя маріупольська дотла згоріла, так що нема що і кому віддавати, то, може, воно й на краще. А! Ще чайник, — пригадує сестра. — Тільки не електричний! Він нам тут тепер ні до чого, бо світла немає.
По дорозі купуємо чайник. Ніжно блакитний, такий, як побілка на стовбурах акації у дитинстві навесні. «Дерева в підколінках», — жартувала я про себе в дитинстві, — «до школи готуються». Чайник купуємо череватий і зі свистком. На вечерю приходить племінник із дружиною. Сестра готує курятину, ми напиваємося і танцюємо.
— Зі мною він так не танцює, — киває на нас дружина племінника моєму коханому.
— Вона зі мною так теж, — посміхається мій поляк у відповідь. Наче вони знову діти.
Племінник народився, коли мені було дев’ять. Я була рада, бо отримала повний родинний комплект: когось, хто молодший за мене, з ким можу бавитися і ким опікуватися, маючи вже при цьому набагато старшу від мене круту, дорослу сестру. А ще незалежну, рішучу, суперстильну і дуже вродливу. Сестру, яка включала мені на магнітофоні рейв і брала на всі вечірні прогулянки з друзями. Мене не соромилися, мене катали на дорослих атракціонах у міському парку, і я почувалася щасливою і безпечною.
Сестра сидить за столом, п’є черговий келих вина і намагається жартувати. Тільки от жарти її саркастичні й гіркі. Виходить на кухню поставити чайник і на якийсь час зникає. Я виходжу за нею.
— Я ж спеціально зі свистком купила, — кажу, — як кипітиме, засвистить.
— Мені майже п’ятдесят років, — тихо каже сестра. — Мій чоловік інвалід, а я вперше в житті зняла чужу квартиру в чужому місті. Я хочу додому, — каже сестра і починає плакати. — Я так хочу додому
Обіймаю її. Мовчу. Гладжу по голові, по обличчю, як вона мене в мої найгірші моменти, і думаю: «Так, рідна, я теж... я теж».
У друзів, Львів. Фото авторки
Під кінець нашого перебування у Києві ми вже майже не реагуємо на тривоги. Сон вночі робиться стабільнішим, але вранці все одно почуваєшся невиспаним. «Повітряна тривога, пройдіть, будь ласка, в укриття», — сповіщає телеграм-бот.
— Це тільки шахеди. Всралися в Курську, а тепер лякають, підараси. Спимо!
За пару тижнів ми стали злі й саркастичні, як і всі кияни. Лежу головою до вікна і пригадую цукерки «Вечірній Київ», які я колись любила. Тепер Київ вечірній все такий самий солодкий, тільки з присмаком люті і заліза в роті. Чи то в мене після гематогену з аптеки таке відчуття?
— Грьобана анемія і йобана русня, — бурмочу я собі під ніс, — нічого, у Польщі виспимося. — Я перевіряю сон своєї дочки, пригортаюся до коханого і провалююся у сон.
— А ви знали, — звертається до нас пані з прикордонної служби на зеленому коридорі, — що якщо в машині є громадянин Євросоюзу з польським паспортом, то ви можете тією дорогою в’їжджати без черги? Бо тут цих бусиків з українцями купа. Дарма ви так довго стояли і навіть не запитали...
— Але ж мої дівчата з українськими паспортами... — відповідає мій партнер.
— То неважливо, — авторитетно крутить головою пані з прикордонної служби. — Головне, що пан має польський паспорт. Наступного разу знатимете! І не везіть української горілки більше пляшки, оштрафують, а штраф залишається в системі назавжди!
— Не будемо, — відповідаємо. І дивимося, як жінки з того самого українського бусика розкладають свої речі перед працівниками митниці на дорозі. «Багаж дістати і відкрити, дістати і відкрити...»
Я прокидаюся у своїй орендованій польській квартирі від звуку літака за вікном. Щойно мені снилося, що я в Маріуполі, тікаю від бомбардувальника
Забігаю до своєї дитячої кімнати і розумію, що двох стін нема. Тільки вікно. Крізь вікно на мене дивиться своїми великими чорними очима приазовська гречанка — моя бабуся Марія. За її спиною в саду стоять ще якісь жінки. Красиві й якісь такі горді й пихаті. «То жінки мого роду», — кажу я собі уві сні.
Гніздо лелеки у батьківському селі. Луговики, Україна. Фото авторки
— Бомбардують! — кричу я їм. — Маріуполь бомбардують! Жінки дивляться на мене і мовчать. Не чують чи вдають? — думаю я. — Здригаюся всім тілом і прокидаюся.
За сніданком помічаю, що поки нас не було, на горіховому дереві за нашим вікном з’явилося маленьке гніздо.
— Цікаво, що то за пташка звила? — питаю я вголос. Донька розглядає яйце в своїй тарілці.
— Це ти на ринку домашні, поки я спала, купив? — питаю коханого.
Дочка розбиває жовток, розмазує його по тарілці і вимочує ним хліб.
— Такий жовтий жовток, — каже. — А смачний!
— Бо то домашнє, — відповідає мій поляк. — А домашнє — то найсмачніше.
Хто має право проходити лікування від алкоголізму за NFZ?
Почнемо з того, що обов'язкове медичне страхування дає право на безкоштовне лікування від алкоголізму навіть тим, хто не працює та не сплачує внески до ZUS. Громадяни Польщі для цього мають звернутися до державної клініки, а у випадку з іноземцями, які не мають страхування, має бути ще й рішення суду про необхідність лікування.
Направлення до клініки для лікування залежностей (у Польщі це називається Poradnia Leczenia Uzależnień) видає сімейний лікар або терапевт, але у разі критичної ситуації можна звернутися безпосередньо до порадні. Там лікар проведе огляд та ухвалить рішення про подальше лікування. Poradnia Leczenia Uzależnień має договір із Національним фондом охорони здоров'я Польщі. Забронювати час у найближчій порадні вашого міста можна онлайн. Для цього потрібно:
2. У графі przypadek вибрати «stabilny». Це означає, що вам не потрібна екстрена медична допомога. Потім обрати місто, воєводство й натиснути кнопку «wyszukaj»;
3. Програма відразу запропонує вам усі доступні клініки з адресами, а в короткому описі буде видно найближчу дату прийому. Також тут можна побачити відгуки інших пацієнтів.
У разі державної програми тип лікування обирає та призначає лікар, узгодивши його з пацієнтом. Зазвичай це медикаментозний метод, коли вводиться препарат, що викликає огиду до алкоголю на тривалий час.
Протверезіти, а потім лікуватися
Завантаженість державних клінік по лікуванню залежностей зазвичай не надто висока, і часто навіть у великих містах можна потрапити на прийом протягом тижня. Але головною умовою при зверненні до польської клініки є стан пацієнта. Він повинен сам усвідомлювати проблему і хотіти лікуватися.
У межах безкоштовної допомоги людину не приймуть, якщо вона буде в стані алкогольного сп'яніння чи абстиненції. Варіант примусового лікування, а також коли до порадні звертаються родичі, не розглядається. У такому випадку лікар порекомендує нормалізувати стан та звернутися за кілька днів.
Якщо похмілля не загрожує життю, то зняти його швидко (прокапатися) можна лише у приватному медичному центрі. Однак, якщо після тривалого вживання алкоголю у людини спостерігаються судоми, втрата свідомості, блювота, що не припиняється, слід викликати швидку медичну допомогу. Коли буде знято інтоксикацію, лікар дасть направлення до нарколога. Лікування алкоголізму в межах NFZ найчастіше амбулаторне, потрапити в стаціонар вдається рідко і тільки в тому випадку, коли потрібно вводити препарати внутрішньовенно та під контролем лікаря.
Чи можна у Польщі вилікувати людину від алкоголізму примусово?
Так, така опція існує, але тільки за рішенням суду, коли людина не усвідомлює свою проблему і не хоче боротися із залежністю.
У Польщі з 1982 року існують норми Ustawy o wychowaniu w trzeźwości i przeciwdziałaniu (Закону про виховання у тверезості та протидії алкоголізму). Відповідно до цього закону, примусове лікування від алкоголізму здійснюється, якщо:
• людина систематично порушує громадський порядок і на неї надходять скарги;
• відмовляється від роботи;
• має місце деморалізація неповнолітніх. Наприклад, батько регулярно пропонує скуштувати спиртні напої дітям;
• загроза розлучення або розпаду сімейного життя через пияцтво.
Подати заяву, яка ініціює примусове лікування, може будь-яка зацікавлена в цьому особа: роботодавець, повнолітній член сім'ї, педагог, сусіди.
Заяву приймає Gminna Komisja Rozwiązywania Problemów Alkoholowych (Комісія при гміні щодо вирішення проблем, пов'язаних з алкоголем). Це спеціальна структура, яка діє за місцем вашого проживання.
Також потрібно у довільній формі описати проблеми, які створює людина, що потребує примусового лікування від алкоголізму. Після подання заяви збирається спеціальна комісія, яка вирішить, чи потрібна людині допомога у позбавленні залежності.
Важливий етап — збір доказів для спецкомісії. Поліцейські рапорти, свідчення сусідів та колег, довідка з витверезника, виклик швидкої допомоги та будь-яка медична документація можуть послужити вагомими доказами. А якщо алкоголік є причиною насильства у сім'ї, то рішення комісії на користь лікування буде однозначним. Далі комісія гміни звернеться до суду, який і винесе відповідну ухвалу. Вся процедура для ініціатора безкоштовна включно із судовими витратами. Можна також звернутися одразу до суду самостійно, але тоді доведеться сплатити судовий збір.
Обов'язок пройти примусове лікування зберігається протягом двох років, якщо цього потребує стан пацієнта.
Примусове лікування може бути як амбулаторним, так і стаціонарним, коли людину ізолюють від суспільства, направляють на групову терапію та індивідуальну терапію з психологом. Якщо навіть після суду залежний не згоден із необхідністю проходити лікування, то суд має право застосувати примусові заходи, прийняти рішення про недієздатність і повністю ізолювати людину від суспільства в спеціальній медустанові.
Платне лікування алкоголізму у Польщі: від 7 до 12 тисяч злотих
Існує чимало рехабів та медичних центрів, де можна пройти платну терапію позбавлення залежності, а також екстрено прокапатися при передозуванні алкоголем. У Польщі ці центри називаються Prywatny Ośrodek Leczenia Alkoholismu — саме це можна ввести в гугл і вибрати центр у своєму місті.
Ціни немалі, проте ці послуги користуються популярністю. У середньому місячне перебування в рехабі з психологічною корекцією коштуватиме від 7 до 12 тисяч злотих. А ось екстрена детоксикація (з неї зазвичай і починається лікування у центрі) коштуватиме ще від 4 до 9 тисяч злотих — залежно від стану пацієнта. Щоб полегшити перші дні тверезості та мінімізувати синдром відміни, внутрішньовенно вводять вітаміни, заспокійливі препарати, відновлюють водний баланс та рівень глюкози, насичують організм вітамінами та електролітами. Як правило, у перші дні людині потрібна особлива увага, а далі з нею працюють психолог та група підтримки, призначаються препарати, які знижують потяг до спиртного.
Якщо у вас є проблеми з алкоголем, можна безкоштовно приєднатися до групи анонімних алкоголіків у своєму місті за посиланням.
Зустрічі зазвичай проводяться раз на тиждень і вони анонімні. Із залежними працюють психолог та волонтери.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
