Суспільство

Gremi Borsch Fest — найбільший благодійний фестиваль сучасної української культури в Європі, який вже четвертий рік поспіль проходить у різних містах Польщі, кожного разу збираючи мільйони гривень на потреби ЗСУ. 

За чотири роки — з 2022 до 2025 — тридцять фестивалів, проведених фондом Gremi Foundation, об’єднали сотні тисяч учасників і забезпечили понад чотири мільйони злотих допомоги (близько 46 мільйони гривень) — для підтримки 15 тисяч українських військових.

Як Gremi Borsch Fest виріс з локальної ініціативи у масштабну платформу культурного діалогу, руйнуючи стереотипи й ворожі наративи, Sestry розповідає засновниця Gremi Foundation Галина Кіріченко.

‍Діана Балинська: Як давно ви живете за кордоном і що для вас сьогодні означає Україна?

Галина Кіріченко: За кордоном я — зі студентських років. Закінчила університет у Бремені в Німеччині, довго там жила з родиною. Зараз моє життя — між трьома країнами: Німеччиною, Британією та Польщею. Разом з тим тільки Україна для мене — це дім. Навіть коли фізично ти далеко, вона постійно в серці. Це місце сили, яке дає сенс усьому, що я роблю.

— Як ви придумали фестиваль Borsch Fest?

— У перші ж дні повномасштабного вторгнення ми з чоловіком Євгеном вирішили, що не можемо стояти осторонь і маємо використати ресурси нашої компанії для допомоги армії. Спочатку все було просто: власні гроші, швидкі рішення, конкретні дії. Ми створили фонд і почали робити те, що реально могли, з території Польщі.

Одним з перших наших кроків була евакуація 200 жінок з дітьми — родин наших працівників — до міста Домброва-Гурнича неподалік Катовіце. Після кількох тижнів адаптації ми зрозуміли, наскільки складно людям дається розлука з домівкою. І організували маленьку зустріч для українців: зварили 50 літрів борщу, запросили гостей. І сталося несподіване: на подію прийшло майже втричі більше людей, ніж ми планували. Приєдналися українці з усього міста.

Гості проявили ініціативу й зібрали першу суму донатів на ЗСУ. На неї ми закупили 200 турнікетів. Уже наступного дня ми отримали запити з інших польських міст: «Чи можете влаштувати таке у нас?».

Цей досвід показав, що прості неформальні зустрічі можуть стати ефективним інструментом. Навіть якщо ти ще не маєш імені в благодійній сфері.

Через місяць ми повторили зустріч у Гданську. Цього разу зварили вже 200 літрів борщу. І знову — більше гостей, ніж очікували. Стало зрозуміло, що попит на такі ініціативи величезний. Після другого заходу ми вирішили перетворити спонтанні зустрічі на системну роботу й підготували серію заходів по всій Польщі на пів року вперед. Так почалася історія Gremi Borsch Fest і Gremi Foundation.

У 2023 ми провели дев’ять фестивалів у різних містах, але — попри підготовку — всюди стикалися з тим самим викликом: гостей було більше, ніж очікувалось, борщу не вистачало. У 2024 році ми наварили його вже понад 8,4 тисячі літрів

— Якою є головна ідея фестивалю? Що насамперед ви хотіли донести до польської публіки?

— Фестиваль започатковувався як платформа для волонтерства й збору донатів на допомогу армії, зокрема на закупівлю засобів захисту, дронів, РЕБ тощо. Але буквально з перших наших заходів ми поставили перед собою ще одну не менш важливу мету — використати мову культури, щоб об’єднати українців і поляків. Бо підтримати Україну означає підтримати безпеку всієї Європи.

— Чи не закидають вам, що фестиваль борщу може бути спробою «нав’язати» українську культуру?

— Нав’язування — це коли тиснуть, ми ж запрошуємо. І до нас приходить багато поляків — із цікавістю і відкритістю. Вони куштують борщ, слухають музику, розпитують про Україну. Це завжди про взаємність. І тому Gremi Borsch Fest — це не про «нав’язати», а про «поділитися».

— В чому сила культурних проєктів на противагу політичних у донесенні інформації про Україну?

— Політика чи новини — це логіка, цифри, аргументи. Культура ж торкається серця. Коли людина пробує смачний борщ чи слухає красиву українську пісню, вона проживає сильну приємну емоцію. І ось вже Україна перестає бути лише «країною війни». І стає країною людей, творчості, життя.

— Які українські наративи сьогодні найважливіше пояснювати польському суспільству?

— Найголовніший — ми боремося не тільки за себе. Це війна і за Польщу, і за Європу. Бо європейці «втомлюються»: час від часу війна в Україні відходить на другий план, люди поринають в ілюзії. І цього не можна допускати, треба нагадувати. Другий — Україна різна, але нас єднає прагнення жити у свободі та розвиватися. І третій — важливо показувати, що Україна не зводиться лише до війни. Є інша Україна — молода, креативна, сучасна. Вона і є запорукою нашої майбутньої перемоги.

— Чи змінилося ставлення поляків до України за роки проведення фестивалю?

— Дуже.

Якщо спочатку на фестивалі приходили здебільшого українці, то тепер велика частка гостей — поляки. Для них це можливість побачити Україну не через новини, а через музику, мистецтво, їжу, живе спілкування

— З якими стереотипами або міфами про Україну ви найчастіше стикаєтесь у Польщі? Як їх вдається спростовувати?

— Найпоширеніший стереотип — що українці приїхали до Польщі лише як «дешева робоча сила», що вони забирають робочі місця у поляків і не планують інтегруватися. Бо насправді наші співвітчизники відкривають тут бізнеси, працюють у високотехнологічних і креативних галузях, активно сплачують податки та забезпечують суттєвий внесок у місцеву економіку. 

Ще один поширений міф — що українці в Польщі користуються усіма соціальними пільгами і паразитують за рахунок держави. Хоча щонайменше 78% українців легально працюють.

Є й історичні болючі теми. Але саме культура руйнує ці стіни швидше за будь-які політичні заяви.

— Чи відчуваєте ви вплив російської пропаганди у Польщі? Як культурні проєкти можуть цьому протидіяти?

— Відчуваю, особливо під час виборів. Тоді в соцмережах з’являлися тисячі негативних постів про українців. До речі, це фіксують саме польські дослідження. І це типовий приклад пропаганди: мовчати про війну і замінити цю тему на інші страхи й стереотипи. Але тут знову спрацьовує культура. Бо якщо ти особисто зустрівся з українцями на фестивалі, поспілкувався, ти вже не будеш сприймати брехню. У тебе є власний досвід, сильніший за чужі фейки.

— Якою ви бачите роль Gremi Borsch Fest далі, зокрема після перемоги України?

— Gremi Borsh Fest уже є найбільшиим стріт-фестом сучасної української культури в Європі. Але його локація досі обмежена Польщею. Тож у майбутньому ми розглядаємо можливість масштабувати фестиваль на інші країни Європи. Хочемо, щоб Gremi Borsh Fest став для європейців символом того, що Україна вистояла і принесла в Європу свою силу, культуру й натхнення. Щоб ми вже говорили не тільки про біль і втрати, а й про відбудову і нове життя.

Пшениця з Коцюбіїва: перші поляки в XV столітті

‍Галина Халимоник: Як в Одесі з'явилися поляки? 

Світлана Зайцева-Великодна: Ще в 1415 році польський хроніст Януш Длугош пише про те, що з Коцюбіїва, тобто з території сучасної Одеси, було відправлено збіжжя до Європи. Наказ про відправку зерна надав польський король Владислав Ягайло. Його володіння на той час простяглися від Балтійського до Чорного морів. Далі на три століття владу на цих теренах перебирає Османська імперія, а за нею після російсько-турецької війни — Російська імперія.

1794 року Катерина ІІ видає наказ про заснування тут порту, керуючись вигідним розташуванням міста й виходом через Одеську затоку до Чорного моря. Розвиток порту й торгівлі приваблює сюди людей з різних країн, і от біля моря вже з'являються Польський узвіз і вулиця Польська, на якій заможні польські шляхтичі-торговці будують зерносховища і будинки. Тож перша причина розселення поляків в Одесі — економічна.

За торговцями до Одеси приїжджають польські лікарі, вчителі, юристи, ремісники, люди вільних професій. Доходить до того, що в Одесі з'являється своя Польська слобода  — квартал, заселений суто поляками. 

 — Але була і друга причина розселення — в Одесу й інші регіони приїжджали поляки, які повстали проти Російської імперії, у заслання… 

— Так, після Третього поділу між Російською імперією, Австрійською імперією і Пруссією Польща зникла на певний час як незалежна держава. Поляки не могли з цим змиритися. Найбільш знаним поляком, чий пам’ятник в Одесі стоїть на проспекті Українських Героїв, є Адам Міцкевич (у 1823 році за організацію та участь у підпільних товариствах його заарештували і вислали до Петербурга, звідки він втік до Одеси, де 9 місяців працював вчителем у ліцеї, вивчаючи паралельно місцеві культуру, фольклор і історію — Ред.). Міцкевич популяризував Одесу в світі. Тут він написав свої «Одеські сонети», а потім у Криму — «Кримські сонети». В Одесі почав свою поему «Конрад Валленрод», присвячену борцям за незалежність Польщі, яка, до речі, надихнула поляків на Листопадове повстання 1830 року. 

Після придушення польських повстань Одеса стала для багатьох поляків одним з можливих шляхів до еміграції, чимало людей залишилося тут (за даними Всеросійського перепису населення 1897, в Одесі на той час проживало 17-18 тисяч людей польського походження, а вже на початку XX століття — 24-26 тисяч — Ред.).

У 1906 році в Одесі навіть з'являється польський костел Святого Клеменса, збудований за гроші польської громади. В ньому могли поміститися чотири тисячі прихожан. У 1936 році він був підірваний радянською владою. Існує макет костелу роботи українського історика Олександра Чепіги. Якщо ви були колись у Львові й бачили неоготичний собор Святої Єлизавети неподалік вокзалу, то Одеський костел був ще гарнішим. Прикро, що його немає, бо він був свідченням того, якою великою тоді була польська громада Одеси. 

«Хочемо вбити вашого Бога»

‍— Ця боротьба із символами нагадує нинішню російсько-українську війну. 

— Наша організація від початку війни опікується двома польськими селами на півдні України — Киселівкою Миколаївської області та Правдино у Херсонській області. Як з такими назвами зрозуміти, що це села, засновані й обжиті поляками? По костелам. У Правдино він є, був і в Киселівці. Але 2 травня 2022 року російські військові розстріляли цей костел з танку. Як розповідали місцеві свідки, росіяни намагалися поцілити в хрест і говорили: «Хочемо вбити вашого Бога».

Костел був збудований у 1822 році, тобто у 2022 міг би відзначити 200 років. Він пережив громадянські війни, Першу і Другу світові, радянську владу, яка зробила там склад і механізований тракторний цех. У 90-х роках минулого століття костел повернувся у власність польської громади, був відремонтований, перебував у чудовому стані, але… не пережив прихід росіян. 

До речі, Киселівка — це село, засноване тими, хто перебував у засланні за участь у повстанні Тадеуша Костюшка проти росіян. Оскільки земля в тих місцях родюча, благодатна, люди так і залишилися там жити й працювати. Це були переважно мешканці Варшави, які привезли зі столиці Хресну дорогу й 12 образів, виготовлених зі скла. 

У 20-х роках XX століття, розуміючи, для чого призведе радянська влада, поляки заховали святиню. Костел і його громада зберігали таємницю аж до 2000 року. Тоді відкрили, реставрували, показали. Це була унікальна річ на півдні України, що свідчила про спадок польської громади. Але цю війну вона також не пережила.  

Модні архітектори і закоханий Сенкевич

‍— Повертаючись до Одеси, нещодавно я говорила з Дмитром Шаматажі, істориком, дослідником Одеси, який сказав, що без польських архітекторів місто було би блідим і буденним. 

‍— Часами напівжартома ми говоримо, що кожна третя історична будівля Одеси зведена або польськими архітекторами, або для мешканців польського походження

Один з найбільш знаних маєтків — палац, збудований Станіславом Потоцьким для своєї доньки Ольги (до  речі, на її честь в Одесі названа вулиця Ольгіївська, а на честь його дружини — вулиця Софіївська). 

Фелікс Гонсіоровський, Лев Влодек, Владислав Домбровський та багато інших польських архітекторів залишили спадок в архітектурному ансамблі міста, який сьогодні є обличчям Одеси. 

Одесу не оминали увагою також видатні композитори, письменники й люди інших творчих професій. Звідси походить друга дружина письменника Генрика Сенкевича, знаного завдяки роману «Вогнем і мечем». Сенкевич приїжджав до Одеси знайомитися з батьками нареченої. Гостював тут у родичів також Юліуш Словацький, видатний поет-романтик, похований на Вавелі. Він належав до роду Белінських, які зробили статки, продаючи зерно в різні країни світу. 

Композитор Кароль Шимановський, який у майбутньому стане ректором музичної академії в Катовіцах, почав тут одну з найвеличніших польських опер «Король Рогер». Вона мала неабиякий вплив на історію музики в Польщі на початку XX століття. 

Книжки польською як доказ злочину: Польський дім в Одесі 

‍— Як складалися відносини між поляками й українцями? 

— В Одесі відкривалися організації для зустрічей поляків, створювалися можливості, щоб перебувати всередині своєї спільноти, розмовляти своєю мовою, плекати свою культуру, підтримувати польську ідентичність. У 1906 році було засновано організації «Ліра» й «Огніско», які співпрацювали з українською «Просвітою», і коли останню забороняла російська влада, поляки запрошували українців до себе, щоб вони могли проводити свою діяльність у них. 

‍— До речі, писала нещодавно про Український Дім у Перемишлі, з якого радянська влада свого часу зробила комунальні квартири й навіть громадський туалет. Чи не спіткала Польський дім в Одесі схожа доля? 

‍— Так. Дім належав громаді до 1923 року, після чого радянська влада безсердечно його забрала, вигнавши звідти всіх поляків. Там були театральна зала, бібліотека, зали для зустрічей. На той час, за переписами, близько 10 відсотків одеситів мали польське походження. Деякі намагалися врятувати звідти якісь речі, несли їх додому, це були переважно книжки, і зрештою в 1930-х роках це обернулося для цих людей трагедією. 

11 серпня 1937 року радянською владою підписується наказ №00485, спрямований на знищення людей польського походження на території Радянського Союзу. Після чого нас почали переслідувати. Багатьох людей, пов'язаних з Домом Польським в Одесі, розстріляли, а їхні родини виселили до Казахстану чи до Сибіру. Маркером для репресивного органу НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ — Авт.) були саме книжки польською мовою з народного Польського Дому в Одесі.

Сьогодні, якщо ми говоримо про цю історію, важливим місцем для нас є територія під Одесою, 6-й кілометр Овідіопольського шосе, де випадково, під час комерційного будівництва, знайшли місце масового захоронення розстріляних мешканців Одеси, серед яких були поляки. Ми рахуємо, що радянською владою там було вбито близько 2000 людей польського походження.

У 2021 році нам вдалося переконати одеську владу провести там пошукові роботи. Ми знайшли 35 братських могил, але наразі невідома точна кількість вбитих. Велику допомогу у встановленні історичної справедливості в цьому питанні та належному похованні тіл за католицьким обрядом нам надає Одеське відділення Українського інституту національної пам’яті, зокрема його керівник Сергій Гуцалюк. Він дуже багато зробив для цього. 

У 2022 ексгумаційні роботи зупинилися через війну. Зараз там у полі стоїть хрест, і своєю життєвою місією я вважаю доведення цієї справи до кінця, щоб кожен нащадок тих, хто там знаходиться, зміг гідно попрощатися зі своєю рідною людиною, щоб було створено місце пам'яті про наших предків. Адже серед одеситів польського походження є нащадки тих, хто там був розстріляний.  

‍— Як на осередок поляків в Одесі вплинула війна? 

— Багато представників польської спільноти пішли на фронт. До війни ми займалися більше культурно-просвітницькою місією, театром, хором тощо. Після повномасштабного вторгнення додалася гуманітарна місія, ми стали хабом з надання допомоги. Передавали обладнання до лікарень. Приймали внутрішньо переміщених осіб, зокрема й польського походження, з окупованих територій, або територій, де тривають бойові дії. Організовуємо різні психологічні заходи, підтримуємо ЗСУ.

«Жодного упередження до себе не відчуваю»

‍— Чи легко бути громадянином України польського походження? Чи маєте ви можливість вільно виявляти свою ідентичність? 

— Одеса завжди була мультикультурним містом, тут завжди проживали люди багатьох національностей. Вона толерантна до кожного. Рішення влади в радянські часи знищити певну групу людей, зокрема поляків, йшло не від місцевих мешканців, не від громади Одеси, а було наказом з Москви. 

‍Для нас бути поляками в Одесі — це бути мешканцями цього міста, як всі інші. Ми розмовляємо своєю мовою, зокрема в костелі, маємо свої служби, відзначаємо свої свята, маємо право на свою символіку. Наші діти можуть вивчати польську мову в школах як другу іноземну

Є закон про національні спільноти й меншини України, в якому дуже багато прописано й гарантовано, є Закон про освіту. 

Ми розмовляємо з українською владою, можемо доносити до її представників речі, які б хотіли змінити. Найважливіше, що є діалог. Ми можемо висловити своє ставлення щодо того чи іншого питання. Це дуже важливо, бо з історії ми добре пам'ятаємо, що буває, коли не чують ту чи іншу меншину — наступні кроки можуть бути на її знищення. Зі свого боку ми як польське товариство робимо все можливе, щоб підтримати українську державу в її боротьбі у ці важкі часи.

‍— Чи зменшилася польська громада Одеси через війну, адже напевно чимало людей виїхали до Польщі? 

— На початку війни дійсно багато хто виїхав. Пам'ять історична говорила, що нічого доброго від Росії нам не буде. Виїжджали не тільки з Одеси, але чимало з Херсона, Миколаєва. Росіяни не дуже люблять нас, поляків, і на окупованих територіях вони брали місцевих у заручники, катували. У багатьох з нас в Польщі є родини, зокрема родини дідів-прадідів.

 Водночас я не можу сказати, що нас стало значно менше в Одесі, що «всі поїхали, і останній вимкнув світло». Ні. До нас додалися, наприклад, мешканці окупованих територій Херсонської області. Хоча коли Херсон було звільнено, багато хто почав повертатися. 

І з Польщі — теж. У багатьох в Україні залишилися батьки, літні люди, якими треба було опікуватися, будинки, квартири, робота — тобто з різних причин. Але основна — і це частина нашої культури, яку мають розуміти інші — ми дуже прив'язані до своїх предків, до їхніх могил. Для нас дуже важливо, що ми можемо прийти на могилу наших батьків, рідних, помолитися, запалити свічку. Це одна з національних рис поляків. 

‍— Як вам живеться в одній громаді з українцями? 

— Можу говорити про ті громади, де буваю особисто, тобто про Південну Україну. Немає різниці, якого ти походження, головне, що ти громадянин своєї країни. Жодного упередження до себе не відчуваю. 

Чимало українців виїхали до Польщі через війну, хтось — уперше. Вони побачили нас з іншого боку, почали розуміти, чим ми дихаємо, якими ми є, що можна у нас запозичити, наскільки краще розбудовувати свою країну, спираючись на західні цінності. Польща є добрим прикладом для України. 

‍— Якщо підсумувати, що поляки привнесли в ідентичність Одеси? 

—  Західну культуру. Недаремно, про неї кажуть — малий Париж чи Відень. Одесу можна порівнювати з різними містами Європи, але це точно не східне місто. Польська мова мала великий вплив на одеську говірку, в ній буквально є перекладені польські фрази, які не властиві українській чи російській. Наприклад, «Где идем\Де йдемо?» — типова калька з польської «Gdzie idziemy». А ще ми додали трохи свого і в мішану одеську кухню. 

‍— Ви ще казали про гонор…

— Ми привнесли гонор, але це поняття часто трактують в хибному значенні. «Гонор» означає гордість, честь. Мешканець Одеси завжди з гордістю каже, що він одесит. У Польщі це одна з ключових засад національної самосвідомості: «Бог, гордість/честь і Вітчизна».

А взагалі хотілося б сказати: коли прогулюєтеся вулицями Одеси, милуєтеся її чудовими архітектурними шедеврами, створеними поляками, пам’ятайте — все це було збудовано для нас усіх, щоб жити разом у злагоді. 

‍Ярина Матвіїв: Павел, чому ви вирішили саме так реагувати на образливі коментарі в соцмережах і захищати українців? З чого все почалося?

‍Павел Жолондек: Мої перші знайомі українці — це були колеги, які приїхали до Польщі в 2018 році після запровадження безвізу з Україною. Ми тоді разом працювали в польсько-українській фірмі. З цими людьми ми дружимо до сьогодні. З тих пір я познайомився ще з чималою кількістю українців, і все завжди добре між нами складалося, не було жодних конфліктів. 

А далі настав 2022 рік, на Україну напала Росія. Звичайно, я став на бік українців, пішов за голосом серця. Хоча навіть якби не моя щира дружба з українцями, я б все одно допомагав Україні, бо правда на її боці.

І от зараз бачу, що відбувається, і розумію, що ми маємо справу з роботою кількох механізмів. Насамперед це польський націоналізм, який дрімав і до цієї пори був проблемою маргінальною. Кілька відсотків поляків, які мали праворадикальні, націоналістичні погляди, зазвичай висміювалися іншими в тому ж самому фейсбуці й завжди були меншістю. Але зараз під впливом російської пропаганди й за підтримки Гжегожа Брауна крайнє праве мислення стає популярним. Не знаю, чи Браун свідомо це робить чи ні, але надто часто він співає в унісон з російською пропагандою. І його прихильники на інтернет-форумах роблять те саме. І вони так послідовно і систематично ведуть свою роботу в соцмедіа, що інші поляки від них ніби «заразилися» тією ненавистю. Ефект сніжної кулі. 

Здебільшого ці коментатори порушують закони Польщі, і в цьому я бачу шанс протистояти явищу загальної ненависті. Поки я один, це зробити складніше. І моя боротьбі є радше символічною. 

‍Варто було б запустити загальнопольську кампанію боротьби з «мовою ненависті», тоді б це мало реальний ефект

‍— Але великий вогонь завжди розпалює мала іскра. Може ви і є тією іскрою?

— Можливо. Вже знаю людей, які долучаються до цієї роботи за моїм прикладом, і я їх консультую, пояснюю, як правильно скласти заяву в поліцію. Українці також можуть подавати заяви, я їм про це теж розповідаю.

Українці, яких я знаю, — це люди, в яких я впевнений, на яких можу розраховувати в разі потреби, які завжди радо мені допомагають. І це реальність. А потім я заходжу в фейсбук і читаю, які українці небезпечні, що хочуть повторити поляками Волинь, забирають соціалку, місця до родинних лікарів, крадуть тощо. І понад 90 відсотків таких коментарів висмоктані з пальця й написані без жодної реальної підстави. 

Наприклад, в ситуації, коли на Польщу летіли дрони й українців звинуватили в провокації проти Польщі, що дрони начебто були українські. Я читав версії, буцімто українці спеціально підкладають дрони на території Польщі, щоб звинуватити росіян, або що Україна спеціально перехопила в небі російські дрони і спрямувала їх на Польщу. Тобто це геть абсурдні конспірологічні теорії, тільки б звалити все на українців. 

А якщо трапляється якась масштабна пожежа в Польщі, то її ще навіть не встигнуть загасити, прокурор ще не з’ясує причин пожежі, а коментатори вже пишуть, що це точно підпалили українці. Це шокує. Як можна звинувачувати людей без жодних підстав? І важко таких коментаторів переконати навіть аргументами, що вони таким чином просто підтримують хвилю ненависті, спровоковану російськими спецслужбами. Ці люди не чують аргументів. Ось чому доводиться йти на радикальніші кроки. 

‍— Поясніть, як саме ви дієте? І як мова ненависті в соцмережах може бути покарана в Польщі?

— У польському законодавстві маємо 256 статтю Карного кодексу, яка передбачає, між іншим, покарання за пропаганду ненависті на національному ґрунті. Тобто якщо ми бачимо коментар, який, наприклад, порівнює «українців з сараною» або закликає до будь-якої агресії, містить вульгарні слова на адресу українців — цього достатньо для заяви в поліцію. 

Це можна зробити традиційно, тобто піти до відділку. Тоді треба мати із собою скрін екрану, де видно написаний коментар, лінк до посту, під яким був такий коментар написаний, і лінк до профілю автора цього коментаря. 

А можна трохи спростити собі роботу й написати електронний лист до начальника обласного управління поліції (do dyżurnego Komendy Wojewódzkiej). Тоді в мейлі інформуємо, в котрій годині все сталося, описуємо коротко ситуацію, наприклад: «Я читав коментарі під постом такого-то видання і зауважив допис пана Х, який вважаю порушенням закону РП». Треба цей коментар зацитувати і додати важливе речення: «Клопочу про притягнення до відповідальності автора цього коментаря за порушення статті 256 Карного кодексу Польщі». До цього додати два лінки: один до поста і другий до профілю автора, а також скрін екрану. Потім треба підписатися, вказати номер Pesel і свою адресу для зворотнього зв'язку. Поліція надішле вам відповідь про дату виклику в найближчий відділок поліції (комісаріат), де треба буде особисто підтвердити особу й те, що це справді ви вислали цей мейл, а також підписати свідчення в паперовому варіанті. Після цього прокуратура почне з'ясовувати деталі й притягувати цю особу до відповідальності. Зрештою коментатору може загрожувати до 5 років позбавлення волі. 

‍У польському законодавстві є наступні статті Карного кодексу, за якими можна притягнути до відповідальності за коментар в інтернеті: 

— Стаття 256 (пропаганда ненависті на національному ґрунті/propagowanie nienawiści na tle narodowościowym);

— Стаття 255, пов'язана з 256 (схиляння до злочину на національному ґрунті/nawoływanie do przestępstw na tle narodowościowym);

— Стаття 136 (образа глави іншої держави/znieważenie głowy obcego państwa);

— Стаття 117 (вихваляння і схиляння до загарбницької війни/pochwalanie i nawoływanie do wojny napastniczej) 

— Стаття 126 (вихваляння і схиляння до військових злочинів/pochwalanie I nawolywanie do zbrodni wojеnnych). 

Вірю, що таким чином авторів коментарів, які сіють ненависть до українців, можна нейтралізувати.

‍— Скільки таких скарг ви вже подали до поліції?

— Та вже не менш ніж 218 заяв. Я почав цю роботу в середині літа, коли зауважив першу хвилю агресивних, сповнених ненависті коментарів. Потім була нещасна справа на варшавському стадіоні й інцидент з пам’ятником жертвам Волинської трагедії в селі Домостава. Ці події спровокували великий вибух ненависті в крайньому правому крилі польського суспільства, і дійшло, з одного боку, до радикалізації цих кіл, а з іншого — до їхньої мобілізації в соціальних медіа. І після цього вже будь-який привід є для цієї аудиторії «доречним», щоб звинувачувати українців, щоб пропагувати ненависть на їхню адресу. Що б не відбувалося в Польщі, тепер винні українці.

‍— А як поліція реагує на ці скарги? І чи є вже перші рішення щодо покарання за ксенофобію у соцмережах?

— З моєї практики — ще десь місяць-два будуть тривати слідчі дії. І маю надію, що коли підуть вироки, то підуть плітки по Польщі, що можна бути покараним за коментарі, які сіють мову ненависті, і тоді такі особи бодай трохи охолонуть. 

Поліція реагує з розумінням і приймає мої заяви з повагою. Разом з тим структура нашої поліції така, що притягати таких осіб до відповідальності може лиш один відділ у воєвудстві, що означає, що можливості поліції через кадровий брак є обмеженими. Тому поліціянти інколи натякають мені, що не дають ради все обробити. То намагаюся нормувати, шукати золоту середину між ефективною боротьбою і не переобтяжуванням поліції. 

‍— На яких сторінках у польському інтернет-просторі ви найчастіше читаєте образливі коментарі проти українців? Є якісь ресурси, які особливо рясно сіють мову ненависті?

— Щиро кажучи, я не шукаю спеціально, тільки віддаюся алгоритмам фейсбука. Найбільшу кількість антиукраїнських коментарів завжди знаходжу під постами польських політиків, особливо другорядних, пов'язаних з «Конфедерацією польської корони» Гжегожа Брауна і «Конфедерацією» Славоміра Менцена. 

Перша з цих партій очевидно проросійська, друга великою мірою теж іде курсом Росії. І тому я трохи боюся результатів майбутніх виборів в Польщі, тим паче, що міністр юстиції більше зайнятий боротьбою з ПІС, ніж боротьбою з російською пропагандою і дезінформацією в Польщі.

Між тим нам би сильно полегшило боротьбу з антиукраїнськими коментарями впровадження додаткової статті за поширення дезінформації і наклеп. Бо такої статті у нас немає

Через це коли пишуть, що «Україна атакувала Польщу дронами», ми не можемо притягнути поширювача до відповідальності. Також нам потрібні структурні зміни, бо зараз, наприклад, слідчі, які працюють над крадіжками авто чи зникненням людей, ведуть ще й справи про розпалювання ненависті на національному ґрунті. На мою думку, має бути створений окремий відділ, відповідальний за дезінформацію й інші подібні злочини в інтернеті. 

До того ж потрібна соціальна реклама, яка буде інформувати суспільство, що воно може стати жертвою російської дезінформації і пропаганди, щоб поляки навіть випадково не грали на руку Росії. Мені здається, що для осіб крайньо правих поглядів наші прем'єр і міністр закордонних справ не є авторитетами, тож їхні слова, на жаль, радикально налаштовані люди будуть тільки висміювати, мовляв, все вони брешуть, адже є маріонетками на службі Заходу і діють проти інтересів Польщі. Саме тому більш ефективною була б суха комунікація, яка буде повторюватися в медіа як соціальна реклама, без прив'язки до конкретного політика. Треба, щоб цим займалися незалежні фахові служби й професіонали. 

‍— Польща програє Росії інформаційну війну?

— Абсолютно. І уряд до цієї війни наразі не готовий. Тільки починає думати, як розв'язати цю проблему. Ми знаємо, що Україна провела й продовжує проводити дійсно ефективну кіберроботу проти російських ресурсів і акаунтів. Можливо, армія російських ботів з українських сторінок перейшла на польські... 

‍— Як відрізнити коментарі бота, щоб притягнути до відповідальності саме реальну людину, а не гаяти час на тролів?

— Я пишу заяви, а поліція вже встановлює особу і чи реальна вона, чи можна її притягнути до відповідальності. Сторінка бота часто напівпорожня, має малу кількість друзів, фото, згенероване штучним інтелектом, і часто дивний нікнейм. Але мушу визнати, що багато огидних коментарів пишуть саме реальні люди.

‍— За які образливі коментарі можна скласти заяву в поліцію?

— Зараз маємо кампанію ненависті проти Кіри Сухобойченко, яку висунули на премію «Варшав’янка року». Коментарі, якими хейтять Кіру, підпадають під кілька статей (приміром, стаття 256). Її ображають за те, що вона українка, пишуть, що вона має «забиратися додому», що «не гідна бути варшав’янкою». 

Також часто поляки ображають українського президента Володимира Зеленського. За це теж є стаття 136 Карного кодексу за зневагу до глави іншої держави на території Польщі, і за це передбачено три роки ув'язнення.

Які коментарі передбачають покарання аж до позбавлення волі? Ну, наприклад такий: «Українці — це шкідливий бандерівський народ. Женіть їх». Цього вистачить, щоб написати заяву в поліцію. По-перше, ОУН–УПА вже не існує, по-друге, ми не можемо всіх українців називати бандерівцями, прирівнювати до організації сорокових років минулого століття й уявляти сучасних українців з вилами в руках. Це розпалює ненависть до цілого народу. Це злочин.

На жаль, додається ще й брак компромісу між владами Польщі й України в справі злочинів, зроблених у ті часи. Завжди вважав, що російське вторгнення — це не найкращий час, аби витрачати енергію на з'ясування історичних кривд. Але зараз бачу, що атмосфера така, що все ж треба цим питанням займатися і знайти порозуміння. Бо, на жаль, будь-які тертя в цьому питанні будуть провокувати нову і нову ненависть.

NIĆ: українські книжки й хаб допомоги  

Книгарня-кав’ярня NIĆ — це український осередок у Кракові, що був створений у 2020 році, під час ковідної пандемії, трьома українцями і поляком. 

— У пандемію всі засіли вдома, — згадує для Sestry Надія Мороз-Ольшанська. — Це стало каталізатором. Наша знайома у Кракові саме займалася розписом одного приміщення, ми з чоловіком навідалися до неї в гості, а коли поверталися, стали фантазувати, що б робили, якби самі мали подібне приміщення. Згадали, що в будинку, де живемо, пустує місце. Зателефонували адміністраторці, яка відповіла, що ним вже хтось зацікавився, але ми маємо пріоритет, бо вже давно її орендарі. І приміщення нам сподобалося. Почалися розмови з друзями, які мали великий досвід у кулінарії, щодо відкриття там кав'ярні. Зрештою ми його зарезервували. 

Кажуть, «справи люблять тишу» або «якщо хочеш, щоб щось вийшло, не розповідай про це». Ми ж навпаки стали розповідати про нашу ідею всім знайомим. І вони підказали, що наш проєкт чудово вписується у формат «соціального підприємництва». За кілька тижнів до кінця прийому заявок на фінансування соцпідприємств ми написали бізнес-план на майже 100 сторінок. І паралельно почали робити ремонт у приміщенні, ще не маючи погодження від уряду міста. Ремонт робили власними силами, бо без нього було ніяк. З ранку — до ночі. 

Зрештою нам погодили нашу заявку й дали фінансування на купівлю техніки — за умови працевлаштування п’яти людей. Так наша кав'ярня отримала перших працівників. Від ідеї до відкриття минуло 5 місяців. 

День нашого відкриття збігся з першим днем гастролокдауна. Це коли закладам харчування заборонили продавати будь-що всередині. Нашим плюсом було те, що ми — книгарня, а книгарням працювати було можна. В день відкриття чого тільки не трапилось — наприклад, стали відмовляти касовий апарат, термінали. Але на відкриття приїхала Ірена Карпа. Тож вийшло добре. 

‍Наша ставка на книжку спрацювала. В пандемію ніхто не міг їздити в Україну за книжками, тож люди були щасливі купити у нас і почитати щось рідною мовою

У 2022 році, після повномасштабного вторгнення, до нашої діяльності додалися волонтерство й допомога українській армії. Цей рік був важким, але нашу діяльність він зміцнив, збільшив і поширив. Ми стали хабом, посередником між людьми, які потребували допомоги, і організаціями, які цю допомогу надавали. 

Наша кав'ярня була центром першого контакту. До нас стали приходити люди із запитаннями, запитами. Більшості треба було з кимось поговорити. Тож ми знайшли кілька психологів. Поляки приносили речі, які ми передавали в Україну. 

З часом усі ці процеси ми налагодили. Звичайно, вдавалося не все, але ми старалися максимально. Разом з іншими організаціями у Кракові поділили напрями діяльності. Ми в кав'ярні відповідали за збір речей для військових і медицину. Стало простіше. Коли почалися блокування польсько-українського кордону, ми возили українським водіям їжу, воду. Багато всього робилося — і робиться до сьогодні. 

Тепер у нас працює 12 людей. Майже всі — українці. Ми загалом підтримуємо українські бізнеси й виробників. Пиво, наприклад, у нас харківське. Чай — із Запоріжжя. Нам подобається мати український простір, де люди можуть почуватися вільно, де смачно й безпечно. 

Разом з тим прагнемо взаємодіяти з польською культурою, тож часто проводимо події польською. 

‍Зрештою нам дякують не тільки українці, а й поляки. А ми раді мати друзів з обох наших країн

Зараз ми залишаємось книгарнею, напряму працюємо з понад 40 українськими видавництвами, розвиваємо співпрацю з урядом Кракова, різними громадськими організаціями. Ми — не тільки книгарня-кав'ярня, ми український осередок у Кракові. Тут ми робимо заходи в різних форматах: майстеркласи, зустрічі, концерти. Від початку ми передбачали цей вид діяльності як інтегральну складову. Бо це дуже важливо — зберігати своє, ділитися ним і приймати, пізнавати інше. Тільки так можемо будувати свідоме суспільство і взаємодію з країною, де проживаємо. 

Ciepło: український смак з польським акцентом 

Ресторан української кухні Ciepło («Тепло») з'явився на початку січня 2023 року як волонтерська ініціатива. Фонд допомоги біженцям заснували двоє українців і поляк, який активно волонтерив після повномасштабного вторгнення: забирав українців з вокзалів, розселяв їх у Кракові, допомагав гуманітаркою. 

Мая, адміністраторка Ciepło, розповідає, що протягом 1,5 року заклад займався волонтерством і адаптацією українців: організовували дитячі табори, інтеграційні майстеркласи тощо. Також фонд опікувався двома хостелами, де жили українці. Серед усього цього був створений і ресторан Ciepło. 

Тут українці могли знайти роботу. До того ж весь прибуток ресторану використовувався для допомоги українським сім'ям, які опинилися в біді. Згодом хостели закрили, а ресторан залишився. 

— Останній рік ми прагнемо перевести наш ресторан в бізнес-зону, — розповідає адміністраторка ресторану Мая. — Намагаємось адаптуватися до вимог польського ринку — додаємо польські страви до українського меню. Щоправда, ці страви ми трохи адаптуємо під свої смакові вподобання. 

‍Поляки, які до нас приходять, кажуть: «Ви так вдало зберегли нашу рецептуру і додали свого»

Кухня, культура, інтер'єр, обслуговування — показники, які дають нам можливість мати хороший рівень і високий рейтинг у Google. У нашому меню люди завжди знаходять бодай одну страву з їхнього регіону. Приходять святкувати важливі свята: весілля, хрестини, дні народження.

Найбільшим надбанням вважаю нашу команду. Всі українці. Коли ми починали, це було нашою позицією — брати на роботу виключно українців. Аби їх підтримати. У наших робочих чатах ми часто пишемо одне одному: «Дорога родино!». Нас всього 12, і всі ми дружні. Разом святкуємо дні народження й інші свята. 

У нас, приміром, працює хлопець, який колись переїхав з Донеччини до Запоріжжя. А потім мама його відправила до США. Він там довго вчився. Зараз йому 20, він — студент Ягеллонського університету. «Хворіє» історією і культурою України. Нам важливо мати в команді саме таких людей. 

А Вікторія із Сум працює у нас кухаркою. Вона не професійний кухар — 23 роки пропрацювала в міністерстві надзвичайних ситуацій (тобто з категорії людей, яких важко чимось здивувати). Вона спокійна, врівноважена, має чудове почуття гумору, чим часто розряджає напружені ситуації. 

Наша Оксана з Вінниччини — це криниця народної мудрості. Пісні, співи, танці. Вона за фахом — викладачка української мови. Тому тут, у нас, вона вчить мові наших хлопців і дівчат, які раніше говорили українською погано. 

Соломія втекла до Польщі від війни, коли їй було 16 років. Ані слова польською не знала! Зараз вступила до Ягеллонського університету. Паралельно працює з нами. 

«Що у вас найсмачніше?» — питаю в Соломії.

— Звичайно, борщ. А знаєте чому? Бо сало маємо з України. 

Усі хочуть борщ, зварений на ребрах і поданий із салом. Це наша візитна картка

Наші гості — це 60-70% українців. Решта — поляки й туристи. Будь-хто з наших гостей може залишити на нашій стіні напис або щось намалювати. Цей теплий жест дозволяє відчути єднання з гостями. 

Мая додає:

‍— Перший рік іноземці на нас дивилися із жалем в очах. Зараз ми вже — повноцінні гравці

За ці роки бували й випадки, коли в наш бік висловлювалися не дуже коректно. На кшталт «Давайте, їдьте додому вже». Також нам навмисно писали негативні відгуки. Неприємно. Але нічого. Я розумію, що європейці вже трохи втомилися від нас. Чи мають вони на це право? Звісно, мають. Чи можемо ми при цьому тихенько робити свою справу? Звичайно, можемо. 

Вважаю, що ми обов'язково маємо налагоджувати мости між нашими двома країнами. Це необхідно. Мусимо вивчати польські історію й культуру, а також розповідати про нас. Не можна забувати, хто ти і звідки, але й інтеграція — обов'язковий процес. Заходьте до нас на борщ і тепло!

Dwa Kolory: українська матча на банановому молоці

— Дослідивши Краків у 2023 році, ми побачили й здивувалися, що тут немає місця, де продаються товари ручної роботи від українців, — розповідає Яна Хмельницька, співвласниця магазину сувенірів українських виробників і кав’ярні Dwa Kolory. — Разом з тим таких майстрів і майстринь у місті й країні чимало. Дивно, подумали ми, що їхні товари досі ніхто не зібрав для зручності під одним дахом. І вирішили це зробити. 

Хотілося підтримати тих, хто втратив роботу через війну, і показати Європі, що ми — талановиті, креативні, вміємо робити класні, сучасні та якісні речі (не шароварщину й пластикові віночки). 

Але відкрити свою справу в чужій країні, не знаючи мови, виявилося непросто.

Почали ми з того, що створили гугл-форму з оголошенням про те, що відкриваємо простір (хоча на той момент ніякого простору ще не було). Поширили посилання в чатах і каналах в Україні — щоб зрозуміти, наскільки ця тема цікава українським майстрам. Буквально за добу нам надіслали понад 30 відповідей. Траплялися навіть цілі історії, які пронизували до кісток. Одна дівчина написала, що коли побачила наше оголошення, відчула бажання повернутися до свого хобі робити свічки, якими займалася до війни. Бо коли сталося вторгнення, у неї почалася депресія, і бажання творити зникло. 

Так ми зрозуміли, що наша ідея хороша. Адже це не просто магазин. Для українців, які за кордоном, це куточок дому. А для іноземців — спосіб більше дізнатися про Україну. 

— Від ідеї до відкриття минув місяць, — приєднується до розмови співвласник Олександр Глущенко. — У нас продаются унікальні одяг, аксесуари, кераміка, сувеніри тощо.

До нас заходять іноземці й питають, наприклад: «А це правда, що у вас війна і бомби з Росії прилітають?». Ми пояснюємо. Ще питають, що означає наш герб, чи не є часом петриківський розпис елементом російської культури. Все розповідаємо. До нас один японець 4 рази повертався. Прилітав до Кракова, щоб придбати у нас сувеніри. Американці — постійні наші клієнти. А якось зайшли до нас п’ятеро: «Ми спеціально до вас з Чехії приїхали». Я кажу: «Та ми могли б вам доставку організувати». А вони: «А ми хотіли поспілкуватися, роздивитися все особисто. Нам розповідали, що у вас тут класно». 

‍Яна: Але були історії і не дуже приємні. Ми ніколи не хотіли нікого тут образити. Разом з тим доводиться дуже обережно й прискіпливо обирати товар, якщо він містить певні символи. Зараз ми навіть чорно-червоне не виставляємо.

Ми горимо нашою справою. Думали, попрацюємо самі спочатку, а потім візьмемо працівників на заміну. Але так не сталося — вже понад 2 роки нам не набридає. Ми постійно тут з кимось спілкуємось. Це заряджає. Дуже рідко від нас йдуть відразу після покупки. Частіше залишаються поговорити. 

Працівників ми стали шукати, тільки коли вирішили відкрити ще й кав'ярню. 

А кав'ярня — це, як виявилося, не просто кава-машина. Це вентиляція, два туалети, три раковини за барною стійкою з правильним розташуванням одна від одної. А ще ціла купа дозволів, ремонт. 

‍Олександр: Ми не очікували, що кав'ярня може стільки коштувати. Перед тим, як взятися за кав'ярню, пройшли навчання у Володимира Ярославського. Він сказав, що відкрити кав'ярню в Європі на 50 квадратних метрів коштує 100 тисяч доларів. Наш досвід підказує, що десь так воно і є. Тож тепер ми у процесі повернення боргів. 

‍Яна: Окрема історія з кавою. Було принципово, щоб вона у нас була дуже смачна. 

У мене є подруга, яка коментує кав'ярні двома способами: «Ммм, як смачно» і «Щось не так». І хотілося, щоб наші відвідувачі про нашу каву казали тільки першу фразу

Мета нашої кав'ярні така сама, як у магазина — підтримувати українського виробника. Кава у нас від українського постачальника, працюють у нас українці, меблі в кав'ярню замовляли з України, десерти для нас печуть українські кондитери. 

‍Олександр: На відкритті нашої кав’ярні весь день стояла черга на вулиці. Для нас це був приємний шок. Не очікували. Були люди, які стояли у черзі по дві години. А я 6 годин підряд мив посуд. Тільки голову встигав повернути й побачити кількість людей. 

‍Яна: Перед відкриттям я додалася до Threads. Спитала, на якому молоці люди люблять матча. І більшість коментарів була про те, що люди люблять матча на банановому молоці. Ми подумали, що було б добре нам таке зробити. Але бананового молока у магазинах Кракова не знайшли. Виявилося, що в Польщі бананове молоко не продається, бо не прижилося.

І от я була у справах в Україні, зайшла в «Сільпо» і побачила там те саме бананове молоко. Зняла відеоролик про те, що, мовляв, ви просили бананове молоко, і от ми приїхали за ним в Україну. Це був жарт. Але як він феноменально спрацював! Люди почали коментувати мій пост. А потім виявилося, що більшість з тих, хто стояв у черзі на відкритті кав’ярні, хотіла саме бананового молока! Тоді матча на цьому молоці розійшлася за перші пів години. А тепер це наша фішка. Ми анонсуємо, наприклад, «завтра буде це молоко, приходьте, бо його мало». І люди приходять.

Фотографії Ксенії Мінчук і з приватного архіву

Щороку у Варшаві відзначають жінок, які зробили значний внесок у розвиток життя польської столиці. Серед дев’яти фіналісток конкурсу «Варшав’янка року-2025» — 19-річна українка Кіра Сухобойченко. Польський Forbes Woman двічі поспіль вносив українку до переліку провідних блогерок мережі LinkedIn, на яких варто підписатися. Цього разу Кіру номінували як варшав’янку, яка робить свій внесок у розвиток міста, підтримуючи молодь. Переможницю конкурсу оголосять 18 листопада.

Від важкого рюкзака до «літаючого» фонду

—   За тиждень до окупації Криму, в 2014 році, ми з батьками виїхали до Варшави. Тоді мені було 8 років, — розповідає Кіра Сухобойченко свою історію Sestry. — У польській школі мене дуже добре прийняли, від початку я мала велику підтримку своєї вчительки, пані Маріоли, яка допомагала мені вчити польську мову й завжди підтримувала. Займалася зі мною під час вільних годин, ніколи не оцінювала суворо. Вона була однією з перших, хто показав мені, які чудові люди живуть у Польщі. Тоді тільки одна ситуація була неприємною — коли один з учителів змусив мене писати диктант, хоча я ще не могла цього зробити. Але весь клас тоді став на мій захист — це стало для мене великою підтримкою.

Сьогодні я навчаюсь на психолога на другому курсі в одному з університетів Варшави, розвиваюсь, знайомлюся з новими людьми й створюю спільні українсько-польські ініціативи. Поєдную у своїй діяльності обидві культури й допомагаю людям інтегруватися.

Коли мені було 10 років, я взяла участь у конкурсі дитячих стартапів. Саме тоді народилась ідея мого «літаючого рюкзака». Сталося це зовсім випадково. Я їхала у метро до подруги, яка мала допомогти мені записати відео для конкурсу. На плечах був важкий шкільний наплічник, і раптом я побачила дівчинку з повітряною кулькою з гелієм. Подумала, що якщо наповнити гелієм наплічник, у якому носяться шкільні речі, він стане легшим. Звісно, ідея може здатися дивною, але це був задум дитини, яка вже тоді хотіла щось змінювати у світі й зіткнулася з проблемою надто важких шкільних рюкзаків. Тоді ж у конкурсі стартапів я виграла приз глядацьких симпатій, і нагородою став річний абонемент на відвідування варшавського центру науки «Коперник». 

З абонементом я почала проводити екскурсії до центру для знайомих, потім — для знайомих знайомих. Зрештою ми вирішили створити групу у Facebook, і треба було швидко вигадати назву — так з’явився «Літаючий наплічник». Ця назва супроводжує нас до сьогодні. Впродовж року вдалося провести безкоштовні екскурсії для понад 150 осіб. Завдяки підтримці тих людей, яким я організувала вхід до «Коперника», я почала організовувати конкурси, а згодом — конференції.

У свої 11 я виступала, допомагала в підготовці й брала участь у всіх етапах проведення конференцій

З кожним роком набувала дедалі більше досвіду й контактів і зрештою почала організовувати такі заходи самостійно. Усього відбулося 11 конференцій у таких місцях, як Варшавський хмарочос в офісі Samsung, у кампусі компанії Google, Meta, Офісі Європейського парламенту у Польщі, Сеймі РП тощо. Ми обговорювали теми освіти, проблеми молоді й мотивацію. 

Після першої конференції створили громадську організацію «Flying Bag» («Літаючий наплічник»), бо дедалі більше людей хотіли нас підтримати фінансово, а для цього потрібна була юридична особа. Тоді я думала, що «фундація» — це просто гарна назва, але швидко з’ясувалося, що за цим стоїть купа документів і формальностей (сміється). Та ми з усім впоралися — і тепер Flying Bag є справжнім міжнародним об’єднуючим рухом.

— Яка мета цього руху?

— Допомагати людям, підтримувати їх. Я завжди була відкритою, щирою, і природно, що мені хотілося робити щось для інших, бути поруч, ділитися теплом. Тоді я навіть не усвідомлювала, що це називається «громадська діяльність» (усміхається). 

З дитинства бачила приклади такої поведінки у своїй родині. Мої батьки — емпатичні люди. Вони завжди поруч — з порадою та добрим словом. Зараз тато допомагає мені з усією документацією фонду, бо, щиро кажучи, для мене це «чорна магія». Я можу придумувати ідеї, координувати проєкти, робити презентації, але папери, договори й офіційні справи — точно не моє.

— Над якими проєктами зараз працює «Flying Bag»?

— Наша головна місія — підтримувати молодь у будь-який можливий спосіб. Ми реалізуємо її через два основні напрями. Перший — допомога польській молоді, зокрема через різні освітні ініціативи. Одним з найважливіших для мене проєктів є конкурс «Co dodaje mi skrzydeł? Moje pasje» («Що дає мені крила? Мої захоплення»), який ми організовуємо спільно з BIC Polska. Ідея конкурсу проста — кожна школа самостійно проводить у себе творчий захід, де учні можуть показати свої захоплення будь-яким способом: намалювати, заспівати, розповісти, презентувати — головне, щоб це було від серця. Кожна школа сама обирає переможців, але нагороду отримує кожен учасник. Ми надсилаємо подарунки — різноманітні шкільні набори, олівці, фломастери, а часто й унікальні речі, яких немає у продажу у Польщі. Цей конкурс має особливе значення, бо часто до нас звертаються школи, де навчаються діти з інвалідністю. Для їхніх учнів це щось особливе — адже вони рідко стають переможцями через свої фізичні чи інтелектуальні обмеження. А тут усі рівні, всі отримують однакові подарунки. Ми надсилали нагороди не лише по всій Польщі, а навіть до України й Африки — через волонтерів, які допомагали передати пакунки. Це було справжнім дивом. Бо навіть якщо конкурс формально загальнопольський, ми ніколи не відмовляємо тим, хто хоче долучитися — у цьому й полягає сенс нашої діяльності. 

Ще один проєкт — «Міжнародний день наплічника» 15 жовтня — подія, покликана нагадати, як важливо підтримувати учнів, цікавитися їхніми захопленнями, бути поруч. Щиро переконана, що шкільна підтримка — це основа. Якби свого часу я, переїхавши до Польщі, не відчула допомогу з боку вчителів, не знаю, де була б сьогодні. Бо дім домом, але якщо дитина не почувається прийнятою у школі, це може залишити глибоку рану на все життя.

— Яким є другий напрям діяльності фонду?

— Допомога Україні. Ми завжди підтримували українців, але офіційно й масштабно почали робити це з початком повномасштабного вторгнення. Я заснувала інтеграційно-адаптаційний центр для українців у Варшаві — і зробила це всього за два тижні. Ми зуміли скоординувати роботу, зібрати команду й знайти 200 молодих польських волонтерів, які хотіли допомагати. 

Окрема історія — пошук приміщення. Я просто написала пост у LinkedIn. Вже за кілька годин відгукнулося 15 людей, які запропонували свої простори безкоштовно: від невеликих кімнат до приміщень у 420 квадратних метрів. Вже три роки ми базуємося в приміщенні компанії одного з найбільших польських мобільних операторів. За цей час вдалося відправити понад 100 тонн гуманітарної допомоги в Україну — наприклад, два потужні генератори по 100 кВт для онколікарні та міської лікарні міста Кропивницького, щоб забезпечити безперебійну роботу медичних закладів. Ми також передаємо одяг, а ще — допомогу котикам і песикам у Польщі (наприклад, притулку «На Палюху» у Варшаві). Також ми провели тисячі безкоштовних занять і воркшопів — з англійської, польської, плюс для людей з вадами слуху. Організовуємо поїздки, даруємо квитки на спортивні події.  

Але найбільше, чим я пишаюся — це адресна допомога. Наприклад, приходить студент і каже, що мусить пройти практику, але не знає де — і ми допомагаємо. Хтось приходить і каже, що зламався телефон — знаходимо новий. Комусь бракує одягу — передаємо речі з гуманітарної допомоги. Нещодавно навіть трапилася ситуація: до нас потрапила делегація молоді, яка поверталася до України із США. Їм ніде було перечекати на потяг вдень, тож вони просто залишилися в нас, спали на диванах. Така наша філософія — допомагати завжди і всім, хто цього потребує.

— Які основні послуги й програми ви пропонуєте для українських переселенців?

— У нашому центрі вже пропонувалося чимало різних послуг: оформлення віз до Канади, заняття з йоги, англійської, польської, музичні класи. Близько пів року в нас була домівка скаутської організації «ПЛАСТ». Ми проводили проєкти з професійними митцями, де можна було малювати картини різними способами. Хтось розфарбовував картини за номерами або викладав їх стразами. Сьогодні ж ми між іншим проводимо театральні заняття, де люди можуть разом ставити вистави. 

Запрошуємо всіх, хто хоче щось робити у кооперації з нами — це можуть бути майстеркласи чи різноманітні воркшопи. Насамперед наш центр — це місце, куди можна прийти, щоб відпочити, пограти у настільний футбол або пінг-понг, провести онлайн-зустріч чи просто поспілкуватися. Ми працюємо як з молоддю, так і з людьми старшого віку.

— Така робота напевно надихає...

— Якось до нас прийшла дівчина, яка чудово малює олівцем — настільки, що її роботи виглядали, ніби хтось їх надрукував. Ми допомогли організувати для неї виставку у кав’ярні й знайшли людей, які могли б з нею співпрацювати на комерційній основі. Ще один приклад: українські волонтери, захоплені історією, проводили уроки історії Польщі українською мовою для дітей і молоді. А один хлопець, який дуже любив дискутувати й слухати інших, отримав жартівливу пропозицію відкрити філософський клуб. Відтоді відбулися десятки зустрічей, у яких я із задоволенням брала участь.

— У вас велика команда?

— Хоч у нас немає чітко структурованої постійної команди, натомість є велика спільнота людей, які долучаються, коли потрібна допомога. Неофіційно задіяні сотні людей. Наприклад, у нас є викладачка англійської мови, роботу якої раніше оплачувала партнерська організація. Зараз фінансування завершилось, але вона й надалі приходить, допомагає, підтримує нас — від щирого серця. Маємо кількох чоловіків, які допомагають з гуманітарною допомогою — перевозять вантажі, сортують. Є жінки, які перевіряють стан речей, відбирають те, що можна передати. Є ті, хто підтримує під час різноманітних заходів. Разом ми — велика команда однодумців.

— А хто вас підтримує фінансово?

— Ми співпрацюємо переважно з бізнесом. Хоча зараз у нас дещо непростий період, і ми шукаємо нові джерела фінансування. Нам потрібні гроші для покриття базових витрат — бухгалтерії, юридичного супроводу та щоденної роботи центру. Іноді доводиться платити з власної кишені, але ми не зупиняємося — продовжуємо шукати можливості, партнерів і рішення.

«Намагаюсь не звертати увагу на негативні коментарі»

— Як фундація Flying Bag впливає на інтеграцію українців у польське суспільство?

— Для нас завжди було важливо не лише допомагати українцям, а й інтегрувати польську й українську молодь. Ми створюємо атмосферу, в якій людям хочеться спілкуватися й дружити. Прагнемо, щоб інтеграція відбувалася природно. Найкраще про наш вплив розповіли б самі учасники, втім, досвід показує: люди знають, що можуть звернутися до нас з будь-яким питанням, і ми завжди щось придумаємо. Ми не ділимо людей за національністю, а дивимося на наміри допомагати іншим, на погляди. У нас були волонтери з різних країн світу.

— Активність поляків у допомозі зараз така ж, як рік чи два тому?

— Звісно, активність зменшилася. Хотілося б, щоб усі продовжували допомагати, але розумію, чому цього не відбувається: за цей час сталося багато подій — вибори, інші війни, катастрофи. Люди втомилися. Та й сьогодні тут сильно активізувалася російська пропаганда. Боляче читати історії, де погані дії однієї людини з України трактують як типову поведінку всіх українців у Польщі. Не можна судити всіх людей за вчинками однієї, двох чи навіть кількох десятків осіб.

— Як польська громада реагує на ваші проєкти?

— Чимало людей підтримують нас. Був випадок з чоловіком, який має власну компанію та шиє одяг. Він запропонував безкоштовно зробити нам 200 футболок для конференції. І вже тричі нас так радував. Коли нам потрібно було утеплити холодну підлогу спеціальними матеріалами, він теж допоміг — шукав, купував і все організовував. Фінансова підтримка від польських партнерів свідчить про довіру до нас. Фактично ми ніколи не стикалися з відвертим хейтом. Власне, зараз уперше за вісім років моєї громадської діяльності в Польщі я зіткнулася з хейтом — під постом міста Варшави, де опублікували новину про мою номінацію на Варшав'янку Року (пишуть, наприклад, що «іноземка не може бути Варшав’янкою року», до того ж у грубій формі — Ред.).

— Як ви реагуєте?

— Я не читаю негативні коментарі. Знаю, що вони з’являються, але намагаюся не звертати на них уваги. Є багато добрих слів і людей, які мене підтримують. Хтось написав особисте повідомлення, хтось відреагував у коментарях — і я всім їм щиро вдячна.

Хейт на світі був і, на жаль, завжди буде. Але я ніколи не була людиною, яка поширює ненависть. Від самого дитинства мене вчили емпатії. І, мабуть, тому я не розумію, навіщо люди це роблять. Я не відповідатиму злістю на злість. Так, хейт  — це неприємно, але я зосереджуся на важливіших справах, зокрема, із вдячності до Польщі, бо саме вона дала мені можливість розвиватися.

Моя позиція така: я роблю добро для Польщі, чому це має бути проблемою? 

Багато хто думає, що я сама зголосилася до конкурсу. Але це не так працює, на початку мене номінували до нагороди інші. Потім — обрала капітула премії, а зараз триває етап голосування. Дуже приємно було побачити, що під постом з номінацією з’явилися коментарі підтримки й від поляків. Один з них, ставши на мій захист, написав, що чимало видатних поляків також народилися за межами сучасної Польщі — наприклад, польський письменник Адам Міцкевич, який насправді родом з території сучасної Білорусі.

— Чи змінилася ваша думка про Польщу після цієї ситуації?

— Я живу тут з восьми років. Тут пройшло моє дитинство, навчання, зрілий етап життя — гімназія, старша школа, університет. І хоча я всім серцем люблю Україну, саме тут я створила свій світ. Тому для мене дивно чути, коли хтось каже, що я не «варшав’янка». Варшав’янка — це не лише та, хто народилася тут, а й та, хто живе, працює й розвиває це місто.

І навіть якщо з’являються образливі коментарі, вони не змінять мого ставлення. Я люблю Варшаву, люблю Польщу й хочу далі допомагати їй розвиватися, підтримувати дітей і молодь по всій країні.

«Завжди є ті, хто допомагає»

— Як ви сприйняли новину про номінацію на звання «Варшав’янка року-2025»? Очікували?

— Ні, але це дуже приємно. Для мене щастя бути навіть серед номінанток. Особливо приємно бачити, скільки чудових жінок навколо і скільки добра вони роблять. Дякую всім, хто за мене голосує. Моя присутність серед номінантів свідчить, що мою працю помічають. Нагорода — це дуже приємний бонус, але найбільше тішать щирі коментарі від людей, яким ми реально допомогли. Наприклад, їду якось у метро, і раптом підходить жінка: «Я мама хлопчика, ти йому дуже допомогла, дякую тобі».

Це неймовірно — я навіть не очікувала, що хтось отак підійде на вулиці. Думала, таке трапляється лише з відомими інфлюенсерами

— Які свої досягнення вважаєте найважливішими? За що саме вас номінували?

— Це не про одне конкретне досягнення, а про мою цілісну діяльність. Я вже вісім років займаюся допомогою. За цей час у моєму житті відбулося дуже багато змін, я виросла з дитини, разом зі мною виросла громадська організація. Тож, думаю, номінація — це визнання за всю цю роботу: підтримку українців і допомогу полякам, які цього потребують, а також за те, що в молодому віці я маю силу й бажання це робити.

— Як вдається поєднувати волонтерську, управлінську діяльність, навчання і особисте життя?

— А ще ж я працюю спеціалісткою з персонального брендингу у маркетинговому агентстві. У мене майже 20 тисяч підписників, і я допомагаю керівникам різних компаній будувати їхні профілі на LinkedIn. Це дозволяє оплачувати навчання й життя у Варшаві. Як це поєднати? Намагаюся знаходити час на відпочинок і дотримуюсь принципу work-life balance. Наприклад, якщо знаю, що понеділок буде важким — можу попрацювати трішки у неділю. 

— Що варто порадити молодим українцям, які хочуть розвивати суспільні ініціативи за кордоном?

— Насамперед — спробувати. Більшість людей стримує страх перед невідомим, і я це розумію: переїзд до іншої країни, особливо під час війни, — це страшно. Але якщо відчуваєте сили — варто пробувати. Я завжди готова допомогти: підкажу, куди звернутися, порекомендую організації або знайомих. Завжди є ті, хто допоможе, не звертайте уваги на тих, хто каже на вашу адресу неприємні речі без підстав. Головне — пам’ятати, що ви не самотні.

‍Фотографії з приватного архіву

Альдона Гартвіньська: Незалежно від того, чи це Бєбжанський національний парк, чи Донецька область, ти всюди ходиш босоніж. От і до нашої варшавської студії ти прийшла без взуття. Як довго ти вже є відьмою, яка ходить босоніж? 

Аґнєшка Зах: Як і для кожної відьми, час для мене є умовним. Не пам'ятаю, може, 10-15 років. А почалося все з комфорту. Я працюю гідом у Бєбжанському національному парку і, по суті, вожу людей по болоту. Неможливо ходити в гумових чоботях, повних багнюки. Тож я вирішила, що краще босоніж. І коли стала так ходити болотами, стала дійсно почуватися комфортніше. Взувала черевики — мені було гірше. Знімала — ставало краще. Так і пішло.

‍АГ: Так, але болото приємне для ніг, а околиці Донецька усіяні осколками, склом, сміттям і хтозна-чим ще.

— Навіть коли горіло, я ходила босоніж. І коли був мороз. І я жива — не опечена, не поранена.

‍Йоанна Мосєй: Розкажи трохи більше про своє внутрішнє «відьомське» я — як стати відьмою? 

— Якось я як гід водила людей парком, і хтось назвав мене так через трюк з лосем, який виліз з густих кущів перед камерою — як на замовлення. Таємниця мови лосів. Спочатку я обурювалась, що хтось з мене сміється, а потім вирішила, що можна зробити з цього свою сильну сторону. Дуже люблю перетворювати ворогів на друзів. А далі стали відбуватися різні дивні речі. До мене приїжджали люди на майстеркласи з виготовлення мотанок. Якось я взяла випадкову ляльку в руки і почала розповідати про людину, яка її зробила. І тут ця людина питає: «Звідки ти все це знаєш?». А я: «Так це ж видно». Отак все і почалося.

‍АГ: Тобто ти бачиш і знаєш певні речі. Бо ти сказала, що спочатку тобі не подобалося, що тебе називали відьмою, але ти сприйняла це як хорошу карту. Але ж є різниця між відьмою і чаклункою. Бо відьма відає, тобто має знання.

— Я їжджу в небезпечні місця, але жива. Коли відчуваю, що над головою занадто багато повітря, то розумію, що час забиратися.

‍АГ: Як ти відчуваєш?  

— Це було рік тому. Ми стояли за Оріхове (Луганської області — Ред.) на зупинці, бо в інших місцях не було зв'язку з хлопцями. Вони сказали мені по телефону, куди їдуть, але коли мали сказати, що там робитимуть, зв'язок обірвався. Мій співрозмовник не встиг сказати, що вони їдуть туди воювати, і ми з гуманітарною допомогою вже були готові їхати до них. І тут я кажу: «Занадто багато простору, збираємося».

‍АГ: Що означає «занадто багато простору»? Що це за відчуття? 

— Ніби немає хмар, немає атмосфери. Я відчуваю, ніби над головою занадто багато місця. Ми поїхали, і незабаром там почався обстріл. І я стала довіряти цьому відчуттю. 

АГ: Ти завжди це мала, чи це з'явилося тоді, коли ти почала ризикувати?  

— Колись траплялося, що я просто таке викидала. Наприклад, коли я була вагітна, під лавкою лежала наша сучка, теж вагітна. Хтось запитав: «Цікаво, скільки буде сучок, а скільки песиків?». Я заглянула під лавку, між свої коліна, де лежала собака, і сказала: «Тільки сучки». Ніхто не повірив, але народилися тільки сучки. Це дрібниця, але на війні я отримала можливість це перевірити. Іноді бувало так, що я казала бійцям, щоб вони сьогодні були обережнішими — і якби не це, все могло бути інакше.  

‍ЙМ: Що ти робила до вторгнення? Чим ти займалася тоді і чим займаєшся зараз? 

— До повномасштабної війни я жила казковим життям. Працювала гідом, заробляла достатньо. Організовувала великі заходи, Ніч на Купала, концерти з класними музикантами.  

Я дарувала радість, мені було приємно ділитися музикою, яку я люблю, з людьми, яких я також люблю

Життя-казка, екскурсії, майстеркласи з травництва, створення мотанок, дайвінг, четверо феноменальних дітей. І ось почалася війна в Україні... Мій знайомий, який з 2014 року їздив як волонтер, вивіз з України біженців. Я віддала їм весь свій будинок. У мене є два будинки, в другому я починала ремонт. Тож я переїхала в той, що ремонтувався, щоб їм було краще. Всього в цьому будинку за час війни вже мешкало близько двадцяти п'яти осіб. Були Маріуполь, Одеса, Харків, Київ. Була бабуся з деменцією. 

‍ЙМ: Чому ти почала їздити на фронт? 

— Бо цей мій знайомий [водій] одного дня приїхав такий змучений, що ледве тримався на ногах. І я сіла за кермо. Думала бути лише водієм на заміну, бо саме тоді мала трохи вільного часу. Це було десь після пандемії, у мене було менше клієнтів, бо люди все ще були налякані. 

Спочатку ми їздили до Львова, але в якийсь момент не було кому їхати на фронт, а там хлопці чекали. І нас відправили під Покровськ, який на той час обстрілювали. Ми отримали інструкції, куди їхати, куди не їхати, на що звертати увагу, чого не дозволено і так далі. І коли приїхали, то побачили повітряну битву над нашими головами. Винищувачі летіли так низько, що машину навіть відкинуло. Я маю дуже дивний тип психіки: мене ніщо не дивує, я маю здатність все зрозуміти. Іноді запитую: чи це нормально, чи це можна прийняти? Маю здатність дуже легко переходити до порядку денного. Навіть травматичні події я переживаю досить легко. 

AH: А як щодо страху? 

— Спочатку був, але я від початку їздила з Павлом, а Павел знав Донецьк з 2014 року. І він грав першу скрипку. Пізніше стала їздити сама. Чому? Бо я знаю, що роблю, можу відповідати і за себе, і за безпеку хлопців — щоб не сталося нічого неконтрольованого, щоб не виказати розташування. Я все це вмію робити. Але я не можу відповідати за іншу людину в машині. Навіть якщо це класна людина, я не знаю, на кого вона може працювати. 

‍АГ: Адже різниця між багатьма волонтерами та тобою полягає в тому, що ти дійсно потрапляєш у місця, недоступні навіть для українських волонтерів. Ти добираєшся до місць, куди бійці приїжджають прямо з окопів і відпочивають. Трапляється, хоча зараз, можливо, рідше, бо, на жаль, такі обставини, що ти потрапляєш на бойові позиції. Ти завоювала довіру серед солдатів. Це для нас складний момент, бо солдати іноді… зникають.

— Я відразу згадала одну ситуацію. Їхала до хлопців, яких обстріляли хімічною зброєю. Вони кричали мені по телефону, що їм потрібні протигази, бо їх там душать. Але коли я приїхала на місце, вже не було кому їх передати. Це дуже важко...

АГ: І це не єдина ситуація. Ти ж практично живеш там з цими людьми. 

— Я тим, хто, наприклад, зник безвісти, іноді пишу смс-ки. Раз на місяць, два, іноді раз на пів року. Пишу: «Як справи, як хлопці?».

АГ: Чому ти це робиш? 

— Бо, може, він повернеться. Може, він не загинув, а перебуває в полоні. А якщо ворог прочитає, нехай знає, що хтось про нього турбується. Що це не безіменні люди. Що за ними хтось стоїть, що хтось чекає.

‍АГ: Чи багато у тебе є таких людей, про яких ти пам'ятаєш і яким пишеш? 

— Ну, кільканадцять. Ті, до яких я іноді пишу і про яких пам'ятаю. Я уявляю, що це може статися з моїми дітьми, з нашими хлопцями в Польщі, що вони також зазнають цієї агресії, яка стає дедалі більш інтелектуальною, технологічною. І тому я там, щоб цього не було тут. 

‍Звичайно, мій вплив, невеликий, але мене мотивує, коли я читаю повідомлення, що «завдяки твоїй допомозі мій підрозділ живий». Я жартую, що я такий собі посол Польщі. Роблю те, про що мене не просили, але також показую українцям, що поляки — це нормальні люди

Що це не ті страшні люди, які з презирством до них звертаються, бо вони ж теж чують ці гасла. Показую, що Польща переймається їхньою долею, бо це наші сусіди, це люди, які дали нам час, це люди, які дають нам досвід. 

ЙМ: Ти говориш, що зараз є послом Польщі в Україні. Деякий час тому ти написала зворушливий пост у Фейсбуці про те, що відбувається з нами, з Польщею. Як швидко наші симпатії перетворилися на антипатії. Хоча я кажу, що це не ті самі люди, бо не вірю, що це ті самі, які відкривали свої серця і домівки в 2022 році. Чи ти також розмовляєш про це зі своїми знайомими? Чи коли ти говориш про Польщу, тобі доводиться пояснювати? Чому те, що сьогодні відбувається в Польщі, є дуже поганим для країни? 

— Коли хтось каже мені, що українці невдячні, я просто сміюся. Я запрошую всіх: «Поїдьте зі мною і подивіться на цю невдячність, подивіться, як вони роблять тобі душ з питної води, яку принесли на спинах». Приїжджаєш у село, кажеш, що з Польщі, і перед тобою відразу відчиняють двері. Нагодують тебе. Навіть якщо мають небагато, знайдуть банку консервів або макарони і зроблять тобі їх із салом. Каву, чай. Немає такого, щоб хтось випустив тебе в Україні, не нагодувавши. Я не бачу невдячності. І про кого вони говорять? Про тих, хто працює, чи про тих, хто влаштовує бійки? Якщо про других, то я кажу: «Перевір, чи він точно українець. А навіть якщо він робить ці бійки, то що? Ти переймаєшся тим, що зробив дезертир? Це показник всієї країни, нації?» Для мене українці — на фронті. Для мене українки плетуть сітки, годують хлопців, роблять все, що тільки можна. Українці захищають або допомагають тим, хто захищає.  

АГ: Чимало волонтерів переконалося, що якщо машина зламається, моментально знайдеться десятеро людей, які прийдуть на допомогу. Варто підкреслити, що українці, які перебувають на фронті і воюють, так само говорять про тих українських чоловіків за кордоном, які влаштовують бешкети: «Ми з вами потім розберемося». 

— Загалом настрої на фронті дуже пропольські. Часто чую, що якби не поляки, то на фронті було б важко.

Ми теж маємо свій фронт. Коли ми отримуємо якісь речі для передачі військовим від фонду, то зрозуміло, що потім потрібно зробити фото. Але ситуації бувають різні. Не всі дозволяють зробити фото, бо йдеться про їхнє життя. А благодійник, наприклад, хоче відео. Ви знаєте: великий палець вгору, вдячність. А хлопці приїжджають після двох тижнів перебування на позиціях, брудні, недоспані, бо постійний обстріл. Вони просто повзають від втоми. Десь там ще є поранені. І я маю сказати таким хлопцям: «Давайте зробимо відео і подякуйте за віфони (їжа швидкого приготування — Ред.)». Іноді просто соромно просити про таке. Для спокою я роблю фотки, на яких не видно обличчя, іноді видно нашивку. І є доказ, що це дійшло до війська. Бо волонтер — як медик: насамперед має не нашкодити. 

AГ: І трохи як психолог, бо вони ж не чекають тільки на ці віфони. Вони чекають тебе.

— Мене запитують іноді: «Навіщо ти там так довго залишаєшся? Чи не краще скинути те, що привезла, і відразу виїхати?» Але хлопці потребують спілкування. Коли я приїжджаю, ми спочатку мовчки гортаємо телефони. Краєм ока я бачу, що він дивиться фотографії своїх дітей. Сідаю поруч і теж починаю гортати галерею — зі світлинами своїх дітей. Нам не потрібно розмовляти. За хвилину помічаю, що він зиркає на мій телефон. Питаю: «Твої?» Він: «Мої». «Скільки ти їх вже не бачив?» «Ну, рік», — і чоловік починає плакати. Він сумує за домом. Ці хлопці — не кіборги, не машини. Вони — люди. 

АГ: Можна так пояснити цей часовий проміжок: якщо у когось народилася дитина на початку повномасштабної війни, то зараз вона вже ходить…

— Буває, що людина навіть не бачила це дитя. Він каже: «Я тримав на руках чотиримісячну дитину, а тепер ця дитина ходить, розмовляє і не знає мене. Вона не впізнає тата».

‍ЙМ: У них немає відпусток, вихідних? 

— Є, але в деяких підрозділах дуже рідко. А зараз дедалі рідше, бо немає ротації, немає кому замінити людей в окопах, а боротьба триває. Я сама іноді одягаю їх для боротьби, навіть у речі, які привожу. Я все це бачу. Бачу їхній психологічний стан після повернення, такий дивний погляд, це збудження, цей адреналін. Бо сам виїзд з позиції іноді небезпечніший, ніж перебування на позиції. Але це не означає, що в окопі можна розслабитися. Там бувають моменти, коли йде рубанина по всій лінії — без перерви. І ті, хто має найбільший бойовий досвід, постійно в стані готовності. І, покладаючись на досвід, вони знають, коли не виходити. Звичайно, зараз все сильно комп'ютеризовано. Кожен знає, де хто сидить, скільки людей де ховається, в якому бліндажі. Хлопець, який йде в штурм, знає, що в першому бліндажі є чотири людини, в другому — шість, а в третьому — двадцять. 

‍АГ: Ти кажеш, що вся війна зараз відбувається в комп'ютері. Ти вже не можеш сховатися в кущах, і ніхто не знатиме, що ти там. Але є одна річ, яка не є комп'ютером. Це людський мозок. Ти так близько до хлопців, які сходять з позицій, спостерігаєш за ними вже довгий час і бачиш, що з ними відбувається, що їхня поведінка змінюється... 

— Часом з'являються деструктивні, саморуйнівні пориви. Якось я вирвала зброю з рук одного хлопця. Була поруч, коли він дізнався, що його покинула дружина. Він довго не був удома, вона подзвонила і сказала, що все скінчено. Він почав кричати: «Я за тебе, сука, воював». Став стріляти в стіну, тож я просто підняла зброю вгору і обійняла його. І він вистріляв увесь магазин у стелю. 

У той момент він втратив все. Я переконалася, що іноді в таких ситуаціях рятує проста річ: код 4.5.0. Тобто: «Все гаразд, все спокійно». Бо вони чують цей код по радіо. Цей код повторюється в розмовах і є інформацією. Все нормально, добре, нічого страшного не відбувається. І якимось чином їхня нервова система реагує, коли ти кажеш: 4.5.0. Я думаю, що ми теж повинні поступово вводити у нас такі коди. 

АГ: Масштаби цієї проблеми в Україні вже зараз є нереальними. Ці люди повернуться додому після війни, і не буде так, що вони пристосуються до суспільства. Це суспільство буде змушене пристосовуватися до ветеранів. Чи розуміє це українське суспільство? 

— Є чимало тих, хто розуміє і йде назустріч, а є люди, які зовсім не намагаються зрозуміти... Знаєте, що найгірше, що можна зробити бійцю, який повертається додому? Запитати: «Ну, коли вже ця війна закінчиться? Скільки це ще триватиме?» Бо це гарантовано викликає гнів. Часто воїни відповідають, що війна триватиме до останнього українського бійця. Вони повертаються додому, як інші люди. Змінені. А вдома гнів: «Скільки це ще триватиме?». Летять ракети, стріляють, тут сусідку вбили. «А коли ти повернешся? Тут треба кран полагодити».

АГ: Тепер я згадала історію, яку розповів один солдат. Вони сиділи після навчання, почався розподіл по батальйонах. Одного з хлопців приписали до «штурмовиків», а оскільки це була десантно-штурмова бригада, можна було здогадатися, що буде важко, і він був у великому стресі. Він написав своїй дівчині: «Мене щойно відправили до штурмовиків і, ймовірно, за годину я вже маю їхати. Не знаю, коли знову зможу з тобою зв’язатися». А вона відповіла: «Тоді перед тим, як поїдеш, кинь мені трохи грошей на картку». І він просто зламався. 

— «Тебе немає, а я маю жити». Ці жінки теж мусять щось із собою робити. Чоловіка немає в хаті вже дуже довго. Ми не бачимо ситуації з усіх боків. Я знаю випадок, коли хлопець вийшов з полону через півтора року, і дружина приїхала повідомити йому, що все скінчено. Тільки для цього вона приїхала до лікарні. А він ще такий слабкий... 

ЙМ: Аґнєшко, оскільки ти є відьмою, я хотіла б запитати тебе про… майбутнє. Ти їздиш на фронт, бачиш все це. Ми не знаємо, як Україна впорається з величезною кількістю ПТСР у солдатів, коли ця війна закінчиться. Мабуть, до цього ще далеко, але сьогодні дрони вже долітають до Польщі. 

— Неважливо, що трапиться. Готуймося до найгіршого. Те, що ми підготуємо та організуємо, можна буде використати будь-яким іншим можливим способом. Знання, які ми отримаємо за цей час, є безцінними знаннями на все життя. Ми не знаємо, коли вони нам знадобляться. 

Давайте вчитися, готуватися. Давайте черпати з українського досвіду, поки вони живі, поки вони хочуть з нами розмовляти. Давайте вчитися у них

Знання — це влада. Якщо ти знаєш, тебе ніщо не здивує. Не шукаймо ворогів там, де їх немає. Зараз військова промисловість Європи, Росії та світу настільки розкручена, що із цим доведеться щось робити. Я бачила, як це виглядає. І не хотіла б, щоб це було в Польщі. 

АГ: Ти дійсно віриш, що якщо Україна не зупинить росіян, вони підуть далі?  

— Подивіться, як розгорілися війни в різних частинах світу. Зараз пів світу палає, а ми сидимо з головою в піску і нічого не робимо. Вибачте, може це звучить як слоган: «Хочеш миру, готуйся до війни». Краще бути надто підготовленим, ніж геть не підготовленим. 

Комусь важливо, щоб ми почали вороже ставитися до України. Комусь важливо, щоб ми не любили Німеччину. Щоб ми залишилися самі, внутрішньо розділені. Щоб ми всюди бачили ворогів, бо тоді нас буде легше розірвати. Не піддавайтеся дезінформації. Не дозволяйте нацькувати народ на народ. Не вірте у всі ці фейкові новини, які зараз просто заливають нас. Російська Федерація геніально працює в інтернеті. Вона має для цього людей, гроші. Тільки разом ми — сила. Але навіть найбільшу силу, якщо її розібрати на частини, легше знешкодити. Розділяй і володарюй. І Росія зараз це робить. А ми, як овечки, бігаємо саме в тому напрямку, в якому вони нас ведуть.

 Від графіті до вибухівки: механізми вербування у Telegram

В Україні новини про те, що завербовані росіянами підлітки вчинили диверсію, хуліганство чи терор — вже не новини, а буденність. Спочатку ворог фокусувався на дітях із соціально вразливих родин, але останні резонансні випадки свідчать, що в пастку потрапляють навіть підлітки з благополучних сімей, включно з родинами військових, які боронять країну.

Одним з найбільш шокуючих випадків стала трагедія в Івано-Франківську в 2023 році. Двоє хлопців віком 15 та 17 років отримали завдання через телеграм-канал від російського куратора. Їм наказали зібрати саморобний вибуховий пристрій й доставити його за вказаною адресою. Коли хлопці вийшли на вулицю, щоб виконати завдання, пристрій дистанційно привели в дію. Це призвело до трагічних наслідків: старший хлопець загинув на місці, а молодшому довелось ампутувати обидві ноги. Також він отримав важкі каліцтва статевих органів. 

Ще одна резонансна подія — вбивство української громадської діячки, мовної активістки, народної депутатки VІІ скликання зі Львова Ірини Фаріон. В її вбивстві підозрюють юного сина військовослужбовця ЗСУ з Дніпра Вячеслава Зінченка. Українські спецслужби перевіряють причетність затриманого до неонацистського руху, осередок якого знаходиться в Росії.

Ще одна ситуація сталася у місті Тернопіль. 14-річна школярка, спілкуючись в одній з телеграм-груп, шукала роботу. Зловмисники обманом отримали доступ до її персональних даних, зламали телефон і скачали її світлини інтимного характеру. Ними шантажували дівчину, змусивши її в рюкзаку пронести вибуховий пристрій і підкласти під машину, яка стояла неподалік від поліцейського відділку. Правоохоронці дивом встигли попередити вибух. 

У 2024 році, в період масових атак на енергетичні об'єкти України, країною прокотилася хвиля випадків, коли підлітків вербували для підриву електростанцій. За нею пішла хвиля мінування підлітками машин військовослужбовців. 

Як російські вербувальники знаходять тих, з ким працюють? Найчастіше — через телеграм-групи з пошуку роботи. Яким чином вербують? Заохочують грошима — наприклад, просять для початку зробити щось легке й незначне, приміром, намалювати графіті на конкретній будівлі, щедро за це платять (місцевою чи криптовалютою), після чого йдуть далі, кажуть вже піти на злочин — заради більшої суми, яку насправді ніхто виплачувати не збирається. Або шантажують, залякують. Для чого це злочинцям? Така схема допомагає вбити відразу кількох зайців: нанести удар ворогу руками самих українців, підставити або знищити підлітків, які своїми діями можуть зруйнувати собі життя, а значить, випадуть з активного спротиву росіянам.

З чого все почалося в Україні

В Україні все почалося з анонімних телеграм-каналів з образливими коментарями на спільних знайомих. Спочатку в обласних центрах, потім навіть у маленьких містечках одна за одною звідкілясь виникали групи з назвою «Сущность (і назва міста)». Інформація про них розносилася через «сарафанне радіо». Пропонувалося надсилати фото й відео тих, про кого підлітки хотіли б висловити думку анонімно. Звісно, знаходилися ті, хто був на когось ображений, заздрив, мав якісь конфлікти. Часто мішенню ставали «ботани», яскраві дівчата й ті, хто не вписався у загальні норми. 

Поширювалися світлини з максимально принизливим, цинічним описом, лайливими словами, які часто містили прямі заклики до насильства, як-от: «побачите — плюньте в неї», «вона хвора на СНІД», «я його матір у неприродний спосіб зґвалтував», «у неї гниди», «поставте її на коліна та принизьте»

Якщо батьки чи рідні вступалися за дитину, адміністратори каналу могли створити на них «досьє», влаштовуючи цькування всієї родини. 

Українські розслідувальні центри, зокрема NLG.Media, довели: ці ресурси були частиною гібридної війни проти України, їхні адміністратори знаходилися в Росії. Вся інформація в цих каналах подавалася російською мовою, профілі були прив'язані до російських номерів. 

«Вони знайшли мій профіль на Facebook і почали брати звідти фотографії, виставляючи їх в максимально образливому контексті, роздавали мої контакти: телефон, місце роботи, — розповідає Ірина з Одещини. — Я хотіла захистити свою племінницю. Її, спортсменку й відмінницю, красуню, змалювали як дівчину, що продає себе для інтимних забав. У неї почалася депресія, вона не хотіла йти до школи. Адмін каналу пропонував зняти цей пост за гроші, але коли я погодилася, він просто зник».

Це доводить: інтерес був не в грошах, а в цілеспрямованому цькуванні, створенні додаткового психологічного навантаження на українських підлітків, які й так переживають через війну, розлуку з батьками, втрату дому й нормального безпечного життя. 

За словами дослідниці булінгу Насті Мельниченко, у деструктивній схемі цькування в інтернеті страждають зрештою всі сторони. Найбільшої шкоди зазнають діти, які були в позиції жертви. Однак, градус тривожності підвищується також у тих, хто просто скролив стрічку й став свідком цькування. Булінг має сильний вплив на розвиток комплексного посттравматичного стресового розладу (КПТСР). Дослідження показують, що 27,6% хлопців і 40,5% дівчат, які зазнавали цькувань, отримали бали в межах клінічного діапазону ПТСР.

Травматизація підлітків від булінгу може бути вищою, ніж навіть у дорослих учасників війни, працівників пошти, які потрапили під скорочення, а також пар, що пережили розлучення

Окрім того, подібні Telegram-канали могли бути використані для збору бази даних підлітків, які потенційно готові стати мішенями для маніпуляцій, вербування для виконання протизаконних завдань. 

Tellonym, Szon Patrol як інструменти впливу на підлітків у Польщі

Хоча в Польщі діє жорсткіший контроль щодо використання чужих фото й відео, почерк контактів, в яких останнім часом задіяні підлітки, неможливо не впізнати. 

Замість Telegram використовується Tellonym — мобільний застосунок та веб-сервіс для обміну анонімними повідомленнями. Спочатку він в невинний спосіб згуртовував спільноту ліцеїв і початкових шкіл — там публікувалися оголошення про продаж книг, обговорювалися вчителі — які з них суворі, а які ні. Але згодом у багатьох закладах освіти Tellonym став перетворюватися на інструмент для цілеспрямованого цькування. «Я й не знала про цей додаток, доки не почула, як за моєю спиною перешіптуються, бо в Tellonym написали: “Карина П. з 2-В — шльондра”», — розповіла мені  Карина, донька моєї подруги. 

А з недавнього часу польські підлітки знайшли собі нову розвагу — вони влаштовують «патрулі», перевіряючи, чи доречно одягнені дівчата, і викладають в соцмережі критичні відео, через що дівчата отримують багато хейту. Кількість акаунтів у соцмережах, що використовують назву «Szon Patrol (назва міста)», стрімко зростає. 

Слово «Szon (шон) — це молодіжний сленг, що означає жінку, яка надає сексуальні послуги. 

Це не випадковість, а навмисна калька моделі психологічної дестабілізації: те, що випробували в Україні, тепер запускають у Польщі — з урахуванням національного менталітету й правових реалій щодо фото й відео. З єдиною метою — сіяти хаос і розколювати суспільство.

Тест на піддатливість: як вербувальники зондують ґрунт

Тільки у моєму невеликому місті на Одещині за останній місяць на батьків трьох дітей було складено адміністративні протоколи. Це прямий наслідок нової хвилі — в анонімних телеграм-групах дітей і підлітків спонукають до порушення громадського порядку чи протиправних дій за невелику винагороду. Пропонують, приміром, робити небезпечні трюки на велосипедах чи мопеді, залазити на пам’ятники, купатися у міському фонтані, підривати петарди (від яких мешканці району сильно лякаються, тому під час війни петарди під забороною), знімати все це, викладати фото й відео — і отримувати нагороду по 100-200 гривень (до 20 злотих).

«Цінується» контент з безхатьками, людьми в стані алкогольного сп’яніння й однолітками у принизливих ситуаціях

Як наголошує польський репортер Павло Єндраль, Росія системно застосовує ті ж гібридні інструменти — дезінформацію, кібератаки та втягування вразливих груп у фізичний вандалізм — також у Молдові. Ця на перший погляд дивна тактика є ефективним інструментом гібридної війни. 

І найважливіше — завдяки таким нібито «невинним» вчинкам відбувається відбір потенційних кандидатів для подальшої, більш серйозної співпраці. 

«Легкі гроші» й «важлива місія»: на які гачки чіпляють дітей

Далі податливих і слухняних дітей вербують для виконання більш серйозних правопорушень. Кінцева мета — використати молодь для виконання диверсій, підпалів, підривів тощо. За кордоном такі випадки мають викликати негатив до українців, зменшити підтримку й солідарність з Україною. 

Аналіз,  проведений українським благодійним фондом «Голоси дітей», показує, що росіяни цілеспрямовано шукають підлітків з так званої «зони ризику», пропонуючи їм заробіток на деструктивному контенті або виконання протиправних замовлень. До цієї категорії входять діти, які відчувають соціальну ізоляцію, мають низьку самооцінку або фінансові проблеми.

Ця вразливість особливо посилюється у середовищі дітей-біженців. Кількість потенційних мішеней тут може бути вищою через комплекс системних факторів: соціальна ізоляція в середовищах іноземних однолітків, розділеність сімей, фінансові проблеми. 

Зі свого боку місцеві підлітки, які наслухалися ксенофобічних висловлювань від батьків, часто  легко піддаються зовнішнім впливам. Вербувальники знають, на які больові точки натиснути. Як наголошують у БФ «Голоси дітей», коли ми відчуваємо безсилля й тривогу, раптом з'являється хтось, хто здатен переконати нас у значущості певних дій. 

Нещодавній випадок у польському Вроцлаві яскраво ілюструє, як ці механізми працюють. Підозрювані — група українських підлітків — виманили 23-річного українця на фальшиве «побачення із 16-річною дівчиною». Коли чоловік прийшов, його жорстоко побили, поголили голову та намалювали на обличчі нацистську символіку, фільмуючи все на камеру.

А ось польська поліція затримує двох 17-річних громадян України, які, за версією слідства, залишали «бандерівські гасла» та червоно-чорні символи на будівлях і пам’ятниках жертв Волинської трагедії на замовлення іноземних спецслужб. Польські спецслужби підкреслюють, що такі дії мали характер провокації та спрямовувались на розпалювання ворожнечі між українцями й поляками.

Про системність таких випадків (а значить і проблеми) свідчать події в різних країнах ЄС, де живуть українські біженці. Нещодавно у Нідерландах поліція заарештувала двох 17-річних підлітків за підозрою у шпигунстві на користь Росії. За словами батька одного з хлопців, його сина завербував через Telegram проросійський хакер. У серпні підліток з Wi-Fi sniffer (спеціальний апарат для перехоплення даних — Ред.) ходив повз офіси Європолу, Євроюсту та посольства Канади в Гаазі, шпигуючи за роботою цих установ. 

Довіра проти маніпуляцій: що робити, щоб протидіяти

Міністерство освіти України зробило роз'яснення: довіра між батьками й дитиною є основним запобіжником. Вона здатна зламати всі схеми з вербування. 

Цей захисний механізм, що вибудовується з раннього віку, довів свою ефективність. Показовим є випадок в Тернополі: восьмикласник однієї з місцевих шкіл не погодився на пропозицію «заробітку» в месенджері — здійснити теракт проти держслужбовців. Це спілкування він почав заради жарту, однак згодом його почали шантажувати й погрожувати. Він розповів про все батькам. Кіберпереслідування вдалося зупинити. 

Підлітковий вік — це період бурхливих змін в організмі, і це робить молодь особливо вразливою для радикальних ідей. Лімбічна система (емоції) вже добре розвинена, а префронтальна кора (самоконтроль, оцінка ризиків) — ще ні. Ось чому емоції часто беруть гору над розсудливістю. Маніпулятори користуються цим, пропонуючи прості відповіді на складні питання. І те, що юні хлопці й дівчата піддаються такому впливу, говорить не про їхній поганий характер, а про майстерність ворога. 

Що можуть зробити батьки?

1. Поговорити з дитиною про ризики, які можуть виникнути, попередити про можливості шантажу й залякування. Навести приклади, зокрема такі, де все почалося з пропозиції «легких грошей» або «виконання особливої місії». Пояснити, як відбувається вербування. І як треба діяти в разі попадання в подібну ситуацію.

2. Не читати моралі щодо переконань чи інтересів підлітка. Бути опорою, а не контролером. Не засуджувати, а слухати й ставити багато питань. Пошук відповідей вчить критичному мисленню. 

3. Дати альтернативу тому, що шукають маніпулятори. Спрямувати енергію в конструктивне русло. Якщо дитину турбує несправедливість — разом зайнятися благодійністю. Якщо бракує грошей — разом пошукати спосіб заробити.

Необхідно чітко усвідомлювати, на які больові точки натискає ворог. У Польщі це — розбурхування національної ворожнечі: спроби зіштовхнути українців з поляками, посіяти розбрат між біженцями та місцевим населенням. 

Замовники цих злочинів, цинічно використовуючи вразливість молоді, завжди грають на розколі. Наша відповідальність — не засуджувати тих, хто став жертвою, а створювати систему, де кожна дитина знає: вона може звернутися за допомогою, не боячись покарання.

‍Фотографії: Shutterstock

Марія і Бартош: «Це було кохання з першого погляду... але не в обох»

Марія Станіславська приїхала з Вінниці до Польщі 11 років тому на навчання нанотехнологіям у Лодзькій політехніці. Сьогодні вона — мешканка Лодзі, дружина й мати, а ще — авторка популярного блогу в Instagram «Teściowa i Synowa» з майже 40 тисячами підписників. Згадуючи, як все починалось, Марія розповідає:

«Через інтенсивність навчання і брак часу на знайомства на другому курсі я завантажила Tinder. Ім’я Марія — міжнародне, польську я вже знала, тож Бартош навіть не здогадувався, що листується з українкою. Згодом я сама йому про це сказала. Для мене це було кохання з першого погляду. Я його побачила і зрозуміла — ось чоловік моєї мрії. Він, правда, зізнається, що нічого такого відразу не відчув, бо на перших зустрічах навіть соромився на мене дивитись. Але каже, що йому було дуже комфортно й весело, бо я вмію тримати розмову».

Родина чоловіка прийняла Марію дуже добре, хоча перед знайомством Бартош жартома лякав її суворою бабусею, яка «точно не вийде зі своєї кімнати». «Це був другий день Різдва: ми разом снідали, говорили майже весь день, я відчула себе частиною родини. Пам’ятаю, я так активно жестикулювала під час розмови, що… пролила червоне вино просто на свіжопофарбовану білу стіну. Ніхто не насварив мене, всі сміялися. Це багато про що говорить».

Марія зізнається, що найбільше її вразили в польських традиціях тепло й душевність Різдва. Хоча у своєму домі вона зберегла й український Новий рік — гучний, з феєрверками й подарунками.

«Тепер у нас Різдво по-польськи, а Новий рік — по-українськи», — усміхається вона

У польських чоловіках Марія цінує партнерське ставлення до жінки: вони сприймають її як рівну — і в побуті, і в ухваленні рішень. А от у романтиці, вважає Марія, українські чоловіки дають фору: «Вони вміють залицятися — квіти без приводу, увага до дрібниць, романтичні жести. Іноді цього трохи бракує у світі польської прямолінійності».

Щодо розбіжностей у вихованні дітей, то їх поки немає, адже донечці подружжя немає й року. Але Марія усвідомлює, що вони з’являться — радше через сімейні звички, ніж через національність. «Взагалі, я вже звикла, що часами почуваюсь тут, як місток між двома культурами або навіть як вчитель: пояснюю батькам чи свекрам, чому в цій країні щось роблять саме так, що в моїй культурі це має інший сенс. Але коли є любов і повага, баланс знайти легко».

Водночас життя у двох культурах приносить не лише приємні відкриття, а й зіткнення зі стереотипами. «Ми з моєю свекрухою ведемо спільний блог, і негативні образливі коментарі я бачу регулярно. Особливо останнім часом. «Комусь просто не подобається, що я українка, хтось виливає втому чи злість. На жаль, це стало частиною мого щоденного досвіду як публічної українки».

Разом з тим блог «Teściowa i Synowa» набирає популярності й для багатьох жінок став місцем розуміння, гумору й підтримки. Марія впевнена: інтерес до теми пояснюється порушенням стійкого кліше «свекруха й невістка — вороги». 

«Ми показуємо іншу реальність: можемо сміятися одна з одної, сперечатися — але з любов’ю. І ми не граємо ролі — ми справжні. Людей це чіпляє — хтось упізнає себе, комусь бракує такого тепла, а хтось бачить надію на інше ставлення».

Війна, зізнається Марія, не змінила її стосунків з чоловіком, але суттєво вплинула на зв’язок з рідними в Україні. «Він від початку підтримував мене й допоміг вивезти близьких у безпечне місце. Перші пів року ми жили разом з мамою і сестрою — було складно, але це дуже нас об’єднало».

Тепер вони з чоловіком часто обговорюють, що буде, якщо війна дійде до Польщі. «Для нього це далека, майже абстрактна перспектива, а для мене — цілком реальна загроза. І ця різниця у відчуттях стала частиною нашого міжкультурного досвіду. Вона вчить нас уважніше слухати одне одного й цінувати те, що маємо сьогодні».

Марія часто чує історії жінок, які приїхали до Польщі не за власним бажанням, а через війну. «Це зовсім інший досвід. Я свідомо планувала свою еміграцію, мала час адаптуватися, будувати стосунки, а вони були вирвані з дому раптово й з болем. Тому поради на кшталт «оточіть себе поляками, інтегруйтесь, живіть, як вони» здаються мені недоречними. Їм цього вибору не дали. І я щиро бажаю кожній українці знайти відчуття дому — де б вона не була. Головне, щоб було безпечно. Бо саме з безпеки починається здатність жити далі».

Алла і Пшемислав: «Ми одружилися, коли це ще не було модним»

Алла Брожина, засновниця й керівниця фундації «Нечужий» у місті Жори, переїхала до Польщі десять років тому. Історія її кохання з Пшемиславом почалася на сайті знайомств, який, як з’ясувалося пізніше, об’єднав чимало українсько-польських пар. Вже через пів року вирішили побратися. У 2016 зареєстрували шлюб у Луцьку. «На церемонії була тільки моя мама», — згадує Алла.

Для її родини вибір чоловіка-поляка не став сюрпризом. Алла родом з Волині — регіону, тісно пов’язаного з Польщею. «Як-то кажуть, головне, щоб людина була хороша», — усміхається Алла. А от родина Пшемека на початку була не настільки відкрита.

«Десять років тому в Польщі були доволі негативні стереотипи щодо українок. Вважалося, що вони приїжджають з біднішої країни, щоб «пошлюбити» заможних поляків. Були випадки, коли жінки навіть цього не приховували. Це сьогодні поляки дивуються, якими дорогими машинами їздять українські біженки, як вони одягаються та відпочивають. А тоді Україна асоціювалася з бідністю, розбитими дорогами й злодіями, які крадуть машини з польськими номерами».

Певні культурні відмінності між поляками й українцями, зізнається Алла, на початку її дивували. Насамперед — сильний вплив релігії на суспільне життя. А ще звичка польських чоловіків першими подавати руку жінці при знайомстві та вітанні, а також специфічні форми звертання, як-от «пан» і «пані». «Хотілося сказати, що часи панщини в Україні давно минули. Зараз ставлюся до цього спокійно».

Разом з тим Алла не відчувала на собі упередженого ставлення через походження. Можливо, тому що вона спілкується практично без акценту, бере участь у заходах для поляків. Її 15-річний син Мирон, який переїхав до Польщі ще дошкільням, чудово володіє польською і вважає її своєю першою мовою.

«У нашій фундації «Нечужий», яку я створила і очолюю з 2022 року, ми теж інтегруємо мігрантів, тобто організовуємо заходи для всіх бажаючих, вчимося працювати з різними мовними й віковими групами населення. Разом з тим на питання, звідки я родом, відповідаю обережно — адже тема Волині, Волинської трагедії нині дуже розпалена в польському середовищі».

У родині тісно переплелися українські й польські традиції: на кухні мирно співіснують борщ і бігос, а свята святкують за двома календарями — залежно від того, де зустрічають. Чіткого розподілу обов’язків у сім’ї немає: «Ми допомагаємо одне одному в усьому», — каже Алла. 

Під час повномасштабної війни Алла активно волонтерила, а чоловік її в цьому підтримував. Вони прихистили сестру Алли з маленькою дитиною, опікувалися біженцями, декотрі з них згодом стали постійними волонтерами фонду. 

Для Алли дім — це її сім’я. Зараз її життя тут, у Польщі, але частинка серця назавжди залишиться в рідному містечку Рожище в Україні. «Людина повинна пам’ятати своє коріння, де б вона не була. Знати й шанувати рідну мову. Для мене це — українська. Це важливий елемент моєї національної ідентичності».

Алла вважає, що польське суспільство нормально сприймає міжнаціональні шлюби, особливо якщо це людина зі слов’янських країн. «Одного разу на міському святі знайомий Пшемека сказав йому: “Ти одружився з українкою, коли це ще не було модним”. Отже, зараз це модно».

Ірина й Петрик: «Вразив тим, що хвалив мою криву польську»

До лютого 2022 Ірина Бондар з Кривого Рогу вважала себе щасливою людиною: мала улюблену роботу, друзів, подорожі й свободу після розлучення. Війна перекреслила цей спокій — Ірина опинилася в містечку Стараховіце, де влаштувалася працювати на завод. Було важко, але вона цінувала стабільність такого варіанту.

Незабаром у колі спільних друзів вона познайомилася з Петриком. Це була майже випадковість — ще тиждень, і вони б розминулися: він мав їхати працювати в Норвегію, а вона — гостювати до подруги в Щецин. Доля вирішила інакше.

«Він вразив мене тим, що поводився як джентльмен, умів смішити й хвалив за мою «криву» польську. З ним було цікаво й безпечно», — каже Ірина. А далі Петрик поїхав працювати до Норвегії, а Ірина залишилася в Польщі. Поки їхні стосунки нагадують «гостьовий шлюб», але незабаром Петрик повернеться, і вони нарешті будуть разом в усіх сенсах.

Родина чоловіка прийняла Ірину тепло. Особливо близькі стосунки склалися з його мамою, яка завжди мріяла про дочку. «Поляки, яких я зустріла, дуже мене підтримують. Ми схожі ментально, але, на мою думку, вони добріші й вихованіші, особливо чоловіки — навіть під дією алкоголю».

Ірина й Петрик майже не сваряться — бояться образити одне одного. Якщо й трапляються емоційні моменти, він завжди знаходить спосіб згладити гострі кути. «Найцінніше в ньому — що він завжди виконує обіцянки. Він господар свого слова — і саме за це я в нього закохалася. Для мене він ідеальний, найкращий чоловік у моєму житті».

Пара не має дітей і не планує їх, свідомо обравши шлях childfree. Традиції в сім’ї підтримує переважно мама Петрика, запрошуючи на Великдень і Різдво. Ірина ж з дитинства звикла святкувати лише Новий рік і дні народження.

Після втрати обох батьків в Україні її сім’я тепер тут, у Польщі. «Розумію, що ніколи не буду тут "своєю", але це мене не бентежить. Я аутентична, зі своїм акцентом і досвідом, і саме за це мене любить мій Петрик».

Ірина зізнається, що жодного разу не чула від поляків закидів на кшталт «забираєте наших чоловіків» чи «відбираєте робочі місця».

— Чоловіки ж не холодильники, щоб їх у когось «забирати», — жартує вона

— Я ні з ким не конкурувала й не збиралася цього робити. Польки теж гарні й працьовиті, як і наші жінки. Насамперед треба бути доброю людиною, а національність — справа десята. Мені здається, що всі ці розмови про якусь «конкуренцію» вигадують недалекі люди, які просто хочуть розпалювати міжнаціональну ворожнечу.

Мрії у неї прості: щоб закінчилася війна, щоб повернулося спокійне життя, щоб вони з Петриком мали власну оселю, працювали й подорожували. І саме в цій простоті — справжній сенс: мати можливість нарешті жити разом і планувати «завтра» без страху.

Оксана і Пшемек: «Вирішальним стало те, як він поставився до моєї дитини»

Коли Оксана Івасюк переїхала до Польщі, їй було 36 років. У Дніпрі вона працювала бухгалтером, розлучилася, виховувала доньку й навіть не замислювалась про другий шлюб. Війна перекреслила всі плани й змусила починати з нуля.

Минуло близько дев’яти місяців, перш ніж Оксана зрозуміла, що повернення додому відкладається на невизначений час. Тоді вона заповнила анкету на сайті знайомств. Листування із Пшемиславом тривало недовго — швидко вирішили зустрітися.

Шлюб не був спробою знайти «стабільність у складні часи». Він став природним продовженням стосунків людей, які знайшли одне в одному саме тих партнерів, яких потребували. Пшемислав відразу поставився до ситуації Оксани з розумінням: допомагав з побутом, перекладами, документами. І найважливіше — знайшов спільну мову з її донькою: гуляв з нею, робив подарунки, організовував розваги.

З часом у родині сформувалася власна суміш традицій. На Різдво, наприклад, Пшемек замовляє польські страви, а Оксана замість яєчного салату готує класичне олів’є. Обов’язки в сім’ї теж розподіляються без чітких меж: «Зазвичай я готую, але якщо немає настрою чи сил — чоловік робить канапки або ми замовляємо щось готове. Прибирання також робимо разом».

Що Оксану вразило, так це більша залученість польських чоловіків у виховання дітей і ведення побуту. «Для них нормально допомагати жінці, проводити багато часу з дітьми, брати на себе справи, які в Україні досі часто вважають виключно «жіночими». Хоча й у нас поступово це змінюється, що дуже тішить».

Пшемислав поважає бажання дружини професійно розвиватися. «Він не вимагає, щоб я працювала, але мій вибір працювати й навчатися повністю підтримує. Я це ціную».

Друзі чоловіка завжди раді бачити Оксану, упередженості вона не відчуває. «Ніколи не стикалася з негативом. Прагну бути культурною, поважати країну, яка нас прийняла, але й не забувати про власну гідність. Дотримуюсь законів, плачу податки й намагаюсь жити так, щоб не шкодити іншим».

Психотерапевтка Оксана Вознюк: 

— Міжнаціональні стосунки — завжди зустріч двох світів. Це не лише інша мова чи кухня, а щоденне переплетіння уявлень про «нормальне»: від того, як святкувати Різдво, до того, як вирішувати конфлікти. Багато залежить від моделі сім’ї, у якій людина виросла: ролі, традиції, ставлення до релігії, грошей і свят. На початку, в період закоханості, ми можемо не помічати різниці, але вона стає особливо помітною, коли в стосунки входить побут чи з’являються діти. Саме тоді потрібна психологічна пластичність — уміння чути інше й не боятися змінюватися.

Як її впізнати? Є кілька ознак:

Цікавість до світу партнера без осуду;

Повага до іншої культури, без іронії чи зверхності;

Готовність спробувати нове — від страви до традиції;

Відвертість визнати, що потрібен час, аби щось прийняти; 

Бажання будувати спільне, а не доводити «правильність» свого.

Поширена пастка — ідеалізація партнера. Українки часто бачать в поляках стабільність, «європейські» цінності, поляки в них — образ «зручної» жінки з традиційним баченням сім’ї. Але за цими уявленнями легко не помітити живу людину з власними звичками й труднощами. Тому ключ — у щирому діалозі про буденне: побут, гроші, дітей, віру, старість.

Найміцніші пари створюють «третю територію»: не польську і не українську, а власну. Де є місце і вареникам, і бігусу, і різним святам; де гумор і повага важливіші за «я так звик»

Саме в такій спільній культурі народжується справжня близькість і родина, що витримує все.

‍Фотографії з приватних архівів

Відмінність від інших діаспор

Повсякденне життя українців за межами батьківщини стало уроком космополітизму. У великих містах Європи й Північної Америки вони функціонують у багатомовних та багатокультурних середовищах. Це не тільки необхідність для українців, але й ресурс, який вчить гнучкості, відкриває нові культурні коди, дає можливість будувати мережі контактів, що виходять за межі національних кордонів.

Як писав Колін Флінт у «Вступі до геополітики», глобалізація і міграція людей несуть ризик «розмивання значення місця й нації». Космополітизм як стиль життя може бути визвольним, але якщо він стає самоціллю без коренів, це легко призводить до зникнення спільного «ми». Українська діаспора стоїть перед дилемою — як скористатися глобальними можливостями і водночас зберегти національні корені?

Тут, однак, вимальовується істотна відмінність від інших діаспор. Після 1991 року Україна вже мала кордони, гімн, прапор, але все ще не мала власної ідентичності. Протягом трьох десятиліть українська мова функціонувала переважно в західних регіонах, а решта країни частково дрейфувала в «напівколоніальному» стані невизначеності, як теля, яке вигодовують дві матері. Ідентичність була нестабільною, а держава розірвана між впливами Сходу і Заходу.

2022 рік став поворотним моментом. Повномасштабне вторгнення змусило українців боротися не тільки за територію, але й насамперед за свою ідентичність. Сьогодні Україна вже точно знає, чим вона є.

Потрібно розуміти внутрішню природу України, тобто її людей. Саме вони є ідентичністю. Саме вони вибороли свободу на Майданах і на фронті, вони будують повсякденне життя в країні та за кордоном. І саме вони є гарантією того, що Україна більше не повернеться до ролі «периферії імперій».

Безпека починається з ідентичності

Війна дала українцям усвідомлення, що ідентичність — це не лише індивідуальний вибір, але також стратегічний ресурс — як економіка чи армія. Нація виживе лише тоді, коли її індивіди відчують спільну відповідальність.

От чому діаспора не є пасивною юрбою переселенців. Вона є активним гравцем у сфері безпеки. Вона організовує збори коштів на дрони, проводить інформаційні кампанії в соцмережах, тисне на уряди країн, що приймають біженців, щоб вони не втрачали уваги до війни. Ця активність була б неможливою, якби не стійке почуття приналежності. За Україну відповідають не тільки президент чи уряд. Відповідають всі ті, хто воює на фронті, хто підтримує повсякденне життя в країні, і ті, хто живе в діаспорі. 

Почуття співучасті в долі своєї країни є одним з найважливіших елементів національної безпеки. Майдани, які стали символами громадянської мобілізації, сформували в українців переконання, що народ повинен сам боротися за своє майбутнє. Ця пам'ять не зникає в еміграції — навпаки, ще більше мобілізує. Як зазначає згаданий вище Флінт, геополітика — це також «дії звичайних людей», які вирішують, чи виживе спільнота. 

Космополітизм як компетенція

Космополітизм українців у діаспорі слід розуміти як набір навичок. Це здатність адаптуватися, будувати відносини, орієнтуватися в чужих правових і соціальних системах. Це також можливість брати участь у глобальних дебатах з позиції інсайдера, а не просто гостя. Глобальні потоки можуть зміцнювати або послаблювати народи залежно від того, як вони використовуються. 

Якщо космополітизм є інструментом, то він може зміцнювати спільноту, а якщо порожньою ідентичністю, то послаблювати вкоріненість.

Українці знають, що не можуть собі дозволити втратити коріння. Їхня історія — голод, репресії, боротьба за мову, окупації, анексія, повстання, революції і війна — не дозволяє розчинитися у світі

Демократичний порядок, за який вони боролися на Майдані, зобов'язує бути собою, де б вони не були. Тому космополітизм для них є компетенцією, але не новою ідентичністю.

Нові арени геополітики

Традиційно ми думаємо про безпеку в категоріях кордонів і держінститутів. Але сучасність змінює цю перспективу. Українська діаспора створює розсіяну інфраструктуру безпеки без танків і адміністрації, але з мережами підтримки, фінансами й політичним впливом.

У Канаді, Німеччині, США, а також у Польщі українці створюють політичне лобі, яке впливає на рішення урядів. Громадські організації, фонди й групи волонтерів діють як альтернативні міністерства закордонних справ і оборони, тобто залучають допомогу, висвітлюють справи України, протидіють російським наративам.

Це саме те, що Флінт називає «новими аренами геополітики», тобто місцями, де політичне значення створюють актори, не задіяні напряму в управлінні державою.

Діаспора стає таким чином чимось більшим, ніж спільнота емігрантів. Вона є живою частиною української системи безпеки й мережею, яка в кризових ситуаціях може підтримувати державу ззовні.

Україна показує всьому світу, що нація — це не тільки апарат влади. Це багатомільйонна спільнота, яка здатна взяти на себе відповідальність за свою державу. Емігранти, волонтери, активісти, підприємці й інтелектуали разом захищають так само реально, як і солдати.

Минуле, яке не дозволяє бути ніким

Соціальна стійкість — це здатність спільноти вижити попри кризи. Українці, розкидані по всьому світу, створюють цю стійкість, зберігаючи свою ідентичність.

Йдеться не тільки про прапори й символи, а про щоденне використання мови, підтримку зв'язків, громадянську активність. Завдяки цьому діаспора не є «розсіяною масою», а транснаціональним організмом. Флінт вказує, що глобалізація не стерла націю з карти світу, а радше змусила її переосмислити себе. Україна в діаспорі — приклад нації, яка може існувати водночас у багатьох місцях і при цьому зберігати єдність.

Разом з тим українська ідентичність має унікальний фундамент: минуле, яке не дозволяє бути ніким

Шлях нації зміцнив її у переконанні, що її існування — це щоденне завдання, навіть у далекій країні. Тому космополітизм українців є не загрозою, а інструментом.

Британська соціальна географ Дорін Мессі, авторка книг «Простір, місце та гендер» і «Для простору», писала, що місця — це не лише точки на карті, але також мережі відносин і значень. Вона критикувала традиційний підхід, який розглядав місце як щось стабільне і відокремлене. На її думку, саме потоки людей, ідей і символів будують простір. У цьому сенсі Україна існує скрізь, де є українці — у мові, традиціях, жестах, діях — і в берлінському класі, де хтось розмовляє українською, і у варшавському офісі, де проєкт має печатку «українська фундація», і в лондонській дискусії, де голос українця звучить рішуче.

Значення нації випливає не тільки з її армії та кордонів, але й з того, як вона вміє існувати у свідомості світу. Діаспора є одночасно символічною спільнотою та політичним інструментом.

Нас немає вдома, але дім є в нас

Варто боротися за свою «мікрогеографію ідентичності» і плекати свою мову, культуру й історію. Йдеться не про великі жести, а про щоденну практику, таку як розмова українською мовою, пам'ять про літературу й музику, підтримка свят і символів. Бути активним від імені спільноти. Волонтерство, соціальна діяльність, підтримка нових біженців — все це є побудовою національної присутності в країнах, що приймають. Можна бути космополітом і водночас націоналістом. Мости — це не інтеграція та асиміляція, а поєднання світів, в яких діаспора стає послом України.

Космополітизм став повсякденністю українців, які опинилися за межами батьківщини. Але це не означає, що вони є бездержавними кочівниками. Діаспора виробила власну модель ідентичності — космополітичні з необхідності, національні за вибором.

Геополітика — це не тільки танки й договори, але й те, як народи присутні у світовому просторі.

Українська діаспора не тільки шукає безпеки — вона її створює. З Майданів українці вийшли з кров'ю на обличчях, з фронту виходять зі шрамами, але це дає силу

Демократія — це вибір, який українці захищають на вулицях і в окопах. Тому вони не розчиняться в жодному космополітизмі. Українці можуть бути глобальними, але ніколи анонімними. Україна — це не тільки влада в Києві. Україна — це люди — ті, хто в країні, і ті, хто за її межами. І кожен відповідає за її майбутнє. Без цієї колективної відповідальності немає ні держави, ні безпеки.

«Навіть без коріння ми б допомагали»

Якось я їхала в Україну з польськими волонтерами, які везли автобусами гуманітарну допомогу на фронт. Водії автобусів, почувши, що я розмовляю з українським акцентом, і собі перейшли на українську. Виявилось, їхніх пращурів у 1947 в межах операції «Вісла» разом з іншими 56 тисячами українців радянська влада примусово переселила з етнічних земель до Вармінсько-Мазурського воєводства. Тоді українців, які за задумом мали розчинитися серед місцевого населення, було заборонено називати українцями, але ті, хто не асимілювався, змогли об’єднатися, щоб відчувати підтримку своїх. Зерна любові до України, які ці люди сіяли в серцях своїх дітей і онуків, проростають досі. Ось чому так багато допомоги везуть на фронт саме з цього регіону Польщі — це нащадки депортованих у 1947 році українців.

— Але навіть якби ми не мали українського коріння, все одно допомагали б Україні чинити опір злу, бо терор не має кордонів, — впевнений волонтер Павел Ґерчак. — Ця війна в Європі перетворилася на страшну буденність, цього не повинно бути. Тож ми возимо й будемо возити допомогу на фронт — аж до перемоги.

Вармінсько-Мазурське воєводство межує з Калінінградською областю Росії. Це сухопутний кордон довжиною понад 200 кілометрів. «Українська громада в регіоні налічує 70 тисяч людей і є найбільшою в Польщі. Але не всі декларують, що мають українське походження», — розповідає почесний голова Ольштинського відділу об’єднання українців у Польщі Степан Мігус.

«Ми співпрацюємо з громадськими організаціями Фінляндії, Канади, Італії, Нідерландів і Німеччини. А також з приватними донорами із США», — каже він. І додає, що якби санкції ЄС були більш рішучими й військова техніка надходила до українських військових швидше і в більшій кількості, війна вже була б у минулому, а злочинці бодай частково постали б перед судом.

Регулярно на схід України з польського містечка Гіжицько (Giżycko) вирушає гуманітарний конвой команди «Волонтерського руху Польща — Україна «Ukrainian Bikers».

«Це один з небагатьох міжнародних конвоїв, що їздить на передову. Ми возимо автівки, дрони, продукти, засоби гігієни, газові плити, постільну білизну, ліки, хірургічні фартухи, крісла колісні для поранених солдатів, лікарняні ліжка», — каже Христофор Патра.

Великий польський українець Мирон Сич

Саме з Вармінсько-Мазурського воєводства надійшла перша допомога з Польщі для Євромайдану в Києві в 2013 році. Як і тоді, коли вибухнула російсько-українська війна в 2014 році, а також коли почалось повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року. Це відбулося завдяки діяльності Мирона Сича (03.01.1960 — 04.04.2024) — єдиного етнічного українця, якого поляки двічі обирали послом (депутатом) Сейму Республіки Польща. Його називали лідером української громади, маршалком українців Вармії і Мазур. 

Багато етнічних українців у Польщі приховують свою ідентичність. Мирон Сич навпаки — завжди демонстрував, що має українське походження. Він працював учителем, головою сеймику Вармінсько-Мазурського воєводства в 1998-2007 роках. Після двох каденцій у Сеймі його обрали депутатом Вармінсько-Мазурського сеймику, де став віце-маршалком. Мирон Сич був засновником і багаторічним директором Комплексу шкіл з українською мовою навчання в Ґурово-Ілавецькому. 14 червня 2025 року школам присвоєно його ім’я. 

Допомога — це не лише речі

В Ольштині пункт допомоги Україні й воєнним біженцям відкрили у світлиці Кафедрального собору Покрови Пресвятої Богородиці вже 24 лютого 2022 року. Подібні пункти з'явилися також в Гіжицьку, Ельблонгу, Пасленку, Пєнєнжно та інших греко-католицьких парафіях.

«Наші предки відкривали тут школи й церкви, щоб навчити дітей розмовляти, співати й молитися рідною мовою. Завдяки цьому виховали нові покоління, для яких Україна є духовною батьківщиною. Такі люди вважають своїм обов’язком допомагати українцям у час війни», — пояснює отець Іван Лайкіш.

Воєнні біженці неохоче їхали до Вармінсько-Мазурського воєводства, бо регіон межує з Калінінградською областю РФ. Координаторка Stowarzyszeniа Sala Parafialna w Olsztynie Анна Фаранчук розповіла, що відколи відкрили пункт допомоги, щодня впродовж року за підтримкою зверталися близько 50 людей. Біженці потребували насамперед їжі й одягу. Волонтери допомагали знайти житло чи роботу, записатися на візит до лікаря чи заповнити документи. Пізніше стали надавати консультації юристів й психологів, проводити курси польської мови, майстеркласи з вишивання, писанкарства, музичні зустрічі, а також плести маскувальні сітки. 

Голова Ольштинського відділу Польського психологічного товариства Анджей Кендзерський наголошує, що підтримку, яку надають біженцям представники діаспори, важливо оцінювати не лише з матеріального боку. Адже в кризових ситуаціях важливо відчувати, що ти не сам на сам зі своїми проблемами. Що є ті, хто тебе дійсно розуміє.

Один з елементів боротьби з російським впливом — культура

— У 1970-х роках як студент-україніст я захоплювався столичними театрами Варшави й водночас ставив собі питання: «Чому в Польщі нічого не відомо про українське театральне мистецтво?», — каже Степан Мігус, ініціатор та співорганізатор Загальнопольських днів українського театру в Ольштині. На початку 1990-х він відвідав у Львові театр Марії Заньковецької і запросив місцеву трупу до Ольштина. Її приїзд дав початок Загальнопольським дням українського театру, бо знайшлося багато людей, які були готові підтримати цю ідею.

Відтоді що два роки тут проходить театральний фестиваль. Завдяки якому за минулі 30 років польські глядачі побачили вистави за мотивами творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Котляревського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської тощо. До Ольштина вже приїжджали театральні колективи з різних міст України. 

За словами Степана Мігуса, плекання кожної галузі рідної культури — театральної, релігійної, фольклорної, літературної, освітньої, дитячої творчості сприяє збереженню української ідентичності. «Після злочинної акції “Вісла” пророкували, що українці, яких примусово виселили до Польщі, протримаються до 20 років. На щастя, завдяки впертому плеканню багатогранної рідної культури й мови ми тримаємося тут вже майже 80 років», — каже пан Мігус.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у межах програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

Богуцький наголосив: «Попередніми вето президент Республіки Польща змусив уряд, прем'єр-міністра Дональда Туска, працювати та представляти рішення, які не були ідеальними, але однозначно кращими. У випадку з українським законопроєктом він змусив обмежити пільги для громадян України, особливо тих, хто не працює в Республіці Польща».

Він оцінив, що рішення, включені до цього закону, «фактично є кінцем туризму з України за рахунок польських платників податків».

– У законі перелічено конкретні пільги, які не будуть доступні громадянам України, що не працюють у Польщі, наприклад, коли йдеться про реабілітацію, програми лікування наркотиків, програми охорони здоров’я, питання, пов’язані з придбанням рецептурних ліків, та багато-багато інших пільг, зокрема катаракта та стоматологічні послуги, – перерахував Богуцький.

Він зазначив, що «закон не ідеальний», а в президентському проєкті пропонуються кращі рішення, які «ще більше посилять систему».

Керівник президентського офісу оголосив, що в понеділок голові Сейму буде подано дві законодавчі пропозиції. Одна з них стосується «продовження терміну, після якого іноземці, зокрема громадяни України, зможуть подавати заяви на отримання польського громадянства, що є абсолютним винятком».

Другий проєкт стосуватиметься «внесення змін до Кримінального кодексу та Закону про Інститут національної пам’яті, щоб переслідувати всіх, хто намагається або хоче поширювати бандеризм на території Республіки Польща, або хто хоче увічнити брехню про Волинь», – сказав Богуцький.

Він також оголосив, що президент відкличе свій законопроєкт, який був поданий до Сейму після серпневого вето. 

У п'ятницю президент Кароль Навроцький востаннє підписав закон про надання соціальної допомоги громадянам України; він не підписуватиме жодних інших законопроектів, сказав Богуцький. Він наголосив, що наразі немає підстав для продовження таких дій.

«Це останній законопроект, підписаний президентом у цій формулі допомоги, спеціальної допомоги (...), тому що сьогодні немає жодної основи та жодної причини для продовження такого роду дій», – заявив Богуцький під час конференції. «Президент не підпише жодного іншого законопроекту (з цього питання – PAP). Ми повинні перейти до нормальних умов, тобто ставитися до громадян України, які проживають на території Республіки Польща, так само, як і до всіх інших іноземців», – наголосив він.

Як він наголосив, «Президент Республіки Польща не дозволить шантажувати себе і не дозволить шантажувати поляків». 

Закон про допомогу громадянам України, який посилює систему отримання сімейних допомог іноземцями, пов’язує право на отримання допомоги з професійною діяльністю батьків та навчанням дітей у польській школі, за винятком, наприклад, осіб з інвалідністю. Крім того, право на отримання допомоги буде пов’язане з іноземцями, які заробляють щонайменше 50% мінімальної заробітної плати, що означає, що у 2025 році ця сума становитиме 2333 злотих брутто. (PAP)

‍

У червні на профілі бойової медички Юлії Кобринович з'явився допис, який викликав бурю коментарів. Варто навести його повністю:

«Я думаю про жінок в армії, мобілізацію жінок,... Ну і, звісно, про себе. І зловила себе на тому, що є речі, які я нікому не розповідала. Бо це соромно. Бо це ніяково. ...ну а ще — бо це погане про покійників. Але ж я жива, так?

Є три здоровенні аспекти чому в армії жінці бути важко:

1) бо тебе за замовчуванням зневажають. (Єдине досі виключення — підрозділ, де я зараз, в усіх інших я завжди була «другий сорт». І треба було доводити, доводити, доводити...

2) бо доводити свою фізичну спроможність реально важко. Камон, я маю 55 кг і зріст 1.55см. Важко. Ти це робиш, і в тебе зрештою залишається менше ресурсу, ніж у чоловіків (це я не про тилові посади, як ви зрозуміли). У мене є багато прикладів першого та другого, але то потім. Про це легко говорити. Хто не любить жалітися?

3) тебе домагаються (Р.А. у вашому підрозділі такого не було, не хвилюйтеся). І це перетворює — може перетворити — твоє життя (моє перетворювало періодично) на війну на два фронти.

Що було і про що я ніколи нікому-нікому не розказувала?

— Мені довелося дати одному солдату. Бо я боялася, що інакше б він мене зґвалтував. Може, так би й було. У той час я була у повній його владі. Чи мені так здавалось.

(Потім мій тодішній командир дізнався — бо цей хлопець щє й усім розповідав — і спробував його вбити. Коли не вдалося — перетворив на парію).

— Мені довелося заспокоювати по телефону мати одного солдата, коли їй повідомили, що він загинув. За тиждень до цього він намагався мене зґвалтувати. Командир (вже інший) його переселив (таке собі покарання).

— Найгірше — бо найдовше — мене домагався мій командир (ще інший). Протягом довго часу. Заборонив видавати мені зброю. Я почала носити сльозоточивий балончик, електрошокер і ніж — та тікати від будь-яких компаній. Де він розповідав про мене бруд, а потім ще й погрожував вбити на бойових за те, що я йому не даю. І я багато місяців жила у стані глибокої відрази: до армії загалом й до себе конкретно. Бо у цьому випадку нікого «вище», кому б я могла поскаржитися, не було. А коли його відсторонили, ця людина багато попсувала мені крові й настрою, цілеспрямовано знищуючи мою професійну репутацію.

...це те, що мені згадується насамперед. Просто спогади. Вони неприємні й відразливі, але нічого такого, що ламало б мені життя.

Я думаю, у кожної жінки є свій ларець з брудом. Але ці спогади — мій досвід, який стоїть за ними, — є основою моєї громадянської позиції:

а) жіноча мобілізація потрібна. У нас з чоловіками рівні права й рівні обов'язки. А пульт від дрона значно легший, ніж АК;

б) жіночі підрозділи мають бути окремими.

Доки ми є такими, якими є. Щє не цивілізація. Вже не дикуни».

Чи можна мовчати?

Великий резонанс викликав матеріал на Slidstvo.info — історія Оксани, яку військовий колега вивіз на озеро, з'явилася потім в багатьох ЗМІ. І не дивно. Суспільство досі шоковане, коли хтось вголос розповідає про домагання.

Перед тим, як їхати у зону бойових дій, Оксана разом з іншим військовими свого полку вирушила на бойове злагодження на один з полігонів Львівщини. Коли злагодження завершувалось, Оксана забирала зі Львова медикаменти, а її колега — військовий водій — віз Оксану назад на полігон. По дорозі Сергій наполіг на тому, щоб вони з Оксаною заїхали на озеро. 

«Після того, як він поплавав, ми стояли на мосту. Я дивилася на воду, а він каже, що хоче сфотографуватися зі мною. Став поруч зі мною і почав тертися. Я зрозуміла, що у нього ерекція. Навколо нікого не було. На щастя, на цьому все закінчилося, і вони сіли в машину». 

«Ми їдемо з Сергієм у машині, він починає мені говорити нісенітниці про те, що я маю бути його жінкою, що він давно без сексу». Після ситуації на озері Оксана увімкнула в автівці відеозапис. Трохи зі страху, а трохи для того, щоб мати доказ. Вона вже тоді знала, що у таких ситуаціях найчастіше не буває справедливих наслідків. На записі чути їхню розмову.

— У чому моя вина? — запитує Оксана чоловіка, який сидить поруч з нею і веде машину.

— У тому, що ти дівчина, ми дуже близько одне до одного, а ти не хочеш кохатися зі мною, — відповідає їй Сергій. У машині вони самі.

— Я поважаю тебе як друга.

— Мені не потрібна повага, я не твій друг. На такому етапі вже відбувається секс, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні. Я правий?

Оксана працює медикинею ще з часів АТО і війни на Донбасі. З початком повномасштабної війни вона пішла доброволицею і продовжувала рятувати життя солдатів у боях під Лиманом, Вовчанським і Бахмутом. За свою самовідданість на полі бою в 2023 році вона отримала нагороду «Сталевий хрест».

«Я не була готова до того, що на службі хтось може дозволити собі таке. Я ніколи раніше не стикалася з сексуальним домаганням, — розповіла Оксана. — Я не була готова до того, що хтось може обмацувати, принижувати, пояснювати, що ти маєш стати його жінкою, бо ти просто тут».

Оксана повідомила про сексуальне домагання командиру своєї частини. Вона не хотіла, щоб ситуація вийшла за межі батальйону, і не хотіла, щоб її перевели в іншу частину. Розуміла, що зазвичай діє саме така схема: позбутися проблеми, тобто жінки. Вона хотіла вибачень і гарантій безпеки. Однак, після двох місяців очікування (у процесі її також звинуватили в тому, що вона сама спровокувала) вона не витримала і звернулася до ЗМІ. Лише після публікації розпочалося розслідування. Яке триває досі.

Захист прав

— Про це не тільки потрібно говорити, але й протидіяти, — каже Ганна Демиденко з організації «Ветеранка» (Veteranka).

Рух «Ветеранка» — організація, яка захищає права жінок в армії та допомагає ветеранкам повернутися до цивільного життя. Заснована в 2019 році з ініціативи жінок з бойовим досвідом, які повернулись після війни, організація має на меті підтримку жінок-військових, захист прав жінок у силах безпеки й оборони, допомогу повернутися до цивільного життя. 

З початком війни в 2014 році жінки, які зголосилися до армії, стикалися з багатьма перешкодами — як на правовому, так і на ментальному рівні. Все почалось з того, що для жінок були закриті бойові посади. Фактично захисниці брали участь в бойових діях, а в документах їх зазначали як швачки, кухарки тощо. Від початку свого існування «Ветеранка» намагалася вирівняти шанси. Хотілося, щоб голос жінок був почутий і зрозумілий. У 2022 році, з початком повномасштабної війни, найважливішим завданням стало допомогти протистояти вторгненню. Організація зосередилася на підтримці армії, поставках обладнання, автомобілів, дронів і маскувальних сіток на фронт. Сьогодні команда продовжує допомагати армії, але також зосередилась на проблемах, що існували до повномасштабної війни і — нікуди не зникли. До руху «Ветеранка» надходили повідомлення з проханнями про поміч і підтримку — з інформацією про те, що хтось зазнав сексуального насильства або дискримінації в армії.

— Надзвичайно важливо зрозуміти, що якщо людина (адже проблема стосується не завжди тільки жінок) йде до армії, вона наражається на величезний ризик втратити життя і здоров'я, — каже Демиденко. — Така людина повинна відчувати себе в безпеці на своєму боці фронту. Коли вона йде виконувати бойове завдання або повертається з нього, ніхто і ніщо не повинно їй загрожувати. Точно — не побратими.

Скарги й повідомлення про проблеми надходять до нас регулярно, але масштаб проблеми може бути ще набагато більшим, оскільки частина потерпілих — з остраху — може не шукати підтримки і не вірити, що ситуацію можна виправити

Не існує навіть інструкції, що робити в такій ситуації. На думку активістки, найбільшою проблемою є відсутність правового механізму, який би захищав жертву. Як у випадку Оксани, якщо справа про домагання дійде до командира, він може вирішити, що краще перевести жінку в іншу частину, ніж втратити досвідченого в боях солдата. І так — досвідчений солдат залишиться на місці, а справу вирішать зам'яти, перевівши військову в інше місце. Швидкий і зручний вихід із ситуації «водночас» підсилює спіраль страху й поглиблює проблему.

— Якщо жертва дзвонить на гарячу лінію Міністерства оборони, її справа, відповідно до українського законодавства, може буде розглянута протягом 30 днів, — пояснює Демиденко. — Це дуже довгий час, і жертва може побоюватися, що за цей час її заява дійде до командира, який захоче приховати справу і вберегти досвідченого солдата від покарання. Ще гірше, якщо кривдником є сам командир. Потерпіла особа може мати різні уявлення про те, що буде далі. «А раптом мене відправлять в окопи, звідки я не повернуся, щоб справа нікуди не дійшла?»

Найбільшим викликом є думка всередині підрозділів, що «у нас такої проблеми немає». Може, немає заяв, тому такі статистичні дані навіть не збираються. І дуже легко піддатися такому мисленню. 

Демиденко підозрює, що якби такі статистичні дані з'явилися, кількість випадків відразу б злетіла вгору. Звідки таке переконання? Тому що сексуальне домагання трапляються в кожній армії світу, і найкращим запобіжним засобом проти такої поведінки є покарання, відповідальність і протидія

Показати, що навіть високопоставлений солдат з погонами буде звільнений за сексуальні злочини. Захисний механізм повинен діяти насамперед швидше, але також захищати анонімність потерпілої особи від можливої помсти з боку кривдника. Жертва в момент звернення за допомогою повинна бути захищена.

Розуміючи ці механізми, Veteranka стала оновлювати й розвивати проєкт, який проводився ще до початку повномасштабної війни. Нещодавно членкині провели низку консультацій, зустрічей з партнерськими організаціями, а також з міністерством. «Правового механізму, що захищає жертву, просто не існує», — пояснює Ганна Демиденко.

— Коли ми побачили, що в різних місцях натрапляємо на глуху стіну і ніхто не реагує на наші прохання, ми написали петицію до президента України і зібрали 25 тисяч підписів. Без попередньої великої інформаційної кампанії це — величезна кількість. І це означає, що людям не все одно. Петиція допомогла нам повернутися до тіснішої співпраці з Міністерством оборони.

30 грудня 2024 року президент України підписав указ про призначення Ольги Решетилової (Кобилинської) уповноваженою президента України з питань захисту прав військовослужбовців та членів їхніх сімей. Це початок змін, хоча, на думку членкинь «Ветеранки», до вирішення проблеми ще далеко. Хоча б тому, що немає нормативних актів, які надавали б уповноваженій інституційні повноваження для дій. Але з’явилося поле для діалогу, яке розвивається. Вже прийнято в першому читанні закон, в розробці якого брала участь експертка з «Ветеранки», щодо змін до дисциплінарного статуту. Він містить параграф про протидію сексуальному насильству та гендерній нерівності. Далі, після прийняття проєкту в другому читанні, можна буде доопрацювати інструкцію щодо дій для жертви, яка буде базуватися на цьому законі, завдяки якому жертва буде захищена, а винні будуть покарані і понесуть відповідальність.

Домагання на світовому рівні

Проблема сексуального насильства стосується не тільки «пострадянських армій». У статті «Сексуальне домагання та насильство у збройних силах» Метт Фоссі та Лотті Герріотт аналізують звіт дослідницької групи, створеної в межах Науково-технічної організації НАТО, яка прагне відповісти на питання: чи існує у збройних силах НАТО культура сексуального насильства? До складу групи увійшли експерти з семи країн (Канади, Великої Британії, Німеччини, Швеції, США, Хорватії та Румунії), які провели широкий аналіз міжнародного законодавства, політик, процедур і методів звітування, а також частоти випадків сексуальних домагань і насильства. 

Було визнано, що сексуальне насильство або домагання, яких зазнали під час військової служби, стосуються від 20% до 45% військовослужбовців

Особливо вразливими до такої травми є жінки, оскільки дослідження показують, що 33% американських (2021), 36,7% французьких (2021) та 44,6% канадських (2022) військовослужбовиць зазнали якоїсь форми домагань протягом 12 місяців, що передували дослідженню. Масштаб проблеми є приголомшливим і не заохочує жінок вступати до армії. А в непевні часи, в яких ми живемо, цивільне населення хотіло б мати сучасну і здатну захистити країну армію, в лавах якої служитимуть навчені дроністки, розвідниці й снайперки.

Зенобія Жачек (Zenobia Żaczek) — членкиня Комітету захисту прав орендарів. Відома своєю активною громадянською позицією, вона неодноразово захищала тих, хто ставав жертвою насильства чи дискримінації. А на днях заступилася за літню українку, яку ображав агресивний пасажир автобуса — бо почув, що вона розмовляє українською. Завдяки сміливості Зенобії та її подруги Анни Кій, які зупинили нападника, інцидент привернув увагу суспільства, а поліція вже розпочала розслідування.

— Коли ми з подругою зайшли в автобус №190, то відразу почули галас одного з чоловіків, який у ньому їхав, — розповідає Sestry Зенобія Жачек. — Спочатку було нерозбірливо. Але коли ми підійшли ближче, його слова стало легко розібрати. Він безупинно кричав одне й те саме до літньої жінки — про бандерівців, УПА, Волинь, про те, що українці повинні забиратися геть з Польщі і багато інших ганебних речей.

Сама жінка — віком десь до 60 років — сиділа спокійно, нічого не відповідала. Єдине, що вона зробила, — розмовляла українською з якоюсь дівчиною, і саме до цього він причепився.

Щось всередині мене не витримало. Я встала, підійшла до нього. Спробувала зупинити словами. Сказала йому,  що він не представляє усіх поляків. Запитала, хто він узагалі такий, аби вирішувати, кому бути у Польщі, а кому — ні. Сказала також, аби замовкнув, бо говорити таке неприйнятно. Для мене важливо було показати, що не всі поляки так думають і тим паче поводяться. Тієї ж миті він накинувся вже на мене. 

Став ображати, чіплятися до мого одягу. Я була в квітчастих штанях, і йому це не сподобалось (сам він при цьому був виключно в шортах, топлес — Ред.). Я відійшла, а моя партнерка дістала телефон і почала знімати. Коли він це побачив, то кинувся до нас, намагався вирвати телефон. Я встала між ним і нею, щоб він не міг цього зробити. І тоді він наблизився і вдарив мене головою у ніс. Одразу ж потекла кров.

Далі була зупинка, відчинилися двері, і моя подруга просто виштовхнула його з автобуса. Він захитався, і в цей момент водій зачинив двері — далі ми поїхали вже без нього

— Чому вирішили втрутитися? Що спонукало вас заступитися за українку?

— Я не погоджуюся з тим, аби наша країна так виглядала. Не згодна, щоб людей принижували, ділили на поляків, українців чи ще за якоюсь ознакою. Я пишаюся тим, що у районі, де проживаю, люди розмовляють різними мовами. Хочу, щоб так залишалось і не приймаю того, щоб когось переслідували лише через те, що він говорить іншою мовою.

— Не було страшно?

— Звісно, щось подібне я відчувала, але навіть про це не думала. Все відбувалося швидко й автоматично. Я просто діяла.

— Як реагували інші пасажири? Чи вас хтось підтримав?

— Ніхто мене не підтримав і не втрутився у конфлікт. Всі дивились у телефони й вдавали, ніби нічого не відбувається. Хоча автобус був повний. Якийсь чоловік взагалі стояв прямо між нами з нападником. Це видно на відео — він тримався за поручень. Якби він просто перегородив йому шлях, нападу на мене могло б не статися.

— Чому, на вашу думку, люди мовчали і не втручалися?

— Люди бояться. Це паралізуючий страх. Це перше. А друге — я не можу знати напевно, що саме у них у голові. Чимало людей є байдужими до чужої проблеми, їм нецікаво. А мали б цікавитися, бо це наша спільна справа і відповідальність. Ми маємо робити все, щоб наша країна була відкритою і привітною до людей.

— Водій автобуса теж не втрутився у конфлікт?

— Ні, але він швидко зачинив двері на зупинці — і це, власне, допомогло. Втім, нічого більшого не зробив.

— Чи звернулися ви після цього по медичну допомогу? Які травми отримали?

— У мене була розсічена шкіра на носі, звідти текла кров. Це були поверхневі ушкодження. Я пройшла обстеження, але на щастя, нічого серйозного не виявили — лише незначні забої. Сьогодні ще трохи болить голова, залишилися невеликі сліди від травми.

— Не шкодуєте, що втрутилися?

— Ні, в жодному разі. Навпаки — після інциденту отримую дуже багато коментарів на підтримку, сотні позитивних слів. Це мене підбадьорює.

— Чи вдалося передати відео поліції і чи затримали правоохоронці агресора?

— Я дала свідчення, ми передали відеозапис. Поліція також отримала записи з камер відеоспостереження, встановлених безпосередньо в автобусі. Вони мають усі докази його вини. (Агресора вже затримано - Ред.)

Мені пишуть, що цього чоловіка бачили також в інших місцях Варшави, де він теж поводився агресивно. Тобто це не перший подібний випадок за його участю. 

— Чи можна говорити, що агресія на адресу українців вже стає тенденцією?

— Мені здається, що з кожним днем я дедалі частіше чую про таке. Навіть у поліклініці, де була на обстеженні після нападу, від пацієнтів можна було почути висловлювання на кшталт «треба забрати допомогу в українців, бо “вони не працюють”, “їздять на дорогих машинах”…» Хоча це повна нісенітниця. Я особисто знайома з українками, які до нас приходять у Комітет захисту прав орендарів. Це жінки, які мають проблеми з житлом, яких виселяють, які пережили примусові виселення. І всі вони працюють. Бачу, що такі висловлювання особливо посилилися впродовж останніх місяців. Тому вважаю, що наш обов’язок щось із цим робити. Не мовчати.

— Чому саме останнім часом відбувається посилення негативного інфопотоку в бік українців?

— З одного боку, безумовно, Росія це підсилює у соцмережах — вони мають свої техніки психоманіпуляції, і це точно використовується. Але це не пояснює всього. Є й польські політики, які на цьому роблять кар’єру — особливо під час виборчих кампаній. 

На щастя, не всі так думають — це радше меншість, яка маніпулює й намагається вселити в людей думку, що хтось краще, а українці — гірші. І замість того, щоб боротися за те, щоб усім жилося ліпше, пропонують зробити іншим гірше 

Це погано, бо зрештою від такої поведінки втрачають усі.

— Нещодавно в США хворий чоловік вбив українку, і у вагоні ніхто не заступився. Як можна змінити суспільну реакцію, щоб у подібних випадках люди не залишалися осторонь? Що можуть зробити прості люди й політики?

— Якщо порівнювати із США, то тут ситуація і рівень насильства інший, тут ми маємо справу з побиттям, але це не змінює суті проблеми. Ми повинні реагувати! 

Якщо б усі пасажири сказали бодай по одному слову нападнику, цей чоловік би відступив

Колективна реакція діє: коли багато людей втручаються, ризик для кожного індивідуально знижується. Тож треба бути активними: бачите несправедливість чи зло — робіть щось. Інакше ми всі програємо. Це питання стосується не лише українців. Це загальна загроза. Якщо не протидіяти цькуванням орендарів, вчителів, ЛГБТ-спільноти тощо, це продовжуватиметься знову й знову.

Ми повинні бути солідарними й підтримувати тих, хто слабший або стає жертвою насильства чи утисків. Наше суспільство буде кращим, якщо ми діятимемо разом. І неважливо, чи це поляки, українці, білоруси чи будь-хто інший — усі ми є частиною одного суспільства. Воно повинно бути людяним і справедливим. Лише так можна протистояти злу.