Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Пол Тейлор в “The Guardian”: Якщо Захід не наважиться на такий крок, у наступній війні йому самому доведеться воювати з Путіним, тільки набагато сильнішим
Прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер (в центрі), президент України Володимир Зеленський (ліворуч) і генеральний секретар НАТО Марк Рютте (праворуч) розмовляють під час тристоронньої зустрічі в Лондоні на тлі російського вторгнення в Україну, 10 жовтня 2024 року. Фото: AFP/East News
No items found.
Підтримка Києва з боку Заходу слабшає, що зробить Путіна лише сильнішим у наступній війні, попереджає Пол Тейлор, старший науковий співробітник Центру європейської політики (ЦЄП), брюссельського аналітичного центру, що спеціалізується на питаннях Європейського Союзу, в газеті “The Guardian”.
За його словами, послаблення західної допомоги Україні, що перебуває в стані війни, пов'язане з цілою низкою причин, серед яких головну роль відіграють внутрішні справи ключових союзників Києва.
Америка: фактор Трампа, Путін і Близький Схід
Сполучені Штати вийшли на фінішну пряму передвиборчої кампанії. З одного боку, непередбачуваний Дональд Трамп — чим агресивніша його політична риторика, тим менша впевненість у результаті листопадового голосування. З іншого — Джо Байден, який наприкінці свого президентства уникає важливих зовнішньополітичних рішень, щоб не послабити шанси Камали Гарріс у боротьбі за президентське крісло. Він, очевидно, припускає, що надання Україні дозволу на нанесення удару вглиб Росії за допомогою американської техніки може підштовхнути Путіна до ескалації конфлікту (або шляхом перенесення війни в інші країни, або шляхом застосування тактичної ядерної зброї) — те, чим кампанія Трампа негайно скористалася б.
Що ще гірше, опір використанню українцями західних ракет в тилу російської армії поширюється і на ті європейські ракети, які містять американські компоненти. Саме з цієї причини Британія і Франція надали Україні ракети класу «повітря-земля» Storm Shadow і Scalp, але не дали Києву свободу дій щодо їх використання проти військ і логістики Путіна в глибині Росії.
До цього додається питання війни на Близькому Сході, яка загострюється з кожним днем, не лише відволікаючи увагу американців від України, але й спрямовуючи їхні величезні фінансові та військові ресурси на захист Ізраїлю від ракетних обстрілів з боку Хезболли та Ірану.
Європа: популісти в атаці, демократи в хаосі
А що з Європою? Франція застрягла в політичній та фінансовій кризі, а вплив її президента Емануеля Макрона — як в країні, так і в Європейському Союзі — значно послабився за останні місяці.
Не кращі справи і в Німеччині. Після успіхів націоналістичної «Альтернативи для Німеччини» та ліворадикального Альянсу Сари Вагенкнехт на регіональних виборах у Саксонії та Тюрингії, канцлер Олаф Шольц намагається зберегти згуртованість коаліційного уряду. За словами Тейлора, «зовсім не факт, що він зможе проіснувати до наступних загальних виборів у вересні 2025 року».
У цій ситуації додатковим приводом для занепокоєння влади в Києві є те, що німецькі популісти, які перемогли на виборах, мають відверто антиукраїнські настрої.
Втім, навіть якби вони не були такими, Шольц, скоріш за все, не робив би жодних рішучих кроків для покращення ситуації в Україні. Адже він давно і, на подив багатьох, рішуче виступає проти надання Києву ракетного комплексу «Таурус», який допоміг би його збройним силам ефективно завдавати ударів по лініях постачання Росії та знищувати її ракетні пускові установки. Відомо також, що Німеччина робить це тому, що вже давно занепокоєна потенційною російською відплатою.
У Великій Британії настрої набагато більш проукраїнські, але джерела проблем тут мають іншу природу. Правляча Лейбористська партія бореться з економічними проблемами, бюджетними обмеженнями, незадовільною роботою системи охорони здоров'я та погіршенням якості державних послуг.
Мляві європейські лідери і п'ята колона Москви
Не дивно, що настрій серед чиновників ЄС мінорний. Тим паче, що нерішучість у наданні Україні військової допомоги для прориву поєднується з небажанням ключових європейських держав поглиблювати військову інтеграцію (проти якої виступають праві та популісти від Лісабона до Варшави). До того ж, досить крихкі запаси боєприпасів західноєвропейських країн вже дуже виснажені, тоді як розширення європейської військової промисловості, як описано в стратегії Єврокомісії в галузі озброєнь, відбувається дуже повільно. (На це, до речі, суттєво вплинули політичні потрясіння, про які згадувалося раніше).
На іншому боці європейського політичного спектру спостерігається зростання російського впливу в таких країнах, як Австрія, Угорщина і Словаччина. Очільники цих країн останнім часом зробили низку жестів, які, з одного боку, свідчать про зростаючу ворожість до Європейського Союзу, а з іншого — про все більш неприховане очікування перемоги Путіна у війні проти України.
«План перемоги» без відлуння
Бенефіціаром цієї ситуації є, звичайно, Росія, яка повільно і безтурботно просувається на захід України, не переймаючись втратами — жахливими в останні місяці. Як пише Тейлор, «у вересні Москва захопила більше землі, ніж у будь-який інший місяць з березня 2022 року». Надії президента Володимира Зеленського на виступ на Генеральній Асамблеї ООН та зустрічі з Джо Байденом і Камалою Гарріс, яким він представив свій «План перемоги», схоже, не справдилися. Більше того, Захід, схоже, все більше переймається власними справами.
В інтерв'ю та промовах перед своїм відходом з посади Генерального секретаря НАТО Єнс Столтенберг нарікав на те, що перед російським вторгненням у 2022 році західні союзники не надали Україні достатньої кількості зброї, щоб стримати, або якщо не стримати, то принаймні ускладнити Путіну вторгнення до свого сусіда. З іншого боку, як зазначає Тейлор, Столтенберг не ставить під сумнів обережність Байдена і не є відкритим прихильником посилення здатності України атакувати за допомогою західного обладнання в глибині Російської Федерації.
Україна не може дозволити собі ще 30 місяців війни
Більш критично налаштований до адміністрації Байдена американський генерал у відставці Гордон «Скіп» Девіс, заступник генерального секретаря НАТО з питань оборонних інвестицій. «Виступаючи на панельній дискусії, організованій ЦЄП, Девіс стверджував, що Вашингтон переоцінив ризик ескалації війни з боку Путіна, що призвело до стратегії надання достатньої допомоги, щоб утримати Україну в боротьбі, але недостатньої, щоб дати їй можливість перемогти», — пише Тейлор.
При цьому генерал закликав Захід рішуче підтримати Україну, щоб вона могла схилити шальки терезів на свою користь
Микола Бєлєсков, старший аналітик Національного інституту стратегічних досліджень України, виступив на вищезгаданій панелі ще більш рішуче. Він попередив, що Україна не може дозволити собі ще 30 місяців такої руйнівної війни. Якщо західна підтримка не буде сильнішою, швидшою і тривалішою, перспектива перемоги Росії стає ймовірною.
Останній дзвінок для Заходу
На думку Тейлора, вибір, який стоїть перед Заходом, очевидний: або більш рішуча підтримка України, яка містить згоду на глибокі удари, або визнання того, що Путін, зміцнілий поразкою Києва, незабаром рушить далі — на Захід.
Третього шляху немає. Можливо, тоді єдиною надією для союзників України протверезіти — як вважає високопоставлений західний чиновник, якого цитує Тейлор — є «другий шок». Це може бути крах української оборони, друга Буча або перемога Трампа на виборах у листопаді.
«Будь-яка з цих подій була б катастрофічною для Києва», — оцінює Тейлор.
Тільки чи справді потрібна катастрофа, щоб демократичний світ нарешті прокинувся?
Журналіст, редактор, публіцист, автор книг. Цікавиться новими технологіями та політикою. Літературознавець, доктор гуманітарних наук. Створив і керував веб-сайтом sztucznainteligencja.org.pl
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У 2024 році Росія значно розширила мережу «таборів перевиховання» та посилила мілітаризацію та індоктринацію викрадених українських дітей. Кожна така дитина після повернення додому потребує реабілітації — отримання різного комплексу допомоги. Скільки насправді викрадених Росією українських дітей, чому їх навчають у«таборах перевиховання» та яка перспектива повернення депортованих українців додому — про в інтерв’ю з Оленою Розвадовською, засновницею та головою Благодійного фонду «Голоси дітей».
Наталія Жуковська: 2 жовтня на підконтрольну Україні територію вдалось повернути сімох дітей віком від 3 до 14 років. Усі вони були з Херсонщини та Криму. Про це повідомив керівник організації Save Ukraine Микола Кулеба. А наприкінці вересня, за інформацією омбудсмена Дмитра Лубінця, додому повернулись дев’ятеро дітей. Скількох загалом українських дітей викрала Росія?
Олена Розвадовська: За даними з відкритих джерел, Росія депортувала понад 700 тисяч осіб. Офіційна цифра від української влади — близько 20 тисяч дітей. На неї ми й опираємося. Однак достеменно назвати чітку цифру неможливо. У силу того, що війна триває, сьогодні може бути одна кількість дітей, а завтра — інша. Також ми не маємо доступу на окуповані території і територію РФ.
Що відбувається з українськими дітьми у Росії?
Нещодавно ми разом з громадською спілкою «Українська мережа за права дитини», ГО «Регіональний центр прав людини» підготували звіт-дослідження з конкретних кейсів. Наша частина була присвячена психологічному супроводу, реабілітації дітей після їхнього повернення. Якщо говорити загалом про те, що відбувається, то, за свідченнями дітей, сценарії різні.
Десь це групове вивезення, розміщення їх у різні табори дитячого типу в Криму чи на території Росії та Білорусії. Відомо, що на окупованих територіях України тривають процеси позбавлення батьківських прав за російським законодавством
Дітей можуть забирати під приводом так званої загрози життю чи здоров’ю без уточнення деталей. Далі їх можутьвлаштовувати у прийомні родини. Це все безумовно незаконно і є воєнним злочином, який українська сторона фіксує.
Як відбувається процес «звільнення» українських дітей?
Наш фонд «Голоси дітей» не займаються поверненням дітей. Насправді ж кожен випадок індивідуальний. Немає механізму повернення, як і з військовими полоненими. Як правило, офіційні сторони не можуть домовитися про повернення певної кількості дітей додому.Це не той випадок. Росія не визнає факту, що це викрадені чи депортовані діти. За логікою росіян, вони рятують їх від обстрілів. Для них це «гуманітарна місія». Але ми ж розуміємо, що це викрадення, примусове вивезення, депортація і русифікація нації на території РФ.
На сьогодні за дитиною, яка перебуває у Росії, їдуть її родичі. У логістиці їхнього пересування їм допомагають волонтери, які працюють у координації з Міністерством інтеграції, Офісом президента, омбудсменом і так далі. Тобто родичі самі шукають тих дітей.
У чому найбільша складність?
Найбільша складність у тому, що будь-яка людина, яка їде у Росію за цією дитиною, є у зоні ризику. Вона має шанси не повернутися разом з дитиною, тому що їх не випустять. До того ж це завжди принизливі, важкі процедури проходження фільтрації, величезна кількість усіляких перевірок. Час повернення може становити від кількох тижнів до місяців. У нашому звіті є один приклад. Бабуся готова була їхати до Росії за онучкою. Повернення дитини тривало 14 місяців. На жінку чекали 18-годинні допити на кордоні з РФ та погрози. Росія усіляко перешкоджала. Аби затримати виїзд дитини з РФ, бабусю зробили стороною кримінального провадження. Возз’єднати родину вдалося лише з другої спроби і виключно після того, як мама дівчинки розповіла про створені на шляху повернення дитини перешкоди у Раді Безпеки ООН.
Складною є також логістика. Як правило, шлях на окуповані території чи до Росії лежить через декілька європейських держав
Складність у виявленні, підтвердженні і пошуку цих дітей. Це все дуже монотонна і складна робота. За офіційною статистикою, розміщеною на сайті «Діти війни», на сьогодні вдалося повернути 388 дітей. Як бачите, йдеться навіть не про тисячу. Складність у тому, що організованого повернення умовно всього закладу інтернатного типу, який вивезли, немає. Однак найбільша складність — час, який ми втрачаємо щодня. Діти, яких вивезли в 2,5 роки, уже мають 5,5. Вони можуть і не пам'ятати про те, що з ними відбулося. До того ж, для дитини це вже травма. Чим довше вона перебуває в ізоляції й активному промиванні мізків, тим важче її повернути. А ми ж розуміємо, що Росія цим тільки і займається.
Ну, і, звісно, коли діти потрапляють у російські родини і їх усиновлюють, то це ще складніші випадки. Уявіть себе маленькою трирічною дівчинкою. Вас привезли у родину, ви адаптувалися. Тобто для такого віку дитині немає різниці, де жити, бо вона не розуміє ситуацію, в яку потрапила. Вона просто живе.
У своєму нещодавньому звіті ви заявили про понад 5500 клубів воєнно-патріотичного виховання та сотню «таборів перевиховання», які діють на території Росії та Білорусі. Як саме перевиховують там українських дітей? Як відбувається індоктринація?
Це дослідження робив Регіональний центр прав людини. Його спеціалісти описують, які уроки з патріотизму проходять діти. У навчальній програмі, затвердженій російським міністерством освіти, Україна не зображена незалежною та єдиною державою. За дослідженнями колег, пропагандистські наративи містяться не лише у навчальних посібниках, вони також насаджуються під час позакласних, але обов’язкових занять, таких як «Разговоры о важном» і «Уроки мужества». На базі навчальних закладів також діють «кадетские и казачьи классы», які мають на меті підготувати учнів до вступу у військові заклади освіти і несення військової служби.
Одним із проявів політичної індоктринації є діяльність так званих патріотичних та військово-патріотичних рухів
Також на території Росії діють так звані «табори перевиховання». На їхнє функціонування Росія не шкодує грошей. Вона дуже професійно воює на інформаційному полі. Цей маховик у них розкручений на кожному рівні. Кожен вчитель, дорослий і керівник навчального закладу знає, де брати ту «правильну» інформацію, яку треба донести дітям. І навіть якщо людина включить телевізор, то отримає підтвердження того всього, що їй вже сказали. У тих таборах діє система так званого патріотичного виховання. Вони знайомлять дітей зі своїми «героями», вчать і співають російський гімн. Тобто стирають національну самоідентичність. Завдання росіян — змусити українських дітей усвідомлювати себе частиною російського народу.
Які методи застосовує Росія до українських дітей, щоб вони буквально забули про те, що є українцями?
Ідеться насамперед про психологічний і моральний тиск. Також наша психологиня, яка працювала з одним повернутим до України хлопчиком, розповідала про те, що він переживав фізичні знущання і тортури. Знаю, що правозахисники фіксують набагато важчі і страшніші випадки. Найважче у Росії тим дітям, які відверто демонструють свою проукраїнську позицію. До них постійно застосовують методи морального тиску і залякування. У росіян був розрахунок, що діти зламаються. Їм весь час говорили: «Ви нікому не потрібні, за вами ніхто не приїде. Про вас забули. Якщо ви повернетеся, то вас визнають колабораціоністами, або тими, хто співпрацював з Росією і посадять до в’язниці». Діти ж не розуміють, чи то правда. Дехто думає: «А може дійсно там мене посадять за те, що я був в Росії?». На стресовану психіку ляже будь-яка страшилка.
Freedom House спільно зі ZMINA. Центр прав людини і Regional Center for Human Rights представили нові докази в Міжнародний суд щодо безпосередньої участі режиму Лукашенка в переміщенні, політичній індоктринації та мілітаризації освіти понад 2200 дітей з окупованих українських територій. Як ці докази можуть посприяти поверненню українських дітей?
По-перше, це фіксація фактів порушень. Справи в Гаазі можуть розглядатися десятиліттями. І навіть попри це їх хтось має фіксувати. Це також і про збільшення міжнародного тиску. Якщо про це не говорити, не фіксувати, не подавати, то може здатися, що все вирішено і ніяких проблем немає. Це має постійно бути в публічному просторі і звучати на різних рівнях.
Звичайно, нам би всім хотілося, щоб це все в один день вирішилося і Росія була виключена навіть зі складу ООН. Однак ми розуміємо, що неможливо це зробити так швидко
Я думаю, що це абсолютно правильний трек, коли і державні органи влади, і громадські організації продовжують роботу в тому, щоби фіксувати, збирати порушення і передавати їх до відповідних інстанцій. Як результат фіксованих порушень — видані ордери на арешт Путіна і Львову-Бєлову. Впевнена, що російські санкції лише посилюватимуться. Важливо не втомлюватися від цієї роботи. Кожен українець, на своєму рівні, мусить кричати про той геноцид, який творить Росія у сучасному світі посеред Європи.
Що робить Україна, аби Росія, відповідно до міжнародного права, понесла відповідальність щодо викрадення і незаконного всиновлення українських дітей?
Україна робить все від неї можливе. Створюються міжнародні коаліції за повернення дітей. Працюють міжнародні групи прокурорів, слідчих, які фіксують інформацію про порушення. Україна регулярно представлена на різноманітних міжнародних майданчиках.
Дуже широкий спектр заходів робиться для того, аби Росія понесла відповідальність за вчинені злочини — і не лише щодо дітей. Шкода, що ці процеси не є такими швидкими, як би ми того хотіли.
Ваш фонд «Голоси дітей» працює з 2015 року. Як змінилися ці «голоси» від моменту повномасштабного вторгнення Росії?
З 2015-го року я як волонтер працювала з дітьми на сході країни по всій лінії фронту, а з 2019-го ми офіційно зареєструвалися як фонд. Змін за майже 10 років багато. У 2015-му році я була одна, а зараз у нашій команді 220 людей. Змінилося те, що у 2015-му році війна була в межах двох областей, а сьогодні вона в масштабах всієї країни. Змінилося те, що станом на 2019 рік у нас під супроводом було від 50 до 100 дітей в різних локаціях лінії фронту і одна програма психологічної допомоги. Тобто це була дуже локальна і точкова робота. Ми їздили у віддалені села, куди не доїжджали автобуси. Після 24 лютого 22-го року, коли дрони і ракети почали літати по всій Україні, формат роботи докорінно змінився. Бо сьогодні лінія фронту інтенсивніша і масштабніша.
На сьогодні наші центри є у найбільших містах уздовж лінії фронту — від Чернігова до Харкова, Запоріжжя, Дніпра, Кривого Рогу та Миколаєва. Через постійні обстріли працювати там не просто. Однак дітям, які там проживають, потрібна соціалізація. У них і так навчання онлайн, вони нікуди не виходять — і наші заняття для них є маленькою віддушиною. Війна, незалежно від того, велика вона чи маленька, завжди б'є по дітях.
Чому батьки з дітьми, попри небезпеку, повертаються під обстріли?
Це важко зрозуміти, але так є. Кожна людина має свою історію. Не можна говорити, що всі люди зійшли з розуму, бо повертаються у небезпечні міста і села. Це не так! Повертаються адекватні, здорові, мислячі люди. Причини дуже різні. Багато хто просто не зміг облаштуватися на іншому місці. Люди виїжджають, витрачають всі свої гроші на оренду житла, не знаходять роботи і повертаються. І це реальність дуже багатьох сімей. Дехто лишається або повертається у небезпечні регіони, бо має лежачих батьків, яких не покинеш. Тому я ніколи не засуджую цих людей. Хоча і переконана, що неправильно бути під обстрілами, особливо із дітьми.
Як працювати із тими батьками, які відмовляються евакуюватись з дітьми із небезпечних зон?
Це непростий процес. Якщо дорослі не хочуть покидати територію, то просто підписують відмову від евакуації. Відповідальність за дітей несуть в першу чергу батьки. Часто вони відмовляються через страх. І тут є недоопрацювання держави у тому, що має бути для кожного чітке розуміння, куди ці люди їдуть. Вони повинні мати хоч якусь впевненість під час надзвичайних ситуацій. Є інший контингент батьків, які просто зловживають своїм становищем, маніпулюють дітьми. Як правило, це ті дорослі, які не дбають про своїх дітей і точно не зацікавлені у тому, щоб врятувати їхню психіку і життя. І тут мають теж працювати державні механізми.
Потрібно вилучати таких дітей. Це робота соціальних служб, але і їм зараз на лінії фронту працювати не просто. Тут наклалося багато факторів, які роблять ситуацію такою, як вона є
Я пам'ятаю одну історію, коли ми перевезли родину з трьома дітьми з прифронтового села, купили їм будинок на тиловій території. Через рік вони повернулися у своє село. І у даній ситуації ми нічого не могли зробити. Бо не маємо права вилучити дітей з родини.
В якому психологічному стані нині діти? Чи різний їхній стан, залежно від того, де вони проживають в Україні?
Різні фактори впливають на психологічний стан дітей. Безумовно, це і місце проживання. Є різниця, чи ти мешкаєш в Ужгороді, чи у Запоріжжі. Це абсолютно дві різні реальності. Очевидно, що чим небезпечніша територія проживання, тим загрозливіша ситуація для її психічного здоров'я. Однак багато що залежить і від родини. Дитина дуже відчуває тривожність дорослих. Батьки — це вікно у зовнішній світ для дітей. Не тільки ракети її лякають під час війни, але й реакція мами на них. Вплив на психічне здоров'я дитини має наявність освіти, оточення однолітків, можливість комунікації. Дуже сильно діти потерпають у Харкові та Запоріжжі. Нещодавно ми збирали мрії дітей у Запоріжжі, й одна дівчинка написала: «Я хочу, щоб цей онлайн нарешті закінчився».
Наші психологи розповідають, що сьогодні діти частіше приходять з тривожними і депресивними станами, особливо у підлітків. У деяких дітей з’являється енурез, тремор рук, зникає сон. В інших внаслідок стресу чи пережитої травматичної події можуть проявлятися розлади харчової поведінки.
Як ви вважаєте, як держава має працювати з дітьми, які зараз перебувають за кордоном, як їх повертати?
Ми розуміємо, що окрім повернення викрадених Росією дітей, повинні працювати й з тими, хто зараз є вимушеним мігрантом. Україна дуже сильно має бути зацікавлена у тому, щоб всі люди працездатного віку, і не тільки діти, повернулися. До нас, наприклад, за онлайн психологічною допомогою дуже часто звертаються батьки саме з-за кордону, бо шукають для своїх дітей україномовного фахівця. Не секрет, що для когось було мрією жити за кордоном, але для багатьох це не є казкою.
Дуже велика кількість людей мріє повернутися додому. Однак закликати їх це робити зараз — точно неправильно, бо війна триває
Аби люди поверталися, має працювати економіка, створюватися робочі місця, розвиватися освіта. Однак першочергово — війна має закінчитися нашою перемогою.
Навіть країна з найкращою економікою світу не може існувати нормально в умовах, коли на школу прилітає шахед. Це ненормально і неправильно. Сьогодні ж потрібно створювати хаби для того, щоб людина за кордоном однаково відчувала зв'язок з Україною і перебувала в українському інформаційному просторі. А ще ми маємо постійно тримати в фокусі увагу всього світу, і, звісно, говорити про те, що самотужки Україна не зможе протистояти російській пропаганді та зупинити потужного ворога.
Два режисери-документалісти, франко-алжирський військовий репортер Мані Ясір Бенчела та італо-австралійський фотограф Патрік Томбола, 55 днів знімали в Харкові — протягом перших трьох місяців повномасштабного вторгнення РФ в Україну, перебуваючи під обстрілами з реальним ризиком загинути. Але як журналісти, вже працюючи 25 років в зонах бойових дій, зокрема, в Сирії, Джакарті, Єгипті, секторі Газа, Латинській Америці тощо, вони розуміли, на що наражаються, бо мали чітке розуміння своєї задачі й обраної концепції — показати величезне місто у вогні, його людей у вогні, причому людей здебільшого російськомовних, з родичами в Росії. Концепція була виправдана і надважлива, адже руйнувала нахабно-брехливий міф, створений загарбниками, — ніби вони рятують російську мову і російськомовних, а насправді ж вбивають їх в прямому та переносному сенсі. Донести цей факт до американського і загалом світового товариства — це було ціллю.
Прикметно в цьому сенсі те, що фільм у викладі багатьох світових ЗМІ та на найбільшому кіносервері світу IMDB чомусь отримав видозмінену назву, з якої видалили слово «Russia», залишивши нападника на Україну безіменним — «Ukraine: Life Under Attack», таким чином виявляючи досі існуючий страх цивілізації перед російськими варварами з ядерною дубинкою
Без вираження своєї позиції, без декларативності та маніпуляцій, за стандартами журналістики, Бенчела і Томбола показали людей під атаками цих варварів, рухаючись від героя до героя крізь полум’я руйнації та смерть людей на вулицях та в їхніх будинках. Для початку журналісти знаходять пожежника Романа, який разом з родиною живе на пожежній станції. У перервах між виїздом до чергового палаючого об’єкта, він, добре знаючи англійську, спроможний доступно пояснити, що «Путін — це фак», «життя — це життя», а він вже поховав 40 своїх друзів-пожежників.
Далі камера переходить до цих зруйнованих багатоповерхівок на сумнозвісному харківському районі Салтівка, чиї обвуглені місця від влучань снарядів, немов чорні очі мерців, мають залишитися у пам’яті всіх глядачів. Під стінами цих бетонних портретів смерті ходить наступний герой, віднайдений режисерами, беззубий Сергій. Він втратив руку (може, і зуби також) під час прильоту в його дім, був витягнутий з-під завалів пожежниками (чи парамедиками) і тепер живе в укритті разом з десятками інших — як і він, вимушених безхатьків. Іноді приходить до свого дому-скелету, піднімається на поверх-поперек, заходить в квартиру з роззявленим ротом пройомів без вікон, знаходить в купі подрібненої цегли горнятко і згадує, як пив з нього чай.
Можливо, його спасла й парамедикиня Тетяна, до якої наступним кроком переноситься камера, це вже не встановити в хаосі щоденних обстрілів і масового безпам’ятства. Тетяна їде туди, куди скажуть, і рятує тих, кого може. Іноді вона стабілізує повернутого до життя після прильоту, але в госпіталі той віддає Богу душу. Бо прохання доньки пораненого батька — «спасите отца!» — не завжди реально втілити. Російськомовних харків’ян росіяни вбивають так само безапеляційно, як і всіх решта.
Колись 1,5-мільйонний бурхливий Харків тепер завмер у своїй безлюдності доріг та вулиць. Тисячі й тисячі людей вибравши чи не вибираючи залишитися, тепер перемістилися під землю, на станції метро, що виглядає мов пекельний паноптикум
На колії — зупинений потяг з постійно відкритими дверима; на пероні — сотні ліжок, ковдр і матраців; повсюдно — термоси і банки з водою, висять рушники; палатки, клітки з папугами, відра, пси і навіть пральні машини, певно, до яких ще не встигли дотягтися руки росіян-мародерів...
86-річний стариган Віталій розважає людей грою на гітарі й російськомовними піснями про циган, а 10-річна дівчинка Віка розказує про страх, додаючи, що знає — навколо війна, але при цьому не розуміє, чому... На 11-му році війни вона не знає, чому іде війна. Їй ніхто нічого не говорив. Можливо, її батьки теж не знають. Це певним чином режисери підтверджують кадрами з іншого місця, з бомбосховища, де люди, ніби нічого не сталося, подовжують дивитися радянські фільми про війну, дивуючись війні росіян і мотивуючи свій подив фразою «так наші же деди вместе ваєвалі, абідна»...
Чи зрозуміють люди, що сталося, чому почалася війна і що треба змінити в майбутньому, аби такого не сталося знову? — режисери на це не відповідають, бо відповідати на питання не є їхньою задачею
Вони лише фіксують реальність, щоб глядач задумався. Якщо здатен задуматися. Фільм «Україна: життя під російськими атаками» — це лише фіксація Харкова навесні 22-го року, документація українців в момент їхньої життєвої катастрофи, жаху і болю.
Пізніше, через 8 місяців, режисери повернулися до своїх героїв, і зняли своєрідний епілог, коли росіян було відкинуто від Києва, а захоплення Харкова не відбулося. Люди наважилися покинути харківське метро і вийти на світ Божий. Безрукий Сергій досі ходить на руїни свого дому. Роман переїхав з родиною до Німеччини. А музикант Віталій змінив гітару на баян, продовжуючи грати російськомовні пісні в метро, вже позбавленого ліжок і людей: його мрією є забути ті спогади, які має з перших місяців війни, він хоче це забути і жити тепер з новими думками. На момент цього епілогу, на початок 23-го року, всі вони, герої фільму, ще не знали, що війна продовжуватиметься надалі, і Харків обстрілюватимуть ще страшніше, вже ракетами та КАБами.
P.S. Фільм був створений у 2022-23 роках на замовлення британського телеканалу Channel 4 Television і американської програми Служби суспільного мовлення Frontline PBS, тої самої, яка продюсувала «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова і Євгена Малолєтки, в подальшому лауреата премії Американської кіноакадемії «Оскар» за кращий документальний фільм року.
Як визначити податкове резидентство? В якій країні та в яких випадках сплачувати податки? Чи треба подавати щорічні податкові декларації? Як уникнути подвійного оподаткування у Польщі та Україні? Щоб знайти відповіді на ці питання, редакція Sestry поспілкувалась з польськими та українськими експертами.
<frame>Примітка: Наші співрозмовники постарались надати максимально розгорнуті коментарі по темі сплати податків в Польщі та Україні. При цьому експерти неодноразово наголошували: тема оподаткування в різних країнах має багато нюансів, тому людям варто звертатися за консультацією до спеціалізованих юристів, бухгалтерів, податкових консультантів або до команди Дія.Бізнес у Варшаві. Саме такий підхід дозволить детально розібрати кожну життєву ситуацію українця та визначити оптимальний варіант для оподаткування в Польщі/Україні.<frame>
Як правильно визначити податкове резидентство
Згідно з польським законодавством, людина вважається податковим резидентом Польщі, якщо дотримується хоча б однієї з таких умов:
проживає в Польщі більше 183 днів протягом року;
центр життєвих або економічних інтересів розташований у Польщі.
«Людина може стати податковим резидентом Польщі, навіть якщо перебуває тут менше 183 днів, але центр її особистих та економічних інтересів розташований у Польщі. Це може включати проживання родини в Польщі, наявність соціальних зв'язків, участь у політичному чи культурному житті, місце розташування компанії або підприємницької діяльності», — пояснює керуючий партнер ЮК GLS, юристка Ольга Черевко.
Тому якщо українці, які проживають у Польщі, планують визначити своє податкове резидентство, вони мають відповісти на декілька питань:
• чи володіють нерухомістю в одній із країн?
• чи орендують таку нерухомість?
• чи є найманими працівниками в одній із країн?
• чи володіють бізнесом?
• чи мають у власності транспортний засіб?
• чи ходять діти до навчальних закладів однієї з країн?
«На термін “центр життєвих інтересів” впливає чимало факторів і тому він є суб'єктивним. Щоб визначити центр життєвих інтересів, потрібно зібрати дані щодо майна та способу життя. Бувають випадки, коли фізична особа проживає в Польщі більше 183 днів, але центр життєвих інтересів залишається в Україні», — говорить проєктна менеджерка мережі центрів підтримки підприємців Дія.Бізнес Катерина Рижова.
Якщо ж українцям складно визначити своє резидентство, варто звернути увагу на Конвенцію між Україною та Польщею про уникнення подвійного оподаткування. Згідно з цим документом, людина буде вважатися податковим резидентом тієї країни, де вона має постійне житло.
«Якщо постійне житло є в обох країнах, резидентом визначається країна, де у людини тісніші особисті та економічні зв’язки. Якщо це важко визначити, враховується місце звичайного проживання. Якщо і це неможливо, враховується громадянство. Наприклад, українець, що живе в Україні та Польщі і має центр інтересів в обох країнах, буде визначатися податковим резидентом тієї країни, де він проводить більше днів», — акцентує юрист Ольга Черевко.
Чому варто враховувати необмежену та обмежену податкову відповідальність
Податкове резидентство українців дійсно визначається центром їхніх життєвих та економічних інтересів, говорить генеральний директор Swiatkadr.pl Марта Зенба-Шклярська. Тому статус податкового резидента Польщі люди можуть отримати й після першого дня перебування у країні, й після 183 днів проживання. Податкове резидентство прямо впливає на таке поняття, як обмежена та необмежена податкова відповідальність.
<frame>
необмежена податкова відповідальність — це податкове резидентство. Тут треба зрозуміти, яка країна є основною з точки зору оподаткування
обмежена податкова відповідальність —тобто, країна, в якій через мобільність робочої сили та різні фактори виникає податкове зобов'язання щодо доходу/прибутку, отриманого в цій країні. <frame>
— Там, де іноземець має податкове резидентство, він має необмежену податкову відповідальність. Тобто в цій країні він «декларує» (врегульовує) дохід/виручку, отриману в інших країнах. Це як його основна податкова країна — з неї починається аналіз податкових зобов'язань, — говорить Марта Зенба-Шклярська.
Якщо ж українець перебуває в іншій країні (за межами свого податкового резидентства) понад 183 дні, він має обмежену податкову відповідальність у цій країні. Це означає, що доходи/товари, отримані у цій країні (наприклад, у Польщі), оподатковуються в Польщі.
— Уявімо, українець подорожує між Польщею та Україною. 250 днів протягом року він перебуває в Польщі, але також їздить в Україну. Польські доходи/товари оподатковуються в Польщі, відповідно до польських правил. А українські доходи/товари оподатковуються в Україні, а також можуть певною мірою оподатковуватися в Польщі. Це регулюється Міжнародною угодою про уникнення подвійного оподаткування та податковим законодавством відповідної країни, — наводить приклад Марта Зенба-Шклярська.
Чи необхідно попереджати Україну про зміну податкового резидентства
За словами юриста Ольги Черевко, в Україні немає чіткої процедури виходу з податкового резидентства та інформування податкової про це. Проте є два варіанти підтвердження втрати статусу податкового резидента України, якщо людина стала резидентом Польщі.
Перший варіант. Можна подати запит на індивідуальну податкову консультацію в українську податкову службу, з проханням підтвердити зміну статусу податкового резидента на польське. При цьому потрібно надати докази проживання в Польщі та підтвердити новий центр життєвих інтересів.
— У разі негативної відповіді, можна звернутися до суду. Є позитивна судова практика з цього питання, хоч і рідкісна, — зазначає Черевко.
Другий варіант. Не декларувати свої доходи в Україні та у разі штрафу за незадекларовані доходи й несплачені податки — оскаржити його в суді, надавши докази втрати статусу податкового резидента України.
Як правило, податкове резидентство є декларативним, додає Марта Зенба-Шклярська. Тобто, людина заявляє, що її центр життя і економічних інтересів знаходиться в певному місці і цей факт впливає на певні зобов'язання. При цьому варто пам’ятати, що податковий орган однієї країни завжди може оскаржити податкове резидентство в іншій країні.
— Податкові органи можуть дослідити, чи дійсно ви є податковим резидентом у відповідній країні, чи ви задекларували це, сподіваючись оптимізувати свої податки, — звертає увагу експертка.
При цьому українці, які проживають довгий час у Польщі та вирішили змінити податкове резидентство, можуть не хвилюватися через те, що не попередили українських податківців про зміну статусу. Ніякої відповідальності за відсутність таких повідомлень діючим законодавством України не передбачено, пояснюють експерти.
— В Україні не існує ані процедури повідомлення про зміну податкового резидентства, ані обов'язку повідомляти, відповідно, не передбачено відповідальності за неповідомлення. Є ризики нарахування податків на незадекларовані доходи, у разі якщо податковій стане відомо про такі доходи, в тому числі в рамках автоматичного обміну інформації, — звертає увагу юрист Ольга Черевко.
Чи мають українці подавати щорічні декларації у Польщі
Якщо людина стала податковим резидентом Польщі, вона повинна подавати декларацію про доходи в Польщі, говорить Марта Зенба-Шклярська. Такий статус поширюється на податковий рік:
— Якщо українець стає податковим резидентом Польщі протягом податкового року, він повинен сплачувати податок у Польщі, включаючи доходи, отримані (і, можливо, також оподатковані) в Україні. Декларація з усіх доходів/прибутку в Польщі та Україні — необмежена податкова відповідальність.
При цьому податкові нерезиденти України не зобов'язані подавати декларації про доходи в Україні, продовжує Ольга Черевко:
— Однак податкові нерезиденти України можуть отримувати доходи в Україні, наприклад, зарплату, доходи від продажу або оренди нерухомості. В такому випадку може виникати обов’язок сплачувати податки в Україні. Ставка податку для кожного виду доходу регулюється Конвенцією про уникнення подвійного оподаткування між Україною і Польщею.
У цілому податок на доходи фізичних осіб (ПДФО) повинні нараховувати, утримувати і сплачувати податкові агенти в Україні, такі як юридичні особи або ФОПи, які виплачують дохід. Наприклад:
податковим агентом при виплаті зарплати виступає роботодавець;
податковим агентом у випадку продажу нерухомого майна в Україні виступає нотаріус.
— Згідно з Конвенцією про уникнення подвійного оподаткування, податкові нерезиденти України можуть застосовувати спеціальну ставки податку на доходи. Для цього необхідно надати податковому агенту довідку про податкове резидентство у Польщі. Цю довідку потрібно отримати у податковій службі Польщі, належним чином засвідчити і перекласти на українську мову, — роз’яснює Ольга Черевко.
Які податки українці мають сплачувати в Україні та Польщі
За словами юриста Ольги Черевко, питання сплати податків залежить від статусу податкового резидентства особи. Оскільки для багатьох українців, які проживають у Польщі, визначення податкового резидентства може бути спірним, необхідно керуватися критеріями, передбаченими Конвенцією про уникнення подвійного оподаткування:
— Положення Конвенції між Польщею та Україною мають пріоритет над національним законодавством обох країн, тому не може бути єдиної відповіді у питанні сплати податків для всіх українців, все залежить від конкретної ситуації.
При цьому Марта Зенба-Шклярська нагадує, що база оподаткування в Польщі та в Україні розраховується за різними правилами і залежить від форми договору, виду доходу та інших факторів/показників. Ці нюанси українці також мають враховувати, щоб правильно сплачувати податки в Україні та Польщі у різних життєвих випадках.
Редакція Sestry разом з експертами розглянула декілька поширених варіантів сплати податків, коли українці стають найманими працівниками або підприємцями в Польщі або Україні.
Випадок №1. Особа проживає в Польщі та працює на українську компанію.
Коментує юрист Ольга Черевко:
— Згідно з Конвенцією, зарплата від української компанії оподатковується в країні податкового резидентства — тобто в Польщі. Проте якщо особа фактично працює в Україні, дохід може оподатковуватися й в Україні. Отже, українець, який є податковим резидентом Польщі і працює дистанційно на українську компанію, має декларувати дохід та сплачувати податки в Польщі. Якщо ж особа фактично знаходиться в Україні для виконання роботи, то зарплатня може оподатковуватися в Україні.
Коментує Марта Зенба-Шклярська: в цій життєвій ситуацій розглянемо два варіанта.
Варіант №1. Людина залишається податковим резидентом України, живе в Польщі та працює на українську компанію. Тоді такий громадянин може сплачувати наступні податки в Польщі:
Якщо особа перебуває в Польщі більше 183 днів, тоді дохід/доходи з Польщі мають оподатковуватися за шкалою 12% та 32%.
Якщо особа перебуває в Польщі до 183 днів, тоді з доходу/виручки з Польщі теж треба сплатити податки за шкалою 12% і 32% або за фіксованою ставкою 10-20% (залежить від типу контракту/співпраці).
Не сплачує податок у Польщі, оскільки сплачує податок в Україні.
Варіант №2. Людина стає податковим резидентом Польщі, живе в Польщі та працює на українську компанію. Тоді сплата податків має відбуватися, відповідно до польського податкового законодавства:
Українська компанія є платником податків (нараховує та сплачує) до польської податкової інспекції.
Українська компанія уповноважує працівника розраховувати та сплачувати податок до польської податкової інспекції.
Випадок №2. Особа проживає в Польщі та працює в міжнародній чи польській компанії.
Коментує юрист Ольга Черевко:
— Якщо людина є податковим резидентом Польщі, вона сплачує податки в Польщі. Якщо ж вона є податковим резидентом України, податки сплачуються в Україні. У певних випадках податки можуть сплачуватися й в країні роботодавця. Для точної відповіді потрібно враховувати конкретну ситуацію, Конвенцію про уникнення подвійного оподаткування між країнами, податкове резидентство особи та роботодавця.
Коментує Марта Зенба-Шклярська: в цій життєвій ситуацій розглянемо два варіанта.
Варіант №1. Людина залишається податковим резидентом України, проживає у Польщі та працює в польській чи міжнародній компанії. Тоді певні податки треба сплачувати у Польщі:
Під час перебування у Польщі понад 183 дні людина може отримувати доходи/прибутки з Польщі, тоді відбувається оподаткування за шкалою 12% та 32%.
Якщо ж особа проживає у Польщі до 183 днів, тоді з доходу/виручки з Польщі необхідно сплатити податки за шкалою 12% і 32% або за фіксованою ставкою 10-20% (залежить від типу контракту/співпраці).
Не сплачує податок у Польщі, оскільки сплачує податок в Україні.
Варіант №2. Українець став податковим резидентом Польщі, проживає у Польщі та працює в польській чи міжнародній компанії. В такому випадку людина має сплачувати податки в Польщі, відповідно до польського податкового законодавства.
— Якщо міжнародна компанія, де працює людина, не має реєстрації у Польщі, вона повинна зареєструватися як платник податків або уповноважити на це платника податків (працівника). Існують винятки, коли платник податків завжди розраховує, сплачує та погашає податок самостійно, — звертає увагу Марта Зенба-Шклярська.
Випадок №3. Особа працює як фізособа-підприємець з реєстрацією в Україні та проживає у Польщі.
Коментує юрист Ольга Черевко:
— Якщо людина є податковим резидентом Польщі, вона не може користуватися пільговою ставкою єдиного податку для ФОП в Україні. Дохід від ФОП нерезидента оподатковується в Україні за стандартною ставкою ПДФО. Цей дохід також потрібно задекларувати в Польщі та сплатити податок там. Сплачений в Україні податок можна зарахувати при сплаті податку в Польщі. Для цього треба належним чином засвідчити довідку, що підтверджує сплату податку в Україні.
Коментує Марта Зенба-Шклярська: ситуацію важливо розглянути з точки зору податкового резидентства в Україні та Польщі.
Варіант №1. Якщо особа працює як український підприємець, проживає у Польщі та залишається податковим резидентом України, тоді сплата податків буде залежати від періоду перебування у Польщі:
Якщо українець знаходиться в Польщі більше 183 днів, тоді база оподаткування може бути встановлена в Польщі. В такому випадку треба сплачувати податки в Польщі з частини польських доходів/прибутку (12%, 32% або фіксована ставка у 19%).
Якщо людина проживає в Польщі до 183 днів та оселяється в Україні, такі ситуації можна вважати найпоширенішими. В цих умовах можна вказати податкове місце проживання в Польщі, а потім сплачувати податки в Польщі.
Варіант №2. Якщо людина працює як український підприємець, проживає в Польщі та вже стала податковим резидентом саме Польщі, тоді треба уточнити ось який момент. Скоріш за все, компанія вже має податкову адресу в Польщі, тоді особа має сплачувати податки за польськими правилами.
Випадок №4. Особа працює як фізособа-підприємець з реєстрацією у Польщі та проживає у Польщі.
Коментує юрист Ольга Черевко:
— Якщо українець зареєстрував бізнес в Польщі та став податковим резидентом Польщі, податки сплачуються тільки в Польщі, незалежно від того, де знаходяться клієнти — в Україні, Польщі чи інших країнах.
Коментує Марта Зенба-Шклярська: розглянемо цю ситуацію з точки зору податкового резидентства України та Польщі.
Варіант №1. Якщо українець працює як польський підприємець, проживає у Польщі та має статус податкового резидента України, тоді питання сплати податків залежить від терміну перебування в країні:
Якщо особа знаходиться в Польщі більше 183 днів, можна встановити податкове резидентство в країні. В такому випадку людина сплачуватиме податок в Польщі з частини польського доходу - це 12%, 32%, фіксована ставка у 19% або паушальний податок.
Якщо підприємець перебуває в Польщі до 183 днів та оселяється в Україні, така ситуація є найпоширенішою. Але незважаючи на відсутність проживання 183 днів у країні, можна показати податкову базу в Польщі та сплачувати податки в Польщі.
Варіант №2. Якщо українець працює як польський підприємець та вже має податкову резиденцію в Польщі, тоді податки сплачуються за польськими правилами.
Який бізнес українці можуть відкрити бізнес в Польщі та які треба сплачувати податки
Якщо українці проживають довгий час в Польщі та планують й надалі працювати як підприємці, вони мають створити саме польський бізнес. Такий варіант буде краще, ніж намагатися оподатковувати підприємницьку діяльність, зареєстровану в Україні, вважає Марта Зенба-Шклярська.
При цьому в Польщі українці можуть обирати різні варіанти реєстрації компанії. Все залежить від напрямку діяльності, об’ємів доходу, інших особливостей ведення бізнесу.
Марта Зенба-Шклярська перераховує варіанти ведення бізнесу в Польщі:
Індивідуальна підприємницька діяльність. Податок за шкалою 12%, 32%, фіксований податок у 19%, одноразовий податок.
Компанії (комерційне право). Податок на прибуток 9% або 19% (залежно від доходу), або так званий естонський податок на прибуток.
Товариства (партнерства). Податок за шкалою 12%, 32%, єдиний податок 19%, одноразовий податок.
Асоціації та фонди. Податок на прибуток за ставкою 9% або 19%.
— Вибір форми підприємницької діяльності, оподаткування, податкового режиму в деяких випадках є дуже індивідуальним. Тому щоразу вимагає ретельного обговорення з вашим бухгалтером, податковим консультантом і юридичною фірмою, — звертає увагу Марта Зенба-Шклярська.
Як українці можуть уникнути подвійного оподаткування
Юрист Ольга Черевко зазначає: не може бути єдиного підходу у питанні вирішення подвійного оподаткування доходів українців, які проживають в Польщі. Вирішення податкової проблеми залежить від багатьох факторів, серед яких:
конкретна ситуація фізособи,
країна перебування,
положення конвенції про уникнення подвійного оподаткування між Україною та Польщею.
Тому Ольга Черевко рекомендує українцям, що проживають в Польщі та хочуть уникнути проблем подвійного оподаткування, розробити певний план дій:
1. Визначитися зі свої податковим статусом, відповідно до Конвенції між Україною та Польщею.
2. Притримуватися однієї податкової стратегії в цьому питанні та накопичувати доказову базу, що підтверджує знаходження центру життєвих інтересів або постійного місця проживання в тій чи іншій країні.
3. Якщо виникне спірне питання щодо податкового резидентства особи між Україною та Польщею та нарахування податків в обох країнах, тоді доказовою базою можуть бути:
Довідка про сплату податків в країні.
Сертифікат податкового резидента.
Квитанції на оплату комунальних послуг або довідка від місцевого державного органу про реєстрацію місця проживання.
Підтвердження місця проживання членів родини.
Підтвердження навчання дітей у навчальних закладах тощо.
— Сертифікат податкового резидента в Україні можна отримати, подавши заяву через електронний кабінет платника податків або звернувшись особисто до Центру обслуговування платників податків ДПС. В Польщі так само потрібно звернутися до місцевого податкового офісу, що має назву Urząd Skarbowy, - за місцем проживання, — роз’яснює юрист Ольга Черевко.
Куди можна звертатися за консультацією щодо сплати податків
Українці, що проживають в Польщі та намагаються правильно сплачувати податки, часто роблять одні й ті ж помилки, наприклад, під час заповнення податкової декларації, говорить Марта Зенба-Шклярська:
— Ми пояснюємо компаніям та роботодавцям, що вони на самому початку мають з'ясувати податкову ситуацію своїх співробітників і отримати правильні декларації. Важливо, щоб бізнес був добре проінформований у питанні, як правильно скласти початкову податкову декларацію, оскільки річна податкова декларація буде набагато простішою. Більше того, роботодавці мають передавати ці знання своїм працівникам.
Щоб не виникало податкових проблем в України та Польщі, українцям краще звернутися за консультацією до спеціалізованих юристів, бухгалтерів, податкових консультантів, податкових обох країн або до центру Дія.Бізнес у Варшаві. Такі консультації будуть корисні, особливо в спірних моментах. Наприклад, в Польщі немає такого поняття як військовий збір, а в Україні існує такий податок. Тому завжди варто окремо уточнювати, в яких випадках його треба сплачувати українцям, що довгий час живуть у Польщі.
Центр Дія.Бізнес у Варшаві було відкрито у травні 2022 року. За весь період роботи експерти центру надали людям понад 12,5 тис. консультацій. Українці можуть звернутися сюди за безкоштовною допомогою з таких питань:
легальне перебування в Польщі;
відкриття бізнесу на території України та Польщі;
сплата податків та ведення звітності території України та Польщі;
ведення господарської діяльності території України та Польщі тощо.
— Відмінність нашого центру від інших полягає в тому, що ми надаємо консультації на дві країни. Щоб отримати інформаційну підтримку, потрібно записатися на консультацію. Радимо заздалегідь підготуватися до консультації та записати питання, які плануєте задати експерту. Після спілкування можна отримати дорожню карту з корисними порадами, які стосуються реєстрації та ведення бізнесу, а також його подальшої релокації в Україну, — розповідає проєктна менеджерка центрів підтримки підприємців Дія.Бізнес Катерина Рижова.
Володимир Нікулін — поліцейський Головного управління Національної поліції в Донецькій області та один з головних героїв оскароносної документальної стрічки «20 днів у Маріуполі». Це та сама людина, завдяки якій команда Мстислава Чернова, Євгена Малолєткі й Василиси Степаненко зуміла виїхати з Маріуполя та вивезти фото- і відеодокази численних злочинів росіян — перетнувши близько 15 блокпостів. В інтерв’ю Sestry Володимир розповів про хитрощі, до яких вдавався під час евакуації; про співпрацю з відомими журналістами та про те, як завдяки печиву зрозумів, що все в житті повертається: і добро, і зло.
«Для мене стало ударом, як багато тих, кого я знав, стали зрадниками»
— У Маріуполі я опинився після того, як Донецьк — мій дім — був захоплений, — розповідає Володимир Нікулін. — Вже понад 30 років я працюю у правоохоронних органах. І працював у Донецькій обласній поліції у 2014, коли відбулися епохальні події. Ми захищали Обласну держадміністрацію, коли були спроби її захопити. Я залишався у Донецьку навіть тоді, коли він був майже захоплений. Але влітку 2014 року ми з родиною покинули дім. На той час це був єдиний варіант продовжувати службу, яка є для мене дуже важливою.
Особливо важко мені було прийняти факт, що не всі українські міліціонери тоді виїхали з окупованого Донецька — не всі залишилися вірними присязі. Адже багатьох я знав особисто, ми разом служили. І ось вони свідомо зробили вибір стати зрадниками.
Ті, хто залишились у Донецьку, перейшли на бік ворога. А ті, хто не зрадив, опинилися зрештою в Маріуполі.
Говорити про свій дім у Донецьку важко. Сподіваюся, він цілий. Взагалі я вже залишив три своїх домівки: у Донецьку, в Маріуполі та в Мирнограді. Коли ми їхали з Донецька, нічого не взяв із речей. Пам'ятаю літнє взуття в сіточку, формену сорочку з короткими рукавами. Навіть штанів не взяв — шукав вже форму на місці,. Але були вірні товариші по службі й відчуття свободи. Якого в Донецьку вже не було.
У Маріуполі ми працювали у скороченому складі. Наприклад, у підрозділі Обласної поліції раніше працювало 120 людей, а залишилося — 12. Коли було створено поліцію, я як міліціонер пройшов всі етапи люстрації, переатестації. Часто їздив до Авдіївки. Мене дивувало, як люди там живуть — під обстрілами. Але жили, бо залишались держава і свобода. Діти гуляли на майданчиках, працювали магазини.
Мій товариш по службі після отримання поранення на фронті навіть купив в Авдіївці квартиру. Отак люди любили свою землю й вірили в перемогу
— Чи готувалися ви до повномасштабної війни?
— В 2021, коли ми вже мали інформацію на рівні закордонної розвідки про те, що Росія готується, ми теж почали підготовку. І це нам дуже допомогло. Колись, у 2014 році, ми багато втратили, бо не були готові й не змогли зорієнтуватися. У Маріуполі ми вже такого не допустили. Наприклад, жодного документа чи справи росіяни при окупації Маріуполя не отримали. Як і зброї. Ми все вивезли ще до початку повномасштабного вторгнення. Також не було такої кількості зрадників, як тоді в Донецьку. Ми змогли зберегти порядок. Наскільки це можливо за таких умов.
Для нас, донецьких поліцейських, війна почалася не в 2022, а в 2014. І коли 24 лютого о 5 ранку мене розбудив керівник словами «бойова тривога», я одразу все зрозумів. Дуже боляче було усвідомлювати, що під ударом опинилася вся країна.
«Щоранку я благав: тільки щоб не влучило в будинок, де моя сім'я»
— Якими вам запам’ятались перші 20 днів у Маріуполі?
— Ніколи не забуду ті дні. Пізніше до мене прийде осмислення чи переосмислення. А поки я у вирі подій.Чуєте? Ми розмовляємо, а в цей час лунають вибухи. І я думаю про те, що робити і куди їхати після закінчення обстрілів у Краматорську. Думати про інше поки немає часу. Але я пам’ятаю кожен день і кожну людину, яка була поруч.
Початок великої війни мені запам'ятався наповзаючим відчуттям катастрофи. Я відчував її кожною клітиною свого тіла. А потім побачив, як місто починають вбивати. Росіяни лізли на Маріуполь з усіх боків. Ми розуміли, що воно їм дуже потрібне, але чинили опір, щоб не повторити історію Донецька.
Моя дружина з донькою прийняли рішення залишилися в Маріуполі. Дружина сказала: «Не хочу, щоб було, як у Донецьку. Не хочу більше нікуди бігти. Хочу бути у себе вдома».
І щодня рано вранці я йшов на службу, дивився на будинок, де залишалась моя родина, і боявся, що бачу його цілим востаннє
Це було найстрашнішим. Коли відбувались удари та влучання (а вони ставалися постійно), я щоразу думав: «Благаю, тільки не в будинок, де моя сім'я».
У мене як у поліцейського було багато роботи. Спочатку вивіз документацію. Потім збір зброї, підготовка матеріалів для укріплень. А коли почався наступ — допомога людям. Поліція залишалася в місті до останнього. Ми розвозили гуманітарну допомогу, памперси, шукали для людей прихисток. Сконтактовували людей з лікарями. Був момент, коли ми вже були в оточенні в лікарні. А до цього я привозив до цієї лікарні печиво — кругле з фруктовою начинкою. І от коли ми в лікарні вже ховалися в підвалі, лікарі принесли нам це саме печиво. Так воно до мене повернулося.
— Шкодуєте, що залишалися в Маріуполі так довго?
— Насправді шкодую, що поїхав. Бо я дуже не хотів, щоб повторився досвід мого рідного Донецька. В Маріуполі залишалося багато людей. Вони потребували допомоги. Маріуполь оточували, бомбували, атакували. Не давали можливості місцевим вибратися з міста. Кожна людина в Маріуполі тоді знаходилась на межі — між життям і смертю. Бомби з літаків, ракети, артилерія. Будинки вигорали. Росіяни свідомо все руйнували, аби зламати спротив.
Били і по управлінню державної служби надзвичайних ситуацій (ДСНС) — щоб рятувальники не допомагали людям. Люди гинули страшною смертю. Наприклад, ховалися в підвалі будинку, в який прилітали снаряди, і людей засипало. Вони не могли вибратись. А допомогти було нікому — ДСНС вже не працювала. Лікарі під обстрілами витягували людей. Герої. І таких історій — безліч. Постраждалих — десятки, сотні тисяч. Мирні люди, діти... Засипані уламками в підвалах. Пізніше росіяни не ховали загиблих, а просто кудись вивозили.
Ми навіть не уявляємо, з чим стикнемось, коли звільнимо Маріуполь…
«Ми подивились один на одного й зрозуміли — відтепер будемо триматися разом»
— Пам'ятаєте, як познайомилися зі Мстиславом Черновим, Євгеном Малолєткою і Василисою Степаненко?
— Ми зустрілися за жахливих подій — коли росіяни били по пологовому будинку (9 березня 2022 року).
— Я був вражений цією командою. Майже зруйнований Маріуполь, у місті — тільки місцеві. І тут я бачу людей з написами "Press". Вони були у шоломах, бронежилетах. Я спочатку подумав, що це іноземні журналісти. І, щиро кажучи, дуже їм зрадів. Це була така трохи егоїстична радість, але мені не соромно, бо я отримав надію, що те, що відбувається з нашим містом, має шанс стати надбанням людства. Росіяни вміють брехати, і я переживав, що вони знову приховають свої злочини.
Спочатку я познайомився зі Мстиславом. Він сказав, що з Харкова. Я спитав: «Як ви тут? Може, вам потрібна допомога?» Він не відповів. Ми просто подивились один на одного — і я зрозумів, що тепер їм допомагатиму. Бо це потрібно. Не тільки їм, а й мені. Відтоді ми були разом.
Те, як вони працювали, мене вражало. Професійно, чітко, безстрашно. Важливим моментом була передача відзнятих матеріалів. Це було майже неможливо в тих умовах. По-перше, вони вже стали ворогами для росіян. По-друге, місць з доступом до інтернету в місті вже було мало. Спочатку ми їздили в центр, там була базова станція Київстар. У фільмі є кадри, як ми туди приїжджали, сиділи під бетонними сходами, росіяни бомбили, а Мстислав з телефона відправляв відзняті матеріали. Коли перестала працювати і ця точка, ми стали їздити до командного пункту Нацгвардії та Морської піхоти, де була супутникова мережа. Там стратегічний об’єкт — поліцейські у формі з автоматами. Коли ми приїжджали, щоб передати матеріали, всі за моїм проханням відключалися від Wi-Fi. Навіть питань не ставили. Усі тоді розуміли важливість інформації, яка згодом вплинула на багатьох у світі. Зокрема, на передачу нам військової допомоги.
«Не знав, чи доїде кудись моє потрощене авто. Але завів машину — і ми рушили»
— Ми відбивались як могли. Раділи кожному відбитому метру. Коли вдавалося відвоювати бодай один будинок, тішились так, ніби звільнили ціле місто.
З одного боку міста росіяни почали атаку Маріуполя з лікарні. Пам’ятаю, снайпер поранив головну медсестру в шию. З іншого боку міста — танкова атака. В одному з кадрів фільму є картина, як російський танк сховався за церкву. Потім він виїхав і почав розстрілювати будинки, в яких були люди.
Танк, який розстрілює мирне населення, ховаючись за церкву, — це і є Росія
Пам'ятаю очі людей, які переховувались у лікарні разом з нами. Серед них було чимало літніх і жінок, і вони дивилися на нас із благаючим проханням «зробіть щось, щоб нас не вбили». Я казав усім не показуватись у вікнах. Розумів, що якби ми стали чинити опір, нас би всіх розстріляли. З оточення нас вивів спецпідрозділ ЗСУ. Врятував нас.
— Коли і як ви зрозуміли, що час виїжджати з Маріуполя?
— Події розвивалися динамічно. Росіяни не робили гуманітарних коридорів для мешканців Маріуполя. І 14 березня люди почали прориватися самостійно. Команді журналістів — Мстиславу, Євгену й Василісі — спеціалісти з безпеки порадили терміново виїжджати. І вони почали шукати шляхи. Я не збирався їхати з Маріуполя, але ми вже стали однією командою. До того ж перша спроба виїхати у них не вдалася. Я відчував, що маю бути з ними до останнього. Тож сказав, що вивезу їх. І свою родину теж.
Автівка Євгена Малолєтки, на якій вони з командою приїхали до Маріуполя 24 лютого, була знищена. Моя машина була розтрощена «Градом», жодного цілого скла у ній не було. Але вона їхала. Я не знав, куди вона доїде. Але завів двигун — і ми рушили. Зараз частина моєї автівки знаходиться у Німеччині в музеї журналістики.
Ми майже нічого з собою не взяли. Маленька валіза доньки та дружини.
Мої зібрані речі стояли у квартирі ще з 2014 — я і не розбирав їх
«Мої хитрощі працювали тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові»
— Ми їхали, не знаючи шляху. Розумів, що їхати основною дорогою не варто. Я працював у карному розшуку, тож дещо знав. Ми поїхали в бік узбережжя. Але до цього нам треба було оминути чергу машин, в яких виїжджали інші. Довжелезні колони машин стояли на виїзд. Я розумів, що треба прориватися, щоб виїхати до заходу сонця — тільки так був шанс вивезти фотографії та відео. Тож вирішив шокувати і ось що запропонував.
Мстислав і Євген у шоломах і бронежилетах, маркованих Press, бігли перед нашим авто. Люди бачили, що біжать журналісти, були шоковані, не знали, що відбувається, і поступалися дорогою. Потім Євген сидів на капоті машини. Це теж був елемент привертання уваги, і люди нас пропускали. Так ми подолали шлях по місту. Це був величезний ризик. Але план спрацював.
Дорогою ми проїжджали багато блокпостів. Якби бодай одну з наших сумок росіяни перевірили, ми б одразу потрапили в полон. Треба було зробити так, щоб нас не оглядали. Тому я діяв як детектив. Відволікав. Наприклад, на кожному блокпості діставав пачку цигарок Marlboro. На очах в окупантів починав палити. Це привертало їхню увагу. Потім пригощав їх цими цигарками. Вони відволікалися і пропускали нас. Це лише маленька частина того, як я на них діяв. Але працювало це тому, що на блокпостах стояли непрофесійні військові. Їх було простіше обдурити. Страшно подумати, що могло б статися, якби нас затримали.
Пам'ятаю момент, коли ми їхали ввечері без жодного освітлення через лінію фронту. Вимкнули фари. У будь-який момент колону, в якій ми пересувалися, могли розстріляти. Так ми проїхали Пологи. Згодом доїхали до чергового блокпосту, де нас освітили ліхтарем. І тут я побачив військового в українській формі. Я вийшов з авто, підійшов до нього і… обійняв. А він — мене. Без слів.
Далі нас уже зупиняли поліцейські, перевіряли документи, машину. Я був на такому адреналіні, що нічого не розумів, але стало трохи легше. Те, що нам вдалося виїхати — таки справжнє диво.
— Вам сниться Маріуполь?
— Поки ні. Думаю, мозок так витісняє спогади. Сни — це коли є час на аналіз. А я продовжую нести службу в Донецькій області. Де б я не був, я буду продовжувати це робити. Бо це моя земля...
Концентрація цих повідомлень ставала тим більшою, чим ближчою була дата 12 жовтня. Тоді мало відбутись засідання в форматі Рамштайн на найвищому рівні за участю лідерів США, України, Франції та Німеччини. Утім через стихійне лихо в Америці президент Байден скасував поїздку в Європу, а заразом вирішили і відтермінувати саме засідання. Натомість український президент вирушив у європейське турне, під час якого зустрівся з очільниками Великої Британії, Франції, Італії та Німеччини. На момент початку поїздки Зеленського в Європу медіапростір настільки був заповнений повідомленнями про кулуарні мирні ініціативи, що коментувати цю історію довелось самому українському президенту: «Я бачив, що сьогодні у якихось ЗМІ було багато інформації про те, що нібито я приїхав до союзників говорити про припинення вогню. Але ж ні. Це не так». Звідки взялись повідомлення про можливе призупинення бойових дій, чи можлива на практиці формула «території в обмін на безпеку» і чи взагалі на часі дискусії про мирні перемови?
Спокуса миром
Єдиний шлях до будь-яких перемов — винятково той, який обере Київ, наголошує науковий консультант з питань безпеки Chatham House Матьє Булєг (Mathieu Boulègue). Всі інші обговорення без схвалення України просто безсенсові:
— Будь-який сценарій має базуватися на українських умовах, а не на умовах, які обговорює іноземна преса. І тим більше тут аж ніяк не можна спекулювати темами на кшталт «територіальне замороження» тощо.
Такі умови — це не цукерки, якими можна обмінюватись
Першим, хто написав про ймовірність сценарію «території в обмін на безпеку» було видання Financial Times. У статті йдеться, шо така думка здобуває дедалі більше прихильників серед західних та українських дипломатів. Потенційна угода передбачатиме «мовчазне прийняття» факту, що окуповані території можна буде повернути дипломатичним шляхом у майбутньому. Автор статті визнає, що українці навряд чи готові сприйняти такий сценарій, відтак посилається на неназваного західного дипломата, за словами якого поступитися частиною території в обмін на членство у НАТО може бути єдиною можливою опцією. Та ж Financial Times на початку жовтня, покликаючись на власні джерела, знайомі з перебігом останніх перемов Зеленського з Байденом, повідомила нібито американський президент під час зустрічі у форматі Рамштайн 12 жовтня збирався підвищити статус української заявки на членство в НАТО. А втім, цю зустріч скасували — за офіційним повідомленням, через ураган у США. Чи відбудеться зібрання в такому форматі, питання наразі відкрите.
Україна не може виключати того, що розмови про якісь такі сценарії можуть мати місце, каже міністр закордонних справ України (2007-2009 рр), дипломат Володимир Огризко. Київ,за його словами, не в тій ситуації, коли може комусь диктувати, що обговорювати, як обговорювати, з ким і так далі. Інше питання, чому це зараз подається саме в такому вигляді:
— Чому ці останні кілька тижнів пішла така шалена атака на Україну? Я вважаю, для того, щоб запустити тезу про те, що хтось хоче миру, а хтось його не хоче. І цей хтось, хто не хоче, має бути, звичайно, Україна.
Кому це вигідно, не треба довго шукати і думати. Це вигідно Росії. І, думаю, за всіма цими публікаціями так чи інакше присутній якийсь хвіст Росії
На варто забувати, продовжує Володимир Огризко, на Заході так само є люди, яким набридла війна, які втрачають економічно, відтак, ймовірно, йдеться про певний тиск з двох боків:
— З одного боку, російський, щоб Україна погодилась на капітуляцію. З іншого — західний, який буде підштовхувати до того, щоб нарешті повернутися до звичного бізнесу в Росії. Нам на це треба дивитися дуже спокійно і дуже прагматично: пояснювати західним партнерам — якщо ви хочете вирішувати власні питання за наш рахунок, дуже вам дякуємо, але нам це не підходить. У нас свої національні інтереси, своя територія і свій суверенітет.
Гарантії безпеки
Такий інтенсивний потік меседжів про потенційні гарантії безпеки в обмін на якісь поступки України схоже на зондування з метою перевірити, як подібні кроки теоретично готові сприйняти як українська влада й українське суспільство, так і західні партнери, вважає кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський:
— Але бачимо, що такі комбінації не дуже ефективні. Наприклад, коли йдеться про перспективи українського членства в НАТО, в будь-якому форматі, бачимо, що попри заяви нібито у США з цього приводу є якийсь прогрес, у членів Альянсу немає ані консенсусу, ані рішучості, щоб взяти нас в НАТО.
В Європі не може бути довготривалої безпеки без сильної незалежної України, і члени НАТО повинні виконати свою частину зобов’язань, даних Україні на Вашингтонському саміті Альянсу. Про це в першій промові на посаді генсека НАТО заявив Марк Рютте, а потім повторив ці тези під час візиту до Києва — першого закордонного візиту на посаді очільника Альянсу. Мовляв, Україна ближче до НАТО, ніж будь-коли раніше, шлях до членства є незворотнім, а Росія в цьому питанні не має права ні голосу, ні вето.
Що стосується гарантій безпеки, то до рівня НАТО ще далеко, можливо, навіть далі, ніж два роки тому, вважає стратегічний аналітик Центру стратегічних досліджень в Гаазі (HCSS) Девіс Еллісон (Davis Ellison). Зараз діють угоди з багатьма країнами НАТО, але жодна з них не дає однозначної гарантії безпеки для українців. Подібні гарантії цілком можуть виходити від США, Франції чи, можливо, такої держави, як Польща, але це, звичайно, стане ще одним випробуванням європейської довіри до стримування чергового російського нападу, що не спрацювало минулого разу. Потенційне замороження лінії фронту як частина якогось торгу для України було б реальним ризиком, наголошує Девіс Еллісон (Davis Ellison):
— Росія, як і раніше, віддана довгостроковій меті захоплення України, і таке «перемир’я» лише створило б для неї плацдарм для наступної спроби. Це було б лише погіршенням ситуації порівняно з лютим 2022 року. Крім того, така ситуація фактично створила б сильно мілітаризовану «залізну завісу» через всю Україну, ще більше розбалансувавши національну економіку і політику. Росія цілком може погодитися на такий сценарій, хоча, швидше за все, розглядатиме його лише як тимчасовий. Нинішня лінія розмежування залишить частини Донецької та Луганської областей поза їхнім контролем.
Для Путіна це може бути способом зменшити свої втрати, оголосити про перемогу і припинити бойові дії, але знову ж таки, це лише дасть Москві постійний важіль для тестування нової лінії фронту
Блискавичне турне
Європейське турне Зеленського, яке фактично було вимушеним кроком після скасування зустрічі у форматі Рамштайн, почалося із саміту країн Південно-Східної Європи 9 жовтня у Хорватії і завершилось 11 жовтня у Берліні. За ці 36 годин український президент відвідав також Лондон, Париж і Рим. Володимир Зеленський презентував колегам план перемоги та закликав діяти спільними зусиллями вже зараз — протягом найближчих місяців.
Під час цієї поїздки український президент адресував європейським лідерам 5 запитів, про це написали журналісти Politico і оцінили шанси на їхнє успішне виконання за шкалою від 1 до 5. Найменші шанси, за оцінкою видання, у тому, що Україна отримає запрошення до НАТО. Так само невисоко оцінюють перспективи застосування ППО українських сусідів, насамперед йдеться про Польщу та Румунію, для захисту української території від російських атак. Politico вказує, що західні партнери бояться прямої конфронтації з Росією. Україна також просить більше систем ППО, попри те, що влітку з різних столиць лунали обнадійливі обіцянки, постачання йде повільно. Навряд чи партнери готові надати Україні дозвіл бити вглиб російської території. З Шольцем Зеленський, ймовірно, піднімав питання про передачу Україні Taurus, а втім, позиція німецького канцлера залишається незмінною. Найперспективнішим запитом Politico вважає залучення європейських інвестицій в український оборонний сектор, низка країн, зокрема, Німеччина, Норвегія, Данія, Швеція, Литва та Канада вже співпрацюють з Україною в цьому напрямі.
«Оборонні пакети для захисту, ППО, інвестиції у виробництво дронів та іншої зброї в Україні – це все результати візиту в Лондон, Париж, Рим і Берлін», — підсумував сам Зеленський.
Переговори українського президента з європейськими лідерами мали на меті мобілізувати союзників. Головне, що зараз потрібно Україні це позбавити російських терористів можливості продовжувати війну, а вже далі можна перейти до дипломатії, каже кандидат політичних наук, експерт-міжнародник Станіслав Желіховський:
— Це переважно були зустрічі з керівниками ключових країн, які найбільше нам допомагають. Я впевнений, що обговорювали широке коло питань: від економічних і юридичних до військових акцентів. Думаю, в Німеччині йшлося про те, щоб отримати зелене світло на Taurus від канцлера Шольца.
Далі, якщо все зійдеться позитивно для нас, то ці домовленості трансформуються в якісь конкретні рішення на наступному Рамштайні
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.