Ексклюзив
20
хв

Десятка кращих польських фільмів на Netflix

Для перегляду величезної кількості різноформатного і різножанрового польського кіно, зібраного на стрімінгу Netflix, варто скористатися принаймні кількома порадами — інакше важко віднайти краще

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Що найкраще подивитись із польських фільмів на Netflix?

No items found.

Польське кіно ніколи не мало перерви, як, на жаль, українське. І навіть у складні й для Польщі, й для України 90-ті польське кіно знімалось і породжувало нові форми і свої шедеври. Як, до прикладу, «Псів» Владислава Пасіковського, що став культовим і дав два сіквели — 1994-го і 2020-го років. З появою польських представництв стрімінгів HBO, Amazon і Netflix широко розвинута польська кінематографія полилась на весь світ швидше, ніж це раніше дозволяли фестивалі та прокатні компанії. Але закони ранку зі збільшенням можливостей знімати і показувати автоматично зменшили якість. Тому в розлогому доробку виробів з Польщі трапляється чимало непридатного для перегляду матеріалу. А стрімінги, як показує практика, не особливо прискіпливі до якості, в такий своєрідний спосіб демократично даючи глядачеві крутити носом. Польське кіно — не виняток, тому варто ретельно вибирати з пропозицій. Цікавою ознакою ледь не всього польського кіно, а може і загалом польського характеру є самокритичність. Вона — ценз всього польського кіно.    

1. Холодна війна

2. 1670

3. З любов'ю, Вінсент!

4. Тіло Христове

5. Як я став гангстером. Правдива історія

6. Зворотній зв'язок

7. Броуд Пік

8. Трясовина 

9. Фуріоза

10. Повні новачки

Холодна війна (Zimna wojna), 2018. Режисер: Певел Павліковський

«Холодна війна» перебуває на вищих щаблях левової кількості рейтингів найкращих ста фільмів всіх часів і народів. Бо такого мистецького таланту, образності і заразом такого потрапляння в конкретний час, немов постріл Вільяма Телля, ще треба пошукати. Через серце глядача фільм потрапляє у вічність. І цьому не заважає архаїчний чорно-білий колір плівки. Оповідаючи про 50-ті роки в Польщі, «Холодна війна» демонструє одночасно бідність і злість нової комуністичної і тоталітарної системи, а разом з цим багатство і внутрішню силу людей, які здатні боротися зі злом — але тоді, коли закохані.

Розумний і врівноважений музикознавець і піаніст Віктор (Томаш Кот) під час прослуховувань у хорі на потребу представити польсько-радянську культуру світові знаходить чудовий дівочий голос. А дівчина Зула (Джоанна Куліґ) сама по собі незвичайна — полум’яна і пристрасна. І так він і вона — ці дві протилежності — закохуються до нестями. Їхній танок почуття буде проходити по всій Європі протягом десятиліть — під народний спів у Берліні, з джазом в Парижі, через ГУЛАГ, Польщу і аж у потойбіччя. Абсолютно чарівне кіно, чуттєве, музичне, болюче, але надихаюче і очищаюче.

1670 (2023). Режисер: Мачей Бухвальд, Кордіан Кондзеля

Фігурант списку найбільш затребуваних серіалів на Netflix, з рідкісно-високим рейтингом — 8 з 10 — на найбільшому кіносервері планети. Це безсумнівний успіх польського жанрового кіно. Бо маємо оригінальне поєднання історичного і комедійного, поданих в дотепній псевдо-документальній формі «від першої особи». Мешканці села Адамчиха, звертаючись до глядача, розповідають про свої поневіряння в другій половині XVII сторіччя. Хазяїн половини села, Ян-Павел Адамчевський, нарікає на голод у сільських дітей... після чого йде собі добре попоїсти смаженої курочки; його брат-гусар хвалиться тим, що брав участь в усіх... поразках польської армії останнього десятиліття; його донька гримає на людей, щоб не спалювали пацюків, бо за 380 років це призведе до незворотних кліматичних змін, а ще ж царює сексизм і ксенофобія...

Словом, «1670» — це гримуча суміш історичної минувшини із сучасним сарказмом. Причому й відтворення минулого, і вкладений у вуста персонажів гумор-із-серйозним-обличчям — все на найвищому рівні постановки і тексту. А ще маємо чудовий переклад на українську!

З любов'ю, Вінсент! (Loving Vincent), 2017. Режисери: ДК Велчман, Г’ю Велчман

«Незвичайність» й «унікальність». Цими словами можна означити все у фільмі — від сюжету до форми і методів виробництва. Історія про творчість і біль існування геніального художника Вінсента Ван Гога розповідається великою мірою людьми, які його оточували. А вони, у свою чергу, є персонажами картин художника. Вся візуальна частина фільму сформована конкретно з більше, як 120 картин Ван Гога, які поєднані сюжетом про лист художника і намаганням його доставити одним чоловіком до родичів Вінсента. Сам же текст теж має конкретні, біографічні підстави — це понад 800 листів Ван Гога.

Усе це мереживо придумано і зв’язано польською художницею Доротою Кобелою (у дівоцтві) та її англійським чоловіком-режисером Г’ю Велчманом. Утім, унікальність фільму полягає в дещо іншому: всі 95 хвилин стрічки буквально намальовані, утворюючи перший у своєму роді анімаційний концепт, створений в єдиній техніці єдиного художника — Ван Гога. 125 художників з 20 країн (серед яких 12 України) протягом 7 років з любов’ю малювали цей омаж Вінсенту. І це варто побачити!

Тіло Христове (Boże Ciało), 2019. Режисер: Ян Комаса

Разом з «Холодною війною» це ще один центральний фільм для сучасної Польщі — як для загалом країни, так і для польської кінематографії. Ідеальне кіно, мистецьке і соціальне водночас, бо, виконуючи завдання мистецтва, фільм віддзеркалює насущні проблеми, чим наштовхує глядача на роздуми щодо них. Це моторне і вибухове кіно, яке розповідає про зека, що хитрим чином втік з колонії і став священиком, фактично крадучи місце іншого, справжнього клірика.

Втім, концепція «їх поміняли місцями» призводить до реформаторського дійства, коли людина, отримуючи владу, при цьому будучи налаштованою проти системи, починає її міняти. Хлопець веде службу в церкві поза каноном, вільно, і так само молиться. І він наполягає на цьому, пропонуючи молитися від серця, використовуючи власні думки. А паства починає його слухати. Режисер Ян Комаса зняв фільм-виклик, такий собі «Бійцівський клуб», тільки в іншій формі і на польському ґрунті, підриваючи основи. Не те, щоб будинки у фіналі падали, але «Тіло Христове» є черговим протестом, полемікою з традиціями. Лівий, але без зла американського лівого радикалізму.

Як я став гангстером. Правдива історія (Jak zostałem gangsterem. Historia prawdziwa), 2020. Режисер: Мачей Кавульський

Вже лишень пролог до фільму говорить, наскільки він оригінальний. «Усі знають, що польська мафія скривдила багатьох людей, — йдеться на початку, — але чи замислювалися ви, скільки людей скривдило польську мафію?». Це вправний, смішний, історично-ґрунтовний кримінальний бойови — і він є справжньою польською відповіддю Гаю Річі з його світом злодіїв, злочинів та цинічних дотепників. Тільки замість Лондону мова йде про Варшаву 80-х, 90-х і 2000-х років.

Головний польський компонент тут — критицизм до країни, ладу і законів. А право порівнювати його з фільмами англійського майстра ненормативної лексики і детективних схем пограбування надає наявність ще й фантастичного саундтреку, де тобі й Zaz, і Deep  Purple, і Skank Anansie. Злет і падіння головного героя на шляху його становлення кримінальним авторитетом складається з тріумвірату бійки, вбивства і адреналіну, а другий тріумвірат — sacks, drugs & rock’n’roll — замикають складові ідеального жанрового кіно. Фільм породив приквел — «Як я закохалася в гангстера».

Зворотний зв'язок (Informacja zwrotna), 2023. Режисер: Лешек Давид

Ще одна критична драма тільки вже не про наркотики, а про алкоголізм, біч поляків. Підсилюється це тим способом, що проводиться крізь призму стосунків батьки-діти, а ще більше — конкретною ситуацією: батько прокидається після пиятики і дізнається про зникнення сина. Його особистий кошмар в тому, що він нічого не пригадує про вчора, а саме він бачив сина останнім. Колись модний музикант в культовому гурті, він занапастив себе, спитий і розгублений. Здавалося б, все — кінець життю. Але ні. Є ще шанс повернути набуте.

Для цього сумну драму вивірено переводять в режим захопливих кримінального детектива і напруженого трилера: батько вже давно і переконано був у «зав'язці», то чому ж він так беззастережно «розв'язався»? Його біганина Варшавою в пошуках сина поміж старих друзів і ворогів нагадує квест будинками злодіїв та зеленого змія, таємними місцями та втаємниченими людьми. І ми бачимо одразу і все минуле героя, і всю сучасну підкилимну Польщу, її явне і приховане. Блискучий серіал з прекрасним Аркадіушем Якубіком («Дім зла», «Дорожній патруль»), який є ще справжнім музикантом.

Броуд Пік (Broad Peak), 2022

Вражаючий приклад роботи польських кінематографістів у надзвичайно складних природних умовах — і рідкісна ситуація, коли художня натура фільму повністю (!) відповідали справжній історії. Мова про підкорення групою польських альпіністів одного з 8-тисячників — гори Броуд Пік в гірській системі Каракорум. Дія починається 1988 року, але тоді герой не зміг дійти лишень 17 метрів до вершини. Щоб завершити почате, він повертається, тільки через 24 роки потому.

Після «Евереста» Балтасара Кормакура «Броуд Пік» здається найбільшим «гірським» проєктом в кіно, представляючи глядачеві не комп’ютерні, а реальні гори, сніг і замерзання. Саме в Каракорумські гори 2018 року поїхала група з 21 людини, а 250 шерп тягли 3,5 тони апаратури на яках і власних спинах. І актори грали в тих самих умовах, в яких перебували альпіністи. Краса і жах, життя і смерть, а також те, що воно все поєднане, нерозривне і становить для людини одне ціле, просто як початок і кінець — про це фільм. А також про гори як наркотик для тих, хто пізнав їхнє пронизливе тяжіння, що пронизує людину і сам час.

Трясовина (Rojst), 2018-2024

6 років в 3 сезонах «Трясовина» затягує глядача на дно гидотного, але розлогого і дійсно існуючого світу проституції, торгівлі людьми і вбивств тих, хто не догодив злодіям в законі, на кшталт, голови поліції, керівника модного готелю чи мафіозі місцевого розливу. Цей серіал є суттєвим прикладом творення екранного світу, де мова йде про 80-ті, з переносом в 60-ті, а відтак мова про відтворення тогочасних духу і тіла епохи. Тоді ресторани були точками здибанок кримінальників, готелі — борделями, іноземні приїжджі — клієнтами, а жіночі спортивні команди — джерелом постачання повій.

Деякі поліцейські та журналісти могли не підкорятися своєму корумпованому керівництву і кидалися у вир подій, намагаючись викривати злочинців. Але хтось отримував кулю, когось зваблювали гроші. Серіал довго і винахідливо демонструє багатофігурну, багатонаціональну гру одних з іншими, зі страшними подробицями часу — від 1984-го до 2000-х років. Поляки, цигани, німці і навіть українці тут утворюють котел боротьби за виживання і за владу над тими, хто вижив. «Трясовина» — це епоха!

Фуріоза (Furioza), 2021. Режисер: Кіпріан Т. Оленецький

В обоймі фільмів про футбольних фанатів, де британські «Хулігани» та аргентинські «Банди Буенос-Айреса» є чемпіонами, «Фуріоза» про банду з Гдині кидає лідерам виклик. Тут внутрішньокадрова енергія стосунків героїв адекватно відповідає закладеній енергії сюжету, а екшн зграбно поєднується з драмою і мелодрамою, кримінальним і поліційним трилерами. Ми бачимо світ польських «тіфозі» із середини, і він формально досконалий — грубий, щирий, узгоджений.

Водночас нас занурюють в душі двох колишніх фанів — Єви на прізвисько Дика, яка 10 років тому через загибель її брата кинула банду і стала поліцейською, і Давида — тепер не менш радикального лікаря. Втім він погоджується на вмовляння Дикої «повернутися», тільки вже під прикриттям, щоб і врятувати свого брата, ватажка фанатів, і виявити канали наркотрафіку. Жорстке і динамічне кіно, зігране так, що віриш у побачене. Щирість і правда в ньому спаяні в одне ціле, життєво-достовірне буття, контркультурне і нонконформістське, маргінальне і небезпечне для оточуючих. Сильно!

Повні новачки (Absolutni debiutanci), 2023. Режисер: Каміла Тарабура, Катажина Вереча

6 серій складної композиції ситуацій з молодіжного життя, але, попри багатошаровість сюжетних ліній, все сприймається легко, бо зняте «живою», рухливою камерою з «живими» героями в кадрі. Тут навіть ситуації оригінальні і самі по собі цікаві. Дівчина з хлопцем, готуючись вступати до кіношколи, знімають на морі аматорський фільм, але хлопцеві важко втілити запланований за сценарієм секс. Паралельно розгортається історія про їхніх ще молодих батьків і друзів, які, відпочиваючи, встигають веселитися і сваритися. А ще з боку — історія про баскетбольну команду і її капітана, затиснутого між Сциллою ситуації і Харибдою свого слабкого характеру, капітулюючи перед поривом накласти на себе руки. І все це переплетено так органічно і щемко, що переживаєш за героїв увесь час — коли він вперше бачить жіночі груди і не розуміє свого ставлення до побаченого; коли вона відчуває не бажання до себе і не знає, що з цим робити; коли вони опиняються утрьох в одній хатинці-на-дереві і просто сплять, лише думками входячи в майбутнє доросле життя. Елегія!

No items found.

Журналіст, кінокритик, сценарист. Друкувався у понад 60 журналах, газетах та інтернет-сайтах. Опублікував понад 3 тисячі матеріалів. Був редактором відділу «кіно» в журналі «ШО», в журналі «Кіно Дайджест» був головним редактором, як і в українському представництві міжнародного журналу Total Film. 2015 року започаткував фестиваль «Тиждень кіновоскресіння Розстріляного відродження» (за фінансової підтримки Держкіно). 2018-го року брав участь у створенні Спілки кінокритиків України, фестивалю «Тиждень кінокритики», а пізніше — у створенні премії Спілки кінокритиків «Кіноколо». 2021 року був співтворцем Коростенського фестиваль вуличного кіно. 2020 року написав сценарій до повнометражного ігрового фільму військового екшну «Право на помсту» (у співпраці з Юлею Чернявською), а 2021 року — сценарій до повнометражного ігрового фільму кримінального еротичного трилеру «Ключі від пекла і від раю». Член Спілки кінокритиків України, Української кіноакадемії, Спілки журналістів України.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
музиканти, солдати, виступ

Чорний фургон підстрибує на вибоїнах. Ґрунтова дорога починає круто спускатися, а музична апаратура в багажнику розгойдується на всі боки. GPS давно збився, тому водій їде «навпомацки».

— «Так, я зловив трохи дальності, поїхали!», — кричить Дмитро з переднього пасажирського сидіння. Повертається до нас:  «Хвилинна пауза!»

Ми виходимо у відкрите поле, до вух долинає цокання коників, а гул теплого осіннього вітру приємно огортає. Позаду мене з мікроавтобуса вистрибує Віталій Кириченко, соліст рок-гурту «Нумер 482», з крихітною мандоліною в руці.

— Ласкаво просимо на сьогоднішній виступ!, — вигукує він і кланяється, а потім широко посміхається мені: «Публіка сьогодні трохи інша, ніж зазвичай».

Віталій показує пальцем на поле, де пасуться корови. Деякі з них зацікавлено дивляться на нас. Віталій починає обережно смикати струни і щось наспівувати собі під ніс. Він — добра душа гурту, завжди з посмішкою, завжди з батарейками, зарядженими на максимум. Нещодавно в Інтернеті можна було побачити його фотографії в окопах навколо Бахмута, замерзлого і вкритого багнюкою. Він служив там пліч-о-пліч з бійцями 59-ї окремої піхотної бригади імені Якуба Гандзюка. Сьогодні каже, що якби тоді не пішов воювати, то це позбавило б його голосу як митця. Бо про що б він говорив потім? Як він міг говорити про війну, якщо не торкнувся її, не пережив її? Але переконали його, що мистецтво  —  це те, що формує національну ідентичність майбутніх поколінь, і митці повинні жити, мусять зцілювати музикою і мистецтвом тих, кому важко на фронті. І тоді Віталій змінив гвинтівку на гітару  —  і тепер служить в Культурному десанті.

Віталій Кириченко. Фото: Альдона Гартвіньська

Арт-терапія

Культурний Десант — незвичайний проєкт. Він об'єднує митців, які в минулому житті були музикантами, акторами, режисерами і навіть лялькарями. Вони працювали на сцені в красивих костюмах, які тепер змінили на мультиками. Шлях деяких з них, як Віталія, пролягав через найгарячіші ділянки фронту.

Дмитро Романчук  — до біса талановитий бандурист. Коли почалося вторгнення, він одразу ж приєднався до добровольчого батальйону, що захищає Київ. Коли я розпитую його про деталі, він лише каже: «Було важко».  — І відводить погляд.

Але коли розмова переходить на бандуру, його темні очі починають блищати і він випростується на стільці, готовий до розмови. Тому що для Дмитра українська душа має звук бандури 

— Бандура — невід'ємна частина епічної пісенної традиції, унікальний феномен мандрівних співців, музикантів, сопілкарів, бандуристів, лірників, без яких важко уявити нашу культуру та історичний простір попередніх поколінь,  — переконаний він.  — У цьому суть, ці речі сформували нашу духовну цілісність, наші переконання. Саме ці речі дають відповідь на питання, хто такий українець.

На подвір'ї перед будинком повільно збираються солдати. Вони сідають на довгі лавки, як школярі перед перекличкою. На їхніх обличчях я бачу втому і повну відсутність інтересу до того, що зараз відбудеться. Ніби хтось змусив їх сидіти тут як покарання. Чоловік тридцять. Це одна зі штурмових бригад, яка заслужила свою заслугу боями на багатьох ділянках фронту  —  часто найгарячіших. Після важких боїв в окопах їм важко знайти себе, не кажучи вже про те, щоб чекати якихось виступів. Здавалося б, кому це потрібно?

Дмитро Романчук. Фото: Альдона Гартвіньська

До свого феєричного концерту Дмитро готується мовчки. Я знаходжу його у фруктовому саду, між деревами, де він на самоті тихо налаштовує свою бандуру. Якусь мить я спостерігаю здалеку, як він зосереджено перевіряє кожну струну. А їх десятки, я навіть не можу порахувати. Залежно від типу бандури, кількість струн варіюється. В одних інструментах їх двадцять, в інших  —  понад шістдесят. Сам вигляд бандури вражає, викликає трепет і задуму.  Саме тому, коли Дмитро постає перед цією незвичною аудиторією, одразу западає тиша.

— Чи є тут хтось, хто ніколи не чув бандуру?, — Дмитро обводить поглядом аудиторію. Кілька рук сором'язливо піднімаються вгору, і він починає свій магічний виступ.

У цьому інструменті є щось особливе, потойбічне. Заспокійливі звуки думи, що лунають за кілька кілометрів від місця, де ці хоробрі воїни виборюють незалежність,  —  це враження залишається з тобою назавжди. Я бачу, як м'якшають обличчя солдатів. Одні дістають телефони і починають записувати, інші ховають обличчя в долонях, ніби соромлячись, що так легко піддалися цій химерній терапії. Хай живе мистецтво!

Ми все ще люди

У минулому житті Дмитро Мельничук був викладачем акторської майстерності, а також театральним режисером у драматичному театрі в Коломиї. Сьогодні він є головнокомандувачем краматорської «філії» «Культурного десанту». Він відповідає за те, щоб артисти безпечно і вчасно прибули на виставу; фактично, він також є своєрідним лідером на кожному заході. Він твердо вірить, що те, що вони роблять, має сенс.

— Мистецтво лікує, і без мистецтва не було б нічого,  — каже він.  — У тому, що ми робимо, музика має терапевтичне значення. Красива музика створює вібрації в тілі, всередині, в душі. Це як медитація, яка допомагає людям. Так само, як і візуальне мистецтво. Коли людина спостерігає якісь красиві образи, вона може повернутися до прекрасних подій і спогадів. Наше завдання  —  нагадати цим хоробрим людям, за що ми воюємо. 

Це не порожні слова і не просто пісні. Ми пробуджуємо в солдатах різні спогади, наприклад, з дитинства, повертаємо найдорожчих. Посеред того бруду, який принесла їм війна, ми витягуємо все це з підвалів їхньої свідомості.

Ми нагадуємо їм, хто я є. Ми повертаємо їм усвідомлення того, що ми залишаємося і будемо залишатися ЛЮДЬМИ

За словами Дмитра Мельничука, найважливішим завданням «Десантної культури» є турбота про психічне здоров'я солдатів. Тому що війна показала, що ми не були до всього цього психологічно готові. Хоча на фронті солдати тримаються молодцями, воюють запекло і хоробро, з кожним тижнем вдосконалюють свої навички, на психологічному рівні їм дуже важко. Бракує мотивації, падає бойовий дух, час, проведений в окопах, стає настільки довгим, що люди часто забувають, навіщо вони там взагалі знаходяться. Війна  — це найгірше, що може трапитися з людством. Вона наражає тебе на небезпеку та екстремальні емоції, від яких важко оговтатися. Під час виступів перед військовими Дмитро помітив, що ці люди повертаються з війни не лише з ранами на тілі, але й з ранами на душі, зі зруйнованою психікою. А виступів є немало.

Дмитро Мельничук. Фото: Альдона Гартвіньська

— Це важко: чотири, п'ять, а то й шість виступів на день,  — зізнається Дмитро.  — Але ми добре розуміємо, що солдатам це потрібно більше, ніж нам відпочинок. Ми не маємо права показувати слабкість, втому. Ми знаємо, що люди там втомлюються ще більше, ніж ми, що вони працюють на фронті ще важче. Крім того, майже всі ми в «Культурному десанті» маємо довоєнний сценічний досвід, я сам тридцять років провів у театрі. Напруга, стрес перед виступом, поспіх і безсонні ночі  — ми звикли жити у втомі. І наші солдати  —  найважливіше для нас.

Служба в «Культурному десанті» не має нічого спільного із зірковим життям, хоча знаменитості часто приєднуються до «десанту». Майже з моменту заснування проєкту серед них є зірки, які на кілька днів відмовляються від міського життя і приїжджають у прифронтові села. Серед постійних учасників — Alyona Alyona, Христина Соловій, Skofka та Vivienne Mort. Вони приїжджають, хоча іноді це буває небезпечно. Дмитро згадує, як одного разу російський безпілотник-камікадзе вирушив у погоню за їхнім чорним мікроавтобусом. За кілька днів до нашої розмови керована авіабомба ФАБ впала дуже близько до місця, де ми виступали. 

Музика на війні

Мистецтво і музика супроводжують солдатів відтоді, як люди ведуть війни. Багато відомих музикантів брали участь у бойових діях як солдати, а інші, виступаючи, дбали про бойовий дух бійців. Адже музика благотворно впливає на психічне та емоційне здоров'я, наприклад, зменшуючи стрес і тривогу. Прослуховування спокійної музики, особливо класичної, може знизити рівень кортизолу, відомого як гормон стресу. Музика може допомогти створити тимчасове відчуття безпеки і нормальності посеред хаосу війни, дозволяючи розслабитися на деякий час. А це безпосередньо впливає на бойовий дух.

Як зазначив Дмитро, відомі та улюблені пісні можуть нагадувати солдатам про дім, родину та друзів, посилюючи їхню цілеспрямованість та мотивацію продовжувати боротьбу. Патріотичні або військові пісні, з іншого боку, зміцнюють почуття національної єдності та ідентичності, нагадуючи, чому і за що ми воюємо.

Музика також є чудовим інструментом для регулювання емоцій і навіть для лікування серйозних травм, таких як посттравматичний стресовий розлад. Регулярне прослуховування музики може полегшити його симптоми, такі як спогади, нічні кошмари або гіперактивність.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

Культурний десант, або з бандурою на фронті

Альдона Гартвіньська

«Квіти України», «Дві сестри» та «Під вулканом» — три польські стрічки на одному кінофестивалі. Для цьогорічної «Молодості» це загалом стало певним добрим тоном, що відповідає фактичним обставинам та емоційній реакції. Разом з «Квітами України» в усіх цих трьох стрічках національні нюанси перепліталися і перетиналися так кумедно і життєдайно, що диву даєшся, чому польсько-українське копродукційне кіновиробництво налічує прикро малу кількість проектів, а добрих з них — і поготів кіт наплакав.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65ff4d0d5ff9337f7fed266f_cooperation_ua_pl_movies_grey.jpg">Кіно на двох: фільми у копродукції України з Польщею</span>

Режисерка «Квітів України» Аделіна Борець закінчила факультет кінорежисури Варшавської Кіношколи, потім — курс зі сценаристики у Школі Вайди, а разом з цим здобула ступінь магістра в кіношколі ім. Кшистофа Кесьльовського. При цьому, будучи родом з Маріуполя, вона не могла залишатися осторонь тих жахів, які вчиняли росіяни у неї вдома з зими 2022 року. 

Продюсер фільму Гліб Лук’янець i режисерка Аделіна Борець

І хоча її «Квіти України» не про Маріуполь, вони — для України, профінансовані Польщею. Документальний жанр її фільму лише додає балів, адже «Дві сестри» були цілком художнім фільмом, а «Під вулканом» — зроблений під документалізм. Чистий документ — це інший, сильніший і водночас складніший спосіб сказати про дійсність, бо сказати правильно — це випадок, незалежний від режисера.         

Документальне кіно позбавлене можливості зніматися за вже готовим сценарієм, як це відбувається в художньому кіно. Адже придумати і спрогнозувати життя з усіма його можливими вихилясами не можливо. Тому, якщо історія, обрана режисеркою вартісною для фільму, почала набувати свого непридуманого сюжету, вже можна сказати — фільм вдався. 

А якщо ще й сюжет набирається вартісних моментів і вигинів розповіді, коли з’являються герої, вже зі своїми історіями, повними реальної напруги і драматичності, це стає Кіном з великої літери. І такого кіно не дуже багато, зважаючи на режисерське щастя випадковості а) знайти правильну історію, б) мати терпіння зачекати на її розвиток і в) нарешті отримати повноцінний сюжет із сенсами, узагальненнями і фіналом. «Квіти України» — саме таке, щасливо вдале кіно, народжене з надії режисерки Аделіни Борець на щось велике.

Насправді фільм на початку мав зовсім не ту ідею, яка у фільмі постала центральною. Споглядання Аделіною за мешканкою дарницьких нетрів, 65-річною Наталією, мала на меті показати її боротьбу за місце під сонцем і протистояння можливим забудовникам.

Мешкаючи в котловані, давним-давно виритого під черговий будинок, вона зробила з нього квітник, що влітку буяє життєвою красою і силою 

Звісно, з розвитком Києва кожний клаптик землі став цікавим місцем для місцевих латифундистів і будівельників, а тут ще й котлован, вже придуманий для будівництва, тільки закинутий і випадково освоєний мимовільним природним станом самопоселення. Не маючи законних підстав жити посеред багатоповерхівок київської Дарниці, Наталя наполягає на своєму праві людини, яка вже тут живе і вже породила навколо багацько навколишнього матеріального і живого збіжжя.

До того ж, тут живе її дивний друг (чоловік?), на ймення «Котік», очевидно хворий і безпритульний. І ще один чоловік (помічник), що лагодить і допомагає Наталії по хазяйству. Сюди приїздить онука Наталії. І тут всюди зарослі троянд, картоплі і луків... у сусідстві з закинутими гаражами, якимись розвалинами та її грибочкоподібним, казково-маленьким будиночком. Успішно і яскраво відбиваючись від забудовників, Наталія в одному епізоді навіть прямо в лоба говорить водію трактора, направленого все знести: «Почекай, я зараз принесу соляри і спалю трактор».

Попри цю боротьбу, доволі актуальну у довоєнний час і, певно, важливу для самої режисерки, центром фільму відразу стає сама Наталя — і не стільки через своє специфічне місце існування, скільки через свою харизму. Моторна, як українські жінки в піснях, вона не має аніскілечки подоби 65-річної, порпаючись на землі, висаджуючи квіти, балакаючи без упину, регочучи, ніби молода, і говорячи про секс. Вона є справжнім фонтаном емоцій та слів — і за столом, ведучи активну бесіду з чоловіками, і з онукою, розповідаючи про Незалежність України, про свободу та права.

Якийсь дивовижний природний устрій вона має в собі, поєднуючи тілесну силу зі силою духу, при цьому почуття гумору становить третій елемент в трійці основи її життя

Різкий поворот сюжету і порятунок фільму від одноманітності локацій та героїв — це початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Якщо до цього моменту можна було спарадично реагувати на кволі жарти, дивних людей і дивний сміх вічно запальної Наталії, чекаючи, коли ж  нарешті буде якась дія, то ось з перших ракет 24-го лютого 2022 року зміна і відбувається. 

Наталія залазить в тісний і страшний підвал зі своєю консервацією, призначений саме для зберігання консервації, а не для зберігання життя під час бомбування, — і це початок справжнього фільму, а все попереднє було лише ліричним прологом з очікуванням на драматичні події. Героїня активізується, міняючи дислокацію: відправляє свого «Котіка» до Варшави, ходить на місця розбомблених будинків, записується в ТРО, починає плести маскувальні сітки... 

Її життя, як і тло фільму, повниться звуками вибухів та сиренами, напругою та дзвінками доньки, руйнацією навколишнього простору і сталого майбуття

Калейдоскоп подій цілковито захоплює екран і душу глядача, вже підкореного героїнею і глибоко залученого грамотним монтажем, без довгих планів, з короткою нарізкою кадрів і, на додаток, драматургійно підсилених драйвовою і нервовою, безпрограшною музикою гурту «ДахаБраха».       

Рік проходить у точній відповідності назві фільму Кім Кі-дука «Весна, літо, осінь, зима.. і знову весна». За рік пройшло справжнє, ціле життя, переповнене круговертю подій, чітко ілюструючи злети людини, її падіння і знову злет. Аделіні Борець та її команді вдалося знайти яскраву людину, зжитися з нею і пройти з нею це все, попри війну. І завершити фільм настільки сонцесяйно — причому буквально, що «Квіти України» цілком можуть стати такою собі християнською й українською надією, втіленою в кіно, надією для всіх нас, надією на радість перемоги життя над смертю.   

Всі фотографії: матеріали для преси

20
хв

Кіно життя долає смерть

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Чорна п'ятниця 2024 у Польщі: де, коли, які знижки?

Ексклюзив
20
хв

Для біженців з України з’явилась програма допомоги з орендою житла в Польщі

Ексклюзив
20
хв

Де покататися на лижах у Польщі?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress