Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Спільна акція опозиційних сил напередодні виборів. Познань, 13 жовтня 2023 року. Фото: Marek Lapis / Forum
No items found.
Польських жінок і чоловіків, які 15 жовтня масово прийшли на виборчі дільниці, щоб проголосувати за одну з трьох опозиційних партій, політики ПіС («Право та справедливість») назвали свинями (тих, хто наважився піти до кінотеатрів на фільм Агнешки Голланд «Зелений кордон» про біженців), зрадниками, комуністами, вбивцями ненароджених дітей, прислужниками Німеччини та Євросоюзу і навіть бандитами «Рудого» — як говорили про Дональда Туска, лідера найбільшої опозиційної партії «Громадянська коаліція».
Величезна черга на одній із виборчих дільниць у Варшаві. 15 жовтня 2023 року. Фото: Filip Naumienko/REPORTER
І це при тому, що раніше самі політики ПіС, відповідальні за візовий скандал, продали «наліво» понад 200 000 віз для мігрантів з Африки та Азії. Привозячи їх до Польщі, провладна партія голосно кричала, що Євросоюз хоче відкрити кордони для арабських емігрантів, які будуть ґвалтувати польських жінок.
Від відчайдушних спроб цих політиків утримати владу будь-якою ціною навіть Україна потрапила в біду: польський уряд і не намагався домовитися з Києвом та Брюсселем щодо зерна. Він просто заблокував йому в’їзд до Польщі. А коли скандал набув світових масштабів, польський прем’єр Матеуш Моравецький пригрозив Києву, що більше не вишле зброї на війну з Росією. І все для того, щоб переконати поляків — влада дбає про те, що для них найцінніше: про безпеку. Це й мало дати їм ще одну перемогу на виборах.
Здавалося, що цьому популістському фестивалю звинувачень, хамства, вульгарних принижень, брехні та нахабства, не буде кінця. Люди, які просто втрачали мову від факту, що хтось може вдаватися до таких образ, спочатку нервувалися, а потім протикали цю повітряну кульку гумором. Відео зі свинями, які сидять у кінотеатрі, стали хітами соцмереж. Частина мітингувальників 1 жовтня 2023 року на Марші мільйонів сердець одягнула руді перуки, а в інтернеті з’явився скетч-кабаре «Молоді джентльмени», яке підпало під цензуру одного з телеканалів. Політики ПіС в цій гуморесці представлені як група римських патриціїв, які за світською розмовою не помічають падіння їхньої імперії.
У неділю люди пішли на вибори. Явка була рекордною — 72,9%. Попередні результати є нищівними для політичної сили «Право та справедливість», яка перебуває при владі останні вісім років. Незважаючи на масштабну кампанію ненависті, наклепів і брехні, залучення урядового телебачення, заклеювання міст і сіл політичними плакатами та заповнення Інтернету рекламою, влада провалила демократичне голосування, програвши демократичній опозиції. Поляки сказали «ні» ненависті, наклепам і брехні.
Ми більше не можемо жити в світі, де можновладці стверджують, що все дешево, а на чеках з магазинів ми бачимо зворотне — все дорого. Вони говорять, що школи чудові, а насправді навчальні заклади заледве тримаються, що квартири є, а їх нема, що ліки безкоштовні, однак отримати можна лише ті, ціна яких 5 злотих. А от за ті, які коштують 70 злотих, і далі потрібно повністю платити. Вони говорять, що дбають про жінок, а насправді через посилення обмежень в і так жорсткому законі про аборти, жінки помирають у польських лікарнях. У Польщі є криза психічного здоров’я, але немає рішень для якісної психіатричної допомоги, є криза науки — але немає перспектив її розвитку, компанії банкрутують, економіка гальмує.
Як можна жити в світі, де влада каже, що на Марші опозиції було 60 тисяч людей, а весь світ на фото і відео побачив мільйон?
І одне з найважливіших питань: ми не хочемо виходити з Євросоюзу, до чого нас готує ПіС. Ми вже і так втратили багато грошей і поваги в євроспільноті. Залишилося небагато часу, щоб це виправити — і поляки про це знають.
ПіС отримав найбільше голосів, але перемогла демократична опозиція: три опозиційні партії разом мають більше голосів і місць у Сеймі. Провладна партія не сформує уряд. Або створить такий, який швидко розвалиться.
Це чудова новина і для Європи — виявляється, у великій європейській країні ліберальна відкрита опозиція може відібрати владу у популістів. Також це прекрасна новина і для України, яка тепер може розраховувати на ще більшу підтримку від Польщі.
Ці вибори багато говорять про поляків: їх не вдасться залякати, їх важко переконати у брехні, вони зберегли ген свободи. А оскільки пішли на вибори, то вірять у демократію.
Ми — громадянське суспільство. Завдання полягає в тому, щоб досягти згоди з тими, хто голосував за ПіС — мільйонами людей. Вони і далі житимуть поруч з нами.
Письменниця, менеджерка, журналістка. 22 роки була пов’язана з виданням Gazeta Wyborcza. Була заступницею головного редактора Адама Міхніка, головною редакторкою додатку для жінок Wysokie Obcasy, президенткою Фонду Wysokie Obcasy.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
З потребою аудиту військової та грошової допомоги цілком зрозуміло. Майк Волц, який буде новим радником з нацбезпеки та оборони замість Джейка Саллівана, — у минулому складі Конгресу займався логістикою в комітеті розвідки. Тож, коли він натякав, що український уряд не дуже раціонально витрачає кошти — мав повне право. Бо варто нарешті визнати, що державне управління нинішнього уряду Дениса Шмигаля в Україні справді було неідеальне. А щось краще залучити неможливо, бо ж будуть заздрощі, що ти уже почав політичну кар‘єру. Тому тут видихнули — і визнали, що варто повернутися до часів класичної дипломатії та відточених бізнес-планів.
Ідеї поступитися землями та закрити рот перед Росією не нові і лунали в різних варіаціях — від уже покійного Генрі Кісінджера, канцлера у розбитого корита Олафа Шольца та двох стовпів нинішньої команди Трампа — Ілона Маска і Джея Ді Венса
По-перше, давайте розберемось, чому вони лунають. Десь із осені 2022 року офіційна Байкова вирішила, що на міжнародному рівні має звучати один голос — і це баритони Зеленського у оливковому офісі. Саме у той момент у делегаціях, які катались до Вашингтону, Лондону та Берліну відчутно поменшало представників опозиції, а військових можна було перелічити на пальцях одної руки. Із передовиць ЗМІ зникли історії простих людей, які йшли з коктейлями Молотова на російські танки і рішучих добровольців, які пішли нищити взірцево-показові підрозділи російської армії.
Врешті — чого таїти навіть всередині країни є втома від щоденних варіацій про хороброго президента, який не втік. І відсутності плану для суспільства, де накопичуються протиріччя та немає образу післявоєнного майбутнього.
Українська тематика стала предметом виборчих кампаній на Заході. Фото: ОПУ
Тож не дивно, що теза — прийду до влади і завершу війну протягом 24 годин — стала дуже популярною на виборах тих країн, які серйозно вклались грошима в оборону України. Дональд Трамп обіцяв вирішити українське питання за 24 години від часу оголошення результатів. І ось уже в передчутті дострокових виборів до Бундестагу — лідер найбільшої опозиційної партії Німеччини ХДС Фрідріх Мерц заявив, що якщо стане канцлером Німеччини, то висуне Путіну ультиматум по Україні. І якщо це не буде виконано протягом 24 годин, Мерц готовий поставити Україні крилаті ракети Taurus і дати дозвіл на завдання ударів по території Росії.
Українська війна стає передвиборчою технологією в програмах західних політиків, які відчули смак перемоги на власних виборах
Хайп на українських мирних планах дозволяє низці авторів, які писали про кліматичні пригоди Грети Тунберг та бодіпозитив на шоу Victoria’s Secrets — отримати перші призи, писати сценарії для Netflix та писати мемуари. Утім за елементарними рецептами, як вирішити українську війну — просто подарувавши Путіну чотири регіони з виходом до моря — криється небажання Заходу самим шукати проблеми в собі та змінюватись.
Недавно у Росії відбувся форум на Валдаї, де Путін більше трьох годин розповідав про те, що старий порядок його не влаштовує. І жадібний Захід має сісти з Росією та знову повернутись до епохи Холодної війни, де Москва мала вплив на Східну Європу і чинила там криваві бані як не в Угорщині, так у Празі. Навіть із підбитою армією Кремль хоче добитись капітуляції Європи і повернути гегемонію над регіоном.
Не секрет, що уже зараз Путін робить пропозиції Трампу — швидко виконати обіцянку завершити конфлікт в Україні. Просто на російських умовах. Далеко теж не секрет, що низка російських лобістів уже пробиває контакти та ломиться в кабінети тих, хто буде відповідати за топ-посади в адміністрації Трампа. Все це разом присмачено різними варіантами мирних планів у пресі, які фрагментарно нагадують пропозиції Китаю та Бразилії та самої Росії у Стамбулі зразка весни 2022 року.
Світ не втомився від війни в Україні. Він просто скільки наробив помилок із нею від 2014 року, що боязко брати граблі та лопати та розбирати все це сміття
Простих рецептів миру для України не існує. Не можна українцям так просто взяти і запропонувати забути Маріуполь, який уже офіційно відданий на мародерство бандам Рамзана Кадирова. Не можна замовними кінами на численних фестивалях за російські гроші змусити українцям співчувати убивцям здалеку, які війною в Україні оплачують кредити за телевізори. І точно не треба змушувати нас любити росіянам еротичними трилерами, де українська біженка в Стамбулі серед мільйонів чоловіків обирає чомусь росіянина.
Ця війна не завершиться від дзвінка Трампа і від того, що на виборах у Німеччині переможе шановний пан Мерц. Це війна надовго, де головна здобич — аж ніяк не відоме село на Донеччині. Росіяни хочуть бити вітражі соборів Кракова, гвалтувати жінок у Берліні і грабувати кращі дома Парижа.
Чим раніше Захід зрозуміє, що ціль не Україна, а він сам — тим буде легше для усіх. Бо на власній шкурі переконались — готуйся вчасно і не бережи пам'ять про рідне місто лише в старих альбомах
Марина Данилюк-Ярмолаєва: Простих рецептів миру для України не існує. Фото: SAUL LOEB/AFP/East News
Кожен мирний план, який зʼявився у пресі від часу оголошення результатів американських виборів — виглядає, як пропозиція стати вепровим коліном на святі в чужих. Перспектива стати маслаком на смітнику — точно не те, що хотілось би отримати за десять років війни.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
<frame>Усвідомлюючи, наскільки делікатною є тема Волинської трагедії у польсько-українських відносинах, Sestry продовжують публікувати інтерв’ю з польськими й українськими істориками, зацікавленими у налагодженні ефективного діалогу між нашими країнами. Нижче — відповідь українського політолога, історика, директора Інституту світової політики Євгена Магди на інтерв'ю Sestry з Лукашем Адамським «Я готовий пояснювати, що історія не є чорно-білою, і що все має свої відтінки сірого»<frame>
Ми знайомі з Лукашем Адамським ще з часів, коли він був заступником директора Центру польсько-російського порозуміння та примирення. Впевнений, що не провина пана Лукаша у тому, що подібної установи для забезпечення діалогу поляків та українців не було і не має сьогодні. Центр Мєрошевського, на який перетворився Центр польсько-російського порозуміння та примирення, здійснює активну східну політику. Можливо, ви скажете, що між Польщею й Україною не стоять Катинь та Смоленська катастрофа. Так, але наші двосторонні відносини ускладнює проблема Волинської трагедії.
Поляки й українці спільно моляться за загиблих на Волині у селі Павлівка, 2013 рік. Фото: Волинь Post
Відзначу, що у Польщі діяльність низки впливових аналітичних центрів координується Міністерством закордонних справ, а в Україні подібного алгоритму немає. Ніде правди діти: на польському боці нашого спільного кордону довжиною у 525 кілометрів почали вивчати Україну раніше та роблять це більш системно. І я не стану зараз списувати помилки української влади виключно на російську широкомасштабну агресію. Це буде нечесно.
Проте я не можу погодитися з тезою пана Адамського про те, що в Польщі ніхто не хоче перемоги Росії. Справді, у Польщі нині не «продається» готовність до діалогу з Кремлем, а у роки панування «ПіС» нинішнього прем’єра Дональда Туска інформаційно шмагали за діалог з Путіним часів його першого прем’єрства. Але ненависть до українців (з різних причин) у польському суспільстві знаходить чимало відгуків. І успіх «Конфедерації» на виборах до Європейського парламенту, де партія вдвічі збільшила підтримку виборцями, порівняно з виборами до Сейму, це лише підтверджує.
Нагадаю, що між двома виборчими кампаніями було також блокування польсько-українського кордону польськими фермерами щонайменше за сприяння одного з активістів «Конфедерації» Рафала Меклера. Блокування, яке між іншим продемонструвало: польські політики попри існування тези про «польсько-польську політичну війну» не будуть діяти проти співвітчизників в інтересах України. З точки зору Польщі це, безумовно, добре, але для України, яка продовжує протидіяти Росії на фронті, створювало проблеми насамперед морального характеру.
Не маю сумніву, що військові вантажі доправлялись до України безперешкодно, проте блокування шляхів громадянами країни, відносини з якою в 2022 році вийшли на рівень ейфорії, стало холодним душем. Ба більше: широкому загалу в Україні відомо про зусилля Анджея Дуди щодо переконання країн Південної Європи розпочати процес переговорів з Україною про вступ до ЄС, проте нічого невідомо про євроінтеграційні зусилля в інтересах України Дональда Туска.
Я не маю намірів виправдовувати позицію Володимира Зеленського після інциденту з людськими жертвами у Пшеводуві. Не хочу шукати пояснення цій помилці. Зауважу, що «дружньо-зерновий» випад у вересні 2023 року під час виступу українського президента на сесії Генеральної Асамблеї ООН носив все ж безособовий, хоча і легко впізнаваний характер. Також нагадаю, що журналіст Збігнев Парафіянович у відомій не лише в Польщі книжці Polska na Wojne згадує про вибачення тодішнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного перед польським колегою Раймундом Анджейчаком. До речі, буквально днями представник польського МЗС Павел Вронський висловив надію, що Польща отримає дозвіл збивати російські ракети. Дозвіл, очевидно, від НАТО, без якого польські офіційні особи змушені розповідати нісенітниці в разі появи російських ракет у повітряному просторі країни.
Натомість готовий виступити у ролі адвоката диявола та перепросити за заяву про «зерновий геноцид», яку минулого року зробив торговий представник України Тарас Качка. На жаль, у польсько-українських відносинах часом беруть гору емоції. Разом з тим маю відзначити, що українські президент, прем’єр, спікер парламенту, міністри оборони та закордонних справ не дозволяють собі випадів у бік Польщі. Проте викликає щирий подив, що навіть за рік після зміни влади у Польщі тамтешні правоохоронці так і не знайшли бенефіціарів зернової оборудки, яка завдала шкоди продовольчій безпеці країни. Важко уявити, що хоча б один вагон чи вантажівка із зерном перетнули польсько-український кордон без розуміння місця для розвантаження.
На жаль, Варшава та Київ продовжують стрімкий рух з вершини порозуміння зразка весни 2022 року до рівчака обопільних претензій. І як тут не згадати іншого польського колегу, Пшемислава Журавського вель Граєвського, який неодноразово наголошував:
Тільки коли Польща й Україна разом, вони перемагають
До речі, це цілком діюча модель співпраці як в межах НАТО, так і в форматі Європейського Союзу. Ця потенційна співпраця подобається далеко не всім не лише за кремлівською стіною у Москві, але і всередині ЄС.
Будемо відвертими: питання вступу України до НАТО та ЄС сьогодні не перебуває на порядку денному обох організацій. Тому гучні обіцянки польських політиків не допустити прийому України без вирішення Волинської проблеми — чистої води популізм. У нинішній період, пов’язаний з кастингом на роль кандидатів у президенти Польщі, який проводять провідні політичні сили країни. Ставлення до України, зокрема у контексті Волинської трагедії, є лакмусовим папірцем для польського політикуму.
Як і Лукаш Адамський, я підтримую проведення ексгумації жертв Волинської трагедії, проте вважаю за потрібне наголосити на кількох деталях. Дійсно, сам початок цього процесу і запевнення у незворотності позиції України є потрібними. Було б непогано, якби політично його підтримали парламенти обох держав. Не зайвим було б запровадження відзнаки «Праведник Волині», яку могли б заснувати Володимир Зеленський та Анджей Дуда. Мені відомо, що у Польщі відзначають тих, хто рятував жертв бійні, але перехід відзнаки на міждержавний рівень міг би підвищити рівень розуміння проблеми в Україні. Недостатній суспільний запит в Україні на розв’язання цієї проблеми є, можливо, головною причиною пасивності української влади у цьому питанні.
Також треба розуміти, що держава, у якій щодня ховають десятки загиблих через російську агресію громадян, навряд чи може перетворити на безумовний пріоритет ексгумацію жертв Волинської трагедії до завершення війни з Росією. Разом з тим створення міжнародної комісії (з залученням представників третіх країн) сприяло б кращому та швидшому вирішенню. Для мене є очевидним головне: вирішувати проблеми у відносинах Польщі та України можна лише у режимі діалогу. Тому я не вперше пропоную створити формат дискусій PL-UA-525, у яких не лише обговорювати існуючі суперечності та напрацьовувати рішення про перспективи, але і поширювати відповідну інформацію в Польщі та Україні. Буду радий, якщо Центр Мєрошевського долучиться до реалізації цієї ініціативи. Польща та Україна мають не лише обмінюватися докорами, але і формувати спільні сенси під загальним гаслом «За наше та ваше майбутнє».
P.S. Пропоную переглянути нашу нещодавню дискусію з Лукашем Адамським на YouTube-каналі Ukrlife з Людмилою Немирею. Вона була присвячена Волинській трагедії:
Запис до ужонду Варшави онлайн: як і коли це працює
Насамперед треба завантажити мобільний застосунок Warszawa 19115. Його можна завантажити на смартфон у Google Play або App Store. Також можна записуватись через веб-сайт.
За допомогою сервісу можна запланувати свій візит до потрібної установи з більшості актуальних питань, а саме:
• щоб оформити постійну або тимчасову прописку у Варшаві (мельдунек) • оформлення номера PESEL • реєстрація підприємницької діяльності (внесення до CEiDG), що дозволить вашому бізнесу легально працювати на території Польщі • заміна та отримання посвідчення водія
• подання заяв на родинну допомогу, отримання інформації про соціальні виплати (Świadczenia rodzinne) • оформлення додаткових пільг, знижок на послуги та продукти для великої родини та мешканців Варшави (Karta Dużej Rodziny та Karta Warszawiaka).
Це ще не всі доступні опції — повний список може переглянути на сайті. Процес користування вебсервісом організований покроково: система сама допоможе зорієнтуватися в питаннях від вибору послуги до потрібної установи та доступних дат. А якщо ваше питання вирішується онлайн без візиту до ужонду, то сервіс обов'язково запропонує такий варіант і скерує на інтернет-сторінку, де це можна зробити.
Як записатися до ужонду через застосунок або сайт? Алгоритм дій:
1. Зайдіть на сайт або в мобільний додаток 2. Введіть ключове слово з вашого питання 3. Виберіть зі списку установу, в якій можна вирішити питання. Можна також ввести свою адресу — і тоді система підбере найближчу до вас установу 4. Виберіть відповідну дату зі списку, підтвердіть її та починайте пошук доступного часу прийому 5. Заповніть дані, вказавши номер телефону та адресу електронної пошти 6. Якщо ваше питання пов'язане з реєстрацією автомобіля, система попросить ввести останні 5 цифр VIN-коду 7. Дайте згоду на обробку персональних даних та підтвердіть бронювання. Для цього вам буде відправлено 4-значний код на номер телефону, який потрібно буде ввести на сайті 8. Після завершення процесу ви отримаєте підтвердження SMS та на електронну пошту, а також нагадування за день до візиту.
Чи можна скасувати запис до ужонду онлайн?
Так. Якщо з будь-якої причини ви не зможете прийти, обов'язково скасуйте запис, щоб звільнився час для інших. Це можна зробити, використовуючи посилання у SMS або e-mail.
Перевірка черг онлайн
Нова система дозволяє економити час і пропонує безліч зручних функцій, серед яких перевірка черги. У режимі реального часу ви можете дізнатися, скільки людей очікує в конкретному ужонді — корисна функція для тих, хто хоче прийти без попереднього запису.
Верховна Рада закликає обраного президента Трампа і американський Конгрес допомогти закінчити війну для проведення парламентських виборів в Україні. Про це наступного дня після президентських виборів у США заявив віцеспікер Верховної ради Олександр Корнієнко. Наприкінці вересня Центральна виборча комісія повідомила, що почала оновлювати реєстр виборців, що підняло хвилю обговорень, а чи не готується українська влада до виборів. Чи можливі вибори в Україні в осяжній перспективі і що про це думають українці, як повномасштабна війна змінила політичні вподобання, чи буде в новому парламенті умовна партія Залужного і чи можливе повернення у політичне життя проросійських сил — про це Sestry запитали в генерального директора Комітету виборців України, політолога Олексія Кошеля.
Катерина Трифоненко: Чи можливі в Україні вибори, скажімо, в наступному році?
Олексій Кошель: Я не виключаю, що може бути ухвалене політико-правове рішення із порушенням норм Конституції про проведення виборів. За останній рік з боку представників влади були сотні заяв про те, що для проведення виборів потрібно лише змінити закон. Ніхто, окрім колишнього представника президента у Верховній Раді, пана Веніславського не сказав, що проведення виборів забороняє Конституція. Всі говорять виключно про закон. А маючи більшість голосів в парламенті, закон можна змінити буквально сьогодні на завтра. Тому проведення саме такого рішення я не виключаю. Тим більше, коли ми отримали такий чіткий, прямий сигнал про тисячу гривень для кожного громадянина України. Знаєте, коли вибухають обуренням соціальні мережі — це одне, але є мільйони громадян, які не будуть обурюватися.
І для доведених до злиденного стану окремих категорій громадян ця тисяча, особливо якщо помножити на двоє, троє, четверо, п'ятеро членів сім’ї, може стати достатньо серйозною вигодою, за які вони можуть дякувати президенту Зеленському
— Від чого може залежати ухвалення рішення про проведення виборів?
— Для проведення виборів має бути рішення Верховної Ради України. Слуга народу має більшість голосів у парламенті, не самостійно, але за підтримки з боку трьох депутатських груп. Це депутатська група «Довіра» і дві групи, які раніше були проросійською фракцією Опозиційна платформа «За життя», яка нині заборонена рішенням судів. Зараз це фактично неформальна коаліція, яка може гарантувати голоси за будь-які рішення. Навіть ті, які виходять за межі здорового глузду, тому з голосами проблем не буде.
Для призначення виборів в Україні можуть змінити законодавство. Фото: Shutterstock
— Чи є ознаки того, що українські партії готуються до проведення виборів?
— Чіткої системної роботи політичних партій по підготовці до виборів я не бачу. Єдине, що ми можемо сказати, це те, що з боку опозиційних партій, збільшився градус критики влади, але також варто відзначити, що збільшилась і кількість підстав для критики влади. Я бачу багато прикладів на місцях, коли міські голови активно вкладають кошти в проєкти, які ми можемо розцінювати виключно як безглузде витрачання коштів під час війни.
Тобто це і ремонти фасадів, і програми озеленення, і масове будівництво тротуарів та бульварів, навіть фонтан відкрили під час війни
Це витрачання грошей на вітер, але його варто оцінювати, в тому числі, в контексті підготовки до виборів. Разом з тим я бачу й окрему активність політичних сил, зокрема партія «Слуга народу» масово роздає рекламні газети в Києві і в інших регіонах. Ну, і, знову ж таки, рішення президента про виплату однієї тисячі гривень всім без винятку громадянам я розглядаю виключно як політичну технологію, жодної здорової економічної логіки я в цьому не бачу.
— А українцям взагалі зараз потрібні вибори? Які настрої?
— Якщо дивитися на кількісні показники роботи Верховної ради, на кількість розглянутих і ухвалених законопроєктів, вони, точно не гірші, ніж до воєнного стану. Гостра реакція суспільства і недовіра до парламенту — це наслідок низки скандалів під час війни: і корупція, і проблеми з деклараціями, і неетична поведінка, і проросійський настрій серед частини народних депутатів. І тому ми бачимо, що на відміну від інших владних інституцій парламент сьогодні отримує найбільшу порцію критики. Також маємо підстави критикувати парламент за невміння розставляти пріоритети, за ухвалення законопроєктів, з якими, м'яко кажучи, можна було зачекати до завершення війни. Тобто часто парламент замість того, щоб розглядати важливі військові законопроєкти, може розглядати законопроєкти сумнівної актуальності. Але це питання не лише Верховної Ради. Це проблеми загалом глибокої кризи державного управління. І точно так само ми можемо критикувати Офіс Президента, Кабінет міністрів за ухвалення рішень низької якості або сумнівної актуальності.
На прийдешніх виборах 50% місць може належати військовим та волонтерам. Фото: ANATOLII STEPANOV/AFP/East News
Мене, до речі, дивує, чому довіра до уряду більша, ніж до парламенту. Остання абсурдна заява про те, що вони забули передбачити кошти в бюджеті для виплат військовим на 2024 рік і тому з'явилась дірка в 500 мільйонів гривень. Півмільярда. Це величезна цифра. В уряді пояснили так: що за рахунками Міжнародного валютного фонду війна мала закінчитись у 2024 році, тому далі виплати не передбачали. Це логіка людей, які не вміють ухвалювати управлінські рішення.
Щодо бажання виборців переобрати органи влади, я зустрічав соціологічні опитування, які вказують, що переважна більшість проти проведення виборів в умовах війни
Це надзвичайно приємні результати соціології, тому що торік була дискусія про ймовірність проведення виборів, коли представники органів влади, в тому числі спікер парламенту, пан Стефанчук, прямо заявляли, що, мовляв, можна проводити вибори, для цього достатньо лише змінити закон, очевидно, мали на увазі закон про воєнний стан. Натомість провідні експерти з питань виборчого права, конституційного права, громадські діячі активно дотримувались абсолютно протилежної позиції про те, що Конституція забороняє проведення виборів в умовах воєнного стану. Принаймні парламентських, але, на думку експертів, точно така сама логіка поширюється і на президентські, і на місцеві вибори. І дуже приємно, що суспільство підтримало саме цю позицію і не підтримує станом на зараз проведення виборів. Я також думаю, що така позиція громадян сильно пов'язана із безпековим фактором.
— Як повномасштабна війна змінила політичне життя і політичні вподобання українців?
— Після повномасштабного вторгнення в Україні фактично обнулилось політичне життя. Воно не зникло, політичні сили працюють, але до речі, до честі переважної більшості політичних сил вони працюють в форматі волонтерських штабів: в центральних офісах політичних партій в Києві складають дрони, збирають гуманітарну допомогу, партійці возять гуманітарні вантажі. Після повномасштабного вторгнення в Україні фактично змінився формат ухвалення рішень.
Тут і до масштабного вторгнення ключові рішення ухвалювалися в Офісі Президента, а уряд і парламент швидше виконували роль виконавців. Оскільки вперше в історії незалежної України одна політична сила отримала більшість місць у парламенті і самостійно, без огляду на опозицію, сформувала виконавчу владу. Але після розв'язання масштабної війни у 2022 році у нас спостерігався надзвичайно цікавий процес: формат загальної єдності роботи в парламенті. Тут варто зауважити, що попри все, ключові рішення парламенту стосувалися питань безпеки і оборони, підтримки збройних сил і ці рішення не могли роз'єднувати парламент. І тому ми бачили період небувалої єдності. Я думаю, що вперше в історії українського парламентаризму ми побачили дуже великі показники підтримки законопроєктів, коли кожне третє, кожне четверте рішення, приблизно, ухвалювалось навіть конституційною більшістю.
Тобто парламент просто працював як годинник. Але разом з тим, з одного боку, бачили гідність, а з іншого — залишалась ревнивість прийняття опозиції як такої. І через ці ревнощі, через намагання створити звичний формат інформаційного поля саме для влади і не допускати до інформаційного поля опозицію, було нароблено дуже багато помилок.
Я не хочу зупинятися на дрібних питаннях, блокування опозиційних каналів і багато іншого. Ключове — що в парламенті не зуміли розставити пріоритети. З одного боку, вони працювали у форматі, озираючись на Банкову, і чекали постійних підказок в усіх питаннях і без Банкової намагались не діяти.
А з іншого боку — були помилки з ухваленням і законодавчих, і виконавчих рішень в уряді щодо питання збройних сил
І тому ми отримали просто катастрофічні проблеми і наслідки цих проблем достатньо серйозні. Приклад, очевидний для всіх, що зміни до законодавства про мобілізацію уряд подав на розгляд парламенту лише восени 23-го року. І при тому ці зміни були настільки неякісно, нашвидкуруч розроблені, що парламент змушений був відправити їх уряду на доопрацювання.
І далі ці зміни були ухвалені лише у квітні 24-го року. Тобто для мене, ці цифри просто катастрофічні: півроку в умовах жорсткої фази війни потрібно було на допрацювання і друга редакція теж була низької якості. Тобто запізнення в часі на півтора-два роки в умовах жорсткої фази війни. І, на жаль, точно те ж саме ми бачили по інших напрямках.
— Якщо говорити про тенденції, що нині переважають в українській політиці, які б ви виокремили, як визначальні?
— Головна тенденція, яку ми бачимо в політичному житті, — це переорієнтація виборців на військових. З цим пов'язаний феномен генерала Залужного, до якого сьогодні залишається найвищий відсоток довіри. Військові, як показують результати останніх соціологічних опитувань, мають довіру в районі 93-94% відсотків. Це рекордні показники довіри. Це більша довіра навіть, ніж до православної церкви. Далі за військовими йдуть волонтери і державна служба з надзвичайних ситуацій.
Це свідчення того, що люди довіряють навіть структурам, які не військові, але дотичні до військового питання. І тому зараз ми маємо всі підстави говорити, що майбутній парламент буде відсотків на 50% сформований з військових і волонтерів
Це була очевидна логічна тенденція, але зараз вона знаходить своє відображення в показниках соціологічних опитувань, які засвідчують, що лідером у перегонах може бути Валерій Залужний. Серед інших учасників перегонів, які покажуть значний результат, може бути Буданов, можуть бути партії, які будуть відображати назву відомих, популярних в Україні воєнних підрозділів. Власне військові стали тією політичною силою, яку бояться старі гравці і найбільше пропрезидентська партія. Тому, очевидно, була і залишається дуже велика спокуса провести вибори без військових. Тобто навіть якщо вибори відбудуться за дуже короткий період часу після оголошення миру чи перемир'я, очевидно, що цього дуже короткого часу може не вистачити для багатьох військових для того, щоб активно включитися у виборчий процес.
Експерт не виключає створення партії Залужного. Фото: MAXYM MARUSENKO/AFP/East News
І більше того, я навіть спостерігав в інформаційній площині явно замовну хвилю заяв псевдоекспертів, які почали активно натякати на ризики того, коли військові приходять до влади. Але я вважаю, що із понад мільйонної української армії знайдеться кілька сотень достойних людей, які будуть мати досвід законодавчої роботи і бажання чесно працювати у парламенті. Власне, це була, є і буде ключова тенденція і ключова загроза для правлячої більшості.
— Чи є ризик повернення до активного політичного життя проросійських сил?
— У 22-му році, коли було ухвалене рішення РНБО про заборону проросійських партій, то багато хто перебував в такому форматі ейфорії і вважав, що все — ми поставили назавжди крапку в питанні руського міра. Якщо ми подивимося, наскільки болюче відбувається процес розлучення із церквою Московського патріархату, ми повинні розуміти, що приблизно такі ж ризики, що болюче розлучення буде і в політичній площині. Тому зараз, для того, щоб ми отримали принаймні часткові гарантії зменшення впливу руського міра після війни, нам потрібно ухвалювати низку законодавчих рішень. Ключове із них — це люстрація для тих осіб, які балотувалися від заборонених політичних партій впродовж останніх років: спочатку 14-го року і спочатку повномасштабної війни. При тому для всіх, хто балотувався: від сільського голови до президента включно. Це буде реальний актив цих проросійських політичних партій, якому потрібно заборонити брати участь у виборах принаймні на років 10. Мені дуже не подобається, коли я не бачу цієї дискусії і чомусь всі вважають, що немає жодних серйозних загроз.
Хоча логіку монобільшості зрозуміти можна. Тому що дві депутатські групи з колишньої Опозиційної платформи «За життя» голосують в унісон із владною більшістю. Очевидно, можна пропускати, що ця підтримка, умовно кажучи, небезкоштовна. Я не виключаю, що вони отримали для себе певні гарантії за такі прояви лояльності. І саме тому парламент, я маю на увазі монобільшість, вже понад два роки не розглядає урядовий законопроєкт, який дозволяє забирати мандати депутатів місцевих рад від заборонених російських партій. Тобто у нас абсурд: партії заборонили, вони не існують, а їхні депутати в місцевих радах залишаються. І я припускаю, що їм може бути дозволена участь у нових трансформованих політичних проєктах. Я переконаний на 100%, що найближчі 10 років ми не побачимо в Україні виразні політичні проросійські проєкти.
Але ми можемо побачити, і це абсолютно реально, коли невдовзі проросійські сили братимуть участь у виборах під виглядом європопулістів та євроскептиків
Тобто, не потрібно прямо вигравати з Москвою. Достатньо доводити до абсурду всі ідеї євроінтеграції, євроатлантичної інтеграції. Ми можемо побачити політичні сили, які будуть спекулювати виключно на цих темах. Це те, що робить, наприклад, Грузинська Мрія. Вона ж не виступає з прапорами Путіна. Вона говорить про те, що потрібно дружити, потрібно запускати авіаперельоти, від цього виграє грузинський бізнес і так далі. Тож появу таких політичних сил в Україні вже в найближчому майбутньому я не виключаю. Тому потрібно проводити люстрацію, щоб хоча б частково зняти ризики для повернення до парламенту проросійських політичних сил.
Довгий час я мріяла про переїзд до Америки, але, проживши там три роки, вирішила повернутися до Польщі. Як і мої батьки, я думала, що життя в Америці дасть мені велику американську мрію, але це не так. Думаю, через те, як зображують Америку, у мене склалося певне уявлення про те, яким буде моє життя. Однак я не знала про шокуючі відкриття, які приходять з переїздом на Захід.
Коли я приїхала туди, я б не сказала, що сумувала за своїм колишнім життям у Польщі. Все здавалося новим і захоплюючим. Я відчувала, що я «зробила це». Однак, чим більше часу я проводила у США, тим більше усвідомлювала сумні реалії Америки. Життя на Сході значною мірою зосереджене на громаді: я знаю своїх сусідів, купую фрукти та овочі на місцевому ринку, друзі купують мені пиво, коли я на мілині. Тим часом, мій досвід в Америці був повною протилежністю цьому. Якщо ви не живете в районі, де виросли, або не будуєте спільноту, весь ваш досвід є суто трансакційним. Я ловила себе на думці, що будую з кимось стосунки, а потім швидко виявляла, що ця людина чогось хоче від мене, розмиваючи межу між тим, чи може дружба існувати поза роботою чи статусом.
У Сполучених Штатах найскладнішим для мене було зрозуміти свою ідентичність
В Америці мене сприймають як білу дівчину, а моя польська ідентичність не обов'язково враховується — якщо тільки я не згадаю про це в розмові. Мені було дуже важко це зрозуміти, тому що я відчуваю, що походжу з країни, яка дуже зосереджена на ідентичності. Я відчувала, що саме цього я була позбавлена. Я не могла ідентифікувати себе з тим, ким я є в США. Чи вважати мене іммігранткою, чи польською американкою? Для мене це було дуже незрозуміло. Я знала про привілеї, які мала в Америці через те, що була білою жінкою. Однак я не могла ідентифікувати себе чи сформувати зв'язки з білими американськими жінками, які мене оточували.
Фото: Shutterstock
Я не відчувала себе там вдома — хіба що в Грінпойнті, де я могла спілкуватися з поляками. Тому що в моєму університеті я познайомилася лише з однією полькою. Мені стало краще, коли я потоваришувала з українцем, який походив із сім'ї емігрантів. Він дуже добре розумів, про що я говорю. Американці бачили в ньому лише білого хлопця — до речі, він теж не міг ідентифікувати себе з білими американцями. Ми говорили про схожість і відмінність польського та українського буття — і про терор, який зараз вирує у світі, і який більшість наших ровесників в Америці, здається, ігнорують. Я думаю, що Америка настільки зосереджена на собі та своїй політиці, що багато зовнішніх питань, які не стосуються людей, які там живуть, здаються їм несуттєвими. Тому можна почуватися загубленим, особливо якщо ти іммігрант.
Цей мій друг допоміг мені зрозуміти, як сильно я скучила за своєю країною і своєю громадою, тому що він був найближчим до того, чим, на мою думку, була громада в Америці. Там бути східноєвропейцем — це дивний досвід. Тому що, з одного боку, більшість східноєвропейських країн зазнавали утисків у минулому, а з іншого боку, ти маєш привілей бути білою людиною, і ти повинен брати на себе відповідальність за цей привілей.
Про те, як історія вплинула на східноєвропейські країни, говорять недостатньо — особливо на Заході, я не бачу, щоб багато людей знали про те, що сталося.
Пам'ятаю, на одному з моїх занять американський хлопець не знав, що відбувається в Україні. «Яка війна?», — запитав він, і я не могла повірити в те, що чула
«Як ти можеш цього не знати?», — сердито подумала я. Там все крутиться навколо їхньої країни, а те, що не зосереджене на ній або не зосереджене на їхній ідеї індивідуалізму — виключене. «Америка те, Америка се», — я більше не могла цього витримати. Ніяких новин про будь-яку іншу країну, хоча саме їхня країна відповідальна за більшість воєнних злочинів у світі, і при цьому єдина, хто міг би покласти край цим війнам.
Фото: Shutterstock
У Нью-Йорку я оселилася в українській частині Іст-Віллідж, сподіваючись, що це принесе мені відчуття спокою. Але натомість у мене з'явилося відчуття, що ця українськість вигадана. Я не чула української мови на вулицях, натомість більша частина району здавалася мені джентрифікованою хіпстерськими білими американцями та студентами, які шукали дешевого житла. Я часто замислювалася, що це означає для тих, хто колись називав цей район домом.
Контраст між первісною культурою та сучасним, більш комерціалізованим середовищем породжував відчуття ностальгії за втраченим, яке посилювалося поточними подіями в Україні
Те ж саме я спостерігала і в Грінпоінті. Те, що колись було відоме як процвітаючий польський район, вже не було таким, як раніше. Я відвідувала це місце щомісяця — ще один ресторан закривався, ще одна людина, яку я знала, виїжджала, бо більше не могла дозволити собі жити там. Найбільше мене вразили зміни в людях, які мене оточували. Багато мешканців, які проживали тут протягом тривалого часу, були витіснені через зростання орендної плати, а культурний ландшафт, який спочатку змушував мене почуватися як вдома, став більш однорідним. І українську, і польську громади витіснили з районів, які вони колись вважали своїми. Тепер вони переїжджають за кілька миль від Манхеттена, в інший район, який вони будуть називати домом, поки все це не повториться.
Протягом усього перебування в Америці я задавалась питанням: чому б не обрати більш спокійне, спільне життя? Чому воно має залишатися лише мрією? Це відчуття ізоляції в чотирьох стінах моєї нью-йоркської квартири, прокидаючись щодня від шуму, що доноситься ззовні, дивлячись на обличчя, яких я не впізнаю. Чому б не повернутися додому, де є спільнота, підтримка і відчуття безпеки? Я зрозуміла, що, скаржачись на все це, у мене був лише один вихід. Я зібрала речі і поїхала. Моя мрія — не оточувати себе блискучими речами і роботою, яка підвищує мою самооцінку. Я хочу відчувати свою приналежність до чогось — до місця, де сусіди вітаються, де люди піклуються один про одного. До місця, яке можна назвати домом.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
