Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Режисерка за освітою, Леся Литвинова у 2014 році, з початком війни Росії проти України, покинула телевізійну карʼєру і заснувала благодійний фонд «Свої». Лише за перші чотири роки діяльності він допоміг понад 35 тисячам внутрішньо переміщених осіб зі Сходу, а також підтримував невиліковних хворих.
Під час пандемії ковіду фонд Лесі Литвинової працював 24/7, збираючи гроші, купуючи і розсилаючи по всій Україні кисневі концентратори.
У день повномасштабного вторгнення вона разом із чоловіком пішла до військкомату. І це при тому, що мала на руках немовля. На момент запису нашої розмови наприкінці липня Леся Литвинова була на Донеччині у складі інженерно-саперного взводу 207 батальйону тероборони ЗСУ. Та вже від 1 вересня 2023 року — офіційно цивільна. Ще Леся Литвинова — номінантка першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.
Наталя Жуковська: Лесю, чи очікували ви повномасштабного вторгнення? Чи стало це несподіванкою?
Леся Литвинова: Для мене це не було несподіванкою. Бо на повномасштабне вторгнення Росії, мені здається, всі розумні люди очікували, починаючи з 2014 року. Що стосується особисто мене, то я-таки помилилася: не думала, що це буде напад з боку Білорусі. Я була впевнена, що звідти ворог не піде. Однак ми розуміли, що столицю бомбитимуть, тому краще виїхати за місто. 24 лютого 2022 року я забрала всіх своїх дітей, навіть дорослих, які вже живуть самостійно, і вивезла до себе додому. Це село між Димером та Гостомелем на Київщині. На той момент мені здавалося, що там буде безпечно. Ми залишили всіх вдома, у тому числі, найменшу дитину. Їй тоді було півтора року, я її годувала ще грудьми. Це вперше вона лишилася вдома без нас, була з моїми батьками. Ми із чоловіком мусили їхати до Києва у фонд, але мали повернутися наступного дня. Утім жодного шляху вже не було. Село потрапило під окупацію. Мій чоловік родом з Донецька, тож я дуже добре знаю, що таке окупація. Зранку у нас було відчуття, що якщо й побачимо родину, то дуже нескоро. Тож єдиний розумний вихід — дочекатися, коли в офіс приїде хтось із працівників, віддати ключі і поїхати до найближчого військкомату. Ввечері ми вже були мобілізованими.
НЖ: Як закінчилася окупація для родини?
ЛЛ: Діти майже три тижні пробули під окупацією без нас. У них не було світла, бракувало продуктів, бо я там не тримала великих запасів. Часто зникав звʼязок. Поверталися вони досить важко. Місцеві домовилися з російськими військовими, що ті дадуть пройти пішки й без телефонів. Такий собі «зелений коридор» — на свій страх і ризик. Із речей дозволили взяти лише документи. Навіть тварин не дали забрати. Люди йшли через річку по воді. Росіяни відкрили вогонь по колоні. Були загиблі і поранені. На щастя, мої вийшли цілі. Це був дуже важкий для мене період. Того ж дня ми навіть змогли побачитися. Ротний відпустив мене переночувати із ними. Зранку я відправила їх до друзів на західну Україну.
НЖ: Лесю, я так розумію, що саме окупація рідних стала поштовхом до ухвалення такого рішення — йти до військкомату?
ЛЛ: У мене п’ятеро дітей. Найстаршій дочці — 26 років. У неї вже є двоє своїх малят. Так, я бабуся, хоч це звучить дивно. Ще одна донька має 23 роки. Сину — 14. Меншій дочці — 9 років. І от Соломійці, найменшій, буде 3 роки. Коли ми пішли служити, їй було лише півтора року. Розумію, що у цивільному житті від мене користі було б набагато більше (зрештою, я й далі дистанційно займаюся фондом, який працює справді ефективно), ніж від ненавченого стрільця, яким я тоді була. На той момент ми з чоловіком не бачили іншого варіанту.
Якби нині у мене був вибір, то я все-таки залишилася б у цивільному житті, а воювати пішов би тільки чоловік. Але сталося так, як сталося.
НЖ: У вас п’ятеро дітей, ви могли б виїхати за кордон. Чому не зробили цього?
ЛЛ: Ми розглядали варіант, щоб діти виїхали за кордон. У мене багато друзів у різних країнах, які були б раді бачити їх у себе у будь-якому складі — з батьками чи без. Однак старші діти категорично відмовились виїжджати, поки ми лишаємося тут. А мене з цієї країни вигнати неможливо.
НЖ: Як дітям пояснили, що мама йде воювати?
ЛЛ: Коли діти вийшли з окупації, то їхня мама вже була військовослужбовцем, який склав присягу і був мобілізований. Діти весь час питали: «Мамо, коли ти повернешся? Може досить воювати?». Вони дуже сильно за мною сумували — і я теж.
НЖ: Як часто вдавалось спілкуватись із дітьми?
ЛЛ: Майже щодня, хоч потрошечки, але завжди спілкувались. Я дуже боялася, що молодша донечка не буде розуміти, що ми — її батьки. Занадто маленька вона була. Але завдяки спілкуванню, особливо відеозвʼязку, завдяки тому, що вони всі тримаються разом як родина, вона розуміє, хто такі мама і тато. Всі іграшки, якими грається моя найменша донечка, мають пари: є лялька-мама і лялька-тато — їжачок-мама й їжачок-тато.
НЖ: Лесю, як так сталося, що ви з чоловіком стали саперами?
ЛЛ: Ми не обирали цей напрямок, просто так сталося. Здебільшого люди, які на той момент йшли до військкоматів, не мали жодних військових спеціальностей. А те, що називалося ТРО, фактично стало такою ж частиною ЗСУ, як і решта.
НЖ: Як ви навчилися цієї справи?
ЛЛ: Нескладно навчитися, коли маєш мотивацію. У нас її вистачає. Починалося все з того, що у батальйоні був старший побратим, який воював у 2014 році і розумівся на саперній справі. Він нам заклав якісь базові знання. А далі, коли ти хоч щось вмієш, то знаєш, де шукати і над чим працювати.
Пів року ми вигризали в командування дозвіл поїхати вчитися у навчальну частину, яка саме готує саперів. Таки догризли і поїхали. Крім того, мені вдалося пройти нормальні курси тактичної медицини на рівні медика.
Отож тепер у мене дві спеціальності — медика і сапера.
НЖ: А що для вас є найскладнішим на службі?
ЛЛ: Найскладніше — не думати про дітей. Розумієте, якщо весь час про них думаєш, то нічого не можеш робити. От взагалі нічого. Дивишся на це все і думаєш: «а воно того варте, що моя дитина десь плаче?». Але це емоції. Розум каже геть інше, бо якщо зараз ми це все не закінчимо, мої діти будуть наступними. А я менш за все хочу бачити своїх дітей на фронті.
НЖ: Чи можливо порівняти побут у цивільному й армійському житті? Як звикали до нового?
ЛЛ: Спокійно звикала. Де ми тільки не жили за цей час: у закинутих будівлях, в сільських хатах, у колишньому готелі, бліндажі, в автівці, в підвалі. Все це сприймається абсолютно нормально. Є деякі суто фізіологічні потреби, з якими жінці на війні трошечки важче, ніж чоловікам. Наприклад, мені проблематично, вибачте, в «кущики збігати». Бо поки роздягнешся, а ще ж треба вибрати безпечне місце, то за ці хвилини може багато чого статися. Я не знаю, як це вирішують інші дівчата, а я перед бойовими виходами добу нічого не їм і намагаюся не пити воду. Лише полоскати рота, щоб можна було добу-дві протриматися у цьому сенсі.
НЖ: А як щодо елементарної гігієни? Як жінка на фронті дає собі раду? Які ще незручності для жінок у війську?
ЛЛ: Так само, як і в цивільному житті, де не завжди є умови. Для мене не проблема жити в одному місці з чоловіками, переодягатися чи митися, бо все це втратило сенс. Це не принижує мою гідність. А от існування на моїй землі людей, яких я не хочу тут бачити, — це для мене набагато гірше. Щодо незручностей, то немає жіночої форми, але можна ходити в чоловічій. Однак кілька місяців тому штаб провів якесь опитування щодо розмірів, обʼємів. І це дає мені підставу думати, що є якийсь рух у тому напрямку. Багато хто шиє жіночу форму, її можна купити. Мені і чоловіча нормальна.
НЖ: Чи були до вас якісь «поблажки» чи все робиться нарівні з чоловіками?
ЛЛ: Ми все робимо нарівні з чоловіками. Бували незрозумілі для мене «поблажки». Сапер не займається саперною справою 24 години на добу. Ми — не як піхота, яка весь час в бою або окопі. Крім саперної справи, ми допомагаємо рити окопи. І якось я питаю командира: «А чого всі копають, а я вже третю добу борщ варю?». А він каже: «Бо ти — жінка! Мене виховали так, що не можна жінку навантажувати важкою працею». Дивно виходить: коли бігти вночі під обстрілами три кілометри з навантаженням, то всі забувають, що я жінка. Оце такі дивні штуки: коли тут ти — жінка, а тут — ні.
НЖ: На службі ви були разом із чоловіком 24 години на добу. Як війна змінила стосунки?
ЛЛ: Ми і були дуже близькі, але зараз це вийшло на якийсь інший рівень. Бо разом довелося пройти багато такого, чого неможливо пройти у цивільному житті.
За ці півтора року, які ми були разом у війську, у нас не було жодної сварки. У цивільному житті ми знаходили приводи для суперечок. Немасштабно, на побутовому рівні, як і у всіх родинах.
Знаєте, ми добре спрацювалися як саперна пара. Адже сапери, як і снайпери, працюють у парі. Нам зручно і комфортно працювати разом. Хоча у нас були великі дискусії з цього приводу із командуванням. Бо в них є з цього приводу аргумент: «яйця мають лежати в різних кошиках» — у дитини має лишитися живий хоча б один із двох батьків. А в мене на це був завжди контраргумент, що удвох шанси на виживання у нас набагато вищі, ніж окремо. Ми добре відчуваємо одне одного, страхуємо, і нам навіть говорити не треба під час бойового завдання. Ми дивимося одне на одного і знаємо, що будемо робити. Це дуже важливо. Так склалося, що ми не лише непогана подружня пара — ми непогана саперна пара.
НЖ: Ви з чоловіком одружилися на фронті. Хто ухвалив таке рішення?
ЛЛ: Так, офіційно ми одружилися на фронті. Таке рішення ухвалив командир. У нас в обох це не перший шлюб, нам і без цього було комфортно. Але командир переконав. Він говорив: «Якщо раптом з одним із вас щось станеться, то іншому треба полегшити завдання». Йдеться про доступ до реанімації, до справи, якщо це полон, тощо. Він нас і розписав, бо має право. Це зайняло всього 10 хвилин. Звісно, весілля не було. Ми з побратимами увечері чаю попили. І навіть тортик був.
НЖ: Цьогоріч у травні ви разом з чоловіком отримали поранення під Бахмутом. Як це сталося? В якому ви були стані?
ЛЛ: Ми як сапери йшли з нашими піхотинцями. У них було завдання зайняти посадку і закріпитися. А в нас було завдання попередньо її перевірити на небезпечність для підрозділів. Коли ми туди йшли, нам казали, що до нас там нікого не було. Поки ми туди дісталися, ситуація дуже змінилася. По нас працювало все, що тільки могло працювати. І врешті-решт нас дістало. У нас в обох була контузія, уламкові поранення, але нічого надважкого, що загрожувало б життю. Окрім тотальної дезорієнтації. Бо від моменту удару ти вже не боєць. Навіть повернутися до укриття — це важке завдання. Щодо реабілітації, то нам пощастило: ми були довго — 21 день. Це довго. Я знаю хлопців, яким давали 3–5 днів, і вони повертались. Знаю хлопців, які впродовж тижня отримали 2–4 контузії — і далі воюють, бо немає ким їх замінити.
НЖ: Лесю, ви були на реабілітації, в санаторії, який на цьому спеціалізується. Чого бракує нашій державній програмі реабілітації?
ЛЛ: Багато чого треба міняти. Мені пощастило: я опинилася там, де на цьому знаються. Утім таких місць небагато. Лікування я проходила у звичайній цивільній лікарні, бо військові шпиталі не можуть впоратися з тією кількістю поранених, яка є. Цивільні заклади менш підготовлені до прийому військових. Вони не дуже розуміють специфіку. У цих лікарнях велика проблема з супроводом, не тільки з лікуванням. От уявіть: людину привозять без нічого.
На мені були штани, які колом від крові стояли, порізана сорочка, ніж на поясі, телефон у кишені — і все.
Однак я все можу собі купити, маю гроші на картці, але в мене немає такої можливості технічно. У військових шпиталях ці питання давним-давно вирішили. У цивільних — із цим важко. Необовʼязково, щоб там лежав запас всього про всяк випадок, але хай буде кілька людей, які підійдуть і спитають, що тобі треба, і допоможуть це організувати. Це було б дуже добре.
НЖ: А був у лікарні психолог?
ЛЛ: Мені у цивільній лікарні з психологом не пощастило. Там був дуже дивний чоловік. Лише раз ним зустрілася і сказала, щоб я його ніколи поруч не бачила. Чому? По-перше, він до мене говорив російською. Я ввічливо відповіла, що я з російськомовної родини, але просила б перейти на українську. Бо так я почуваюсь у безпеці. Він сказав, що вільно володіє українською, але не вважає за потрібне це робити, бо ми всі родом з однієї країни. Також проблема, що військові перебувають в одних палатах з цивільними, які і гадки не мають, як поводитись поруч із військовими. Важко всім. Їх починає кидати з однієї крайнощі в іншу. Одна жінка просто ридала вголос і просила їй сказати, що мені треба і що я буду їсти. При цьому вона не давала мені ні секунди спокою, і врешті мені довелося її заспокоювати. Інша жінка почала знайомство із запитання: «Чи правда, що мені платять шалені гроші у війську?». І це теж не додало мені доброго настрою. Решта просто не знали, що робити, — або відводили очі, або робили вигляд, ніби мене взагалі немає. Це великий дискомфорт і для мене, і для них. Вони неготові таке бачити.
НЖ: Що потрібно зробити, щоб покращити ситуацію на фронті?
ЛЛ: Потрібне якісне навчання на всіх рівнях. Тому що неможливо цю війну виграти «мʼясом». Цю війну треба виграти вміннями. У тому числі, й технологічними рішеннями. Людським ресурсом ми її не виграємо. Тому вчитися мають усі. Вчитися не тільки якісно воювати, але й медицини. Тут величезна дірка. У нас бракує бойових медиків. Не вистачає навіть тих людей, які на найнижчому рівні навчені надавати собі допомогу. Якось я була у дружньому підрозділі у роті розвідки. І випадково подивилася, що в них в аптечках. А там — китайські турнікети. І це теж проблема. Якби вони були базово навчені і розуміли, чим відрізняється нормальний турнікет від китайського, то вони б їх не брали і піднімали ґвалт. А, може, їхнє командування гадки не має, як воно має виглядати. Тому спокійно взяли на баланс і видали бійцям.
НЖ: Чого вас навчила війна?
ЛЛ: Нічого нового мене війна не навчила. Перед повномасштабним вторгненням ми мали досвід активної участі у пандемії. Вона була приблизно як війна — тільки демоверсія. Я не памʼятаю спокійних часів у цій країні. Або революція, або економічна криза, або пандемія, або ж війна.
НЖ: Війна затягується?
ЛЛ: Це буде дуже повільний процес. Процес виведення військ буде повільний. Процес відновлення територій буде дуже повільний. Зміна влади з військової на цивільну на звільнених територіях теж буде повільною. Це все буде поетапно, важко.
З мапи країни зникнуть цілі міста, які неможливо буде відбудувати. Бахмуту фізично немає. Його неможливо відбудувати заново. Можливо, десь поруч виникне нове місто. Попереду нас чекає багато складних завдань.
НЖ: Ви говорите, що війна триватиме щонайменше п’ять років. Чому саме стільки?
ЛЛ: Не бачу, щоб це могло закінчитися раніше. Віддати частину захоплених територій, законсервувати війну дипломатичним шляхом можна хоч і завтра. Але чи це буде перемогою? Ні. Чи це буде кінцем війни? Ні. Бо вони зберуть сили і підуть знову. Війна триває майже 10 років — і ми бачимо темпи. Так, як зараз, війна не може тривати дуже довго. Гаряча фаза не може бути роками. Але бачите: всі дуже хотіли контрнаступу, але виявилися не готовими до того, що він не буде блискавичним, а кожен метр землі буде відвойовуватися, з величезними втратами.
НЖ: Що для вас є перемогою і яким бачите своє життя після неї?
ЛЛ: Це буде важко. Але ми тримаємося півтора року. Хоча ніхто не вірив, що ми протримаємося й три доби. І це дає мені надію на те, що я доживу до перемоги.
Я хочу повернення абсолютно всіх територій, включно з Кримом. Мені складно уявити, як це зробити технічно, але без цього не буде перемоги. Я хочу, аби Росія почала сплачувати репарації за все, що вона наробила. І я хочу, щоб довкола цієї країни виросла залізна завіса. Бо це дуже токсична держава в тому варіанті, в якому вона зараз існує, — їй немає місця в цивілізованому світі. Звичайно, я хочу повернутися до того життя, яке у нас було, але ми всі розуміємо, що його вже не буде ніколи.
НЖ: Лесю, у що ви вірите і якою бачите майбутню Україну?
ЛЛ: Я вірю в людей. І воюю за людей. Не за територію. Не за кордони. За право людей жити вільно і гідно. На жаль, за свого життя я не побачу тієї країни, про яку мрію.
Після перемоги ми будемо мати заміновану, зруйновану, знекровлену країну. Будемо мати катастрофічну демографічну й екологічну ситуації. Але це — ціна незалежності, на жаль.
І її доведеться сплатити. Так, це не дуже схоже на оптимізм. Але це не заперечує того факту, що життя триває. Тут і тепер. Щомиті.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
