Ціни в Польщі у 2025 році: що подорожчає і наскільки?

Анастасія Канарська: Здається, що ти задіяна в усьому найцікавішому та актуальному, що пов'язане з Україною в Польщі. З чого все почалося? Розкажи хоч пунктирно про свою, не побоюсь цього слова, величезну діяльність.

Анна Лазар: Моя Україна почалася ще в 1990-х роках, потім вона невпинно росла. Я розуміла, що мені цікава сучасна Україна, яка дивиться на себе осмисленим поглядом. Вже студенткою робила проєкти, пов'язані з українським мистецтвом та літературою, працювала в недержавних організаціях, які співпрацювали з Україною. Я вивчала українську і польську філологію та історію мистецтв у Варшавському університеті. Можна сказати, що досі працюю в тих трьох напрямках. Крім того, мені завжди цікаві соціально орієнтовані проєкти. Завдяки широкому діапазону зацікавлень і активності я виграла конкурс на заступницю директора Польського інституту в Києві, де пропрацювала сім років. Потім ще чотири в Петербурзі. Останні п'ять років моя професійна діяльність пов’язана з кураторством, проєктами сучасного мистецтва, літератури та інтердисциплінарними.

Другий напрямок — це переклади української літератури або англомовних текстів, які стосуються України. Третій — це різноманітна волонтерська діяльність, яка для мене дуже важлива. Це також спосіб підтримувати зв’язок із подіями в Україні поза сферою моїх культурних контактів. Можна сказати, що волонтерством займаюся точково і намагаюся вирішувати проблеми, які трапляються мені на очі. Це не є системною роботою, яку я дуже поважаю у моїх колег. Просто закриваю певні потреби, які відчуваю, що маю закрити. До цього можна додати четвертий напрямок: іноді я пишу про Україну. Це складно для мене, тому що, хоча це приносить мені величезне задоволення, мої тексти займають багато часу. Але врешті-решт вони мають цінність саме через цей довгий процес, який дозволяє уникнути стереотипних впізнавань.

Остання книжка, яку я переклала з української й англійської мов, — це «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ–XVІІІ століття» Катерини Диси. Це дуже цікава книжка, базована на джерелах із XVII–ХІХ століть. Катерина Диса дослідила судові процеси над відьмами в  українських воєводствах Речі Посполитої. Авторка дала ґрунтовне уявлення про правову культуру України та вміння вирішувати внутрішні конфлікти за допомогою судової процедури того часу. Вона пропонує розповідь про українське суспільство, яке вже тоді мало ознаки, якби ми це сьогодні сказали — громадянського суспільства.

До цього я переклала книжку, яка досі залишається для мене дуже важливою. Це «Республіка глухих» Іллі Камінського — неймовірного поета, мого ровесника, який емігрував з України в середині 1990-х років разом із батьками до США, де став відомим поетом. Його творчість в Україні знають переважно літератори, оскільки він також займається перекладом українських текстів англійською мовою.

“Deaf Republic” англійською, я купила під час однієї з поїздок до містечка Оксфорд. Вона нагадує п’єсу, адже кожен вірш може бути окремою сценою. Автора ціную не лише як поета, але також за його соціальну діяльність. Ілля давно допомагає біженцям в США, ще з анексії Криму висвітлює тему російської агресії, а після повномасштабного вторгнення почав інтенсивно допомагати українським поеткам і поетам,  їздить в Україну й відвідує свою родину в Одесі, де проводить також літературні майстер-класи для дітей. 

У «Республіці глухих», написаній у 2018 році, Ілля Камінський порушує проблему невідомого походження солдатів, які говорять чужою мовою. Ця книжка описує життя середньостатистичного маленького містечка у Східній Європі, де люди мають свої справи й турботи, а вторгнення радикально руйнує їхній світ. Головними героями є родина лялькарів,  першою жертвою окупантів стає глухий хлопець. Книжка також торкається культури глухих. Глухота в цьому творі представлена як політичне явище. Вона не є просто фізичною якістю, а чіткою соціальною позицією. Один із віршів навіть стверджує, що глухота — це сексуальна позиція. Книжка дуже сильна, її активно обговорюють у Польщі, стала темою численних інтерв’ю та дискусій. Мені дуже приємно, що Ілля Камінський відразу став явищем на польській літературній сцені. Під час фестивалю «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi) я зробила перформативну лекцію за участю Данієля Котовського на основі «Республіки глухих» завдяки запрошенню Аґати Сівяк — художньої директорки фестивалю. Книга стала також відправною точкою для моїх проєктів у сфері сучасного мистецтва. Українською «Республіку глухих» переклали Лесик Панасюк і Дарина Гладун. Невдовзі має з’явитися мій переклад збірки оповідань Тані Малярчук «Як я стала святою».

Мені важливо говорити про війну, але також представити українську літературу та культуру в ширшому спектрі, а не лише в контексті повномасштабного вторгнення

‍Що нового маєш у планах і що вважаєш важливим із того, що ще не перекладено, але, на твою думку, обов’язково має бути доступне польською мовою?

Є дуже багато таких книжок. Я багато читаю чи стараюся читати, або, як мінімум, купую книжки, які хочу прочитати. На щастя, українську літературу польською мовою постійно перекладають. Зараз ця когорта перекладачів збільшилася, і є видавництва, які працюють з українською літературою. Зокрема, хочу згадати Warsztaty Kultury, з якими працюю, Kolegium Europy Wschodniej, Pogranicze. Це видавництва, які мають у фокусі Україну. Я рада, що інші видавництва, які мають ширший спектр, починають бачити українську літературу як одну зі свого кола.

Відомих письменників і письменниць часто перекладають, і це вже усталені стежки. Я завжди шукаю щось неочевидне, що має бути несподіванкою або якось доповнювати контекст. Читаю і наукову літературу, есеїстику, прозу. Тепер працюю над перекладом роману «Клавка» Катерини Гримич, події якого розгортаються у Спілці письменників України у 1940-і роки. На мою думку, важливо показати схему сталінської політики стосовно культурного середовища. Себто, рефлексію над сьогоднішньою війною доповнюємо картиною довгого процесу репресивної політики стосовно української, і не тільки, культури в Радянському Союзі.

Ти дещо випередила моє наступне питання. Маєш дуже багато контактів із часів роботи в Польському інституті в Києві та могла би працювати лише в цій «бульбашці». Наскільки важливою є нова кров і як працюють механізми пошуку нових імен?

Їжджу в Україну, спілкуюся з людьми і просто йду за тим, що мене зачіпає, здається мені цікавою інтелектуальною пропозицією. Напевно, момент, коли я почала займатися українською культурою, був зовсім інший, ніж тепер. Тоді було небагато людей, які розуміли, чи вивчали обидві культури.

У Польщі зараз живе велика кількість емігрантів, котрі тут довго. Вони виконують дуже важливу функцію посередників

А і у Польщі є не лише інтелектуали, яким цікаво, що відбувається в Україні, або туристи, які пишуть репортажі на тему подорожі на «дикий схід». З'являються люди, які щоразу глибше інтегруються в українську культуру. Наші світи зближуються на нових умовах. Вони зближуються вже попри стереотипи, адже з'являються покоління, які навіть не успадкували цих стереотипів і не мусять із ними розбиратися. 

Як можемо використати сьогоднішнє зацікавлення Україною, втримати його та розвинути? Що ми можемо для цього зробити?

Це дуже складне запитання. Я думаю, що Україну треба сильно інтегрувати до загальних культурних процесів Європи і не будувати «українсько-польського гетто», хоча двосторонній діалог дуже потрібний. Українсько-польські відносини мають свою певну динаміку. Є «кити», які формували цей дискурс. А зараз палітра людей, зацікавлених Україною, розширюється. Вони мають інший бекграунд. Це люди, які шукають Україну як контекст для своїх досліджень і роботи, бачать її в ширшому, глобальному масштабі.

Для мене важливо знаходити такі особливості української культури, які водночас висвітлюють специфіку Польщі, чи Європи. Україна може бачити себе в дзеркалі Польщі, а Польща — у дзеркалі України. Але треба пам'ятати, що це також кабінет дзеркал, а не лише взаємний пошук. Це робота із сьогоденням і майбутнім, а також критичне осмислення минулого.

У січні 2022 року в Міжнародному центрі культури в Кракові ми з Жанною Комар і Оксаною Баршиновою підготували виставку «Україна. Взаємні погляди». У самій назві було зашифровано завдання для глядачів: подумати про точки українського дискурсу, видимі з польської перспективи, і трішки їх переформулювати. Ми і собі поставили це завдання, а реалізували це за допомогою об'єктів мистецтва від середньовіччя і до сьогодення.

Мені найцікавіше працювати з роботами сучасних українських художниць і художників, тому що вони вже свідомо дивляться на різні точки спектру української культури. Коли є така страшна ситуація, як війна, хочеться чорно-білого світу. Але чорно-біла картина не допомагає зрозуміти дійсність. Ті, хто розуміє, що вже треба анонсувати повістку на тему України, працюють із майбутнім. 

Звісно, є речі об'єктивно погані, з якими ми нічого не зробимо і які треба так сприймати. І треба їх так комунікувати. Але, думаю, що критична культура є найбільшим шансом України. Те, що Україна входить у момент такої гіпермодернізації під час війни, дає величезний шанс створити сучасний глобальний дискурс на свою тему, який буде скомпонований із гуманістикою, що функціонує у світі, і водночас вкладати в нього зміст своєї культури.

На мою думку, це вже щось означає, коли українська Дія, чи залізниця працюють краще, ніж цифрові послуги та поїзди в Німеччині, розуміючи звісно різницю масштабів. Інфраструктура, яку модернізували в дев'яностих, вже тепер застаріла. Водночас, коли в Україні її нищать, то модернізація проходить із використанням сучасних технологій.

Україна вже на полі бою має найбільший в Європі досвід того, як протистояти сучасному воєнному тероризму. Хто ще має такий? А за тим іде вся інфраструктура

Я не говорю про корупцію, яка кородує наслідки цієї модернізації, чи про знищення, але про те, що інтелект у такій напрузі працює швидше й більш критично. Він не займається зайвим. І це видно і в культурі, і в технологічних новинках України.

Щось подібне до такого пресингу дедлайну, правда? Коли ми маємо обмеження, ми починаємо швидше відсікати зайве й концентруватися на найважливішому.

Так, ти гарно це сказала.

‍Розкажи ще про візуальні проєкти.

Останньою найбільшою виставкою була вже згадана «Стежте за цією миттю — як вона вібрує» в галереї Арсенал у Білостоці. Темою виставки була нафта як політичний чинник. Експонувалася прекрасна робота естонських художників «Газова труба» яка представляла Естонію на 11-й Міжнародній архітектурній виставці у Венеції (2008 р.). Проєкт «Газова труба», створений архітекторами Маар’єю Каск і Ральфом Лооке, художницею Нееме Кюльм і кураторкою Інгрід Рууді, поєднував німецький і російський павільйони натурального маcштабу трубопроводом. Робота супроводжувалася есе про філософські, політичні та екологічні аспекти торгівлі нафтою.

Візуальними домінантами була робота неймовірного українського скульптора Івана Валентина Задорожного, автора інтер'єру до ресторану «Братина» в колишньому готелі «Дніпро», яка відсилала до теми праслов'янських богів. Я щаслива, що на виставці були роботи Лади Наконечної та Каті Лібкінд, які рефлексували на тему візуальної культури, що формується академією, реалізмом і безрефлексійними візуальними схемами. Катя створила акти людей без кінцівок, яких брала з порнографічних фільмів. Ці роботи стосувалися колективного підсвідомого сприйняття сексуальності в Україні. Як змінюється сексуальність людей, коли вони втрачають кінцівки? Я також показала роботи Дениса Панкратова, Івана Мельничука, Єви Зажицької та Ярослава Футимського, Миколая Смочинського та Олега Калашнікова, Петера Валька, Ліліани Зейц та Анни Щербини. 

Понад два роки на запрошення Марціна Гамкала і міста Ґданськ я творила програму «Вільне слово» в межах проєкту «Ґданськ — місто літератури». Вона є багатовимірною з акцентом на дискусії, але було також багато важливих інтервенцій українських художниць і художників. 

Назва програми «Вільне слово» відсилає до Будинку слова в Харкові. Нашим основним партнером є Харківський літературний музей, який займається інтелектуальною спадщиною авторів 1930-х років, які мешкали в Будинку слова і були масово розстріляні в 1937 році під час сталінських репресій. Сам Будинок слова знову потрапив під обстріл на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Саме цей Дім у поєднанні з важливим для Ґданська епітетом «вільний», дав назву програмі «Вільне слово». 

Особливої уваги заслуговує мурал Володимира Кузнєцова під назвою «Транзит», що змінив атмосферу колишнього простору російського центру культури і науки, якому не продовжили договір про оренду з початком повномасштабного вторгнення в Україну і віддали на рефлексії на тему війни.

Нам вдалося працювати з неймовірною кількістю українських художниць і художників дуже високого рівня. Нашими гостями були Алевтина Кахідзе, Володимир Кузнєцов, Танцлабораторіум у складі Лариси Венедиктової, Мар'яни Матвійчук, Олександра Лебедєва. У нас був Ярослав Футимський, Станіслав Турина, Катя Лібкінд, Катерина Бадянова, Олександр Бурлака, Іван Мельничук, Інга Леві, Микита Кадан, Іван Світличний, Лєра Полянськова, Іванка Козаченко, Андрій Достлєв, а також літератори і письменниці: Сергій Жадан, Галина Крук, Костянтин Москалець, Богдана Матіяш, Юрій Андрухович, Ія Ківа. Приїжджала критикиня Катерина Яковленко, кінематографісти Роман Бондарчук і Дар'я Аверченко, які показували «Українських шерифів». Були концерти Карбідо і Гайдамаків, а також Алли Загайкевич.

Серед наших гостей були також Єва Зажицька, Анета Шилак, Джесіка Зихович, Пьотр Марецький, Томаш Шершень, Мацєй Пьотровський, Пьотр Вижиковський, а також діячі культури з Чехії, Німеччини, США та Угорщини. 

Інтенсивна програма на перетині візуального, літературного з трьома подіями на місяць, дискусіями про те як образ України, війна та російські злочини осмислюються українською культурою. А закінчую я цей рік у Національному художньому музеї України. 19 грудня ми разом із співкураторками Національного художнього музею України Анною Алієвою, Тетяною Жмурко та Дариною Якимовою відкрили виставку  «РЕП. Історія» групи Р.Е.П. (Революційний експериментальний простір: Леся Хоменко, Ксенія Гнилицька, Микита Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, Лада Наконечна). Все вдалося, попри відключення електроенергії та прильоти. В Україні співпрацюю також з Харківським літературним музеєм.

Якщо говорити про промоцію української культури в Польщі, чи, на твою думку, потрібно робити щось для так званої масової аудиторії?

Мене просто бісить інфантилізація культури. На цьому базувалася радянська культурна політика, яка мала на меті сформувати публіку, що не думає. Культура — це те, що, навпаки, має навчати нас бути відповідальними громадянами, які критично думають. Україна склала цей іспит. Те, що Україна захищає себе і Європу — це також наслідок дуже складного культурного процесу, у якому люди не дозволили себе інфантилізувати й трактувати як масу.

Я вірю в те, що багато людей разом — це не юрба, а особистості. І не потрібно створювати якийсь колективний інфантильний посил

У публічному просторі також має бути місце для розваг, але я переконана, що вони  не мають сприяти отупінню. 

Твій фокус — це візуальне мистецтво й література. А які у тебе відносини з театром і музикою?

Зараз мені цікавий розвиток ветеранського театру, коли люди використовують досвід, набутий на війні, щоб формулювати певні тези у сфері культури. Тепер безліч людей просто вирвана з мистецької сцени, і вони перебувають на фронті. Але так само багато людей вирвано з інших професійних середовищ, і вони також на фронті. Є різні підходи й різні фокуси.

Щодо театру: колись я брала участь у проєкті «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi), який створили Йоанна Віховська та Аґата Сівяк. Завдяки цьому проєкту можна було побачити пропозиції з різних куточків України.

Неймовірно цікавим є момент активізації українського театру, коли зникає бажання повторювати народні, чи радянські схеми, а натомість з’являється прагнення входити в контакт із власним досвідом і переосмислювати історію України

Мене найбільше цікавлять роботи Лариси Венедиктової, а також Олени Апчел, Максима Курочкіна, Вікторії Миронюк, Діми Левицького. Варто  відзначити покійну Світлану Олешко та її виставу «Харків! Харків!». Розу Саркісян та Fucking Truffaut / Bliadski Circus Queelektyw. Але, щоб розуміти динаміку театру, треба брати в ньому участь, бути на місці. Я приїжджаю в Україну раз на два місяці. Що я встигну подивитися? Доволі регулярно дивлюся відкриті покази студенток і студентів Лариси Венедиктової в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв.

Музику я просто слухаю. Мені подобаються сучасні експерименти, але для цього теж потрібні живі концерти. Швидше піду на концерт, ніж свідомо вмикну музику. 

А що саме любиш?

Музика вимагає часу, щоб її слухати. Я займаюся трохи іншим. Якщо їду машиною з одного пункту в інший, просто вмикаю радіо.

А коли працюєш, то потребуєш тиші?

Так. А працюю я постійно. Для мене важливе спілкування з друзями. Вони підкидають мені якісь треки, я їх слухаю, але не запам'ятовую. Проте мені цікава також українська альтернативна сцена, сучасні композитори, яких я знаю ще з київських часів: Іван Світличний і круг Фотінуса, Алла Загайкевич, Олексій Шмурак, Опера Аперта, люблю те, що робить Томаш Сікора та Карбідо, народну музику, тужу за Данилом Перцовим. Жадана і Собаки не можу не згадати, тому що люблю Сергія і розумію, що музика це важлива для нього експресія, ну і підспівую: «Квітнуть мальви на маминому ганку». Не можу натомість слухати сентиментальну музику.

Українська мережа ISEI, яка спеціалізується на косметиці з Південної Кореї, Японії та європейських б’юті-брендах, нещодавно відкрила свій перший магазин у Варшаві. Для старту обрали ТЦ «Atrium Targówek». У відкриття нового торговельного майданчика інвестували $200 тисяч. Магазин площею 70 м² наразі найбільший у мережі.  На окупність планують вийти упродовж трьох років.

Відкриттю ISEI у Польщі передувала робота із вивчення місцевого ринку, потреб споживачів, адаптація пропозицій та маркетингових стратегій до культурних особливостей польських покупців. Хоча акцент робили також на українців. Довід є, і він чималий — ISEI як мережа дієвої косметики сегменту «середній+» має понад сотню магазинів в Україні.

До кінця 2025 року компанія планує відкриття ще декількох магазинів ISEI (орієнтовно – 2-3) в інших великих польських містах й утворення мережі. Першочергово кількість нових магазинів залежатиме від важливих для компанії показників: це мають бути просторі приміщення необхідної площі. Загалом же ISEI уже активно шукає нові приміщення під магазини у Варшаві, а також комерційне приміщення у Празі. У результаті торговельні площі з корейською косметикою відкриються у кожному великому місті Польщі.

Такими чином закладуть підвалини для майбутнього масштабування по всій Європі. А вже протягом двох років європейську мережу азійської косметики (на полицях магазинів якої, до слова, є й українські бренди) планують розширити до 50-ти магазинів. 

ISEI увійшли на польський ринок доволі впевнено і комфортно. Не останню роль у цьому зіграли консультації СЕО маркетингової компанії Unica 13 Макса Вельча. Українські ритейлери, які заходять на польський ринок, саме у нього отримують консультації з позиціонування й просування свого продукту на місцевому ринку. Відповідно до вимог і потреб ринку, ISEI довелося переглянути асортимент продукції, адже в Польщі існують обмеження на ввіз деяких косметичних товарів.

Перш, ніж заходити на ринок Польщі, його варто вивчити, кажуть в ISEI. Приміром, корейська і японська косметика з’явилася і стала популярною тут порівняно недавно. Польські жінки дуже традиційні й навіть патріотичні у виборі продукції. Для них засіб, на якому написано «виготовлено у Польщі», автоматично розміщений на кілька щаблів вище і його охочіше купуватимуть. 

Раніше глянцеві журнали, які у Польщі читають і до думки яких прислухаються, писали, що не всі корейські й азійські засоби відповідають стандартам, деякі не варто купувати й використовувати. Це спровокувало певну недовіру до корейської косметики загалом. Утім, свою справу зробив ТікТок. Модні блогери, які популяризували креми із равликового слизу, маски «з вугіллям» або патчі під очі «з бамбуком», підігріли інтерес до цієї косметики. І ось уже й польські жінки охоче купують засоби MISSHA, Cosrx, Beauty of Joseon, SKIN1004. Єдине, у Польщі поки не надто активно користуються кремами для відбілювання шкіри, дуже популярними у Кореї та Японії, бо не вважають відтінок шкіри за щось, що потребує виправлення. Або ж це поки що не у тренді.

Про вихід на польський ринок, баланс у бізнесі, а також жіноче лідерство говоримо із засновницею і власницею міжнародної косметичної компанії та мережі косметики ISEI Ануш Товмасян, експерткою із б’юті-ритейлу з 10-річним досвідом ведення бізнесу.

Про усвідомлення себе лідеркою

Лідерство — це вроджена якість. Є люди, які «ведуть». Це вони у студентські роки пишуть сценарії, грають у КВК, щось вигадують. А є — вроджені виконавці, й нічого поганого, якщо лідерських якостей у них немає.

Найкраще, якщо керівник одночасно є й лідером. Коли люди до тебе прислухаються, управляти компанією значно легше. Утім, може бути й так, що керівник — це лишень менеджер, який вміє ставити задачі, відстежувати їхнє виконання, а лідером у той час може бути хтось інший.

У жіночому лідерстві є багато викликів. Коли я була молодшою, то більше вірила у те, що казали інші, аніж у те, чого насправді хотіла – я так вихована, що мала б прислухатися. Потім це доводилося виправляти, втрачався час. Зараз я слухаю різні думки, але рішення ухвалюю самостійно. 

Для себе я придумала кілька власних правил: ухвалювати рішення лише на основі цифр, залишатися чесною із собою, уміти обмірковувати та робити крок назад, коли це необхідно, не боятися змін і довіряти своєму чуттю.

Про «своїх людей» у бізнесі

Не треба боятися брати в команду людей, які сильніші за тебе. Інакше це означатиме недовгостроковий курс. В якийсь момент ти зупинишся, бо не зможеш бути найрозумнішою. Якщо ти класна маркетологиня, бери в команду фінансиста, який буде рахувати, і слухай його. Це про масштабне мислення.

Інший момент: на співбесіду приходить кандидат із дуже хорошим резюме. І він тобі розповідає щось дуже розумне. Ти нічого не розумієш із того, що він розповідає, але думаєш: «Нехай він у мене працює». І ось він починає працювати — і так само, як незрозуміло розповідав на співбесіді, так само незрозуміло працює. І ти не знаєш, як із ним комунікувати. Ніколи не треба наймати за красивим резюме.

Важливо добирати в команду спеціалістів, яким можна довіряти

В ISEI є люди, які займаються закупками товару. Якщо їм не довіряти, я б робила багато роботи. От приходить людина, починає працювати. І ти одразу ж у перший місяць бачиш, чи вона розуміє, що треба робити. Все — відпускай, і дай можливість купувати, десь зробити помилку. Але помилок теж має бути певна кількість. 

Я ніколи не зможу поставити керівником компанії людину, на якій все зав’язано. Я ризикую, що після її звільнення команда розсиплеться і не буде, з ким працювати. Інший приклад: керівник підбирає спеціалістів, які можуть працювати і без нього. Але якщо він гратиме роль «весільного генерала», це теж недобре. Має бути баланс.

Про стереотипи щодо жіночого лідерства

Жінкам організовувати бізнес важче, бо в суспільстві навколо жіночого лідерства існує чимало стереотипів. Людям простіше сказати, що «в неї просто нема особистого життя, тому вона дзвонить і каже: робіть так і так».

Ключова порада тут — вірити у себе. Бо що б там хто не казав, якщо ти щось робиш, вчишся, розумієш — то в тебе виходить. А повага приходить до тих, в кого виходить.

В Україні є чимало стереотипів щодо жінок-керівників, віку, декретної відпустки і багато інших. Єдина формула, як із цим боротися, — працювати над собою

А також брати своїх людей — у команду, в партнерство, оточувати себе тими, хто тебе цінує. Найкраще робити те, що любиш, і любити те, що робиш. І це у висновку дасть результат.  

Про вихід на ринок Польщі

Ми називали ISEI міжнародною компанією ще в 2017 році. Спочатку це була моя мрія, яку підхопила команда. У 2022 році у нас з’явилася можливість зайнятися її втіленням. Я їздила містами Європи, заходила у торгові центри, дивилася, що там відбувається. Зважала, у яких країнах жінки більш доглянуті, в яких — менш. Спілкувалася з українцями, які живуть у тих країнах. Запитувала, чи місцеві цікавляться косметикою. Дивилися, чи є на ринку корейська косметика. 

Щоб відкрити успішний бізнес за кордоном, треба знати ринок, розуміти кінцевого споживача. Команда менеджменту певний час має досліджувати ринок

Що стало помічним у відкритті бізнесу в Польщі? Перш ніж робити якісь кроки і висновки, було вирішено укладати рішення лише на основі цифр. Адже українки можуть віддавати перевагу одним засобам, а польки — іншим. Наша схожість може ввести в оману, а статистика натомість не дасть помилитися.

Згодилося вміння рефлексувати та робити крок назад, коли це необхідно. Це стосувалося якихось наших швидких рішень, пов'язаних із відкриттям локації, які у Польщі відбуваються повільніше. 

Виходячи на ринок іншої держави, дуже важливо не боятись змін та довіряти своїм інстинктам

Для дослідження польського ринку на початку року ми почали запускати тестові онлайн-платформи — магазини із нашою продукцією. Це маркетинговий інструмент для вивчення попиту. Як це працює? Покупець може перейти на сторінку магазину, оглянути запропоновані засоби, сформувати кошик покупок, щось додати у вибране. Магазин працював у тестовому режимі, без можливості купити товар. Таким чином ми досліджували, яка саме косметика користується попитом у Польщі. 

Але ми могли бачити, чи є зацікавлення, чи узагалі хтось хоче купувати на цьому ринку. Ми витрачали на рекламу, контент-менеджмент і дивилися, чи є ліди (види звернень від потенційних клієнтів: дзвінки, заявки на сайті, у соцмережах чи месенджерах, листи. — Авт.). 

Польща виявилася тією країною, де зацікавленість нашою продукцією була найбільшою. Тож ми заснували логістичний центр, влітку відкрили інтернет-магазин і почали тут продавати. Коли ми відкрилися у Варшаві, я боялася, що в український магазин ніхто не буде заходити. Або ж заходитимуть, дивитимуться і виходитимуть. Зараз гарна новина у тому, що в ISEI купують — і показники хороші. Попит на косметику є, і це надихає. 

Про те, як почати бізнес

Коли започатковуєш власний бізнес, дуже важливо бути чесним із собою. Треба відверто відповісти на питання, чи подобається тобі те, що ти робиш? Чи є це метою життя? Чи це близьке до твого призначення? І чи виходить у тебе?

Якщо «так» — рухатися вперед. Якщо «ні» — рефлексувати і не боятися вчасно зупинитися, змінити траєкторію курсу

Дуже важливо спілкуватися з людьми, у яких усе вийшло, і в яких є амбітніші цілі. Порібно читати книжки і розвивати у собі helicopter view («вертолітний погляд» у бізнесі, бачення усієї картини. — Авт.).   

Важливо витрачати час на вартісні речі. Ми можемо годину витратити на щось, що дасть нам Х2 (стратегія подвоєння прибутку в бізнесі. — Авт.), або на те, що дасть лише +10%. І якщо ти чітко знаєш, яка у тебе ціль, фокусуєшся на ній, витрачаєш годину на перше, — досягнеш успіху. 

Про непопулярні рішення

Будувати роботу команди лише на схваленні не можна. Інакше ми постійно будемо залежати від схвалення, а відтак — не зможемо ухвалювати рішення. Але й відкидати його не можна. Керівника десь хвалить інший керівник, клієнт, який купує, твоя команда — і це теж частина схвалення. 

Була ситуація, коли я розуміла, що масштаби, до котрих ми ідемо, і готовність команди — непорівнянні. І тоді було ухвалене непопулярне рішення — залучити у компанію нових людей. Було багато некомфортних змін. Якась частина команди змогла рухатися далі, а якась — ні.  

Іноді ти ухвалюєш непопулярні рішення, які ніхто не схвалить, але які в довгостроковій перспективі принесуть результат

Про передавання відповідальності

Я психологічно рік готувалася до виходу з «операційки» (передача контролю бізнес-процесів, ведення звітів, розподілу командних ресурсів та інших функцій керівника від власника до найнятого СЕО. Рік тому СЕО компанії ISEI став Костянтин Доронін. — Авт.). 

Досі, коли стається кризова ситуація — чи то повномасштабне вторгнення, чи то відкриття магазину в Польщі, — мені одразу хочеться включитися. Оце робимо так, оце — отак, а потім біжимо туди.

Мій керівник слухає, погоджується, а наступного дня бачимо, що він все вирішив інакше — набагато легше і простіше. І я ловлю себе на тому, що треба вміти відпускати. Це психологічно важко, як і делегування, бо треба віддати контроль.

Але цьому треба вчитись і бути готовим до змін. Адже розміри компанії завжди залежать від масштабу мислення власника і керівника. Якщо ми розвиваємося і працюємо над собою, компанія теж буде розвиватися. 

Всі фото: приватний архів

У Польщі за кермо не можна навіть після келиха вина

Якщо в інших країнах Євросоюзу, таких як Литва, Німеччина чи Франція, можна сісти за кермо після келиха вина, шампанського чи кухля пива, то у Польщі це неприпустимо. Згідно з польським законодавством, результат від 0,2 до 0,5 проміле розцінюється як порушення, а перевищення позначки 0,5 проміле карається позбавленням волі на строк до 3 років. Обидва випадки передбачають заборону на керування авто.

0,2 проміле в крові — це дуже низький показник, і прилад покаже такий рівень вже після пляшки неміцного пива або келиха сухого вина протягом кількох годин після вживання. Тут результат залежить від стану організму, а також чи було спиртне випито натщесерце чи після їжі. 

Сьогодні на дорогах Польщі поліція має право перевіряти тверезість водіїв без пояснення причин, відповідно до art. 129 Kodeksu drogowego. Однак водій може відмовитися пройти миттєву перевірку алкотестером, якщо він має проблеми з дихальною системою, наприклад, астму або бронхіт. У такому разі поліцейські мають право запропонувати водієві здати аналіз крові, від якого відмовитись не можна. У разі відмови водія, поліція має право застосувати силу та примусово доставити його на аналіз.

Цей метод вимагає часу, адже передбачає оформлення протоколу, супровід водія до лабораторії, очікування своєї черги тощо. Тому іноді його використовують ті, хто не впевнений, чи вже тверезий. Можна виграти час та шанс знизити концентрацію алкоголю в крові, щоб понести менш суворе покарання.

Але якщо сталася ДТП, де є постраждалі чи загиблі, перевірка на тверезість є обов'язковою, і тут вже немає місця для дискусій. Перевіряти у такому разі будуть усіх учасників дорожньо-транспортної пригоди. Навіть якщо аварія сталася не з вашої вини, але у вас виявиться алкоголь у крові, ви також стаєте винним і відповідатимете за наслідки.

Яке покарання і який штраф за водіння у нетверезому стані в Польщі? 

Нетверезим станом вважається концентрація 0,2-0,5 проміле (0,1-0,25 мг алкоголю на 1 дм3 повітря, що видихається). У Польщі це є правопорушенням та передбачає:

• штраф від 2500 до 30000 злотих, або позбавлення волі на строк до 30 днів;
• заборона на керування автомобілем від 6 місяців до 3 років;
• 15 штрафних балів.

Якщо в крові водія понад 0,5 проміле алкоголю (понад 0,25 мг алкоголю на 1 дм3 повітря, що видихається), це класифікується як стан сп'яніння та є злочином з більш суворим покаранням:

• штраф від 5000 до 60000 злотих, обмеження або позбавлення волі;
• заборона водіння від 1 до 15 років;
• 15 штрафних балів;
• також розглядається довічне позбавлення прав, якщо у водія були серйозні порушення до цього інциденту або сталася смертельна аварія з вини п'яного водія. 

Чи конфіскують автомобіль за керування у стані сп'яніння?

З 14 березня 2024 року у Польщі набули чинності нові зміни у правилах дорожнього руху, згідно з якими конфіскація автомобіля у водія можлива за наявності 1,5 проміле, навіть без участі у ДТП.

Втратити авто можна і за 0,5 проміле алкоголю в крові — у разі ДТП, незалежно від його серйозності. 

Чи можна відновити права після покарання за водіння у нетверезому стані?

Все залежить від того, які наслідки мало правопорушення, чи це злочин чи провина, а також від рішення суду.

Крім цього, будь-який алкотестер може помилятися та давати збій. Якщо є сумніви в результаті, ви маєте право попросити провести офіцера провести повторний тест: якщо два наступні виміри покажуть тверезість, поліцейський повинен вважати, що водій тверезий.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6752064d2b6742f3d9c5e4ed_shutterstock_1900256125.avif">«Читайте також:Що робити, якщо у вас викрали автомобіль у Польщі? Алгоритм дій»</span>