Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Ціна патріотизму»: виставка відомої польської фотографки про життя гуцулів під час війни
Фотографії Малґожати Смєшек посіли друге місце на всепольському конкурсі Grand Press Photo 2024. На них видно, як змінилося з війною життя людей на Заході України. Замість розмальовувати писанки, люди напередодні Великодня зустрічають живим коридором загиблого воїна. Виставка працює у галереї «Добро» в Ольштині та на станції метро Віляновська у Варшаві до 16 червня
Колекція світлин Малґожати Смєшек, яку презентують в Ольштині й у Варшаві — це низка історій про стійкість, жертовність і глибоку любов до своєї країни мешканців заходу України, які платять життями за свободу. Мирне, ідилічне життя гуцульських сіл раптово зруйнувала жорстока дійсність війни. Бо вона, війна, не тільки там, де бойові дії.
На головній фотографії виставки — пані Ганна, яка на Великдень нарешті дочекалася дзвінка від сина з фронту. Юрію 25 років. Він захищає Україну на Донецькому напрямку. Жінка живе за сотні кілометрів від зони бойових дій в селі біля румунського кордону. Але кожний день і кожну ніч її життя російські окупанти перетворили на пекло.
«Рік тому я вперше привезла в це село гуманітарну допомогу. Мене запросили на святковий обід. І в цей час подзвонив військовослужбовець Юрій із Бахмута, щоб привітати маму й сестру з Великоднем. Він сказав, що довго не було зв’язку через масштабні обстріли. Розповідав про загиблих і поранених мирних людей та побратимів з фронту, про зруйновані будинки, автомобілі, які горіли прямо під час нашої розмови.
Я теж, як і його мама й сестра, була дуже засмучена, слухаючи цю жахливу розповідь. Але раптом згадала — я ж фотографка — і швидко зробила кілька світлин. Я хотіла задокументувати цей момент, щоб якомога більше людей також відчули нестерпний біль матері, яка чекає сина з війни», — розповідає Sestry авторка фотографій Малґожата Смєшек (Małgorzata Smieszek).
Світлини Малґожати Смєшек посіли друге місце на всепольському конкурсі Grand Press Photo 2024 у номінації Current events (актуальні події).
На світлинах видно, як змінилося життя людей в гуцульських селах під час війни. Замість розмальовувати писанки, пекти паски чи вишивати, люди напередодні Великодня допомагають організовувати черговий похорон та зустрічають живим коридором загиблого військовослужбовця.
На фото, яке запам’ятовується назавжди, — дві сестри Катя й Аня. Їхній батько загинув на фронті рік тому. Дівчата досі не можуть пережити втрату й перенаправляють свій гнів на матір. Вони не розуміють, чому саме ЇХНІЙ тато загинув. Винуватять і самих себе, і маму. Пані Малгожата досі спілкується з цими дітьми. Хоче запросити їх до Польщі на канікули.
Польський волонтер Войцех Бжозко прийшов відвідати виставку разом з дружиною та донькою. Сказав, що на одній зі світлин (головне фото — Ред.) зображена його подруга Тетяна Палійчук із села Бистрець Івано-Франківської області.
«Тетяна надає психологічну підтримку дітям-переселенцям із зони бойових дій, збирає допомогу для армії. Її брати зараз на війні. Я прийшов на цей захід у вишиванці, яку для мене вишила мама Тетяни. Ми разом із волонтером Пйотрем Палінським із Ольштина возили в Україну гуманітарну допомогу для дитячого будинку, лікарень, шкіл. І зараз допомагаємо, чим можемо. Один із останніх запитів від Тетяни — дрон для бригади, де служать її брати. Серед наших друзів організували збірку. Купили й надіслали «Новою поштою», — розповів Войцех Бжозко.
За словами голови Ольштинського відділу об’єднання українців у Польщі Степана Мігуса, такі документальні фотопроєкти показують полякам, наскільки великою є загроза, що Україна як держава може зникнути. І тоді негативні наслідки російської агресії відчують країни-сусіди.
«Ситуація з обмеженою кількістю зброї на фронті показала, що українські війська стримують ворожий наступ лише на героїзмі. Запізнення допомоги від США, слова президента Чехії про те, що наївно було б говорити, що Україні вдасться повернути окуповані території, можуть свідчити, що на Україну будуть тиснути, щоб вона поступилася територіями. І це буде величезна помилка. Доленосна для всієї Європи», — впевнений Степан Мігус.
Журналістка, редакторка Миколаївської філії Національної суспільної телерадіокомпанії України. Авторка теле- й радіопрограм, сюжетів, статей на воєнну, екологічну, культурну, соціальну та європейську тематику. Публікувалась в газеті української діаспори в Польщі «Наше слово», на всеукраїнських сайтах «Євроінтеграційний портал» Офісу віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Українського кризового медіацентру. Учасниця міжнародних навчальних програм для журналістів: Deutsche Welle Akademie, Media Neighbourhood (BBC Media Action), Thomson Foundation та інших. Співорганізаторка низки заходів, тренінгів: освітніх й культурних проєктів для біженців в Польщі, що реалізовують Caritas, Федерація громадських організацій FOSa; «Culture Helps / Культура допомагає», які реалізовують Osvita (UA) та Zusa (DE). Співавторка книги «Серце, що віддане людям» про історію півдня України. Публікувала статті на воєнну тематику в книгах «Війна в Україні. Київ — Варшава: разом до перемоги» (Польща, 2022), «Екологічні читання: Збережемо для нащадків» (Україна, 2022).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?! Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили кількох українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, перша зупинка — Німеччина, де перебуває найбільше українських біженок.<frame>
Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.
15 сигарет на день або почуватися самотньою
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) оголосила самотність глобальною загрозою для здоров'я. Її вплив рівноцінний викурюванню 15 сигарет на день. Йдеться не про свідоме бажання соло-подорожі, чи мандрівки упродовж життя, а коли бути наодинці не є власним вибором.
Більшість жінок, з якими спілкувалися Sestry.eu, зауважують, що в Україні виникають проблеми із соціалізацією, якщо дівчина не має партнера, чи власної родини, адже їх рідше запрошують в компанії з парами
— У мене була подруга дитинства, яка завжди запрошувала мене відзначити день народження вдвох в кав’ярні, або ж приносила пригощання на роботу, а в соцмережах ділилася фото великих виїздів «на шашлики», — згадує одна з героїнь циклу, 41-річна Галина. — Якось я запитала її, чому мене не запрошує туди. Відповідь вразила: бо там всі сімейні, а ти розлучена, нам буде некомфортно з тобою, тобі — з нами.
Ще одна крайність, коли самотніх жінок намагалися «сватати» без їхньої згоди за будь-кого.
— Якось подруга запросила до себе змовницьким тоном, — ділиться 35-річна Оксана, — я з чистою душею пішла, а там… «кавалер». Для розуміння ситуації, я захистила дисертацію, викладаю у вищому навчальному закладі, маю власну квартиру, машину, багато подорожую, коло інтересів — академічне, а «кавалер» через слово матюкався, розповідав, скільки віскі за раз може випити, шкарпетка з діркою. Згодом дізналася, що моя подруга та її чоловік розповіли йому, що я настільки зневірилася знайти свою половину, що стрибну на шию першому-ліпшому. Не могла «відбитися» від нього місяцями, бо він подумки вже «жив у моїй квартирі», «продав мою нікчемну KIA та купив надійного жеребця» та «навчив мене, нарешті, як це — бути справжньою жінкою».
«Мамині черешні» та смачний борщ
У деяких жінок не склалося в Україні з пошуком партнера не лише в реальному житті, а й на різноманітних сайтах знайомств. Жінки пояснюють це різними причинами: короткий термін перебування на сайтах знайомств через страх зустріти знайомих, завищені вимоги до жінок з боку чоловіків, «вигорання» після тривалого безрезультатного пошуку партнерів та банальну демографічну кризу. Статистика свідчить, що у 2021 році на 1000 українських жінок припадало 900 чоловіків, частина з яких, так звані, «мамині черешні». Що ж це таке? 48-річна киянка Світлана Максимець, яка у Facebook-блозі розповідає історії свого перебування на українському тіндері, називає так дорослих безпомічних чоловіків, які хочуть від жінки тільки борщу і сексу. Зазначає, що борщу більше та одразу.
«Війна внесла корективи, тепер там багато військових, які хочуть або кохання на все життя, або сексу на одну ніч. Є «сексуальні гіганти», які обіцяють палкий секс на першому побаченні. Однак їхні обіцянки складаються з переповідання побаченого на порносайтах, насправді ж їхній практичний секс-досвід дуже незначний. Там є красені з перекаченими біцепсами і кубиками пресу, які не вилазять зі спортзалів, але бояться спілкуватися з однолітками. Тому шукають дорослу жінку-мілфу, яка навчить кохатися та спілкуватися. Я поки що не зустріла свою людину, однак маю купу цікавих знайомств та статистику від подруг. На кожні дев'ять розчарувань від онлайн-знайомств в Україні припадає одна зворушлива та красива історія кохання», — зізнається Світлана.
Локальний тіндер VS європейський
Більшість жінок, які знайшли за кордоном свою людину, тривалий час були самотніми й не думали, що когось зустрінуть. Як і не планували переїзд за кордон, якби не війна.
Можна узагальнити та виділити болдом те, шо героїні циклу статей онлайн-знайомства найчастіше згадують про свободу бути собою. Люди всюди різні, розповідатимуть вони, однак якщо вивести якісь загальні відмінності, то відчувають більше рівноправ’я, поваги до чужих особистих кордонів, вміння домовлятися про все чіткими словами, а не натяками.
В Європі популярні міжнародні додатки та сайти для знайомств, такі як Tinder, Bumble, OkCupid, а також місцеві платформи, які часто є платними для жінок та чоловіків, сайти знайомств з інтеграцією соціальних мереж, відеочатів.
Люди тут відчувають менше соціального тиску щодо сімейного стану та набагато простіше обговорюють теми стосунків у різних форматах: бути в парі, жити гостьовим шлюбом, залишатися самотніми та бездітними
Саме це спонукало українок почати шукати собі пару в країні тимчасового перебування.
На захист українських чоловіків варто сказати, що вони так само страждають від нав’язаних традиційних стереотипів про стосунки у парі та загальноприйнятих стандартів краси. Хоча статистично чоловіків в Україні менше, ніж жінок, дані Census Bureau за 2016 рік (пізнішої статистики, на жаль, ми не знайшли) стверджують, в усіх вікових групах від 18 до 64 років — чоловіків-одинаків в Україні більше, ніж жінок в середньому на 5,9%. Більше 637 тисяч українських чоловіків жодного разу не вступали в офіційний шлюб. Самотніх жінок більше лише у віковій групі 75+ років.
Німеччина: без стереотипів та з повагою
Стереотип, що німці дуже люблять працювати та буквально живуть на роботі, на практиці виявився не таким вже стереотипом, стверджують співрозмовниці Sestry.eu. На робочому місці вони зосереджені на процесах, у близьке коло пускають людей, які перевірені роками, часто це контакти зі школи, студентських років. Українки кажуть, що на вулицях часто бачать красенів-чоловіків, але от у додатку для знайомств вони не зустрічаються. Частіше там сидять такі ж емігранти, біженці як українки. Вони активно користуються онлайн-додатками для знайомства, оскільки це збільшує потенційне коло партнерок для побачень, одноразових зустрічей та побудови тривалих стосунків.
— Я маю досвід зустрічей з трьома категоріями чоловіків: українці, африканці, і тепер німці, — розповідає 42-річна Світлана (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), — я жінка плюс-сайз та українські чоловіки часто висловлювали бажання бачити поруч партнерку стандартного розміру. Навіть якщо я виявляла ініціативу, то вкрай рідко отримувала взаємну симпатію. В Україні зустрічалася з африканцями. У них взагалі не було якихось стереотипних уявлень про зовнішність. Кожен з них міг похвалитися чимось, крім «носіння штанів»: один готував дуже класно, другий був відомим діджеєм.
Німці, розповідає Світлана, також менше зосереджені на зовнішності партнерки. Німкені досить високого зросту, мають міцну статуру, чимало жінок носять європейський 48-50 розмір одягу
Світлана думає, що німці звикли до такого типажу краси. Тут підтримується різноманіття: на подіумі, на плакатах, серед манекенів в торгівельних центрах є моделі різного розміру, кольору шкіри. Це нормалізує те, що люди можуть бути різними, і всі вони нормальні. Ніхто не очікує від жінки 40+, що вона буде виглядати як підліток.
— Десятиліттями німці виховувалися в суспільстві, яке акцентувало увагу на антибулінгових та антидискримінаційних кампаніях, — продовжує Світлана, — звісно, кожен має свої уподобання та смаки, але коли суспільство з усіх боків не тисне «стандартами краси та життя», виявляється, що твої персональні смаки можуть відрізнятися від умовно загальноприйнятих.
Разом з тим, в німецькому суспільстві дуже важливим є рівноправ'я, яке важко сприймається українками. Мова йде не лише про рахунки в кафе навпіл, а й про ініціативу для зустрічей, спілкування, навіть перших дотиків та домовленості про інтимні стосунки.
Жінки діляться, що з німцями можна безкінечно підтримувати ввічливу розмову, але так і не зустрітися в реальності.
— Перший крок все ж переважно за чоловіками, — говорить Світлана, — однак далі стосунки — це пінг-понг. Він запросив на каву, наступного разу запрошуєш ти. Знаю історії, коли чоловіки запитували, чи можуть вони обійняти жінку, взяти її за руку, покласти руку на талію, поцілувати. Німці — не ті люди, які мають неприборканий «гарячий темперамент. Вони вміють поважати кордони, досить ввічливі, цікавляться особистістю, а не лише тілом. Це дуже імпонує.
Якщо чоловік пише, що він шукає жінку для проведення ночей разом, для спільних подорожей, то саме це він має на увазі. Не варто думати, що його можна так захопити собою, що він завтра подарує тобі каблучку. Переважно, такого не станеться. Наша героїня Світлана поки що у пошуках свого постійного партнера, але, загалом, у побаченнях дефіциту не відчуває.
За бензин платимо навпіл, але їдемо комфортно та акуратно
Багато жінок, які спілкуються з німцями на сайтах знайомств, кажуть, що їм дуже бракує тут ініціативи з боку чоловіків. Вони виховувалися в іншій культурній парадигмі. Часто це змушує їх сумніватися у власній привабливості.
39-річнаукраїнкаВероніка(ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.) пояснює цю культурну різницю. Кілька десятиліть тому німкені жили в дуже патріархальному суспільстві. Від волі чоловіка залежало, чи може жінка вийти з дому, отримувати зарплатню, подорожувати, володіти майном тощо.
Німкені дуже важко виборювали свої права, тому сьогодні жіноча ініціатива проти будь-якого їхнього згортання. Навпаки, вони хочуть добитися більших прав
Веронікадо повномасштабного вторгнення чотири роки була розлучена, самостійно виховувала двох дітей. Тривалий час намагалася відновити стосунки з коханням юності. Однак чоловік з’являвся та зникав без пояснень та попереджень. Після одного з таких зникнень, вона вирішила зареєструватися в додатку для знайомств на Facebook.
— Я не розглядала Німеччину для тривалого життя, тож шукала тут когось україно- чи російськомовного. Було одне побачення з нашим хлопцем, але не склалося. Потім була взаємна симпатія з німцем, ми обмінялися контактами у Facebook, зайшла до нього на сторінку, а там перепости текстів з хейтом у бік мігрантів. Одразу пішов в бан. Взагалі, я проти довгого спілкування у додатку. Прошу обмінятися профільними сторінками в соцмережах. Потім була третя зустріч з чоловіком з сусіднього населеного пункту. Тепер ми з ним разом.
Вперше пара побачилася у кав'ярні. Чоловік спізнився, побачив її за скляною вітриною та хотів піти. Потім розповідав, що вона здалася йому занадто гарною, а себе не гідним її. Він теж розлучений, рік не міг з кимось побудувати стосунки, оскільки за німецькими мірками не є досить успішним, чи заможним. Всі його стосунки з німкенями закінчувалися «френдзоною».
Після першої зустрічі вони листувалися якийсь час, але на друге побачення чоловік Маргариту не запрошував. Це зробила вона. Він дуже зрадів, привіз термос з кавою і вони пішли гуляти в парк. І так, він просив у неї дозволу взяти її за руку та обійняти.
Маргарита розповідає, що наразі у них партнерські стосунки. Один раз на побаченні платить її партнер, інший раз — вона, деякі витрати вони ділять порівну.
— Для мене це нормально, бо я не шукала когось, хто буде мене утримувати, шукала людину, з якою мені буде комфортно. Мені подобається, що в його родині дуже теплі стосунки між усіма. Навіть розлучені батьки та їхні партнери товаришують, бо мають спільних дітей та онуків. Мій хлопець бере на себе обов'язки приготування вечері, бо я не дуже люблю готувати. Він дає відчуття, що я важлива. Наприклад, перед побаченням ґуґлив, які вони, українські жінки. Боявся, щоб не було міжкультурних конфузів.
Українка каже, що її партнер — звичайна людина, без великих статків. Коли почалася російсько-українська війна багато займався волонтерством, їздив на кордон, забирав у Німеччину українські родини. Вони мають спільні інтереси та хобі. Він гарно ставиться до своїх дітей від першого шлюбу, виконує батьківські обов'язки на рівні з колишньою дружиною, потоваришував з дітьми Маргарити.
Взагалі, в Німеччині абсолютно інше ставлення для дітей. Ніхто не засудить жінку, що вона, як часто кажуть в Україні «з причепом»
Якщо чоловік розлучений, але має дітей, це перше, що він вам повідомить. Багато хто навіть в анкету на сайті знайомств фото з дітьми ставить.
Спілкуватися спочатку їм заважав мовний бар'єр, тепер у жінки є мотивація вчити німецьку. Своє майбутнє вона бачить у двох країнах: Україні та Німеччині. Жінка максимально задоволена цими стосунками. Однак часто змушена виправдовуватися перед українськими подругами, чому гроші на бензин за спільну подорож вони з хлопцем ділять навпіл.
* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які можуть допомогти знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. Наступна зупинка — Франція.
Більшість українських фоторепортерок та фоторепортерів, за якими я стежу в соціальних мережах, документують події на фронті. Ти вирішила зробити інтимний проєкт у домівках жінок, які втратили близьких на війні. Як ти вийшла на героїнь «Alone»?
Кожен митець шукає свій спосіб розповісти про те, що відбувається в Україні. Тема самотніх жінок цікавила мене майже від початку війни, але я знала, що через те, що виховую доньку, на фронт не піду. Я довго думала, як показати самотність і тугу. З одного боку, хотілося, щоб фотографії були справжніми, природними, а з іншого — щоб це не були типові, позувальні портрети, як із кольорових журналів. Зустрічі вдома стали способом зробити це. Під час фотографування жінки самі спонтанно показували мені предмети, що залишилися від їхніх втрачених коханих. Зазвичай це були фотографії чоловіків або партнерів, братів, друзів, але також одяг та особисті речі, які викликали спогади, іноді несподівані жести. Ніколи не забуду, як Іванна притиснулася до уніформи. Я відчула, що це і є та зачіпка, на якій я буду будувати свою серію.
Людей, які не втратили нікого на фронті, стає все менше і менше. Ми вже опублікували багато текстів у журналі Sestry.eu про те, як важко говорити про війну з близькими. Фотоапарат — це привід сфотографувати на вулиці, але щоб увійти в чийсь дім, треба його переконати. Тобі це вдалося, і отримані фотографії є надзвичайно особистими.
Що мене здивувало, так це те, що всі ці жінки були дуже вдячні мені за можливість поділитися своєю історією. Багато з них зв'язалися зі мною після публікації фотографій і розповіли, наскільки це було важливим для них. Я була зворушена, коли одна з них сказала, що до цього моменту відчувала себе дуже самотньою, і що після фотографій, коли вона стежила за тим, як розвивався проєкт «Alone», самотність стала трохи більш стерпною.
Яка зустріч була особливо важливою для тебе?
Кожне життя важливе. Я вислухала багато історій, і всі вони для мене особливі. Звичайно, певні теми та жести, як-от перегляд фотографій, повторюються, багато жінок роблять татуювання, пов'язані з коханими, яких вони втратили. Однак історії, що стоять за цим, різні. Цікаво, що більшість жінок ніколи раніше не замислювалися про татуювання. Ангеліна з Дніпра витатуювала на пальці знак обручки, щоб нагадувати, що її чоловік завжди поруч.
Єва має на руці дату народження та смерті чоловіка. «Це допомагає мені жити з болем від його втрати», — сказала вона мені. Людмила має татуювання зі словами «Завжди поруч», які чоловік написав їй на аркуші паперу в блокноті, коли йшов на війну.
Усі вони пояснили мені, що татуювання допомагають їм фізично відчувати присутність коханих на своїй шкірі. З тієї ж причини вони зберігають їхні речі, форму, футболки, щоб пам'ятати запах.
У якому становищі опинилися жінки, які раптово залишилися самі через війну, на яку допомогу вони можуть розраховувати, як намагаються допомогти собі самі?
Жінки з маленьких сіл перебувають у складній ситуації. Вони не мають доступу до професійної допомоги, тому що в їхніх селах немає психолога. Але мене здивувало не це. Деякі з героїнь фотографій розповідали, що їх не розуміють і бояться з ними розмовляти. Родичі та друзі не знають, як з ними розмовляти. Вони не потрапляли в такі ситуації, не зовсім знають, як допомогти, про що просити. Існує також невіра в те, що можна так сильно сумувати за кимось і так довго переживати втрату.
Дивує, що декому доводиться пояснювати свої глибокі стосунки з коханою людиною, що вони були з кимось щасливі, а поради на кшталт «ти молода, обов'язково знайдеш когось іншого» викликають злість
Мої героїні згадували про підтримку з боку родин колег їхніх чоловіків, які досі перебувають на фронті, а також про підтримку з боку їхніх дітей. Багато жінок повторюють, наскільки їм допомагає в цей час те, що вони мають дітей. Бачити їх, бути з ними — зберігає пам'ять про втрачених партнерів. «У мене щось залишилося від нього», — кажуть вони. Тож діти не тільки є сенсом їхнього життя, але й величезною підтримкою.
Що вони розповідають своїм дітям про війну, про тата, який не повернувся?
Бувають різні ситуації. Маленьким дітям треба пояснювати, що таке війна взагалі, старшим — що означає війна. В однієї з моїх героїнь є три доньки, дві з них від попередніх стосунків. Наймолодшій два роки, і вона думає, що в неї немає тата, бо йде війна, тому вона чекає, поки війна закінчиться. Але її тато не повернеться, і в якийсь момент матері доведеться сказати їй про це. Вона не знає, коли це станеться. У її сестер є тато.
Не можна мовчати, не можна відкладати розмову, тому що діти ходять до школи і там вони розмовляють між собою, прямо запитують: чому у тебе є мама і тато, а у мене немає. Зараз у Львові багато дітей-сиріт у школах, ми працюємо над інтеграцією учнів. У нас є різні програми для дітей зі сходу та заходу України. Важко знайти спільну платформу для них, щоб вони могли спілкуватися і ділитися проблемами, коли вони мають такий різний досвід. Я сама не знаю, як пояснити це своїй доньці, яка має батьків. Їй теж доводиться спілкуватися з дітьми, які переживають втрату близьких.
Як ти розмовляєш з донькою?
Каті 12 років, вона вже не дитина, але ще не доросла. Вона типовий підліток, іноді до неї важко достукатися. Коли починаються повітряні тривоги, я намагаюся сказати їй, що все буде добре. «Не бійся, це там далеко. Ми все переживемо», — кажу я. Зараз у ній не так багато страху, але я не знаю, що станеться пізніше, через кілька років, як він повернеться до неї. Ми не знаємо, як її покоління буде мати справу з цією проблемою в майбутньому, як будуть опрацьовувати тему війни.
Історія показує, що такі травми передаються з покоління в покоління.
За останні 100 років у моїй родині всі жили під час війни. Мої прабабусі та прадідусі — покоління Першої світової війни, мої дідусі та бабусі — покоління Другої світової війни, а зараз мої батьки, я і моя донька є свідками російсько-української війни.
Життя в постійному стані війни — це велика трагедія для нашої країни
Я народилася в 1982 році в СРСР, країні, якої сьогодні не існує. Моя юність припала на період боротьби за незалежність України. І насправді, лише на деякий час я відчула, що живу в новій, вільній країні. Ми щойно почали звикати до ситуації, як почалися революції, спочатку Помаранчева у 2004 році, потім Революція Гідності у 2014 році, а тепер повномасштабна війна. Я живу в постійному відчутті небезпеки.
Не думала виїхати з країни?
Я розумію сім'ї, які виїжджають з України, бо втратили все, мають малих дітей або живуть дуже близько до фронту. Друзі з-за кордону телефонують мені і запитують, чи думаю я про майбутнє моєї дитини. Що я буду робити, коли війна не закінчиться ще кілька років? Звичайно, живучи у Львові, набагато безпечнішому місті, ніж східна Україна, я дивлюся на все це трохи інакше. Хоча і тут були ракетні обстріли, в яких загинули люди, є повітряні тривоги, і це може бути небезпечно. Однак я не впевнена, що для моєї доньки було б краще жити за кордоном. Тут вона ходить до школи, у неї є друзі, ми разом у нашому домі, який вона знає з народження.
Я вважаю за краще бути тут, з нашим народом, і разом переживати те, що відбувається в країні. Мені важко уявити собі роботу за межами України.
Ти дуже прив'язана до Львова?
Львів став для нас рідним містом, хоча історія моїх предків складна. Мій прадід, який також був фотографом, походив з Росії. Після революції 1917 року він звідти в Україну. Свою дружину, польку з Білостока, він зустрів у потязі. Вони закохалися одне в одного і одружилися, мій тато народився у Львові. Сім'я моєї матері походила із західної України. Моя бабуся знала щонайменше сім поколінь предків, які жили поблизу містечка Олесько. Однак моя мама також народилася у Львові. Мою прабабусю звали Катерина, і вони з мамою були справжніми подругами. Тому, коли я народилася, мама одразу знала, як мене назвати. Мою доньку теж звати Катя.
Якою ти зараз є мамою?
Я дозволяю Каті робити майже все. Можливо, я надмірно опікуюся нею, але через війну намагаюся бути поруч з донькою, навіть вночі. Мені важливо, щоб вона розвивалася, щоб вона знала, чого хоче від життя, і завжди могла сказати, що думає. Коли її щось цікавить, коли їй подобається щось робити, я намагаюся це розвивати. Зараз вона цікавиться мистецтвом, робить комікси, тож бере участь в індивідуальних заняттях.
До війни ми багато подорожували. Я вважаю, що це найкраща освіта
Тоді ти маєш можливість підглянути, як живуть інші люди, і бачиш, що люди дуже різні. Я розповідаю доньці про свою роботу, часто фотографую людей похилого віку або сім'ї, які виховують дітей-інвалідів. Я показую їй ці фотографії та тексти і ділюся своїм досвідом, щоб вона була толерантною до інших людей. Катя ходить до інклюзивної школи, там вона чує те, що ми також хочемо донести до неї: ми не однакові, світ ірізний. Для мене важливо, щоб вона змогла це прийняти.
Катерина Москалюк — журналістка, фотографка-документалістка. Проживає у Львові. Документує життя внутрішньо переміщених осіб, волонтерів, свідків злочинів російських окупантів. Її роботи публікуються в Bloomberg Businessweek, The Ukrainians, Forbes Ukraine та ін.
Шодо фотографії, то з нею Катя зростала: її прадід був фотографом і художником, та мав ще оту дерев’яну камеру, в яку вставлялися скляні пластини, бабуся — архітекторка, тато теж завжди захоплювався фотографією, хоча й працював інженером.
Як заявив Володимир Зеленський на пресконференції у Варшаві, документом передбачено положення про збиття у повітряному просторі України російських ракет і дронів, випущених у напрямку Польщі.
«Маємо це реалізувати. Ми співпрацюватимемо щодо бойової авіації — вже переданих Польщею літаків — і розглянемо можливості додаткової передачі», — прокоментував Президент України.
Також угодою зафіксовано формування та підготовку на території Польщі Українського легіону — нового добровольчого військового підрозділу. Він тренуватиметься в Польщі й буде оснащений партнерами. Кожен громадянин України зможе за бажанням підписати контракт із ЗСУ.
«Ми маємо дуже позитивний досвід українсько-польсько-литовської бригади і на основі такого досвіду дамо саме громадянам України, які зараз перебувають у Польщі, Литві, інших країнах ЄС можливість добровільно приєднатися до оборони України. Зараз наші команди пропрацюють всі нюанси цієї пропозиції», — пояснив Зеленський.
Підписана безпекова угода з Польщею передбачає також невійськову співпрацю: у розвідці, кібербезпеці, протидії російській дезінформації тощо.
Дональд Туск назвав угоду дуже важливим документом:
«Для нас було дуже важливо під час підготовки документа, щоби він не залишався просто декларацією доброї волі. Кожне слово в цьому документі є значущим, з них будуть практичні наслідки. Ми сприймаємо слова як взаємне зобов’язання, а не як пусті обіцянки. Ми найближчим часом разом з іншими союзниками крок за кроком будемо втілювати положення документа в життя».
Сьогодні у Варшаві з Прем’єр-міністром Польщі Дональдом Туском підписали Угоду про співробітництво у сфері безпеки між Україною та Польщею.
У цьому безпрецедентному документі передбачено положення про збиття в повітряному просторі України російських ракет і дронів, випущених у… pic.twitter.com/3JWwCLIu6p
— Volodymyr Zelenskyy / Володимир Зеленський (@ZelenskyyUa) July 8, 2024
Напередодні саміту НАТО польський прем'єр запевнив, що Україна може розраховувати на повну підтримку Польщі, зокрема і в тому, що стосується шляху України в НАТО та ЄС, навіть якщо цей шлях буде довшим, ніж цього хоче Україна та Польща. І зазначив:
«Якщо ви не дочекаєтеся на саміті НАТО чіткої декларації, ми будемо продовжувати заохочувати наших союзників, щоби стежка до ЄС і НАТО була якнайшвидшою. На це також спрямований документ».
Також український Президент зустрівся зі своїм колегою Анджеєм Дудою:
— Поінформував про російські удари. Обговорили, що необхідно, аби дати більше захисту нашим людям. Оборонна співпраця та потреби Сил оборони України — основні пріоритети. Відзначили важливість інавгураційного Саміту миру, а також безпекової угоди між Україною та Польщею. Віримо в мирну, сильну Україну разом із мирною, сильною Польщею. Українська армія захищає безпеку Польщі та всієї Європи. І ми вдячні, що Варшава нам допомагає.
I had a meeting with the @prezydentpl, Andrzej Duda.
I informed him about the Russian attacks and discussed what is needed to provide greater protection for our people. Enhancing defense cooperation and addressing the needs of the Ukrainian Defense Forces are top priorities. We… pic.twitter.com/GbNIkUnRdc
— Volodymyr Zelenskyy / Володимир Зеленський (@ZelenskyyUa) July 8, 2024
За час повномасштабного вторгнення Владислав Овчаренко воював у Бахмуті, Соледарі, Кліщіївці, на Ізюмському напрямку на Харківщині, а зараз разом зі своїм підрозділом Signum у складі 93-ої бригади теж перебуває в одній з найгарячіших точок. Саме з ініціативи «Туриста» та його побратимів розпочалося активне використання українською армією FPV-дронів-камікадзе, які змінили хід російсько-української війни. Про те, як починалася історія з дронами, а також про свої враження на війні Владислав «Турист» розповів Sestry.
«Думав: тільки б встигнути виїхати, перш ніж тут почнеться війна»
— 23 лютого 2022 року я отримав дозвіл на відкриття власної компанії в Естонії. Один бізнес у мене в цій країні вже був, з’явився привід відсвяткувати відкриття другого. Але наступного дня вранці пролунав дзвінок від батька: «Почалася війна!» — згадує Владислав. — Я відразу відчув, що треба повертатися.
— І не було сумнівів?
— За місяць до цих подій в гостях у батьків я прочитав інформацію, що повномасштабна війна може початися чи то 22, чи 23 січня. І подумав: «Встигнути б виїхати». В Естонії жив уже три роки, і мені зовсім не хотілося кидати все нажите й іти на війну. Так я думав. Але коли війна насправді почалася, одразу зібрався і виїхав до України.
Зі мною хотіли поїхати ще вісім українських хлопців, але кордон перетнув я сам — в останній момент вони вирішили залишитися. Один, правда, пізніше все ж приїхав і вступив до лав ЗСУ. У мене ж сумнівів не було. Був лише страх невідомості, повне нерозуміння того, що на мене чекає.
— У вас не було воєнного досвіду?
— Деякий досвід був, адже я навчався у Військовій академії Сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного у Львові. Але коли побачив, що тоді відбувалося в армії і країні загалом, я на третьому курсі звільнився. Проте певні знання військової справи залишилися — і вони стали мені у пригоді.
Приїхавши додому на Черкащину, пішов у місцеву тероборону. Спочатку ми поїхали в Ірпінь. Потім воювали на Харківщині, у селі Заводи, яке ворог буквально стирав з лиця землі. На той момент ми з хлопцями вже були у 93-ій бригаді і виконували такі завдання як розвідка, оборона на вогневих засобах та багато чого іншого. Ворог вів обстріл 24/7. По нас працювала авіація та ствольна артилерія з мінометами, в нас летіли заборонені всіма конвенціями касетні боєприпаси.
Але ми тримали оборону — доти, доки до села не заїхало 10 чи 12 російських танків і не стали «розбирати» нас прямим наведенням. Ми з хлопцями були у двоповерховому будинку, коли прямо по нас почав працювати танк. На нас посипалися шматки шиферу, стало неможливо дихати через пил і пісок... Після п'яти «прильотів» будівля розсипалася.
Стало зрозуміло, що якщо не знищити той танк, який по нам працює, ми всі просто загинемо під завалами
У мене був із собою маленький дрон, з якого ще у довоєнний час я вів зйомки на природі. Я запропонував командиру спробувати знайти ворожий танк за допомогою цього дрону. Вибіг з ним надвір, запустив. Навколо вибухи, все горить, я не розумію, куди летіти. І тут бачу точку, яка, як мені здалося, могла бути тим танком. Я одразу передав координати. Після чого стався черговий «приліт», і мене завалило шифером та цеглою…
Координати виявились правильними. Ми спалили російський танк, і це дало нам можливість для відходу. Я ще намагався забрати із собою знайдений бронежилет та речі побратимів (не рахуючи своєї 16-кілограмової броні), але, пробігши 300 метрів, упав — відмовили ноги. За допомогою побратима, під безперервним мінометним обстрілом, ми все ж змогли звідти вибратись.
«Не всі командири одразу зрозуміли важливість дронів»
— Завжди питаю про моменти з фронту, які не забудуться. Вочевидь, зараз ви описали саме такий момент.
— Один з них. Хоча ця ситуація не йде в жодне порівняння з тим, що ми потім проживали в Бахмуті — там все було набагато гірше. Але те, що відбулося у Заводах, важливо насамперед тому, що ми вперше використали там дрон, і це спрацювало.
Після цього волонтери подарували нам ще кілька «мавіків», які ми почали застосовувати у розвідці. Потім стали вигадувати системи «скидів», переробляти під це боєприпаси. Мінусом була висока на той момент вартість дрона та ризик, що ворог його зіб'є.
Тоді мій побратим Сергій запропонував скористатися FPV-дроном: повісити на нього вибухівку, запустити і вразити ціль. Ми скинулися грошима, замовили на ОЛХ FPV-дрон, зробили під нього боєприпаси і полетіли. Нам забракло якихось 50 метрів, щоб долетіти до місця призначення. Але стало зрозуміло головне: цей метод працює.
Ми ще не усвідомлювали, що дуже скоро такі дрони повністю змінять хід війни. Тепер без дронів не проходить жоден штурм.
На нашому напрямку росіяни зараз наступають щодня. Йдуть піхотою, бо їхню техніку ми спалили ще під час перших штурмів. Щоночі йдуть — і щоночі ми за допомогою дронів їх виявляємо і знищуємо
— Коли вам вдалося масштабувати тему дронів?
— На жаль, не одразу — насамперед тому, що не всі командири одразу зрозуміли, наскільки це важливо. Ми з Сергієм наполегливо продовжували працювати над нашими FPV. У вихідні замість того, щоб їхати додому, приїжджали на базу і займалися дронами: тренувалися, шукали позиції, запускали. Коли вийшли з Бахмута, почали працювати над цим ще серйозніше і змогли зрештою знайти підтримку. І коли за місяць заїхали до Кліщіївки, нам знадобилося всього два тижні на те, щоб знищити всю техніку ворога і зупинити будь-які пересування росіян на цьому напрямі.
— Як би ви описали свої відчуття на війні зараз, маючи 2,5 роки досвіду у найгарячіших точках?
— Протягом цих двох із половиною років відчуття змінювалися. Спершу був страх невідомості. Потім, коли став розуміти, як усе працює і що потрібно і не потрібно робити, прийшла впевненість. Через рік на війні я в принципі перестав думати про страх чи майбутнє. Ми тут не любимо запитань із серії «Що робитимеш після війни?», бо спочатку потрібно пережити цю війну, а потім вже щось планувати. Такими були відчуття у 2023 році. Але зараз почав з'являтися легкий страх за своє життя. Тому що за ці 2,5 роки я стільки всього пройшов, вижив, чимало зробив і хочу зробити ще.
У мене з'явилися стосунки, я хочу сім'ю. Вже якось навіть шкода вмирати (сміється)
— Стосунки з'явилися на фронті?
— Ні. Ми були знайомі ще до війни, але все почалося, коли я ненадовго приїхав додому після Бахмута. Привітав її з Новим роком, ми стали спілкуватися, зав’язалися стосунки. Щиро кажучи, мені дуже шкода мою дівчину через те, що їй зараз доводиться переживати.
Часто буває, що зі мною довго немає зв'язку. Кохана важко переживала мої контузії, яких було вже кілька. А іноді я на зв'язку, але у мене просто немає сил на те, щоб спілкуватися навіть з найближчими людьми. Мені не часто вдається приїжджати додому.
Ми з хлопцями не можемо собі дозволити відпустку, бо розуміємо, що нас нема кому замінити
Ось сьогодні ворожий снаряд поранив двох побратимів, які були головною ланкою нашого екіпажу. Якби ще й я кудись поїхав, екіпаж був би небоєздатним. Нам дуже потрібні люди.
— Як ставитеся до цивільних чоловіків, які не поспішають вступати до лав ЗСУ?
— Перші місяців сім мені було складно їх сприймати. Ще не було сформовано імунітет до цивільного життя. Приїжджав додому на тиждень, але вже за три дні їхав назад на фронт. Розмова із психологом допомогла усвідомити, чому я на війні, після чого сприймати цивільне життя стало легше.
— І чому ви на війні?
— Я не можу назвати себе якимось великим патріотом. Я поїхав, кілька років мешкав за кордоном. Дуже багато з того, що відбувалося і відбувається в нашій країні, мене злить. Чого вартий лише нещодавній скандал з депутатом Тищенком. І я зовсім не впевнений, що в цій країні щось зміниться.
На фронті я перш за все тому, що люблю справедливість. З дитинства звик ставити нахаб на місце. Тут, з окупантами, за великим рахунком роблю те саме — просто в трішки більших масштабах. Не можу допустити, щоб росіяни прийшли і зробили з моїм будинком те, що вони творять на окупованих територіях. До того ж я непогано реалізував себе на війні і розумію, що справді тут потрібний.
«Я не став нервовим чи агресивним»
— Війна вас змінила?
— І точно не в гірший бік. Я так відчуваю та й бачу це по реакції своїх близьких. Напевно, є певна втома. На фронті можу спати по 3 години на добу, а вдома тільки й роблю, що сплю.
— І бачите уві сні війну?
— Не часто. Дівчина каже, що я іноді нервую уві сні, скрегочу зубами. Але я не став нервовим чи агресивним. Мене, до речі, дуже дратує, що деякі хлопці виправдовують свої неадекватні дії пережитими контузіями. У мене їх було щонайменше чотири, в результаті однієї з них навіть пропадав зір. Але якось немає в мене бажання кричати на оточуючих, вживати алкоголь чи творити щось подібне.
— Про що мрієте?
— Мрії у мене звичайні, дуже прості. Згадую один момент. То була Бахмутська кампанія. Я заїхав до Бахмута взимку, а виїжджав навесні. Бахмут вже було повністю знищено — не залишилося жодного будинку, жодного дерева. Випалена земля і все довкола сіре, похмуре. І тут уночі мене вивозять із міста. Прокидаюся вранці на базі, виходжу надвір і бачу… зелені дерева. Не можу передати, що я відчув у той момент. Дивився на ці дерева і мало не плакав. Яке це щастя — просто бачити природу, спостерігати, як усе розквітає.
Всі свої п'ять днів відпустки я просто ходив, милувався деревами і мені більше нічого не було потрібно. Зараз моя мрія: щоб вся ця х..нь швидше закінчилася. І закінчилась саме нашою перемогою. І тоді я б просто ось так ходив насолоджувався.
— Коли у мене немає світла, то зникає і вода. І тому я — ха-ха-ха — купила абонемент у спортзал, який знаходиться поблизу мого дому (а ціни на річні абонементи зараз просто фантастичні). Спортзал, як і весь молл, працює на генераторах, і для мене важливий не стільки спорт, скільки те, що я щодня у будь-який час можу прийняти душ, помити і висушити волосся. Набридло підлаштовуватися і вставати о 5 ранку, щоб помитися й зробити укладку!
На додачу до залу я купила не дуже потужний фен і не дуже потужні щипчики для випрямлення волосся — на батарейках. Головне, що я чиста, і мої речі теж.
Пральну машинку вдома я завантажую по самі вінця і чекаю на зручний момент у стабілізаційному графіку, щоб увімкнути її на повний цикл. Ну а м'ятим одягом сьогодні нікого не здивуєш, це навіть тренд. Отак і виживаємо.
Анастасія Новицька, економістка, Київ:
— Щоб дізнатися, коли буде відключена електрика, я використовую застосунок «Київ цифровий». Дуже важливо вчасно заряджати потрібні гаджети. У моєму списку це два ноутбуки, повербанки, зарядна станція, акумуляторна лампа, ліхтарик, електронна книжка, смартфон. Коли гаджети заряджені, можна автономно працювати до 8 годин. А якщо відключення триватимуть довше — поїхати в офіс, коворкінг чи до друзів, де на той момент є світло.
Відключення світла навчили мене деяким лайфгакам:
— Раз на добу заливаю гарячу воду в термос, щоб потім не шукати, де нагріти воду і заварити свіжу каву з молоком чи смачний китайський чай;
— У морозилці зберігаю ємності із льодом. Вони підтримують низьку температуру в холодильнику, коли немає світла. Пляшки з льодом кладу на полиці із готовою їжею та продуктами, що швидко псуються;
— Коли заздалегідь знаєш часи «роботи» світла, можна запланувати й зробити безліч хатніх справ: готування, прання, поїздку на ліфті. Остання опція дуже важлива, бо на 10-й поверх складно підніматися з важкими торбами з магазину.
Регіна Гусейнова-Чекурда, юристка:
— Мені пощастило: у мене не видовий офіс на 25 поверсі, а лише на другому, куди можна спокійно піднятися пішки. Застрягнути в ліфті — мій найбільший страх, тому я перестала їздити в гості чи ходити до клієнтів, які живуть вище 5 поверху. Сподіваюсь, вони не ображаються.
У місті Бровари, де я мешкаю, світло відключають надовго і, що особливо неприємно, за непередбачуваним графіком. Найдовше відключення тривало понад 8 годин. Добре, що зараз літо. Адже я живу у приватному секторі, у моєму будинку від електрики працює котел опалення та насос для води. Тож коли відсутня електрика, тепло і вода також відсутні.
Під час минулих блекаутів довелося купити пічку на дровах, так звану «буржуйку», і безперебійник з акумулятором. На щастя, у теплу пору року проблема опалення не стоїть, а перебої з водою вирішуються запасами питної і технічної води. Вода стоїть всюди: у ванній — для вмивання і зливу, на умивальнику — щоб почистити зуби і помити руки, на кухні — для посуду. Аби пережити зиму, вже купила машину дров і планую купити ще один акумулятор.
Валерія N, спеціаліст з поліграфу, Київ:
— З постійними тривогами під час війни я особисто можу розвантажити голову і тіло лише одним способом, і цей спосіб — секс. Постійного партнера зараз у мене немає, тому допомагають гаджети. Нещодавно я замовила онлайн яскравий, блискучий, просто космічний апарат для самозадоволення! Один недолік — не додумалася взяти на батарейках і купила такий, що заряджається через кабель. Хто ж думав, що відключення електрики можуть тривати понад 10 годин на добу?
У результаті ситуація: одного психологічно надважкого дня я знервована і зла, а мій найнадійніший друг і партнер в антистресовій терапії… розряджений! Не витримала, побігла у найближче відділення Нової пошти, де є генератор. Кажу: «Можна тут у вас підзарядитися?» Відповідають: «В принципі, так, але тільки якщо у вас щось термінове». Я зважила всі «за» і «проти» і продемонструвала працівникові пошти предмет з моєї сумочки. І що ви думаєте? Цей коректний мужчина не поставив мені більше жодного запитання. Я підзарядилася одразу за бабусею зі старою «Нокією». Єдине, що довелося 45 хвилин привселюдно тримати вібратор в руці коло гніздечка для підзарядки. Що тут скажеш — після такої пригоди ми з ним дуже зблизилися!
Анна Радіонова, продюсерка, Варшава-Київ:
— У знайомої в Києві дитині всього 6 місяців, вона вже не на грудному молоці, і для подруги важливо регулярно підігрівати дитяче харчування. У моменти, коли виникає ця потреба, а електрики немає, вона бере дитину, сумку і йде на Нову пошту. Коли вона прийшла з цим проханням вперше, співробітники дозволили їй скористатись їхньою мікрохвильовою піччю на кухні та підсобним приміщенням, щоб одразу погодувати дочку замість нести підігріте додому. Працівники сказали, що вона завжди може приходити. Подруга зізналась, що розплакалася тоді від цього прояву підтримки.
Скільки не приходить у відділення — навіть якщо різні співробітники — відповідь завжди в стилі: «Так, звичайно, ви можете скористатись нашою кухнею і залишитись, щоб погодувати дитину, ходімте, ми вам все покажемо і допоможемо». Українці неймовірні, з такими людьми у війну не так страшно.
Ігор М, батько двох дітей, Кременчук:
— У Кременчуці працюють графіки відключень, майже чітко — зазвичай це 2-3 години блекауту. Ми живемо на 9 поверсі, ходимо пішки. Донька і раніше боялася ліфтів, а тепер тим паче. Займаємось фітнесом. Ходимо за продуктами з рюкзаками, так зручніше піднімати сходами. Дома маємо газову плиту, тому проблем з готуванням немає. Але іноді вечеряємо при ліхтариках. Маємо запас батарейок.
Взагалі я помітив, що з початком відключень люди стали більше виходити на вулиці, спілкуватися. Зараз дуже багато людей гуляють парками, сидять на лавочках, проводять час разом. Ми також. Коли світла немає, намагаємось кудись піти. Часто їздимо на дачу, готуємо їжу на вогнищі. Романтика.
— Відсутність електрики протягом багатьох годин для українців — нова реальність. Тиждень тому я приїхала додому до Києва з Варшави. Потяг прибув близько 23:00. Зустрів чоловік. Ми їхали додому пустими дорогами нічного освітленого ліхтарями Києва. Я милувалася з вікна і якось не думала, що десь у місті, а конкретно у нас вдома, може бути інакше.
Вже у нашому темному під'їзді чоловік засвітив ліхтарик на мобільному і завбачливо попередив: «Ходимо лише пішки, ніякого ліфту, навіть коли в оселях світло. Бо застрягнеш!» Темний коридор — і ось нарешті наші двері. Відчиняємо, а квартира — як з різдвяної діснеївської картинки. Стіни у святкових гірляндах, у кімнатах запалені аромасвічки. Я вмить поринула в атмосферу свята, на душі стало радісно й тепло. Це ж чоловік і син влаштували до мого приїзду таку дивовижну красу!
Наступного дня зустрічаємось з подругою у центрі Києва. Золоті Ворота, Пейзажна Алея, Андріївський узвіз, Поділ. Проводжаємо красивенний захід сонця, на вулицях запалюються вечірні ліхтарі. Мій улюблений бар на Подолі не вміщає усю молодь, частина сидить на сходах, жваво розмовляє і п’є холодне просекко. На мить мені здається, що війни немає. Але приїжджаю на свій район і вертаюся до реальності — всі будинки стоять у темряві. Тільки на мить стає моторошно, аж тут з-за хмари виходить місяць.
Роблю з десяток фото і вже біля мого будинку розумію, що попри відсутність освітлення на майданчику повно дітей. Дівчата на гойдалках, хлопці на велосипедах, усюди навколо - дитячий сміх. Яскравий місяць освітлює своїм сяйвом майданчик і українських дітей, які, попри вмовляння батьків, не хочуть йти додому, бо ж тільки десята вечора і канікули. І байдуже, що немає світла. Літо — для ігор і щастя.
Романенко Марина, природозахисниця, Миколаїв:
— Весь час прислухаєшся до ритму: повітряна тривога/відбій повітряної тривоги. У Миколаєві цей ритм шалений через близьке розташування до лінії фронту. Тепер ще й відключення світла додались. Добре, хоч літо — якось морально легше через впевненість, що діти не залишаться голодними чи змерзнуть. АТ «Миколаївобленерго» оперативно інформує нас про години відключень. Вечірні години без світла — привід поспілкуватися з дітьми, особливо, коли не встигли зарядити гаджети. Ми часто використовуємо цей час, щоб прогулятися. Нехай темно — зате разом!
— Мої батьки проживають у невеличкому селищі Драбів, що на Черкащині — за 170 км від Києва та 400 від лінії фронту на Харківщині. Люди там прокидаються зазвичай вдосвіта. Встають разом із сонцем, аби зрання нагодувати худобу та, поки не спекотно, попрацювати на городах. Світло у селищі почали вимикати синхронно з іншими областями. Мама каже, що, звісно, незручності були, але то на початку. Тепер звиклися і вчаться планувати свій час.
Відсутність електрики найпомітніша увечері. Замість звичного перегляду телевізору — живе спілкування. Замість моніторингу новин — чаювання при свічках на кухні. І так щодня з 20.00. Неочікувано відсутність світла дала моїм батькам можливість більше бути одне з одним.
Обом батькам я передала з Польщі якісні павербанки. Зарядити їх часу цілком вистачає протягом дня, коли є світло. Разом з тим дзвоню ввечері мамі, а потім і татові — телефони вимкнені. Наступного дня запитую, кажуть — розрядилися. А чому не зарядили? Забули. Батьки зізнаються, що раптом наче повернулися на десятки років назад, у часи перших побачень, коли існували лише вони вдвох. Мама каже: я знову почала чути тата. Тато не приховує: він вже й забув, яка його дружина чудова співрозмовниця. Навіщо телефон, коли найближча людина — поруч?
Від редакції: Українці переживуть відключення електроенергії і злочинну російську неспровоковану війну проти нашої держави. Україна буде частиною ЄС — за кожного з нас і за тих, кого з нами більше немає. Світло переможе темряву!
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.