Чий біль сильніший
З багатьма українськими біженками ми познайомилися в онлайн-групі Facebook, яку переселенки створили спеціально для спілкування без стигматизації. Адже коли раніше вони ділилися своїми труднощами та переживаннями в соціальних мережах, то часто чули на свою адресу: «Та що ви розумієте про біль та страждання на своїх «європейських курортах». А в моменти, коли розповідали про свої досягнення, їм дорікали, мовляв, яке право ви там маєте на радість, будьте скромнішими, не хизуйтеся своїм життям. Це й змусило біженок створити бульбашку для спілкування. Зараз у групі однодумців понад тисяча підписників.
Скриньку Пандори відчинив Президент Володимир Зеленський, який у новорічному привітанні необережно поділив українців на «біженців» та «громадян». І що б він не мав на увазі, ці слова спрацювали як підлите до вогню масло. Розмови про біженців звелися до агресивного з’ясування, чий біль є сильнішим.
Психологиня Ірина Овчар, яка два роки допомагає біженцям вирішувати психологічні проблеми, пояснює, що причина цієї агресії в тому, що війна — це один з найбільш травмуючих досвідів, які тільки можуть статися в житті людини. Ми накопичуємо в собі агресію на Путіна, на його оточення, на російських солдат, але спрямовуємо її на когось фізично доступного та більш вразливого, на знайому чи близьку людину.
— Хоча ця людина так само травмована, наш біль нам настільки важкий і нестерпний, що ми хочемо бодай частину його перекласти на іншого, — пояснює Ірина Овчар. — Рецепт подолання один: не закриватися у своїй бульбашці, розповідати про свої труднощі, про свої переживання, про свій шлях, не сподіваючись на миттєве розуміння. Але так само спробувати відчути себе на місці іншої людини, з іншим досвідом, яка живе в Україні у небезпеці й напрузі, щодня ризикує життям.
.jpg)
Двічі дискриміновані
Марію Брусову Росія двічі позбавляла домівки — спочатку у 2014 році, коли захопила Луганськ, вдруге — у 2022 році, коли атакувала Харків. Марія каже, що вона двічі була дискримінована — пережила хвилю стигматизації спочатку як внутрішньо переміщена особа (ВПО), а тепер як біженка до Німеччини.
— У статусі ВПО з Луганська я отримала море негативного, упередженого ставлення до себе: мені не хотіли здавати житло в Харкові, брати мене на роботу, бо «скоро поїдеш», до мене ставилися як до зрадниці, хоча логічно, якщо ти виїхала з Луганська на територію, яка підконтрольна Україні, йшлося про усвідомлений вибір на користь своєї Батьківщини. Ми залишилися без даху над головою, а моя мама пройшла десять кіл пекла й знецінення з боку чиновників, аби отримати мізерну допомогу для ВПО, — розповідає Марія Брусова.
Після повномасштабного вторгнення Марія, яка є єдиною опікункою сина та мами, разом з ними виїхала з Харкова до Німеччини. Тут Марія майже одразу вийшла на роботу — помічницею медсестри в центрі підтримки літніх людей. Паралельно вона вчить німецьку, вже підтвердила свої документи медичної сестри. Перебуваючи за кордоном, Марія не перестала бути громадянкою України. Вона відчуває відповідальність за свою країну, активно допомагає українських воїнам, збирає кошти на обладнання, консультує інших українок, як пройти процедуру нострифікації документів, заробляти собі на життя без втрати соціального статусу. А ще вона не планує повертатися додому.
— У мене немає впевненості, що зможу залишитися в Німеччини назавжди, але я цього прагну, — відверто каже Марія. — Основні причини не в економічних чинниках, хоча, безперечно, вони теж важливі (тут на посаді помічниці медсестри я можу заробити достатньо, щоб утримувати свою родину, а не працювати на 1,5 ставки, вечорами бігати районом, ставлячи крапельниці, при цьому ледве зводити кінці з кінцями). Основна причина залишитися — життя у недискримінаційному суспільстві. Я тут не 40-річна товста жінка ВПО, як було в Україні, а людина, особистість, професіоналка своєї справи.
Марія впевнена, що Україні потрібна активна діаспора, яка буде ходити на акції в підтримку України, надсилати донати для війська, адвокувати Україну в нових для себе спільнотах.
Стигматизація біженців зменшує в них бажання повертатися
Для тих українок, які вже переживали дискримінацію через своє соціальне становище, фраза «не громадяни» стала глибоким тригером.
42-річна Марина Каро з Житомирщини зараз мешкає в Шотландії. Виїхала туди з мамою та 10-річною донькою після дворічного проживання в Іспанії на запрошення майбутнього чоловіка. Вона дуже добре знає, як це — бути дискримінованою: у Марини інвалідність, яка неодноразово ставала перешкодою для побудови особистих стосунків та професійної реалізації в Україні.
— Через інвалідність мені відмовляли у працевлаштуванні, створювали нестерпні умови, бо я була «іншою». Всього, що я мала в житті, я досягала надзусиллями. Самостійно вивчила кілька мов, викладала польську та англійську мову у приватних школах, була волонтеркою організації скаутів на Житомирщині. Підтримувала мене в цьому лише мама. Попри фізичні проблеми з пересуванням, я змогла врятувати себе, свою дитину, свою літню маму, але замість підтримки зараз отримую знецінення, образи. Жінці завжди важче. Вона програє за будь-яких обставин там, де починають мірятися болем.
Виїхала за кордон — зрадниця. Не виїхала — погана мати. Волонтерка — значить краде. Не волонтерка — байдужа. Жінка завжди винна. Можливо, нам зрештою треба перестати мірятися болем?
А хто наш ворог?
Чимало моїх співрозмовниць мають подвійний досвід — в якийсь період вони були біженками, потім повернулися назад в Україну. Саме вони, побувавши в обох ролях і по різні боки кордону, усвідомили, що немає жодного українця, який би не відчув цю війну кожною клітинкою тіла.
— Мені дуже шкода, що представники української влади та окремі лідери громадської думки переводять фокус уваги з ворога, яким для нас всіх є Росія, на біженців, роблячи їх чи не бенефіціарами війни, — ділиться українка Вікторія із Сумщини. Жінка майже рік провела в Польщі, потім кілька місяців у Швеції разом зі своєї 11-річною донькою, повернулася в Україну, але зараз знову розмірковує про виїзд за кордон.
— Єдине місце, в якому я дійсно хотіла б опинитися — це Україна до 24 лютого 2022 року, — каже вона, — бо ніде мені тепер немає спокою та щастя. За кордоном тисячі труднощів: нова мова, відсутність даху над головою, фоновий хронічний стрес, відчуття другосортності, розірвані соціальні контакти. Мої батьки померли, з чоловіком ми давно розлучені. В Україні на мене ніхто не чекає. І навіть за таких умов за кордоном мене постійно аж нудило від туги за домом.
Однак рік в Україні, куди я повернулася свідомо, мене виснажив. Тут є дах над головою, хоч ми живемо в прикордонні. Я працювала у дві зміни — вдень на некваліфікованій роботі за 4500 гривень, яких ні на що не вистачає, ввечері — вчителькою у дитини, бо онлайн-навчання — це радше його імітація, а в школі досі немає бомбосховища. Вдень я на роботі, дитина сама вдома, повітряна тривога, вибухи, а у мене в голові одна думка: «Якщо загинути, то тільки разом. Кому вона, сиротою, треба, а я без неї — повішуся. Ніколи собі не пробачу, що привезла її на війну». Тому зараз готуємося знову їхати за кордон — до родичів у Швецію. Але вдома я залишаю свої серце та душу.
Україна — це місце, де я не хочу помирати, я хочу тут щасливо жити, як ми жили до повномасштабної війни.
Це життя у мене вкрала Росія, її народ та її військо, а не інші біженці, які будують своє життя за кордоном
Я весь час про це пам’ятаю, і не розумію, чому це не транслює наша влада, замість пускати хвилі хейту на українців за межами країни.
Україні потрібна культура діалогу між своїми
Українцям треба будувати діалоги, враховуючи травматичний досвід кожної з груп, впевнена Наталя Кертичак, членкиня правління та координаторка проєктів польського Фонду «Освіта для демократії». Нещодавно спільно з Катажиною Комар Мацинською в Українському Народному домі в Перемишлі вони провели вже третій тренінг з діалогу й трансформації конфлікту.
— Ми вчимося бути разом попри різниці та поділи, розуміти потреби та почуття інших людей, з іншими поглядами, щоб зберегти відчуття спільноти, — пояснює Наталя Кертичак.
На кожному такому тренінгу організаторки розмовляють на теми, які пропонують самі учасники та учасниці. Серед тем були: різний досвід українок під час війни, як будувати взаєморозуміння між цивільними та військовими, чи має право на існування російська мова в Україні, як вшановувати пам'ять загиблих героїв України, чи допустимий відпочинок під час війни, як порозумітися переселенцям, біженцям та людям з більш безпечних міст, які найменше зачепила війна.
— Для мене те, що самі учасниці тренінгів пропонують ці теми, означає, що вони важливі для нашого суспільства, — каже Наталія Кертичак. — Люди хочуть про це говорити, вони не хочуть це замовчувати. Перше правило: ми маємо бути готові слухати про досвід і погляди інших. Слухати, стримуючи свою оцінку: не критикувати, не коментувати, не давати порад. Зазначу, що це не означає, що ми маємо погоджуватись з іншою думкою — ми просто маємо прийняти, що інші думки існують. Слухати та розуміти допомагають уточнюючі запитання, поставлені зі щирої цікавості, а не критики до іншої людини. Як перестати сваритись? Почати із себе. Не загострювати дискусії, чи то в соцмережах, чи в реальному житті. Прийняти, що ми не обов’язково зійдемось на одній «правильній» думці. Ми не повинні прагнути перемогти в кожній дискусії. Варто шукати в собі повагу до інших, водночас вчитися краще розуміти себе.
Українки в статусі біженок не заслуговують на дискримінацію, бо тисячі з них, навіть за кордоном, залишаються відданими громадянками своєї країни. Навіть попри те, що замість подяки чують на свою адресу образи та знецінення...
Редакторка та журналістка, авторка текстів про місцеве самоврядування, екологію, людські історії, амбасадорка журналістики рішення, пояснювальної журналістики та соціальних кампаній у ЗМІ. У 2006 році створила міську комунальну газету «Вісті Біляївки». Видання успішно пройшло роздержавлення у 2017 році, перетворившись у інформаційну агенцію з двома сайтами Біляївка.City та Open.Дністер, великою кількістю офлайнових проєктів та соціальних кампаній. Сайт Біляївка.City пише про громаду у 20 тисяч мешканців, але має мільйонні перегляди та близько 200 тисяч щомісячних читачів. Працювала в проєктах ЮНІСЕФ, НСЖУ, Internews Ukraine, Internews.Network, Волинського пресклубу, Українського кризового медіацентру, Media Development Foundation, Deutsche Welle Akademie, була тренеркою з медіаменеджменту для проєктів Львівського медіафоруму. Від початку повномасштабної війни живе і працює у Катовіцах, у виданні Gazeta Wyborcza.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
