Ексклюзив
20
хв

Леся Литвинова: «На фронті найважче не думати про дітей»

Волонтерка, благодійниця, мама пʼятьох дітей, саперка ЗСУ, номінантка першої нагороди «Портрети сестринства» — про рідних, війну та перемогу

Наталія Жуковська

Леся Литвинова на позиціях під Бахмутом

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Режисерка за освітою, Леся Литвинова у 2014 році, з початком війни Росії проти України, покинула телевізійну карʼєру і заснувала благодійний фонд «Свої». Лише за перші чотири роки діяльності він допоміг понад 35 тисячам внутрішньо переміщених осіб зі Сходу, а також підтримував невиліковних хворих.
Під час пандемії ковіду фонд Лесі Литвинової працював 24/7, збираючи гроші, купуючи і розсилаючи по всій Україні кисневі концентратори.
У день повномасштабного вторгнення вона разом із чоловіком пішла до військкомату. І це при тому, що мала на руках немовля. На момент запису нашої розмови наприкінці липня Леся Литвинова була на Донеччині у складі інженерно-саперного взводу 207 батальйону тероборони ЗСУ. Та вже від 1 вересня 2023 року — офіційно цивільна. Ще Леся Литвинова — номінантка першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.

Наталя Жуковська: Лесю, чи очікували ви повномасштабного вторгнення? Чи стало це несподіванкою?

Леся Литвинова: Для мене це не було несподіванкою. Бо на повномасштабне вторгнення Росії, мені здається, всі розумні люди очікували, починаючи з 2014 року. Що стосується особисто мене, то я-таки помилилася: не думала, що це буде напад з боку Білорусі. Я була впевнена, що звідти ворог не піде. Однак ми розуміли, що столицю бомбитимуть, тому краще виїхати за місто. 24 лютого 2022 року я забрала всіх своїх дітей, навіть дорослих, які вже живуть самостійно, і вивезла до себе додому. Це село між Димером та Гостомелем на Київщині. На той момент мені здавалося, що там буде безпечно. Ми залишили всіх вдома, у тому числі, найменшу дитину. Їй тоді було півтора року, я її годувала ще грудьми. Це вперше вона лишилася вдома без нас, була з моїми батьками. Ми із чоловіком мусили їхати до Києва у фонд, але мали повернутися наступного дня. Утім жодного шляху вже не було. Село потрапило під окупацію. Мій чоловік родом з Донецька, тож я дуже добре знаю, що таке окупація. Зранку у нас було відчуття, що якщо й побачимо родину, то дуже нескоро. Тож єдиний розумний вихід — дочекатися, коли в офіс приїде хтось із працівників, віддати ключі і поїхати до найближчого військкомату. Ввечері ми вже були мобілізованими.

Леся Литвинова з чоловіком Владиславом Урбаном

НЖ: Як закінчилася окупація для родини?

ЛЛ: Діти майже три тижні пробули під окупацією без нас. У них не було світла, бракувало продуктів, бо я там не тримала великих запасів. Часто зникав звʼязок. Поверталися вони досить важко. Місцеві домовилися з російськими військовими, що ті дадуть пройти пішки й без телефонів. Такий собі «зелений коридор» —  на свій страх і ризик. Із речей дозволили взяти лише документи. Навіть тварин не дали забрати. Люди йшли через річку по воді. Росіяни відкрили вогонь по колоні. Були загиблі і поранені. На щастя, мої вийшли цілі. Це був дуже важкий для мене період. Того ж дня ми навіть змогли побачитися. Ротний відпустив мене переночувати із ними. Зранку я відправила їх до друзів на західну Україну.

НЖ: Лесю, я так розумію, що саме окупація рідних стала поштовхом до ухвалення такого рішення — йти до військкомату?

ЛЛ: У мене п’ятеро дітей. Найстаршій дочці — 26 років. У неї вже є двоє своїх малят. Так, я бабуся, хоч це звучить дивно. Ще одна донька має 23 роки. Сину — 14. Меншій дочці — 9 років. І от Соломійці, найменшій, буде 3 роки. Коли ми пішли служити, їй було лише півтора року. Розумію, що у цивільному житті від мене користі було б набагато більше (зрештою, я й далі дистанційно займаюся фондом, який працює справді ефективно), ніж від ненавченого стрільця, яким я тоді була. На той момент ми з чоловіком не бачили іншого варіанту.

Якби нині у мене був вибір, то я все-таки залишилася б у цивільному житті, а воювати пішов би тільки чоловік. Але сталося так, як сталося.

НЖ: У вас п’ятеро дітей, ви могли б виїхати за кордон. Чому не зробили цього?

ЛЛ: Ми розглядали варіант, щоб діти виїхали за кордон. У мене багато друзів у різних країнах, які були б раді бачити їх у себе у будь-якому складі — з батьками чи без. Однак старші діти категорично відмовились виїжджати, поки ми лишаємося тут. А мене з цієї країни вигнати неможливо.

НЖ: Як дітям пояснили, що мама йде воювати?  

ЛЛ: Коли діти вийшли з окупації, то їхня мама вже була військовослужбовцем, який склав присягу і був мобілізований. Діти весь час питали: «Мамо, коли ти повернешся? Може досить воювати?». Вони дуже сильно за мною сумували — і я теж. 

НЖ: Як часто вдавалось спілкуватись із дітьми? 

ЛЛ: Майже щодня, хоч потрошечки, але завжди спілкувались. Я дуже боялася, що молодша донечка не буде розуміти, що ми — її батьки. Занадто маленька вона була. Але завдяки спілкуванню, особливо відеозвʼязку, завдяки тому, що вони всі тримаються разом як родина, вона розуміє, хто такі мама і тато. Всі іграшки, якими грається моя найменша донечка, мають пари: є лялька-мама і лялька-тато — їжачок-мама й їжачок-тато. 

НЖ: Лесю, як так сталося, що ви з чоловіком стали саперами?

ЛЛ: Ми не обирали цей напрямок, просто так сталося. Здебільшого люди, які на той момент йшли до військкоматів, не мали жодних військових спеціальностей. А те, що називалося ТРО, фактично стало такою ж частиною ЗСУ, як і решта.

НЖ: Як ви навчилися цієї справи?

ЛЛ: Нескладно навчитися, коли маєш мотивацію. У нас її вистачає. Починалося все з того, що у батальйоні був старший побратим, який воював у 2014 році і розумівся на саперній справі. Він нам заклав якісь базові знання. А далі, коли ти хоч щось вмієш, то знаєш, де шукати і над чим працювати.

Пів року ми вигризали в командування дозвіл поїхати вчитися у навчальну частину, яка саме готує саперів. Таки догризли і поїхали. Крім того, мені вдалося пройти нормальні курси тактичної медицини на рівні медика.

Отож тепер у мене дві спеціальності — медика і сапера.

НЖ: А що для вас є найскладнішим на службі?

ЛЛ: Найскладніше — не думати про дітей. Розумієте, якщо весь час про них думаєш, то нічого не можеш робити. От взагалі нічого. Дивишся на це все і думаєш: «а воно того варте, що моя дитина десь плаче?». Але це емоції. Розум каже геть інше, бо якщо зараз ми це все не закінчимо, мої діти будуть наступними. А я менш за все хочу бачити своїх дітей на фронті.

НЖ: Чи можливо порівняти побут у цивільному й армійському житті? Як звикали до нового?

ЛЛ: Спокійно звикала. Де ми тільки не жили за цей час: у закинутих будівлях, в сільських хатах, у колишньому готелі, бліндажі, в автівці, в підвалі. Все це сприймається абсолютно нормально. Є деякі суто фізіологічні потреби, з якими жінці на війні трошечки важче, ніж чоловікам. Наприклад, мені проблематично, вибачте, в  «кущики збігати». Бо поки роздягнешся, а ще ж треба вибрати безпечне місце, то за ці хвилини може багато чого статися. Я не знаю, як це вирішують інші дівчата, а я перед бойовими виходами добу нічого не їм і намагаюся не пити воду. Лише полоскати рота, щоб можна було добу-дві протриматися у цьому сенсі.

Рідкі моменти з дітьми

НЖ: А як щодо елементарної гігієни? Як жінка на фронті дає собі раду? Які ще незручності для жінок у війську?

ЛЛ: Так само, як і в цивільному житті, де не завжди є умови. Для мене не проблема жити в одному місці з чоловіками, переодягатися чи митися, бо все це втратило сенс. Це не принижує мою гідність. А от існування на моїй землі людей, яких я не хочу тут бачити, — це для мене набагато гірше. Щодо незручностей, то немає жіночої форми, але можна ходити в чоловічій. Однак кілька місяців тому штаб провів якесь опитування щодо розмірів, обʼємів. І це дає мені підставу думати, що є якийсь рух у тому напрямку. Багато хто шиє жіночу форму, її можна купити. Мені і чоловіча нормальна.

НЖ: Чи були до вас якісь «поблажки» чи все робиться нарівні з чоловіками?

ЛЛ: Ми все робимо нарівні з чоловіками. Бували незрозумілі для мене «поблажки». Сапер не займається саперною справою 24 години на добу. Ми — не як піхота, яка весь час в бою або окопі. Крім саперної справи, ми допомагаємо рити окопи. І якось я питаю командира: «А чого всі копають, а я вже третю добу борщ варю?». А він каже: «Бо ти — жінка! Мене виховали так, що не можна жінку навантажувати важкою працею». Дивно виходить: коли бігти вночі під обстрілами три кілометри з навантаженням, то всі забувають, що я жінка. Оце такі дивні штуки: коли тут ти — жінка, а тут — ні.

НЖ: На службі ви були разом із чоловіком 24 години на добу. Як війна змінила стосунки?

ЛЛ: Ми і були дуже близькі, але зараз це вийшло на якийсь інший рівень. Бо разом довелося пройти багато такого, чого неможливо пройти у цивільному житті.

За ці півтора року, які ми були разом у війську, у нас не було жодної сварки. У цивільному житті ми знаходили приводи для суперечок. Немасштабно, на побутовому рівні, як і у всіх родинах.

Знаєте, ми добре спрацювалися як саперна пара. Адже сапери, як і снайпери, працюють у парі. Нам зручно і комфортно працювати разом. Хоча у нас були великі дискусії з цього приводу із командуванням. Бо в них є з цього приводу аргумент: «яйця мають лежати в різних кошиках» —  у дитини має лишитися живий хоча б один із двох батьків. А в мене на це був завжди контраргумент, що удвох шанси на виживання у нас набагато вищі, ніж окремо. Ми добре відчуваємо одне одного, страхуємо, і нам навіть говорити не треба під час бойового завдання. Ми дивимося одне на одного і знаємо, що будемо робити. Це дуже важливо. Так склалося, що ми не лише непогана подружня пара — ми непогана саперна пара.

НЖ: Ви з чоловіком одружилися на фронті. Хто ухвалив таке рішення?

ЛЛ: Так, офіційно ми одружилися на фронті. Таке рішення ухвалив командир. У нас в  обох це не перший шлюб, нам і без цього було комфортно. Але командир переконав. Він говорив: «Якщо раптом з одним із вас щось станеться, то іншому треба полегшити завдання». Йдеться про доступ до реанімації, до справи, якщо це полон, тощо. Він нас і розписав, бо має право. Це зайняло всього 10 хвилин. Звісно, весілля не було. Ми з побратимами увечері чаю попили. І навіть тортик був.

Родина Лесі

НЖ: Цьогоріч у травні ви разом з чоловіком отримали поранення під Бахмутом. Як це сталося? В якому ви були стані?

ЛЛ: Ми як сапери йшли з нашими піхотинцями. У них було завдання зайняти посадку і закріпитися. А в нас було завдання попередньо її перевірити на небезпечність для підрозділів. Коли ми туди йшли, нам казали, що до нас там нікого не було. Поки ми туди дісталися, ситуація дуже змінилася. По нас працювало все, що тільки могло працювати. І врешті-решт нас дістало. У нас в обох була контузія, уламкові поранення, але нічого надважкого, що загрожувало б життю. Окрім тотальної дезорієнтації. Бо від моменту удару ти вже не боєць. Навіть повернутися до укриття — це важке завдання. Щодо реабілітації, то нам пощастило: ми були довго — 21 день. Це довго. Я знаю хлопців, яким давали 3–5 днів, і вони повертались. Знаю хлопців, які впродовж тижня отримали 2–4 контузії — і далі воюють, бо немає ким їх замінити.

НЖ: Лесю, ви були на реабілітації, в санаторії, який на цьому спеціалізується. Чого бракує нашій державній програмі реабілітації?

ЛЛ: Багато чого треба міняти. Мені пощастило: я опинилася там, де на цьому знаються. Утім таких місць небагато. Лікування я проходила у звичайній цивільній лікарні, бо військові шпиталі не можуть впоратися з тією кількістю поранених, яка є. Цивільні заклади менш підготовлені до прийому військових. Вони не дуже розуміють специфіку. У цих лікарнях велика проблема з супроводом, не тільки з лікуванням. От уявіть: людину привозять без нічого.

На мені були штани, які колом від крові стояли, порізана сорочка, ніж на поясі, телефон у кишені — і все.

Однак я все можу собі купити, маю гроші на картці, але в мене немає такої можливості технічно. У військових шпиталях ці питання давним-давно вирішили. У цивільних — із цим важко. Необовʼязково, щоб там лежав запас всього про всяк випадок, але хай буде кілька людей, які підійдуть і спитають, що тобі треба, і допоможуть це організувати. Це було б дуже добре.

НЖ: А був у лікарні психолог?

ЛЛ: Мені у цивільній лікарні з психологом не пощастило. Там був дуже дивний чоловік. Лише раз ним зустрілася і сказала, щоб я його ніколи поруч не бачила. Чому? По-перше, він до мене говорив російською. Я ввічливо відповіла, що я з російськомовної родини, але просила б перейти на українську. Бо так я почуваюсь у безпеці. Він сказав, що вільно володіє українською, але не вважає за потрібне це робити, бо ми всі родом з однієї країни. Також проблема, що військові перебувають в одних палатах з цивільними, які і гадки не мають, як поводитись поруч із військовими. Важко всім. Їх починає кидати з однієї крайнощі в іншу. Одна жінка просто ридала вголос і просила їй сказати, що мені треба і що я буду їсти. При цьому вона не давала мені ні секунди спокою, і врешті мені довелося її заспокоювати. Інша жінка почала знайомство із запитання: «Чи правда, що мені платять шалені гроші у війську?». І це теж не додало мені доброго настрою. Решта просто не знали, що робити, — або відводили очі, або робили вигляд, ніби мене взагалі немає. Це великий дискомфорт і для мене, і для них. Вони неготові таке бачити.

НЖ: Що потрібно зробити, щоб покращити ситуацію на фронті?

ЛЛ: Потрібне якісне навчання на всіх рівнях. Тому що неможливо цю війну виграти «мʼясом». Цю війну треба виграти вміннями. У тому числі, й технологічними рішеннями. Людським ресурсом ми її не виграємо. Тому вчитися мають усі. Вчитися не тільки якісно воювати, але й медицини. Тут величезна дірка. У нас бракує бойових медиків. Не вистачає навіть тих людей, які на найнижчому рівні навчені надавати собі допомогу. Якось я була у дружньому підрозділі у роті розвідки. І випадково подивилася, що в них в аптечках. А там — китайські турнікети. І це теж проблема. Якби вони були базово навчені і розуміли, чим відрізняється нормальний турнікет від китайського, то вони б їх не брали і піднімали ґвалт. А, може, їхнє командування гадки не має, як воно має виглядати. Тому спокійно взяли на баланс і видали бійцям.

Леся Литвинова на фронті

НЖ: Чого вас навчила війна?

ЛЛ: Нічого нового мене війна не навчила. Перед повномасштабним вторгненням ми мали досвід активної участі у пандемії. Вона була приблизно як війна — тільки демоверсія. Я не памʼятаю спокійних часів у цій країні. Або революція, або економічна криза, або пандемія, або ж війна.

НЖ: Війна затягується?

ЛЛ: Це буде дуже повільний процес. Процес виведення військ буде повільний. Процес відновлення територій буде дуже повільний. Зміна влади з військової на цивільну на звільнених територіях теж буде повільною. Це все буде поетапно, важко.

З мапи країни зникнуть цілі міста, які неможливо буде відбудувати. Бахмуту фізично немає. Його неможливо відбудувати заново. Можливо, десь поруч виникне нове місто. Попереду нас чекає багато складних завдань.

НЖ: Ви говорите, що війна триватиме щонайменше п’ять років. Чому саме стільки?
ЛЛ:
Не бачу, щоб це могло закінчитися раніше. Віддати частину захоплених територій, законсервувати війну дипломатичним шляхом можна хоч і завтра. Але чи це буде перемогою? Ні. Чи це буде кінцем війни? Ні. Бо вони зберуть сили і підуть знову. Війна триває майже 10 років — і ми бачимо темпи. Так, як зараз, війна не може тривати дуже довго. Гаряча фаза не може бути роками. Але бачите: всі дуже хотіли контрнаступу, але виявилися не готовими до того, що він не буде блискавичним, а кожен метр землі буде відвойовуватися, з величезними втратами.


НЖ: Що для вас є перемогою і яким бачите своє життя після неї?
ЛЛ:
Це буде важко. Але ми тримаємося півтора року. Хоча ніхто не вірив, що ми протримаємося й три доби. І це дає мені надію на те, що я доживу до перемоги.
Я хочу повернення абсолютно всіх територій, включно з Кримом. Мені складно уявити, як це зробити технічно, але без цього не буде перемоги. Я хочу, аби Росія почала сплачувати репарації за все, що вона наробила. І я хочу, щоб довкола цієї  країни виросла залізна завіса. Бо це дуже токсична держава в тому варіанті, в якому вона зараз існує, — їй немає місця в цивілізованому світі. Звичайно, я хочу повернутися до того життя, яке у нас було, але ми всі розуміємо, що його вже не буде ніколи.

НЖ: Лесю, у що ви вірите і якою бачите майбутню Україну?

ЛЛ: Я вірю в людей. І воюю за людей. Не за територію. Не за кордони. За право людей жити вільно і гідно. На жаль, за свого життя я не побачу тієї країни, про яку мрію.

Після перемоги ми будемо мати заміновану, зруйновану, знекровлену країну. Будемо мати катастрофічну демографічну й екологічну ситуації. Але це — ціна незалежності, на жаль.

І її доведеться сплатити. Так, це не дуже схоже на оптимізм. Але це не заперечує того факту, що життя триває. Тут і тепер. Щомиті.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена гергель

Олена Гергель — дружина загиблого в Україні білоруського політв’язня, ветерана Василя Парфенкова з позивним «Сябро». Після загибелі чоловіка вона стала до лав 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Служить у патронатній службі. Її завдання — допомагати рідним розібратися з тим, як діяти, якщо військовослужбовець зник безвісти, загинув чи потрапив у полон.

Вийшов з білоруської в'язниці й поїхав боротися в Україну

Наталія Жуковська: Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова ви побачили на одній з волонтерських зустрічей у Києві ще у 2015 році. Чим він вас вразив?

Олена Гергель: Тим, що був небайдужим до війни в Україні. Хоча на той момент багато хто з українців ще не сприймав події на сході країни як війну. Для Василя було важливо боротися. Він вважав, що якщо боротись, то потім і Білорусь зможе стати вільною, незалежною і демократичною. 

Василь Парфенков

Ми почали спілкуватися. Я йому допомагала як волонтерка — надсилала посилки. Він дуже любив солодке, тож обов'язково клала до посилок цукерки. Було цікаво, тому що він був зовсім не схожий на моїх знайомих. Мене завжди вражала його принциповість. У нього було або біле, або чорне, — сірого не існувало. А зустрічатися ми почали після його поранення у Пісках, коли він разом з побратимами потрапив на розтяжку.  

Яким був ваш чоловік?

На початку стосунків він не любив розповідати про минуле життя в Білорусі, бо воно було невеселим. Вперше його посадили до в'язниці після невдалого протесту, коли вкотре незаконно на президентських виборах переміг Лукашенко. Він був одним з тих перших, кого засудили на довгий термін за політичну справу. Дали два роки, але вийшов він раніше — по амністії. Та навіть після такого не припинив боротися з режимом. 

Був присутній на всіх вуличних акціях, мітингах і через це отримував нові терміни. Коли в Україні розпочалася Революція гідності, Василь ще перебував у в’язниці. Де дізнався про загибель свого побратима, білоруса Михайла Жизнєвського (білоруський активіст, який загинув під час Революції гідності у Києві, перший іноземний герой України. — Авт.).  Василь вирішив, що тільки-но вийде — відразу поїде в Україну. 

Звільнили його після перемоги революції на Майдані, коли вже йшла війна на сході Україні. Він хотів йти в Правий сектор, але для цього потрібно було пройти ряд процедур. А Василь був дуже нетерплячим, тож подався в добровольчий батальйон ОУН, куди його відразу й прийняли. Через декілька тижнів навчання його відправили в селище Піски біля Донецького аеропорту. Саме звідти почався його бойовий шлях. Вони стояли на «дорозі життя».

У вас народилося двоє дітей, але офіційно ви побралися з Василем тільки в 2021 році. Чому?

Та якось і можливості до цього не було. Мені навіть видавали свідоцтва на дітей як матері-одиначці, бо поки Василь був на бойових, не міг займатися оформленням документів у міграційній службі.  До того ж, як з’ясувалося,  з МВС Білорусі подали запити в Інтерпол на нього й інших білоруських добровольців. Вони повідомили про втрату документів, відтак їхню недійсність. Тобто паспорт у Василя був, але він став недійсний. 

Міграційна служба не мала права депортувати його з України як учасника бойових дій, але й надати навіть тимчасову посвідку на проживання теж не могла. Деякий час він, по суті, був нелегалом. Досі дивуюсь, як нам взагалі вдалось одружитися. Можливо, РАГС не подавав спеціальні запити… 

А стосунки у нас були бурхливими. Жити з революціонером не просто. З одного боку, ти щиро ним пишаєшся. З іншого, — інколи хочеться миру і спокою. А з цим складно.

Василь з дітьми

Ваш чоловік був з Білорусі. Чи підтримуєте зв'язок з його рідними? 

Для них це небезпечно. Я більше спілкуюся з двоюрідною сестрою чоловіка, яка живе у США, а також його братом, який мешкає в Польщі. Ще одну сестру Василя, яка проживає в Білорусі, заарештували й кинули за ґрати на цілий рік тільки тому, що стало відомо, що Василь в Україні зник безвісти. Хоча вона не брала участі в жодних заходах і протестах. 

У Білорусі легко можуть вигадати привід, аби кинути людину за ґрати. Достатньо їм знайти вдома, наприклад, дитячі колготки біло-червоного кольору, щоб сказати, що людина таким чином підтримує якісь нацистські організації.

Рідним білорусів, які воюють в Україні, не позаздриш. Тож аби не наражати їх на небезпеку, під час поховань білоруських добровольців часто називають лише позивний

Жодних імен і прізвищ не згадують. Навіть на могилі. Звісно, рідним, якщо є зв'язок, неофіційно повідомляють про загибель. Однак, не всі рідні підтримують рішення своїх дітей стати на захист України. У Білорусі дуже потужно працює російська пропаганда.

«Не вдалося забрати тіло чоловіка навіть за гроші»

Коли ваш чоловік зник безвісти, була надія, що він у полоні. Коли ви зрозуміли, що він уже не повернеться?

26 червня 2022 року наші війська вийшли з Лисичанська. У перші дні я сподівалася, що вони кудись відійшли, можливо, поранені, але живі. Потім зі свідчень побратимів склалася певна картина. А в липні на одному з білоруських телеканалів показали пропагандистський сюжет. В якому було фото з тілами наших воїнів. Серед них я побачила тіло свого чоловіка. Було чітко видно обличчя, його особисті речі, шеврон і навіть пояс, який я йому колись дарувала. Тільки годинника вже не було. Ймовірно, зняли. 

Як розповідали його побратими, майже всі хлопці, які були того дня на завданні, загинули. Двоє потрапили у полон. А мій чоловік завжди говорив, що у полон не піде. Для нього ув'язнення було гірше смерті. Казав, що у нього завжди є граната, яку він використає для себе. Або забере із собою на той світ кілька ворогів. 

Ви досі не змогли поховати тіло свого чоловіка. Чи є якісь зрушення у тому, аби це сталося?

Тіло досі не змогли забрати. Через кілька днів після бою наші військові піднімали дрони, щоб побачити, чи можливо на тій ділянці зробити евакуацію тіл, але тіл вже не було. Їх забрали росіяни. На сьогодні є теоретично позначені точки на карті, де вони можуть бути поховані. Неодноразово намагалися домовитися з тією стороною про ексгумацію, можливо, репатріацію тіл. Однак в останній момент все відмінялося. Не вдалося це зробити навіть за гроші. Ймовірно наші хлопці поховані десь в Луганській області.

Пам'ять про чоловіка

«У нас немає тіл для обмінного фонду»

У бригаді ви опікуєтесь зниклими безвісти, похованням загиблих, протезуванням поранених. Чому обрали саме цей напрям роботи?

Тому що я розумію такі родини краще, ніж будь-який замполіт. Зі свого досвіду можу сказати, що з родинами загиблих набагато спокійніше працювати, ніж з родинами зниклих безвісти.

З рідними зниклих безвісти розмови емоційні, важкі

Вони не розуміють, що відбулось і як. Моє завдання — поінформувати, що ми існуємо, що у нас є номер, куди вони можуть зателефонувати, щойно зберуться із силами. 

Я завжди кажу, що поки не буде збігу за ДНК — надія є. Адже у хаосі війни часто неможливо навіть підійти і прослухати пульс побратиму. А буває навпаки: навіть отримавши збіг за ДНК, родини не вірять у результати. У нас є сім’ї ще з Іловайська, де мамам приходили збіги за ДНК, але вони не вірять. Вважають, що їхні діти досі в полоні.

Ви буваєте присутні при обмінах тілами? Як це відбувається?

Зараз на обміни практично перестали допускати представників від бригад. Працюємо, аби це змінити. Обміном займається координаційний штаб. Він відбувається за стандартною схемою. Є списки і якась точка, де відбудеться обмін. Приїжджають представники від координаційного штабу й медики української та ворожої сторін. Обмінюються тілами — ось і все.

Якось ви говорили, що в Україні немає обмінного фонду загиблих. Яка ситуація зараз?

Зараз, на жаль, ми або утримуємо території, або відступаємо. У нас немає, де брати тіла для обмінного фонду

От коли були наступальні дії, наприклад, на Харківщині, тоді у нас було, що віддавати. Бо ми звільняли території і мали обмінний фонд.  

Чи є правила спілкування з рідними загиблих або безвісти зниклих?  З чого починається розмова?

Головне правило — не нашкодити і не обіцяти неможливого. Буває так, що хтось з побратимів подзвонив родині, щось сказав, і батьки тепер сподіваються, що їхній син живий. При цьому ми вже точно знаємо, що він загинув. Бо у нас на той момент може бути більше інформації, але ми не можемо поки її озвучити. 

Кожне спілкування з родиною відбувається за окремим, індивідуальним сценарієм.

Не можна казати універсальну фразу «Я вас розумію, розумію ваш біль». Ніхто не розуміє

Головне —  намагатися підтримувати, говорити, що в будь-який момент люди можуть звернутися за допомогою. Нас часто сприймають як небесну канцелярію, думають, що ми можемо все. Втім, наші можливості обмежені. З документами ми допоможемо точно. Але повернути людину — на жаль.

Олена, Василь і їхні діти

Що робити родині, у якої хтось зник безвісти на війні? Як діяти?

Рідні отримують сповіщення від ТЦК, де написано, що такий-то військовий зник безвісти. Це сталося там-то і тоді-то. Військкомат дає перші вказівки:

1. Написати заяву на грошове забезпечення військовослужбовців у військкоматі. За законом, поки людина перебуває в полоні або зникла безвісти, її грошове забезпечення отримують родичі. Раніше це було близько 120 тисяч гривень на місяць. З лютого 2025 року 50% залишається за військовослужбовцем, решту отримують рідні. 

Таким був запит від суспільства. Бо бувають ситуації, що хлопчина повертається з полону. За період його відсутності його гроші отримувала, наприклад, мати спільної дитини, яка до того не давала військовому роками навіть спілкуватися з дитям. 

Також тепер у військових є право написати розпорядження. Тобто якщо воїн хоче, щоб всі 100% грошей у разі його зникнення отримувала дружина, то він пише заяву, і запис зберігається в його особистій справі.

2. Написати заяву отримання витягу-документу, де зазначена інформація, що сталось, де і як.   

3. Звернутися до найближчого відділку поліції і написати заяву про зниклого безвісти. На її підставі слідчий відкриває кримінальне провадження, вносить дані в ЄРДР, видає витяг родині. Його завдання також — взяти зразки ДНК у родичів. Їх відправляють у лабораторію, яка потім вносить дані в єдину базу ДНК.  

Це той мінімум, який повинні і можуть зробити родини. Також є чимало структур — наприклад, Національне інформаційне бюро (НІБ), яке співпрацює з Міжнародним Червоним хрестом, і саме на них роблять запит про перебування людини в полоні. Треба звернутися із заявою в цей НІБ, і через два місяці буде офіційна відповідь — перебуває людина в полоні або інформація про це відсутня.

Найголовніша структура — це координаційний штаб, який займається обміном тіл і самих полонених. Вони просять кожну родину зробити на сайті координаційного штабу кабінет оборонця і заповнити максимально інформацію про зниклого безвісти воїна. Тому що тільки ви знаєте, де у нього родимка, шрам чи татуювання. 

У нас дуже мало офіційної інформації про полонених. Єдиний варіант щось дізнатися — коли хлопці повертаються з полону. Їх опитують, показують альбом з фотографіями. І так по деталях збирають інформацію про інших

«Родині повідомили, що воїн загинув. А через кілька років він повернувся» 

Розголос допомагає чи шкодить воїнам, які знаходяться у полоні?

Ми завжди родинам пояснюємо, що у хлопця може бути «легенда». І коли ми оприлюднюємо детальну інформацію про нього, можемо йому нашкодити. У полоні він може наполягати, що був лише водієм і нікого не вбивав. Ворог все відслідковує. Краще, щоб родини не надавали детальної інформації. Можна, звичайно, викладати світлини, але не зазначати подробиць, де він служив і ким.

Що доводиться сьогодні переживати тим, хто має рідних у статусі «зниклий/зникла безвісти»?

Я пишаюсь родинами, які мають внутрішню силу, щоб не зневіритись і продовжувати свою особисту боротьбу. Саме вони постійно щось вимагають від державних установ, наприклад, ті ж самі реєстри. Їхні конструктивні дії дійсно покращують і пошуки, і комунікацію між родинами і державою.

Я знаю дуже багато жінок, які самотужки руйнують бюрократичні перепони на своєму шляху, вдосконалюють систему

Однак є, на жаль, і протилежні приклади, які провокують хаос. Ця категорія людей бачить довкола лише зраду. Вони не розуміють, що через активні бойові дії пошукові роботи по загиблих не проводяться жодною зі сторін. І тут не йдеться про чиєсь небажання.

«Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем»

Чи трапляються у вашій роботі дива?

Знаю історію, яку нам розповідав Олег Котенко, колишній уповноважений по правах зниклих безвісти. Це було про хлопця з ампутованою рукою, яку забрали з поля бою, коли збирали рештки загиблих. Був збіг за ДНК. Родині повідомили, що він загинув. Вони кілька років жили з тим, що їхнього сина немає. Аж раптом під час одного з обмінів він неочікувано повернувся. У поганому фізичному стані, з ампутованою рукою, гангреною, але живий.  

Наші дивовижні історії — це коли ми знаходимо зниклих безвісти хлопців у полоні. Так, під час крайнього обміну повернувся з полону військовий, який пробув там аж три роки  

Як особисто ви справляєтесь із психологічним навантаженням? 

Мені допомагають друзі й команда. З ними можна будь-що обговорити, посміятися. Переважно це чорний гумор. Зараз покращиться погода, можна буде знову їздити на полігон стріляти — це теж відволікає. Також іноді проводжу навчання з тактичної медицини. Це про життя. Тоді як наша робота, на жаль, дуже часто про смерть. 

У моменти, коли не справляюся, — працюю з психологом. Допомагають медикаменти, але не антидепресанти. Підтримуюча терапія проти гіпертривожності.

Чого вас навчила війна?

У мене зараз немає часу на соцмережі. Часто новини ми дізнаємося вже коли є якийсь фідбек. Тоді виникає питання: «А що було?». Навіть коли є час, то розумію навіщо мені завантажувати голову тим,  на що я не можу ніяк вплинути. Ще одне — голосові повідомлення. Раніше я не розуміла, чому всі військові пишуть саме їх. Тепер розумію.

А ще війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Вшановувати минуле, але не будувати жодних планів на майбутнє. Раніше можна було будувати плани, думати про поїздки в Карпати, на море… Зараз цього всього немає. Можна і треба жити сьогодні 

‍Фотографії з приватного архіву

20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Наталія Жуковська
зенон войтас допомога волонтер україна польща

Біолог, слідопит, дослідник великих хижаків, а з початку повномасштабної війни в Україні — активний громадський діяч. Зенон Войтас як голова правління Фундації «Лінія Фронту» регулярно приїжджає до України, привозить обладнання, автомобілі й одяг для військових. Sestry він розповідає про свої поїздки, а також про те, чого бракує зараз воїнам — в матеріальному й моральному плані.

Зенон Войтас

«Чимало бійців діють, як партизани»

Чому ви допомагаєте?

Бо це необхідно. Якщо Україна впаде, то наслідки відчуємо ми всі. Це не Україна напала на Росію, а Росія на Україну. І якщо сьогодні ми відвернемося від України, то через кілька років можемо опинитися в ситуації, коли ніхто не захоче допомогти вже нам.

Якщо людина ніколи не була на фронті, їй може здаватися, що українські військові отримують усе необхідне згори — зброю, форму, оснащення. Насправді все інакше. Чимало бійців діють майже, як партизани, — самі змушені шукати собі спорядження, часто цим займаються їхні родини й друзі, шукаючи для них одяг, прилади нічного бачення, зброю чи транспорт. Значна частина допомоги надходить від фундацій і громадських організацій — як українських, так і закордонних. Люди передають їжу, батарейки, елементи обігріву. Це нагадує своєрідний «військовий волонтерський туризм» — люди привозять усе, що можуть.

Як усе почалося?

До війни ми займались охороною природи в українських Карпатах. Співпрацювали з місцевими природоохоронцями, підтримували створення нових заповідних територій. Українські Карпати — неймовірні. У Польщі ми маємо лише невеличку їх частину, тоді як по той бік кордону вони простягаються у вигляді величних, майже недоторканих ландшафтів.

Коли почалася війна, допомагати, діяти було чимось природним. Уже в перший день ми отримали дзвінок — родина нашого знайомого залишалася в Києві та потребувала допомоги. Без жодних вагань ми вирушили в дорогу. На другий день війни були вже на місці й почали евакуйовувати людей.

Згодом ми зосередилися на підтримці військових, які ведуть бойові дії. Протягом першого року збирали гроші від знайомих, які нам довіряли й були впевнені, що кожен злотий буде витрачено на допомогу. Ми купували спорядження, організовували транспорт. А через рік заснували Фундацію «Лінія Фронту», щоб працювати ефективніше й залучати ширшу підтримку.

Де ви шукаєте фінансування?

Ми організовуємо публічні збори коштів, намагаємося залучати бізнес-партнерів. Торік нас підтримало близько 260 людей, цього року цифри подібні. Часом ми отримуємо допомогу від компаній, що дозволяє фінансувати масштабніші закупівлі, — наприклад, автомобілі.

На жаль, інтерес до допомоги знижується. А потреби залишаються величезними.

«Підтримка має бути безперервною»

Як саме допомагаєте?

Ми підтримуємо насамперед 18-ту Слов’янську бригаду Національної гвардії, до складу якої входить менший підрозділ ракетної артилерії. Саме їм ми допомагаємо найчастіше.

Наша допомога зосереджена на постачанні спорядження, якого військові найбільше потребують. Останнім часом це були взуття й зимовий одяг. Раніше ми концентрувалися на закупівлі позашляховиків, переважно пікапів. Це критично важлива техніка для маневрених операцій. На жаль, такі автомобілі часто знищуються — нещодавно ми отримали фото двох наших машин, в які влучила російська артилерія.

Зараз почали співпрацювати ще з одним підрозділом Національної гвардії України — «Хартія». Це досить специфічна частина, добре організована й ефективна. Там, зокрема, служить Сергій Жадан — відомий письменник і музикант, який активно підтримує їхню діяльність, привертає увагу до потреб і мобілізує ресурси. Завдяки цьому їхня ситуація трохи краща, ніж у багатьох інших підрозділів — а саме сильніша громадська підтримка. Але й вони все ще відчувають брак спорядження.

Наша співпраця з «Хартією» — це забезпечення їх необхідною технікою: нещодавно ми передали пікап, шини й засоби для глушіння дронів. Це критично важливе обладнання, яке підвищує шанси на виживання й ефективність у бою. Проблема, як завжди, — фінансування. Ми не маємо стабільних джерел підтримки, тому кожен донат, кожна гривня чи «злотувка» мають значення і дозволяють працювати далі.

Як часто ви їздите в Україну?

Усе залежить від того, скільки нам вдається зібрати коштів і які потреби на фронті. Щоразу, коли можемо щось доставити, я сідаю в машину й вирушаю в дорогу.

Тобто ви їдете аж до Слов’янська, на саму лінію фронту?

Так, я не раз бував на передовій. Разом з Анджеєм Стасюком ми проїжджали через зони, де існувала загроза обстрілів. Це дуже небезпечні місця, але якщо ми хочемо допомагати ефективно, мусимо їхати туди, де допомога потрібна найбільше.

Я підтримую постійний контакт з військовими, яких ми забезпечуємо. Це дає можливість оперативно реагувати на їхні потреби. Війна — це динамічна реальність, де ситуація змінюється щодня. Ми не просто раз передали спорядження й на цьому завершили, підтримка має бути безперервною.

Часто отримую від солдатів повідомлення — фотозвіти, короткі відео, які показують їхнє життя на фронті. Вони надсилають інформацію про знищену техніку, втрати, нагальні потреби. Деяких знаю особисто, з іншими спілкуюся переважно телефоном. 

Відносини, які формуються в таких умовах, не поверхові — це зв’язки, побудовані на довірі. В екстремальних ситуаціях важливо бути впевненим, що людина на іншому кінці дроту дотримає свого слова
Зенон Войтас і Анджей Стасюк

«Привезіть нам F-16»

Якою мовою спілкуєтесь з військовими?

Українською та польською. Якщо розмовляємо в групі, кожен намагається говорити повільніше й чіткіше, щоб усі розуміли. У наших мовах багато схожих слів, тому мовний бар’єр не є великою проблемою.

Ми маємо всі необхідні документи, але коли в’їжджаємо в Україну з гуманітарною допомогою чи обладнанням для армії, зазвичай достатньо польського й українського прапорів на машині, — і нас пропускають.

Українські військові та прикордонники ставляться до поляків з великою повагою — коли бачать, що ми веземо спорядження для їхнього війська, вони переважно не проводять ретельних перевірок

Бували випадки, коли хтось із нашої команди забував документи, але нам вдавалося проїхати. Пів року тому один з водіїв взагалі залишив свій паспорт у Києві й рушив далі без паперів — у шортах, бо тоді була страшенна спека. Попри це його не зупинили, бо всі знали, хто ми й чим займаємося.

Для українців поляки — союзники, і це відчувається на кожному кроці

Які були несподівані прохання від українських військових?

Привезти F-16!

Солдати, з якими я спілкуюся, чудово розуміють, наскільки важлива технічна підтримка і що їхні бойові можливості залежать від того, яке оснащення вони отримають. Вони знають, що в цій війні технологічна перевага має вирішальне значення.

Зазвичай їхні прохання дуже раціональні. Вони потребують взуття, термобілизни, приладів нічного бачення, дронів, автомобілів. Просять тільки про те, що справді допоможе їм вижити і ефективно воювати.

Ті, хто воює, — це зазвичай люди з дуже сильним характером і глибоким відчуттям обов’язку. Вони знають, що ніхто не виграє цю війну за них, що вони можуть розраховувати передусім на себе і на людей, які їх підтримують. Тому я вважаю, що наш обов’язок — допомагати їм. Не лише заради них, а й заради нашого власного майбутнього.

Костянтинівка, Україна, 2025

«Кожен переживає війну по-своєму»

Як українські військові уявляють майбутнє?

Вони знають не більше, ніж ми. А може, навіть менше. Багато хто з них місяцями не виходить з окопів, вони не мають доступу до повної інформації. Те, що турбує їх найбільше, — це відсутність ротації на фронті.

Вони усвідомлюють, що якщо Україна впаде, то за кілька років у цій самій війні їм доведеться воювати вже не проти росіян, а проти своїх власних співвітчизників, яких Росія мобілізує і відправить на фронт

А що кажуть військові, які повертаються з відпустки, наприклад, з Києва на фронт?

Київ — це зовсім інша реальність, ніж фронт. Там помітні два світи: в одному життя триває нормально, майже без змін, в іншому люди постійно усвідомлюють війну й активно беруть в ній участь — допомагають.

Велика частина киян залучена до допомоги: люди організовують збори коштів, підтримують армію, надсилають гуманітарну допомогу. Разом з тим можна побачити заповнені ресторани, кав’ярні, дорогі автомобілі на дорогах. І це природно — люди не можуть жити в постійному стресі.

Для солдатів, які повертаються з фронту, цей контраст буває болісним. Вони приїжджають у місто й бачать, що не всі однаково залучені до війни. Дехто відчуває розчарування — вони ризикують життям, а в цей час хтось сидить у розкішному ресторані й ні про що не турбується. З іншого боку, чи можна когось за це звинувачувати? Кожен переживає війну по-своєму.

Для мене головне, що досі є багато людей, які допомагають. У мене є друзі в Києві, які надають нам житло. Вони самі активно підтримують військових, організовують перевезення допомоги. Це доводить, що дух опору в Києві залишається напрочуд сильним

Чи загинув хтось з військових, яким ви допомагали?

На щастя, ні. Більшість солдатів, яким ми допомагаємо, — це артилеристи, а вони зазвичай не перебувають безпосередньо на передовій, що дає їм більше шансів вижити. Звісно, це все одно війна, де ніхто не є у безпеці, але в порівнянні з піхотою чи штурмовими підрозділами їхні втрати менші.

Багато хто з них воює на Донбасі ще з 2014 року, тому вони мають досвід, знають, як уникати загроз. Це також люди, які чудово знають місцевість, часто це місцеві мешканці, які воюють у себе вдома. Завдяки цьому вони краще маневрують, знають, де безпечні дороги, як сховатися, як уникати обстрілів.

На жаль, війна жорстока, і ніхто не має гарантії, що виживе. Тому так важливо забезпечити військових усім необхідним: кожен додатковий автомобіль, кожен якісний бронежилет, кожен дрон підвищує їхні шанси на виживання.

Попри все я завжди з тривогою відкриваю від них повідомлення. Боюся того дня, коли отримаю звістку, що когось більше немає. Але поки вони на фронті, поки воюють — ми будемо їх підтримувати.

У Костянтинівці, 2024

Боротьба за свідомість

Чи думали ви колись, що будете допомагати під час війни?

Ні. Ніхто цього не очікував. Здавалося, що в XXI столітті ніхто в Європі не наважиться на повномасштабне вторгнення. Так, ми всі знали про напругу, про концентрацію російських військ біля кордону, але багато хто — і я також — сподівалися, що це лише демонстрація сили, що все обмежиться залякуванням і показовими маневрами.

А потім раптом росіяни просто сіли в танки й пішли в наступ. В одну мить усе, що ще вчора здавалося неможливим, стало реальністю.

Сьогодні, дивлячись на це з перспективи часу, можу сказати, що Росія ніколи й не приховувала своїх намірів — просто ми не хотіли в них вірити. І мабуть, саме це було найгірше — та наївність, що такого не може статися. 

Але ж не всі втекли, навіть на лінії фронту є люди, які залишаються.

Так, і це один з найбільших парадоксів цієї війни. Є люди, які могли поїхати, але залишилися. І це не лише військові, а й цивільні, які не хочуть залишати свої домівки, навіть якщо бої точаться зовсім поруч.

Я був у прифронтових містах, де триває життя — діти граються між окопами, літні люди кажуть: «Тут я народився, тут і помру». Вони не хочуть або не можуть виїхати. Іноді через брак коштів, іноді тому, що не знають, куди податися, а іноді через простий впертий спротив: це їхня земля, їхній дім, їхнє життя.

Те ж саме з військовими. Є ті, хто місяцями, навіть роками не залишали фронт. Вони не мають ротації, не мають відпочинку. Але справа не тільки в тому, що вони воюють, бо мусять, — багато хто воює, бо хоче. Вони знають, що якщо підуть, здадуться, то ніхто їх не замінить.

На Донбасі я зустрічав військових, які воюють ще з 2014 року. Це не новобранці — це люди, які вже пройшли через пекло і все ще там. І вони теж бачать, що не всі в Україні однаково сприймають війну. У них багато гіркоти — бо поки одні воюють і гинуть, є ті, хто робить вигляд, що війни не існує.

І навіть попри це вони залишаються. І саме тому так важливо підтримувати їх — бо вони воюють не лише за себе. Вони воюють за всю країну. І якщо вони здадуться — це означатиме кінець.

Читала, що місцеві часто не лише не допомагають, а й шкодять, і взагалі не розуміють, навіщо це все.

На жаль, і таке трапляється. Є місця, особливо в прифронтових районах, де частина місцевого населення не лише не підтримує українську армію, а й відверто діє їй на шкоду. Дехто передає інформацію росіянам, вказує військові позиції, доносить про переміщення українських військ.

Це дуже складно для військових, які ризикують життям, щоб захистити ці території, і бачать, що не всі хочуть їхньої присутності. Є чимало людей, які чекають, коли прийде Росія і візьме контроль у свої руки — особливо в регіонах, які протягом років перебували під впливом російської пропаганди. Іноді можна зустріти людей, які відкрито кажуть: «А яка різниця, хто тут при владі?». Для них найголовніше — якось вижити, незалежно від того, під чиєю владою.

З іншого боку, є ті, хто допомагає, як тільки може. Ризикуючи власним життям, люди привозять їжу військовим, передають інформацію про пересування російських військ, організовують укриття. Є міста й села, де цивільні й армія — єдине ціле, де люди чудово розуміють: якщо українці відступлять, це означатиме для них кінець свободи.

Це показує, наскільки розділене суспільство на цих територіях. Війна — це не лише збройне протистояння, а й боротьба за свідомість, за те, хто відчуває себе частиною України, а хто досі живе в радянській ментальності. І, на жаль, це не зміниться в один день, навіть якщо війна скінчиться. Це процес, який розтягнеться на покоління.

Фотографії: Fundacja Linia Frontu

20
хв

Зенон Войтас: «Військові кажуть, що якщо Україна впаде, то противниками вже будуть не росіяни, а українці»

Ольга Пакош

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Олена Гергель: «Поки немає збігу за ДНК — надія є»

Ексклюзив
20
хв

Все добре, поки не бахне

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress