Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
9-й фестиваль — це не лише огляд українського кіно, а й простір для роздумів про спільні цінності, складні моменти та майбутнє під час війни.
Під час попередніх фестивалів було показано 300 фільмів: найкращі сучасні українські ігрові, документальні, короткометражні та анімаційні стрічки; роботи, відзначені нагородами міжнародних фестивалів, українські претенденти на премію «Оскар».
UKRAINA! відвідали понад 90 кінематографістів. Було організовано 70 супутніх заходів: виставки, майстеркласи, дискусії та концерти. Які емоції та історії стоять за цим фестивалем, який з кожним роком набуває все більшого значення на польській культурній мапі?
Чому саме Україна?
Я не українка, у мене немає українського коріння чи родини в Україні, але з кожним роком у мене з'являється все більше і більше друзів-українців. Я зацікавилась цією темою після Майдану та анексії Криму.
Працювала тоді у кінотеатрі «Люна» і організовувала фестивалі різних країн, особливо тих, які маловідомі. Робила фестиваль африканського, румунського, афганського кіно.
Приїхала до нас, зокрема, Діана Сакеб, яка показувала свій документальний фільм «25 відсотків» про шістьох жінок в афганському парламенті. Цифра 25 відсотків у назві фільму була пов'язана з квотою місць для жінок. Сьогодні це звучить як казка, адже становище жінок в Афганістані драматичне, вони майже нічого не можуть робити, навіть вийти на вулицю без чоловіка, батька чи брата. А ще зовсім недавно вони засідали в парламенті та могли вирішувати, як розвиватиметься їхня країна.
Тому мене завжди цікавили теми, не хочу сказати, що складні, але маловідомі, які могли би бути цікавими для нас, європейців
У Польщі ми були абсолютно не знайомі з українським кінематографом. Російське кіно було дуже розрекламованим. Коли ми починали, я також не раз чула запитання від журналістів: «А чи є щось цікаве в українському кінематографі? Адже це ж пострадянське кіно». Насправді так не було і не є.
Український кінематограф, особливо після Майдану, попрямував у напрямку європейського. Кінематографісти навчаються в європейських школах — у Лодзькій кіношколі, у Школі Вайди, у Варшавській кіношколі. Фільми, які знімаються, є українськими, вони спираються на українську ідентичність, традиції, пам'ять і, безумовно, мають європейський рівень.
Це європейське кіно зі східною душею.
Як ти пізнавала це кіно?
Разом із глядачами та авторами. Цього року Тарас Дронь покаже свій другий фільм «Скляний дім», а в мене в пам'яті його перша стрічка. Дуже цікаво спостерігати за тим, що відбувається в українському кіно, адже рідко хто з режисерів має стільки матеріалу для створення фільмів, як режисери з України. Зрештою, останні 10 років Україна пережила Майдан, анексію Криму, війну на Донбасі і тепер повномасштабну війну в Україні.
Це великі виклики, але також багато цікавого матеріалу та натхнення для створення фільмів
2022 рік також змусив мене зовсім по-іншому подивитися на Україну, на режисерів, які були на червоній доріжці нашого фестивалю в листопаді 2021 року, коли ми говорили про плани та дискутували про майбутнє українського кіно. І я пам'ятаю, що саме Тарас Дронь сказав, що мріє робити універсальне кіно, більше не показуючи війну в Україні, бо дбає про те, щоб це кіно мало ширший резонанс, що тема війни в Україні вже втомила глядачів у світі.
Те ж саме сказав і Олег Сенцов, якому поставили запитання: «Фільм «Носоріг» жорстокий. Ви стільки років пробули в російській неволі, бачили звірства і тепер хочете показати їх на екрані?». На що Сенцов відповів: «Зовсім ні, наступний фільм я хочу зняти для дітей, показувати на екрані красу, щастя, любов».
Не так сталося, як гадалося. Олег на фронті, а Тарас волотнерить, організовує збори для армії, постійно їздить. Він збирає пожертви, допомогу і перевозить в Україну.
Ми, як фестиваль, також активно долучилися до допомоги Україні. У 2022 році організували близько 200 благодійних показів українських фільмів по всій Польщі. Почали співпрацювати з кінотеатрами, які дуже радо долучитися до цієї акції. На що раніше не можна було розраховувати, бо вони не цікавилися українським кіно.
Останні два роки ми нагадуємо людям, що в Україні триває повномасштабна війна. Це також те, для чого ми робимо наш фестиваль
Минулого року ми підготували панельну дискусію на тему акторів, які приїхали до Польщі і намагаються знайти свій шлях в індустрії. Це була дуже цінна зустріч. Як знайти роботу в Польщі? Найголовніше — вивчити мову і чесно говорити про свої професійні вміння.
Цьогоріч я дуже очікую на продюсерську дискусійну панель, де зустрінуться продюсери з Польщі та України, і ми зможемо поговорити про конкретику, про співпрацю та можливості підтримки українського кінематографа та українських продюсерів. Я сподіваюся, що буде представник Польського кіноінституту, тому що досі більшість європейських країн субсидували українське кіно, а Польський кіноінститут підтримував польські фільми про Україну. Наприклад, «Під вулканом» Даміана Коцура, в якому немає жодного польського слова. Мені дуже приємно, що такий фільм є польським кандидатом на «Оскар». Але я також за те, щоб українці могли знімати фільми про себе, бо вони зроблять це найкраще.
Українські кінематографісти також говорять про те, чи зараз вдалий час для художніх фільмів про війну. Чи не зарано для цього?
А який твій улюблений український фільм?
Моїм улюбленим фільмом протягом багатьох років є «Забуті» Дарії Онищенко з Мариною Кошкіною в головній ролі. Це фільм 2019 року, але його дія відбувається в окупованому російськими сепаратистами Луганську. Він розповідає про вчительку української мови, яка більше не може викладати українською і змушена перейти на російську. Вона стикається з жорстокою реальністю, в якій її друзі та колеги по роботі раптово підкоряються новому режиму. Вона ж абсолютно не в змозі з цим змиритися і відчуває себе дуже ізольованою. У фіналі головна героїня виїжджає з родиною до Києва, бо не має іншого вибору і хоче почати там нове життя. Але і в Києві вона відчуває себе самотньою. Це дуже цікава історія. До речі, мені дуже подобається Марина. Вона також знімалася у фільмі Тараса Дроня «Із зав'язаними очима». Тендітна, але сильна у своїх ролях. Цей фільм також можна вважати одним з моїх улюблених.
Мені подобаються маленькі жіночі історії, жінки, які змушені шукати свій шлях у складних обставинах, де їх не приймають або змушують жити всупереч собі, і все ж вони борються за те, щоб жити інакше, не піддаватися тиску ззовні
А раніше була така секція у програмі фестивалю?
Так, роками маємо «Жіночі історії». Але, знаєщ, це також пов'язане з тим, що зараз жінки в Україні вийшли на перший план і знімають кіно. Дуже хороші режисерки, які творять авторське кіно: Тоня Ноябрьова («Ти мене любиш?»), Ірина Цілик («Я і Фелікс»), Марина Ер Горбач («Клондайк»), або Наталя Ворожбит, яка також є чудовою драматургинею і зробила прекрасний фільм «Погані дороги». Ми мали щастя показувати їхні фільми і приймати їх на нашому фестивалі. З чоловіками інша ситуація, тому що вони змушені були залишитися в Україні, або служать в ЗСУ і знімають на фронті. Цього року ми покажемо документальний фільм «Реал» Олега Сенцова, в якому задокументовані військові дії. Він просто ввімкнув камеру в окопі та знімав наживо. Це може бути дуже цікаво.
Як ти би описала глядача/глядачку Кінофестивалю UKRAINA!?
Наша глядачка — це жінка приблизно від 25 до 55 років. Це наша основна аудиторія. І незалежно від країни, тож у нас їх порівну. Польки і українки. Але знаєщ, те, що я зараз кажу, не є відкриттям, тому така статистика в театрах, на концертах та інших культурних заходах. Основним споживачем культури є жінка.
І слово «культура» — теж жінка.
Так, так, кажуть, що чоловіки правлять світом, але в культурі домінують жінки, в управлінні також. У нас є міністерка культури і голова Польського інституту кіно, жінки творять культуру. Особливо зараз.
Початком було те, що ми з Мартиною Лях хотіли показати українське кіно польському глядачеві. Але фактично від самого початку на нашому фестивалі були і поляки, і українці. Поляки на початку вивчали українське кіно. Виникали питання: «Чому ці фільми російською мовою?». Це також було пов'язане з тим, що для того, щоб фільм мав ширший резонанс, потрапляв на більші ринки, мав ширшу аудиторію, продюсери робили фільми російською мовою. Відомо, що згодом мовний закон призвів до того, що фільмів українською мовою з'являлося все більше і більше. Зараз, після 2022 року, ситуація зовсім інша. Навіть ті українці, які не переймалися тим, що розмовляють російською, бо це була їхня домашня мова, зараз починають розмовляти українською. Їхні батьки вдома говорять російською, а вони відповідають їм українською.
Що б ти порекомендувала на цьогорічному Кінофестивалі UKRAINA!?
Дуже важливою буде дискусія про дезінформацію та маніпуляції в медіа. Тому що я не приховую, що нам досі доводиться боротися з негативними коментарями під нашими постами у Facebook. Зараз працює штучний інтелект, який створює настільки оригінальні коментарі та профілі, що ми вже не в змозі розпізнати, чи це справді людина, яка дійсно так думає, чи це найнятий робот. Я хочу підняти ці питання на цій дискусії та почути практичні коментарі про те, як розпізнати маніпуляцію та як з нею боротися.
Запрошеною спікеркою на дебатах буде, зокрема, Аня Татар з асоціації «Ніколи знову», яка бореться з хейтом у Польщі не лише проти українців, а й проти ЛГБТ-спільноти, біженців з різних країн.
Чи може ця жінка-культура нас об'єднувати?
Однозначно так. Українська і польська культура насправді не дуже відрізняються одна від одної.
Прекрасним було польське єднання в допомозі українцям! Звичайно, у нас є складні моменти в нашій історії. Волинь, безумовно, є одним з них, і ми не вирішимо його. Я думаю, що рано чи пізно нам доведеться змиритися з цією історією, тому що уникання теми теж ні до чого не призводить. Але, безумовно, зараз не найкращий час, щоб це вирішувати.
Зараз, коли в Україні триває війна і українці воюють, перш за все, за збереження своєї країни.
Але є також моменти в історії, які нас об'єднують. Ми знаємо, що означає бути під російським впливом або бути під домінуванням Росії, тому що, зрештою, Польща теж протягом 50 років була країною під сильним впливом Радянського Союзу, і ми розуміємо, що таке російське домінування і маніпуляції. А західні країни не можуть цього зрозуміти.
Журналістка й театральна фотографка. Магістр журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Безцінний досвід отримала в легендарній львівській газеті «Поступ», де відповідала за сторінки про культуру у світі. Друкувалась у численних виданнях в Україні й за кордоном. 10 років була авторкою українського тижневика «Наше слово» (Варшава). Велику добірку текстів можна прочитати в розділі «Штука» Zbruc.eu. Співтворить українську секцію Culture.pl. Стипендистка програми «Gaude Polonia» — 2020 з проєктом театральної фотографії.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
.avif)
