Вона – українка з 18-річним стажем роботи на держслужбі та у вищих державних органах влади, на її руці татуювання «Ірпінь 07.03.2023». Марина із позивним Юта каже, що це її другий день народження – ледве вибралася з окупації на Київщині, рятуючи інших. Він – росіянин за паспортом, який воює на боці України у складі Російського добровольчого корпусу (РДК) і не вважає себе хорошим. Олександр із позивним Фортуна каже, що історія про хороших і поганих руських – це російський наратив, який активно підтримує ліберальна опозиція, що розїхалась країнами ЄС. У його системі координат люди не міркують такими категоріями – вони беруть до рук зброю та йдуть захищати Україну.
Юта та Фортуна одружились 6 років тому, про це можна написати книгу. Вона – корінна киянка, а він – народився та жив у Новосибірську.
Познайомилися на Фейсбуці. Через рік Олександр прилетів до Києва. Росіянина прикордонники не впустили, вже вийшов закон, що забороняв чоловікам із РФ приїжджати до України. Марина поїхала за Олександром до Білорусі. Згодом вони одружилися в Грузії, щоб жити в Україні.
«Тут були нацики у чорному зі зброєю. Хто їх бачив та де вони?»
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну Олександр зустрів в Ірпені, що на Київщині. Маючи російський паспорт, чоловік обіймав керівну посаду у великій торговій мережі. Міг би забрати дружину та виїхати за кордон.
«24 лютого я прокинулася рано, Сашко, як завжди, поїхав до Києва на роботу, а я пішла за мамою. Поки забирала її, над нами пролетіли два винищувачі, почалася висадка російського десанту в Гостомелі (Гостомель – передмістя Києва, граничить з Ірпенем – ред.). Зрозуміла, що все серйозно і попросила чоловіка повертатись до нас», – згадує Марина.
Наступну ніч родина провела у підвалі. Потім подружжя почало організувати місцеву самооборону. Група Фортуни та Юти працювала з коригування української артилерії по ворогу, вони організовували місцеве населення та допомагали з евакуацією, коли почалися активні бої. Якось їм дісталося завдання наводити вогонь на колону окупантів, де, як з'ясувалося пізніше, був брат Сашка із Росгвардії. Брата тоді важко поранило, його відправили лікуватися до Білорусі.
«Було відчуття одного дуже довгого дня. З одного боку, люди згуртувалися та активно допомагали один одному. З іншого, знаходилися ті, хто пропонував відвезти мою тещу за 2 тисячі доларів до Житомира, причому тисячу потрібно було заплатити авансом», – згадує Фортуна.
Лише 28 лютого подружжю вдалося відправити маму Марини машиною до Яремче, на Західну Україну. Самі вони вирішили залишитися в Ірпені.
Колона ворожої техніки зайшла до містечка. І над їх життям нависла реальна загроза – коригувальників завжди вбивають на місці, а Сашка та Марину вже активно шукали окупанти.
«Коли ми побачили, що колона російської техніки заходить до міста, то сховали зброю, переодяглися та спустилися до підвалу. Тієї ночі мені здавалося, стріляли з усього. Я думала, що вийду – і довкола нічого не вціліло. Нас у підвалі було десь 20 людей. Вранці прийшов російський командир і запитав: «Тут були нацики в чорному зі зброєю. Хто їх бачив і де вони? Але нас не видали», – розповідає Марина.
Вибиралися з окупації – три пари штанів та рюкзак готівки
Коли обстріл трохи вщух, вони забігли до квартири за кішкою і вирішили вибиратися до Києва. Збирали групу охочих та пішли у бік центральної вулиці. Навколо вже все горіло і перетворювалося на одне суцільне пекло, а на перехресті заповітні кілька метрів не добігла жінка із дитиною. Обстріл був настільки щільний, що навіть відтягнути тіла убік вдалося не одразу.
Вибратися до столиці не вдалося. Довелося заночувати у підвалі лікарні. Не було зв'язку. ніхто не знав, що діється у місті. На свій страх і ризик подружжя вирушило знову – короткими перебіжками повз ліс та поле. Коли обстріл став дуже потужний, загубили кішку, вона втекла з переноски.
«Добігли до мосту – він був весь у обгорілих машинах. Це був Апокаліпсис на землі». Кадри підірваного мосту на Ірпінь і тисяч людей, що ховались під ним, облетіли весь світ.
Марина з чоловіком дісталися Біличів (околиця Києва) і заночували у Києві у знайомих. Це було 7 березня. «На мені було 3 пари штанів, у руках рюкзак – все, що залишилося з речей», – каже жінка.
Перед початком великої війни Олександр отримав зарплату. Тож, мали цілий рюкзак готівки. А вже на початку війни купити їжу було проблематично, в магазинах залишився невеликий вибір товару, вони не працювали під час повітряних тривог.
«Нам усім світить від 20 років до довічного»
Фортуна зрозумів, що як раніше вже не буде, тому формування корпусу РДК стало цілком логічним. Сьогодні вони презентують себе як військово-політичну організацію, що складається з російських добровольців, переважно громадян РФ, які проживають на території України, що воювали на боці України з 2014 року, та стали на її захист з 24 лютого 2022 року. З початку повномасштабної війни бійці РДК брали участь у бойових діях у Чернігівській, Київській, Херсонській, Запорізькій та Донецькій областях, а також у гучних рейдах за межами України – у Брянській та Білгородській областях.
«Росія намагається створити для своїх громадян ілюзію захищеності, але її державний кордон можна перетнути зі зброєю, що неодноразово довели наші рейди. Армія РФ радянського зразка, у них командування побудовано на системі доповідей. Можна виконати завдання та повернутись, поки інформація дійде нагору. Російська пропаганда називає нас терористами та вбивцями, але ми ставимо для себе глобальні цілі: усунення політичного режиму РФ та відновлення територіальної цілісності України у межах 1991 року. Нам хотілося б забрати одну російську область і зробити там Новоросію навпаки. Такий російський Сінгапур, де були б високі технології, штучний інтелект, дослідження у галузі генетики», – розмірковує Фортуна.
На питання, кому підпорядковується РДК, відповідає наступне: «В Україні ми підпорядковуємося Міністерству оборони, а всі операції на території Росії робимо самі, виключно за своєю ініціативою. Там (в Росії – ред.) кожному із добровольців корпусу світить від 20 років до довічного».
Сьогодні організація активно планує нові операції. Своїми найближчими соратниками вважають добровольців із Польщі.
«Ми щільно спілкуємось із Польським добровольчим корпусом, маємо великий обсяг спільного навчання та тренувань. Плюс вони беруть участь у боях на запорізько-донецькому напрямку, на південному сході з нами. Це наші найближчі колеги, ми постійно спілкуємось, тренуємось, воюємо разом. Ми з ними постійно на зв’язку, вони нам дуже допомагають, ми їм допомагаємо», – стверджує Фортуна.
Марина також задіяна в РДК, займається юридичною роботою і щоразу шалено нервується, коли чекає на чоловіка з бойових завдань. Після війни вони мріють виїхати у подорож щонайменше на півроку.
«Зараз багато що залежатиме від того, як Україна увійде в зиму. Росія намагатиметься утримати фронт до весни, за зиму акумулювати ресурси, провести мобілізацію та навесні воюватиме з новими силами. Україні потрібен успіх до Нового року, тому я порадив би чоловікам, які відпочивають у ресторані, докласти зусиль для перемоги. Я не говорю, що обов'язково йти воювати, але треба приносити користь. Волонтерити, донатити, допомагати військовим, якщо ви вирішили пов'язати своє життя з цією країною», – переконаний Фортуна.
Для російських родичів він «укронацист»
Подружжя повернулося до Ірпеня в квітні 2022 року. Марина з Сашком відразу ж почали шукати кішку Єву, що втекла на початку війни, і ремонтувати квартиру.
«Я довго дорікала собі, що залишила Єву в переносці. Якби одразу посадила її в рюкзак, вона б не втекла. Ми з Сашком об'їздили всі притулки та обійшли двори, розклеїли оголошення, зв'язувалися з волонтерами, які евакуювали тварин – все безрезультатно. Пошуки зайняли 2,5 місяців, і коли не залишилося надії, зважилися взяти іншого кота, який втратив господарів під час окупації. Тоді знайшлася наша Єва. Вагітна. І зовсім не в тому районі, де загубилася», – розповідає Марина.
Кішка народила чотирьох кошенят і всім їм знайшли господарів. А от з житлом було складніше. Будинок встояв, але дуже постраждав від окупантів. На два поверхи нижче квартири подружжя в стіні була наскрізна пробоїна від танка, дах будівлі проламаний і неабияк пошкоджений фасад.
«Спочатку ми просто заклеїли балкон целофаном, прибрали уламки і навіть зраділи, що житло просто є і воно не знищене, адже ми вже попрощалися із цією квартирою. Потім будинок відновили. Втім так, як було раніше вже не буде, адже війна триває», – розповідає подружжя.
Фортуна не підтримує стосунки із родичами з Росії. Давно зійшло нанівець навіть формальне спілкування з матір'ю, яка спочатку намагалася дотримуватися нейтралітету і звинувачувала у всьому американців, але після рейдів РДК на територію РФ, стала вірити в казки кремлівських пропагандистів. Сам Фортуна вірить лише у те, що його діти виростуть і правильно оцінять ситуацію. А поки що його викреслили зі списку сім'ї та додали у блек-лист у всіх соцмережах як «укронациста».
«Я не засмучений із цього приводу і завжди відкритий до розумного діалогу. Тим більше, що у Марини вони (російські родичі чоловіка – ред.) не в блоці», – каже Фортуна.
«Але вони мені не пишуть. Мабуть, знають, що прокляну», – відповідає Марина.
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpg)
