Ексклюзив
20
хв

Леся Литвинова: «На фронті найважче не думати про дітей»

Волонтерка, благодійниця, мама пʼятьох дітей, саперка ЗСУ, номінантка першої нагороди «Портрети сестринства» — про рідних, війну та перемогу

Наталія Жуковська

Леся Литвинова на позиціях під Бахмутом

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Режисерка за освітою, Леся Литвинова у 2014 році, з початком війни Росії проти України, покинула телевізійну карʼєру і заснувала благодійний фонд «Свої». Лише за перші чотири роки діяльності він допоміг понад 35 тисячам внутрішньо переміщених осіб зі Сходу, а також підтримував невиліковних хворих.
Під час пандемії ковіду фонд Лесі Литвинової працював 24/7, збираючи гроші, купуючи і розсилаючи по всій Україні кисневі концентратори.
У день повномасштабного вторгнення вона разом із чоловіком пішла до військкомату. І це при тому, що мала на руках немовля. На момент запису нашої розмови наприкінці липня Леся Литвинова була на Донеччині у складі інженерно-саперного взводу 207 батальйону тероборони ЗСУ. Та вже від 1 вересня 2023 року — офіційно цивільна. Ще Леся Литвинова — номінантка першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.

Наталя Жуковська: Лесю, чи очікували ви повномасштабного вторгнення? Чи стало це несподіванкою?

Леся Литвинова: Для мене це не було несподіванкою. Бо на повномасштабне вторгнення Росії, мені здається, всі розумні люди очікували, починаючи з 2014 року. Що стосується особисто мене, то я-таки помилилася: не думала, що це буде напад з боку Білорусі. Я була впевнена, що звідти ворог не піде. Однак ми розуміли, що столицю бомбитимуть, тому краще виїхати за місто. 24 лютого 2022 року я забрала всіх своїх дітей, навіть дорослих, які вже живуть самостійно, і вивезла до себе додому. Це село між Димером та Гостомелем на Київщині. На той момент мені здавалося, що там буде безпечно. Ми залишили всіх вдома, у тому числі, найменшу дитину. Їй тоді було півтора року, я її годувала ще грудьми. Це вперше вона лишилася вдома без нас, була з моїми батьками. Ми із чоловіком мусили їхати до Києва у фонд, але мали повернутися наступного дня. Утім жодного шляху вже не було. Село потрапило під окупацію. Мій чоловік родом з Донецька, тож я дуже добре знаю, що таке окупація. Зранку у нас було відчуття, що якщо й побачимо родину, то дуже нескоро. Тож єдиний розумний вихід — дочекатися, коли в офіс приїде хтось із працівників, віддати ключі і поїхати до найближчого військкомату. Ввечері ми вже були мобілізованими.

Леся Литвинова з чоловіком Владиславом Урбаном

НЖ: Як закінчилася окупація для родини?

ЛЛ: Діти майже три тижні пробули під окупацією без нас. У них не було світла, бракувало продуктів, бо я там не тримала великих запасів. Часто зникав звʼязок. Поверталися вони досить важко. Місцеві домовилися з російськими військовими, що ті дадуть пройти пішки й без телефонів. Такий собі «зелений коридор» —  на свій страх і ризик. Із речей дозволили взяти лише документи. Навіть тварин не дали забрати. Люди йшли через річку по воді. Росіяни відкрили вогонь по колоні. Були загиблі і поранені. На щастя, мої вийшли цілі. Це був дуже важкий для мене період. Того ж дня ми навіть змогли побачитися. Ротний відпустив мене переночувати із ними. Зранку я відправила їх до друзів на західну Україну.

НЖ: Лесю, я так розумію, що саме окупація рідних стала поштовхом до ухвалення такого рішення — йти до військкомату?

ЛЛ: У мене п’ятеро дітей. Найстаршій дочці — 26 років. У неї вже є двоє своїх малят. Так, я бабуся, хоч це звучить дивно. Ще одна донька має 23 роки. Сину — 14. Меншій дочці — 9 років. І от Соломійці, найменшій, буде 3 роки. Коли ми пішли служити, їй було лише півтора року. Розумію, що у цивільному житті від мене користі було б набагато більше (зрештою, я й далі дистанційно займаюся фондом, який працює справді ефективно), ніж від ненавченого стрільця, яким я тоді була. На той момент ми з чоловіком не бачили іншого варіанту.

Якби нині у мене був вибір, то я все-таки залишилася б у цивільному житті, а воювати пішов би тільки чоловік. Але сталося так, як сталося.

НЖ: У вас п’ятеро дітей, ви могли б виїхати за кордон. Чому не зробили цього?

ЛЛ: Ми розглядали варіант, щоб діти виїхали за кордон. У мене багато друзів у різних країнах, які були б раді бачити їх у себе у будь-якому складі — з батьками чи без. Однак старші діти категорично відмовились виїжджати, поки ми лишаємося тут. А мене з цієї країни вигнати неможливо.

НЖ: Як дітям пояснили, що мама йде воювати?  

ЛЛ: Коли діти вийшли з окупації, то їхня мама вже була військовослужбовцем, який склав присягу і був мобілізований. Діти весь час питали: «Мамо, коли ти повернешся? Може досить воювати?». Вони дуже сильно за мною сумували — і я теж. 

НЖ: Як часто вдавалось спілкуватись із дітьми? 

ЛЛ: Майже щодня, хоч потрошечки, але завжди спілкувались. Я дуже боялася, що молодша донечка не буде розуміти, що ми — її батьки. Занадто маленька вона була. Але завдяки спілкуванню, особливо відеозвʼязку, завдяки тому, що вони всі тримаються разом як родина, вона розуміє, хто такі мама і тато. Всі іграшки, якими грається моя найменша донечка, мають пари: є лялька-мама і лялька-тато — їжачок-мама й їжачок-тато. 

НЖ: Лесю, як так сталося, що ви з чоловіком стали саперами?

ЛЛ: Ми не обирали цей напрямок, просто так сталося. Здебільшого люди, які на той момент йшли до військкоматів, не мали жодних військових спеціальностей. А те, що називалося ТРО, фактично стало такою ж частиною ЗСУ, як і решта.

НЖ: Як ви навчилися цієї справи?

ЛЛ: Нескладно навчитися, коли маєш мотивацію. У нас її вистачає. Починалося все з того, що у батальйоні був старший побратим, який воював у 2014 році і розумівся на саперній справі. Він нам заклав якісь базові знання. А далі, коли ти хоч щось вмієш, то знаєш, де шукати і над чим працювати.

Пів року ми вигризали в командування дозвіл поїхати вчитися у навчальну частину, яка саме готує саперів. Таки догризли і поїхали. Крім того, мені вдалося пройти нормальні курси тактичної медицини на рівні медика.

Отож тепер у мене дві спеціальності — медика і сапера.

НЖ: А що для вас є найскладнішим на службі?

ЛЛ: Найскладніше — не думати про дітей. Розумієте, якщо весь час про них думаєш, то нічого не можеш робити. От взагалі нічого. Дивишся на це все і думаєш: «а воно того варте, що моя дитина десь плаче?». Але це емоції. Розум каже геть інше, бо якщо зараз ми це все не закінчимо, мої діти будуть наступними. А я менш за все хочу бачити своїх дітей на фронті.

НЖ: Чи можливо порівняти побут у цивільному й армійському житті? Як звикали до нового?

ЛЛ: Спокійно звикала. Де ми тільки не жили за цей час: у закинутих будівлях, в сільських хатах, у колишньому готелі, бліндажі, в автівці, в підвалі. Все це сприймається абсолютно нормально. Є деякі суто фізіологічні потреби, з якими жінці на війні трошечки важче, ніж чоловікам. Наприклад, мені проблематично, вибачте, в  «кущики збігати». Бо поки роздягнешся, а ще ж треба вибрати безпечне місце, то за ці хвилини може багато чого статися. Я не знаю, як це вирішують інші дівчата, а я перед бойовими виходами добу нічого не їм і намагаюся не пити воду. Лише полоскати рота, щоб можна було добу-дві протриматися у цьому сенсі.

Рідкі моменти з дітьми

НЖ: А як щодо елементарної гігієни? Як жінка на фронті дає собі раду? Які ще незручності для жінок у війську?

ЛЛ: Так само, як і в цивільному житті, де не завжди є умови. Для мене не проблема жити в одному місці з чоловіками, переодягатися чи митися, бо все це втратило сенс. Це не принижує мою гідність. А от існування на моїй землі людей, яких я не хочу тут бачити, — це для мене набагато гірше. Щодо незручностей, то немає жіночої форми, але можна ходити в чоловічій. Однак кілька місяців тому штаб провів якесь опитування щодо розмірів, обʼємів. І це дає мені підставу думати, що є якийсь рух у тому напрямку. Багато хто шиє жіночу форму, її можна купити. Мені і чоловіча нормальна.

НЖ: Чи були до вас якісь «поблажки» чи все робиться нарівні з чоловіками?

ЛЛ: Ми все робимо нарівні з чоловіками. Бували незрозумілі для мене «поблажки». Сапер не займається саперною справою 24 години на добу. Ми — не як піхота, яка весь час в бою або окопі. Крім саперної справи, ми допомагаємо рити окопи. І якось я питаю командира: «А чого всі копають, а я вже третю добу борщ варю?». А він каже: «Бо ти — жінка! Мене виховали так, що не можна жінку навантажувати важкою працею». Дивно виходить: коли бігти вночі під обстрілами три кілометри з навантаженням, то всі забувають, що я жінка. Оце такі дивні штуки: коли тут ти — жінка, а тут — ні.

НЖ: На службі ви були разом із чоловіком 24 години на добу. Як війна змінила стосунки?

ЛЛ: Ми і були дуже близькі, але зараз це вийшло на якийсь інший рівень. Бо разом довелося пройти багато такого, чого неможливо пройти у цивільному житті.

За ці півтора року, які ми були разом у війську, у нас не було жодної сварки. У цивільному житті ми знаходили приводи для суперечок. Немасштабно, на побутовому рівні, як і у всіх родинах.

Знаєте, ми добре спрацювалися як саперна пара. Адже сапери, як і снайпери, працюють у парі. Нам зручно і комфортно працювати разом. Хоча у нас були великі дискусії з цього приводу із командуванням. Бо в них є з цього приводу аргумент: «яйця мають лежати в різних кошиках» —  у дитини має лишитися живий хоча б один із двох батьків. А в мене на це був завжди контраргумент, що удвох шанси на виживання у нас набагато вищі, ніж окремо. Ми добре відчуваємо одне одного, страхуємо, і нам навіть говорити не треба під час бойового завдання. Ми дивимося одне на одного і знаємо, що будемо робити. Це дуже важливо. Так склалося, що ми не лише непогана подружня пара — ми непогана саперна пара.

НЖ: Ви з чоловіком одружилися на фронті. Хто ухвалив таке рішення?

ЛЛ: Так, офіційно ми одружилися на фронті. Таке рішення ухвалив командир. У нас в  обох це не перший шлюб, нам і без цього було комфортно. Але командир переконав. Він говорив: «Якщо раптом з одним із вас щось станеться, то іншому треба полегшити завдання». Йдеться про доступ до реанімації, до справи, якщо це полон, тощо. Він нас і розписав, бо має право. Це зайняло всього 10 хвилин. Звісно, весілля не було. Ми з побратимами увечері чаю попили. І навіть тортик був.

Родина Лесі

НЖ: Цьогоріч у травні ви разом з чоловіком отримали поранення під Бахмутом. Як це сталося? В якому ви були стані?

ЛЛ: Ми як сапери йшли з нашими піхотинцями. У них було завдання зайняти посадку і закріпитися. А в нас було завдання попередньо її перевірити на небезпечність для підрозділів. Коли ми туди йшли, нам казали, що до нас там нікого не було. Поки ми туди дісталися, ситуація дуже змінилася. По нас працювало все, що тільки могло працювати. І врешті-решт нас дістало. У нас в обох була контузія, уламкові поранення, але нічого надважкого, що загрожувало б життю. Окрім тотальної дезорієнтації. Бо від моменту удару ти вже не боєць. Навіть повернутися до укриття — це важке завдання. Щодо реабілітації, то нам пощастило: ми були довго — 21 день. Це довго. Я знаю хлопців, яким давали 3–5 днів, і вони повертались. Знаю хлопців, які впродовж тижня отримали 2–4 контузії — і далі воюють, бо немає ким їх замінити.

НЖ: Лесю, ви були на реабілітації, в санаторії, який на цьому спеціалізується. Чого бракує нашій державній програмі реабілітації?

ЛЛ: Багато чого треба міняти. Мені пощастило: я опинилася там, де на цьому знаються. Утім таких місць небагато. Лікування я проходила у звичайній цивільній лікарні, бо військові шпиталі не можуть впоратися з тією кількістю поранених, яка є. Цивільні заклади менш підготовлені до прийому військових. Вони не дуже розуміють специфіку. У цих лікарнях велика проблема з супроводом, не тільки з лікуванням. От уявіть: людину привозять без нічого.

На мені були штани, які колом від крові стояли, порізана сорочка, ніж на поясі, телефон у кишені — і все.

Однак я все можу собі купити, маю гроші на картці, але в мене немає такої можливості технічно. У військових шпиталях ці питання давним-давно вирішили. У цивільних — із цим важко. Необовʼязково, щоб там лежав запас всього про всяк випадок, але хай буде кілька людей, які підійдуть і спитають, що тобі треба, і допоможуть це організувати. Це було б дуже добре.

НЖ: А був у лікарні психолог?

ЛЛ: Мені у цивільній лікарні з психологом не пощастило. Там був дуже дивний чоловік. Лише раз ним зустрілася і сказала, щоб я його ніколи поруч не бачила. Чому? По-перше, він до мене говорив російською. Я ввічливо відповіла, що я з російськомовної родини, але просила б перейти на українську. Бо так я почуваюсь у безпеці. Він сказав, що вільно володіє українською, але не вважає за потрібне це робити, бо ми всі родом з однієї країни. Також проблема, що військові перебувають в одних палатах з цивільними, які і гадки не мають, як поводитись поруч із військовими. Важко всім. Їх починає кидати з однієї крайнощі в іншу. Одна жінка просто ридала вголос і просила їй сказати, що мені треба і що я буду їсти. При цьому вона не давала мені ні секунди спокою, і врешті мені довелося її заспокоювати. Інша жінка почала знайомство із запитання: «Чи правда, що мені платять шалені гроші у війську?». І це теж не додало мені доброго настрою. Решта просто не знали, що робити, — або відводили очі, або робили вигляд, ніби мене взагалі немає. Це великий дискомфорт і для мене, і для них. Вони неготові таке бачити.

НЖ: Що потрібно зробити, щоб покращити ситуацію на фронті?

ЛЛ: Потрібне якісне навчання на всіх рівнях. Тому що неможливо цю війну виграти «мʼясом». Цю війну треба виграти вміннями. У тому числі, й технологічними рішеннями. Людським ресурсом ми її не виграємо. Тому вчитися мають усі. Вчитися не тільки якісно воювати, але й медицини. Тут величезна дірка. У нас бракує бойових медиків. Не вистачає навіть тих людей, які на найнижчому рівні навчені надавати собі допомогу. Якось я була у дружньому підрозділі у роті розвідки. І випадково подивилася, що в них в аптечках. А там — китайські турнікети. І це теж проблема. Якби вони були базово навчені і розуміли, чим відрізняється нормальний турнікет від китайського, то вони б їх не брали і піднімали ґвалт. А, може, їхнє командування гадки не має, як воно має виглядати. Тому спокійно взяли на баланс і видали бійцям.

Леся Литвинова на фронті

НЖ: Чого вас навчила війна?

ЛЛ: Нічого нового мене війна не навчила. Перед повномасштабним вторгненням ми мали досвід активної участі у пандемії. Вона була приблизно як війна — тільки демоверсія. Я не памʼятаю спокійних часів у цій країні. Або революція, або економічна криза, або пандемія, або ж війна.

НЖ: Війна затягується?

ЛЛ: Це буде дуже повільний процес. Процес виведення військ буде повільний. Процес відновлення територій буде дуже повільний. Зміна влади з військової на цивільну на звільнених територіях теж буде повільною. Це все буде поетапно, важко.

З мапи країни зникнуть цілі міста, які неможливо буде відбудувати. Бахмуту фізично немає. Його неможливо відбудувати заново. Можливо, десь поруч виникне нове місто. Попереду нас чекає багато складних завдань.

НЖ: Ви говорите, що війна триватиме щонайменше п’ять років. Чому саме стільки?
ЛЛ:
Не бачу, щоб це могло закінчитися раніше. Віддати частину захоплених територій, законсервувати війну дипломатичним шляхом можна хоч і завтра. Але чи це буде перемогою? Ні. Чи це буде кінцем війни? Ні. Бо вони зберуть сили і підуть знову. Війна триває майже 10 років — і ми бачимо темпи. Так, як зараз, війна не може тривати дуже довго. Гаряча фаза не може бути роками. Але бачите: всі дуже хотіли контрнаступу, але виявилися не готовими до того, що він не буде блискавичним, а кожен метр землі буде відвойовуватися, з величезними втратами.


НЖ: Що для вас є перемогою і яким бачите своє життя після неї?
ЛЛ:
Це буде важко. Але ми тримаємося півтора року. Хоча ніхто не вірив, що ми протримаємося й три доби. І це дає мені надію на те, що я доживу до перемоги.
Я хочу повернення абсолютно всіх територій, включно з Кримом. Мені складно уявити, як це зробити технічно, але без цього не буде перемоги. Я хочу, аби Росія почала сплачувати репарації за все, що вона наробила. І я хочу, щоб довкола цієї  країни виросла залізна завіса. Бо це дуже токсична держава в тому варіанті, в якому вона зараз існує, — їй немає місця в цивілізованому світі. Звичайно, я хочу повернутися до того життя, яке у нас було, але ми всі розуміємо, що його вже не буде ніколи.

НЖ: Лесю, у що ви вірите і якою бачите майбутню Україну?

ЛЛ: Я вірю в людей. І воюю за людей. Не за територію. Не за кордони. За право людей жити вільно і гідно. На жаль, за свого життя я не побачу тієї країни, про яку мрію.

Після перемоги ми будемо мати заміновану, зруйновану, знекровлену країну. Будемо мати катастрофічну демографічну й екологічну ситуації. Але це — ціна незалежності, на жаль.

І її доведеться сплатити. Так, це не дуже схоже на оптимізм. Але це не заперечує того факту, що життя триває. Тут і тепер. Щомиті.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
сергій жадан арабески хартія

«Я став менш продуктивним у творчості, бо в армії дуже багато роботи»

До невеликої зали в підвалі харківського театрально-концертного центру починають сходитися черги глядачів. Всі квитки на виступ Сергія Жадана розпродані. Незважаючи на війну, люди прагнуть спілкування з культурою і мистецтвом, і Жадан знайшов спосіб поєднати реальність війни із цивільним життям.

Альдона Гартвінська: Скоро мине рік, як ви долучилися до лав Нацгвардії України в 13 бригаді «Хартія». За цей час ви провели чимало різних заходів, щоб допомогти бригаді. Один з них — зустріч з приводу вашої книги «Арабески». Розкажіть про це. 

Сергій Жадан: Попри те, що збірка «Арабески» вийшла минулоріч, ми вирішили ще раз її презентувати. Це 12 оповідань-історій, які були написані мною після 2022 року. Оповідання про Харків і про схід України у часи повномасштабного вторгнення. Зараз вони перекладаються в інших країнах. Мені цікаво буде подивитися на реакцію закордонних читачів. 

У нас зараз триває «Хартія Тур». Це така освітньо-інформаційна ініціатива нашої бригади. Ми їздимо містами, зустрічаємося з громадами, з керівництвом громад, з місцевою владою, студентами, молоддю. Збираємо донати. Розповідаємо про бригаду, її історію, цінності та філософію. До цього у нас було кілька музичних зустрічей, тепер ми вирішили зробити ще кілька суто літературних. 

Для нас дуже важливо тримати зв’язок з усіма, хто підтримує Сили оборони, з усіма, хто донатить на українське військо, хто вірить в «Хартію». Дуже радіємо, коли бачимо повний зал. Все, що ми збираємо, ми передаємо на потреби нашої бригади. Це невеличка, але суттєва підтримка — плюс це важливо для нас емоційно. Відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці.

Слухаючи Сергія Жадана, Харків 10.03.2025. Фото: Maciek Zygmunt

«Арабески» — це книга про людей, які змінюються разом з часом. Як ви сам змінились як митець ?

Від початку повномасштабного вторгнення я опублікував дві книги. До цього вийшла збірка віршів «Скрипниківка». Звісно, я став менш продуктивний, тому що зараз на службі, мобілізований. Попри те, що я не на бойовій посаді, роботи дуже багато. Але це служба, яка приносить користь нашій бригаді, і для мене це зараз головне.

З усіх подій, з якими ви виступаєте, 100% прибутку передаються на потреби бригади. Можете розказати більше, на що конкретно йдуть ці гроші?

Людей приходить завжди дуже багато, ми порахуємо, але, думаю, в межах цього туру ми вже зібрали близько двох мільйонів гривень. Ці гроші передаємо, зокрема, на патронатну службу бригади, яка підтримує поранених бійців та їхні родини. Також ми підтримуємо батальйон сил підтримки. «Хартія», думаю, одна з найбільш забезпечених і логістично унормованих бригад, але є якісь речі, які треба із сьогодні на сьогодні закрити. Десь там щось купити, десь щось привезти, десь щось відремонтувати. Відповідно, добре мати ось таку фінансову подушку, яку ми фактично збираємо. Всі роблять якісь збори, шукають донати. Ця війна зараз стосується всіх. Усі ми зараз на одній хвилі.

«Важливо не ділити нас усіх на світ війни і світ тилу»

А як було три роки тому? За вашими відчуттями, наскільки змінилася бригада? 

Коли «Хартія» утворилася, це був добровольчий підрозділ, ДФТГ (добровольче формування територіальної громади — Авт.). Кілька десятків добровольців, — як кадрових військових, так і людей цивільних, прийшли у військо й взяли до рук зброю. Тож, зрозуміло, що на початку новостворений підрозділ нічого не мав. 

Ми забезпечили його всім: купували взуття, спорядження, бронежилети, шоломи, перші автомобілі, мавіки… З того часу минуло три роки, ДФТГ розрослося до розмірів батальона, а потім було трансформовано в повноцінну бригаду. І хоча сама назва була вигадана таким чином, щоб у слові відлунював Харків як місто, в якому цей підрозділ був створений, зараз це кілька тисяч бійців — хлопців, дівчат з різних міст, не лише з Харкова, але також з Дніпра, Кривого Рогу, Запоріжжя, Полтави, Сум, міст західної України, Луганщини й Донеччини. Разом з тим ось така харківська прописка, вона для нас дуже важлива, і те, що сьогодні «Хартія» стоїть в окопах біля Харкова, захищає місто, насправді є великою мотивацією ще більше підтримувати бійців. 

Зрозуміло, що це зовсім інший масштаб, інші завдання, інший рівень комунікації всередині бригади і з бригадою назовні. Тому, власне, і цікаво спостерігати, що командування, засновники підрозділу, які створювали «Хартію» як підрозділ нового штибу, зразок нового українського війська, від цієї ідеї не відходять. Ми далі спираємося на стандарти НАТО, де в основі лежить захист бійця. Маємо справу з професійним та ретельним плануванням кожної операції, забезпечуємо воїна, його вишкіл і вмотивованість.

Але іноді ми стикаємось із психічним виснаженням. Військові часто говорять про паралельну реальність між нашим світом і світом в окопах. Хлопці часто кажуть, що в окопі їм комфортніше, ніж у галасливих містах України. Чи можна поєднати ці світи? Щоб ми підтримували військових, щоб їм було комфортно з нами?

Реальність окопу і реальність торговельної зали — вони дійсно різні. Я не збираюсь засуджувати цивільних жінок, дітей, людей старшого віку, які залишаються в тилу, не долучаються до сил оборони і живуть у мирних містах. Навпаки, мені здається, дуже важливо, щоб вони не западали в страх, відчай і тривогу, а жили нормальним життям, — пам'ятаючи, що триває війна, і що їхні близькі чи знайомі зараз знаходяться в силах оборони, і їх потрібно підтримувати. 

Сергій Жадан і кореспондентка Sestry Альдона Гартвінська

Країна має жити, жити чесно, по совісті, повинні працювати магазини, офіси, послуги, щоб сплачувати податки, підтримувати економіку на належному рівні. Зрозуміло, що це важкий момент для бійців, які повертаються з позиції. Так само важкий для тих, хто знаходиться в тилу і на позиціях ніколи не був. Це війна, це страшно, це драматично, це криваво, це дуже погано, у війні немає нічого хорошого взагалі. І зрозуміло, що ми з цією проблемою вже зіткнулися, вона є і буде, і нам її треба вирішувати. 

Дуже важливо не відокремлюватись, не роз'єднуватись і не ділити наш світ на світ війни і світ тилу. Розуміти, що запорука нашої можливої перемоги, успіху тільки в цьому поєднанні двох реальностей — кривавої реальності війни і реальності тилу, який є мотивованим, свідомим, готовим далі працювати й допомагати своєму війську

У мене є друг, який у мирному житті працював режисером. Він мені сказав, що якби не долучився до лав ЗСУ, то втратив би свій голос митця. Ви як митець з ним згодні?

Можливо. Ми з друзями — митцями зі світу музики, — коли дізналися, що буде прийнято закон про мобілізацію, відразу почали думати, що можемо зробити, щоб бути максимально ефективними і корисними для нашої країни. І ось ми в «Хартії» вже майже рік, і я особисто ніколи жодного разу не пошкодував, що долучився. З іншого боку, як можна було не долучитися? Якщо ти здоровий чоловік призовного віку, маєш мобілізуватися. Якщо ти свідомий, чесний громадянин — це єдиний правильний шлях. 

Фотографії з приватного архіву авторки

20
хв

Сергій Жадан: «Мені важливо відчувати підтримку людей, яких захищають наші бійці»

Альдона Гартвіньська
злочини росіян розстріл автоколони цивільної липівка

Під час обстрілу в машинах перебували близько 50 цивільних, зокрема, дев'ять дітей. Разом з людьми — їхні домашні тварини. Центр документування російських злочинів в Україні ім. Рафала Лемкіна в Інституті Пілецького зібрав свідчення тих, хто став очевидцями цього жахіття й вижив. І сьогодні можна впевнено сказати, що знищення мирних людей було черговим жорстоким перформансом окупантів, а їхня фраза «Мы мирное население не трогаем...» і наданий «зелений коридор» виявилися пасткою для цивільних. 

Sestry поспілкувалися з тими, хто вижив в Липівці, і з тими, хто збирав свідчення для рапорту про злочин росіян. Колись, сподіваємось, ця інформація допоможе притягнути злочинців до суду. 

Ірина Довгань, Наталія Гулак, Моніка Андрушевська, Тетяна Сичевська представляють результати звіту про російські злочини проти мирного населення України. Фото: Instytut Pileckiego

Інструктаж перед розстрілом

Ірина Довгань, голова ГО «СЕМА України», до якої входять жінки, які побували в полоні у росіян, приїхала в Київську область, щоб зібрати свідчення жінок, що пережили насильство. 

— Я їздила селами під Києвом, знаючи, что там є зґвалтовані окупантами жінки, — каже Ірина Довгань. — А потім з’явилась інформація про обстріл під час евакуації, і я стала збирати свідчення про це цивільних. Липивська колона — це  був жах: спалені автівки, мертві тіла навкруги. І взагалі незрозуміло, як це могло статися з цивільними, яким окупанти обіцяли безпечну евакуацію і до якої людей готували заздалегідь. Вже у процесі збору інформації я зрозуміла, що це була спланована акція.

Хоча вся моя сутність до останнього боролась з усвідомленням того, что це було зроблено навмисне. І людей, зокрема, дітей свідомо вели на смерть 

Росіяни збирали автівки з українськими цивільними для евакуації 3-4 доби. Люди в автівках — з дітьми, тваринами — змушені були чекати, поки росіяни дозволять рушати. Зрештою російський офіцер повідомив, що випускає людей. На виїзді із села Липівка цей офіцер зазирнув до кожної автівки з колони й сказав: «Їхати не більше 20км/годину, якщо почуєте постріли — одразу зупинитися, узбіччя і зустрічна смуга заміновані, їхати можна тільки одне за одним». Колона рушила, і десь за кілька сотень метрів до українського блокпоста доїхала до ділянки, де на узбіччі не росли дерева. І тут люди побачили декілька БМП, які ховалися і відкрили по ним вогонь. 

Перші автівки з колони прискорились і цим врятувались. П’ята автівка загорілась і заблокувала шлях тим, що були за нею. І всі 9 автівок були одна за одною розстріляні росіянами. По тих, хто виходив з палаючих машин, стріляв снайпер. Кілька дітей згоріли заживо. Дехто встиг вистрибнути з авто і відповзти.

Близько року тривав збір інформації, бо деякі свідки виїхали за кордон, потім — транскрибування і робота над рапортом. І ось перед нами досить товста книга зі свідченнями тих, хто став свідками злочину росіян проти цивільного населення. 

Ірина Довгань згадує ще один випадок, про який дізналась у процесі збору інформації на деокупованих територіях. Російський офіцер прийшов попередити родину в окупованому селі, щоб заховали свою дорослу красуню-доньку, бо планується її зґвалтування. Але не сказав, куди можна сховати дівчину, коли людям заборонили вийти з хати. Дівчина була зґвалтована нелюдами, а це попередження російського офіцера виявилося лицемірною грою на публіку. 

Один з автомобілів колони в Липівці, який обстріляли, але він не згорів. 2022. Фото: Моніка Андрушевська

Яскрава жіноча куртка лежала на узбіччі серед спалених машин…

«Однією з найстрашніших деталей цієї історії для мене стала яскрава жіноча куртка, яку я побачила на узбіччі дороги біля розстріляних автівок. Я думала: “А де сама жінка, на якій була ця куртка?”. Вона ж купила цю неймовірну яскраву річ для радощів і життя, але зараз куртка тут, у багнюці», — згадує пані Ірина процес збору свідчень і знайомить з Тетяною Сичевською, яка втратила чоловіка і невістку в евакуації і досі не може оговтатися від шоку, бо події відбувались на її очах. Чоловіку пані Тетяни бувально знесло пів голови.

«Окупанти погрожували, що буде зачистка території, прийдуть і всіх розстріляють. Ми просили нас випустити. І нас декілька днів, як ту козу, водили по селу, обіцяли «зелений коридор» і розповідали правила поведінки. Ми із сусідами зібрались і поїхали. І там, де дорога була порожня, між двох голих полів, де ми — як на долоні, я побачила, як піднявся солдат і дав команду стріляти… Це був найстрашніший день у моєму житті», — каже Тетяна Сичевська зі сльозами на очах.

Жінка згадує, як на її очах загинув чоловік, а невістка накрила своїм тілом 7-річного онука, і це врятувало хлопчику життя. Хоча він отримав поранення і потім лікувався за кордоном. 

«Я не знаю, скільки тривало це пекло, але летіло так, що ми всі прощалися з життям, — розповідає Тетяна Сичевська. — Дитину мама закрила собою, мов щитом. Онуку робили операцію, виймали осколки. Не можу вам зараз передати, як він сумує за нею, які то біль і сум, що навіки залишаться з нами. 

“Давай будемо думати, що мама поїхала за кордон і не повернеться”, — якось сказав мені онук. Але я бачу, що він усе розуміє. Деякий час ми жили за кордоном, потім повернулись в Україну. І, мабуть, ця тимчасова відсутність вдома дозволила нам не з’їхати з глузду. Хочу, щоб злочинці і їхні родини відчули те, що пережили ми, і понесли покарання».

Осколок з рани свідка розстрілу, село Липівка, 2022. Приватний архів свідка

Натиснув на газ і врятувався

Жителька села Макарів Наталія Гулак разом з родиною теж опинилися в цій колоні й вижила. Жінка згадує, як поводилися росіяни в окупованому селі: 

— До війни у нас була своя ферма, велике господарство, і росіяни дуже дивувалися, хто нам дав право так добре жити

Коли ми жили в окупації, то виходити з будинку можна було лише з піднятими догори руками, бо за нами постійно спостерігав снайпер. Але потрібно було виходити, щоб годувати тварин, вагітних свиноматок, що ось-ось мали народити. Росіяни, поки були в селі, брали у нас яйця й інші продукти, а потім заборонили чоловіку виходити до тварин, а самі вбили вагітних свинок. Залишатися в цьому пеклі було неможливо, ми дуже хотіли виїхати. Але у росіян наміру випустити нас живими не було.

Чоловік Наталії Гулак вів колону, коли вона потрапила під обстріл. І хоча у своєму інструктажі перед виїздом росіяни наказували зупинятися, якщо почнеться обстріл, чоловік навпаки прискорився і продовжив їхати — і це врятувало життя йому й багатьом іншим з тієї колони. Бо машини, що зупинилися, були геть знищені. Бігти людям було нікуди — поле навколо було заміноване. Невістка і син пані Наталії отримати важки поранення, у сина був вирваний шматок плеча, але їхні життя вдалося врятувати.

«Ще в окупації мій чоловік почав кашляти. Коли ми вибралися, в нього діагностували онкологію. За кілька місяців його не стало», — згадує жінка. 

Через пів року після закінчення документування Ірині Довгань також діагностували онкологію. Вона пролікувалася і повернулася до роботи, хоча і під час «хіміотерапії» брала участь у пресконференціях Інституту. Каже, що робить це для того, щоб вибороти для нащадків нормальне майбутнє і покарати військових злочинців: 

«Я маю дітей, онуків. Сподіваюсь, що моя 25-річна донька народить мені ще онуків, і я не хочу, щоб вони бачили те, що бачила я. Хочу, щоб вони жили в іншому світі. Що я можу для цього зробити? Я не маю зброї в руках і не можу стріляти, але після 2014 року, коли мене ґвалтували у підвалі росіяни, в мене є відчуття, що я можу трансформувати свою травму і травми інших людей в зростання. Ми маємо збирати свідчення, маємо все документувати, щоб допомогти покарати злочинців. Щоб навіть якщо нас не буде на суді, були ці свідчення».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65d88f41566a6901523c07d4_zaharov5.avif">«Читайте також: Російські ґвалтівники з нахабною усмішкою запитували, чому жінка не поголена в інтимних місцях»</span>

20
хв

«Мама накрила сина тілом, мов щитом». Розслідування розстрілу військовими РФ автоколони з цивільними на Київщині

Юлія Ладнова

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чи можуть жертва й агресор перемогти одночасно? Престижний міжнародний фотоконкурс вважає, що так

Ексклюзив
20
хв

«Коли не бачиш дружину два роки, доводиться знайомитися заново», — азовець, який пережив полон

Ексклюзив
20
хв

Обман Росії

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress