Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Різдво у Вельсі — завжди яскраве та смачне. Фото: приватний архів
No items found.
Однією з прикмет Різдва як попсового культу в усьому світі є британський фільм «Love actually». Пам’ятаєте безсмертні співи Білла Найї «Christmas is all around»? Він точно не брехав. Різдво натурально всюди в Британії.
І починається воно найпізніше 1 грудня. Десь із цього дня радіо ВВС1 починає транслювати пісні виключно різдвяної тематики. У будинках з’являються ялинки і мішура, а в супермаркетах стартує святкова манія полювання за подарунками.
«Давайте вже після свят» починається з приходом грудня. Щойно закінчується Гелловін. Ялинки в будинках з’являються в проміжку між першим і шостим грудня. Ще раніше на головних площах міст будують різдвяні ярмарки.
І хоча на всіх рекламних бордах різдвяні активності зображені в засніжених ландшафтах, за зимове свято віддуваються повсюди хіба гірлянди та червоно-зелені кольори з намальованими сніжинками. Сніг у Великобританії вважається стихійним лихом — достатньо лише одного сантиметра зимових опадів, як тут уже закриваються школи, а автомобілісти або лишаються вдома, або потрапляють в хроніку ДТП. Тож снігова казка тут — виключно гіпотетична розвага.
У Лондоні, в Гайд парку, величезний Вандерленд з атракціонами, ярмарком та льодовими фігурами за грудень акумулює величезні гроші. Більше десяти років у британській столиці взимку будують один з найбільших різдвяних майданчиків у світі.
Але українці — «Галі балувані». Пам’ятаючи зимові містечка на ВДНГ або на Платформі в Києві [місця, де традиційно відбувались до війни масштабні різноманітні культурні заходи. — Ред.], чи новорічну ілюмінацію в центрі Харкова до 2022 року, нас сірими ландшафтами та каруселями світових столиць не надто вразиш. Гектари розваг закриваються вже 1 січня — і в цьому одна з очевидних відмінностей Сполученого Королівства від України. Наші люди зазвичай викреслюють із життя січень. Тут «пропащим» місяцем можна вважати грудень.
Інша справа — домашні різдвяні традиції. Ми виростали переважно на американських фільмах про Різдво, тому чисто англійські ритуали для мене виявилися цілковитою несподіванкою.
Другий рік поспіль я і мій син святкуємо Різдво в країні «лівої ноги Бекхема і правої ноги Бекхема», а також Г’ю Гранта і Містера Біна.
У будинку наших валлійських друзів щороку встановлюється п'ять ялинок. І це не враховуючи решти декору, який у більш скромних умовах і сам міг би грати роль головної ялинки в хаті. Тут досі обов’язковим елементом подарунків є листівки. По всій Британії розкидана мережа спецмагазинів, де продаються виключно поштівки. З українським раціональним підходом, коли листівки — це додаткова макулатура, ми з сином включились в ці «перегони» лише з другого року. Можна сказати, адаптувалися.
Торік наші валлійські друзі запросили нас із сином на обід 25 грудня. Ми повністю відчули флешбеки з дитинства, коли на Новий рік люди були спроможні запхати в себе тижневий запас їжі за декілька годин. Але поїдання їжі почалось задовго до святкового обіду — під час готування та сервіровки столу. Тут немає радянських олів’є чи шуби, але умовний мезим 25 грудня не завадив би й у валлійському селі.
Головна страва на різдвяному столі — індичка. Але поки до неї дійде справа, організм вже просить пощади. Починати святкову трапезу заведено або з салату, або з супу. Це не враховуючи джину з тоніком, який працює як підбадьорюючий засіб для всіх учасників кухонних клопотів. Суп тут сприймається практично так само, як салат. Це переважно суп-пюре з овочів. Це смачно. Але краще не наїдатись, бо головне ще попереду.
Традиції дванадцяти страв тут немає. Але є великий ентузіазм валлійців. Тому кількість різновидів їжі впевнено наближається до тих самих 12. Кульмінація — індичка. З останніх сил треба скуштувати запеченого гіганта. А потім із жахом зрозуміти, що після цього ще йде обов’язковий десерт. Це солодкий пудинг, просотаний алкоголем і политий ще більш солодким сиропом. Якщо ви любите навернути чистого цукру столовою ложкою, вам сподобається. Але на місце в шлунку не розраховуйте.
Втім, їжа — це опціонально і залежить від родини. А от різдвяні ритуали — то святе. Хоча ані зі святістю, ані з народженням Ісуса Христа, вони не мають нічого спільного. Кожен учасник застілля отримує «крекер» — це на вигляд щось середнє між хлопавкою і гігантською цукеркою. Сусіди по столу мають потягнути цей крекер у різні боки і розірвати його. Всередині буде кольорова паперова корона, маленький подаруночок, а також папірець із жартом або загадкою. Шансів не нап’ясти на себе вишукану корону, що нагадує поробку середньої групи дитсадку, немає ні в кого. Традиція. Далі всі по черзі зачитують свої жарти із крекерів, а далі можуть початись різні застільні ігри. Але при цьому не можна забувати жувати.
Всі ці традиції, включно з новорічною ялинкою, з’явились в Британії на межі 19 та 20 століття. Їх з Німеччини завіз в країну чоловік королеви Вікторії. Тому ми всі знаємо Санта Клауса, а не Сент Ніколаса. Хоча, на відміну від Америки, Санта Клауса тут давно перейменували в «Тато Різдво» (Father Christmas). Знову ж таки, нагадую, що Різдво — це наче ж день народження Ісуса. Тож хто кому в цьому випадку тато — велике питання.
26 грудня в країні теж вихідний. Називається це Боксінг дей. Я щиро думала, що після паперових корон, картонних цукерок і Тата Різдва, тут завели традицію проводити різдвяні бої з боксу. Але, виявилось, що до святкової бійки це не має жодного стосунку. У цей день господарі-аристократи видавали своїй прислузі бокси — пакунки з подарунками. А самі зазвичай їхали на полювання. І хоча в сучасних умовах саме вбивати дичину вже мало хто наважується, але ще торік мої валлійські друзі попередили мене, щоб я цього дня своїх котів не випускала на вулицю. Стріляти не будуть, але ганяти на конях з оравою собак алеями нашого елітного села знайдеться багато бажаючих. Тому пухнастим котикам краще не гратися в зайців чи качок і посидіти 26 січня вдома.
Загалом індустрія Різдва в Британії годує купу бізнесів на рік вперед. Музиканти пишуть цілі різдвяні альбоми, які будуть у ротації на радіостанціях протягом місяця. Платформи і телеканали змагаються у кількості зимових казок — романтичних комедій. У цьому неабияк британцям допомагають американці. Тільки протягом 2023 року телеканал Холлмарк, який спеціалізується на приторних мелодрамах, до свят випустив 42 (!) різдвяних фільми.
Отже, навіть якщо ви Ґрінч в душі, уникнути різдвяних веселощів в Британії вам не вдасться.
Журналістка, редакторка, продюсерка, сценаристка. Має двадцятирічний досвід роботи на українському телебаченні і в онлайн-виданнях. Членкиня Української кіноакадемії, засновниця Stories production. У 2022-му році переїхала до Великобританії, у Вельс, де разом з колегами заснувала фестиваль українського мистецтва в Кардіффі. Наразі є тьюторкою та редакторкою-консультанткою видання Harbingers’.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
З потребою аудиту військової та грошової допомоги цілком зрозуміло. Майк Волц, який буде новим радником з нацбезпеки та оборони замість Джейка Саллівана, — у минулому складі Конгресу займався логістикою в комітеті розвідки. Тож, коли він натякав, що український уряд не дуже раціонально витрачає кошти — мав повне право. Бо варто нарешті визнати, що державне управління нинішнього уряду Дениса Шмигаля в Україні справді було неідеальне. А щось краще залучити неможливо, бо ж будуть заздрощі, що ти уже почав політичну кар‘єру. Тому тут видихнули — і визнали, що варто повернутися до часів класичної дипломатії та відточених бізнес-планів.
Ідеї поступитися землями та закрити рот перед Росією не нові і лунали в різних варіаціях — від уже покійного Генрі Кісінджера, канцлера у розбитого корита Олафа Шольца та двох стовпів нинішньої команди Трампа — Ілона Маска і Джея Ді Венса
По-перше, давайте розберемось, чому вони лунають. Десь із осені 2022 року офіційна Байкова вирішила, що на міжнародному рівні має звучати один голос — і це баритони Зеленського у оливковому офісі. Саме у той момент у делегаціях, які катались до Вашингтону, Лондону та Берліну відчутно поменшало представників опозиції, а військових можна було перелічити на пальцях одної руки. Із передовиць ЗМІ зникли історії простих людей, які йшли з коктейлями Молотова на російські танки і рішучих добровольців, які пішли нищити взірцево-показові підрозділи російської армії.
Врешті — чого таїти навіть всередині країни є втома від щоденних варіацій про хороброго президента, який не втік. І відсутності плану для суспільства, де накопичуються протиріччя та немає образу післявоєнного майбутнього.
Тож не дивно, що теза — прийду до влади і завершу війну протягом 24 годин — стала дуже популярною на виборах тих країн, які серйозно вклались грошима в оборону України. Дональд Трамп обіцяв вирішити українське питання за 24 години від часу оголошення результатів. І ось уже в передчутті дострокових виборів до Бундестагу — лідер найбільшої опозиційної партії Німеччини ХДС Фрідріх Мерц заявив, що якщо стане канцлером Німеччини, то висуне Путіну ультиматум по Україні. І якщо це не буде виконано протягом 24 годин, Мерц готовий поставити Україні крилаті ракети Taurus і дати дозвіл на завдання ударів по території Росії.
Українська війна стає передвиборчою технологією в програмах західних політиків, які відчули смак перемоги на власних виборах
Хайп на українських мирних планах дозволяє низці авторів, які писали про кліматичні пригоди Грети Тунберг та бодіпозитив на шоу Victoria’s Secrets — отримати перші призи, писати сценарії для Netflix та писати мемуари. Утім за елементарними рецептами, як вирішити українську війну — просто подарувавши Путіну чотири регіони з виходом до моря — криється небажання Заходу самим шукати проблеми в собі та змінюватись.
Недавно у Росії відбувся форум на Валдаї, де Путін більше трьох годин розповідав про те, що старий порядок його не влаштовує. І жадібний Захід має сісти з Росією та знову повернутись до епохи Холодної війни, де Москва мала вплив на Східну Європу і чинила там криваві бані як не в Угорщині, так у Празі. Навіть із підбитою армією Кремль хоче добитись капітуляції Європи і повернути гегемонію над регіоном.
Не секрет, що уже зараз Путін робить пропозиції Трампу — швидко виконати обіцянку завершити конфлікт в Україні. Просто на російських умовах. Далеко теж не секрет, що низка російських лобістів уже пробиває контакти та ломиться в кабінети тих, хто буде відповідати за топ-посади в адміністрації Трампа. Все це разом присмачено різними варіантами мирних планів у пресі, які фрагментарно нагадують пропозиції Китаю та Бразилії та самої Росії у Стамбулі зразка весни 2022 року.
Світ не втомився від війни в Україні. Він просто скільки наробив помилок із нею від 2014 року, що боязко брати граблі та лопати та розбирати все це сміття
Простих рецептів миру для України не існує. Не можна українцям так просто взяти і запропонувати забути Маріуполь, який уже офіційно відданий на мародерство бандам Рамзана Кадирова. Не можна замовними кінами на численних фестивалях за російські гроші змусити українцям співчувати убивцям здалеку, які війною в Україні оплачують кредити за телевізори. І точно не треба змушувати нас любити росіянам еротичними трилерами, де українська біженка в Стамбулі серед мільйонів чоловіків обирає чомусь росіянина.
Ця війна не завершиться від дзвінка Трампа і від того, що на виборах у Німеччині переможе шановний пан Мерц. Це війна надовго, де головна здобич — аж ніяк не відоме село на Донеччині. Росіяни хочуть бити вітражі соборів Кракова, гвалтувати жінок у Берліні і грабувати кращі дома Парижа.
Чим раніше Захід зрозуміє, що ціль не Україна, а він сам — тим буде легше для усіх. Бо на власній шкурі переконались — готуйся вчасно і не бережи пам'ять про рідне місто лише в старих альбомах
Кожен мирний план, який зʼявився у пресі від часу оголошення результатів американських виборів — виглядає, як пропозиція стати вепровим коліном на святі в чужих. Перспектива стати маслаком на смітнику — точно не те, що хотілось би отримати за десять років війни.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
<frame>Усвідомлюючи, наскільки делікатною є тема Волинської трагедії у польсько-українських відносинах, Sestry продовжують публікувати інтерв’ю з польськими й українськими істориками, зацікавленими у налагодженні ефективного діалогу між нашими країнами. Нижче — відповідь українського політолога, історика, директора Інституту світової політики Євгена Магди на інтерв'ю Sestry з Лукашем Адамським «Я готовий пояснювати, що історія не є чорно-білою, і що все має свої відтінки сірого»<frame>
Ми знайомі з Лукашем Адамським ще з часів, коли він був заступником директора Центру польсько-російського порозуміння та примирення. Впевнений, що не провина пана Лукаша у тому, що подібної установи для забезпечення діалогу поляків та українців не було і не має сьогодні. Центр Мєрошевського, на який перетворився Центр польсько-російського порозуміння та примирення, здійснює активну східну політику. Можливо, ви скажете, що між Польщею й Україною не стоять Катинь та Смоленська катастрофа. Так, але наші двосторонні відносини ускладнює проблема Волинської трагедії.
Відзначу, що у Польщі діяльність низки впливових аналітичних центрів координується Міністерством закордонних справ, а в Україні подібного алгоритму немає. Ніде правди діти: на польському боці нашого спільного кордону довжиною у 525 кілометрів почали вивчати Україну раніше та роблять це більш системно. І я не стану зараз списувати помилки української влади виключно на російську широкомасштабну агресію. Це буде нечесно.
Проте я не можу погодитися з тезою пана Адамського про те, що в Польщі ніхто не хоче перемоги Росії. Справді, у Польщі нині не «продається» готовність до діалогу з Кремлем, а у роки панування «ПіС» нинішнього прем’єра Дональда Туска інформаційно шмагали за діалог з Путіним часів його першого прем’єрства. Але ненависть до українців (з різних причин) у польському суспільстві знаходить чимало відгуків. І успіх «Конфедерації» на виборах до Європейського парламенту, де партія вдвічі збільшила підтримку виборцями, порівняно з виборами до Сейму, це лише підтверджує.
Нагадаю, що між двома виборчими кампаніями було також блокування польсько-українського кордону польськими фермерами щонайменше за сприяння одного з активістів «Конфедерації» Рафала Меклера. Блокування, яке між іншим продемонструвало: польські політики попри існування тези про «польсько-польську політичну війну» не будуть діяти проти співвітчизників в інтересах України. З точки зору Польщі це, безумовно, добре, але для України, яка продовжує протидіяти Росії на фронті, створювало проблеми насамперед морального характеру.
Не маю сумніву, що військові вантажі доправлялись до України безперешкодно, проте блокування шляхів громадянами країни, відносини з якою в 2022 році вийшли на рівень ейфорії, стало холодним душем. Ба більше: широкому загалу в Україні відомо про зусилля Анджея Дуди щодо переконання країн Південної Європи розпочати процес переговорів з Україною про вступ до ЄС, проте нічого невідомо про євроінтеграційні зусилля в інтересах України Дональда Туска.
Я не маю намірів виправдовувати позицію Володимира Зеленського після інциденту з людськими жертвами у Пшеводуві. Не хочу шукати пояснення цій помилці. Зауважу, що «дружньо-зерновий» випад у вересні 2023 року під час виступу українського президента на сесії Генеральної Асамблеї ООН носив все ж безособовий, хоча і легко впізнаваний характер. Також нагадаю, що журналіст Збігнев Парафіянович у відомій не лише в Польщі книжці Polska na Wojne згадує про вибачення тодішнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного перед польським колегою Раймундом Анджейчаком. До речі, буквально днями представник польського МЗС Павел Вронський висловив надію, що Польща отримає дозвіл збивати російські ракети. Дозвіл, очевидно, від НАТО, без якого польські офіційні особи змушені розповідати нісенітниці в разі появи російських ракет у повітряному просторі країни.
Натомість готовий виступити у ролі адвоката диявола та перепросити за заяву про «зерновий геноцид», яку минулого року зробив торговий представник України Тарас Качка. На жаль, у польсько-українських відносинах часом беруть гору емоції. Разом з тим маю відзначити, що українські президент, прем’єр, спікер парламенту, міністри оборони та закордонних справ не дозволяють собі випадів у бік Польщі. Проте викликає щирий подив, що навіть за рік після зміни влади у Польщі тамтешні правоохоронці так і не знайшли бенефіціарів зернової оборудки, яка завдала шкоди продовольчій безпеці країни. Важко уявити, що хоча б один вагон чи вантажівка із зерном перетнули польсько-український кордон без розуміння місця для розвантаження.
На жаль, Варшава та Київ продовжують стрімкий рух з вершини порозуміння зразка весни 2022 року до рівчака обопільних претензій. І як тут не згадати іншого польського колегу, Пшемислава Журавського вель Граєвського, який неодноразово наголошував:
Тільки коли Польща й Україна разом, вони перемагають
До речі, це цілком діюча модель співпраці як в межах НАТО, так і в форматі Європейського Союзу. Ця потенційна співпраця подобається далеко не всім не лише за кремлівською стіною у Москві, але і всередині ЄС.
Будемо відвертими: питання вступу України до НАТО та ЄС сьогодні не перебуває на порядку денному обох організацій. Тому гучні обіцянки польських політиків не допустити прийому України без вирішення Волинської проблеми — чистої води популізм. У нинішній період, пов’язаний з кастингом на роль кандидатів у президенти Польщі, який проводять провідні політичні сили країни. Ставлення до України, зокрема у контексті Волинської трагедії, є лакмусовим папірцем для польського політикуму.
Як і Лукаш Адамський, я підтримую проведення ексгумації жертв Волинської трагедії, проте вважаю за потрібне наголосити на кількох деталях. Дійсно, сам початок цього процесу і запевнення у незворотності позиції України є потрібними. Було б непогано, якби політично його підтримали парламенти обох держав. Не зайвим було б запровадження відзнаки «Праведник Волині», яку могли б заснувати Володимир Зеленський та Анджей Дуда. Мені відомо, що у Польщі відзначають тих, хто рятував жертв бійні, але перехід відзнаки на міждержавний рівень міг би підвищити рівень розуміння проблеми в Україні. Недостатній суспільний запит в Україні на розв’язання цієї проблеми є, можливо, головною причиною пасивності української влади у цьому питанні.
Також треба розуміти, що держава, у якій щодня ховають десятки загиблих через російську агресію громадян, навряд чи може перетворити на безумовний пріоритет ексгумацію жертв Волинської трагедії до завершення війни з Росією. Разом з тим створення міжнародної комісії (з залученням представників третіх країн) сприяло б кращому та швидшому вирішенню. Для мене є очевидним головне: вирішувати проблеми у відносинах Польщі та України можна лише у режимі діалогу. Тому я не вперше пропоную створити формат дискусій PL-UA-525, у яких не лише обговорювати існуючі суперечності та напрацьовувати рішення про перспективи, але і поширювати відповідну інформацію в Польщі та Україні. Буду радий, якщо Центр Мєрошевського долучиться до реалізації цієї ініціативи. Польща та Україна мають не лише обмінюватися докорами, але і формувати спільні сенси під загальним гаслом «За наше та ваше майбутнє».
P.S. Пропоную переглянути нашу нещодавню дискусію з Лукашем Адамським на YouTube-каналі Ukrlife з Людмилою Немирею. Вона була присвячена Волинській трагедії:
Професор Тадеуш Славек: Це звичай божественної санкції, який у Стародавній Греції безумовно наказував надавати гостинність кожному незнайомцю. У грецьких трагедіях є неодноразове нагадування: горе містам, які не надають гостинності чужинцям, бо боги пам'ятають про це і помстяться такому місту.
Чи було воно того варте для греків?
Без цього закону вони не могли існувати. Грецька культура формувалася в мандрах з острова на острів. На островах завжди були потрібні прибульці.
Минули тисячоліття, і сьогодні це право зовсім не є самоочевидним.
Виникли різні релігійні, політичні та економічні суперечності, які призвели до того, що право гостинності перестало бути таким самоочевидним. Воно було позбавлене своєї божественної санкції і стало цивільним договором, регульованим законом. І як показує нещодавній приклад Німеччини чи Польщі, право гостинності може бути призупинене в будь-який момент.
Нікому не прийде в голову селекціонувати людей, які втекли від війни в Україні, як сьогодні польська держава хоче зробити з людьми, які тікають з Сирії чи Афганістану через зелений кордон з Білоруссю.
Майже три роки тому це був рефлекс, заснований на переконанні, що ми захищаємо тих, хто тікає від смерті, особливо якщо це відбувається на наших очах. Люди тікали від бомб, і ми бачили це по телевізору і в соціальних мережах.
Однак, в наших очах інакше виглядає ситуація людей, які приходять до нас, бо хочуть кращого життя: заробляти більше грошей, мати доступ до води, до їжі. У цьому немає нічого поганого, але є заперечення, тому що гостинність переплуталася з політикою.
Не секрет, що майбутні президентські вибори в Польщі будуть позначені міграцією. І це питання буде всіляко обігруватися. Будемо сподіватися, що в рамках пристойності, але це крихка надія
Найгірше в цьому всьому те, що люди, які просто хотіли покращити свої умови життя, борються за своє життя в лісі. Політика цього, на жаль, не бачить. Це виродження політики — не тільки польської, але й світової — що вона все менше цінує людське життя, що воно втрачається в електоральній грі. Зараз політики дивляться, як більш жорсткий курс щодо емігрантів вплине на рейтинги. Це сумно.
Чи є вихід у ліберальних політиків?Антимігрантські конфедерати набирають силу в Польщі, АдН в Німеччині.Тому ліберальні політики закручують міграційний гвинт, щоб популісти не перемогли.Люди хочуть відчувати себе в безпеці, тому політики роблять так, щоб вони відчували себе в безпеці.
Я розумію, я знаю метод: робити те, що роблять популісти, щоб вони не зростали. Це як взяти карту з колоди опонента. Але де в цьому всьому вписується етична позиція?
Я зараз трохи ідеалізую, добре?
Будь ласка.
Справа іммігрантів триває вже довго. Здається, ми проґавили момент, коли можна було б побудувати біля кордону місця, де всі, хто його перетинає, могли б залишатися до перевірки польськими службами. Ті, хто відповідав би умовам, залишалися б у Польщі. Ті, хто не відповідав би — мусили б повернутися додому.
А як бути з тими, хто не має жодних документів?
Я думаю, що наші служби могли б розробити процедуру і для таких випадків. Але ніхто не намагався. А це потрібно робити, тому що на нас чекають кліматичні біженці, і це дійсно буде дуже багато людей. Ми не будемо допомагати їм там, де вони живуть, тому що ці місця можуть зникнути.
З одного боку, ми маємо користь для суспільства, вигоду для політиків, а з іншого —цінності: допомога тим, хто її потребує.Чи можливо взагалі це поєднати?
Виходу немає, треба намагатися. Зрозуміло, що того, хто чітко викладе карту цінностей на стіл, може спіткати доля Ангели Меркель, яка свого часу сказала: «Я християнка, тому я впускаю нужденних.»
Ми всі знаємо, чим це обернулося.
Цей жест парадоксальним чином допоміг як новоприбулим, так і німецьким популістам, які на антиіммігрантських гаслах приходять до влади в різних частинах Німеччини.
Іншими словами, цей християнський жест нас обдурив.Він накликав на нас популізм.
Так, але це не означає, що ми не повинні намагатися. Демократія — це гра між рівністю і свободою.
Афганські інтелектуали можуть шукати притулку в європейських країнах з Багдада.
І це правильно. А люди, які опинилися в Біловезькій пущі, вже не мають такого права? Основною умовою демократії є рівність.
Канада також приймала тільки тих, хто відповідав її освітнім вимогам.
Так, я пам'ятаю.
Коли я готувалася до цієї розмови, то натрапила на цитату Іммануїла Канта: «Гостинність має бути формою закону, а не філантропії.Вона має бути універсальною, бо гарантує, що ми не вб'ємо один одного».Останнє речення справило на мене велике враження.
Так, це чудова цитата з есе «Вічний мир: філософський нарис». Кант написав його в буремні часи Французької революції.
Сам він ніколи не переїжджав з Кенігсберга, але дуже цікавився геополітикою. І він дуже слушно стверджував — а це був кінець XVIII століття! — що просторові ресурси Землі обмежені. Кількість людей у світі зростатиме, тож згідно зі здоровим глуздом добре припустити, що нам доведеться навчитися жити разом з людьми, які по-іншому одягаються, по-іншому вірять, по-іншому думають, розмовляють різними мовами, мають, можливо, інші принципи, інші цінності.
І Кант стверджує: «Краще підготуватися до цього, ніж імпровізувати в останню хвилину».
При цьому він додає — і тут можна захоплюватися його проникливістю — що вічний мир, окрім закону гостинності, повинен бути ще обумовлений невтручанням країн у справи одна одної. Горе тим народам, тим державам, які будуть використовувати людей, спеціально підготовлених для того, щоб сіяти сум'яття, хаос, беззаконня в чужому суспільстві, яке проживає на території іншої держави. Тобто використовувати терористів.
Я б включив до шкільної програми два есе Канта «Про здатність мислення до самооцінки» та «Про вічний мир», а також есе Генрі Девіда Торо «Про громадянську непокору». Разом це ледь більше сотні сторінок, тож це легко читається.
Чому Торо?
Тому що до визначення, що хороший громадянин — це той, хто підкоряється закону, який служить загальному благу, він додає: «Якщо через це когось скривдять, я маю право припинити підкорятися такому закону. І я не буду підкорятися цьому закону.»
Складний принцип.
Ризикований. Треба бути дуже свідомим, за яких умов його застосовувати. Він вимагає самостійного мислення. Не можна їхати на червоне світло, тому що мені так подобається. Питання не в цьому.
Дозвольте мені повернутися до питання: чи маю я право вводити правила, які будуть підтримувати популістів?
Принцип громадянської непокори слід застосовувати вкрай обережно. Ніхто не є островом, ми обумовлені обставинами. Ми живемо в епоху, коли технології комунікації такі, що фактично це вже не питання доступу до інформації — це питання захисту від інформації, тому що її надходить стільки, що ми не встигаємо її переробляти. А по-друге, багато цієї інформації є неправдивою або неповною, не зовсім правдивою, не заснованою на жодних фактах.
Що таке гостинність сьогодні?
Мистецтво вітати іншу людину, сприймати її присутність серйозно, а не процедурно. Тому що процедури, які застосовуються до іммігранта чи пацієнта у відділенні швидкої допомоги, є вторинними. Абсолютно найважливішим є той перший жест, жест привітання. Потім ми якось звикаємо до процедур, входимо в курс справи, стаємо «гвинтиками».
Пам'ятаєте, яке враження ми справили на весь світ, коли поїхали забирати українців на кордоні? Це була справжня гостинність.
Мене менше турбує старомодна гостинність, яка зводиться до спільного застілля. Я за гостинність, яку практикують щодня, коли люди посміхаються один одному, коли переходять вулицю. Для мене це вже жест гостинності, який говорить: якщо тобі щось потрібно, я тут. Найчастіше ми маємо відгороджені обличчя, які говорять: не втручайся, не заходь, не питай, я зайнятий, «я засмиканий», ти мені заважаєш.
Я прихильник такої гостинності, яка змащує гвинтики соціальної машини: коли ти їдеш вранці в автівці й пропускаєш людину, а вона тобі посміхається. Або піднімає руку на знак подяки. Тоді день починається зовсім по-іншому, чи не так?
Таку поведінку можна практикувати, тож практикуймо.
Не всі гості є очікуваними або навіть бажаними.
Легко бути гостинним до того, кого ми запросили, чи не так? Тому що ми знаємо, чого очікувати, і якщо він розчарує нас у цих очікуваннях, ми, ймовірно, не запросимо його вдруге. З іншого боку, важко бути гостинним до когось, кого ми не знаємо. Ось тут і відбувається справжнє випробування гостинності. Якщо говорити радикально, мовою Дерріди гостинність має бути безумовною.
Сьогодні це дуже ризикована вимога.
І, можливо, парадоксальним чином виконувана лише за певних умов. Над цими умовами ми повинні інтенсивно працювати. Жест, який ми зараз зробили як держава, призупинивши право на притулок, можливо, і необхідний, але він є результатом недбалості. Це такий жест, щоб врятувати свою шкуру. Раніше можна було вчинити по-іншому, але ми цього не зробили, а тепер вже занадто пізно.
З іншого боку, мені здається помилкою — і я закидаю цю помилку прем'єр-міністру — те, що коли він їде за кордон, він зустрічається з солдатами. Це все добре, але він не знаходить навіть 10 хвилин, щоб зустрітися з організаціями, які працюють на кордоні. Це все одно, що сказати їм: ви їм заважаєте.
А роботу цих людей треба поважати, бо вони, рятуючи життя інших, ризикують власним життям.
Взагалі, вада нашого суспільства в тому, що ми недбало ставимося до життя. Ми відстрілюємо нутрій, захищаємо полювання... І ми звикаємо до того, що люди гинуть тисячами в Газі та Україні.
Світ загалом у поганому стані. Питання в тому, в якому стані ми вийдемо з цієї кризи, наскільки побитими, з якими ранами
Євангельська цитата «Люби ближнього свого, як самого себе» в оригіналі звучить як «Люби чужинця, як самого себе».Поганий переклад значною мірою змінює сенс цієї заповіді.
Гостинність — це саме вітання незнайомця, іншого. Звиклі до певних правил, облич, поведінки, ми раптом мусимо сказати собі: ми впустили гостя в наш дім, і це все змінює. Ніщо не буде таким, як раніше, і ми також не будемо такими, як раніше. Ми змінюємося, суспільство змінюється. І в цьому немає нічого поганого.
Переконання, що ми є монолітом — чи то як окремі люди, чи як суспільство — це переконання, яке є абсолютно хибним, бо воно паралізує зміни. А зміни — це суть життя.
І навіть погляд на себе очима іншого є безцінним, бо вчить нас багато чому про самих себе.
Чого це може навчити нас, поляків?
Наприклад, що таке праця. У нас є свої протоптані стежки, свій GPS. А приїжджі кинуті в нове середовище, без контактів. Для них це виклик. Спостерігаючи за ними, допомагаючи їм, ми можемо багато дізнатися про те, що заважає іншим/іноземцям орієнтуватися в цьому світі, і впровадити модифікації, які полегшать життя і роботу.
Нам знадобилося багато років, щоб побачити, що є люди, «інші», які не можуть функціонувати в «нашому» світі. Люди, які мають труднощі з пересуванням, які пересуваються на інвалідних візках. Вони не можуть увійти до концертної зали, тому що ми будували її для себе: для людей, які пересуваються на власних ногах.
Отже, ця інакшість є попереджувальним сигналом, який говорить: з нами тут щось не так. Якщо інший має проблему, то, можливо, це не його вина, а вина того, що ми побудували закритий світ, в якому можемо рухатися лише з пункту А в пункт Б, але не дуже-то й у пункт В?
Інший виводить нас з рівноваги.
Це показує, що, можливо, ми сидимо в шаблонах. Загалом, громаді добре служить той, хто критично ставиться до неї, чи не так? Той, хто сидить у центрі спільноти і насолоджується нею, нічого не виправить. Треба спускатися на периферію, на маргінес, звідки можна побачити, що, можливо, щось треба змінювати.
«Нашість» — це небезпечне поняття, і краще його не плекати.
І хто кому має бути вдячний: господар гостю — чи гість господареві? Чи про вдячність взагалі не повинно бути мови?
Це складне питання, тому що ми маємо кризу вдячності. Після розквіту капіталізму кожен вважає, що він зобов'язаний тільки собі. Створено міф про самодостатню людину, яка нікому нічого не винна. Мій успіх — це мій успіх, а моя невдача — це теж моя невдача. Це не так.
Нам потрібно повернути сенс поняттю несамодостатності. Це визнання: ні, я не можу зробити це сам, мені потрібна допомога когось іншого. Розуміння цього поняття веде до вдячності.
З іншого боку, очікування вдячності настільки ж природне, наскільки й дріб'язкове, будьмо чесними. Тому, хоча я закликаю до розмови про вдячність — адже вдячність — це почуття, яке виправляє нас, оберігає від помилки надмірної самовпевненості, — я не став би очікувати вдячності.
Гостинність — це вулиця з двостороннім рухом. Як господарі, ми хочемо бути гостинними, але ми вимагаємо, щоб наша культура, наші правила були прийняті новоприбулим
Але де ж ці межі? Адже важко вимагати від мусульманина, щоб він гостинно з'їв нашу свинячу полядвицю? Це означає, що ми повинні докладати взаємних зусиль для розуміння інших культур.
Як це все запровадити?
Нещодавно я читав інтерв'ю, в якому якась титулована пані біохімік сказала, що це чудово, що програмісти отримують Нобелівські премії. І що це справжні Нобелівські премії, а не ті, що за мир чи літературу. Тобто, тверді факти мають значення. На її думку, добре, що світ рухається в бік природничих наук, математики, всього, що можна порахувати і що принесе швидку користь, наприклад, створення комп'ютерної програми, а не цієї гуманістичної магії.
Тільки це думка, висловлена з ухилом: давайте більше не будемо думати про те, чому, де, як і навіщо ми знаходимося на цій землі — іншими словами, викинемо гуманістичну рефлексію в сміттєвий бак. Ця рефлексія, яку неможливо конвертувати в бали, підкріплена цією людською іскрою, яка не вірить в жодні бали, не піддається жодним балам, не реагує на жодні гранти.
Гуманітарна рефлексія не дуже застосовна. А от природничі науки — так. Вони дають результати, які потім втілюються в нові винаходи, нові машини, нове обладнання, нові методи лікування. Супер, чудово, я схиляю капелюха до землі.
Справа в тому, що за відсутності цієї людської іскри я іноді повертаюся до фільму «Час помирати» з уже немолодою Данутою Шафлярською, яка приходить на прийом до лікаря.
Цей лікар, не дивлячись на неї, просто порпаючись у документах, каже: «Нехай роздягнеться». А вона відповідає: «Нехай поцілує себе в дупу».
У цьому вся річ. Немає, на жаль, людської іскри в цьому лікареві, можливо, великому професіоналі, і слава йому за це.
А якщо її немає, ми вмираємо. І наші блохи.
Тоді, власне, вже можна закривати компанію під назвою «людяність».
Видатний польський філолог, англійський філолог, компаративіст, літературознавець, поет, прозаїк, есеїст, перекладач, філософ. Запрошений професор багатьох університетів світу. Досліджує Г.Д. Торо, Шекспіра, Блейка, Дерріду, Емілі Дікінсон. Був ректором Сілезького університету в Катовіце.
Це місце ще називають Santa Land або штаб-квартирою Санти у Польщі. Тут велика територія для прогулянок з яскравими декораціями, є Фабрика ельфів, пошта Святого Миколая, куди надходять листи з усього світу. Тут можна пройти майстерклас зі створення блискучих ялинкових іграшок або випікання різдвяних пряників. На території є мінізоопарк, млин для молотьби поганих вчинків, тут влаштовують яскравий постріл зірки до неба, є монетний двір Святого Миколая — там карбують власну сувенірну монету. І це далеко не всі активності цього дивовижного місця.
Wioska Świętego Mikołaja в Балтуві відчиняє двері для маленьких гостей вже цього місяця! Тут не буває нудно: різноманітні ігри, майстеркласи, театралізовані вистави, казковий парк розваг. На території є країна Снігової Королеви з ескімосами, пінгвінами, мамонтом тощо. Пані Ялинка пригостить дітей найсмачнішим гарячим шоколадом та різдвяними смаколиками. Для дітлахів відкрито мінікінотеатр у форматі 3D та 5D, гостям організовують катання на санях та зимову рибалку. Також працює величезна льодова ковзанка площею 900м2.
Адреса: Parcz 7/1 1 km за Wilczym Szańcem, 11-400 Parcz
З 25 листопада по 22 грудня працює Wioska Świętego Mikołaja w Mazurolandia. Діти не лише зустрінуться з Миколаєм, а й у його компанії навчаться розписувати ялинкові кульки. Свою унікальну іграшку кожен зможе потім забрати із собою додому — у різдвяній коробці. Разом зі своїми помічниками Мишком, Меллою та Швейком головний чарівник загадає дітям загадки, щоб вони без помилок навчилися відрізняти добрі вчинки від поганих. А для тих, хто цього року робив багато поганих справ, але дуже хоче виправитися і готовий працювати над собою, тут є винищувач поганих вчинків. Після конкурсів і випробувань кожній дитині видадуть посвідчення «Помічника Святого Миколая». На території парку є також мінізоопарк, де можна погодувати індійських поні, кроликів і віслюків.
З 26 листопада Санта-Клаус чекає на дітей і в найбільшому в Польщі парку розваг Energylandia. Взимку тут панує особлива атмосфера: парк перетворюється на зимове королівство з яскравою ілюмінацією, різдвяним ярмарком та атракціонами, а в окремому будиночку на троні гостей зустрічає Санта. З ним можна сфотографуватися, поговорити, отримати побажання на новий рік, а потім вирушити далі на захоплюючі атракціони та поїдання смаколиків. Це чудовий варіант відпочинку для всієї родини.
5. Велика фабрика ельфів у Варшаві, Гданську, Катовіце та Познані: щоразу новий квест
Адреса: ul. Żaglowa 11, 80-560 Gdańsk
Велика фабрика ельфів — місце, яке люблять всі діти. Щороку кожна з її 5 філій приймає тисячі маленьких відвідувачів — у групах і індивідуально. Ельфи проводять з дітьми квест, допомагають подолати таємничий лабіринт, позмагатися у сніжках та виконати важливе завдання на фабриці іграшок. Працює це чарівне місце з кінця листопада до 30 грудня.
6. Юрапарк під Ополе: Санта серед засніжених динозаврів
Адреса: 1 Maja 10, 46-040 Krasiejów
Санту в різдвяний час можна зустріти навіть у парку динозаврів Jura Park. До речі, самі динозаври теж одягають милі новорічні червоні шапочки, аби мати святковий вигляд. Чарівник працює в парку з 25 листопада до 20 грудня. Для дітей підготували безліч конкурсів та приємних сюрпризів, серед яких казкова карусель, перегляд різдвяних фільмів, прогулянка з динозаврами, розпис та прикраса різдвяних пряників, театралізована вистава від ельфів тощо.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6725403b3fe415e9719b0571_%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D1%96%D0%BA%20%D1%83%20%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%89%D1%96-p-800.avif">«Читайте також: Новий 2025 рік у Польщі: де зустріти?»</span>
Дзеркальність початку і завершення фестивалю не є дивним, скоріше є прогнозованою, зрозумілою і шанобливою акцією вдячності всього українського народу польському, що в скрутний час допоміг масово і радикально — всім мільйонам біженців з України на початку повномасштабного вторгнення РФ. Очевидно, цей факт позначився і на самих поляках, недарма ж вони два поспіль фільми зродили про це (не рахуючи десятків документальних), ба більше — один з них, саме «Під вулканом» Даміана Коцура, Польща офіційно висунула від себе на здобуття премії Американської кіноакадемії «Оскар».
Недаремно, бо факт міграції завжди міняє не тільки мігрантів, а й тих, до кого ці мігранти потрапляють, через землі яких вони проходять
Як і «Дві сестри», назва «Під вулканом» так само має метафоричну природу, попри буквальність — родина українців, будучи на відпочинку посеред іспанського острова Тенерифе, застиглого вулкану в океані, опиняється під іншим, значно більшим вулканом — перед фактом початку великої війни в Україні, яка точно все змінить і, можливо, навіть фатально, як завжди, протягом історії, міняло життя людей виверження будь-якого вулкану.
Дуже схоже на те, що режисер Даміан Коцур хотів зробити документальний фільм, але в нього вийшов художній, просто мімікруючий під документ. Герої не дуже й грають (в усіх сенсах), а коли грають, то краще б і не грали. В якийсь момент ловиш себе на думці штучності всього баченого, і це не дуже приємно, бо виконавець ролі батька родини, Роми (Роман Луцький), виглядає просто поганим актором, його дружина, Настя (Анастасія Карпенко) — відчутно не дограє (або переграє?), молодший син, Федір (Федір Пугачов) — дитина як дитина, а донька Софія (Софія Березовська) — взагалі не акторка, яка і не грає, і не вміє грати.
Тут в поміч знаходиться зміна оптики — дивитися на фільм не як на художній. Подібна манера зйомки, відсилаючи до давніх давен Годара з його «На останньому подиху», уможливлює інший кут погляду, власне, перетворюючи мінімально художнє на максимально документальне.
Герої насправді мусять бути не героями, а людьми, яким треба не грати, а бути собою, тим більше, що й задача, прописана режисером і сценаристом, вкладає акторів у прокрустове ложе життя, де актори мають свої ж імена, а ситуація стосується їх як українців напряму
Ймовірно, й більшість діалогів — це імпровізація на задану тему, максимально наближаючи мить у виставленому оператором кадрі до реальності. В такому випадку вигляд доньки Роми, Софії, є не жахливим непрофесіоналізмом, а чітко продуманим ходом показати справжність. Адже Софія веде себе на кшталт звичайного сучасного українського підлітка, з непроникним покер-фейсом, цілковитою байдужістю до оточуючого і захопленням лише смартфоном, інстою і подругою. Усвідомлюючи свою крайню непривабливість, але тягнеться до краси, знімаючи то океан, то стрибаючих у нього хлопців, то танцюючих на пілоні дівчат. Малослівна, беземоційна, вона ні з ким не сперечається, бо схована за своїм мовчанням і лишень кидає погляди-блискавки. Саме вона — в центрі фільму, попри зіркових акторів Карпенко і Луцького. Саме Березовська виявляє сенс всього. В одному з епізодів, коли родина, паралізована ситуацією, мовчки колупає їжу в ресторані, Софія питає: «А чому ви весь час мовчите?». І це вияв саме підлітка, а не логіки. Зрозуміло, чому мовчать, бо паралізовані, але на те і є батьки, тобто старші, досвідчені люди, щоб розрулювати. А вона може собі мати покер-фейс, зважаючи на законність віку.
Коцур навмисно переніс акцент всього фільму на доньку, чий вік 16-17 років стає насправді переломним, коли треба ухвалити рішення, зважитися на крок і зробити рух
Її батько, хоч і вирішує відвезти родину до Польщі, а самому поїхати до Києва і записатися до тероборони, не є підтримкою для всіх, сам впадаючи у злість, сварячись з родичами і випадковими іспанцями, плачучи у ванні або самотньо випиваючи пива десь в пабі. Саме донька є балансом. Спершу її природнім почуттям була прихована ненависть до росіян, і її мовчазне переслідування однієї з росіянок в готелі викликало справжню глядацьку емоцію. Але пізніше вона заспокоюється, зосереджуючи переживання в собі. І лише чорношкірий хлопець, чіпляючись до неї, створює нові акценти, виявляючи в ній цікавість, а у фільмі нову складову. Його історія про нещодавній стрімкий переїзд в пошуках нового-кращого-життя з Африки до Іспанії та теперішнє поневіряння в цьому житті, далекому до чогось позитивного, підкреслює почуття Софії, і загалом центральну ідею фільму — самотність, коли батьківщина десь там далеко, а ти тут, насправді невідоме де і невідомо як живеш.
Передфінальний салют чітко це окреслює: для когось, для туристів чи для місцевих, які вдома, — це свято, а для мігрантів — це біль у вухах, очах і серці
«Під вулканом» — це про життя після виверження, але коли каменюки, попіл і лава ще не долетіли до тебе, і ти скрутився в очікуванні, жахливому і болючому передчутті зіткнення. Невеличка історія української родини, зіжмаканої після інформації з батьківщини, зґвалтованою початком війни, є однією з міріад подібних історій, історій про вимушених мігрантів і випадкових жертв, про людей, що втратили минулий і впорядкований спосіб життя. І їм залишається лише співати красивих, тужливих пісень, в чому українці цілком споріднені з африканцями, як це робить герой чорношкірого хлопця, співаючи мамі по телефону свій плач мігранта.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.