Мінімальна зарплата в Польщі у 2024 році

20 кілограмів від безпорадності

— До повномасштабної війни я жила звичайним, стабільним і щасливим життям у Дніпрі. Мала власну стоматологічну клініку на два крісла. Будувала дім і плани на майбутнє. Переїзд до іншої країни ніколи не розглядала, — розповідає Sestry Марина Лалакіна.

17 лютого 2022 року вона разом з родиною поїхала у відпустку до Польщі — до Закопане на лижі. Неочікувано поїздка перетворилася на переїзд, який змінив усе життя. Бо саме в цей час почалася повномасштабна війна.

— Ми були у шоковому стані, але вже наступного дня я почала шукати роботу. Хоча у мене із собою не було жодних офіційних документів, які дозволяли б працювати лікарем за кордоном. Добре, хоч польську мову вчила колись для себе, коли була вагітною. Правда, розуміла лише на відсотків двадцять. 

Спочатку навіть не знала, як сказати польською «відкрийте рота», «закрийте рота»

І все ж на четвертий день я таки знайшла роботу у приватній стоматологічній клініці. У мене була асистентка, яка трохи знала російську, тож допомагала комунікувати з пацієнтами, — пояснює Марина.

Та найважчим виявилася не мова. Марина працювала п’ять днів на тиждень у місті, яке було за 25 км від орендованої квартири. Майже не бачила дітей, постійно була в дорозі чи на роботі.  А ще — за складну ортопедичну роботу отримувала зарплату набагато нижчу від ринкової. Усе це зрештою призвело до депресії. Марина почала набирати вагу, замикатися у собі, відчувати втому й безпорадність.

— Я злилась на себе, що діти самі вдома. На працедавця — за умови. Злилась на війну. За перший рік накопичилося стільки проблем, що я вибилась із сил. Набрала 20 кілограмів від стресу. Просто не витримувала. А потім зрозуміла: або почну щось будувати своє, або зламаюсь остаточно. Сказала собі: «Досить!». Стала шукати приміщення під клініку — власну. І зрештою знайшла у Жешуві стоматологічний бізнес, який занепадав і тому продавався.

Прорахунок, який ледь не став фатальним

Клініка, яку знайшла Марина, була геть занедбаною. Обладнання — старе й майже неробоче. Але найголовніше, що була вся документація. 

— Перші місяці були надважкими. Такого обладнання я в житті не бачила. Усе перемотане скотчем, установки — раритетні й страшні. Я сама фарбувала стіни у приміщенні, наводила лад у кабінетах, ремонтувала обладнання. Все робила вручну, бо грошей не було. Все вклала в покупку клініки. Здавалося, все це ніколи не закінчиться. Чотири місяці довелося працювати на тих старих установках. Але люди йшли й довіряли.

Щодо диплома, Марина все оформляла офіційно, у Варшаві. Важливим на той момент був робочий стаж. Тож оскільки Марина вже працювала понад 14 років, їй залишилося лише письмово підтвердити знання польської мови.  

— На той момент у Польщі діяла спеціальна програма для українських медиків. Зараз вже ні, але тоді українським лікарям можна було працювати без нострифікації дипломів (знаю, що в багатьох інших країнах таких можливостей немає, і фахівці спочатку працюють не лікарями, а асистентами або ж зовсім в інших сферах). Я маю час з нострифікацією до 2027 року. Але мені потрібно було скласти іспит польської на рівень В2. Аби добре підготуватися, я займалася з репетитором тричі на тиждень. 

Після цього їй офіційно дозволили працювати за фахом.

З кадровими викликами у клініці нова власниця зіштовхнулася майже відразу. Стара команда, яка працювала тут на момент придбання клініки, складалася виключно з місцевих — двох адміністраторів, менеджерки й двох лікарок. Марина залишила всіх. Але, підписуючи нові контракти, припустилася помилки — найняла їх на безстрокові угоди. 

— І практично відразу одна адміністраторка пішла на лікарняний — на шість місяців (за польським законодавством, працівник може перебувати на звичайному лікарняному до 182 днів, — Ред.). У мене ще нічого толком не запрацювало навіть. Друга асистентка якось сказала мені, що оскільки Польща багато зробила для українців, я маю бути «тихіше води, нижче трави».

А коли я зробила їй зауваження, що після хірургічної операції в приміщенні все має бути ідеально чистим, без крові, вона… накричала на мене. І я навіть не могла її за це звільнити

Потім вона стала теж весь час ходити на лікарняні. Мені було образливо до сліз, — зізнається Марина.

Це був прояв спротиву змінам. Згодом бунтувати проти Марини почали також лікарки. 

— Якось я побачила, що деякі пломби лікарки ставлять не за технологією, і пояснила, як треба робити якісніше. У відповідь почула, що вони «ще під українцями не були» і щоб я не вказувала, як їм працювати. 

Від усього цього перші три місяці я часто плакала. Знову почувалася безсилою — багато пацієнтів і командний хаос. Але одного дня до мене записалася пацієнтка з Вроцлава. І виявилось, що вона фельдшерка й реанімаційна медсестра з 15-річним досвідом, а в Польщі працює в будинку для літніх. Я відразу ж запросила її стати моєю асистенткою — і це виявилося чудовим рішенням. 

Нова працівниця настільки добре вплинула на робочий процес і мікроклімат у клініці, що згодом Марина наважилась взяти на роботу ще українських адміністраторок і лікарів.

— Сьогодні у команді — 20 працівників. Серед них — вісім поляків. Недобросовісні працівниці звільнилися. А з двома лікарками з попередньої команди ми зрештою порозумілися, і вони спокійно працюють далі.

Тепер я намагаюся бути більш обережною, коли приймаю людей на роботу. Хоча нещодавно знову наступила на ці граблі. Брала на роботу нову працівницю, і вона просила безстрокову угоду. Я кажу: «Я не даю таку умову, поки ви не попрацюєте пів року». Вона стала наполягати, благати, сказала, що їй дуже потрібні такі документи для родини. І я повірила. І вже за тиждень вона пішла на лікарняний. Відтоді намагаюсь тримати себе в руках.

«Податки — великі, але можливості — ще більші»

Щойно справи пішли вгору, і клініка почала приносити прибуток, Марина придбала найкраще на ринку обладнання. Сьогодні у клініці — п’ять крісел, є навіть комп’ютерний томограф.

— Якщо раніше оборот закладу був близько 20 тисяч злотих на місяць, то зараз — 200 тисяч. Вдесятеро більше

Марина зізнається, що керувати приватною клінікою у Польщі не просто. Високі податки, з якими вона досі не до кінця розібралася. Каже — вчиться на власних помилках.

— Якщо у людини, приміром, зарплата брутто 5600 злотих, то на руки вона отримує всього 3800. У середньому мій щомісячний податок на персонал — близько 50 тисяч злотих. Це неймовірні гроші. Плюс є ще податки на прибуток… 

Але є й плюси. У Польщі розвинена система лізингів. Якби не вона, я б ніколи не купила обладнання майже на старті. І ще одна перевага — кредитування. Зараз, коли клініка працює вже три з половиною роки, банк може дати мені кредит на мільйон злотих. І під 7,5% річних, що дуже вигідно. Медицина тут дуже цінується. І якщо я захочу відкрити ще одну клініку, мені дадуть на неї гроші без проблем. 

Тобто так — податки великі, але можливості ще більші.

Окрема історія — перевірки. Наприклад, санстанції. 

— Перевіряють все до найменших дрібниць — документацію, умови, дотримання законів. І якщо знаходять порушення — штраф. Перший мій штраф був на 1200 злотих. А якось якийсь чоловік прийшов у неділю й вимагав його прийняти. Я відповіла: «У неділю персонал не працює, бо заборонено законом. Тільки я як власниця маю право працювати. На жаль, те, що вам треба, я не роблю». Відчуваю, що це була перевірка. 

Інший випадок — зайшов інспектор з податкової і з порогу попросив усі документи: хто скільки заробляє, з якого часу працює тощо.

‍Спочатку я дуже нервувала від таких перевірок. Але потім відвідала курси, де мені пояснили всі нюанси ведення медичного бізнесу. Я навела порядок у документах, стерилізації, процесах — і з того часу перевірки перестали бути проблемою

Український сервіс і польські правила 

Більшість пацієнтів клініки — це українці. Лікувати зуби вони їдуть навіть з Німеччини, Франції та Великої Британії. Поляки спочатку уважно придивлялися, каже Марина, а згодом частина з них стала постійними пацієнтами.

— Польський рівень життя дозволяє людям лікуватися в будь-якому віці. До мене приходять жінки, яким по 70+ років, і вони ставлять собі цирконієві коронки. Уявіть! 

Я звикла в Україні рекомендувати пенсіонерам пластмасові бюджетні протези, а вони кажуть: «Ні, робіть мені нормальний, якісний. Я ще жити хочу!»

Тут у людей є можливість, і це найголовніше. У мене було таке, що одна літня пані пролікувалася — і за нею прийшли ще десять її подруг. Приємно, коли людям подобаються наше ставлення, увага, сервіс.

Деякі нюанси українського сервісу Марині довелося пояснити своїм польським колегам.

— Пояснювала адміністраторам, що таке сервіс у нашому розумінні: чай, кава, капучино, красива кольорова доріжка, добре слово — щоб пацієнту було приємно. Тут таке особисто я зустрічала нечасто. Здебільшого якщо приходиш, наприклад, перевірити зір, платиш за прийом — і отримуєш виключно перевірку зору. В Україні інше відношення до комфорту пацієнта. Різні підходи й очікування пацієнтів. 

І все ж що не кажи, людям потрібна увага. І наші пацієнти це цінують, інколи навіть занадто (усміхається). Буває, хочуть прийти о восьмій вечора, коли клініка вже зачиняється. І ми намагаємося допомогти.

Деякі поляки розповідають, що і раніше їздили лікувати зуби до українців, у Львів. А деякі навпаки. Був випадок, коли полька середнього віку кричала: «Яка нормальна клініка візьме на роботу українців?». Так вона відреагувала на українок на рецепції, хоча вони добре розмовляють польською.

Біля клініки навіть зривали номер з української машини. Я вийшла, викликала поліцію, а потім мені погрожували, що будуть мститися.

Пройти такий шлях вдруге Марина, зізнається, не наважилася б. Складно не настільки фізично, як морально. Тим, хто хоче займатися медичним бізнесом, Марина радить спершу йти працювати за наймом, а не відразу відкривати власну справу. Так можна спочатку отримати знання, місцевий досвід, плюс буде менше хвилювань і гарантована зарплата. 

— Таку велику клініку я б точно не відкривала. Бо постійно виникають якісь перепони. Наприклад, у мене є комп’ютерний томограф. Я купила його ще в березні, а сервісна компанія досі не прислала людей його перевірити. Кажуть — черга. 

Те саме стосується документів. Мої діти від січня цього року не можуть отримати карту побиту. Це при тому, що я показую свій дохід, плачу великі податки. Коли цікавлюсь, як так може бути, мені відповідають: «Прошу надати ще якийсь документ і бути терплячою».

Але тішить і тримає підтримка своїх, розуміючих людей, — резюмує Марина.

‍Фотографії з приватного архіву героїні‍

В опитуванні, проведеному в листопаді 2025 року на репрезентативній групі з 1000 поляків, респондентів запитали, чи повинна Польща, з огляду на ворожу гібридну діяльність Росії в Польщі (зокрема, підпали, спроби диверсій та шпигунство), вжити більш рішучих заходів проти Росії, як-от розрив дипломатичних відносин або запровадження повної заборони на в'їзд для громадян Росії?

56,5% респондентів погодилися з цим твердженням, зокрема 40,4% відповіли, що вони частково погоджуються, та 16,1% — повністю погоджуються. 30,5% респондентів не погодилися, зокрема 22,2% відповіли, що вони частково не погоджуються, та 8,3% — повністю не погоджуються. 13% не мали думки.

Шістдесят відсотків виборців правлячої коаліції, тобто груп прихильників Громадянської коаліції, Лівих, партії «Польща 2050» та Польської народної партії (PSL), погоджуються з цим твердженням, зокрема 16 відсотків повністю погоджуються, а 44 відсотки відповіли, що, скоріше, погоджуються. Двадцять дев'ять відсотків респондентів цієї групи не погодилися, зокрема 17 відсотків відповіли, що скоріше не погоджуються, 12 відсотків категорично не погоджуються, а 11 відсотків не мають думки.

Шістдесят відсотків виборців опозиції — разом узятих виборців ПіС та Конфедерації — також погодилися. Двадцять один відсоток відповів, що вони повністю згодні, а 39 відсотків — що вони скоріше згодні. Тридцять три відсотки респондентів не погодилися, 27 відсотків — що вони скоріше не згодні, 6 відсотків — що вони категорично не згодні, і 7 відсотків — що вони не мають думки.

Цю тезу також підтримали 37% респондентів у групі «інші виборці», причому 2% повністю погодилися, а 35% були схильні погодитися. Двадцять дев'ять відсотків не погодилися, 20% були схильні не погодитися, а 9% були категорично незгодні. Тридцять чотири відсотки респондентів у цій групі сказали, що не мають думки.

Опитування United Surveys для Wirtualna Polska було проведено 21-23 листопада 2025 року на репрезентативній групі з 1000 поляків з використанням методів CATI та CAWI‍

Безпека Польщі і країн Балтії

‍Марина Степаненко: Як ви оцінюєте архітектуру безпеки у Східній Європі — передусім у Польщі та країнах Балтії? Наскільки вона стійка до довготривалого тиску з боку Росії?

Моніка Сус: Для Польщі та всіх країн, які межують з Росією, НАТО залишається ключовим гравцем у сфері безпеки. Саме з цього слід починати будь-яку дискусію. У межах НАТО зараз найважливішим є збільшення видатків на оборону й нові інвестиції в потенціал.

Ці процеси тривають, але якщо ви запитаєте, чи можуть ці країни самостійно захиститися від Росії, я б сказала, що їм все ж потрібна підтримка НАТО — особливо країнам Балтії, які не мають, наприклад, систем протиповітряної оборони. Щоб перехоплювати дрони та інші загрози з Росії, вони покладаються на літаки й повітряні сили союзників.

Польща дещо відрізняється — вона більша, сильніша й краще оснащена, має власну систему протиповітряної оборони, тому може протриматися довше, ніж країни Балтії. Зараз ми сильніші, ніж у 2022 році.

‍— Польща дедалі активніше позиціонує себе як «фронтову державу» й одного з головних безпекових акторів Європи. У своїх дослідженнях ви описуєте це як процес пошуку, прагнення статусу (англ. status-seeking). Чи вважаєте ви, що Польща вже досягла того рівня впливу, який відповідає її амбіціям?

— Безумовно. Польща має великі амбіції, і для неї дуже важлива так звана політика статусу. 

Польща не тільки витратить майже 5% свого бюджету на оборону в 2025-2026 роках, але й прагне бути визнаною однією з найсильніших країн на східному фланзі

Я б сказала, що уряд дуже добре усвідомлює, що з партнерами ми сильніші. Ми маємо співпрацювати з НАТО і використовувати інструменти, які застосовує або пропонує ЄС. І найефективнішим захистом, який Польща може мати зараз, як кажуть представники міністерств закордонних справ і оборони, звичайно, є постачання зброї Україні та забезпечення перемоги України у війні. 

— Варшава часто підкреслює свою особливу роль у регіоні й водночас — тісну співпрацю із США. Чи не створює це такої собі дуальності: прагнення автономії й водночас залежності від американського фактора?

— Концепція стратегічної автономії ніколи не була популярною в Польщі, оскільки це була, по суті, французька ідея незалежності від США. 

Зараз у Брюсселі ситуація змінилася — йдеться не стільки про «стратегічну автономію», скільки про здатність Європи діяти без США, коли це необхідно

‍Польща розділилася в цьому питанні. Уряд Туска і міністр закордонних справ Сікорський є проєвропейськими і вважають, що посилення оборони ЄС є способом зміцнення як ЄС, так і НАТО. Це не означає, що вони не хочуть тісної співпраці із США — Європі потрібен час, щоб розвинути здатність діяти незалежно, а це не відбудеться за два-три роки. Тому Польща купує американське обладнання і сподівається, що американські війська залишаться довше на східному фланзі, паралельно розвиваючи європейські можливості.

Якщо ж запитати когось з адміністрації президента, то там наголосять на США як єдиному ефективному стримувальному факторі проти Росії і применшать значення Європи. З експертної точки зору, це недалекоглядно.

Думаю, якби Кароль Навроцький чи інші його однодумці отримали владу — адже президент не може ухвалювати рішення щодо зовнішньої політики та політики безпеки Польщі — вони б також обрали тісну співпрацю з європейськими союзниками, бо для Польщі фінансово дуже вигідно співпрацювати з європейцями, водночас підтримуючи тісні відносини із США.

Ця дихотомія не є унікальною для Польщі — Німеччина також стикається з нею після тривалої залежності від Сполучених Штатів. 

Ми рухаємося в правильному напрямку, але протягом наступних п'яти-семи років США залишатимуться необхідними для забезпечення стратегічних можливостей, поки Європа розвиває власні. Це перехідний період

‍— Моніко, ви згадали про американські війська, і на тлі новин про зменшення їхньої присутності у Румунії Варшава отримала підтвердження, що Сполучені Штати не планують скорочувати свою військову присутність на території Польщі. Як ви оцінюєте значення американських військ для регіональної безпеки? Чи існують сценарії, за яких ця присутність могла б змінитися, і що це означало б для Польщі та країн Балтії?

— Знаю, що Піт Геґсет був у Варшаві в лютому і зустрівся з нашим міністром оборони, запевнивши, що США не планують виводити війська. Але, щиро кажучи, США можуть бути непередбачуваними. Сьогодні вони можуть сказати одне, а через два тижні змінити свою думку — така вже адміністрація Трампа. Я бачу ознак, що вони виведуть війська з Польщі, але щодо країн Балтії я вже не так впевнена.

Присутність США надзвичайно важлива, тому що, як ви знаєте, Росія розуміє мову сили. США є найсильнішим членом НАТО, і їхні війська на східному фланзі змушують Росію двічі подумати, перш ніж діяти

Нещодавнє виведення військ з Румунії не є приємним, але за потреби інші союзники по НАТО (Франція, Велика Британія, Іспанія, Німеччина) могли б легко заповнити цю прогалину. Ми говоримо про приблизно тисячу солдатів, а не про масштабне виведення військ. Мене б дійсно турбувало, якби США зменшили свою присутність у Німеччині, особливо на базі «Рамштайн», яка є ключовою для загальної безпеки Європи.

— Незважаючи на значні оборонні витрати Польщі, існує ризик, що вона готується до «не тієї» війни: приділяє велику увагу дорогій техніці, але слабко захищена від сучасних загроз — як-от масовані атаки дронів чи гібридні операції. Чи поділяєте ви цю оцінку, і які стратегічні корективи могли б посилити оборону Польщі та Балтії?

— Чудове запитання. Я не можу багато говорити про країни Балтії, оскільки не стежу пильно за їхніми інвестиціями в оборону, але Польща все ще схильна мислити категоріями звичайної війни, що є застарілим підходом. Ми бачили це на прикладі дронів — використовувати дорогі ракети для їх збиття не є розумним. 

Слід віддати належне польській оборонній промисловості, яка починає усвідомлювати необхідність вчитися в України — сучасна війна, технології подвійного призначення, стартапи, що виробляють дешевші, швидші й адаптивніші системи. Це дуже важливо. 

Проблема в тому, що близько 90% оборонного бюджету Польщі йде на державні компанії, які є занадто великими і повільними для інновацій

Зараз точиться дискусія — пізня, але необхідна — про залучення більшої кількості приватних компаній і стартапів, які можуть швидше реагувати й ефективно використовувати державне фінансування.

Державні компанії можуть виробляти танки й літаки, а приватні фірми повинні стати рушійною силою інновацій. Військова справа розвивається так швидко, що ми мусимо йти в ногу з часом. Сподіваємося, що країни Балтії — з їхніми меншими бюджетами і сильнішою культурою інновацій — роблять це краще.

Зрештою, якщо Європа хоче стримати Росію, всі системи повинні працювати разом. В ідеалі НАТО і ЄС повинні координувати розподіл праці — різні країни спеціалізуються на різних сферах, співпрацюють у виробництві, зокрема з Україною, яка найшвидше впроваджує інновації.

З моїх розмов у Брюсселі та інших столицях я бачу, що усвідомлення цього зростає. Бюрократія ЄС ускладнює швидке просування, але визнання проблеми є першим кроком — і це вселяє оптимізм.

— Ви досліджуєте міжорганізаційну співпрацю у сфері безпеки. Чи можна сказати, що механізми взаємодії між НАТО, ЄС і Польщею нині функціонують ефективно? Що є вирішальним — формальні структури чи неформальні зв’язки?

— Крім згаданих вами гравців, існують також менші угруповання, як-от формати допомоги країн Північної Європи та Балтії (група «Нордично-Балтійська вісімка» — Авт.) або Рада Балтійського моря. Вони мають значення, оскільки є більш гнучкими — рішення в малих групах приймаються швидше, ніж у НАТО чи ЄС. Менші формати також допомагають створити імпульс, щоб більші організації діяли, отже, вони є важливою частиною європейського безпекового ландшафту.

Загалом, співпраця між НАТО та ЄС відбувається досить добре, хоча вона все ще обмежена таким питанням, як суперечка між Туреччиною, Кіпром і Грецією, що ускладнює обмін розвідданими. Важливо, що ЄС більше не прагне дублювати НАТО. Його роль полягає в тому, щоб спонукати держави-члени ефективніше витрачати кошти на оборону відповідно до планів НАТО, пропонуючи позики або фінансові стимули.

Структура безпеки Європи є складною, і ми, ймовірно, побачимо більш гнучкі, неформальні формати на кшталт «коаліції охочих» для України. Особливо з огляду на те, що деякі союзники зараз не довіряють США. Проте такі коаліції можуть функціонувати лише після припинення вогню і будуть покладатися на логістику НАТО.

Необхідні як офіційні, так і неформальні структури, які повинні доповнювати одна одну. Система безпеки Європи розвивалася поступово після Другої світової війни, і замість того, щоб винаходити її заново, ми повинні максимально ефективно використовувати те, що маємо. Саме це намагаються зробити як НАТО, так і ЄС.

Польща – Україна: кооперація у сфері безпеки

‍— Як ви охарактеризували б сьогодні рівень безпекової взаємодії між Польщею та Україною?

— Польща залишається одним з найсильніших прихильників України в питанні постачання зброї — і це, звичайно, має бути постійним і само собою зрозумілим. На щастя, будь-який серйозний політик, який сьогодні перебуває при владі в Польщі, чітко розуміє, що безпека України йде у тісному єднанні з безпекою Польщі. Україна, по суті, веде нашу війну, від нашого імені, і ми маємо зробити все, що в наших силах, щоб підтримати її.

Я вважаю дуже поганим знаком, що президент Навроцький ще не відвідав Київ

З різних джерел ми чуємо, що президент Зеленський багато разів запрошував його, але досі Навроцький не підтвердив візит — і це велика помилка.

— У якому стані, на вашу думку, перебуває оборонна та промислова співпраця між Польщею і Україною?

— Співпраця між оборонними компаніями стає дедалі інтенсивнішою, але ми можемо зробити більше. Наприклад, Данія вже реалізує декілька спільних проєктів з українськими компаніями — і це сфера, в якій Польща також могла б активізувати свою діяльність.

Дуже вдячна Польщі за те, що саме вона ініціювала місію ЄС з підготовки українських солдатів, і що ця місія частково діє на польській території. Це беззаперечно позитивний крок.

— Які політичні чи соціальні чинники ускладнюють поглиблення військової співпраці між нашими двома державами?

— Мене турбує те, наскільки токсичним стає політичний клімат між нашими двома країнами. 

Деякі представники польського міністерства закордонних справ щиро стурбовані тим, що, наприклад, якщо Польща приєднається до «коаліції охочих» і надішле свої війська, це буде занадто ризиковано з політичної точки зору

‍В обох країнах є націоналістичні сили, які могли б скористатися таким кроком. В Україні дехто міг би сказати, що Польща знову вторглася — це наратив, який активно підживлює Росія. А в Польщі націоналісти могли б стверджувати, що ми втрачаємо солдатів за кордоном і повинні зосередитися лише на захисті власної території, або навіть аргументувати, що віддача України Росії принесе мир — що, звичайно, є брехнею, але така риторика набирає обертів.

Уряд Польщі побоюється, що введення військ може бути використане в політичних цілях і спровокувати звинувачення уряду в захисті України замість Польщі. А це може посилити такі партії, як «Конфедерація» і «Право і справедливість». Тому я розумію, чому уряд є обережним. Разом з тим з експертної точки зору, хотілося б, аби Польща була активнішою.

А ще — щоб і Україна, і Польща були більш чутливими до історичних питань. Так, у нас складне минуле, але зараз ми маємо спільного ворога — і це повинно переважити старі образи.

Скажу дещо оптимістичне: всі, з ким я розмовляла в оборонній галузі, кажуть, що Польща буде активно брати участь у будь-якій «коаліції охочих», оскільки вся логістика — солдати, зброя, транспорт, аеропорти й інфраструктура — проходитиме через Польщу. «Відсутність військ на землі» не означає «відсутність літаків у повітрі». Польща могла б сприяти захисту повітряного простору України, коли буде досягнуто перемир’я. 

Американський фактор і глобальні зміни

‍— Нещодавні кроки адміністрації Трампа, зокрема домовленість із Сеулом про передачу технологій для ядерного підводного флоту, свідчать про посилення Індо-Тихоокеанського вектора. Чи не ризикує Європа, особливо Польща та країни Балтії, опинитися поза фокусом безпекової політики США?

— Коротка відповідь — так. Але я думаю, що це те, що ми вже спостерігаємо в США протягом досить тривалого часу. І це, безумовно, одна з причин, чому Європа повинна бути здатна захищати себе.

Бо навіть якщо, скажімо, демократи повернуться до Білого дому, і навіть якщо вони будуть відданими Європі та прихильними до трансатлантичних відносин — головним супротивником США залишається Китай, і всі це знають.

Я думаю, що в американській адміністрації — як серед демократів, так і серед республіканців — існує широка згода щодо того, що Європа має бути здатною захищатися на випадок, якщо Сполучені Штати будуть змушені перекинути свої сили в Індо-Тихоокеанський регіон. 

— Як тоді Польща могла б адаптувати свою стратегію, щоб зберегти значимість і вагу в очах Вашингтона?

‍— Дуже складно буде зберегти вплив, якщо США дійсно будуть змушені перенести свою увагу з Європи. Вважаю, що найкращим сценарієм для Польщі — і для НАТО в цілому — є максимальне зміцнення європейського стовпа НАТО. 

Я не впевнена, чи просто купівля зброї у Сполучених Штатів — як пропонують деякі наші праві політики — є дійсно правильною стратегією для утримання Америки на східному фланзі. Йдеться радше про те, щоб показати США, що ми витрачаємо достатньо, інвестуємо у власні можливості й доводимо, що можемо бути сильним союзником. Але для цього нам потрібно побудувати набагато сильніші збройні сили по всій Європі, а не тільки на східному фланзі.

— Ми з вами обговорили неформальні формати співпраці на теренах Європи, а втім, ми також маємо чимало подібних історій світового масштабу — від AUKUS до партнерств ЄС із азійськими демократіями. Чи створюють ці «гнучкі альянси» нові можливості для колективної безпеки, чи навпаки — ризик фрагментації глобальної системи?

— Знову цікаве запитання. Спробую дати коротку відповідь: і те, і інше. Ці дрібніші формати потрібні, тому що нам просто необхідна більша гнучкість у цих структурах. 

Ви можете обмежити ризик фрагментації, якщо знайдете способи інформувати та залучати союзників, які не входять до цих невеликих угруповань. За необхідності ви також можете певною мірою підключити до цих гнучких форматів офіційні міжнародні організації, і це цілком реально. Ми вже бачили, як це працює в Європі, і я оптимістично налаштована, що ми можемо побачити це на глобальному майданчику.

Звичайно, це робить світ більш складним, і завжди існує ризик фрагментації, коли зростає складність. Але якщо дивитися на склянку як на напівповну, то наявність більш різноманітних систем безпеки може зробити загальну систему стійкішою.

Уявіть собі сценарій, за яким, наприклад, Угорщина, Словаччина, Чехія і США блокують рішення НАТО, оскільки вони стають більш узгодженими з Росією. У цьому випадку країни-однодумці на кшталт Канади та інших членів НАТО або навіть партнери, як-от Нова Зеландія, Індонезія чи Південна Корея, все одно можуть об'єднатися, щоб сформувати коаліцію і діяти. Саме в цьому полягає перевага цього гнучкого формату.

<span style="display: block; margin-top: 1rem; margin-bottom: 1rem; padding: 1rem; background-color: rgb(234, 234, 234);">Моніка Сус — професорка Інституту політичних досліджень Польської академії наук (Варшава), професорка (сумісник) Центру перспективних досліджень імені Роберта Шумана (Флоренція), ад'юнкт і науковий співробітник Школи Герті (Берлін), редакторка серії Central and Eastern European Perspectives on International Relations видавництва Palgrave Macmillan, членкиня команди Europe Direct Poland.