Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Один із міфів про євроінтеграцію України стверджував, що в країнах західної цивілізації людям заборонено садити городи та продавати власноруч вирощену сільськогосподарську продукцію. Пропагандисти цього фейку закликали подивитися на місцеві прибудинкові території. Там же нічого не росте, окрім газонів та квітів! «У них заборонені базари, їм не можна тримати свійську птицю та тварин», — такі коментарі можна було не лише прочитати у соціальних мережах, а у й почути у розмові із реальними людьми.
Sestry поговорили з кількома українками, які вирощують городину в країнах свого перебування. Вони запевняють: заборон на це не існує, але є інша причина, чому місцеві люди рідко захоплюються городництвом. Такої родючої, багатої землі, як в Україні, ніде більше немає.
«Я привезла шматочок землі з дому, куди ніколи більше не повернуся»
Інна Поляк — родом з Харківщини. Її тато — білорус, мама — українка із Слобожанщини. До жовтневої революції предки по лінії матері були заможними селянами. У селі Рясне на Слобожанщині «працювали, як прокляті», але мали все: поля, худобу, коней з возами, брички, крамницю, круподерню.
— Радянська влада розкуркулила їх, а зараз історія йде по колу, — каже Інна, – я виросла на Харківщині у приватному будинку — це маєток мого прадіда, який дістався нашій родині у спадок.
24 сотки, де родив кожен клаптик: запашні яблука та груші, налиті солодким нектаром абрикоси, велетенська, але ароматна полуниця та малина. Не було жодного куща чи дерева, які б не приносили плодів
Коли почалася повномасштабна війна, Інна виїхала до Чехії, потім забрала до себе маму. Тато відмовився виїжджати, а згодом наклав на себе руки.
— Повернутися у цей будинок я більше ніколи не зможу, — каже Інна, — це занадто болючі спогади, проживання травмуючого досвіду. Ми його продали за безцінь, просто, щоб не розсипався. Наостанок, прощаючись з будинком, я набрала горщик землі з рідного городу і викопала кущ полуниці. Ту, що тато садив…
Інна каже, що в юності ненавиділа роботу на городі. Так сильно, що втекла звідти до великого міста. У Чехії вони поселилися на сході країни, у містечку, яке розташоване біля підніжжя Білих Карпат. Земля там набагато гірша, якщо порівнювати з українською. Неродюча, суцільна глина. Коли копаєш, то липне до лопати, ніяк не зчистити її. Все, що росте: не так пахне, смакує, як вдома.
— Однак люди садять тут городи, — розповідає Інна, — йдеш вулицею, а все місто у маленьких городах. У кого немає власної землі, той садить на двох-трьох грядках картоплю просто під балконом.
Якось Інна проходила повз одного з таких городів та побачила до болю знайому картинку: дерев'яні тички, на яких підв'язані помідори, а між рядками чорнобривці.
Знічев'я вона залилася сльозами, які не можна було вгамувати. Така нестерпна туга за рідною землею охопила її, таке велике бажання виростити щось своє.
— Спочатку знайомі дали невелику ділянку землі, там посадила полуницю, — згадує Інна свій перший досвід вирощування городини на чеській землі, — потім вже біля квартири почала обробляти землю. Засіяла базилік — насіння привезла з України. Чекаю, що виросте щось своє, рідне, найсмачніше. Посадила на балконі чорнобривці й тепер, наче вдома.
Інна ділиться спостереженнями, що не можна уникнути голосу рідної землі, навіть якщо втікала від цього все життя
Місцеві люди самоідентифікують себе не чехами, а мораванами. Називають себе «часникові люди», гордо кажуть, що з «селюків». Вони дуже тяжко працюють на своїй не дуже родючій землі.
— Поруч зі мною маєток лікарки, в Чехії вони добре заробляють, але вона щороку садить город, — каже Інна, — а ось, показує фото, городи моєї місцевої подруги. Вона працює в IT, має великий будинок, кілька авто, але город садить, бо це для неї святе. В цьому українці дуже до місцевих людей подібні. До речі, у нас навіть з чехами лексика сільськогосподарська подібна. Чеською лопата — lopata, плуг — pluh, млин — mlýn, пшениця — pšenice, жито — žito. Земля — різна, а душа у нас одна, хліборобна.
«Підвіконня у хостелі ми перетворили на город»
Олена та Артур Олейники — подружня пара з Миколаєва. Зараз вони мешкають в Польщі, в хостелі міста Катовіце. Познайомилися вісім років тому на інтернет-форумі. Там спілкувалися українці, робота нирок яких підтримується завдяки гемодіалізу.
—– Я була в глибокій депресії в той період, — ділиться Олена Олейник, — на форум прийшла в пошуках порад. Це мій другий шлюб, у першому завагітніла, мала цукровий діабет І-го типу. З лікарні, куди потрапила з ускладненням, повернулася без дитини, без чоловіка та без працюючих нирок. Почала шукати інформацію, як мені жити далі. Артур теж жив на гемодіалізі. Почали спілкуватися, жодного разу не бачивши один одного навіть на фото. Якось він запропонував: «Поїхали разом до Львова?» Я віджартувалася, що мене батьки не відпустять з незнайомцем. Тоді він написав, щоб зустрічала його у Миколаєві. Приїхав і ми більше ніколи не розлучалися.
Любов до землі, до городництва в їхній парі почалася з Артура. Де б він не жив — там завжди були грядки з огірками, помідорами, зеленню. Сам робить консервацію. До повномасштабної війни у пари був невеликий бізнес: вони прибирали офісні приміщення та приватні квартири.
— Повномасштабну війну зустріли у Миколаєві. Я була після ковіду, пересувалася на інвалідному візку, не могла дихати без кисневого апарату, тричі на тиждень ми мали проходити процедуру гемодіалізу, — згадує Олена, — тож купили квитки по 5000 гривень до Львова, та вирушили в довгу дорогу.
Олена показує на велику помаранчеву валізку. Інвалідний візок та ця валізка, вщент заповнена ліками, єдине, з чим вони приїхали до Польщі. Зараз їхні ліки займають дві величезні шухляди.
— Спочатку була зупинка у Перемишлі, — каже Олена, — там ми змогли нарешті пройти процедуру гемодіалізу, потім нас взяла до себе жити родина з міста Забже, це Сілезьке воєводство.
Свій перший «польський город» українська пара створила на балконі в Забже. З дозволу господарів посадили у велику миску розмарин, базилик, цибульку на перо, а потім їх вже було не зупинити — жартує Олена.
— Польська родина нас дуже добре розуміла, це старше за віком подружжя, яке має власну дачу та дуже любить там працювати, пригощати свою велику родину та гостей власноруч вирощеною полуницею, ягодами, овочами, — говорить Олена, — коли теплішає, пані Рената, якій 70 років, рано-вранці сідає за кермо та їде на свою дачу. Проживши півтора роки в родині, Олена та Артур залишаються з ними у дуже теплих стосунках. Однак вирішили переїхати в Катовіце. Це місто, де Артуру зробили операцію з пересадки нирки, на таку саму операцію чекає Олена. Логістично їм простіше всі процедури проходити тут.
Зараз вони живуть в хостелі, на підвіконні якого вирощують свій маленький город. Там туляться горщики з цибулею, щавлем, який в Польщі у свіжому вигляді не продається, базиліком, маленька ялинка
— У нас було ще багато розсади: капусти, огірків, перцю, різних трав, але ми їх відвезли до пані Ренати, вона пообіцяла висадити у себе на дачній ділянці, якщо вродить, то будемо разом їсти наш польсько-український врожай.
Навіть на Марсі українці дадуть раду із землею
Своїм потягом до городництва українки дивують місцевих жителів в Ірландії, де земля взагалі не пристосована для таких експериментів. У місцевих супермаркетах не так багато місцевої продукції. Це картопля, полуниця, морква та ще кілька позицій.
Земля тут зовсім інша, температура протягом року тримається на позначці 15-16 градусів, через що більшість культурних рослин може рости тільки в теплицях, або в горщиках.
— Для мене робота із землею — гарний антистрес, але до того ж маю власний врожай карі, лаванди, суниць та томатів, — розповідає Ганна Малужонок, яка після повномасштабного вторгнення живе в Ірландії, — навіть на «суворій Дублінщині» можливо займатися сільським господарством. З семи кущів томатів чері, які ростуть на подвір'ї в горщиках, я зібрала кілька врожаїв по півтора кілограми. Тепер я точно знаю, що навіть з колонізацією Марса, українці справилися б краще за героя Метта Деймона з фільму «Марсіанин».
Свій перший город вона виростила на столі у готелі, куди тимчасово поселили українських біженців. Коли адміністрація робила огляд, то цю кімнату навіть так і називали: «кімната з городом на столі»
Потім Ганна з дітьми переїхали на інше соціальне житло. Будинки там розташовані щільно один до одного, прибудинкові території крихітні, але був балкон та довге підвіконня. Саме там вона влаштувала свій міні город.
— Тут із землею є багато нюансів, — розповідає Ганна, — дійсно, на прибудинкових територіях люди вирощують тільки декоративні рослини, бо нічого іншого у відкритому ґрунті просто не росте. Зовсім інший ґрунт, не схожий на той, до якого ми звикли. Якщо хочеш щось виростити, необхідно купувати землю, окремо добриво. Проблема й в тому, що добриво потрібно купувати про запас, бо в магазинах воно з'являється сезонно. Посадити щось на дворі у ґрунт — ні копати, ні лопату потім почистити. Земля більш глиняста, іншого складу.
Земля — це частина українського культурного коду
Українці до землі ставляться зовсім по-іншому, ніж більшість народів, каже Ярослава Музиченко, етнологиня, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Тисячоліттями на теренах України різні племена й етноси, нащадки яких утворили український народ, вирощували хліб. При розкопках протоміст Трипільської культури знайдені зерна злаків, які вирощували люди п’ять тисяч років тому.
— Це у нас «у крові», — говорить Ярослава Музиченко, — хліб — символ сонця, він також дає енергію, підтримує життя і золотий — тому й для українців «святий». Поруч зі злаками, українці вирощували й інші рослини, щороку збагачуючи свій сад та город новими культурами: яблуками, абрикосами, грушами, помідорами, кукурудзою, картоплею. Особлива любов до всього живого — це ознака українця.
Будь-де українська душа прагне вирощувати дерева, квіти і городину. Чи то в Сибіру, чи в Італії, у Британії чи деінде українець та українка знайдуть клаптик землі, чи перетворять балкон, підвіконня на міні город
Навіть потрапляючи в інші природні умови, українки вперто продовжують намагатися там щось виростити.
— Я в Португалії на вулиці збираю сукуленти та пророщую їх вдома, — говорить українка Алла Саковець, — йдеш собі вулицею, бачиш «португальські бур'яни», які ростуть поруч з річками, біля океану, відщипнеш гілочку, і милуєшся, як вона росте.
Сукуленти не просто так поширені у Португалії, це рослини, які мають спеціальні тканини для запасу води, сформувалися вони через проростання у посушливому кліматі та у ґрунті, якому бракує вологи.
У Німеччині кожен може орендувати невеликий клаптик землі та вирощувати на ньому щось для душі. Тут це питання хобі, дозвілля, а не економічна необхідність. Поруч з будинками німців зовсім мало землі, але кожен сантиметр вони намагаються заквітчати, прикрасити, упорядкувати.
— Моя перша весна у Німеччині запам’яталася мені квітами на моєму балконі, — розповідає українка Лена Полозок, — засадила ними п’ять великих горщиків, а влітку 2023 року посадила город у відрах на балконі. Зібрала 10 кілограмів огірків, помідорів, перцю, зелень. Мене всі питали, навіщо я це роблю? Бо це рятує «менталочку», дає відчуття дому.
Поклик рідної землі — одна із причин, щоб повернутися додому, коли дозволить безпекова ситуація. Такої землі, як в Україні, що палицю встромиш, а вона буде квітнути, ніде в світі більше немає.
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
