Свята, про які ніхто не пам'ятає

Єнджей Дудкевич: Спочатку ти організовувала короткострокову допомогу для осіб з України, потім взяла на себе координацію всієї житлової, медичної, освітньої підтримки, яку для них проводить Каміліанська місія соціальної допомоги. Що змінилося за ці майже три роки?

Анна Якубовська: Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року ми побачили, що на залізничних вокзалах у Варшаві є дуже багато людей. Ми вирішили допомогти, створивши тимчасові місця. Загалом, більшість людей не хотіли залишатися у нас, а готувалися їхати далі — до Великої Британії чи Канади. Тож людям, які тікали з України, потрібен був простір, де можна було б комфортно і безпечно перечекати, поки будуть вирішені всі формальності, квитки тощо. Однак залишилося чимало тих, хто не мав таких далекосяжних планів і, перш за все, фінансових можливостей рухатися далі. Однак вони заявляли, що готові влаштуватися на роботу і залишитися в Польщі, оскільки не мають можливості повернутися в Україну. Тому ми намагалися надати їм підтримку, в першу чергу, винаймаючи житло. Це було дуже хаотично, тому що після початку проєкту на початку березня 2023 року ми мали буквально один тиждень, щоб знайти вісім квартир для сімей біженців з дітьми або самих жінок з дітьми. Спочатку люди з України не брали жодної участі у витратах на їхнє утримання; всі збори, депозити, рахунки та обладнання були на нашому боці, що стало можливим завдяки фінансуванню від Фонду Tzu Chi. Однак мова йшла не тільки про житло, оскільки нам також потрібно було організувати, наприклад, шкільні місця і ноутбуки для навчання.

Щось ще?

Ми мали практично щоденний контакт з усіма ними — ми мусили навчити їх користуватися громадським транспортом, купувати квитки, оформляти всілякі документи, щоб вони могли користуватися пільгами, такими як 800+, або медичним обслуговуванням. Крім того, 90% з них були жінками, які страждали на ПТСР, а отже, перебували під наглядом психолога. Це було досить складним завданням, оскільки знайти психологів, які могли б спілкуватися українською мовою, було нелегко. А коли нам це вдалося, то до доступних дат записів на першу консультацію було ще далеко. Ми не здавалися, і кожна людина отримувала належну підтримку, якщо вирішувала продовжити свої візити пізніше. Одна сім'я, до речі, досі отримує психіатричну допомогу, оскільки мати двох дітей не може впоратися зі стресом, спричиненим війною. Це не дивно, адже вони втрьох жили в окопі протягом місяця. Після приїзду вона ховалася під стіл при звуці кожного літака, настільки вона була налякана. Тож до сьогодні ми все ще маємо щоденний контакт з ними.

Отже, ви багато допомагаєте людям з України, які приїхали до Польщі з різними проблемами, і намагаєтеся вирішити якомога більше з них, щоб вони могли почати жити відносно нормальним життям.

Так, було досить багато людей, які провели в нашій країні місяць або два і, віднайшлися, а окрім того в них були гроші і план поїхати кудись ще. Часто також тому, що у них були родичі або друзі за кордоном. Інші, однак, не мали таких можливостей, плюс їхні родичі залишилися в Україні. Тому вони хотіли бути в Польщі, з надією, що колись ця війна закінчиться і вони зможуть повернутися на батьківщину. Ми не могли залишити їх наодинці з усім цим.

Видається, що це мала була величезна робота...

І я, і мої колеги, Івона і Кася, були першими, з ким контактували. Як тільки щось траплялося, ми намагалися допомогти. Бувало так, що жінки з України працювали і ми ходили замість на батьківські збори до шкіл. Ми організовували все, починаючи від самої освіти, лікаря, супроводу до заповнення документів, відкриття банківського рахунку. Навіть якщо деякі люди справлялися з цим досить добре, ми були поруч, щоб забезпечити відчуття безпеки, вони знали, що якщо вони чогось не розуміють, поруч є хтось, хто втрутиться.

Скільком людям ви допомогли?

За два роки ми допомогли сорока людям — у житловій програмі, тому що в пансіонаті Місії їх було набагато більше. І я можу сказати, що ми були досить успішними, тому що станом на січень цього року всі люди вже підписали самостійні контракти на оренду житла. Діти влаштовані до школи, з психологічно-медичної точки зору у них теж все гаразд. Тому ми більше не маємо для них додаткових місць як у Каміліанській місії соціальної допомоги, як і не продовжуємо житлову програму — в цьому немає потреби, оскільки ці сім'ї просто стали незалежними. Тим не менше, ми продовжуємо працювати в коворкінгу та проводити навчальні та професійні курси, щоб навчити, як розпочати власний бізнес. Це фактично єдине, що ми можемо робити, оскільки фінансування нашої діяльності дуже скоротилося.

І всі отримують користь від цього навчання?

Ні, тому що деякі з них вже мають постійну, стабільну роботу, на основі трудового договору, і чекають на виконання всіх формальностей для отримання карти постійного проживання. Іншими словами, вони навчилися функціонувати в чужій для них країні, в тому числі завдяки тому, що дуже добре вивчили польську мову. Кожен з цих сорока осіб володіє мовою щонайменше на рівні А2. І все це також є нашим великим успіхом.

Тоді що було найбільшим викликом?

Безумовно, підтримка жінки, про яку я згадувала —  Люди, яка провела деякий час у психіатричній лікарні. Коли вона була зі мною в офісі, лікар звернув увагу на те, як вона відреагувала, коли над будівлею пролетів літак. Люда, однак, дуже не хотіла лягати в лікарню і відмовлялася від лікування. Нам довелося пообіцяти їй, що ми подбаємо про двох її дітей — їм тоді було шість і сімнадцять років — що також потрібно було організувати, і це було досить складно. Зараз все набагато краще, але ми домовилися, щоб усі троє мали сімейного помічника, тому що допомога просто необхідна постійно. Була також дуже складна ситуація з жінкою, яка приїхала до Польщі з онкологічним захворюванням, неправильно діагностованим в Україні. У неї була меланома, і вона потрапила до нас вже дуже ослабленою після хіміотерапії. На жаль, після дворічної боротьби з хворобою вона померла. Ми підтримували її та її доньку, яка зараз навчається в Академії спеціальної педагогіки, але також супроводжували маму протягом усієї її хвороби. Дуже швидко їй довелося подорослішати і перестати бути підлітком. У якийсь момент їй довелося бути з мамою нон-стоп, тому ми намагалися влаштувати її в стаціонарний хоспіс.

Коли вона туди потрапила, лікарі сказали, що вона не проживе довго, що, тим не менш, було несподіванкою, тому що ця жінка дуже довго боролася

Я ніколи не забуду вираз її обличчя, коли вона дізналася про хоспіс, адже вона дуже старалася бути максимально незалежною. Однак вона не могла навіть встати з ліжка і виконати елементарні фізіологічні завдання, тому це був єдиний варіант. Похорони довелося організовувати пізніше в Україні, вона не встигла попрощатися зі своєю сім'єю, яка жила там. Загалом велика трагедія і дуже сумна ситуація.

Чого ти навчилася за останні роки з підтримки людям з України?

Що треба знати, як допомогти. Те, що нам здається добрим, не завжди є таким для людини, про яку йдеться. А також, безумовно, дивитися на іншу людину по-іншому, без осуду. Тому що ми самі не знаємо дня чи години, коли з нами може статися щось важке і ми самі потребуватимемо чиєїсь допомоги.

А як ти оцінюєш ставлення польського суспільства до людей з України і як воно змінилося з часом?

Коли почалася повномасштабна війна, поляки допомагали тим, хто тікав з України, як могли, з розпростертими обіймами. Але вже через рік у мене виникли великі проблеми з пошуком житла для людей, яким ми, як Місія, допомагали. Можна було почути думки, що вони не будуть платити, що вони втечуть, що вони занадто багато від нас отримали. Був страх надавати житло навіть тоді, коли ми наголошували, що даємо гарантію -—  тобто, якщо станеться щось негативне, то люди, яким ми допомагаємо, повернуться в пансіонат при Місії. Мені здається, однак, що таке ставлення людей було значною мірою зумовлене не власним поганим досвідом спілкування з людьми з України, а тим, що вони десь чули. Це було боляче, і нам довелося довго пояснювати, що це не так, що так, до нас приїжджають різні люди, але є також поляки, які не заплатять за оренду або пошкодять квартиру.  Це зайняло певний час, але саме завдяки щоденній роботі нам вдалося змінити негативні думки. Трохи складніше в контексті пільг, тому що існують твердження, що люди з України отримують занадто багато, більше, ніж поляки. Окрім того, що це неправда, я завжди кажу, що ми, напевно, не хотіли б опинитися в ситуації, коли в нашій країні раптом починається війна, ми мусимо все покинути і поїхати в невідомість.

Тому не можна так судити інших людей, просто подумайте про те, що сталося б, якби ми були на їхньому місці

Розумію, що ти стурбована тим, що в публічному просторі дедалі частіше лунають голоси, які критикують підтримку людей з України.

Так, я хотіла би, щоб до всіх ставилися однаково, не дивлячись на те, з якої вони країни чи якого кольору їхня шкіра. У всіх людей з України є своя історія, ви повинні дивитися на них індивідуально і думати, як ви можете найкраще їх підтримати. Мене турбує агресія, яка з'являється в публічному просторі. Тим не менш, я хочу подумати про те, що ми змогли зробити. Я навмисно кажу «ми», тому що вся підтримка не була б успішною, якби у нас не було створеної команди, яка добре працювала разом. Не те, щоб я робила все сама як координаторка — без Ади, Івони, Касі та Дарка багато чого просто не вийшло б. Від самого початку ми працювали майже 24 години на добу, нам довелося на деякий час відкласти багато справ. Я думаю, що ключем до цього є емпатія, відчуття того, що іншим людям потрібно допомагати. Не тільки тому, що одного дня це може статися і з нами, а тому, що це правильне ставлення.

‍

Анна Якубовська працює в Каміліанській місії соціальної допомоги з 2013 року, координує проєкт підготовки квартир для людей у кризі бездомності. Після початку війни відповідала за тимчасові місця для біженців у соціальному пансіонаті «Святий Лазар», а також була відповідальною за допомогу сім'ям біженців в орендованих для них квартирах.

Людмила Гусейнова — правозахисниця, комунікаційна директорка громадської організації SEMA Україна, очільниця ГО «Нумо,сестри!» і номінантка цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». У 2014-му жінка працювала інженеркою з техніки безпеки на птахофермі у Новоазовську на Донеччині. З початком війни допомогала розселяти переселенців, опікувалась дітьми з розформованого дитячого інтернату та допомагала українським військовим, які боронили у ті роки Маріуполь. У 2019 через її проукраїнську позицію та доноси колег, жінку арештували і відвезли в «Ізоляцію». Згодом перевели у Донецьке СІЗО. 17 жовтня 2022 року Гусейнову звільнили у рамках «жіночого обміну». Сьогодні правозахисниця допомагає постраждалим від сексуального насилля колишнім цивільним бранкам, а також підтримує тих жінок, котрі досі перебувають у російській неволі або в окупації.

Сексуальне насильство — найдешевша можливість подавити спротив 

Наталія Жуковська: Після повернення з полону 17 жовтня 2022 року ви на високому рівні, зокрема і під час закордонних відряджень, активно займаєтеся звільнення цивільних заручників. Чи достатньо Україна та світ роблять для цього? 

Людмила Гусейнова: На мою думку, для звільнення цивільних полонених недостатньо робить і світ, і Україна. Абсолютно нічого не робиться, щоб хоч якось сприяти цивілізованим умовам їхнього утримання. Війна триває з 2014 року. Про тих, хто був заарештований на її початку, тільки зараз почали згадувати, тому що ми про це постійно говоримо, де тільки є можливість. Це те, чим я особисто переймаюся. У неволі перебувають жінки з незаконними вироками у 10-15 років лише за те, що вони є громадянками України. Ці жінки мають маленьких дітей. Уявіть, коли заарештували Наталку Власову, її донечці було чотири роки. Нещодавно я спілкувалася з цією дитиною. Вона пам'ятає маму лише по фото. Саму ж Наталку вивезли з Донецька до Ростова, звинуватили у тероризмі й шпигунстві та засудили до 18 років.

Є ще одна цивільна бранка, Світлана Головань, яку з 2019 року утримують у Сніжному Донецької області. Її заарештовували на очах у двох маленьких донечок. Молодшій було чотири роки, старшій — 7. При них росіяни проводили обшук, били їхню маму, забрали навіть дитячі телефони. Світлану засудили на 10,5 років за шпигунство, а її діти проживають з колишнім чоловіком, зі своїм батьком, у Німеччині. Він має іншу жінку, яка їх виховує, і котру вони називають мамою. Це страшна трагедія як для самої Світлани, так і для її дітей. І таких випадків дуже багато. Найстрашніше те, що ми постійно отримуємо нові свідчення про арешти українців. Нещодавно стало відомо про 62-річну Олену Григоренко. Її заарештували на Луганщині і засудили на 15 років за те, що начебто передавала синові, котрий мешкає в Естонії, інформацію про переміщення військ РФ. Насправді вона з ним просто спілкувалася телефоном.

Як, на вашу думку, світ має реагувати на утримання Росією цивільних полонених?

Насамперед світ мав би притягувати Росію до відповідальності.

Ми ж маємо кричати світу і запитувати: «Як ви можете мати справу з країною-терористкою, котра навіть відносно цивільного населення вчиняє страшні злочини?»

Світ не знає про всі кричущі випадки. Я даю численні інтерв'ю, і це дуже травмує, бо ти щоразу переживаєш все по-новому. Єдина умова, коли я погоджуюсь на інтерв'ю, ми будемо говорити про тих дівчат, котрі зараз у полоні. Ця інформація має розповсюджуватися світом усіма можливими способами.  

Про яку кількість цивільних бранців зараз може йти мова?

Ми досі не маємо реєстру цивільних полонених. Різні звучать цифри — від 16 до 20 тисяч осіб. Але точної кількості ніхто не назве. Бо якщо раз за пів року звільняється кілька цивільних, то на їхнє місце арештовують десятки нових. На мою думку, цифра у 16 тисяч цивільних полонених, хоч і дуже орієнтовна, але має право на існування. Інколи рідні бояться говорити про те, що їхню близьку родину заарештували. Мені відомі такі випадки, і я вмовляю їх про це говорити, не мовчати. Розповідаю, що не можна вірити російським окупантам, котрі запевняють: «Якщо будете тихо сидіти, то ми через місяць її чи його звільнимо». 

Якої допомоги насамперед потребують ті, кого звільняють з полону? І чи достатньо робить держава для їхньої підтримки?

За останні два роки є величезний прогрес у наданні цієї допомоги, але однаково її замало. Не вистачає ресурсів. Обов’язково має бути психологічна допомога і певна соціалізація. Коли повертаєшся після тривалого перебування у полоні, багато речей не розумієш. Для мене, наприклад, було дивно вперше знову тримати у руках телефон, я забула, як ним користуватися. Там людина звикає до страшних умов і багато в чому себе обмежує. Я знаю дівчат, котрі виходять і бояться зайти в магазин, бо забулися як це. Мене особисто це теж дуже лякало. До того ж багато хто не знає, чим займатися далі. Та й проблеми зі здоров’ям не завжди проявляються одразу.

Перші пів року твій організм тримається ще на «тюремному ресурсі». Він розуміє, що потрібно сконцентруватися і не розслаблятися. З часом дуже стрімко все починає сипатися. І я бачу це по собі

Багато з нас мають проблеми з ногами. Я три роки не виходила з камери. Лише раз на 3-4 місяці мене, з мішком на голові, вивозили до слідчого. На жаль, не завжди держава може забезпечити повне лікування звільнених цивільних полонених. До того ж, не передбачена безкоштовна стоматологічна допомога. Для людей, котрих катували, вибивали зуби, інколи їх сточували напильником, така допомога вкрай важлива.

Величезна проблема — житло. Зазвичай, арештовані на тимчасово окупованих територіях втрачають своє помешкання. Коли ти повертаєшся і не маєш рідних, то, відповідно, і де жити невідомо. Мені після звільнення трішки допомогла племінниця. Поки вона була за кордоном, я мала можливість жити в її квартирі. Але зараз вони її продали, і ми вимушені орендувати житло за чималі гроші.  

Окрім звільнення цивільних ви також займаєтеся темою сексуального насильства. Про яку кількість постраждалих від сексуального насилля може йти мова?

Конкретних цифр немає, і вам ніхто їх не надасть. Насамперед через те, що не всі люди про це готові говорити. До того ж, не всі ідентифікують себе як постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного із конфліктом (СНПК). На сьогодні в Україні працює пілотна програма з надання проміжних репарацій постраждалим. До неї вже звернулося понад 600 людей. Маємо 395 звернень від чоловіків, 261— жінок, 14 — від представників дітей. Відомо, що майже 400 людей зверталися в прокуратуру або правоохоронні органи з вимогою відкриття справи щодо СНПК.  

Як ви вважаєте, чому сексуальне насильство досі використовують як інструмент війни?

Це найдешевша можливість подавити спротив тих, хто у полоні. Я дивилася на охоронців  і слідчих, з ким вимушена була бачитися впродовж тих років неволі. Вони дуже хотіли принизити, роздавити щось людське у людині, над котрою вони зараз мають владу. Дуже багато серед цих охоронців не мають жодної освіти, соціального статусу, їм нічим хизуватися у цивільному житті. Якби не війна, ким би вони були? Ніким. А так, з автоматом у руках, одягнувши кайданки на чоловіка чи жінку, вони можуть робити з ними все, що захочуть. Утім, коли вони відчувають, що не знищили людину морально, це їх дратує.

Коли мене привозили до слідчого, то він постійно запитував: «Когда ти оскотинишься?». Для мене було важливо тримати гідність і показати, що в якому б я не була стані, щоб ти зі мною не зробив, ти не досягнеш своєї цілі

Відомо, що не кожна людина готова говорити про пережитий болючий досвід. Якою має бути система допомоги тим, хто пережив насильство? Досвід яких країн, з вашої точки зору, нам варто використовувати?

Досвід колишньої Югославії. Коли на Балканах тривали війни, то теж була велика кількість СНПК. Торік я була в Косово, де мала зустріч із Феріде Рушіті — косовською активісткою, директоркою Центру реабілітації жертв катувань. Вона говорила про те, що люди можуть звертатися за допомогою і через 5, 10, 20 років. Такі злочини не мають термінів давності. І я, завжди наголошую, що це не обов’язок постраждалої особи прийти зараз і свідчити. Це право. Коли людина буде готова, тоді і прийде.

Чим більше свідчень буде зафіксовано, тим більше світ побачить злочинів на тимчасово окупованій території України проти населення

Люди не свідчать з різних причин. У когось на окупованих територіях лишаються рідні, хтось переживає, аби не дізналися батьки, бо хвилюватимуться. Одна жінка, яка постраждала від сексуального насилля на Київщині, не розповідає про це, бо  не хоче, аби знав чоловік. До того ж, наше суспільство не завжди з розумінням ставиться до цього. Особливо в маленьких містечках можуть навіть засуджувати людей, начебто ти сама винна в тому, що сталося. Це наслідки з радянських часів, коли завжди була винною людина, постраждала від сексуального насилля.

Але не завжди навіть самі постраждалі можуть ідентифікувати, що з ними відбувалося. І це стосується більшою мірою тих, хто повертається з полону, бо в нашому розумінні сексуальне насилля — це про ґвалтування. Однак це не так. СНПК — це і примусове роздягання, погрози ґвалтуванням, примус дивитися за тим, як це роблять з іншими, катування. Багато чоловіків через це проходять. А саме, коли через статеві органи пропускають електричний струм. Люди ж думають, що це просто такі тортури, а насправді це теж кваліфікується як сексуальне насильство. 

Ви є ініціаторкою створення громадської організації «Нумо, сестри!». Яку наразі допомогу надаєте і хто може до вас звертатися?

Зараз ми співпрацюємо з благодійним фондом «З ангелом на плечі». І вже цього року шість жінок мали можливість пройти тижневий реабілітаційний відпочинок у Східниці, на Львівщині. Наразі ще три жінки туди поїдуть. Ми знаходимо партнерів, котрі створюють умови, хоча й не довготривалої, але релаксації.

Весною знову запрацює реабілітаційна програма за підтримки уряду. Ця допомога є більш довготривалою. Жінки поїдуть на три тижні до Закарпаття. З ними працюватимуть психологи, за потреби — психотерапевти. Також у них буде можливість пройти повне медичне обстеження. До того ж, ми співпрацюємо з організацією «Координаційний центр по наданню правової допомоги». Йдеться про надання безоплатної юридичної допомоги для жінок, котрі мають певні проблеми з документами. Тим, хто вирішив звертатися у суди щодо СНПК, допомагаємо з адвокатом. У нас великі плани працювати та знаходити партнерів в будь-якому напрямку. Я впевнена, що нам допомагатимуть.

Мені «пришили» чотири статті — три за екстремізм й одну за шпигунство

З 2014-го року ваше місто Новоазовськ окуповане. Утім, ви не виїхали з так званої ДНР. Як ви ухвалювали рішення залишатися вдома? 

У нас були сподівання, що все ось-ось якось вирішиться, що це все не надовго. За пів року почало з'являтися розуміння, що як було вже не буде. На той момент я взяла опіку над дітьми з розформованого дитячого інтернату. Мала перед ними певні зобов'язання. Неможливо було кинути дітей, котрі могли зателефонувати в будь-який час доби і попросити про допомогу. В одного не було що одягнути в школу, в іншого — взуття, у третього — інші проблеми. Ми були майже однією родиною. Тому, я, незважаючи на небезпеку, лишалася у місті.  

Яким було життя в окупації?

У мене була певна кількість друзів-однодумців, з якими ми перебували на зв'язку. Звісно, що виїжджали на вільну від ворога територію України, в Маріуполь. На той момент лінія розмежування була неподалік Новоазовська. Утім, доїхати до Маріуполя було непросто. Якщо до 2014 року шлях до міста ми могли подолати за 20 хвилин, то вже під час окупації це займало до доби. Люди були дуже обмежені в діях. До того ж, через постійні обстріли, заміновані дороги і ретельні багаторазові перевірки, було ризиковано проїжджати через блокпости.

Ваша проукраїнська позиція, яку ви не приховували, була однією з причин арешту. Чи розуміли ви, що у небезпеці?

Це не  було неочікувано, тому що мене декілька разів попереджали, і я розуміла всю серйозність справи. Утім, не очікувала того, що було далі. Мене заарештували біля дому. Цілий день нічого не пояснювали і не говорили. Після обшуку вдома, вдягли кайданки, мішок на голову і привезли в «Ізоляцію». Декілька місяців взагалі нічого не пояснювали. Згодом «пришили» чотири статті — за екстремізм й шпигунство.  

Спочатку ви опинились в катівні «Ізоляція», а за 50 днів на вас чекало СІЗО Донецька. Як відрізнялися умови утримання і поводження із полоненими у цих двох закладах?

Жахливі умови всюди. Єдина різниця, що в «Ізоляції» постійно примушували вдягати мішок. Крім того, туди, після бойових завдань, раз на два тижні приїжджали бойовики. Вони там пиячили. До них, водили дівчат і хлопців. Було чутно крики і знущання над ними. Також в «Ізоляцію» взагалі не допускався адвокат. Не було жодних передачок. Єдиний плюс, як для мене — там було заборонено курити в камерах. Натомість, у Донецькому СІЗО люди палять цілодобово.

Камера «1810», в якій я сиділа, була найстрашнішою за умовами і контингентом. Там сиділи вбивці, наркомани, продавці зброї. Більшість з них були з так званих ополченців. За страшні порушення закону їх свої ж і арештовували. Наприклад, була жінка, котра разом з двома своїми однополчанами ґвалтувала жінку, до якої всі вони прийшли в гості. А потім — чоловіка. Закінчилось все вбивством. Знаю, що після початку повномасштабного вторгнення по тюрмах ходили представники російської армії і вербували на війну ув’язнених. Та дівчина пішла воювати. 

Щодо умов, то у дуже тісній камері  з двоповерховими нарами, спареними між собою, розміщувалося 20 жінок

До мене ставилися вороже, але не чіпали. Моя сестра щотижня передавала передачі. Адвокат їй підказав, що треба обов'язково покласти цигарки, навіть якщо я не курю. Додатково — цукор, кава, чай. За тюремними традиціями все потрібно було віддавати на «общак».  

Ви втратили у полоні 70% зору. Це наслідки катувань?

Я почала втрачати зір в «Ізоляції». Там були зафарбовані вікна і дві лампи без абажура. Спала я на верхніх нарах і лампочка висіла на відстані витягнутої руки,  перед очами. Закривати обличчя рукою або відвертатися від лампи було заборонено. У камері цілодобове відеоспостереження. За тобою стежили, як ти себе поводиш. Дозволялося лише лежати на спині. У мене випікало очі від лампи. Було відчуття, немов в очах розпечене вугілля. У СІЗО також не вимикали світло. Денного майже не було. Лише зверху — два маленьких віконця. До того ж вони постійно били, часто по голові. І це теж, з часом, дало свої наслідки.  

Тісна камера, 20-ро жінок. Як було з гігієною?

Там немає такого поняття як «гігієна». Там є одна дірка у підлозі, завішана брудною ганчіркою і заткнута пляшкою з водою, щоб менше смерділо й аби пацюки звідти не вискакували, бо таке також бувало. Милися всі у тому туалеті. Часто він був дуже брудним. Важко було мити голову, бо в мене за три роки сильно відросло волосся. То був цілий квест. Воду нагрівали кип’ятильником, якщо його під час «шмону» не відібрали. Впродовж останнього року були проблеми з водою. Її у крані не було. Привозили зі ставка і виділяли по півтора літри брудної води на людину. Мені  воду часом передавали. Доводилося її економити, робити по пів ковтка. Ця звичка у мене лишилася досі. Влітку мені вистачає півторалітрової пляшки на чотири, а то й більше днів.

Щодо критичних днів, то ті дівчата, які отримували передачки, мали засоби гігієни. Інакше доводилося роздирати брудний матрас з клопами і тарганами, набитий нарізаними ганчірками, і робити з них прокладки

І цивільні заручники, і військовополонені говорять про сексуальне насильство у полоні. Що ви бачили? Що доводиться переживати жінкам?

Майже всіх роздягають — і не просто для того, щоб ідентифікувати якісь шрами чи татуювання. Насамперед, аби принизити. При цьому стан тіла описували як: «Персик, ізюм, курага». Коли мене привезли перший раз, із мішком на голові, то змусили роздягтися. Мого тіла торкалися, вказуючи де ти персик, де курага, а де ізюм. І це було жахливо. Під час допитів тиснули психологічно. Я не розуміла, що вони хотіли від мене дізнатися, але вони казали, що якщо я не зізнаюся, то незважаючи на те, що вже стара, є можливості для забезпечення релаксації бойовикам. Могли в камеру прийти посеред ночі.

Серед нас була одна молода жінка, яка вдень працювала в них на кухні — готувала, їла з ними, а вночі вони інколи її вивозили на «відпочинок». Одного разу її привезли п'яною під ранок. В неї була істерика, але потім вона сказала: «Та ні, все нормально. До мене ніхто насилля не застосовував».  З’ясувалося, що їй просто такі умови створили, що якщо вона буде з ними їздити, то вони даватимуть їй можливість бачитися з дітьми, котрі залишилися з бабусею. І вона була впевнена, що це не є насиллям, що то добровільна згода. І я знаю не одну таку жінку, котра досі так вважає.

Ще один вид насилля — я двічі потрапляла в так зване «крісло». Коли ставалася велика бійка у камері, або хтось різав вени чи перебирав з наркотиками, тоді всіх виводили на огляд

Одна з жінок охоронців вдягала брудні гумові перчатки і по черзі лізла всім у піхву, шукаючи заборонені речі. При цьому чоловіки охоронці на це дивилися. Коли до мене дійшла черга, я була восьмою. Розуміючи, що дівчата, яких дивилися передімною, хворі на СНІД, я просила: «Ви ж знаєте, що в мене нічого немає». На що чула відповідь: «Ти така сама зечка, як і всі інші, і з тобою робитимуть те, що із іншими».  І це неймовірно боляче, гидко і страшно, тому що ти не знаєш, яку заразу в тебе можуть занести.

Чи відвідували вас міжнародні організації, зокрема Червоний хрест?

Одного разу за три роки від Червоного Хреста передали на тюрму гуманітарні набори. Там був туалетний папір, пральний порошок, шматок мила, шампунь, прокладки, зубна щітка і паста. Але це видавалося не тільки політичним бранцям, а на всю камеру. На 20 жінок було 10 таких наборів. І треба було ділитися.

Тримало розуміння, що ти не одна

Як ви в тюрмі дізналися, що почався повномасштабний наступ? 

Про повномасштабний наступ ми дізналися з телевізора, який у нас цілодобово працював. Транслювали лише пропагандистські російські телеканали. Спочатку показували виступ Путіна, а потім стало зрозуміло, що почався великий наступ ворога.  

Ви були за ґратами три роки і 13 днів. Що вам допомагало триматися?

Дуже часто не хотілося виживати. Але, мабуть, знання, що мої рідні борються за мене, що я не покинута і маю з ними зустрітися та донести світу правду про злочинні дії росіян, допомагало вижити. Тримало розуміння, що я не одна. Саме тому для мене зараз важливо розповідати про інших жінок. Тому що не у кожної є рідні та друзі. Я намагаюсь, щоб до них туди доходила звістка, що ми тут боремося, якісь акції проводимо і розповсюджує інформацію про них. 

Яким був день вашого звільнення? Чи очікували ви на нього?

Ні, я взагалі не очікувала, тому що до цього у нас у тюрмі проводили так званий референдум про приєднання окупованих територій до Росії. Я проголосувала проти. Мені пообіцяли «покращити» життя. Казали, що можливо тебе переведуть в якусь російську тюрму. Ніхто нам не казав, що це обмін. Сказали 10 хвилин на збори і взяти із собою лише необхідні речі. Я думала, що мене таки перевозять до Росії. Нас возили майже дві доби. Знаєте, навіть після звільнення довго не приходило усвідомлення, що це правда. 

А про що ви мрієте найбільше? Чи хотілося б повернутися до Новоазовська?

Там залишився дім, який ми будували майже все життя. Це будинок нашої мрії — подвір'я, газон, величезний сад, город. У мене там було майже 100 кущів троянд. Знаю, що його пограбували, практично все звідти винесли. Інколи приїжджає туди сестра. У мене була собака, декілька котів і вона їх годувала. Але я вже пів року навіть не можу дізнатися, як поживає моя сестра, тому що їй заборонено зі мною розмовляти. Вона боїться навіть якусь звісточку передати.

Новоазовськ як місто для життя не розглядаю. Я бачила доноси на себе, котрі писали люди, які жили і працювали поруч. Я не маю на них злості або бажання помсти, але мені було б неприємно біля них знаходитися

Зараз ми орендуємо квартиру і є розуміння того, що то не твоє. В такому віці дуже страшно залишитися без своїх стін. Тож, попри все, я таки мрію про свій будинок у вільній від ворога України.

<frame>Людмила Гусейнова — одна з номінанток цьогорічної нагороди «Портрети сестринства». Оголошення переможців відбудеться 4 березня у Варшаві. Свій внесок може зробити кожен із наших читачів й обрати свого претендента на особливу читацьку нагороду «Портрети Сестринства». Для цього достатньо перейти за цим лінком і проголосувати за свого фаворита. Голосування триватиме до 22 лютого 2025 року.<frame>

Під час Другої світової війни українка Анастасія Гулей тікала від примусових робіт на нацистів, але гітлерівці спіймали її та відправили до концтаборів. Вона дивом вижила й повернулась до Києва. І от 80 років потому вже старенькою бабусею вона знов рятується, але тепер від російської агресії. І знаходить прихисток… у Німеччині.

«Я перестала бути людиною й стала номером 61369»

— Під час мобілізації молоді на примусові роботи до Німеччини в 1943-му мені сказали: не поїдеш — маму замість тебе заберемо й спалимо хату, — згадує Анастасія Гулей. — Мені тоді було 17, ми жили у Пирятині Полтавської області. Був травень, усе навколо цвіло… Я не могла собі уявити, як буду працювати на окупантів. Тим паче, що мої три брати проти них воювали. І я вирішила вдати, ніби слухняна, а потім втекти.

Молодь зібрали на центральній площі, я вивчила ситуацію, крок за кроком позадкувала до натовпу на тротуарі й тихесенько з ним злилася. Кілька тижнів відсиджувалась у знайомих, а потім вирішила тікати в іншу область. Але перед цим зазирнула додому за продуктами… Ще до світанку за мною прийшли. До того ж не хтось чужий, а чоловік троюрідної сестри, який був тоді секретарем старостата. Він мене здав. А далі зробив собі якість довідки про допомогу українським партизанам, і коли після війни наші захотіли його покарати, суд його завдяки цим документам відпустив.  

Тетяна Пастушенко: Як ви опинилися в Аушвіці?

Анастасія Гулей: Спочатку нас повезли до Катовіце розвантажувати вагони зі шлаком, а у мене в голові одна думка: «Як втекти?» На вокзалі висіла карта Польщі, і я по ній відстежила, як найшвидше дістатися Львова. І от одного дня ринула злива. Охорона завела нас перечекати дощ до приміщення, в якому ми залишали лопати. А разом з нами — французів. Серед яких був парубок мого віку — гарний, наче янгол з картин. Ока не відвести, так що не лише дівчата, але й охорона на нього задивилася.  А я тим часом непомітно вийшла, пролізла під потягами й утекла. Разом з чотирма іншими дівчатами.

По дорозі ми зустрічали різних людей. Хтось пропонував заночувати, залишитись, хтось хапався за вила з криками про те, що українців треба вбивати за Волинь. У Жешуві ми зрештою попалися жандармові. І опинились у місцевій в’язниці.

Найстрашніше там було спостерігати за долями полячок, які переховували євреїв. Якось до нашої камери привели Гелену, побиту до півсмерті. Вона не могла ворушитися, стікала кров'ю. Але ворушила губами й розповіла, що таємно від усієї своєї родини переховувала євреїв, але німці дізналися й схопили замість неї її чоловіка. Вона пішла до в'язниці, благала його їй вибачити. Тоді її теж схопили та побили. А потім їх обох розстріляли…

Одного разу нас посадили до вагону для тварин і кудись повезли. Виявилося, що в якості покарання за втечу нас привезли до концтабору Аушвіц-Біркенау.

Мене одразу посадили на стілець, обстригли мої довгі коси, після чого набили на руці номер. Я не розуміла, де я, була шокована й від цього навіть не відчувала болю. З цього моменту моє життя змінилося назавжди: я перестала бути людиною й стала номером 61369.

Минає зовсім небагато часу, і там, в Аушвіці, ти вже не розумієш, на якому ти світі. Тисячі людей у смугастому, всі перелякані, пригнічені, у постійній напрузі. А найжахливіше, що змушує практично забути про себе, — потоки людей, які щодня ведуть до крематорію. Євреїв у бараках жило мало, їх переважно відразу знищували. Між жіночою та чоловічою частинами табору йшла дорога від воріт до лісу, в якому працювали крематорії. І ось день у день ти бачиш, як євреїв знімають з потяга й транзитом відправляють туди. І вони смиренно йдуть, а серед них діти — хтось із лялечкою, хтось із м'ячиком…

ТП: Чим ви займалися в концтаборі?

АГ: Щодня зранку й до шостої вечора ми змушені були працювати. Роботи давали різні: копати, будувати. У неділю вихідний. Це означало, протягом дня годувати не будуть і доведеться сидіти голодною.

Якось нас відправили розкидати добриво по полю. Я набрала з мішка рукою попел, а в ньому — кісточки. Це була зола з крематорію. Руки одразу оніміли...

ТП: Чи вдалося нацистам придушити вашу волю, ваш внутрішній бунт проти ситуації?

АГ: На початку ми зробили одну спробу. Нам наказали копати довкола табору канаву заввишки в людський зріст. Потім її залили водою, пустили струм, аби ніхто не втік. Бруд, глина, дощ, а над головою — «Шнелле, арбайтен!». І ми збунтувалися. Домовилися вночі, що на роботу не вийдемо.

Вранці залишились у бараку. Прибігла наглядачка, за нею комендант Рудольф Гьосс. Він кричав і стріляв у стелю. На подвір'ї нас вишикували, наказали стати на коліна, руки за голову. Комендант Гьосс ішов уздовж шеренги і кожну п'яту дівчину (а нас було десь сто) з усієї сили бив кулаком у груди. На цьому наш опір скінчився…

ТП: Зараз в російському полоні знаходяться сотні українців, і кожен бранець шукає, на що спертися, аби не опустити руки й не збожеволіти. Чим ви жили й рятувались, перебуваючи в Аушвіці?

АГ: Снами. Не було новин, не було стосунків. Лише сни. Працюючи, ми розповідали одна одній, що кому снилося. А ще часто думали про їжу, такі мрії теж рятували. Там, у таборі, ми клялися одна одній, що коли вийдемо на волю, то нам достатньо буде одного вбрання, бо головне, аби завжди на столі був хліб.

Щодо снів, то якось наснилося мені, ніби я йду табором і бачу, як ліворуч від мене встає сонце. Але тільки-но воно показалося, як одразу закотилося знов. І я опинилася в моторошній темряві. А за деякий час знову бачу, що сонце сходить, тільки вже з іншого боку. І так це дивно, але стає тепло-тепло. І став цей сон пророчим.  

Взимку 1944-1945 років ми чекали, що наші війська нас звільнять. Вже точилися бої за Краків, як раптом німці нас кудись повезли… Виявилося, що до концтабору Берген-Бельзен. В Аушвіці я думала, що немає нічого страшнішого за цей концтабір. Виявилось, є.

ТП: Пам'ятаєте, як вас звільнили?

АГ: Англійці звільнили нас 15 квітня 1945. Але радіти цьому я вже не мала сил…

За кілька місяців у Берген-Бельзені я перетворилася на живого мерця. Нас кинули в барак без шибок на вікнах і матраців на нарах. А вікна й двері забили. Коли через чотири дні барак відкрили, то були сильно здивовані, що ми не померли без їжі та тепла. Нас вирішили умертвити, адже не знали, що з нами робити.

Потім у таборі почалася епідемія тифу. Мертві лежали скрізь, і їх вже ніхто навіть не вивозив. У бараку можна було почути: «Марусю, посунься! А, ти вже мертва»… Ті, з ким дружили ще вчора, сьогодні вмирали... і не було сил їх оплакати.

Одного дня я теж захворіла. Впала у бараці на підлогу. Але прийшла добра душа Марія, звалили мене на себе і витягла з барака. Шепче: «Треба з останніх сил ходити, бо ляжеш — приймуть за мертву і кинуть на гору мертвеців». Врятувало мене те, що одна з дівчат якось украла в німців шматок хліба й поділилася зі мною.

Коли в табір зайшли визволителі, я тільки рукою махнула. Жодних реакцій. Комендантові Крамеру доручили вантажити мертві тіла на машини, а в мене навіть не було сил підійти і сказати йому, що я про нього думаю.

Далі англійці протягом кількох тижнів дбали про нас, відгодовували. А коли я повернулась на батьківщину, то там мене назвали зрадницею, однокласники довго не хотіли зі мною товаришувати за мій номер на руці. І тільки коли я вступила у Києві до інституту, почалося справжнє студентське життя з іспитами, закоханістю, весіллям. Мій чоловік воював, був поранений. Згодом у нас народилися діти, життя закрутилось.

Єдине, що я так і не змогла собі повернути: до війни я багато танцювала, а потім вже ні. Тяжко стало…

Коли історія перевернулась

Після війни Анастасія Гулей повернулася додому «сива, стрижена, скелет», але з твердою думкою продовжити навчання. Понад 50 років вона — активна учасниця руху колишніх в’язнів нацистських концтаборів. Уже 10 років очолює Українську організацію борців антифашистського опору, відстоює їхні інтереси в політичній сфері, організовує їм додаткову медико-соціальну допомогу, турбується про подолання соціальної ізоляції.

Чи могла вона колись подумати, що їй доведеться переживати нову війну, ховаючись від ракетних обстрілів у підвалі свого будинку тепер вже від росіян?

У березні 2022 року 96-річна Анастасія Гулей зі своїми дітьми знайшли прихисток у Німеччині, в селі Бад-Кьозен. У країні, де вона в молодості зазнала стільки горя і страждань.

ТП: Анастасіє Василівно, як ви наважилися їхати до Німеччини?

АГ: Я їхала в Німеччину не вперше. Після 1995 року я частенько туди навідувалась: і в Берген-Бельзен, і в Берлін, і в Мюнхен, і в Дахау. Багаторазово відвідувала Магдебург і місто Мерзебург в землі Саксонія-Ангальт, де живуть і працюють наші німецькі партнери, з якими ми провели багато зустрічей для молоді у школах. Я не їхала в невідоме. І головне — я не боялася німців.

Під час численних зустрічей і моїх виступів мене питають, що я відчуваю зараз до німців.

Я пам’ятаю конкретних людей, які чинили зло. Але у мене, як і в інших колишніх бранців, немає прагнення помсти. Просвітіть нас будь-яким рентгеном, ви цього не знайдете. Ті, хто вижили в таборах, наче блаженні

Ми розуміємо, що народ тоді був загнаний, одурманений «ізмами»: фашизмами, комунізмами.

ТП: Чи відчувають німці свою провину, якусь відповідальність за те, що вчинили нацисти в Україні?

АГ: Видно, що чимало старших людей мають це почуття каяття. У цьому селі, де ми жили, Бад-Кьозен, усі дуже добре до нас ставилися. Як я виходила на прогулянки, кожен намагався чимось пригостити зі свого саду — виноградом, сливами. Було відчуття, що нами опікувалася вся громада.

А молоді люди, яким я розповідала про себе, були просто в захваті. Я завжди згадую, як у 2013 році одна восьмикласниця німецької школи подарувала мені теплі шкарпетки. «Це моя бабуся зв’язала для вас», — каже. А в самої сльози на очах. І я плачу, і всі дівчата навколо, чую, сьорбають носами.

Це були школярі із Мюхельна, з якими я відвідувала меморіал у колишньому концтаборі Берген-Бельзен. Ця школа виборола почесне звання «Школа без расизму — школа громадянської мужності», а я стала їхньою наставницею. У нас збереглися дружні стосунки дотепер. На мою честь вони посадили яблуньку у дворі школи й нещодавно прислали мені фото червоних яблук, які на ній уродили.

ТП: Чи вірили ви, що Росія нападе на Україну? Чи були передчуття?

АГ: Не чула, не гадала, не снилося навіть. Я не могла уявити, щоб Росія напала отак по-звірячому, просто взяла і стала все нищити. Україна їй заважає.

Пам’ятаю, все моє життя на різних політичних зборах лаяли Америку, вона їм завжди заважала. І забували про те, що на американських літаках встановлювали рекорди оці знамениті у 1930-х роках радянські льотчики. На чому вони літали? На нашій фанерці? Така ненависть у тих руських, така зневага до людського життя.

ТП: Анастасіє Василівно, у пандемічний 2020 рік ви організували збір коштів, виготовлення і відкриття пам’ятника мешканцям села Жуляни, загиблим від бомбардувань 22 червня 1941 року. І от знову в лютому 2022 року бомблять ваші Жуляни…

АГ: Так. Ми з дітьми трошки посиділи в погребі. У гаражі у нас великий льох. Ми поставили там три ліжка, кота взяли і сиділи пару ночей. Світла немає, телефон не працює, ми нічого не знаємо і не чуємо. Страшно сидіти закритому. Вилізли.

Донька й син почали мене вмовляти виїжджати. А я не хотіла, щоб зі мною возились. Але потім подумала, раптом щось трапиться, хто буде винний? І погодилась. Спочатку до Львова, далі до Польщі, а звідти до Німеччини. Нас там дуже тепло прийняли. Виділили окремі кімнати на першому поверсі будинку, в якому жила родина з трирічним хлопчиком. Ми так здружилися з ними, як родня стали. Зараз, коли я вже повернулася в Україну, ми часом телефонуємо одне одному.

Запис із мого щоденника за 1 березня 2022: «Анастасія Гулей, 96 річна колишня ув’язнена концтабору Аушвіц, вже п’ять днів провела у підвалі власного будинку в Києві. Але вчора зникла електрика і вона погодилася на вмовляння дітей та онуків залишити місто на автомобілі та доїхати до західного кордону. Не знаю, як їм це вдасться. Небезпечно залишатися, але й далека дорога у військовий час теж не краща, тим паче в її віці».

ТП: Як вам жилося весь цей час у Німеччині?

АГ: Ще до пандемії коронавірусу Майк Райхель (директор Центру політичної освіти Землі Саксонія Ангальт — Ред.) почав працювати над книжкою про мене. І от в липні 2022 року ця книга вийшла німецькою мовою. Я весь час виступала на презентаціях цієї книжки, був дуже щільний графік. За рік у мене, мабуть, зустрічей 50 було.

ТП: А багато приходило до вас на зустріч людей?

АГ: Багато — як німців, так і українців. Як проводили ми зустріч в церквах, то прямо вся громада приходила. Мені приємно було дізнатися, що в Німеччині є громади, де співають українські пісні, розвивають українську культуру.

Запам'яталося, як одна зустріч припала на Шевченківські дні. То я читала напам’ять «Заповіт» Шевченка, а Люба Даниленко читала німецький переклад. Нам довго аплодували після цього. «Та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте!»

Одного разу на конгресі Німецької федерації профспілок я навіть познайомилася з канцлером Німеччини Олафом Шольцем. Встигла йому сказати, щоб він давав більше зброї для України. Я завжди на всіх зустрічах волію говорити не про себе. Звертаюся із закликом допомагати і підтримувати Україну.

ТП: Чому ви вирішили повернутися в Україну?

АГ: Знаєш, у мене із тиском негаразд було. Кожний день нова картина, тиск піднімався до 240. І швидка мене забирала, і на лікуванні була в лікарні. У Києві краще стало. Але тепер ноги нікуди. До стола долізу в кімнаті, бо є за що триматися, і все. Я вже не знаю, коли я востаннє виходила на вулицю. Боюся впасти. Хто ж мене з двора вигорне, яким бульдозером (сміється).

ТП: А як ви ці тривоги й обстріли переживаєте? Знову ховаєтеся у ваш підвал? Як справляєтеся?

АГ: Ні, вже не ховаюся. Коли поверталися, думали, що більше не буде обстрілів. Але де там.

Усім зараз важко, але нема чого нить, журиться можна, но не нить. Якось у Магдебурзі мене запитала одна німкеня, як нам, свідкам Другої світової війни, жити далі, коли в Європі знову війна. Все, проти чого ми боролися, повторюється знову. Я їй відповіла, що ми пережили Гітлера, пережили Сталіна, тож і Путіна просто повинні пережити…