Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Після восьми років правління консерваторів ПіС (партія «Право і Справедливість») і шести років прем'єрства Матеуша Моравецького настають нові часи. Сьогодні сейм проголосував проти Моравецького, після чого, не відкладаючи, цього ж дня виставив на голосування та підтримав кандидатуру лідера «Громадянської коаліції» Дональда Туска. «За» проголосували всі члени нової парламентської більшості, тобто 248 депутатів (партії «Громадянська платформа», «Польща 2050», Польська селянська партія та «Нова лівиця»). Проти — 201 депутат, а байдужих чи тих, хто сумнівається, не виявилось взагалі.
— Вам фактично вдалося розбудити мільйони людей, які усунули вас від влади, — звернувся Дональд Туск до депутатів ПіС.
Після голосування новообраний прем'єр-міністр виголосив коротку промову:
«Дякую, Польще, це насправді чудовий день. Не для мене, а для всіх тих, хто всі ці довгі роки глибоко вірив, що буде ліпше, і що ми проженемо морок і зло. І от це сталося. Дякуючи вам, мільйони поляків, ми це зробили. Сердечно вам за це дякую!»
Колишній президент Польщі Лех Валенса радіє результатам голосування. 11.12.2023. Фото: Andrzej Iwańczuk/REPORTER
Дональд Туск вже був очільником польського уряду з 2007 по 2014 роки. І пішов з посади, аби на три роки стати головою Європейської Ради, а згодом ще й очолити Європейську народну партію — найбільшу загальноєвропейську партію Євросоюзу.
За результатами опитування видання Rzeczpospolita, кожан другий поляк старший за 50 років вважає, що Дональд Туск буде кращим прем'єром, ніж Матеуш Моравецький. Здебільшого такої оптимістичної позиції щодо Туска дотримуються респонденти з вищою освітою та доходом вище середнього.
Президент України Володимир Зеленський одним з перших привітав Дональда Туска з обранням на посаду Прем'єр-міністра Польщі. «Майбутнє України в Польщі — у єдності, взаємній підтримці та стратегічному партнерстві задля перемоги над спільним ворогом. Коли ми стоїмо пліч-о-пліч, свобода обох наших народів нездоланна», — зазначив Володимир Зеленський.
Привітальні слова написала й президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, відмітивши досвід і тверду відданість політика європейським цінностям.
Дональд Туск і Володимир Зеленський у Луганській області, 2019 рік. Фото: AP
Нагадаємо, що Дональд Туск підтримує Україну в протистоянні російській агресії та вважає, що військова підтримка України Польщею не має навіть піддаватись сумніву. Крім того, кілька днів тому він пообіцяв виправити проблему з блокуванням вантажних перевезень на кордоні України з Польщею, де вже накопичилися тисячі вантажівок. За словами Туска, бездіяльність польської влади поставила під загрозу польсько-українські відносини та не подбала про польські інтереси. «Партія “Право і Справедливість”, Моравецький і Качинський фатально, по-дилетантськи, непрофесійно і до того ж цинічно розіграли українську карту», — заявив Туск.
Що стосується ще одного важливого для України питання — справи зі збіжжям, тут Туск висловлюється доволі туманно, пропонуючи компроміс: «Нам потрібно знайти таке рішення, яке буде прийнятне з точки зору України, адже ми хочемо їй допомогти. Проте в жодному разі воно не може загрожувати інтересам польських фермерів».
Щодо підтримки українських біженців, а саме збереження існуючих пільг та соцвиплат, то це питання залишається відкритим. Дональд Туск вважає, що права польського громадянина та біженця повинні відрізнятися. А чим саме, ми дізнаємося вже в новому році.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
«З великим болем дивлюсь, як повінь руйнує наші будинки і спогади», — пише мешканка польського Клодзько у соцмережі Facebook. Велика вода наробила стільки шкоди в Клодзько, що мер міста Міхал Пішко з сумом зауважив: «Ми програли цю битву».
Затоплений храм у місті Клодзько. Фото: FB Franciszkanie, prowincja sw. Jadwigi
Відомо про 5 загиблих у Польщі — 3 чоловіки й 2 жінки. Одна з жертв повені — лікар Кшиштоф Камінський, завідувач лікарні в Нисі, який повертався з роботи, але не доїхав додому — його автівку накрило водою.
Боротьба з паводком триває. Найважче — у Нижньосілезькому й Опольському воєводствах. Через прорив дамби деякі населені пункти занурились у воду на 6-7 метрів і тепер більшість будівель там зруйновано. Вроцлав залишається під загрозою затоплення. Прем'єр Дональд Туск оголосив про введення у південно-західній частині країни режиму стихійного лиха.
У районах, що постраждали, працюють 4,5 тисячі рятувальників — військових, інженерів, лікарів. Евакуюють людей за допомогою 12 гвинтокрилів, човнів і вантажівок. Укріплюють протипаводкові насипи, опікуються постраждалими, вивозять людей з місцевих лікарень.
Фото: Ministerstwo Obrony Narodowej
Україна запропонувала Польщі допомогу 100 своїх рятувальників. Про це глава МЗС Андрій Сибіга заявив на своєму X.
Як допомогти постраждалим від повені в Польщі?
1. Надіслати SMS зі словом SERCE на номер 75 265. З вашого рахунка зніме 6,15 злотих.
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
Кадр із фільму «Russians at war», в якому ані слова про воєнні злочини росіян
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Кадр з фільму — режисерка Анастасія Трофіменко. На питання, чи дивилась вона «20 днів у Маріуполі», вона відповіла, що їй було ніколи
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Один з плакатів на протестах у Торонто порівнює документалістку Анастасію Трофіменко з документалісткою Третього Рейху Лені Ріфеншталь. Фото: FB Світовий Конгрес Українців
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Фільм отримав до свого бюджету 340 000 доларів від Канадського медійного фонду, який фінансується урядом країни. Фото: FB
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
... але розслаблятись зарано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
Кадр із фільму «Russians at war», в якому ані слова про воєнні злочини росіян
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Кадр з фільму — режисерка Анастасія Трофіменко. На питання, чи дивилась вона «20 днів у Маріуполі», вона відповіла, що їй було ніколи
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Один з плакатів на протестах у Торонто порівнює документалістку Анастасію Трофіменко з документалісткою Третього Рейху Лені Ріфеншталь. Фото: FB Світовий Конгрес Українців
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Фільм отримав до свого бюджету 340 000 доларів від Канадського медійного фонду, який фінансується урядом країни. Фото: FB
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
... але розслаблятись зарано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
Netflix більше купує польського медіаконтенту, і він тепер з завидною постійністю є бажаним для українського глядача. Поки щасливці мають можливість подивитися новий фільм про класика Адама Міцкевича «Непевність», який 12 вересня вийшов в польський прокат, Sestry представляють короткий список особливо цікавих польських фільмів і серіалів, вже готових для перегляду на світових стрімінгах.
1. Снігу більше не буде (Śniegu już nigdy nie będzie, 2020)
Дивитися: Apple TV+
Фрагмент із фільму
Ідеальний фільм для презентації сучасної Польща з улюбленою для тамтешніх кінематографістів дошкульною самокритикою і грайливим сарказмом, зрозумілою історією та якісним її показом. Красивий, філософський і десь містичний, «Снігу більше не буде» показує — і це особливо прикметно — українця з Чорнобиля, котрий працює в Польщі масажистом багатих мешканців варшавського передмістя. Приходячи вже зі своєю кушеткою для масажу, він вислуховує кожного клієнта, дає поради, лікуючи, здається, не тільки руками і не тільки тіла. Тихий, погідний і втаємничений, герой інтригує й інших персонажів, і самих глядачів, не відповідаючи на питання — ким він насправді є. І цим фільм чи не найбільше бере. Не дивно, що він був висунутий Польщею на здобуття «Оскара», адже, попри авторство знаменитої Малгожати Шумовської, «Снігу більше не буде» не скандальний, а просто прекрасний.
2. Король утечі (Najmro: Kocha, kradnie, szanuje, 2024)
Дивитися: Netflix
Фрагмент з фільму
Українською перекладений за суттю, «Король утечі» про такого собі Здіслава Наймродського, котрий був легендою Варшави наприкінці голодних і босих 80-х років ХХ сторіччя, коли знайти в магазинах туалетний папір виглядало чистим щастям, а от Наймро міг дістати все, і навіть «туалетне» щастя. Дебютний фільм Матеуша Раковіча вдало демонструє все, що кіно в принципі мусить демонструвати: час заявлених подій, відтворений в найменших деталях жовтогарячих кольорах-під-минуле і кримінально-комедійний жанр, зумовлений діяльністю шахрая і аспектами його вдачі. Бо, власне, саме вдача героя змусила звернутися творців до цього історичного персонажу — Наймро 29 разів накивав п’ятами від поліції й правосуддя, вистрибуючи з вікна під часу суду, втікаючи від цілого натовпу поліціянтів посеред стоянки з купою машин і людей, містично зникаючи з в’язниці... Добре знятий і з цікавою історією, він є гарною розвагою.
3. Ватага (Wataha, 2014)
Дивитися: HBO Polska/MAX/Megogo*
Фрагмент із серіалу
Перший серіал, створений новоявленим польським представництвом американського сервісу «відео на запит» НВО. 3 сезони «Ватаги» — це і про Україну також, адже йдеться про прикордонників та поліцейських Польщі, залучених до запобігання контрабанди і діяльності мафії, яка тримає пальці на пульсі українсько-польського кордону з його нелегальними перевезення алкоголю та цигарок, наркотрафіком і торгівлею людьми. Українці тут є в сюжеті (звичайні люди та мафіозі), в ролях (Яків Ткаченко, Роб Фельдман, Дмитро Сова) і серед співаків музики в саундтреку (Марія Юрчишин-Кулик з гурту Tołhaje). І так чи так до сюжету заглядають росіяни (голова мафії є саме росіянка, що, до речі, збігається з реальність 10-х років XXI сторіччя), а один з поляків згадує, кажучи про українців — «вони воюють з зеленими чоловічками, а ви на них нападаєте». Це більше ніж кримінал, тут вже є політика.
*Американський кабельний канал HBO і стримінговий сервіс HBO Max офіційно не працюють в Україні, тому українські OTT-сервіси співпрацюють із ліцензіатами, які мають права на їхній контент. Згідно укладеної угоди доступ до повної бібліотеки HBO має український сервіс Megogo.
Засліплені вогнями (Ślepnąc od świateł, 2018)
Дивитися: HBO Europe / HBO Polska
Фрагмент із серіалу
Глибоке і потрібне проникнення в кримінальний світ наркодилерів для розуміння сучасного стану речей в Польщі. Недаремно, ой недаремно НВО замовило кліпмейкеру Кшиштофу Сконечному 8 серій — перед нами відкривається яскрава, жвава і кривава картина нічних клубів, вбивств конкурентів та повій, протидія босів і тупість поліції, і в центрі усього цього або над усім цим — один наркодилер — Куба (Каміл Нозиньскі). Колись він був цілком нормальним, мав за дівчину руду красуню та їздив до вражаючих місць. Але тепер лише згадує про добре. І не добре також, те, з чого він взагалі вийшов — а саме з української Прип’яті. Серіал переповнений жорсткими сценами і подіями, а їм протиставляються чарівливі кадри минулого, в яке Куба занурюється, мов у транс. Балансуючи між покидьками і вбивцями, він маніфестує собі поїхати до Аргентини і вибратися з гівна. Та чи так станеться?
Знахар (Znachor, 2023)
Дивитися: Netflix
Фрагмент із фільму
Рідкісної якості драма, що побудована на ґрунтовно втіленому історичному тлі. Це вже третя екранізація однойменного класичного польського роману Тадеуша Доленги-Мостовича, а друга, зроблена Єжи Гоффманом 1981 року, стала справжнім касовим хітом — її подивилося тільки в Польщі майже 6 мільйонів людей. Нова версія сучасна настільки, наскільки можна було зняти фільм без зміни часу, тобто події відбуваються так само наприкінці 30-х років ХХ сторіччя, як і раніше, але актори грають більш розкуто, як і показ історії професора хірургії Рафала Вілчура є швидшим і майстернішим. Сюжетно нічого не змінилося — спершу від професора йде дружина, розчарована його вибором більше часу приділяти роботі, а не родині, а потім напад на професора вуличних розбишак і удар по голові забирають у нього пам'ять. Фактично фільм говорить про те, що сталося через 15 років після цього. І ця розповідь гарна.
Впродовж останніх днів, завдяки співпраці спецслужб, було успішно знешкоджено групу диверсантів, метою яких було вимагання інформації, індивідуальний та інституційний шантаж і фактична кібервійна. Про це заявив 9 вересня міністр цифровізації Польщі Кшиштоф Гавковський. Він пояснив, що йдеться про компанії, пов'язані зі сферою безпеки:
— Це почалося з «Полади» (польське антидопінгове агентство. — Авт.), яка була частиною ширшої оперативної гри служб, перед якими стояло завдання розробити вектори проникнення в інші польські установи — на рівні місцевого самоврядування та на рівні державних компаній, які пов'язані зі сферою безпеки. Всі ці установи були поінформовані службами. Вони включені в оперативне провадження, але оперативна мета, яку ставили перед собою супротивники, тобто проникнути, вимагати дані, а потім шантажувати — була зупинена.
Гавковський пояснив, що метою атак був намір паралізувати політичну, військову та економічну сфери держави.
Міністр заявив, що лише за перші шість місяців 2024 року було зареєстровано понад 400 тисяч інцидентів, пов'язаних з кібератаками. Спецслужби вжили близько 100 тисяч дій, щоб виявити, хто стояв за цим.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
