Сніг, закваска та інтеграція: як спільні експерименти зміцнюють зв'язки у польсько-українських громадах

Коли ми говоримо, що треба повернути українців з Європи додому, то найперше згадуємо про жінок.

Так вже склалася поточна демографічна ситуація: дві третини наших вимушених мігрантів за кордоном — це жінки працездатного і дітородного віку. Вони — золотий ресурс як для націй Європи, що старіють, так і для України.

Але вже зараз, на третьому році великої війни, яка триватиме ще невідомо скільки, час подумати про дітей та підлітків, які досі покидають Україну. Як їм зберегти ідентичність, щоб, коли прийде час, вони обрали Херсон, Полтаву та Чернігів, а не Вроцлав, Остраву чи Марієнбург?

На початку повномасштабного вторгнення саме діти, яких родини вивезли за кордон, реагували найбільш емоційно. Часто ставили ультиматум батькам: хочемо повернутися.  

Що змінилося? Скільки маємо часу, аби зупинити їхню асиміляцію? І чому влада знову свої обов’язки переклала на плечі небайдужих? Де українська освіта за кордоном?

Тридцятирічна Надія Мірошниченко була б рада вже повернутися до України. Але поки навіть батьків не може провідати: боїться ракетних атак. Тому наразі жінка оселилася у передмісті Вроцлава разом із семирічною донькою, яку віддала в польську школу.

І тут Надія злякалася: її дитина почала забувати українську мову. Діти, загалом, набагато легше адаптуються до чужих середовищ. Тож Надія вирішила водити доньку в суботню українську школу. І хоча це школа вихідного дня, ще й возити далеко, Надія вважає, що це виправдані труднощі. Її дитина перебуває в рідному україномовному середовищі, а отже асиміляція їй не загрожує. Надія вірить, що обов’язково настане той день, коли вона зможе безпечно приїхати не лише до батьків у Хмельницький, але й до свого вже рідного Харкова, який росіяни щодня стирають з лиця землі.

Чому харків’янка, а також мільйони інших українців за кордоном, мають претензії до влади? Розберемо на цьому одному прикладі — освіти для дітей вимушених мігрантів.

Вечірня школа, в яку віддала свою доньку Надія, — це громадська ініціатива. Вона належить Центру української культури й розвитку. Його проєкти активно підтримує міська влада Вроцлава. Ще до вторгнення, 10% населення міста становили українці. Але де в цій формулі хоч якісь зусилля нашої влади?

Ось ще один цікавий проєкт: Перша українська школа в Польщі, яка розпочала свою роботу 2022 року в Кракові. Нині такі денні школи для українських дітей відкрились у ще двох найбільших польських містах — Варшаві та Вроцлаві. А ще — 9 освітніх центрів.

Українців поза Україною зараз трохи менше, ніж в Україні. За найбільш стриманими оцінками, їх понад 25 мільйонів. На батьківщині маємо 31 мільйон. Такою великою українська діаспора ще не була ніколи

І щоб зберегти ідентичність, потрібно триматися купи, навіть якщо хтось з цих людей не повернеться.

Коли українці приїжджали в нові країни, то насамперед будували дві споруди: храм і школу.  У церкві — наш дух, у школі — наш розум. Разом — це культурний код, який оберігає нас від асиміляції.

І тому не дивно, що першою справою, яку започаткували українці в Польщі, стало створення мережі шкіл, які нині включають не лише денні, але й вечірні форми навчання. Їм би ще трошки підтримки від держави, а потім масштабувати цей досвід на інші країни

І мова навіть не про гроші, яких традиційно бракує, а про сприяння в комунікації з офіційними особами інших країн.

Ось, наприклад, директорка Першої української школи цілих дев’ять місяців стукала у двері Міністерства освіти Польщі, щоб отримати дозвіл на викладання українознавчого компонента. Думаєте, українське Міносвіти якось допомагало? Може, в українському міністерстві нічого не знали про існування такої ініціативи? Ні, ця відмовка не проходить. Знали, ще й нахвалювали.

І ось неймовірний результат: буквально цими днями школа стала призером найпрестижнішої світової премії в галузі шкільної освіти Worlds Best School Prizes.

Але тільки засновники школи знають, що їм довелося пройти без підтримки української влади: вони всерйоз думали про закриття проєкту.  

Здавалося б, Міносвіти навіть думати не треба: беріть цей алгоритм, який вже працює, і відкривайте подібні школи в Празі, Берліні, Лондоні. Всюди, де з’явилася нова діаспора, яка хоче, щоб їхні діти залишались українцями.

А що натомість? На третій рік після повномасштабного вторгнення Міносвіти, нарешті, вирішило розробити українознавчі курси для іноземних шкіл. От і все. Та й зробили це тільки після шквалу критики про згортання дистанційної форми освіти для українців за кордоном. Я робив про це детальний матеріал, дивіться за посиланням.

Добре, що хоч програму, за якою навчаються сотні наших дітей в Першій українській школі, наше Міносвіти визнало. До речі, як і польське. Тому учні отримають атестати одразу двох країн.

Влітку я зареєстрував законопроєкт про «Основи державної демографічної політики». Серед різних інструментів, щоб виправити нинішню кризову ситуацію, було запропоновано створення окремого відомства. Адже зараз, ситуація, як у приказці: де багато господинь, там хата неметена.

Влада списала мою ідею і заявила, що створить Міністерство повернення українців. У моїй версії це мало б бути Міністерство демографії та діаспори.

Ми маємо зрозуміти, що не всі повернуться. Але ці люди, ці малі українці, які нині ходять до польських, чеських чи німецьких шкіл, будуть нашими союзниками в спільному домі Євросоюзу. Або не будуть. Якщо не збережемо їм ідентичність.

П’ять тисяч книжок для наших дітей, які зібрали в Першій українській школі, мала б профінансувати держава. Це копійки — порівняно з майбутнім ефектом. Але для цього сама влада нарешті має зрозуміти, що демографія — це наш головний повоєнний виклик. На жаль, нині такого розуміння немає.

‍

— Спочатку ми не планували три проєкти, а лише річну інтервенцію, щоб підтримати українських дітей, по-перше, у продовженні освіти, а по-друге, у підтримці психічного здоров'я. Однак війна триває, тому наша діяльність не лише не припиняється, але й розширюється, — розповідає Малґожата Маковська з FRSI (Фундації розвитку інформаційного суспільства), координаторка програми «Бібліотека для всіх».

FRSI була природним партнером для міжнародної організації Save the Children, оскільки вже багато років співпрацює як зі школами, так і з бібліотеками. Тому FRSI було легко знайти охочих взяти участь у програмі, яка розпочалася з «Різні, рівні, важливі» — соціально-освітнього проєкту для дітей та молоді з Польщі та України, що дозволяє їм інтегруватися через спільне навчання та гру. На основі досвіду, отриманого від нього, з'явилися ще два. Проєкт «Моє місце» спрямований на молодих людей з Польщі та України, щоб допомогти їм у виборі майбутньої освіти чи кар'єри, а також підтримати інтеграцію та побудову стосунків. «Нова пригода» забезпечує неформальну освіту в польських та українських бібліотеках для дітей дошкільного (3-6 років) та шкільного віку (7-18 років). Програма «Бібліотека для всіх» реалізується по всій Польщі, як у великих, так і в малих містах.

— Ми розпочали проєкти «Моє місце» та «Нова пригода» і дізналися про програму від іншої бібліотеки-філії нашого закладу. Молоді люди вже відвідували нашу бібліотеку, і ми дуже хотіли організувати щось спеціально для них, хоча й не були впевнені, чи впораємося і що саме можемо запропонувати. Однак завдяки тренінгу ми змогли підготувати все належним чином, що допомогло нам стати трохи більш знайомими з роботою з молоддю і встановити з нею кращий контакт. З іншого боку, співпраця з дітьми дошкільного віку є набагато простішою, і все виходить чудово, —  розповідає Марта Крочевська з Міської публічної бібліотеки ім. Тадеуша Ружевича у Вроцлаві. — Я вже була знайома з цією темою, оскільки в Ґданську заклади культури вже почали працювати разом у лютому-березні 2022 року, і я була представницею своєї бібліотеки. Спочатку ми допомагали забезпечувати базові потреби — разом з православною церквою в Ґданську організовували збори продуктів харчування, засобів гігієни, одягу. Потім, разом з іншими, організовували заходи для дітей та опікунів. А коли долучилися до проєкту «Різні, рівні, важливі» — отримали комп'ютерну техніку та кошти на працевлаштування вчителів, щоб почати надавати допомогу в навчанні новоприбулим дітям. Тим більше, що в нашій Стратегії розвитку до 2021 року записано, що однією з наших цілей є залучення до бібліотеки не лише молоді, а й груп ризику, таких як мігранти. Так виникла синергія, і тепер молодь відвідує нас щодня, — захоплюється Мірелла Макурат з Регіональної та міської публічної бібліотеки ім. Джозефа Конрада-Коженьовського в Ґданську.

Суб'єктивність, навчання, розваги та інтереси

Як розповідає Малґожата Маковська, досвід FRSI також показав, що молодь важко залучити до бібліотек. Це пов'язано з тим, що вони асоціюються з маленькими, запиленими приміщеннями з книжковими полицями. Однак сьогодні вони все частіше стають освітніми ігровими центрами. Одним із стимулів для молодих людей відвідувати бібліотеки в рамках програми «Бібліотека для всіх» було те, що вони мали змогу оформити простір на свій смак. Від типу килима, оздоблення, кольору стін до придбання додаткового обладнання та ідей для деяких видів діяльності.

— Для них було несподіванкою, що хтось хоче прислухатися до їхньої думки і що вони можуть щось вирішувати. А коли вони побачили, що їхні пропозиції втілюються в життя, то стали приходити охочіше, що дозволило нам поступово заохотити їх до регулярної участі, — сміється Марта Крочевська. — Ідея полягала в тому, щоб дати їм якомога більше суб'єктності у всьому цьому, щоб вони відчували, що мають право голосу в тому, що вони роблять і як вони це роблять. Там можуть бути заходи, пов'язані з усім, що цікавить молодь: мистецтвом, робототехнікою, ІТ, іграми. Практично немає заборонених тем, а наші бібліотекарі мають неймовірну фантазію і дуже добре це доповнюють. Крім того, для нас важливим є навчання через гру, — пояснює Малґожата Маковська.

Ця гра також має своєрідне друге дно, адже виявилося, що підтримка релаксації є дуже важливою для учасників.

У польській школі діти та молодь з України перебувають у великому стресі, адже вони там гості. Однак у бібліотечних заходах вони можуть користуватися тими ж правами, що й їхні польські однолітки

Завдяки цьому вони можуть більше відкритися і трохи перевести дух. У цьому їм допомагають різні психологічні та релаксаційні заходи, такі як йога та інші вправи. А коли всі почуваються комфортніше і безпечніше, легше інтегруватися.

Водночас, у програмі «Бібліотека для всіх» дуже важливою є цілісна підтримка навчання у польській школі. Як зізнається Марта Крочевська, підтримка у підготовці до іспитів стала хітом у 10 класі, оскільки багато дітей не знали, де її шукати і чи зможуть порозумітися зі своїм вчителем у школі.

— Нам також дуже пощастило, що в нашій команді є корінна українка, яка вже десять років живе в Польщі. Вона допомагала нам знаходити учасників та учасниць і, перш за все, проводила заняття. Якщо хтось щось не розумів польською, вона вільно переходила на українську і пояснювала незрозуміле. Видно було, що для дітей це було величезним полегшенням - всі вони почувалися невимушено. Як наслідок, між ними швидко налагодилися стосунки. Найбільшим викликом було обговорення польських читань, адже це зовсім інший культурний та історичний контекст, але врешті-решт ми впоралися і з цим. Після цього вже не мало значення, звідки хтось приїхав — всі працювали разом, а польські діти навіть почали потроху вчити українську мову, — підкреслює Марта Крочевська.

У Ґданській бібліотеці навчальні посібники, звісно, також мають важливе значення і приносять чималий успіх. З одного боку, йшла підготовка до іспиту за восьмий клас, з іншого — до іспиту на атестат зрілості з української мови, а крім того, було багато індивідуальних занять — одна дівчинка покращила свою «1» з математики до «5»! Проте освіта — це не єдине, чим живе молодь, тому під час канікул бібліотечний простір був відчинений зранку до вечора. Проводилися заняття з арт-терапії, а у співпраці з філією Польсько-Японської академії інформаційних технологій були представлені студентські книжкові проєкти. За словами Мірелли Макурат, деяких людей ілюстрації спонукали прочитати «Злочин і кару». Це, в свою чергу, призвело до відкриття міні-клубу, в якому будуть примірники як польською, так і українською мовами.

— Також спонтанно виникли секції, пов'язані з інтересами учасників. Одна з них пов'язана з настільними та комп'ютерними іграми. Інша — музична. Одного разу молодь привела до мене пана Олега і сказала: «Ми хочемо, щоб ви взяли його на роботу». Відтоді він дає їм уроки гри на гітарі. Дехто навіть пов'язує з цим своє майбутнє, створено гурт і йде підготовка до концерту. Завдяки всьому цьому діти та молодь з Польщі та України дійсно мають чим зайнятися. Важливо, що ми намагаємося реагувати на всілякі події.

Один український хлопчик йшов вулицею і розмовляв своєю мовою з матір'ю по телефону. Хтось підійшов до нього і почав бити. Тож ми організували зустріч з офіцером поліції про те, як реагувати на вербальне та фізичне насильство, — розповідає Мірелла Макурат.

Відкриваємось і розблоковуємось

Успіхи, про які можна говорити в межах програми «Бібліотека для всіх», — це не лише кращі оцінки чи складені іспити. Під час оцінювання FRSI почула від багатьох учасників, що вони вперше відчули себе в безпеці та змогли повністю розкритися.

— До проєкту багато українських дітей не мали друзів, але тепер вони підтримують зв'язок з польськими дітьми навіть поза бібліотекою. Крім того, ми продовжуємо пропонувати курси польської мови для дорослих, що не так очевидно, оскільки багато де вони закінчилися, хоча до нас все ще приходять нові люди. Щонайменше десять осіб з України також знайшли роботу в бібліотеках завдяки цьому. Це свідчить про те, що цей інтеграційний компонент працює дуже добре на багатьох рівнях, — каже Малгожата Маковська.

Одним з найважливіших учасників музичного ансамблю в ґданській бібліотеці є хлопчик, який прийшов сюди прямо з вулиці, де грав на позиченій гітарі

Постійний учасник запропонував показати йому класне місце. Його мама також долучилася до бібліотеки, де вона викладає англійську мову.

— Вона розповіла, що її син цілий рік сидів удома, навчаючись онлайн в Україні. Там таке навчання часто починається у віці 16-17 років. Крім того, він «просто дивився в стіну», і тепер його мати щаслива, що її дитина повернулася до життя. У Польщі йому не було з ким грати разом, і він дуже за цим сумував. Він дуже серйозно ставиться до організації команди і мотивує інших багато тренуватися, — каже Мірелла Макурат.

Серед інших позитивних наслідків програми — підвищення рівня обізнаності та сміливості учасників та їхніх родин. По-перше, оскільки заняття є безкоштовними, кожен може взяти в них участь. По-друге, сильний акцент робиться на двомовність, тому будь-які страхи легше подолати.

— Інтеграція, розваги, навчання — все це надзвичайно важливо. Але також дуже приємно, коли після заходів батьки підходять, дякують і кажуть, що завдяки відвідуванню наших зустрічей вони вирішили відвести дитину до потрібного їм фахівця, наприклад, до логопеда. Відбувається своєрідний прорив. Подібну зміну можна було спостерігати у випадку з жіночим гуртком, де деякі учасниці сумнівалися, чи знайдеться для них місце. Незабаром з'ясувалося, що допомога перекладача не потрібна, і тепер більше двадцяти жінок регулярно проводять час разом. Вони прийшли до нас саме тому, що їхні діти беруть участь у заходах, тому програма «Бібліотека для всіх» є навіть більш успішною, ніж ми могли очікувати», - підкреслює Марта Крочевська. — Думаю, варто додати, що люди з України, виїхавши з країни, певною мірою позбавлені права не те що грати, а навіть жити нормальним життям. Тому іноді бібліотека — це одне з небагатьох місць, де вони можуть розслабитися, — додає Малгожата Маковська.

Подолання викликів і рух далі

Звичайно, це відкриття, це розблокування не відбувається одразу, і це один із викликів програми «Бібліотека для всіх». Тому потрібен час, терпіння і довіра, адже буває, що лише на шостому занятті хтось перестає сидіти біля стіни і стає більш залученим до того, що відбувається. Як каже Малгожата Маковська, для цього, безумовно, є місце, адже ідея полягає в тому, щоб не робити щось силою. Серед інших викликів вона називає те, що залежно від місця розташування — чи це великий мегаполіс, чи маленьке містечко, чи село — потреби людей з України можуть відрізнятися, тому потрібно бути гнучким і адаптувати все таким чином, щоб заохотити людей приходити до бібліотеки. Однак є також випадки, коли бібліотеки не продовжують проєктну діяльність через те, що люди з України виїжджають і на них просто немає попиту. Це здебільшого трапляється на сході Польщі.

— Дійсно, розбудова впевненості може зайняти багато часу і відбуватися поступово. Деякі діти підходили після уроків і говорили, що б вони відповіли, якби не соромилися робити це перед групою. З часом, однак, вони почали висувати власні пропозиції, і кожен такий випадок нас дуже надихав. Нам також довелося відкритися — в тому сенсі, що ми самі мали певні блоки, на кшталт «ми не можемо цього зробити, ми не можемо достукатися до цих молодих людей, ми не розмовляємо однією мовою». Я думаю, що через все це ми самі багато чому навчилися і розвинулися, — каже Марта Крочевська. — Це стосується і нас. Ґданська бібліотека, безумовно, стала більш гнучкою і почала ще більше реагувати на поточні потреби не тільки своїх користувачів, але навіть «нечитачів», тому що, наприклад, репетиції гуртів можна проводити, коли нікого немає, тому іноді доводиться залишатися трохи довше. Важливо, що ми також почали реагувати на соціальні проблеми — піднімаються складні теми, діти та молодь діляться своїми страхами та тривогами, і ми можемо надати їм підтримку завдяки розумінню дирекції, з одного боку, та проєктам FRSI та SCI, з іншого. Тут треба сказати, що молодіжний простір став для нас безпечним, зцілюючим місцем, де триває процес психічного і фізичного відновлення, формування стійкості і (не тільки творчого) розвитку цих молодих і вже таких досвідчених людей, — додає Мірелла Макурат.

І що може зробити перебування в такому просторі та володіння ним? За словами Мірелли Макурат, нейроатиповий хлопчик, який все життя відчував себе інтровертом, ігнорованим і виключеним — бере в руки мікрофон і починає розповідати анекдоти....

Або хлопчик, який переживає складні емоції, викликані смертю батька, хворобою матері, а також новою школою, який заявляє, що він сатаніст і хоче грати тільки блек-метал — він бере в руки акустичну гітару і грає свою власну делікатну композицію.... Або хлопчик, який зазнає насильства вдома і на вулиці — він починає танцювати.... Або людина з вадами зору співає і грає, забуваючи при цьому про свою інвалідність... Або донька шизофреніка на організованих проєктом зустрічах з психологом скидає з себе тягар багаторічного життя в страху і опіці, дозволяючи собі поплакати в підтримуючому середовищі....

— У випадку з українською молоддю до цих особистих проблем додається ПТСР, тривога за своїх батьків — чи побачать їх коли-небудь ті, у кого вони ще залишилися, і в якому стані вони їх застануть... І страх хлопців, що через деякий час їх самих відправлять на війну... Не дивно, що вони також переживають, що весь проєкт закінчиться і, наприклад, вони не зможуть продовжувати грати на гітарі, бо втратять своє місце, до якого вже дуже прив'язалися і називають його своїм другим домом, — розповідає Мірелла Макурат.

Поки що про це не варто турбуватися, адже програма «Бібліотека для всіх» триватиме щонайменше до кінця квітня наступного року. Не виключено, що програма буде продовжена, адже, хто знає, можливо, самі бібліотеки також захочуть розширити спектр своїх послуг і все більше відігравати роль місця, де люди можуть навчатися, грати і проводити свій вільний час. Тому варто перевірити, чи у вашому районі є бібліотека, яка бере участь у програмі, адже долучитися до неї можна завжди — щоб добре провести час, познайомитися з новими людьми, інтегруватися і просто відчути себе краще в Польщі.

Більше про програму «Бібліотека для всіх», зокрема, список бібліотек-учасниць, можна знайти тут: https://bibliotekidlaukrainy.org.pl/

Квадробери — нова підліткова субкультура, яка набирає популярності по всьому світу, зокрема й в Україні. Підлітки одягають маски тварин, чіпляють штучні хвости та імітують поведінку звірів, час від часу пересуваючись на чотирьох та видаючи типово тваринні звуки. Для когось — це весела гра, а для декого — втеча від реальності, за якою приховуються серйозні психологічні проблеми, застерігають фахівці. Чи несе квадробінг загрозу для психіки дитини? Як реагувати батькам на нове захоплення своїх дітей та коли бити на сполох? 

Хто такі квадробери?

Уперше про квадроберів стало відомо у 2015 році завдяки 42-річному японському атлету Кенічі Іто. Він встановив рекорд Гіннеса з бігу на 100 метрів на чотирьох кінцівках, подолавши цю відстань за 15,71 секунди. Щоправда такому результату передувала важка робота. Чоловік впродовж дев’яти років вивчав особливості опорно-рухового апарату мавп і намагався адаптувати поведінку тварини під людський організм. Іто працював двірником і навіть щоденну роботу виконував на чотирьох. Японський спортсмен навіть не підозрював, що його захоплення з часом переросте у новий тренд субкультури — квадробінг. Його основними елементами є пересування на чотирьох кінцівках та виконання різних трюків — від стрибків через перешкоди до швидкого бігу, з імітацією рухів та звуків різних тварин. Про тренд згадали завдяки соцмережі TikTok. Влітку цього року там почали з’являтися короткі відео, на яких підлітки у костюмах тварин та на чотирьох кінцівках бігають вулицями міст. 

Як реагують люди?

У соцмережах реакція на незвичне захоплення підлітків неоднозначна. Одні не зважають на дивакувате захоплення підлітків, інші —  засуджують.   

«Моя дочка захоплювалася цим. Із плюсів — стрибає, бігає, одна з найкращих в класі, має високий бал з фізкультури, навчилася стояти на руках, робила на замовлення маски для квадроберів (дитина навчилася заробляти, ціна маски в середньому 800-1000 грн), удосконалила навички малювання і шиття (бо зробити ту маску ще той квест). Зараз вже не цікавиться квадробінгом. Це проходить, як і всі дитячі забавки», — пише у Facebook Олена Галушко. 

«Така сама субкультура, як й інші були. Якщо не підігрівати тему, винайдуть іншу через декілька років. У мене є пара друзів, діти яких були готами і нічого. Зараз покоління асертивних дітей — і це дуже круто, це дуже відрізняє їх від нас в їхньому віці. Нічого не забороняти — слухати і вести діалоги з дітьми», — пише у коментарях під дискусією про нову субкультуру Лілія Мозгова.

Однак хейтерів в коментарях традиційно виявилося більше:

«Бідні люди, без інтелекту, зовсім...»

«Нічим іншим не зайняті, от і мають час на дурниці. А далі що? Будуть спарюватись, як тварини на вулицях?…»

Блогер, якого обурює хейт до квадроберів 

23-річний Іван Вергун блогер-початківець. Про квадроберів чув давно, але відео з ними побачив влітку у соцмережах. На ньому дитина у масці бігала вулицею. Вела себе не агресивно, нікого не чіпала. Коментарі під дописом шокували хлопця:

— Доросла жінка писала тій дитині: «Здохни». І подібних коментарів, де бажають смерті прихильникам цієї субкультури було багато. Мене це сильно обурило. Я згадав свої шкільні роки, коли мене булили абсолютно за все — за зовнішність, бо мав проблеми із зубами, зачіску, одяг.

Тому я вирішив стати на захист квадроберів і частину негативного хейту взяти на себе

Аби захистити прихильників нової субкультури, Іван у TikTok почав видавати себе за квадробера. Хоча, наголошує, не є таким. Жодних масок чи штучних хвостів не одягає. На відео робить максимальні дурниці — видає звуки тварин чи їсть котячий корм на камеру. Одне з тих сторіз набрало понад 5,5 мільйонів переглядів та 17 тисяч коментарів. Задум Івана спрацював. Хейт посипався на нього:

— Я вирішив створювати контент, який не підходить для дітей — і я про це попереджаю. Відео, яке я знімаю, створене для того, щоб показати іншим, як робити не потрібно, тому що це небезпечно для здоров'я. Я лише роблю вигляд, що їм котячий корм на камеру, але насправді це не так.

Я просто викликаю хейт і переманюю увагу дорослих до себе. А ще таким чином привертаю їхню увагу, аби вони були більш пильнішими до своїх дітей

Щодня хлопець записує по 5-7 коротких відео. На зйомку одного йде до години часу. Іван переконаний, цікавість до квадробінгу з часом зменшиться, а ось негативні коментарі можуть залишитись у голові дитини назавжди.  

Квадробінг — не психічне захворювання 

Будь-яка нова субкультура сприймається старшим поколінням ворожою та загрозливою, розповідає психологиня Олена Шершньова. Та насправді явних загроз для дітей захоплення квадробінгом не несе. Така забава може покращувати фізичний розвиток дитини. А ще — дозволяє самовиражатися, знаходити спільноту, де дитину приймають за свою, що для підлітків є надзвичайно важливим: 

— Я не бачу тут глибинної проблеми, Я бачу глибинну потребу у прийнятті своїми однолітками, у приналежності до певного соціуму, у самовираженні, самореалізації, самопрезентації. Діти добирають собі костюми різних тваринок і за допомогою цього підкреслюють свою індивідуальність. Я бачу дуже подібні риси з усіма субкультурами, які ми вже бачили, наприклад емо, рокери, репери — хто завгодно.

Хтось захоплюється репом і читає речитативом, а хтось — квадробінгом і показує, як він може незвичайно бігати на чотирьох точках опори. Це таке самовираження

Утім, застерігає психологиня, як і у будь якій субкультурі, є свої ризики. Коли дитина переходить межу здорового глузду — батькам варто бити на сполох:

— Що це за межа? Якщо дитина повністю занурюється в цю субкультуру, втрачаючи інтерес до навчання, якихось своїх попередніх хобі, друзів, сім'ї, тобто дуже зациклюється на новому захопленні. Якщо втрачає свою ідентичність і ототожнює себе з твариною по-справжньому, а не в ігровій формі — тоді батькам варто замислитися, що з їхньою дитиною відбувається щось не те. За таких обставин важливо про це відверто поговорити або ж навіть відвести дитину до спеціаліста. Тому що у такий спосіб у неї можуть проявлятися психологічні проблеми і навіть психічні розлади.

І причина такої поведінки, твердить психологиня, не у захопленні новою субкультурою. Це свідчить про наявність більш глибших проблем. Квадробінг — лише привід проявити їх:

— Якщо в дитини є психологічні проблеми, то цьому однозначно передував якийсь дискомфорт або травма. Коли вдома, наприклад, весь час скандали або в школі ображають та висміюють однолітки. Такі щоденні ситуації можуть вилитися з часом в агресію. І якщо звичайна дитина одягне вушка, хвостик і піде просто самовиражатися, то дитина з таким бекграундом може і вкусити. Чому? Тому що їй дається змога цю агресію виразити не від себе, а від уявного котика, зайчика чи песика.

І питання тоді вже, а чому в неї ця агресія, звідки і що її спричинило? Це питання мають ставити собі батьки

Що робити батькам?

1. Спостерігати за дитиною

За порадою психологині, дорослі мають спостерігати за дитиною, аби гра залишалася грою, субкультура — субкультурою. Головне, аби у дитини, одягаючи вушка, маску та хвіст, не було усвідомлення, що вона є якоюсь тваринкою: 

— Психологічно стабільній, щасливій, задоволеній життям, прийнятій в колективі, у своїй родині дитині заняття квадробінгом жодного ризику для себе не несе. А ось коли хтось когось в компанії вкусив — це вже загроза і небезпека. Або на одному з телеефірів на цю тему журналіст наводив приклад, як дівчинку хлопець водив на поводку у рамках нібито гри. Як психолог скажу, що це вже психологічна загроза. Тут є елементи приниження, гендерна нерівність.

2. Підтримувати дитину

Підтримка батьків — найважливіше для дітей у будь-яких починаннях, розповідає психологиня. Вона переконана, що таким чином дорослі «вбивають двох зайців». З одного боку, це сприяє підвищенню самооцінки дитини і психологічному благополуччю. А з іншого — довірі, завдяки якій дорослі матимуть вплив на ситуацію і направлятимуть дитину у здоровому напрямку:

— Батькам потрібно з дитинства привчати дитину балансувати своє життя.  Насправді, заняття квадробінгом можуть справляти терапевтичний ефект, коли дитина розкривається через своє alter ego. Дітям іноді простіше проявляти себе не від свого імені, а від імені, наприклад, тварини. І якщо таким чином з неї виходить любов, світло і радість, то яка шкода може бути від субкультури?

А якщо там травми, біль, агресія, то знову ж таки винна не тваринка

Розділяти захоплення дитини батьки не зобов’язані, але, як радить психологиня, головне — не засуджувати. Бо якщо захоплення не несе шкоди то й потреби його забороняти  немає.