Історії

Марина Плещеєва з позивним «Мавка» — військова 93-ї бригади «Холодний Яр» і співзасновниця фонду Харків 4.5.0. Зараз Марина разом зі своїм чоловіком служить у роті радіоелектронної боротьби, де перехоплює ворожі дрони. Про своє життя на війні Мавка розповіла Sestry. 

Валіза до Парижа і бронік

— Напередодні повномасштабного російського вторгнення у мене була зібрана валіза — але не тривожна. Це була валіза до Парижа, — згадує Мавка. — Рейс було заплановано на 25 лютого. Пам'ятаю, вранці 24-го, під звуки вибухів у Харкові, дзвоню подрузі, з якою планувала летіти: «Яно, у мене вже сумка зібрана! Що тепер робити?». Хоча відповідь була очевидною: швидко збирати іншу валізу, з теплими речами, і їхати до батьків. 

Моє рідне село Веселе знаходиться на Харківщині, між Донецькою і Дніпропетровською областями. Може, тому мені настільки близька за відчуттями Донеччина з її кар'єрами, заходами сонця і світанками — вона дуже схожа на мої рідні краєвиди.

Що таке війна і хто є ворог ми зрозуміли ще у 2014 році — коли нашою трасою їхала бойова техніка з Криму, а з окупованих росіянами міст і сіл тікали налякані люди. Я саме закінчила школу й планувала вступати до Слов'янська, але його окупували, тому поїхала до Харкова. Там мене затягнуло у вир студентського життя, потім — роботи (я працювала фінансистом у міжнародній компанії), і я трохи абстрагувалася від подій на сході. Звичайно, це була захисна реакція — гадаю, це знайомо багатьом. Але мої батьки весь час допомагали українській армії. І у лютому 2022 я долучилась до процесу.

Тато відразу пішов до військкомату, але на службу його не взяли. З того часу він ходив туди кожні пів року — і зрештою у 2024 його все ж мобілізували. До 93-ї бригади. Я на той момент вже вийшла заміж, і саме в цій бригаді служив мій чоловік. Я теж хотіла у військо, але заради мами вирішила почекати — розуміла, що якщо і я, і батько одночасно підемо на фронт, їй буде ну дуже складно.

— Ви вже були співзасновницею благодійного фонду, активно допомагали армії та переселенцям. Можна було вже не йти на фронт…

— На якомусь етапі розумієш, що можеш робити ще більше. Спершу допомагаєш переселенцям, потім з'являються знайомі, яким потрібна допомога на передовій — і ти вже їдеш на фронт як волонтерка. 

А потім розумієш, що волонтерів багато, тоді як у війську людей бракує. І їдеш туди, де потрібна найбільше

Так, до речі, було й у випадку з моїм чоловіком. Коли ми познайомились, Андрій був волонтером (виявилося, що ми вдвох, ще не знаючи одне одного, допомагали одній і тій самій бригаді), чи не щотижня їздив до Костянтинівки, а потім вирішив мобілізуватися. 

У Андрія, до речі, був «білий квиток», і проблеми зі здоров'ям дозволяли йому в принципі не думати про службу і навіть виїхати за кордон. Він і виїжджав — щоб вивезти дітей від першого шлюбу (які потім повернулися до України) й одразу ж приїхати назад, вирушивши на схід. Ми з ним у цьому сенсі схожі, і добре одне одного розуміємо. Я приєдналася до війська за пів року після того, як це зробив Андрій.

МРТ замість побачення

— Ви познайомилися на сході?

— Ні, на благодійному забігу в Харкові, де я посіла друге місце. Андрій помітив мене, коли мені вручали нагороду, після чого написав в інстаграмі та запросив на пробіжку. Я відмовилася, бо в мене боліла спина. І тоді Андрій… записав мене на МРТ. З того часу він ось так про мене й піклується (сміється). 

Оскільки все почалося з бігу, біг став нашою сімейною традицією: першого числа кожного місяця, якщо дозволяє служба, ми з чоловіком виходимо на «марафон» у 10 кілометрів. До РАГСу ми теж бігли у прямому сенсі цього слова — п'ять кілометрів у спортивних костюмах.

— Чи не боялися йти на фронт без бойового досвіду й фізичної підготовки?

— Жодної секунди не сумнівалась у своєму рішенні. Бойового досвіду справді не було, а ось певна фізична підготовка — так. Люблю спорт. Йти у військо я вирішила ще у 2023 році — і відтоді я як могла готувалась. Наприклад, через день бігала по десять кілометрів. 

Часто чую від цивільних, особливо від дівчат — мовляв, пішла б у військо, але немає фізпідготовки. Раджу не боятися, а починати займатися. Повірте, навіть йога стає в нагоді, бо в ній теж задіяні м'язи

На БЗВП (базова загальновійськова підготовка, — Авт.) було непросто — особливо тягати броник по окопах, дихати гарячим піском, який обпалював горло. Але це можна витримати.

Що для мене було нестерпним, так це розлука з чоловіком. який служив. Ми звикли все робити разом. І в цьому сенсі мені набагато легше бути на фронті — тут я в одному з ним середовищі. Сидіти в тилу й нічого не знати дуже складно. Плюс, як це часто буває, після кількох днів на позиції людина повертається втомлена і в неї просто немає сил чимось ділитися з рідними, які очікують її дзвінка. Починаються непорозуміння, взаємні образи. 

У нашому випадку ми розповідаємо одне одному геть усе. Зокрема, тому що виконуємо з Андрієм ту саму роботу — і якщо я, наприклад, заходжу на позицію після Андрія, він зобов'язаний розповісти мені все, що відбувалося. Виходити на позицію разом ми як близькі родичі не можемо — це заборонено статутом. Але зараз на наше прохання командування змінило графіки, і ми ходимо на різні позиції в один і той самий час. А це означає, що ми одночасно повертаємось і разом відпочиваємо. 

— Що входить до ваших обов'язків на фронті? Ви перехоплюєте ворожі дрони?

— Так. Якщо говорити простою мовою, то ось летить російський дрон, і завдання оператора цього дрона — знайти й уразити наші машини, бліндажі, людей. А наше завдання — перехопити зв'язок, побачити картинку, яку бачить пілот цього дрона, і заглушити її. Зрештою в оператора починає «сніжити» екран або змінюється картинка, дрон втрачає орієнтацію і падає. Це і є наша робота. 

— Але такому навряд чи можна навчитися під час загальної підготовки...

— Я зайнялася дронами не відразу. Як я вже казала, у мій перший день у війську загинув мій батько. Я саме знайомилася з командирами, коли мені зателефонували й повідомили про приліт. У мене був шок, а потім — якесь емоційне оніміння. Через мій стан командування призначило мене фінансисткою. У цій сфері я мала і освіту, і досвід, а бригаді саме потрібна була така людина. Моїм завданням було займатися закупівлями, спілкуватися з постачальниками. Роблячи це, я багато чого дізналася про роботизовані комплекси. Ми збирали РЕБи й, замовляючи антени, модулі та кабелі, я поступово почала в цьому розбиратися. Пізніше я приєдналася до роти радіоелектронної боротьби.

А що, якщо все буде гаразд?

— Чи буває вам страшно?

— Звісно. Але рівень страху може змінюватись в залежності від досвіду. Коли досвіду немає, боїшся всього — зробити щось не так, завдати шкоди побратиму чи самій підірватись на гранаті. Боїшся, що комусь потрібна буде медична допомога, а ти не зможеш правильно її надати — і людина помре. Думаєш: «Якщо з кимось щось має статися, то нехай краще зі мною, ніж із побратимом, якому я не зможу допомогти».

Але досвід і постійні тренування з такмеду допомагають. Секундне заціпеніння або тремтіння в руках повністю не зникають, але ти вчишся швидко реагувати, діяти. 

Щоб керувати своїм страхом, я читаю книги про те, як працює наша нервова система

І я вдячна своєму тілу за вміння миттєво мобілізуватись. Я не з тих, хто завмирає чи біжить, я та, хто діє, а вже потім, коли небезпека позаду, починає «відходити». Цей «відходняк» може тривати кілька днів — тому, повернувшись з позиції, я довго сплю. Дозволяю собі спати цілодобово. Або просто лежати в ліжку і цілий день дивитися тікток, якщо мені так хочеться. Відпочиваю не так, «як треба», а так, як хочу. 

Навчилася сприймати відпочинок та гарне харчування як одну зі складових ефективної роботи. Нагадуючи чоловікові про необхідність відпочинку, я наводжу приклад його автівки: що станеться з машиною, якщо, вирушаючи в довгу дорогу, ти її не заправиш? Вона просто зупиниться. Так само і з організмом.

Ще серед моїх методів — читання книг та м'язова терапія Джейкобсона. І психотерапія. Це те, що допомогло мені пережити загибель батька, загибель ще однієї близької людини й двох побратимів, впоратися з панічним страхом бути вбитою. Був період, коли я боялася пересуватися містом, йти на пошту, бо туди може «прилетіти». Мозок малював страшні сценарії із серії «А що, якщо я зайду в будівлю і в цей час прилетить ракета? А що, якщо це станеться на вулиці?».

Психолог навчив мене мислити у парадигмі: «А що, якщо все буде гаразд? А що, якщо я не загину й на нас з чоловіком чекають довгі щасливі роки разом?». Я навчилася представляти інші «якщо». І завдяки цьому нарешті почала мріяти, будувати плани

— Ваше з чоловіком рішення зберегти біоматеріал у репродуктивній клініці, про яке ви нещодавно розповіли в інстаграмі, — це теж про мрії та плани?

— Так. Оскільки для військовослужбовців ця послуга в Україні безкоштовна, чому б нею не скористатися. Ми не знаємо, що буде далі. Натомість знаємо, що хронічний стрес негативно впливає на організм, що виносити дитину жінка може практично у будь-якому віці, а от завагітніти — ні. А ми у майбутньому хочемо мати дітей. І розповідаємо про це, щоб про таку можливість дізналося якнайбільше людей.

— Ви писали, що живете кожен день як останній і, вирушаючи на позиції, прощаєтеся з коханим — ніби востаннє. Це не тисне психологічно?

— Ні, це не про постійну напругу із серії «Я можу не дожити до завтра», а радше про бажання проживати кожну хвилину якісно. Говорити, що хочеш сказати. 

Проговорювати обра́зи, щиро кричати, сміятися, плакати — щоб якщо щось станеться, не шкодувати, що ти щось не зробив чи не сказав. 

За великим рахунком, не так важливо, довге твоє життя чи коротке — набагато важливіша його якість

У тій паралельній реальності, в якій ми знаходимося, неможливо не помічати, наскільки крихке це життя. Ось буквально минулої зміни дивлюся на екран і бачу ворожий дрон, що летить у дуже знайоме місце. Наступної секунди — вибух нагорі. Це був «приліт» до нас!

Ремарк нічого не знав

— Як виглядає ця паралельна реальність? В уявленні багатьох цивільних фронт — це життя в окопах, у бруді та холоді, під безперервними обстрілами. А вам навіть на війні вдається чудово виглядати...

— Це дуже поширена помилка людей, які сприймають війну крізь призму книг Ремарка чи фільмів про Другу світову. Мовляв, якщо не живеш у бруді, то ти якийсь недовійськовий. Я намагаюся пояснити, що життя після мобілізації існує. Я, наприклад, живу в комфортному будинку з пральною машиною, бойлером і ванною. На позицію виїжджаю на тиждень, а весь наступний тиждень відновлююсь у гарних умовах.

Щодо побуту на позиції, то необхідність купатися щодня сильно переоцінена

Нічого з вами не станеться, якщо будете приймати душ раз на три дні чи навіть рідше. Підмиватися можна бутильованою водою. З довгим волоссям складніше, але знову ж таки — вдало підібраний догляд вирішує багато проблем. Нині стільки сухих шампунів, кремів, сироваток. На позицію я беру лише шматок мила й крем. Але коли повертаюсь, у мене є час на гарний догляд. Ну і мені пощастило з генетикою — у мене красиві батьки.

А ще більше пощастило зі здоровою самооцінкою, яка знову ж таки сформувалася завдяки батькам. Для тата і мами я завжди була найулюбленішою і найкрасивішою донькою. Залюблена і щаслива дитина, якій не втомлювалися повторювати, що вона гарна, весела й цікава. Мені не потрібно було нічого нікому доводити чи «заслуговувати» батьківську любов. Це і зараз допомагає мені бути в гармонією із собою, де б я не знаходилася. 

Ми хоч і на війні, а живемо своє життя. Тут люди знайомляться, закохуються. На Донеччині, до речі, є дуже гарні місця, куди можна поїхати насолодитись краєвидом або, наприклад, пограти біля річки у волейбол

— Як вас змінила війна?

— Я почала набагато більше цінувати це життя. Дуже хочеться жити, народжувати, виховувати дітей. Хочеться вивчати свій родовід, досліджувати ту саму Донеччину — це неймовірний край — і передавати свої знання про Україну дітям. 

До війни я про це не думала. Я зараз дивлюся на свого молодшого брата (його, до речі, звуть Тарас Шевченко) і захоплююсь тим, наскільки він свідомий і патріотичний. Хочеться, щоби було більше таких дітей. Від військових часто можна почути: мовляв, я пішов на фронт, щоб туди не довелося йти моїм дітям. Боюся, я не настільки оптимістична. Не виключаю, що ні на Тарасі, ні навіть на моїх дітях ця війна не закінчиться. Ми маємо приймати реальність, готувати наступні покоління. І продовжувати жити.

‍Фотографії з приватного архіву

20 кілограмів від безпорадності

— До повномасштабної війни я жила звичайним, стабільним і щасливим життям у Дніпрі. Мала власну стоматологічну клініку на два крісла. Будувала дім і плани на майбутнє. Переїзд до іншої країни ніколи не розглядала, — розповідає Sestry Марина Лалакіна.

17 лютого 2022 року вона разом з родиною поїхала у відпустку до Польщі — до Закопане на лижі. Неочікувано поїздка перетворилася на переїзд, який змінив усе життя. Бо саме в цей час почалася повномасштабна війна.

— Ми були у шоковому стані, але вже наступного дня я почала шукати роботу. Хоча у мене із собою не було жодних офіційних документів, які дозволяли б працювати лікарем за кордоном. Добре, хоч польську мову вчила колись для себе, коли була вагітною. Правда, розуміла лише на відсотків двадцять. 

Спочатку навіть не знала, як сказати польською «відкрийте рота», «закрийте рота»

І все ж на четвертий день я таки знайшла роботу у приватній стоматологічній клініці. У мене була асистентка, яка трохи знала російську, тож допомагала комунікувати з пацієнтами, — пояснює Марина.

Та найважчим виявилася не мова. Марина працювала п’ять днів на тиждень у місті, яке було за 25 км від орендованої квартири. Майже не бачила дітей, постійно була в дорозі чи на роботі.  А ще — за складну ортопедичну роботу отримувала зарплату набагато нижчу від ринкової. Усе це зрештою призвело до депресії. Марина почала набирати вагу, замикатися у собі, відчувати втому й безпорадність.

— Я злилась на себе, що діти самі вдома. На працедавця — за умови. Злилась на війну. За перший рік накопичилося стільки проблем, що я вибилась із сил. Набрала 20 кілограмів від стресу. Просто не витримувала. А потім зрозуміла: або почну щось будувати своє, або зламаюсь остаточно. Сказала собі: «Досить!». Стала шукати приміщення під клініку — власну. І зрештою знайшла у Жешуві стоматологічний бізнес, який занепадав і тому продавався.

Прорахунок, який ледь не став фатальним

Клініка, яку знайшла Марина, була геть занедбаною. Обладнання — старе й майже неробоче. Але найголовніше, що була вся документація. 

— Перші місяці були надважкими. Такого обладнання я в житті не бачила. Усе перемотане скотчем, установки — раритетні й страшні. Я сама фарбувала стіни у приміщенні, наводила лад у кабінетах, ремонтувала обладнання. Все робила вручну, бо грошей не було. Все вклала в покупку клініки. Здавалося, все це ніколи не закінчиться. Чотири місяці довелося працювати на тих старих установках. Але люди йшли й довіряли.

Щодо диплома, Марина все оформляла офіційно, у Варшаві. Важливим на той момент був робочий стаж. Тож оскільки Марина вже працювала понад 14 років, їй залишилося лише письмово підтвердити знання польської мови.  

— На той момент у Польщі діяла спеціальна програма для українських медиків. Зараз вже ні, але тоді українським лікарям можна було працювати без нострифікації дипломів (знаю, що в багатьох інших країнах таких можливостей немає, і фахівці спочатку працюють не лікарями, а асистентами або ж зовсім в інших сферах). Я маю час з нострифікацією до 2027 року. Але мені потрібно було скласти іспит польської на рівень В2. Аби добре підготуватися, я займалася з репетитором тричі на тиждень. 

Після цього їй офіційно дозволили працювати за фахом.

З кадровими викликами у клініці нова власниця зіштовхнулася майже відразу. Стара команда, яка працювала тут на момент придбання клініки, складалася виключно з місцевих — двох адміністраторів, менеджерки й двох лікарок. Марина залишила всіх. Але, підписуючи нові контракти, припустилася помилки — найняла їх на безстрокові угоди. 

— І практично відразу одна адміністраторка пішла на лікарняний — на шість місяців (за польським законодавством, працівник може перебувати на звичайному лікарняному до 182 днів, — Ред.). У мене ще нічого толком не запрацювало навіть. Друга асистентка якось сказала мені, що оскільки Польща багато зробила для українців, я маю бути «тихіше води, нижче трави».

А коли я зробила їй зауваження, що після хірургічної операції в приміщенні все має бути ідеально чистим, без крові, вона… накричала на мене. І я навіть не могла її за це звільнити

Потім вона стала теж весь час ходити на лікарняні. Мені було образливо до сліз, — зізнається Марина.

Це був прояв спротиву змінам. Згодом бунтувати проти Марини почали також лікарки. 

— Якось я побачила, що деякі пломби лікарки ставлять не за технологією, і пояснила, як треба робити якісніше. У відповідь почула, що вони «ще під українцями не були» і щоб я не вказувала, як їм працювати. 

Від усього цього перші три місяці я часто плакала. Знову почувалася безсилою — багато пацієнтів і командний хаос. Але одного дня до мене записалася пацієнтка з Вроцлава. І виявилось, що вона фельдшерка й реанімаційна медсестра з 15-річним досвідом, а в Польщі працює в будинку для літніх. Я відразу ж запросила її стати моєю асистенткою — і це виявилося чудовим рішенням. 

Нова працівниця настільки добре вплинула на робочий процес і мікроклімат у клініці, що згодом Марина наважилась взяти на роботу ще українських адміністраторок і лікарів.

— Сьогодні у команді — 20 працівників. Серед них — вісім поляків. Недобросовісні працівниці звільнилися. А з двома лікарками з попередньої команди ми зрештою порозумілися, і вони спокійно працюють далі.

Тепер я намагаюся бути більш обережною, коли приймаю людей на роботу. Хоча нещодавно знову наступила на ці граблі. Брала на роботу нову працівницю, і вона просила безстрокову угоду. Я кажу: «Я не даю таку умову, поки ви не попрацюєте пів року». Вона стала наполягати, благати, сказала, що їй дуже потрібні такі документи для родини. І я повірила. І вже за тиждень вона пішла на лікарняний. Відтоді намагаюсь тримати себе в руках.

«Податки — великі, але можливості — ще більші»

Щойно справи пішли вгору, і клініка почала приносити прибуток, Марина придбала найкраще на ринку обладнання. Сьогодні у клініці — п’ять крісел, є навіть комп’ютерний томограф.

— Якщо раніше оборот закладу був близько 20 тисяч злотих на місяць, то зараз — 200 тисяч. Вдесятеро більше

Марина зізнається, що керувати приватною клінікою у Польщі не просто. Високі податки, з якими вона досі не до кінця розібралася. Каже — вчиться на власних помилках.

— Якщо у людини, приміром, зарплата брутто 5600 злотих, то на руки вона отримує всього 3800. У середньому мій щомісячний податок на персонал — близько 50 тисяч злотих. Це неймовірні гроші. Плюс є ще податки на прибуток… 

Але є й плюси. У Польщі розвинена система лізингів. Якби не вона, я б ніколи не купила обладнання майже на старті. І ще одна перевага — кредитування. Зараз, коли клініка працює вже три з половиною роки, банк може дати мені кредит на мільйон злотих. І під 7,5% річних, що дуже вигідно. Медицина тут дуже цінується. І якщо я захочу відкрити ще одну клініку, мені дадуть на неї гроші без проблем. 

Тобто так — податки великі, але можливості ще більші.

Окрема історія — перевірки. Наприклад, санстанції. 

— Перевіряють все до найменших дрібниць — документацію, умови, дотримання законів. І якщо знаходять порушення — штраф. Перший мій штраф був на 1200 злотих. А якось якийсь чоловік прийшов у неділю й вимагав його прийняти. Я відповіла: «У неділю персонал не працює, бо заборонено законом. Тільки я як власниця маю право працювати. На жаль, те, що вам треба, я не роблю». Відчуваю, що це була перевірка. 

Інший випадок — зайшов інспектор з податкової і з порогу попросив усі документи: хто скільки заробляє, з якого часу працює тощо.

‍Спочатку я дуже нервувала від таких перевірок. Але потім відвідала курси, де мені пояснили всі нюанси ведення медичного бізнесу. Я навела порядок у документах, стерилізації, процесах — і з того часу перевірки перестали бути проблемою

Український сервіс і польські правила 

Більшість пацієнтів клініки — це українці. Лікувати зуби вони їдуть навіть з Німеччини, Франції та Великої Британії. Поляки спочатку уважно придивлялися, каже Марина, а згодом частина з них стала постійними пацієнтами.

— Польський рівень життя дозволяє людям лікуватися в будь-якому віці. До мене приходять жінки, яким по 70+ років, і вони ставлять собі цирконієві коронки. Уявіть! 

Я звикла в Україні рекомендувати пенсіонерам пластмасові бюджетні протези, а вони кажуть: «Ні, робіть мені нормальний, якісний. Я ще жити хочу!»

Тут у людей є можливість, і це найголовніше. У мене було таке, що одна літня пані пролікувалася — і за нею прийшли ще десять її подруг. Приємно, коли людям подобаються наше ставлення, увага, сервіс.

Деякі нюанси українського сервісу Марині довелося пояснити своїм польським колегам.

— Пояснювала адміністраторам, що таке сервіс у нашому розумінні: чай, кава, капучино, красива кольорова доріжка, добре слово — щоб пацієнту було приємно. Тут таке особисто я зустрічала нечасто. Здебільшого якщо приходиш, наприклад, перевірити зір, платиш за прийом — і отримуєш виключно перевірку зору. В Україні інше відношення до комфорту пацієнта. Різні підходи й очікування пацієнтів. 

І все ж що не кажи, людям потрібна увага. І наші пацієнти це цінують, інколи навіть занадто (усміхається). Буває, хочуть прийти о восьмій вечора, коли клініка вже зачиняється. І ми намагаємося допомогти.

Деякі поляки розповідають, що і раніше їздили лікувати зуби до українців, у Львів. А деякі навпаки. Був випадок, коли полька середнього віку кричала: «Яка нормальна клініка візьме на роботу українців?». Так вона відреагувала на українок на рецепції, хоча вони добре розмовляють польською.

Біля клініки навіть зривали номер з української машини. Я вийшла, викликала поліцію, а потім мені погрожували, що будуть мститися.

Пройти такий шлях вдруге Марина, зізнається, не наважилася б. Складно не настільки фізично, як морально. Тим, хто хоче займатися медичним бізнесом, Марина радить спершу йти працювати за наймом, а не відразу відкривати власну справу. Так можна спочатку отримати знання, місцевий досвід, плюс буде менше хвилювань і гарантована зарплата. 

— Таку велику клініку я б точно не відкривала. Бо постійно виникають якісь перепони. Наприклад, у мене є комп’ютерний томограф. Я купила його ще в березні, а сервісна компанія досі не прислала людей його перевірити. Кажуть — черга. 

Те саме стосується документів. Мої діти від січня цього року не можуть отримати карту побиту. Це при тому, що я показую свій дохід, плачу великі податки. Коли цікавлюсь, як так може бути, мені відповідають: «Прошу надати ще якийсь документ і бути терплячою».

Але тішить і тримає підтримка своїх, розуміючих людей, — резюмує Марина.

‍Фотографії з приватного архіву героїні‍

У листопаді 2022 року я чекала відповіді у фейсбуці від Дмитра Хилюка — журналіста інформаційної агенції УНІАН. Мені було критично потрібно розміщення анонсу у стрічці агенції: тоді ми з колегами Всеукраїнського Руху Єдині готували великий форум до Дня української мови та писемності в київському метро.

Пам’ятаю, тоді на нараді я трохи роздратовано сказала: «Хилюк не відповідає». Повисла пауза. І тоді хтось з колег прошепотів: «Іро, Дмитро в полоні»… Це був шок. Відтоді кожен обмін — це надія, що його ім’я буде в списках. І лише на День Незалежності 2025 року сталося те, на що ми так сподівалися: Діму обміняли.  

Дмитро Хилюк завжди був для мене мірилом українськості в професії. У часи, коли навіть українськомовні журналісти в Києві легко переходили на російську, він — ніколи. Ми перетинались на пресконференціях, жартували, займали одне одному місця ближче до спікера. І от сьогодні ми говоримо після його полону. 

Три дні в темряві на холодній підлозі

Ірина Скосар: Дмитре, ти працював журналістом навіть в окупації. Як сталось, що війна для тебе стала не історією, яку ти фіксуєш, а пасткою, з якої немає виходу?

‍Дмитро Хилюк: Для мене війна почалася 25 лютого 2022 року, коли моє рідне село Козаровичі на Київщині опинилося під російською окупацією. Зв’язок з Києвом був пунктирним, а російська техніка стала на березі Київського моря.

Перші дні окупанти поводилися відносно спокійно, але після ударів українських військових ситуація різко змінилася. Вони зайшли в село з агресією: ходили по хатах, грабували, ночували в чужих домівках. Я тоді ще не знав, що вони викрадають цивільних.

До 27 лютого ще був інтернет і зв’язок, і я передавав в УНІАН інформацію про окупацію Козаровичів, позиції росіян і підрив дамби.

На початку березня в наш будинок влучив «Град». Дім був сильно пошкоджений, тож ніч ми з батьками провели у сусідки. Вранці 3 березня ми з батьком пішли додому оглянути руйнування. За кілька десятків метрів нас зупинили російські військові — це була «зачистка». Нас поклали на землю, обшукали, забрали цигарки, обручки батьків та мамин золотий ланцюжок, сережки ще радянських часів. Я ввечері прихопив ці прикраси з дому, боячись мародерства. Але так і не встиг переховати. Операція окупантів «Взяти Київ за три дні» пішла не за планом, батареї в їхніх телефонах сіли, тож вони поцупили старенькі кнопочні телефони моїх батьків і мій годинник.

Нам натягнули куртки на голови, зав’язали очі й руки та відвели до ангарів неподалік. 

Там, у повній темряві, я провів три доби на підлозі. Воду давали раз на день, з їжі — один маленький шматок вафлі за весь час. До туалету виводили раз на добу

Нам постійно казали, що «перевірять і відпустять». Це була брехня — людей просто збирали для шантажу й обміну. Тата росіяни тримали декілька тижнів, імітували розстріл: наставляли автомат і вимагали написати прощальну записку додому. Батько повірив, що це кінець. Написав кілька рядків мамі й мені. Але пострілу не відбулося. Вони просто гралися. Навіть факт того, що перед ними літня людина, 74-річний чоловік, окупантів не зупинив. 

Росіяни весь час вели пропагандистські розмови: розповідали, що Зеленський втік, що в Києві вже працює російське телебачення. У це ніхто не вірив. Один з російських офіцерів, який любив «поговорити за життя», обмовився, що під Ірпенем їх зупинили. А потім додав фразу, яка врізалась у пам’ять: 

«Ви рано чи пізно підете в Європу, а ми будемо, як Радянський Союз, — в ізоляції»

16 березня нас у кайданках посадили в машини й повезли на північ. Я зрозумів, що вивозять з України. Дорогою бачив зруйновані й розграбовані села. 

Один з російських військових істерично кричав: «Зачем ви по нам стреляете? Ми к вам пришли нє с войной»

Це звучало абсурдно й водночас свідчило про їхній страх.

Полон, за який ми мали бути їм вдячні

Згодом я побачив білоруські прапори. Нас утримували в Наровлі — у приміщеннях без вікон. Там зібрали близько 80 українців, переважно цивільних з Київщини. Росіяни не розрізняли цивільних і військових — усіх оформлювали як «військовополонених». 

Ми заповнювали анкети, в яких я нарахував 19 орфографічних помилок

18 березня нас повезли далі — так я опинився у Росії в СІЗО №2 міста Новозибков у Брянській області. Під час «прийомки» нас жорстоко побили. Мене вкусив службовий пес у живіт, було багато крові, хоч рана й неглибока. Медичну допомогу мені не надали, рану не обробили. Зробили лише формальний огляд — рентген, аби виключити туберкульоз.

Після цього були холодний душ і повне вилучення особистих речей. Навіть натільний хрестик забрали «під розписку» (потім повернули — у саморобному конверті з аркуша А4. А от ланцюжок виявився розірваним).

Так почався мій полон, який тривав три з половиною роки.

— Дмитре, чи була в тебе стратегія виживання в полоні?

— Якщо коротко — основна задача в полоні — не стати зеком. Не прийняти нав’язану роль, не дозволити собі психологічно «переключитися» в режим людини, яка нібито у чомусь винна. Бо щойно ти внутрішньо погоджуєшся з тим, що тебе карають «за провину», — ти починаєш ламатися.

Люди, які нас охороняли, були різні за віком і поведінкою, але їх об’єднувало одне: їм було байдуже, ким ти є. 

‍Ти для них просто «хохол», який, за їхньою логікою, «має страждати». Не за конкретний вчинок, а за сам факт існування

До речі, коли мене тільки затримали, то запитали, хто я за освітою. Я відповів, що філолог. 

— Ааа, тобто ти з тих, хто мінує мости, — на повному серйозі вирішив один з них. Це водночас і смішно, і страшно. Бо уявіть рівень освіти цих росіян, якщо вони не знають значення слова «філолог». 

‍У полоні я зрозумів: будь-яка спроба геройства закінчиться боляче й швидко. Це не історія про спротив у класичному сенсі — там немає простору для демонстрації сміливості

Тому моя стратегія була максимально приземленою: пасивний саботаж. Десь промовчати. Десь зробити вигляд, що не зрозумів питання. Це не про приниження себе — це про виживання.

Я відразу для себе визначив межі: хамити не можна. Це пряма загроза. Агресія з їхнього боку могла виникнути миттєво й без пояснень, а наслідки були б серйозними. У полоні будь-яка емоційна реакція працює проти тебе.

Окрема історія — мій телефон. Я встиг його сховати ще до затримання. Якби вони знайшли його — з моїми контактами, повідомленнями, робочою інформацією, — я став би для них значно «цікавішим кадром». Це означало б інший рівень тиску, інший статус, іншу увагу. А так для них я залишався людиною, яка не викликає особливого інтересу. І в тих умовах це було радше перевагою, ніж недоліком.

‍— Перший допит — що вони хотіли почути?

— Перший допит відбувся 14 квітня 2022 року і зводився до анкетних даних: ім’я, рік народження, освіта, місце роботи. Жодних формальних звинувачень не озвучували. Коли я сказав, що працюю журналістом в УНІАН, один з них навіть пожвавішав: «О, прикольно. Це коли в гуглі шукаєш новини про Україну — то фотки вашої контори випадають?».

Тобто вони впізнавали бренд, але не усвідомлювали його значення. Для них це було щось на рівні картинки з пошуку, а не незалежна інформаційна агенція з репутацією і впливом. 

Питали, про що я писав. Я відповідав максимально нейтрально — новини, соціальні теми, життя країни. Вирішив пояснити їм про свою роботу на рівні близької їм тематики. Розповів, що писав про те, наприклад, що у київських СІЗО є платні камери з поліпшеними  умовами перебуванн для затриманих.

Це викликало у них велике здивування, ніби я щойно відкрив для них Америку. 

Їм справді було важко уявити, що в Україні є така опція у СІЗО, а також те, що журналіст може писати про пенітенціарну систему, умови утримання, соціальну нерівність. Вони буквально «пороззявляли роти»

Загалом тон був такий: «Сиди й чекай. Тут тобі безпечніше». Особливо це говорили цивільним. У них була щира ілюзія, що вони не карають, а «рятують». Що вони нібито вивезли нас із зони бойових дій, і ми ще маємо бути за це вдячні.

Я намагався зрозуміти, чи є бодай теоретичний шанс на обмін. Робив так звану «розвідку боєм»: коли з’являлось керівництво, обережно пропонував написати звернення до української влади — мовляв, щоб там знали, що ми тут живі. Реакції не було. Повний ігнор.

І тоді стало зрозуміло головне: їм не потрібно, щоб нас звільняли. Їм потрібно, щоб ми залишались у них. Як ресурс. 

Страхи, які неймовірно тиснули

— Що було найстрашнішим у полоні: голод, нелюдські умови, невизначеність майбутнього чи повільне стирання часу й себе в ньому?

‍— Так, ми голодували. Їжі було критично мало. Мені весь час хотілось солодкого. Але найважчим був вакуум — повна власна бездіяльність і невідомість.

Ти ніби живеш, але насправді не маєш жодного впливу на своє життя. Ти в клітці. Без ініціативи. Без права щось вирішувати. Без розуміння, що буде завтра, за годину, навіть за кілька хвилин. Як худоба.

Найбільше виснажує очікування без відповіді. Іноді накочувало: а якщо завтра просто вб'ють? Я надто добре знаю історію. Згадував Катинську трагедію. Коли «совєти» довго тримали польських військовополонених, а потім стратили без сліду. Такі думки виникали спонтанно й були липкі.

Але я щоразу свідомо зупиняв себе простими питаннями: чи змінить щось розпач? — ні. Чи допоможе він моїм батькам? — ні

Я казав собі: якщо зі мною щось станеться — мене просто поховають тут, у чужій землі. І все. Ні правди, ні справедливості, ні повернення додому. А раптом завтра — обмін? А раптом за мене вже борються, а я цього не знаю?

Будь-які деструктивні думки — це пастка. Вони нічого не вирішують і ні до чого не ведуть. Лише грають на руку тим, хто тебе тримає. Бо тоді ти сам себе знищуєш, без їхньої участі.

І все ж страхи дуже тиснули. Наприклад, я не знав, що відбувається в Україні. Можливо, війна фізично увійшла у кожен дім, людям немає що їсти. То про яке виборювання нашого звільнення може йтися? 

Це додавало тривоги. Але водночас змушувало триматися. Єдине, чого я справді боявся, — не побачити батьків живими. Це була єдина емоція, яка пробивала всі захисні раціональні конструкції.

Щоб не з’їхати з глузду, я поставив собі внутрішній орієнтир — не як надію, а як межу — десять років. Четвертий рік я тут, але ж війна не може тривати вічно. Історія це доводить. Якщо я не помру — рано чи пізно повернуся.

— Ти казав, що книжки рятували від реальності у полоні. Що саме ти читав і як сприймалися ці тексти?  

— Книжки — це була, по суті, єдина можливість вийти за межі камери, бодай в уяві. Читати доводилося те, що було. Щиро кажучи, радянський соцреалізм — примітивне, ідеологічне письмо, те, що в СРСР видавали стотисячними тиражами, — я навіть не міг перетравлювати. Це страшне графоманство. 

‍А от російська класика XIX століття другого ешелону відкрилася для мене зовсім не так, як у школі. Це була Росія без прикрас: брудна, убога імперія, з приниженими людьми, безсловесною масою і маленькою групою «повелителів»

Це було дуже точне й болісне дзеркало того, що я бачив навколо себе. 

Особливим відкриттям стала західна класика. Бальзак — з його увагою до деталей, людських мотивацій, до того, як працює влада, гроші, амбіції. Читання давало відчуття, що ти все ще мислиш, аналізуєш, відчуваєш. Що ти — людина, а не номер. 

‍Бо коли в тебе є текст — у тебе є час, наповнений сенсом, а не очікуванням

«Хто вам дав право жити краще?»

—- Чому саме тортури й приниження стали для росіян базовою мовою спілкування з українськими полоненими? Це ідеологія, відчуття безкарності чи усвідомлена стратегія зламати й знецінити?

‍— Місця несвободи завжди притягують людей із садистськими нахилами

У випадку з українськими полоненими — повна безкарність і ідеологія, яка знімає будь-які моральні обмеження. У полоні у нас не було ні адвокатів, ні зв’язку з рідними — ми були абсолютно безправні. Це розв’язує руки для насильства.

Думаю, що в російській пенітенціарній системі часто працюють люди, яких не взяли ні в поліцію, ні в армію, — з високим рівнем агресії й потребою домінувати. У в'язниці вони отримують владу, а разом з нею — дозвіл принижувати.

‍Українців росіяни дуже бояться. Як носіїв іншого способу життя. Саме тому приниження стає метою: хто вам дав право жити краще? Розумієте? У них постає питання: хто дав право? Ніби на це треба питати дозвіл…

Нам не дозволяли працювати, будь-яка активність сприймалась як загроза бунту чи самоорганізації. 

Усі, хто так чи інакше комунікував з полоненими, надягали балаклави. Вони намагались сховати свої обличчя, можливо, побоюючись того, що рано чи пізно будуть відповідати за свої дії. 

— Саме тому я постійно наголошую: 

Росія системно утримує й катує цивільних. Це не випадковість і не «перегини». Це свідомий елемент геноцидної практики

— Воля для тебе довго була примарою. У який момент ти вперше дозволив собі повірити, що тебе звільнять? 

— Того дня я почув своє прізвище випадково — під дверима камери. Хлопці відразу сказали: «Дім, тебе забирають на обмін». Я не вірив. Але за пів хвилини пролунало: «Хилюк, з речами на вихід». Мене накрило — шок, страх і надія вперше за довгий час зійшлися. У «відправочній» камері нас зняли на відео, змусили сказати, що жодного тиску не було, що ми не маємо ні до кого претензій. Тоді ми всю ніч не спали, чекаючи дороги додому.

Наступного дня мені дали військову форму. Я був упевнений — я майже видихнув. Але за кілька хвилин грубо наказали: «Перевдягайся назад. Ти нікуди не їдеш». І повернули в камеру. 

Лише з третього разу все пішло інакше. Мене вивели з камери разом з мером Херсона Володимиром Миколаєнком, нам дали старий піксель, зав’язали очі й руки. Повезли на аеродром — це я зрозумів по звуках літаків, що здіймались в небо. Ночували ми у холодному ангарі на дерев’яних настилах, вечерю їли просто ротом, адже руки були стягнуті скотчем. Але коли нас посадили у військовий літак, я відчув: нарешті кінець полону.

Після посадки нарешті зняли пов’язки — до літака під’їхали автобуси з білоруськими номерами. Виходили ми прямо, з розправленими плечима, ніхто вже не змушував гнути спини й схиляти голови. Ми йшли без криків і принижень. У той момент я точно знав — муки позаду, а свобода — більше не примара.

— Чи відчуваєш ти розчарування тим, що бачиш сьогодні в Україні? 

— Після повернення з полону мене в хорошому сенсі вразило те, що Київ живе: будівництво не заморожене, інфраструктура розвивається, на Оболоні з’явилися нові розв’язки, місто дихає рухом і планами. І це радує.

Новини ж після звільнення обвалилися на мене стотонними пачками. Я не знав про створення Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, не знав, що війна давно стала війною дронів, технологій. Я випав з часу, і країна змінилася.

Мені прикро через провалену мобілізацію. Тотальна несправедливість з’їла її зсередини. Не можна бути «трохи вагітною» — так само, як не можна «трохи воювати». У 2022 році країна мала стати Британією зразка 1941: усе для фронту, усе для виживання. Це не означає, що всі мали йти на війну чи всі мали загинути. Але правила мали бути однаковими для всіх. Не так, що один іде в окоп, інший купує довідку, третій тікає, а четвертий просто ховається. Коли люди бачать цю несправедливість, у них виникає просте й страшне запитання: «А чим я гірший? Я теж хочу жити».

Тиша — союзник катів 

‍— Чи є у тебе  тригери — речі або ситуації, які несподівано повертають у стан полону та розпачу?

— Російська мова для мене — головний тригер! Це інструмент агресії, яким нас вбивають, катують й намагаються зламати. І коли я чую її від українців, мене це бісить і тригерить.

Я не розумію, чому українські сайти й досі мають російські версії. Бо «впаде трафік»? Якщо ми будемо рахувати трафік, ми втратимо країну. У війні не працює логіка бізнесу мирного часу. 

Хочеться запитати прямо: люди, скільки ще «шахедів» має впасти вам на голову, щоб ви перестали говорити мовою ворога? Російськомовний «визволитель» прийшов не з культурною дискусією. Він прийшов убивати. Для мене мова — це лінія фронту. 

‍— Після полону логічно прагнути тиші й спокою. Що обираєш ти? 

— Можливо, напишу книжку. Але не зараз. Поки що для мене важливіші прості речі — відновлення будинку й робота, за якою я скучив. 

Мій фейсбук «ожив» і майорить фотографіями з Варшави, Страсбурга, Ізраїлю, але це не відпочинкові світлини. Я свідчу на міжнародних майданчиках — у ПАРЄ, ОБСЄ, Європарламенті. Прагну донести до європейських політиків факт того, що Росія чинить геноцид. 

Це важкі розмови, зокрема про тортури, приниження та нелюдські умови, в яких Росія роками утримує українців. 

Я — не «жертва», я — живий доказ того, що Росія є державою-терористом

Люди, з якими я сидів в одній камері, дуже хотіли, щоб звільнили саме мене. Вони знали, що я журналіст, і казали: «Ти там нароби шуму. Говори. Щоб і нас витягнули». І я сприйняв це як обов’язок. Тиша — найбільший союзник катів. І «шум» я намагаюсь тепер робити щодня — для тих, хто досі в катівнях, без імен і голосу.

‍Фотографії з приватного архіву Дмитра Хилюка

Одного теплого вечора любов до музики привела мене в київську Національну філармонію на фестиваль Kyiv Spring Sounds. Заманювали на Шопена та на імʼя шанованого американського піаніста Кевіна Кеннера, який сьогодні вважається одним з найкращих виконавців творів Шопена у світі. Свого часу відомий польський диригент Станіслав Скровачевський, який співпрацював з самим Артуром Рубінштейном, стверджував, що інтерпретації Кевіном Кеннером Шопена — найчуттєвіші з усіх, які він чув у житті…

«Україна має власну ідентичність і культуру, яка має бути захищена»

Кевін Кеннер від початку повномасштабного вторгнення підтримує Україну. На концерт до Києва він приїхав з Америки разом з дружиною, польською скрипалькою Катаржиною Чешлік, — заради єдиного виступу. Подружжя музикантів зробило це з власної ініциативи й власним коштом. Для того, щоб Київ почув Концерт №1 для фортепіано з оркестром Шопена в інтерпретації Кеннера, музиканти відклали всі свої справи й подолали відстань у пів земної кулі.

— Для мене все, що сьогодні відбувається у вашій країні — це своєрідний культурний геноцид, і я просто не можу і не хочу це терпіти, — сказав Кевін Кеннер Sestry після першого відділення концерту.

— До 2022 року я навряд чи міг би назвати хоча б трьох українських композиторів. Раніше ніколи не чув про Лятошинського чи, наприклад, Косенка — а це видатні митці

Їхні твори стали для мене чудовим відкриттям, і тепер я радий просувати цю музику в світі. Вона збагачує нас і дуже чітко заявляє, що Україна має власну ідентичність та культуру, яка має бути захищена.

Після цих слів піаніст вибачився і поквапився до зали, де у другому відділені концерту оркестр Національної Філармонії України грав Бориса Лятошинського (сюїту з музики до трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта»).

Але перед цим Кевін Кеннер несподівано підійшов до мікрофона і повідомив, що хоче познайомити присутніх з дорогою для нього людиною. Маленька тендітна шатенка піднялася із зали на сцену і осяяла глядачів посмішкою.

— Знайомтесь, це Юлія, — представив американець жінку, — вона українка, зустріч з якою мені подарувала війна. І сьогодні вона та її діти є частиною моєї сімʼї…

У лютому 2022-го, одразу після вторгнення Росії в Україну, Кевін та його дружина,  польська скрипалька Катаржина Чешлік, вирішили надати притулок родині українців в своїй квартирі в центрі Кракова. Кевін звернувся до колеги — українського піаніста, щоб той допоміг підшукати родину, яка потребувала прихистку. В результаті у краківській квартирі музиканта оселилась поетка, письменниця та журналістка Юлія Бережко-Камінська, яка з сином та донькою дивом вибралася з Бучі живою.

— Ми з дружиною дуже хотіли полегшити життя людей, які стали заручниками  жахливих подій, — пояснив Кеннер. — Є речі, які ми робимо, бо так відчуваємо. А вже пізніше ми дізналися, що Юлія — поетка й письменниця, справжній скарб української культури.

Він познайомився з Юлею особисто через пів року після того, як передав їй ключі від своєї домівки. І вже далі їхні дороги переплелись —  як у житті, так і в творчості. Окрім вже згаданого концерта в Києві, він разом з Юлією Бережко-Камінською провів у Польщі кілька музично-літературних концертів на підтримку України. Один з них відбувся у Варшаві, в Королівському замку. Юля читала зі сцени свої вірші, а Кевін грав улюбленого Шопена і музику українських композиторів, яких відкрив для себе завдяки їй.

— Для мене наш порятунок із Бучі та переїзд в Краків були як момент дива, — ділиться з Sestry Юлія Бережко-Камінська. — На початку вторгнення довкола нас у Бучі йшли такі бої, що гуркіт пострілів майже не припинявся. Не було ні світла, ні води, ні газу. В якийсь момент ми дізналися, що дають «зелений коридор». Пам’ятаю, дуже довго вагалася, чи їхати, бо до нас доходила інформація, що людей, які вирушали автоколонами, розстрілювали.

15 березня моя донька покинула наш сховок. Ми ховались в підвалі всі разом, а потім їх взялися витягували з того пекла на своїй автівці знайомі. У машині було одне вільне місце — і моя вже доросла донька прийняла рішення їхати. Але вони на цілих пʼять днів застрягли на вулиці Яблунській — тій самій «дорозі смерті», де розстріляли більшість автівок з тими, хто намагався виїхати. У нас з донькою не було ніякого звʼязку. А вона з друзями спочатку сиділа в будинку з вибитими вікнами, а потім вони вирішили прориватися. Пропускали по автівці. А наступні за ними машини розстріляли…

Ми з сином виїжджали окремо. Це була лотерея, я все вагалася і попросила у Бога, щоб мені наснився сон з рішенням, як бути. І ось мені сниться, що я в Києві на вокзалі стою майже гола й боса на холоді серед зими, а довкола дуже багато людей. І від цього відчуття розпачу, що ти такий неприкаяний і беззахисний, я прокинулась.

І подумала — ні, ми залишимося, тут наш дім, є запас продуктів та сірники. Але пізніше прийшов сусід і сказав, що ми маємо 5 хвилин на роздуми, їдемо чи ні. І син мене вмовив. Це було правильне рішення, бо потім сусіди розповідали, що окупанти ходили по будинках і про мене розпитували.

Коли ми вже вибрались з Бучі, мене накрила хвиля відчаю. Куди їхати? Що робити?

І я тоді попросила: «Господи, просто веди своїми дорогами так, як має бути, і зведи з тими людьми, з ким я маю буть»

І написала у Фейсбуці про свою проблему. Посипалися пропозиції — нас з дітьми запрошували у Францію, Італію, Німеччину... Аж потім один із знайомих київських музикантів запропонував: «А не хочете до Кракова?» І я інтуїтивно відразу відповіла «так». І все відразу закрутилося, і незнайомі люди відчинили нам двері своєї чудової квартири в центрі Кракова. На той момент вони були в Америці, але не побоялись впустити до своєї польської домівки незнайомців.

Кевін з дружиною стали нашими янголами-охоронцями. Коли ми зрештою познайомились, вони нас забрали на відпочинок. Зняли на природі будиночок, і ми понад тиждень були разом і спілкувалися. Жили собі на чистому повітрі, грали в ігри, сміялися, організували там з Кевіном концерт. Завдяки нашій дружбі він почав відкривати українську музику спочатку для себе, а потім вже для своїх студентів (Кевін Кеннер працює в Школі музики Фроста при Університеті Маямі — Авт.). А ще він став виступати у вишиванці, яку я йому подарувала.

Візит американського піаніста та його дружини до Україні — це виконання Кевіном його обіцянки, яку він дав Юлії. Він пообіцяв, що обовʼязково приїде в Київ попри війну і зіграє українцям, а ще завітає в Бучу, щоб побачити місце, звідки до нього в Краків прибули біженці.

— Я дуже багато розповідала Кевіну й Касі про Бучу, і вони мріяли побачити мій сад, наш дім, мою бібліотеку та книжки, над якими я працювала. І вони виконали обіцянку, хоча цей візіт дуже важко було влаштувати, бо у музикантів такого рівня весь час розписаний до хвилин.

Вони прибули за день до концерту. Перед візитом я запитувала у Кевіна, чим його почастувати з української кухні.

Кевін замовив борщ і зʼїв аж дві тарілки. А потім, коли ми повернулись після екскурсії Бучею, знову попросив борщу

Також Кевін Кеннер завітав у Ворзель, в Музей історії та культури «Уваровський дім» (де знаходиться меморіальна експозиція композитора Бориса Лятошинського — Авт.) і навіть зіграв Лятошинського на музейному піаніно, чим віддав данину своєму новому улюбленому композитору.

Кевін Кеннер зізнався, що ситуація з війною в Україні змусила його стати, як казав Ростропович, «солдатом музики» та воювати проти російської агресії та дезінформації.

— Відколи почалися всі ці жахливі події, я більше не виконую російської музики, — каже Кевін Кеннер. — І також закликав своїх учнів і знайомих музикантів  замінити в своєму репертуарі твори російських композиторів на українських, яких більшість піаністів просто ніколи не чули. Зокрема, звернути увагу на фортепіанні твори Віктора Косенко, високий рівень яких гідний того, щоб їх виконували в усьому світі. Думаю, це чудова нагода довести всім, що українська музика не вторинна, вона говорить сама за себе голосніше будь-яких слів.

Мій інтерес до України підігріли наполягання Путіна, що Україна не є справжньою державою і що українська мова й культура нібито є нічим іншим, як відтінками значно чистішої російської мови й культури. Саме ці твердження спричинили скандал у світовому дискурсі, викликали у мене неабияку підозру і розпалили інтерес до пізнання української історії та культури.

Я підтримав рішення Міжнародної федерації музики призупинити Міжнародний конкурс імені Чайковського. Адже це неправильно — одночасно аплодувати російським музикантам, звеличувати російську музичну культуру і в той же час висловлювати своє занепокоєння тим, що Росія намагається здійснити культурний геноцид свого сусіда.

«У Польщі я пережила злам: старе вже віджила, а нове в собі ще не відкрила»

Юлія Бережко-Камінська повернулася додому через рік після своєї евакуації з Бучі, але зізнається, що їй досі сниться «її» дім у Кракові.  

— Я так довго звикала там до ліжка, аж доки не придбала собі таку подушку,  як була в мене вдома — мені потрібно було перед сном хоча б на мить уявити, що я у себе в кімнаті. А потім, коли я повернулась в Бучу, тиждень не могла прийти до тями: весь час думала про Краків. Це тепер теж моє рідне місто.

Дуже скоро краківський дім, де знайшли прихисток Юлія та її діти, став центром української культури.

— Кевін та Кася  дали нам можливість не просто жити, а запрошувати в гості українців і проводити музично-поетичні вечори, — згадує героїня. — У цьому домі досить простора зала, в якій два роялі. Через місяць після нашого переїзду до Кракова ми стали давати концерти і транслювати їх через Фейсбук.

Про це у мене також є есей, який називається «Причастя»: як ми, українці, потрапивши в таку складну життєву ситуацію, завдяки цим музичним вечорам поверталися до нормального життя. Адже ми довго боялися жити, пити вино, навіть скуштувати цукерку, тому що нам це здавалося злочином проти людей у Маріуполі, яким нема чого їсти. І нас витягували поезія і музика.

Юлія говорить, що там, в краківський квартирі, відбулося друге її народження:

— До Кракова мені привезли мою книжку поезій «Гравітація слова» — я здала її в друк за два дні до війни. Книга була вперше презентована в Польщі, але в творчості я відчувала певний злам, ніби старе віджила, а щось нове ще в собі не відкрила. Разом з тим змінилося моє особисте життя — я розлучилася під час війни, коли виїхала з України, зустріла свої сорок років. Для жінки це теж зламний період, коли розумієш, що я вже не така, як була — але яка?

У Кракові Юлія якийсь час не мола писати, а потім почали народжуватись есеї, наче лід сходив з душі.

У першому есеї «Трамвай «Краків — Буча» жінка описала, що пережила, й заклала  моменти свого повернення додому, коли буде цвісти сад, стрибати песик та нявкати на дереві кіт, яких вона рік не бачила (вони залишились з колишнім чоловіком в Україні). Вона уявляла, як забіжить у свою кімнату, обійде весь дім, зустрінеться зі своїм життям:

— Ми повернулися саме тоді, коли цвів сад, — всміхається Юля. — А трамвай, який під моїми вікнами в Кракові весь час гуркотів (я кілька місяців привчала себе до того, що то не війна гуркоче, а трамвай) — я уявляла, що на нього можна сісти і він відвезе додому. І коли Кевін і Кася зʼявились на порозі нашого дому в Бучі, ми так і сказали «Ну що ж, трамвай з Кракова до Бучі приїхав!»

За рік у Польщі Юлія Камінська-Бережко створила декілька книжок. Ідея збірки поезії «Римова війна», до якої увійшли вірші понад 80 українських поетів, зʼявилась в Кракові, там же збірка була зібрана, зверстана і презентована в травні 2024 у Києві. До друку в Кракові була підготовлена книжка «Українці в Польщі: історія порятунку», створена Юлією в співпраці  з Інститутом літератури Польщі. З цією ж інституцією Бережко вже встигла створити ще одну книгу «Роздуми про найголовніше» — переклади радіовистав сучасних польських авторів українською мовою, зроблені в її редакції. У Юлії чимало культурних планів, повʼязаних із Польщею. Бо хтось же повинен прокладати ці культурні місточки між нами.

— Сьогодні я відчуваю колосальну вдячність життю. Після всього, що зі мною сталося, я розумію, що життя — це неймовірне диво, — резюмує Юлія. — А ще я дякую Кевіну і Касі, які, по суті, повернули мені віру в людей і те, що добро має перемогти.

Фотографії з приватного архіву героїв

Самосели — останні свідки  

До повномасштабного вторгнення Чорнобильська зона відчуження була справжнім туристичним магнітом України. З усіх куточків Європи, зі Сполучених Штатів, навіть з Японії, Австралії та Нової Зеландії нескінченним потоком сюди їхали люди. Їх захоплювала можливість на власні очі побачити Чорнобильську атомну електростанцію, сфотографуватись на тлі величезного саркофагу — конфайменту, що накриває горезвісний четвертий енергоблок, відвідати місто-привид Прип’ять, де досі — серпи й молоти на будинках, радянські гасла, покинути іграшки й книги сорокарічної давнини… 

Чорнобиль роками зачаровував людей буянням природи: де ще можна побачити, як в порожніх квартирах ростуть кущі горобини, величезні віти могутніх дубів проростають крізь залізні паркани, по головній площі міста спокійно ходять олені й лосі, лисиці ласують бутербродами прямо з людських рук, а в охолоджувальному каналі ЧАЕС плавають метрові соми? 

Але найціннішим для туристів завжди була можливість поспілкуватись з очевидцями Чорнобильської катастрофи й подальшої евакуації, яких називають самоселами. Ці люди в далекому 1986 році були примусово виселені з радіаційно забруднених територій, але самовільно, попри заборону, повернулись додому. 

У 2005 році президент України Віктор Ющенко легалізував їхній статус, і відтоді самосели живуть на території 30-кілометрової зони відчуження офіційно. Їх мало, вони  вже люди похилого віку, які дивовижним чином — попри радіацію, побутову й фінансову малозабезпеченість та віддаленість від цивілізації — щасливо живуть у своїх маленьких стареньких будинках. 

Одна з найвідоміших чорнобильських бабусь — Валентина Кухаренко. Її двері завжди відчинені, вона завжди радо зустрічала туристів, нарізала сало, наливала гостям самогон з великої пляшки з наклеєним на ній знаком радіації (чорнобильський гумор), розповідала про своє життя-буття, а потім брала до рук баян і починала грати старі пісні, а маленька собачка Дана підспівувала господині.

У 2022 році Чорнобильська зона, а з нею і всі самосели, були окуповані російськими військовими. Наприкінці березня ЗСУ вибили звідси ворога, але потрапити до зони відчуження досі практично неможливо. Велика частина території замінована, триває розмінування. Скрізь бруствери й окопи, озброєні солдати й бліндажі. Єдиний шанс заїхати сюди легально — як журналіст.

Танки замість туристів 

У свої 86 років Валентина Кухаренко активна й моторна: разом з донькою Людмилою саджає городину, годує двадцять котів, щодня готує обіди для друзів і родичів. Бо головне правило цього дому залишилось незмінним — гостям завжди раді. Якщо ці гості прийшли з добром. 

— Звичайно, я не молодшаю, — усміхається пані Валентина на мої компліменти, виставляючи на стіл рибу, холодець, салати — мало не десяток різних страв. — Спину ломить, рука погано працює, голова паморочиться. Колись перехворіла малярією, з того часу — постійні головні болі. Але щодня змушую себе вставати й поратись по господарству, доглядати за тваринами, готувати. Треба рухатись. 

‍Дарія Горська: Звідки такий розкішний стіл? Тут у Чорнобилі ж і продукти не купиш, треба їхати на «велику землю». 

‍Валентина Кухаренко: Син позмінно працює в Чорнобилі, а живе в Конотопі, то й привозить звідти, що треба. Виживаємо якось. У доньки пенсія звичайна, у мене — чорнобильська, підвищена. Та й город є  — не голодуємо. Туристів, звісно, зараз немає, але з деякими з них досі спілкуємось. Зідзвонюємось з Англією, Чехією, Америкою. Онука навчила користуватись вайбером, бо інакше, каже, ми з тобою, бабуся, не зможемо розмовляти. А так і почути можна, і побачити. Онуки й правнуки мої у Сполучених Штатах. 

‍— У березні 2022 року ви залишились без зв’язку, ліків і продуктів... Розкажіть, як виживали під час окупації Чорнобиля росіянами.

— Було дуже тяжко. Оцей Едік, що ви бачили надворі, працює з моїм сином та у нас живе, допомагає по господарству. 24 лютого син розбудив його о четвертій ранку: «Ед, вставай швидко! Ракети полетіли! Війна!».

Пам’ятаю, ми з дочкою сидимо й рахуємо ті ракети — дві, вісім, одинадцять — і плачемо, бо розуміємо, що кожна з них — чиєсь загублене життя

Стали всіх евакуйовувати. Син не встиг виїхати, бо поки повернувся зі зміни, вже було пізно. У мене саме проблеми з серцем, того дня останню крапельницю ставили. Коли медбрат їхав від мене, за ним по п’ятах уже йшли російські танки. Їх було стільки, що неможливо було порахувати — їхали день і ніч. У бік Києва. Гуркіт стояв шалений, і так страшно було — не передати…

Я на вікні виставила трафаретку: «У 41-му війна відняла моє дитинство. У 86-му мене вигнала з дому Чорнобильська аварія. Ви забрали мою щасливу старість». 

У пошуках втраченого дому 

Під час Другої світової я була ще маленька. Коли німці зайшли в мій рідний Чорнобиль, вони всіх гуртом погнали до Ямполя — містечка неподалік. Фашисти зачинили нас у сараї — і дорослих, і дітей. А малюків було дуже багато. На ранок мали спалити. Всю ніч я прислухалась. Чула ревіння мотоциклів і страшенний гавкіт собак — ці звуки для мене назавжди залишились звуками війни. Як чую їх —  мороз по шкірі. Тоді вдалось врятуватись: нічний охоронець, коли його керівництво пішло, показав нам жестами, щоб ми робили підкоп і тікали. За ніч дорослим вдалося вирити яму. І всі втекли. Але пізніше нас спіймали інші німці, погнали у місто Лунинець, це тоді була Польща, а зараз — територія Білорусі. Там ми й залишались аж до 1944. 

Виживали тільки тим, що моя тітка співала на похованнях. Дуже красивий мала голос. Бомби літали, щодня когось вбивали й ховали, тож тітка могла заробити нам на шматок хліба. А якщо геть не було що їсти, бабуся казала: «Ідіть, дітки, просіть в когось дати хліба заради Христа. Тільки не крадіть, не беріть чуже, бо то гріх». 

Коли ми дізнались, що Чорнобиль нарешті звільнено, дорослі змайстрували пліт, побудували на ньому курінь, щоб спати можна було. І по річці попливли додому, в бік Чорнобиля. Їсти хотілось шалено, а не було що. І ось раптом — не повірите – з води вистрибує величезна щука — і падає прямо до нас на пліт! Це було справжнє диво. Яка ж вона була смачна — та щука! 

Назустріч нам військові катери везли баржи з пораненими солдатами. А річка була вузенька в тому місці, й одна баржа налізла на наш пліт і перевернула. Я мало не потонула, пам’ятаю останню думку, як йшла під воду: «Тепер я свою матінку ніколи не побачу». Аж тут мама хапає мене за волосся й витягує з води! Військові побачили, що накоїли, заходились всіх пересаджувати на катер. Мене теж обтрусили, обтерли. Довезли нас у Чорнобиль, а тут — рай: ягоди, риба, природа неймовірна. Нарешті вдома, де і земля, і стіни зігрівають. 

‍— Після аварії на ЧАЕС ви пережили примусове відселення і двічі втрачали дім…

— Це було найтяжче. Під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС мій будинок знесли й закопали під землю. Уявляєте, приходиш з роботи, а замість будинку — порожнеча, сира розрита земля. Це як близьку людину поховати. Мене тоді паралізувало на чотири дні. Потім переїхали в інший будинок біля річки, і незабаром його так само зруйнували й закопали. Скільки було ранніх смертей у тих, кого насильно виселили! Люди так і не адаптувались у багатоповерхівках, не змогли знайти себе на чужині. От і я не змогла. Якийсь час пожила на Черкащині і… повернулась додому. 

Мене багато разів питали, чи я не боялась радіації та як взагалі змогла стільки років прожити на забрудненій території й не отримати променеву хворобу. Я відповідаю: в Чорнобилі все чисто, після аварії на ЧАЕС тут ретельно все вимивалось, а що не могли відмити — закопували, як і наш будинок. До того ж ті, хто тут виріс і прожив все життя, давно адаптувалися, адже ЧАЕС нас «вихлопами» годувала й раніше, до аварії. 

У ніч на 26 квітня 1986 року мій чоловік був на зміні, працював на крані. Бачив, коли стався вибух. Потім поскаржився своїм колегам, що йому дуже дере у горлі, тоді як вони почувались нормально. Виявилось, хлопці добряче приклалися до чарки в ту ніч, і їх зачепило менше. А Микола мій не пив, то по ньому радіація вдарила сильно. На ранок дозиметристи прийшли міряти рівні радіації щитоподібних залоз у працівників, і у мого чоловіка — єдиного — наміряли велику дозу. 

На наступний день після аварії поповзли чутки. Місцеві знали, що відбувається, але говорили про це тихо. Горбачов офіційно оголосив про катастрофу на ЧАЕС лише 15 травня, тобто на 19-й день. Прип’ять евакуювали 27 квітня, а нас — аж п'ятого травня. Весь цей час ми мали вантажити пісок у мішки й відвозити на станцію, щоб потім гелікоптери кидали їх у зруйнований реактор. Але це все можна було перенести, а от примусове відселення і знесення будинку бульдозером — ні. Це досі — рана на серці.

Коли баян мовчить 

— Коли у місто зайшли росіяни, я страшенно злякалась знову втратити дім. Сиділа і боялась: тільки б не виселили з хати, бо на цей раз я того не перенесу. Навіть смерті не боялась так, як втратити домівку. Перехрестилась і сказала дочці: «Нас не займатимуть. З нами Хресна сила». 

‍— І що, таки справді не займали?

— На диво — ні, навіть котів і собак наших не розстріляли. Чула, як вони казали, що їм добряче дали по зубах під Гостомелем (росіяни називали його ГостомЄлєм, з наголосом на третьому складі). Це був березень 2022. Росіяни стукали до нас у хвіртку, шукали Правий сектор. Я робила вигляд, що не знаю, про що вони кажуть. Тоді вони пішли в будинок навпроти, хотіли ламати двері. Кажу їм: «Що ви там шукаєте? Там ніхто не живе”. Попросила одного, молодого: «Не збивайте замки, не ламайте. Господиня приїде, що я їй скажу?» Той своїм: «А-тставить!» Я їм кажу: «Ви, схоже, не зовсім пропащі, то підіть до церкви — ось у нас тут в Чорнобилі старовинний храм стоїть — покайтесь, що ви вдерлись на чужу землю війною. А потім їдьте додому, до своїх дружин і дітей». А той молодий мені каже: «Ми й самі не знали, куди нас відправляють. Казали — на навчання в Білорусію, а потім сунули контракт підписати — і все, ми вже тут». 

Одного разу до мене буряти стукались, картоплі хотіли купити. Син мій визирнув і каже: «Яка картопля? Ви хіба не знаєте, як ми живемо? Усі магазини зачинені, на базар не поїдеш — міст розбитий, нікого не випускають. Нам самим їсти немає що». Було й справді важко, ліків бракувало. Вже починався справжній голод, але раптом місцеві залізли на склади відділу робочого постачання ЧАЕС, знайшли там запаси й стали всім роздавати. Тим і вижили. 

‍— Скільки людей перебувало у зоні відчуження під час окупації?

— Коли росіяни заходили, то думали, що в Чорнобилі нікого немає, жодної душі. А тут були і самосели, і заїжджі, хто не встиг поїхати. На момент окупації тут було біля 200 людей. Не було світла, не було води. Телефони глушили, зв’язку немає. Один той старенький «кнопковий» телефон тільки і брав. Сидиш у темряві й думаєш: хоч би на секундочку почути голоси своїх рідних, тих, що у Дніпрі, в Конотопі — невістки, онуків. І дізнатись, чи живі.

‍— Як же ви обходились без води?

— Хтось брав з річки, хтось дощову збирав, а хтось — зі свердловини, з якої в довоєнний час не можна було пити, бо вода там технічна. Але якось же треба виживати. То і пили й брудну, й іржаву. А ще ж скільки тварин треба було і поїти, і годувати! 

‍— А де поділась вода з вашої криниці?

— «Прибульці» прийшли й викачали. А криниця наповнюється повільно. Якщо доводилось виходити за водою, то мусили виконувати всі їхні правила, вдягати на рукав білу пов’язку. На паркані у нас було написано: «Тут живуть люди». А на машині був червоний хрест. 

Пам’ятаю, як у будинку навпроти залягли російські снайпери. І чатували там — нескінченно довго. Ходити повз них було дуже страшно. Мій син каже сестрі: «Люда, зніми окуляри, вони відблискують, можеш потрапити до снайперів "на мушку"». 

Останні «німці» (це ми їх так часом називали) вийшли з Чорнобиля 30 березня — їх гнали звідси цілими колонами.

Бачили, як хтось з них вдерся до місцевих у лазню і вкрав звідти старе діряве корито. Так і йшов, тягнучи те корито із собою. Ми дивились, сміялись — і сміх, і гріх. А ще сміялись, коли перед відходом росіян наші місцеві хутенько познімати звідусіль дорожні знаки, щоби заплутати окупантів. І ті загубились

Їм на міст треба було, а вони забрели на річку. Зробили гак, знову потрапили на нашу вулицю й гукають мені: «Как нам попасть на Белоруссию?» А я тим фашистам у відповідь: «Вам — на Берлін!» Хоча звісно, у Берліні давно вже викорінили нацизм, і німці тепер допомагають нам, українцям, боротися із загарбниками. 

‍— Чи полегшало після їхнього відходу з провізією, з ліками?

— Не відразу. Міст був підірваний, проїхати нереально. З часом, потихеньку-помаленьку стало відновлюватись постачання. Але ж війна, ціни на все скажені. Добре, що люди приходять, не забувають нас. Туристів немає, як раніше, але приходять співробітники ЧАЕС, хлопці, які чатують на в’їзді в Зону, сусіди. 

Ми з Людою щодня готуємо обіди, знаючи, що хтось обов’язково в гості заскочить. Дуже допомагає син, та й ті, хто заглядає в гості, не залишають в біді. Світ не без добрих людей. Хоча вижити людям на пенсію 2600 гривень дуже важко. 

 — Як переживаєте повітряні тривоги, прильоти «шахедів» і ракетні обстріли?

— Часом так гучно, аж трясе. Повз нас летять і ракети, і дрони. Вибухи вночі, спати неможливо. На ранок дізнаємось, що когось із знайомих більше немає в живих. В Іванкові, що поблизу, щодня поховання, щодня хтось гине. А це ж не Київ, це ж маленьке містечко! Плачемо чи не щодня. Жити — живемо, але настрій геть не той. Я баян свій не беру в руки з першого дня війни. Колись туристи дуже любили, коли я грала, а собачка моя «співала». Даночки більше немає, поховали її… І баян мовчить. 

Від української викладачки до активістки у Вашингтоні

Наталія Жуковська: Марічко, як ви опинились у США і чим займалися раніше?

Марічка Глитень: Ще до війни я вступила до Києво-Могилянської академії в Києві й паралельно на першому курсі стала працювати викладачкою української мови й літератури — на курсах підготовки до ЗНО. Перші два місяці повномасштабного вторгнення провела в Україні. Подавалася на різні міжнародні програми й виграла семестровий грант на навчання в Німеччині. А пізніше — ще й грант на навчання у коледжі США. Це була програма на рік із повним покриттям проживання й харчування на суму близько 70 тисяч доларів. Ніколи особливо не прагнула в Америку, але тоді подумала: «Треба їхати».

Провчилася рік, набралася досвіду, зрозуміла, як працює американська система. Багато подорожувала, відкривала для себе нові місця й людей. Коли термін візи наближався до закінчення, зрозуміла, що хочу мати практичний досвід стажування в Америці. Так я опинилась у Вашингтоні.

У вересні 2022 року я вперше потрапила до Конгресу США. Наша Верховна Рада інша — туди не зайдеш просто з вулиці. А тут хочеш — заходиш, хочеш — розмовляєш навіть із самим конгресменом. Питання тільки в тому, що ти йому скажеш.  

І я подумала: якщо тут така відкрита система, то варто використати її на користь України. Я стала шукати місцевих активістів, українські організації. І потрапила на свій перший Ukraine Action Summit від американської коаліції за Україну. З цього моменту понеслося… 

— Що стало поштовхом для громадської діяльності за кордоном?

— Війна. Не можу сказати, що раніше була особливо свідомою. Майдан бачила по телевізору — батьки не пускали, бо замала. Але коли почалася повномасштабна війна, у мені щось перемкнулося. Я дуже гостро відчуваю несправедливість. І я зрозуміла, що маю бажання, сили, зв’язки — тож можу діяти. Це стало до мене сенсом. 

Чатування на конгресменів

— Як збирали команду? Чи є в ній громадяни США?  

‍— Команди як такої у мене немає. Вирішила, що краще бути незалежною. Але якщо мені відгукується проєкт певної організації — я долучаюся.

Наприклад, співпрацюю з Ukrainian Action Summit — це подія, на яку двічі на рік з’їжджаються делегати з усієї Америки, щоб адвокувати підтримку України в Конгресі. Я мала певний досвід у цій сфері, тож приєдналася до їхньої команди на волонтерських засадах. Кожні пів року ми разом працюємо над кампаніями, проводимо зустрічі, готуємо делегації. 

Часто хтось з активістів каже, мовляв, плануємо протест. Я відповідаю: «Окей, давайте робити разом». З цього виростають колаборації. 

Я вже була в 45 штатах, і це дуже важливо — бо до деяких людей в Америці просто неможливо донести інформацію, якщо не приїдеш до них особисто

У різних штатах різний доступ до технологій. Є регіони, де люди отримують інформацію лише з газет чи радіо — і саме там адвокація потрібна найбільше.

— Де саме?

— Це можуть бути центральні штати, Середній Захід. Там люди мало користуються Instagram чи Facebook, особливо старше покоління — хоча їм може бути 50-70 років. У них такий спосіб життя. 

Америка — різноманітна, і те, що працює на Східному узбережжі, зовсім не працює у Центральній частині чи на Заході. 

Так, наприклад, цього й минулого літа ми з колегою організували адвокаційну поїздку — проїхали 35 штатів на машині. Відвідували різні українсько-американські громади, дивились, як вони живуть. Проводили лекції й семінари — розповідали, як можна долучатися до адвокаційної роботи, запрошували приїжджати на Ukrainian Action Summit. Пояснювали людям, як діяти на місцях: бути активними, взаємодіяти з місцевими політиками, показувати, що українці — частина американського суспільства. Що підтримка України вигідна самій Америці. Робота була комплексна: лекції, мітинги, створення контенту — статті, публікації. 

Онлайн цього не зробиш. А коли бачиш людей наживо — це зовсім інший рівень ефекту

У Вашингтоні є група активістів, які виходять на протест щодня — від початку повномасштабної війни. Організував акцію американець Роберт Гарві. Він стоїть по кілька годин з плакатом «Я американець, я підтримую Україну» — сам або з іншими американцями. Коли він їздив на два тижні до родини, ми щодня домовлялися, хто його підмінить. За три з половиною роки — жодного пропуску.

Коли Конгрес у сесії, конгресмени постійно ходять між будівлями, можуть зупинитися, поговорити. Нас часто запитують про реальний стан справ — що відбувається на фронті, як живуть наші родини. Ми розповідаємо те, чого не показують по телевізору. 

А ще там безліч журналістів: вони знімають, беруть інтерв’ю. Усе це означає присутність України в інформпросторі. Головне — бути в правильному місці в правильний час. 

Коли ми дізнаємося, що президент Зеленський зустрічатиметься з Трампом — миттю збираємо мітинг під Білим домом. Туди приходять американці, українці — з плакатами, музикою, українськими прапорами. Такі події завжди привертають увагу сотень журналістів — і це шанс донести меседж про криваві злочини Росії в Україні.

Коли ми адвокували за пакет допомоги Україні — той, що ухвалили близько року тому, — ми виходили під Конгрес щодня. Стояли по шість-вісім годин за будь-якої погоди: у сніг, дощ, спеку. Це тривало пів року. Паралельно я навчалася онлайн в Києво-Могилянській академії. Після американського коледжу треба було довчитись ще два роки, навчання проходило ночами. Це був дуже складний період — я буквально розвалювалася, але все одно йшла, робила, давала інтерв’ю, говорила з людьми. Друзі приносили мені каву, їжу — і якось трималася. 

Один з перших проєктів, який я привезла з Києва до Вашингтона, — «Невидані дипломи» (Unissued Diplomas). Ми створили його спільно зі студентами Могилянки. Його мета — вшанування пам’яті студентів українських університетів, які загинули у війні. Ми надрукували їхні дипломи, які вони ніколи вже не отримають. На кожному — фото, коротка біографія двома мовами. Серед них і зовсім юні студенти, і ті, хто вже мав дітей. 

«Невидані дипломи» ми показуємо вже три роки поспіль. Проєкт побачили чи не на всіх континентах — цьогоріч навіть у посольстві України на Балі. Я домовилася також про показ в ООН, а зараз ми намагаємось організувати експозицію в Конгресі США. Це складно, бо всі занурені у внутрішню американську політику. Але ми не зупиняємось.

Покарання провокаторки

— Хто допомагає вам фінансово?

— Поїздка американськими штатами, наприклад, була повністю за власний кошт. Ми думали зробити збір, але потім вирішили, що збирати гроші треба насамперед на допомогу військовим. До того ж подорож вийшла не надто дорогою — нас всюди приймали, давали прихисток, годували. Фактично ми витратилися лише на бензин. Як кажуть в Америці, перемагає той, хто крутиться (сміється).

— Ви організували не одну акцію на підтримку України. Зокрема, брали участь у перериванні ходи «Безсмертний полк» у Вашингтоні. Що ви робили, щоб учасники української спільноти могли безпечно й ефективно виступити проти пропагандистського наративу?

— Ми побачили оголошення про їхню акцію й одразу зреагували. Є організація Ukrainian Cultural Front DC, з якою я співпрацюю саме у таких питаннях. Вони мають чіткий фокус: протидія російській пропаганді та культурі у Вашингтоні. 

Разом ми зробили анонс, запросили журналістів. А перед цим подали заявку на дозвіл для нашої контракції. У США це звична процедура: якщо демонстрація менша, ніж 20 людей, — дозвіл не потрібен. Якщо більша, ще й контрпротест — потрібно забезпечити охорону, присутність поліції. 

Зазвичай на контракції приходить набагато менше людей, ніж на мирні протести. Не всі можуть витримати емоційно. Не кожен здатен спокійно дивитися, як хтось у центрі Вашингтона розгортає радянський прапор чи портрети Путіна й Сталіна. 

Ми маємо тримати обличчя, не показувати агресію, навіть якщо всередині кипить. Бо будь-яку негативну емоцію росіяни знімуть, перекрутять і використають у своїх сюжетах

— Як вдається стримуватись?

— Я завжди пам’ятаю, що соціальні мережі — це надзвичайно сильний, але й злий інструмент. І якщо втримався у потрібний момент — потім можеш зробити набагато більше. 

От нещодавно відбувся  щорічний російський базар у Вашингтоні. Церква, яка організовує базар, формально належить до структури ROCOR (Russian Orthodox Church Outside Russia), а фактично підпорядковується Московському патріархату. Ми бачили їхні буклети, знаємо, що вони живуть у полоні російських наративів, підтримують війну. 

Але, звісно, не всі там такі. Деякі люди виходили до нас, плакали. Тоді ми казали: «Якщо ви не підтримуєте війну — просто вийдіть. Перейдіть до іншої громади, зробіть бодай цей крок». 

Іноді навіть одна розмова — це вже перемога. Бо хтось після неї замислюється, змінюється

У той день наші плакати були жорсткими — із зображеннями крові, загиблих, бо йшлося про війну. Одна ж росіянка з того осередку під’їхала до нас на своїй Tesla з номерним знаком «Z Crimea», увімкнула російський гімн на повну й почала танцювати просто перед нами. На переднє сидіння посадила свою маленьку дитину в кепці з написом «Russia». З точки зору американського законодавства це — порушення, адже дитині не можна сидіти спереду, ще й без дитячого крісла. Вона бачила, що я її знімаю — і пишалася цим. 

Я знімала мовчки. Хоча всередині все кипіло — хотілося кричати, сваритися. Але знала: поруч поліція, ми маємо право бути тут, і вона — теж. Пізніше це моє відео подивилося понад мільйон людей. І мовчання в кадрі зробило більше за будь-які слова. 

На жінку, яка провокувала, посипалися скарги — і вже за два дні її звільнили з роботи. Вона була рієлторкою, а в США у цій сфері суворі правила етики. Вона, ймовірно, втратить і ліцензію. Також близько ста людей подали заяви до транспортного департаменту, аби зняти з її машини ці провокаційні номери із Z-символікою — бо в Америці не можна публічно демонструвати символи, пов’язані з тероризмом або війною. 

— Чи відчуваєте ви тиск, погрози або інформаційні атаки? 

— Звичайно. Російські боти пишуть у коментарях в соцмережах, бажають смерті. Це залишається на рівні інтернет-погроз, і це мене мало цікавить. У США будь-яке фізичне насильство чи залякування розглядає поліція. Тож хай краще не пробують.

— Чи помічали ви, що після проведених акцій американські політики або ЗМІ починали реагувати інакше?

— Так, результати є. 

Щоб наші акції були ефективними, ми їх ретельно продумуємо. Робимо великі демонстрації на День незалежності або річницю початку війни у Вашингтоні, коли біля Лінкольн-меморіалу збираються 2-3 тисячі людей. Таким чином досягаємо кількох цілей: привертаємо увагу конгресменів, міжнародних медіа, демонструємо настрої і меседжі українців, нашу єдність

Навіть якщо конгресмен не був на демонстрації особисто, через медіа він бачить, що відбувається. Приміром, рік тому на саміті НАТО я стояла з прапором України й меседжем про вступ до НАТО. За кілька днів заходжу до офісу конгресмена — а на першій шпальті газети моє фото з плакатом і інтерв’ю. Він не був на акції, але його помічник його інформує: «Україна зараз на порядку денному». 

Зараз ми будемо просувати законопроєкт про визнання Росії країною-терористом, якщо вона не поверне понад 20 тисяч викрадених українських дітей. Часто конгресмени навіть не знають про існування якогось законопроєкту. Тож ми приходимо й інформуємо: «Є новий законопроєкт про Україну, він класний і ось чому. Чи не хочете підтримати?» І вони підтримують його прямо на місці. Також конгресмени просять тримати їх у курсі, що робить громада, запрошувати на офіційні івенти, надсилати статті. Тож результати є, хоча мені завжди хочеться більшого. 

Друзі жартують, що мені потрібен хтось, хто спланує таку ж роботу ще в 29 штатах, бо самостійно я можу осягнути лише три-чотири

— З ким з активних лобістів України спілкуєтеся і співпрацюєте?

— Є конгресмени, які підтримують Україну й українців, вони добре знають активних лідерів у громаді. Можна написати офіційний лист, вони відповідають. Наприклад, конгресмени-республіканці Джо Вілсон з Південної Кароліни та Дон Бейкон з Небраски завжди готові прийняти делегації, військових, колишніх полонених чи активістів. 

— Як залучаєте американську спільноту до підтримки України? 

— Є три категорії аудиторії: лояльні до України, яким бракує інформації; «плаваючі» — їх потрібно переконувати; і переконані в протилежному — з ними ми не працюємо.

Дуже непросто з «плаваючими». Необхідно пояснювати через американський контекст, наводити актуальні приклади, говорити англійською, бажано американською англійською. Соціальні мережі допомагають охоплювати різні покоління: Інстаграм, Фейсбук, Твіттер, X, TikTok. Це щоденна комунікація.

— Наскільки активна українська громада сьогодні порівняно з початком повномасштабної війни?

— На початку вторгнення тисячі людей виходили на вулиці щодня. Люди були на емоціях, всі хотіли діяти. З часом кількість демонстрантів зменшилася: хтось втратив надію, хтось не розуміє мету. 

Зараз люди здебільшого виходять тоді, коли подія актуальна, має резонанс. 

Проте дуже багато роботи відбувається «за кадром»: дзвінки конгресменам, листи, локальні ініціативи, участь у громадському житті. Це теж частина адвокації. І хоча це менш помітно, зараз така робота набагато важливіша

Російські наративи досі звучать навіть у Конгресі

— Чи стикалися ви з дезінформацією про Україну серед американських партнерів? Які пропагандистські наративи Росії популярні в США?  

— Навіть від конгресменів та їхніх стаферів можна почути пропаганду. Часто розповідають про «братні народи», «велику російську культуру», мовляв, культура не стосується війни чи політики. Намагаються просувати російські книги, вистави, оперних співаків, спортсменів. Наприклад, хокеїста Овечкіна, якого тут всі обожнюють як спортсмена і який підтримує політику Путіна й має у соцмережах фотографію, де тисне йому руку. 

Також пропаганда активно експлуатує релігію. Деякі американці вірять, що нібито українці переслідують християн і вбивають священиків, хоча насправді це робить Росія. Ми щороку надаємо конгресменам інформаційні матеріали й фільми, наприклад, Стівена Мура «Faith under Siege», де пояснюється реальна ситуація. 

Існують й інші дезінформаційні наративи: що війна почалася через НАТО, що українці винні у війні. Росія вкладає величезні гроші, щоб ця пропаганда була всюди — у медіа, університетах, культурних проєктах. Наприклад, у багатьох університетах існують курси російської літератури й кінематографа, профінансовані Росією. Проблема комплексна й запущена, а наші контраргументи й антифейки лише починають поширюватися.

— Що потрібно робити, щоб інтерес до України у США не згасав?

— Нам потрібно більше грошей для того, щоб робити вдалий піар для України і презентувати її з позиції сили.

Потрібно повторювати правду з усіх можливих боків — через медіа, мережі, людей, кампанії, бізнеси. Продовжувати будувати партнерства. Ті угоди, які зараз підписують президент Зеленський і Дональд Трамп — це чудово. 

Потрібно змінювати наратив: Україна не просто жертва війни — ми сильні

І щоб це донести, нам потрібна професійна піар-команда й кошти. Команда має працювати не лише у Нью-Йорку й Вашингтоні, а й у віддалених штатах, навіть у маленьких селах, де формуються думки людей. Бо поки що чимало людей боїться, що Росія може програти — так само, як американці боялися розпаду Радянського Союзу. І ми повинні просувати наратив, що все у них буде добре, що стане безпечніше, якщо Росія програє. І що перемога має бути за Україною.

‍Фотографії з приватного архіву героїні

<span style="display: block;  margin-top: 1rem;  margin-bottom: 1rem;  padding: 1rem;  background-color: rgb(234, 234, 234);">«Разом краще» — це цикл про те, як поляки й українці щодня створюють нову спільноту — на роботі, у сусідстві, культурі та суспільному житті. Ми прагнемо вийти за межі стереотипів і боротися з дезінформацією. Показати, як солідарність, співпраця і взаємна довіра формують соціальну стійкість. Що сила держави починається з людей, які знають, що можуть розраховувати одне на одного. Цикл створено у співпраці зі стратегічним партнером — Фондом PZU.

Почуття провини як «паливо» для руху вперед

‍Оксана Гончарук: Хочеться передусім запитати, як у вас відбувалася трансформація від жінки, що тікала від росіян чорнобильським лісом, до головної редакторки видавництва в польській столиці. Але, можливо, «трансформація» — не зовсім коректне слово?

Поліна Сьоміна: У мене довго було відчуття, що я тепер геть нова людина. І тому слово «трансформація» мені відгукується. Багато було різних почуттів, що вели мене й змінювали. Найсильніше — почуття провини перед донькою. Коли велика війна почалася, Аглаї було п'ять років. Я її одна виховую, бо в розлученні. І саме це почуття провини перед дитиною змусило мене рухатись, інакше я б 100% не виїхала.

 — На початку війни ви опинилися в місті Славутич, яке дуже швидко окупували.

— 24 лютого я прийняла неправильне рішення поїхати з донькою з Києва до батьків у Славутич (місто-супутник ЧАЕС, Київська область — Авт.). Вже на другий день ми опинилися в блокаді, коли з одного боку — кордон з Білоруссю, а з іншого нас оточила російська армія. Бої були жорсткі. Якийсь час росіяни були зайняті Черніговом і нас не чіпали, але перебили нам елекрику, ще й їжа закінчилася... Далі вони вже і до нас потроху почали підповзати, незабаром почався штурм Славутича, і я весь цей час сиділа в підвалі й картала себе, що стільки матерів прийняли таке очевидне рішення вивозити своїх дітей на захід, а я повезла дочку на північ і от сиджу тепер в окупації і нічогісінько не контролюю. 

Після тижня окупації прийшло розуміння, що треба виїжджати. Тікали ми легковушкою через замінований ліс. Собі й дитині я на руці чорнилом написала групи крові, а доньці ще записку до кишені поклала, де були імена всіх родичів з номерами телефонів. Ми їхали до Києва сім годин, пройшли 15 блокпостів. А далі я відразу за кордон подалася, без пауз — така була налякана. 

 — А ви в нормальному житті завжди все контролюєте?

— Так, я ж самотня мама, тому звикла все вирішувати за себе й за дитину. До війни я працювала у видавництві менеджеркою з авторського права. Тобто я не юристка, але від мене вимагали, щоб все було чітко згідно із законом. І тут — на тобі, такий прокол з мого боку. Від цього всепоглинаючого почуття провини у мене щось у психіці тоді зламалося.

— Судячи з подальшої вашої історії, ви себе до останку таки не зʼїли. Як вдалося «підлатати» психіку?

— Пізніше, аналізуючи весь той жах, я зрозуміла, що відчуття провини було паливом, на якому я дісталася до Польщі, існувала там перші місяці й почала рух далі. 

Взагалі-то, я в Німеччину хотіла їхати, бо знаю німецьку, до того ж там вже були мої добрі знайомі. А в Польщі майже нікого не було, тож я просто збиралась у Варшаві трохи поспати й вирушити далі. 

І тут мій єдиний знайомий у Варшаві — місцевий репортер Вітольд — просить, щоб я прийшла в Інститут репортажу й розповіла про свою евакуацію. Я кажу, що мені не важко, але не маю місця, де зупинитися. І Вітольд так просто: «Ну, у мене лишайтесь». А я ж його ледь знала! Ми на літературному фестивалі в Дніпрі ще за рік до повномасштабної війни познайомились, якісь пів години за сніданком порозмовляли. 

 Далі був наступний виклик: знайомі, до яких ми збирались їхати в Німеччині, подзвонили і повідомили, що захворіли на ковід і прийняти нас ніяк не можуть. І я така собі: «ОК, plot twist (несподіваний різкий поворот в сюжеті — Авт.)». І знову нас врятувало диво — незнайомі поляки раптом запропонували квартиру на «два-три місяці пожити». Знаєте, що мене спокусило залишитись? Я місяць жила в Славутичі за дивним графіком, в якому кожен новий день не був схожий на попередній. І у Варшаві просто п'яніла від думки, що цілих три місяці зможу жити в одному місці, що у мене зʼявиться кістяк мого дня. Це тоді здавалося люкс-життям, тож я переїхала в ту квартиру і прожила в ній майже два роки.

 — А далі мене наздогнав посттравматичний стресовий розлад. Я купила в Бєдронці велику упаковку солі й занурилась у роздуми, навіщо мені так багато тієї солі. Чи не означає це, що я тут надовго? І провалилась у депресію. Стільки страшних подій пережила й вистояла, а тут переїхала у спокійне місце — і все… 

Пізніше я чимало грошей віддала в психотерапії, щоб навчитися жити й не планувати майбутнє. Мене сильно травмували безкінечні питання «Що далі?» і «Як жити?». Тож одного дня я вирішила жити тут і зараз. І стала активно вчити польську мову.

«Ми просто спробуємо»

— Мабуть, це було нескладно, бо польська ж вам не чужа?

— Я маю польське походження, але польською не володіла. Моє дівоче прізвище — Кучинська, бо мій тато — поляк із сімʼї, яку Сталін виселив зі східної Волині до Казахстану. Коли родину пригнали туди й кинули серед степу в місці, яке мало умовну назву «Точка 22», прабабуся була на восьмому місяці вагітності. Там народилися мій дідусь, а потім і мій батько. А далі вже татова родина переїхала з Казахстану в Крим, а потім — у Славутич. 

— А чому ваш тато не поїхав свого часу до Польщі?

— Бо він займається атомною енергетикою, а в Польщі немає атомних станцій. Якби батько виїхав, у нього не було б роботи за фахом. Він присвятив життя Чорнобильській станції, до того ж йому подобається жити в Україні.

Я вже те покоління, яке польською не розмовляє. І коли мене питають: «То ти українка чи полька?», я не знаю, що відповідати. Бо мене виховали в Україні з глибоким почуттям поваги до Польщі. 

‍Мені з дитинства говорили, що я маю найкращий мікс крові, бо належу і до неймовірних поляків, і до неймовірних українців

— Отака іронія долі. Тепер ви як біженка вже і польську вивчили, і Карту Поляка отримали.

— Щоб отримати визнання того, що я є частиною польского народу, суспільства, треба скласти непростий іспит. Я стала поглиблено вивчати історію й культуру поляків. І зараз всім розповідаю рецепт, як добре почуватися за кордоном: «З повагою і цікавістю вивчайте життя людей, серед яких опинилися».

Розумію, що у більшості біженців, які приїхали до Польщі, немає такого ставлення до польської мови й культури, як у мене. Я ж щодня відкриваю для себе щось нове. Коли почала працювати на книжковому ринку Польщі, перше, що зробила — придбала довідник, який готує випускників школи до фінального іспиту з літератури. Цікаво було дізнатися, на яких книжках виховується польський читач. Щоб краще розуміти людей, серед яких я тепер живу.

 — Звучить неймовірно, але через рік після того, як ви з однією валізою і без планів на життя опинились в Польщі, ви відкрили у Варшаві філію українського видавництва Artbooks. Наскільки складно це було зробити?

 — В Україні літературна тусовка досить маленька порівняно з Європою, і, думаю, пішли чутки, що з видавців у Варшаві тепер є я. До того ж я вже і мову польську підучила, і видавничі процеси знаю. Тож мені запропонували побудувати редакцію в Польщі. І я погодилась, хоча з мого боку це була авантюра. Пам’ятаю, йшла з цієї зустрічі і думала: «І з чого це ти, Поліна, взяла, що в тебе вийде тут, у Євросоюзі, створити видавництво?». Але крок за кроком долаю перепони. 

Мені подобається, що люди, з якими я починала справу, дуже гнучкі. Тобто всі відразу розуміли: «Так, у нас будуть помилки, але ми ж просто пробуємо». У мене була міцна підтримка — колеги з України. Моїм завданням як головного редактора було створити видавництво, що працює. Тож я почала відвідувати заходи, де пояснювали, як працюють польські закони, як складаються угоди, які вони бувають. Перші місяці я досліджувала, з чого почати так, щоби не підірватись на якихось юридичних «мінах».  

‍— Перша дитяча книжка у вашому видавництві вийшла 21 червня 2023 року. Що це було за видання? І чому ви зробили акцент саме на дитячій літературі?

— Спочатку я працювала в редакції одна. Процес ще не був налагодженим, і я зрозуміла, що доки не зʼявляться редактори–носії мови, можна видавати книжки… без текстів. Так першими нашими «ластівками» стали віммельбухи, тобто яскраві великоформатні книжки-розглядалки для дітей, в яких багато деталей-картинок, в які дитина поринає. Тим паче, що наше українське видавництво славиться своїми віммельбухами. 

Саме на цих книжках у мене були перші спроби розібратися з друком, з перекладами. Текстів там зовсім мало, та все одно над ними працювали перекладач і літредактор. Пам'ятаю, коли я вперше тримала виданий в Польщі віммельбух, а їх вийшло відразу декілька, то не раділа — мені було тривожно. Тремтячими руками я гортала книжку в пошуках помилок. Хоча ще до друку в комп'ютері передивилась кожен міліметр книги. Помилок, до речі, не було, але моя тривожність нікуди не ділася. Зараз вже я пройшла цей етап і можу сказати, що як повноцінний видавець народилася разом з польським Артбуксом.

Я продовжувала інтенсивно вчити польську, бо я ж не носій мови, а мені був потрібен дійсно притомний рівень, щоб добре справлятися. Принагідно знайшла редакторку–польку й делегувала їй роботу з текстами, а сама взялась за менеджерську справу. 

Вже протягом двох років я постійно вивчаю документацію, тому що європейська бюрократія — це дійсно складно. В Україні у видавничому процесі я мала конкретну роль — якщо займалась авторським правом, то тільки ним. А тут треба комплексно розуміти всі процеси створення книжки. Тут я і редактора шукаю, і візуальними речами займаюсь, і ще й про клей для палітурки маю бути в курсі. І зараз я себе іноді ловлю на тому, що знаю польською якийсь технічний термін — наприклад, «oklejka», — але не можу згадати, як він буде українською.

 «На ринок треба заходити не борзо, а з діалогом»

‍— Більшість ваших працівників — поляки?

— Так. Ці люди працюють на польському книжковому ринку вже кілька десятків років і пояснюють мені, як відбувалося його становлення. Адже до 1989 року Польща була під радянським впливом. І якщо в Україні інтенсивний розвиток галузі стартував з 2014 року, то в Польщі — з 1989, коли великі зміни розв'язали видавцям руки.

Є у нас і українці, які працюють не з текстами. Атмосфера комфортна, бо ми відкриті одне до одного. Тішуся, що до нас долучилась Ева Свєржевська — дуже досвідчена редакторка дитячих книжок. Ми з нею працюємо «за ручку» — в усьому підтримуємо одна одну. 

‍— І як поляки ставляться до того, що українка керує видавництвом?

— Ніколи не чула негативних відгуків у свій бік. Але я вже вільно розмовляю польською, вивчила польську класику, орієнтуюся у сучасних польських авторах, знаю видавництва і в курсі того, що відбувається на ринку. Намагаюсь зробити все, щоб у мені бачили не лише українку, а й компетентного спеціаліста.

‍Іноземцю, щоб чогось досягти за кордоном, треба вдвічі швидше бігти

А це велике навантаження. Разом з тим, вкладаючи таку кількість зусиль у свою інтеграцію як видавця, мені здається, я обминаю негативні моменти, що нерідко виникають тут у інших мігрантів.

Єдине, за що я точно не візьмуся — це редагування текстів іноземною мовою. Це для мене правило. Є компетентні редактори, які з цим працюють, а я працюю з тим, з чим може працювати не носій мови. Важливо розуміти без ілюзій, на яку територію заходити не варто.

— Як швидко польські читачі призвичаїлись до ваших книжок — тобто повірили в них і почали їх купувати?

— Мені здається, досить швидко, адже наша команда — це досвідчені видавці. По тому, як ми заходили на ринок, було видно, що ми амбітні і знаємо, як робити книжки. На ярмарках до мене іноді підходять люди, які знаються на ринку, і дивуються, до яких серйозних авторів ми маємо доступ. Наприклад, одними з перших наших книжок були казки з ілюстраціями Акселя Шеффлера, автора відомої серії книжок про Груффало. За це польські мами нам аплодували — мовляв, «з гарних книжок стартуєте». Навіть у соцмережах нас відмічають і пишуть про те, що «це якесь нове видавництво, і воно цікаве, бо вони в гарному сенсі зухвалі».

‍— Ви вже зрозуміли, чим живе польський видавничий ринок?

— Я в процесі. Але це точно не те саме, що в Україні, тільки польською мовою. Тут інші тенденції, тут інакше спілкуються з читачем, а у читача інші запити. Є таке польське слово «wyczucie» — це ніби радар, налаштований на те, щоб відчувати ринок. 

‍— У Польщі книжковий ринок краще розвинений, ніж в Україні?

— Для мене ознака добре розвиненого книжкового ринку — це присутність на ньому великої кількості різної жанрової літератури (любовних романів, трилерів, детективів) на один раз. Які можна прочитати, скажімо, поки їдеш потягом. У Польщі в читачів є великий на це попит. Але я б не порівнювала український і польський ринки — сильно різні історичний, політичний, суспільний і культурний контексти. Почати бодай з того, що в Україні вічна конкуренція з російськомовними книжками, що дуже вплинуло на розвиток галузі.

‍— Ви починали з видавництва дитячої літератури, та нещодавно у вас зʼявилось видавництво книжок для дорослих.

— Так, у нас у Варшаві тепер два видавництва. Є Artbooks PL, яке дуже схоже на український Artbooks. А є імпринт «Szepty» (імпринт — це підрозділ видавництва, який випускає книги для певного сегменту споживачів — Ред.), який видає літературу для дорослих і підлітків. Це вже результат того, що ми старанно вивчили механізм роботи місцевого видавничого ринку.

— Чому в українців, які відкривають свою справу в Польщі, часом нічого не виходить?

— У іноземців, які відкривають бізнес в Польщі, часто зустрічається одна й та сама помилка, яка їм потім дорого коштує. 

От людина планує відкрити салон краси і каже: «Зараз ми їм покажемо, що таке сервіс». Так от я б не радила приїжджати за кордон і вчити місцевих

Починати треба з дослідження потреб суспільства. На ринок треба заходити не борзо, а з діалогом. Але не всі це розуміють, тому й закриваються навіть дійсно класні українські кафе й салони краси.

 — Ви відчуваєте зміни у ставленні поляків до українців?

— Існує диссонанс між тим, як я почуваюсь у Польщі, і тим, що я бачу в інтернеті. Я не розумію, де в реальному житті ці агресивні поляки з дописів у соцмережах? Можливо, я розмовляю з якимись іншими поляками, живу у бульбашці, бо приходжу на роботу, і ми посміхаємось одне одному. У нас у видавництві свої жарти, своє дружелюбне середовище. Ми разом ходимо на річницю Варшавського повстання, поляки вчать мене співати польські старі пісні, а я їх — цікавих українських слів.

Розумію, що Варшава — це не вся Польща. І, можливо, десь в іншому місті інша реальність. Але здебільшого, якщо ти показуєш полякам, що цікавишся їхньою реальністю, а не приїхав їх навчати, то будуть люди. 

Фотографії з приватного архіву героїні

Марта Роте, відома у соцмережах як Хельга, 20 років прожила в еміграції. Вона виїхала з Польщі до Німеччини 19-річною дівчиною, не знаючи мови й не маючи жодного уявлення, що на неї чекає. А чекали на неї проблеми з житлом і роботою, дискримінація і навіть насильство. Попри все Марта встала на ноги, закохалася, народила сина і… зрештою повернулась до Польщі. Тепер вона активно підтримує українських біженок, які — як і вона колись — опинилися за кордоном і стикнулися з невиправданою ненавистю.

«Кожен день в еміграції — це боротьба»

Наталія Жуковська: Що спонукало вас свого часу залишити Польщу і переїхати до Німеччини? 

Марта Роте: Я виїхала до Німеччини в 1999 році, коли Польща ще не входила до Євросоюзу. Безробіття, обмежені можливості. А я щойно закінчила школу й стою на порозі дорослого життя. І тут моя подруга, яка вже якийсь час жила у Німеччині, приїхала на канікули до Польщі. І запропонувала мені поїхати з нею на літо — підзаробити. Казала, що знає місце, де шукають продавчиню у кіоск, і може допомогти мені туди влаштуватися. Я була молода, смілива й довірлива. Німецької мови не знала, але повірила на слово, що все вийде. Звичайно, все виявилося зовсім не таким, як вона розповідала. 

Спочатку виявилось, що мені навіть нема де жити. Подруга сказала, що залишитися у неї мені не можна, бо її хлопець проти. Тобто я опинилась в чужій країні без грошей, роботи й навіть місця, де можна було б переночувати. Це був болісний початок. По суті, в той момент почалося моє справжнє доросле життя. Повернутися до Польщі я не могла — грошей на дорогу не було. А ще не хотіла розчаровувати батьків. Та й дорога тоді була непроста, не те, що зараз: прикордонні пункти, довгі перевірки, купа формальностей. Тож я вирішила залишитися й боротися.

— Де ж ви ночували ту першу ніч після приїзду?

— Розгублено блукала містом з валізою, намагаючись зрозуміти, що робити далі. А потім подруга таки домовилася для мене про ночівлю у її сусіда — літнього німця, який жив сам.

Було страшно й соромно, але що я могла зробити? Вибору не було. Спала кілька ночей на матраці на підлозі, тривожно прислухаючись до кожного звуку

Потім мене прихистила полька. Виявилося, вона навіть родом з мого рідного міста — Зеленої Гури. Мені здавалося, що це знак долі, і нарешті починається щось добре. Але за кілька днів ця жінка втекла, забравши з квартири всі мої речі. Я залишилася ні з чим. Плюсом у цій історії було те, що після її втечі звільнилося її робоче місце. І я змогла його отримати. 

Так поступово почала ставати на ноги. З часом познайомилася з багатьма людьми, здебільшого з поляками. Однак, не всі вони були добрими. Дехто приїхав до Німеччини не у пошуках кращого життя, а тікаючи від правосуддя. На жаль, я потрапила у погане товариство. 

На той момент я працювала доглядальницею дітей і жила у працедавиці вдома, де часто бували гості. Серед них був хлопець, в якого я закохалася. Ми почали спілкуватися, згодом — жити разом. Здавалося, він мене розуміє й підтримує. Але згодом виявилося, що його розшукують у Польщі за вбивство…

Пам’ятаю той день, коли все полетіло шкереберть: він прийшов додому разом із приятелем п’яний. Раніше ніколи не вживав алкоголю, але того вечора все було інакше. Вони дуріли, сміялись, а потім раптом напали на мене. Він схопив ніж… Це дуже важко згадувати навіть зараз, стільки років потому. Він хотів перерізати мені горло й тримав ніж біля шиї. Потім передумав і порізав мені шкіру на зап’ястях. 

Взагалі, в той період еміграції я пережила дуже багато зла. Мене принижували, домагалися, били. Навіть поліція одного разу безпідставно заарештувала. Тоді у Німеччині до польок ставилися, як до нелегальних повій. Якось ми з подругою та двома хлопцями їхали на дискотеку, і нас зупинила поліція. Забрали у відділок, провели особистий огляд, допитували всю ніч. Перевіряли телефони, сумки, навіть контакти у записниках. Звинувачували, що я тут заради легких грошей, що працюю нелегально, що перетнула кордон по-чорному. Звичайно, це було неправдою — у мене навіть був зворотний квиток до Польщі на дату через три місяці, бо саме стільки тоді можна було перебувати у Німеччині легально. Зрештою відпустили, але той випадок залишив глибокий слід. 

— Що було найважчим у перші роки на чужині?

— Мабуть, те, що я зовсім не знала німецької мови. Попри це мене чи не відразу поставили за касу в кіоску, який слугував баром. Там продавали пиво, стояли ігрові автомати. Мене просто кинули у воду, і я мусила плисти. Тоді ж не було ні інтернету, ні перекладачів у телефоні. Тому я ходила всюди із блокнотом, записувала кожне слово, яке чула від шефа чи клієнтів, а ввечері, повертаючись додому, перекладала. Так вивчала мову — слово за словом, день за днем, і за рік вже могла вільно розмовляти німецькою. 

Важко, однак, було не лише через мову. Гнітила постійна відсутність відчуття безпеки. Я щодня жила у страху. 

Моє життя залежало від інших — від їхньої волі, настрою, примх. Кожен день був боротьбою — за роботу, безпеку, власну гідність

— Ваші батьки у Польщі знали, що вам доводиться переживати?  

— Контакту з рідними практично не було. Тоді ж не було месенджерів. Щоб подзвонити додому, потрібно було купити спеціальну телефонну картку. Добре пам’ятаю: вона коштувала 12 німецьких марок, і не завжди я могла собі дозволити таку «розкіш». Дзвонила рідним з телефонної будки раз на кілька тижнів. Звісно, я не розповідала всі ті жахливі речі, які переживала. Не хотіла засмучувати батьків. Вони, мабуть, одразу приїхали б мене забрати, якби знали, що все настільки погано. 

Знаєте, можливо, це звучить дивно, але попри все, що мені довелося пройти, я почувалась у Німеччині вільною. І все ж зрештою, після чотирьох років виживання, вирішила повернутися до Польщі. Повернувшись, влаштувалася на офіційну роботу, отримала водійські права й почала нове життя.

— Але потім знову поїхали до Німеччини?

— Так. Здавалося, життя нарешті увійшло в спокійне русло. У Польщі я мала роботу, хлопця, з яким жила. Але після нашого розриву все знову перевернулося. Розгублена, я повернулась до батьків. І тоді в моєму житті знову з’явилася подруга, й історія майже повторилася. Вона казала: «Їдь до мене! У мене у Дрездені все налагоджено, знайдемо тобі роботу». Спочатку я відмовилася. Проте, чим довше залишалася вдома, тим сильнішим було відчуття, що життя проходить повз. Подруга продовжувала вмовляти. А я ж уже знала німецьку мову, мала досвід. До того ж Дрезден знаходиться в кількох годинах від Зеленої Гури. Вірилося, що цього разу буде інакше. 

Завжди щось нагадувало: «Ти тут чужа»

— І як вас зустріла Німеччина цього разу?

— У 2008 році в Дрездені я вже не мала великих очікувань. Просто хотіла стати на ноги. Жила спочатку у подруги і її хлопця. Разом ми працювали у фірмі з логістики. Керівник — елегантний, вихований, завжди усміхнений. Проте з часом я стала помічати, що він дивно поводиться: постійно збуджений, спітнілий. Одного дня ми були в офісі, аж раптом грюкнули двері — у приміщення увірвалась кримінальна поліція із собаками. Виявилося, вона отримала інформацію, що наш шеф торгує наркотиками. Мене кілька разів викликали на допити для надання свідчень. Подруга втекла. У мене ж була причина залишитися — я мала отримати офіційний дозвіл на роботу у Німеччині, а для цього треба було відпрацювати рік в одній компанії. Мені бракувало ще трьох місяців. Тому я приходила до офісу і просто сиділа там сама. Зарплату, звичайно, не отримувала. 

А потім ще бюро праці припустилося помилки й не нарахувало мені допомогу з безробіття. Хаос повернувся у моє життя. 

— А було щось, що приносило радість, давало сили?  

— Саме тоді я познайомилася з дуже хорошим другом. Він — гей, у нього була невелика компанія близьких друзів, і це були неймовірно щирі люди. Саме вони стали для мене справжньою опорою, моєю «маленькою родиною» в чужій країні. 

До найрадісніших моментів я б віднесла знайомство у 2010 році зі своїм чоловіком. Він — німець. Ми разом працювали у великій міжнародній транспортній компанії. Я завжди жартую, що це було, як у трудовому таборі: не можна було сміятися, не дозволяли навіть зробити собі каву. Ми працювали по 12 годин, без перепочинку, під постійним контролем. Він на складі, а я — в офісі. Саме там зародилося наше почуття.

А потім настали події, які змінили моє життя. Я захворіла на професійне вигорання, а згодом несподівано завагітніла. Наш син народився здоровим, але лікарі припустилися помилок. І мені довелося перенести 11 операцій. Після чого я впала у глибоку депресію. 

Мене перевели до психосоматичної клініки для матерів з дітьми, де я провела три місяці. Там я вперше за багато років змогла виговоритися — розповісти про все, що так довго носила у собі. Про дискримінацію, мобінг, ксенофобію, страх і самотність. І тільки тоді почалося зцілення.

— Ви згадали про дискримінацію. Як саме і де вона проявлялася? 

— Дрезден — це східна Німеччина. І там зовсім не така атмосфера, ніж на заході країни. Набагато більше ксенофобії. Можна сказати, що саме східна частина є колискою націоналістичних рухів. Коли я приїхала туди у 2008 році, іноземців у місті було мало. Я почувалася білою вороною. Зовні, можливо, не було зрозуміло, що я полька, але мій акцент мене видавав. 

Найчастіше мене ображали, називаючи «росіянкою». Вони навіть не розрізняли, звідки я. Іноді, особливо коли бачили мої польські номери на машині, кричали: «Забирайся до себе додому!». Навіть на роботі хтось міг кинути жарт про «поляків, які крадуть машини», засміятися, коли я щось не так вимовляла. А коли всі ці нібито дрібні речі відбуваються з дня у день, то зрештою накопичуються і перетворюються на отруту. 

Окремою темою була моя зовнішність. Чимало місцевих жінок взагалі не приділяли уваги своєму вигляду, і будь-яка моя «доглянутість» викликала осуд. Якщо я фарбувала губи — могли сказати, що це «занадто». Якщо приходила на підборах — косо дивилися. Тож я перестала носити підбори. Це страшенно виснажувало. 

Постійно доводилося себе обмежувати — не сміятися голосно, не говорити польською по телефону. Я ніби весь час намагалася втиснути себе в одяг, який мені не підходив

І водночас — робила все, щоб інтегруватися. Я вже досконало володіла німецькою, слухала німецьку музику, читала їхні книжки, дивилася місцеві новини. Мені іноді навіть здавалося, що я вже наполовину німкеня. Але ні — завжди знаходилося щось, що нагадувало мені, що я чужа. Іноді думаю: за всі ті роки, які я там прожила, я мала б отримати компенсацію — бодай моральну. Бо те, що я пережила, — це був справжній іспит на витривалість.

Життя зціпивши зуби

— Складним моментом була також місцева бюрократія. У мене навіть була власна фірма — «Polak w Niemczech» («Поляк у Німеччині»), де я допомагала людям розбиратися з бюрократичними справами.

У Німеччині адміністративна система набагато складніша, ніж у Польщі. Суцільна паперова тяганина. У нас у Польщі принаймні існують терміни — наприклад, що установа має 14 днів на відповідь. У Німеччині такого немає. Ти подаєш заяву, наприклад, на Kindergeld (аналог польської допомоги на дитину), і чекаєш невідомо скільки. Ми, приміром, досі не отримали свої виплати після переїзду. 

— Чи були моменти, коли вам хотілося все залишити й повернутися?

— Дуже часто. Особливо у найважчі періоди, коли почувалася геть самотньою. Прокидаючись вранці, не мала сил навіть встати. Це було життя зціпивши зуби. Плач майже щодня, відчуття безсилля. Але щось мене постійно тримало.

— Що саме?

— Моя психологиня теж мене про це питала. І ми дійшли висновку, що це моя внутрішня сила. Я маю сильний характер, і це бажання не здаватися, пройти через усе, зрештою очиститися від проблем — оце мене тримало.

— Чого вам особисто бракувало найбільше під час життя у Німеччині?

— Батьків і друзів — того теплого кола, яке створює відчуття дому. До речі, страшенно не вистачало не тільки людей, а й польської їжі. Тож я влаштовувала собі «польські дні». Купувала пляшку вина, вмикала улюблену польську музику й могла всю ніч танцювати у квартирі. Це був мій спосіб не зійти з глузду від туги. 

Самотність — ось що з’їдало найбільше. Це, мабуть, найгірше відчуття в еміграції: ти наче живеш, але частина тебе все одно десь там, вдома

— Що ж тоді стало причиною повернення до Польщі?

— Ми не планували повернення, мій син навіть не знав польської мови. Але якось трапився неприємний випадок у дитячому садку: старша вихователька била дітей, зокрема мого сина, і через це я пішла сваритися. І мою дитину… вигнали з садочка! Це остаточно переконало мене, що досить. До того ж орендодавець заборонив нам тримати собаку. І це не було для мене дрібницею. Тоді мій чоловік почав шукати будинок — не у Німеччині, а в Зеленій Гурі. 

І от минуло вже два роки з моменту мого повернення, а я досі ніяк не відчую себе… частиною польського суспільства. Чимало речей для мене неприйнятні — ненависть до іноземців, застаріле мислення співвітчизників, ксенофобія. Це все бентежить і дратує. 

«Страх — найгірший ворог інтеграції»

— З вашого досвіду, хто зазвичай повертається з еміграції, а хто обирає залишитися — і чому?

— Часто за кордоном залишаються ті, хто живе там уже багато років і має дорослих дітей. У мене в Instagram є чимало польок, які пишуть, що не збираються повертатися з Німеччини до Польщі, бо там виросли їхні діти, і вже важко виривати їх із середовища, в якому вони народилися — від друзів, школи, звичного способу життя. Є й інша група — люди, які цінують у Німеччині спокій і стабільність. Там життя дійсно більш передбачуване, можна планувати витрати, відчувати певну впевненість у завтрашньому дні. А коли такі люди приїжджають до Польщі, то часто швидко починають відчувати стрес: через різницю в менталітеті, негативні настрої, ту ж ксенофобію. 

Мені ж у цьому сенсі пощастило. Мій чоловік завжди любив Польщу, йому тут комфортно. Завдяки цьому нам легше адаптуватися — ми робимо це разом. Він уже навіть говорить польською, хоч і не досконало. Наш син спілкується польською вже майже ідеально. Я цим дуже пишаюся. 

Щодо українок, то у них гірша ситуація, бо для більшості еміграція пов’язана з війною, тобто вони виїхали не з власної волі. Прагнути повернутися в такій ситуації — природно.

— Які виклики й можливості можуть чекати українців після повернення додому?

— Мені важко уявити себе на місці українок, бо війна руйнує не лише міста, а й людські долі, стосунки, спогади. 

Після такого потрібно буде відбудовувати не тільки дім, а й себе

Але впевнена — повернення додому принесе велику радість. Це, мабуть, найглибше відчуття, яке може пережити людина: повернутися туди, де все починалося. 

Однак, якщо комфортніше там, де ви зараз, — теж добре. Ми всі живемо у своїх маленьких «бульбашках». Я ось у Польщі: мене часом дратують люди, менталітет, але поруч мій чоловік, дитина, батьки — це і є моє життя. 

Не обов’язково бути прив’язаним до країни. Важливіше знайти місце, де тобі спокійно, де ти почуваєшся вдома

— Чи бачите ви відмінності між тим, як ставилися до польських мігрантів у Німеччині під час вашої еміграції, і тим, як нині приймають українців. Наприклад, у Польщі?

— Так, я бачу різницю і, на жаль, не на користь Польщі. Так, у Німеччині я теж стикалася з расизмом і дискримінацією, але це не було явищем, і це з часом зникло. Німці загалом більш толерантні, спокійніше ставляться до різних національностей. А от у Польщі я бачу страшну ненависть до інших. Мені навіть соромно.

У Німеччині люди здебільшого більш дистанційовані від політики. Чимало інтелігентних сімей не мають телевізорів, дітей виховують без нього. А в Польщі — навпаки: телевізор і політика всюди — вдома, в церкві, на роботі, на вулиці. Від цього буквально нудить. Політики говорять, що українці забирають у поляків місця в лікарнях, отримують допомогу, мають переваги. І саме ці слова сіють ненависть і страх серед людей. Страшно бачити, як пропаганда позбавляє людяності.

— Чи доводилося вам пояснювати або переконувати своїх друзів у протилежному?

— Завжди намагаюся втрутитися у такі розмови. 

Наприклад, кажу: «Знаєш, хто мене у Німеччині на початку обікрав, побив, зґвалтував?». І коли я додаю: «Поляки!», — люди зазвичай ніяковіють

І тоді я пояснюю: справа не в національності. Якщо мене обікрав поляк, то що — всі поляки такі? Звісно, ні. Запитую: «Що поганого зробив особисто тобі бодай якийсь українець?». І у відповідь чую: «Нічого, але мене дратує те чи інше». Переважно те, про що чули по телевізору. 

— Як реагувати на хейт, переслідування, булінг?

— Найголовніше — реагувати. Якщо ваша дитина почула навіть дрібну образу, наприклад, у школі хтось каже: «Дурні українці», — не можна це ігнорувати. Дитина має знати, що може звернутися до батьків, які будуть діяти. Мовчання тільки посилить проблему. 

Після пережитого я можу сказати, що почуття власної гідності — це те, що мене врятувало

Якби не вірила в себе, не витримала б принижень. Я завжди повторювала собі: «Я знаю, хто я. Я не дозволю принижувати себе». Якби можна було навчити цьому інших — не боятися, говорити, стояти за себе. 

— Ви підтримуєте українців у своєму Instagram. Про що вони вам пишуть?

— Українки часто пишуть. Кажуть, що не хочуть бути за кордоном, хотіли б жити у себе в країні, але, на жаль, не можуть. Діляться своїми переживаннями, власними історіями. Як виїжджали, як їхні рідні не можуть тут себе знайти, як їхніх дітей цькують за українську. 

Найбільше моїх підписників вражає те, що я їх підтримую. Дуже часто пишуть, що їм це дає надію, що не всі люди погані. Українці щирі, вдячні, але деякі з нас, на жаль, просто цього не помічають.

— Яку пораду ви б дали тим, хто лише починає життя в еміграції?

— Вивчити мову країни, в якій живеш. Мова — це ключ до всього: до роботи, розуміння людей, почуття безпеки. Друге — важливо не закриватися у своєму середовищі. Я знаю, що легше триматися тільки серед своїх, але варто шукати також контактів з місцевими: записатися на спорт, курси, гуртки, спільні заходи. Третє — уникати політичних тем. Говорити про життя, сім’ю, побутові речі. Саме це допомагає знайти спільну мову. І головне — не боятися нового життя. Так, це нелегко, але страх — найгірший ворог інтеграції.

— Ви колись шкодували про те, що виїхали до Німеччини?

— Часом думаю, що, можливо, і не варто було цього робити. Моє життя було б простішим. А потім я зупиняюсь і розумію: так мало статися. Без того, через що я пройшла, я навряд чи стала б тією, ким є. Зараз ми з рідними людьми разом і щасливі, не живемо у постійному стресі. І для мене це найвища форма спокою й вдячності.

‍Фотографії з приватного архіву героїні

На фронті український поет, письменник, музикант і екоактивіст Павло Вишебаба від початку повномасштабної, і зараз він — мінометник батареї «Мінотавр» 68 єгерської бригади. Збірка поезій Павла «Тільки не пиши мені про війну» стала в Україні абсолютним бестселером, а вірш «Доньці» було перекладено вісімнадцятьма мовами. 

«Довго шукав свою частоту»

— Мої роздуми — приєднуватися до війська чи ні, не маючи жодного ані армійського, ані бойового досвіду, тривали десь пів години, — згадує події 24 лютого 2022 Павло Вишебаба. — Я уявлення не мав, що таке військо, до того ж ще з часів Майдану після подій на Грушевського не бачу на одне око. Пам'ятаю, стояв на балконі, спостерігав, як сусіди поспіхом кидають у машину речі, їдуть — і розумів, що не можу зробити те саме. Нікого не засуджую, але я не зміг. Тож вивіз з Києва п'ятирічну доньку й дружину з батьками, а сам пішов до розподільчого центру.

У нас заздалегідь були зібрані тривожні валізи, був повний бак бензину. І хоча я не знаходив логічних аргументів, навіщо Путіну починати повномасштабне вторгнення (мені здавалося, що в той час, на тлі поступово зростаючої популярності проросійських сил в Україні, Росія могла б зробити ставку на захоплення нашої країни політичним шляхом), виключати такий сценарій не можна було. Я розумів, з ким ми маємо справу.

‍— У 2014 ваше рідне місто Краматорськ три місяці було під окупацією…

— Так, в окупації опинилися мої мама, сестра й дідусь. Я тоді відразу перейшов на українську. До цього розмовляв російською, і навіть захищав своє переконання, що патріот України може бути російськомовним. Але коли у прямому ефірі побачив, як озброєні росіяни захоплюють міськраду Краматорська з гаслами «Мы с вами на одном языке говорим», вирішив, що не хочу дарувати їм цей аргумент. У творчості це виявилося складніше, ніж у побуті. 

‍Це як коли твій програвач налаштований на одну частоту, а ти раптово переходиш на іншу — і чуєш тільки шипіння

Я довго шукав свою частоту, щоб чути музику української мови та відтворювати її. І лише у 2017 написав вірш «Картини» — це була перша робота українською, яку мені не захотілося викинути в смітник. Зараз відчуваю, що повністю знайшов себе в українській мові.

‍— Вас відразу взяли до війська?

— Ні. У Києві, дізнавшись про мою сліпоту на одне око й відсутність армійської служби, відмовили. Тоді за порадою знайомих я поїхав до Тернополя, де тоді брали всіх — і так опинився у складі 68-ої окремої єгерської бригади. Вже 21 березня ми були на Донеччині. І тоді я зрозумів, що навчитися воювати можна лише на війні. Підготовка на полігоні, якою б гарною вона не була, не дасть головного — стресостійкості. Якісь навички можна довести до автоматизму, але вони навряд чи допоможуть, якщо не можеш зберігати холодний розум в екстремальній ситуації. Я все життя вчився роботі з емоціями через медитації й інші практики — і мені це зрештою сильно допомогло на війні.

‍— Те, що побачили на фронті, шокувало? 

— Те, що я там побачив, справді сильно відрізнялося від мого уявлення про війну, що сформувалось на основі літератури про Першу і Другу світові війни та кінематографа. 

‍Найбільшим відкриттям було те, що військо — це така держава в державі

Це структура, в якій задіяні люди майже всіх можливих професій — тут і медики, і бухгалтери, і кадровики, і люди на складах, і клінери. Напевно, лише відсотків десять військових вступають у безпосередній контакт з ворогом. 

Наприклад, зараз я — мінометник, і моє завдання — не допустити контакту нашої піхоти з росіянами. Мінометка має моментально реагувати на штурмові дії ворога, щоб придавити росіян до землі, дозволити нашим дронам долетіти й іншим підрозділам підготуватись до бою. Тому більшість військових якраз не в окопах, але їхня робота направлена на те, щоб уберегти побратимів на нулі.

Спочатку, всупереч моїм побажанням, мене записали в діловоди. Я пробув на цій посаді два тижні й виявився максимально неефективним — встиг навіть демотивувати побратимів, сказавши їм, щоб не чекали зарплат, бо в країні війна (я справді так думав, тому новина про те, що нам платитимуть, та ще й непогані гроші, стала приємною несподіванкою). Зрештою я все ж втік і став помічником кулеметника. І не пошкодував, адже став брати безпосередню участь у бойових діях.

«Будь-яка стресостійкість має межі»

‍— Не страшно?

— Страх є завжди. Якщо його немає, це вважається відхиленням. Страх — це адреналін і дофамін, які допомагають виживати, покращують когнітивні функції, завдяки чому тіло й мозок працюють на максимумі. У мене в такі моменти навіть зір покращується. Але питання в тому, як цим страхом керувати. Один з наших командирів якось сказав: «Дивись у темряву не як жертва, а як хижак. Тобі страшно, але й ворогові теж страшно. Ворог небезпечний, але й ти теж. Будь у ролі не того, хто боїться, а того, кого треба боятися». Я це називаю настроєм воїна — і це працює. Завжди раджу цей підхід побратимам, які не знають, як справлятися з емоціями.

‍— А як впоратися з емоціями, коли переживаєш втрату? 

— Є момент, який досі спливає у пам'яті щоразу, коли чую слово «війна» чи «втрати». У моїй новій збірці цьому буде присвячено три вірші. 5 вересня 2022 року загинули тринадцять моїх побратимів. Це був ракетний удар по нашому командному пункту зв'язку під Вугледаром, і навів його американець, який приїхав до села Богоявленка за місяць до повномасштабної війни під виглядом волонтера. Пізніше, коли село захопили росіяни, він дав пресконференцію у Москві, розповівши, що наводив ракети на наші позиції. Я був за триста метрів від місця удару, і ми потім усіх відкопували… У той момент я зрозумів, що будь-яка стресостійкість має межі. Неможливо бути готовим до того, що доведеться відкопувати тіла людей, з якими напередодні щиро говорив і які були для тебе навіть ближчими, ніж друзі.

Цей приліт трапився в ніч, коли наша бригада переходила на інше шифрування, і необхідність завершити процес трохи відволікав мене від першого шоку. А потім допомагала творчість. Це мій спосіб впоратися з травмою. 

‍Я примиряюсь із цим світом і безладом, який в ньому коїться, за письмовим столом. Якщо не примирився, значить недостатньо попрацював

Багато хто кричить про свій біль через творчість, а я радше намагаюся зрозуміти, як цей біль подолати — і хочу розповісти про це читачеві. Пишу, коли мені самому потрібно знайти вихід. Як каже Любко Дереш, видобуваю з темряви світло.

‍— На жаль, вже є цілий список убитих росіянами українських письменників. Ви були знайомі з кимось із них особисто?

—Так, я знав поета й письменника Богдана Слющинського, який загинув у Маріуполі під час обстрілу. Він був деканом мого факультету у Маріупольському державному університеті. З Максимом Кривцовим ми познайомилися вже під час війни на Книжковому Арсеналі. Він був винятковою особистістю і справді видатним поетом. Те, що він не отримав достатньо визнання за життя, я називаю сліпотою нашого суспільства. Дізнавшись, що Максим загинув, я почав метушитися, шукати телефон його бригади — прагнув почути, що це якась помилка. Потім зупинив себе: що я роблю? Навіщо намагаюся заперечити реальність?

‍— Чи працюєте із психотерапевтом? Чимало військовослужбовців не хочуть звертатися за допомогою, бо вважають, що лікар, який не був на війні, їх не зрозуміє.

— Насправді не потрібно, щоби лікар розумів. Завдання психотерапевта — не зрозуміти, що ти відчуваєш, а навчити технікам, які допоможуть тобі жити з твоєю травмою. Був період, коли саме слово «загиблий» миттю повертало мене в минуле, де я викопую загиблого друга. Зараз, завдяки зокрема й роботі з психологом, я навчився з цим справлятися. 

Значна частина людей, яких я зустрічаю у війську, недостатньо знає про те, як працювати зі своїми емоціями — і їм дуже складно. І невідомо, хто з них якої допомоги потребує — чи то психолога, чи психотерапевта, чи психіатра. Чи людина здатна подолати негативні наслідки самостійно, не нашкодивши собі. Звідси зриви, психічні розлади, навіть самогубства. Про останні не заведено говорити, але вони на фронті є. Суїциди є у кожній бригаді. І найбільше їх було у 2022 році.

Влітку 2022 в одній з бригад застрелився командир роти. Напередодні загинули кілька його хлопців. В цьому не було його провини, але у своїй передсмертній записці він написав: «Вибачте мене за те, що не вберіг життя». Молодий командир, якого всі поважали. 

Насправді більшість командирів — це вчорашні цивільні, які максимум закінчили військову кафедру при виші. І тут на них покладають відповідальність за життя людей — сміливих, чудових хлопців, які, на жаль, гинуть. Як із цим жити? Або нещодавно мої побратими Володя й Павло пішли на позиції, і в ногу Павла потрапив ворожий FPV дрон. Володя надав йому першу допомогу, але евакуація була неможлива, і вони то перебігали під деревами, то пересувалися будівельною машиною, намагаючись не потрапити в поле зору ворожого нічного дрону. В якийсь момент Володя просто поклав Павла в посадку — той уже був білий, втратив багато крові. На щастя, обидва хлопці вижили. Володя потім розповідав, що просто став на коліна і молився, щоб Павло вижив. «Якби він не вижив, я не знаю, що б я із собою зробив, — сказав він. — Я б собі цього не пробачив».

Психологічна підтримка потрібна всім — і тим, хто зараз воює, і тим, хто йде з війська. Плюс для всіх, хто списується з армії, має бути обов'язкова психіатрична діагностика — і електронна база, де було б зафіксовано, хто чого потребує: хто має наслідки тривалого стресу, хто ПТСР, хто психічний розлад. Щоб допомога була своєчасною. Поки ж у нас ніхто нікого не перевіряє — людина просто зняла каску і пішла у цивільне життя. І невідомо, хто з цих людей може бути небезпечним — як для оточуючих, так і для себе.

‍Війна впливає на всіх. У мене через тривалий стрес почалися когнітивні проблеми: погіршується пам'ять, іноді я не можу згадати елементарних слів

Як письменник завжди працював зі словниками, але якщо раніше це було для того, щоб збагатити свою мову, то зараз — щоби згадати слово, яке забув. Залишається сподіватися, що після війни когнітивні функції відновляться.

‍— Якось ви сказали, що ваш обрій планування — до двох тижнів. Кажуть, неможливість планувати — це ще один вірний шлях до психічного розладу.

— У моїй новій збірці є вірш: «Зникли сповіщення та анонс на тиждень, на рік, загалом на майбутнє …» 

Особисто я ще з 2022 року налаштований на довгу війну. Коли багатьом людям було комфортніше вірити казкам про «два-три тижні», я сказав, що, на мою думку, це років на сім — і нарвався на купу хейту. Моя думка не змінилася — війна буде продовжуватись і поширюватись на інші країни. І за таких умов єдине, що я можу планувати — це як збільшити ефективність мого підрозділу, як протистояти ворожим FPV. Зараз проходжу навчання на наземних роботизованих комплексах. Якщо ця війна на десятиліття, нам потрібно вчитися в ній жити. Вчити школярів збирати дрони й керувати ними, залучати у військо більше людей — зокрема й жінок, які могли б бути ефективними. Можливо, навіть більше їм платити — аби тільки приходили. Я вже мовчу про тактичну медицину, знання якої мають бути у кожної людини за замовчуванням. Ось таке планування зараз мені зрозуміле.

А щодо іншого, тут мій єдиний план — творити, не ставити життя на паузу. Писати — це мій спосіб підтримувати свою менталку. Якщо не пишу, здається, я не адаптуюсь до життя в цьому світі. Це, до речі, головна метафора моєї нової збірки під назвою «Маргіналії» — тобто нотатки на полях. Здається, ми зараз ніби знаходимось на узбіччі цивілізації, на узбіччі нормальної життя. 

‍Наше завдання вижити — як у найтемніші часи людства

У новій збірці на кожну тему я написав три вірша, з трьох точок зору: як мінометники знаходять точку за допомогою трьох координат (x,y,h), так і автор знаходить себе в цьому просторі — і вчиться у ньому жити.

Фотографії з приватного архіву

Надія Сироватко, мати трьох дітей, педагог, стала санітарним інструктором 21 окремої механізованої бригади і вже пів року перебуває в зоні бойових дій. Її чоловік Володимир Сироватко, ветеран АТО й повномасштабної війни, у цей час вдома — виховує трьох їхніх синів. Шість років тому про них писали статті й знімали сюжети українські медіа, адже тоді подружжя усиновило відразу трьох хлопців. До того ж рішення про усиновлення було ухвалене, коли чоловік Надії ще був у зоні бойових дій.

Минули роки — і зараз на лінії фронту вже сама Надя. І вона розповідає Sestry свою історію.

«Якщо збережеш йому життя, ми усиновимо дитину»

— Щонайменше раз на тиждень ми з дітьми зідзвонюємося по відеозв'язку. Це непорушне правило існує ще з часів, коли на війні був наш тато, — розповідає Надія. — Сини вже звикли, що один з батьків на фронті. Хоча коли чоловік повернувся після Іловайська у 2015, я взяла з нього обіцянку, що на війну він більше не піде. Власне, рішення про усиновлення ми ухвалили на тлі цих подій. Якось вночі мені зателефонував побратим Володимира й повідомив, що чоловіка дивом відкопали після обстрілу «градами». У своїй молитві тоді я присяглась: «Боже, якщо збережеш йому життя, ми усиновимо дитину». Як виявилося, Володимир теж про це думав. Після загибелі молодих побратимів він сказав: «Вони навіть не встигли народити дітей, нікого після себе не залишили. Я хотів би, щоб у нас були діти». І ми подумали: навіщо витрачати стільки часу, сил і нервів на безуспішні спроби завагітніти, коли є діти, які потребують любові? 

‍— Ви якось сказали, що свою дитину впізнаєш відразу…

— Так. Коли після року очікування ми з чоловіком приїхали на Одещину, нам дали дві товсті папки з фотографіями дітей. Чоловік гортав одну, я — другу. Побачила одного хлопчика — і серце тьохнуло. «Який гарний», — подумала я. У цей момент чоловік показує мені іншого хлопчика зі своєї папки, який сподобався йому. І з'ясовується, що ці хлопці — рідні брати, і ще є їхній третій брат. Артемчику тоді було п'ять, Максимку — чотири, Миколці — лише 2,8. Ми просто відчули, що це наші діти. Це неможливо пояснити — ти просто знаєш і все.

‍— Як це — раптово стати мамою трьох?

— Найскладніше було навіть не з дітьми, а із соціумом, якому ми змушені були протистояти. За демонстративною толерантністю і «Ой, які ви молодці!» часто криються осуд і мільйон непроханих порад. Тому що для соціуму — і навіть для твоїх рідних — це некомфортні діти, які не відповідають їхнім очікуванням. Це не янголята з інстаграма, а хлопці, які вчилися не жити, а виживати. 

Один з наших синів бив інших дітей і при цьому називав їх друзями, тому що його самого раніше били й казали: «Я з тобою дружу». І він вирішив, що друг — це той, хто б'є. Вони не почувалися братами, тому що поняття братерство, близькість були відсутні в їхньому житті. «Спілкуйся з тим, хто допоможе тобі вижити», «підкоряйся сильним», «знищуй того, хто складає тобі конкуренцію» — такими були їхні «базові налаштування». І один Бог знає, скільки часу та зусиль пішло на те, щоб це змінити. Ці діти жили у страшному світі, який для них створили дорослі. А потім ці ж дорослі — тільки вже інші — захотіли, щоб діти були ніжними та чемними бусинками. Через завищені очікування до дітей я майже перестала спілкуватися навіть зі своїми батьками, яким теж хотілося більш «комфортних» онуків.

Хлопці грали в не за роками дитячі ігри, в які не награлися до цього, опановували на перший погляд елементарні речі. Поступово спогади про минуле стерлися (пам'ять у цьому сенсі цікава штука), і на їхнє місце прийшли нові — зокрема такі, яких у реальності не було. Наприклад, діти почали питати, чи годувала я їх грудьми, коли народила. Хоча ми ніколи не приховували правду. Але те, що було «до» нас, забулося. 

«Мені стало подобатися за кордоном. І це злякало»

‍— Коли почалася повномасштабна війна, ви вивезли дітей до Великої Британії?

— Ми виїхали після російської атаки на Вінницький будинок офіцерів, який знаходиться поруч з нашим будинком (цей ракетний удар 14.07.2022 забрав життя 27 людей, понад 200 отримали поранення. — Авт.). Чоловік пішов на війну першого ж дня. «Ти ж розумієш, що я повинен йти?» — запитав він. І мені не було, що заперечити. Він був у різних гарячих точках. А ми залишалися вдома. Я займалася дітьми й працювала у приватній школі, звідки мене, до речі, хотіли звільнити за «надмірний патріотизм». Якось я попросила старшокласників гідно поводитися, коли лунав гімн України, й нагадала їм, що в країні з 2014 року йде війна, і їхнім батькам це не сподобалося. Мене попросили «не лякати дітей словом “війна”». Після 24 лютого звільняти мене чомусь передумали.

14 липня 2022 року мої діти бачили в небі ті дві ракети, що за кілька секунд влучили в будинок офіцерів. Після цього у молодшого сина почалися панічні атаки, під час яких він не міг дихати. І ми вирішили, що дітей треба вивозити. Тоді ще сім'я одного з побратимів чоловіка опинилась в окупації… і росіяни їх розстріляли. Чоловік боявся за нашу безпеку.

До Великобританії ми, як і більшість українців, приїхали за програмою Homes for Ukraine — допомогла англіканська церква поряд на південному сході Англії. Вже за два місяці після приїзду знайшла роботу у школі: англійці були трохи шоковані активністю українських школярів і вирішили найняти українського асистента. Ми прожили в Англії рівно рік.

‍— А чому вирішили повернутись?

— Тому що зрозуміла, що мені починає там подобатись. Що якщо ми залишимося далі, я можу вже не захотіти повертатися. Це була перша в моєму житті поїздка за кордон, і для мене стало відкриттям те, як багато я, виявляється, можу. Можу вільно говорити англійською, працювати в новій країні, з нуля облаштувати життя — своє та трьох дітей. Іноді валюся з ніг від втоми, але можу. Нам сподобалась англійська школа — там зовсім інші підходи, немає стигматизації дітей. Коли я сказала, що хлопці усиновлені, з ними почали працювати психологи, логопеди. Нове життя почало затягувати. І це змусило замислитися: в чому ж тоді сенс? 

‍Ми всім розповідаємо, як сильно любимо Україну, але живемо чомусь у Британії. Я вчу дітей, що в сім'ї всі повинні триматися разом і одне одного захищати, але тата ми віддали на війну, а самі кудись поїхали

Рішення повертати дітей стало непростим. Але мені здається, правильним. Тоді ж я ухвалила ще одне рішення. Коли ми з дітьми їхали додому з Великої Британії, чоловік, який саме повертався з фронту, поділився, що хотів би звернутися до психолога — але тільки до того, хто сам пройшов війну, адже інший його не зрозуміє. В цю мить я усвідомила, що щоб його зрозуміти, мені необхідно піти на фронт. 

«На війні гинуть, коли перестають боятися»

‍— Як це сприйняв чоловік?

— Спочатку це були цілком передбачувані заперечення. Але коли він зрозумів, що мене не переконати, ми домовилися встановити конкретний термін мого перебування на війні — рік. А далі подивимося. Діти теж не хотіли мене відпускати і, щиро кажучи, мене приємно здивувала їхня реакція. Я надто довго була для них і татом, і мамою — недостатньо м'якою, недостатньо жорсткою, вічно заклопотаною. І мені вже почало здаватися, що ми з хлопцями втрачаємо зв'язок. Але виявилось, що ні. 

‍Діти запитали, чи не через них я йду на фронт. Я відповіла, що йду туди, бо ще є москалі, які на нас напали. «І ти їх знищуватимеш?» — уточнили діти. «Ні, — кажу. — Я допомагатиму нашим військовим жити»

‍— Ви вирішили йти в медики, не маючи ні медичної освіти, ні досвіду…

— Я мати трьох дітей, тож якийсь досвід у мене все ж був (сміється). Але медичної освіти справді не було, тож чоловік казав: «Єдине, про що тебе прошу — не йди в медики. Ти ж гадки не маєш, що там робити». Я й сама так думала, тому спочатку йшлося про те, що я займатимуся загиблими – це вивозити тіла з поля бою, евакуювати в морги. Тобто працювати не з живими, щоб їм не нашкодити. 

Але все склалося інакше. У вінницькій ТРО мене спочатку забракували в принципі: сказали, що у мене неідеальний зір, та й взагалі я жінка. Після цього я пішла скаржитися на них у військкомат. І там познайомилася з рекрутеркою, яка взяла мене до 21 окремої механізованої бригади. Їм потрібен був санітар евакуаційного відділення. Тому з притаманним медикам чорним гумором мене стали переконувати, що «це також збирати руки і ноги, але тільки у живих». 

Я пройшла навчання й зрозуміла, що можу це робити. Насправді це значно більше, ніж просто руки та ноги. Але виявилося, що я можу спокійно різати, зашивати. Засовуючи руку до рани потерпілого (всередині рани, до речі, дуже тепло), я не втрачаю свідомості. 

‍Коли вперше привезли військового з несумісними з життям пораненнями, і він помер у мене на очах, мене вразило усвідомлення того, що ось він лежить, мертвий, а для своїх близьких, які десь там на нього чекають, він ще живий… 

На еваку мені тоді дали пораду, яка збіглася з порадою мого чоловіка: не запам'ятовувати облич. Тоді ти просто виконуєш свою роботу — і що б не трапилося, ти можеш виконувати її далі. І ось я пакую відірвані кінцівки, за нігтями й іншими ознаками знаходжу їхніх власників, але на обличчя поранених намагаюсь не дивитись. Іноді за деякий час зустрічаю цих людей — і вони мене пам'ятають, а я їх — ні. Разом з тим це те, що допомагає мені триматися.

‍— Буває страшно?

— Страх — як навичка, яка може врятувати життя. Як каже мій чоловік, на війні гинуть, коли перестають боятися. Опинившись у зоні бойових дій, я гадки не мала, як звучать КАБи, міномети. Сказала хлопцям, що реагуватиму так, як реагують вони. Мовляв, ви сидите — я теж сиджу, ви падаєте на землю і повзете — так робитиму і я. І ось пам'ятаю, в один з перших своїх днів чую свист і за ним — вибух. Хлопці сидять і спокійно снідають. Потім — ще один вибух. Я обережно питаю, чи бігти в укриття. А хлопці такі: «Так сніданок охолоне!». Кажуть, якщо втретє вдарить, то тоді вже сховаємось. Спочатку це шокує. Але насправді ті два прильоти були через будинок від нас. А на війні це вважається досить далеко — між вами й місцем удару ще ж бо ціле подвір'я!

Ми намагаємось бути обережними. Але все контролювати ти не можеш, тому присутня також певна доза фаталізму: прилетить так прилетить. Якось у нашу машину влетів ворожий дрон. Пам'ятаю, йшов дощ, небо здавалося чистим (від ворожої авіації), ми з побратимом розмовляли про яблуні. І раптом машину підкинуло й розгорнуло. Виявилося, безпілотник раптово підлетів збоку, потрапив прямо під наше авто, і частина машини й два її колеса відлетіли. А наша кабіна вціліла. Це диво, що в машині не було ні поранених, ні, наприклад, газових балонів. Спочатку мені здавалося, що я відбулася переляком, але потім почалися головні болі, нудота. Контузія. Мені пропонували поїхати полікуватись, але куди поїдеш, якщо немає людей на заміну?

Тепер я зрозуміла, що мав на увазі чоловік, коли казав, що не може звідси поїхати. Зрозуміла і його фразу про те, що на війні емоційно спокійніше. Тому що тут, попри небезпеку, відчуваєш неймовірну спорідненість, єдність — з тими, хто разом з тобою робить одну справу. Ніколи б не подумала, що ночуватиму в будинку з якимись чотирма дядьками — і при цьому почуватимуся максимально безпечно. 

У цьому будиночку може не бути води чи електрики. Але до цього пристосовуєшся. Воду є де взяти — і ми з хлопцями домовилися, що щоб не відбувалося, кожен з нас бодай раз на день має помитися. Побратими спочатку сміялися, коли я почала все дезінфікувати, купила аромасвічки й навіть зробила нам маленьку кавозону. А згодом все це оцінили — адже навіть на війні можна створити елементарний затишок і комфорт. Так само з пораненими. Ми створили запас випраних штанів, трусів і шкарпеток і перед відправкою до госпіталю одягаємо на пораненого свіжий одяг замість того, в якому він був в окопі. 

‍Поранений і сам хоче одягнути ці шкарпетки з котиками замість одягу, що пропахнув кров’ю, сечею та землею. Начебто дрібниця, а важлива

Мені здається, з таких дрібниць і складається наше життя. Ось моя кружка — комусь, напевно, може здатися дрібницею. А для мене вона особлива, бо мені її надіслали діти — сини й чоловік залишили на ній свої підписи. І я бережу її як зіницю ока.

‍— А як дає собі раду ваш чоловік — один з трьома дітьми?

— Мені здається, вони там відриваються по повній (сміється). Я завжди намагалася все контролювати: харчування, одяг, гуртки, домашнє завдання. З батьком все трохи простіше. 

‍Запитую, що робили, а діти кажуть: «У ліс з татом ходили». «А що їли?». «Тато сказав, що справжні мисливці їдять те, що вполюють. Але ми нічого не вполювали, тому нічого і не їли». «Та вони й не просили їсти», — додає чоловік

Володимир давно хотів піти у Пласт — і зараз зробив це разом із синами. Їм це подобається. Вони стріляють з лука, вивчають такмед. Весь час разом з татом — а для хлопчиків, особливо у підлітковому віці (Артему вже чотирнадцять), це важливо.

‍— Ви на фронті пів року. Вже знаєте, що буде ще за пів року — коли прийде обумовлений з чоловіком термін повертатися?

— Спрогнозувати складно, але, напевно, повернуся додому. На якийсь час. Адже чоловік демобілізувався, але не факт, що назавжди. Після двох з половиною років на фронті він сам відчув, що треба взяти паузу. Але війна не закінчиться завтра, це гра в довгу. Нам потрібно бути готовими боронити свою країну. І я рада, що не тільки Володимир, а і я тепер до цього причетна.

‍

‍Фотографії з архіву героїні

Долучитися до збору на ремонт евакуаційних автівок для медичної роти Надії Сироватко можна за посиланням

Із Сергієм і Русланом ми зустрічаємось у Львові у новому реабілітаційному центрі для колишніх військовополонених і цивільних — єдиному в Україні, нещодавно відкритому при центрі Unbroken. Центр надаватиме комплексну допомогу: стаціонарне й амбулаторне лікування, психологічну підтримку, арттерапію.

Перші відвідувачі центру — військові, які повернулися з полону. Після допомоги фахівців офіцери нарешті почали спати, полон сниться дедалі рідше, зникли панічні атаки від різких звуків, зрештою з'явилися сили відверто розповісти про полон те, про що ще нещодавно боялися навіть згадувати.

«Ми знали цих російських військових у Криму, навіть носили їм їжу»

Сергій Таранюк пішов у морську піхоту в 16 років. Застав окупацію Криму в 2014 році у військовій частині Феодосії. Це та легендарна остання бригада, яка не зрадила присязі Україні, за що була обстріляна й захоплена в полон російськими ВМС. Сергій був свідком, як деякі його товариші перейшли служити на бік Росії.

— Це була зима. Ми просто прокинулися вранці в своїй частині і побачили, що на наше КПП приїхали російські бетеери, — розповідає Сергій Таранюк. — Ми ще не розуміли, що відбувається, а вони дедалі більше нарощували військову міць. Додому ми вже не могли ходити, весь час були в частині на бойовому чергуванні.

Росіяни нічого не говорили. Ми знали тих військових, бо ми багато років були з ними на спільних навчаннях у Севастополі. Разом висаджувалися з десантного корабля, навчалися, ділилися досвідом. Тому ми їх знали особисто, але не знали, для чого вони приїхали. Росіяни теж спочатку не знали. В них був наказ стояти. 

‍І вони стояли — за парканом частини, і ми навіть носили їм гарячу їжу, бо в них були лише сухпайки. Спілкувалися з ними, як з друзями. Коли їхнє командування про це дізналось, — замінило іншими хлопцями

Коли всі українські військові частини в Криму вже були захоплені російськими військовими (так званими «зеленими чоловічками»), командування Сергія прийняло рішення стояти до останнього й не зрадити Україні. Після псевдореферендуму, коли Крим оголосили частиною Росії, російські військові наказали морським піхотинцям скласти зброю. 

— Ми стояли до кінця, нашу частину в Феодосії захопили останньою. Прилітав командуючий ВМС Росії. Але наш командир відмовився переходити на їхній бік. 

Ми залишилися ночувати в частині, щоб вороги не зняли наш прапор морської піхоти. О п'ятій ранку почався штурм. Прилетіли гелікоптери. Ми ж були без зброї. Нас завантажили в камази і вивезли в порт Феодосії. Там стали переконувати: «Залишайтеся в Росії, так буде краще». Мовляв, Україні ви не потрібні. У когось сім'ї були в Криму, тож більше половини частини залишилось. І тільки 140 з 350 людей виїхали. Всі українські батальйони, які вийшли з Криму, зібрали в Миколаєві в 36 бригаду. Далі почалася АТО, я вступив до військової академії, а далі нашу бригаду морської піхоти перекинули під Маріуполь.  

Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча

Там, під Маріуполем, Сергія і Руслана заскочило повномасштабне вторгнення. Під Маріуполь стягнули найкращі бойові підрозділи України. Обидва товариші потрапили до російського полону при спробі прорватися на підконтрольну Україні територію, коли росіяни взяли Маріуполь у кільце.

— Росіяни заходили в Маріуполь з Донецька. Вже 18 лютого почалися інтенсивні обстріли. Ми їздили на злагодження, щоб команди розуміли, що робити у випадку війни, — продовжує Сергій.  

— 24 лютого в 3:30 у мене камера стояла на опорному пункті. Була гроза, град, зникло світло. Дощ лив два дні. У таких умовах почався російський наступ: летіли снаряди, їхали танки, всюди багнюка. Ми стали повільно відступати. У мене як командира була рота 60 чоловік, ми трималися, поки росіяни не прорвали фланг. 28 лютого ми зайшли на завод Ілліча. 

Було дві локації: Азовсталь і завод Ілліча. На заводі Ілліча зібралися прикордонники, національна гвардія, вся морська піхота і дуже багато військових сил. Ми зібралися і зайняли кругову оборону Маріуполя. Тримали оборону й чекали на підсилення. Але ми вже знали, що з Чонгару росіяни оборону прорвали і йдуть до нас. 

Росіяни пішли двома фалангами: в напрямку Миколаєва — Херсона, та на Мелітополь — Бердянськ і до нас. Ніхто ще не розумів, що відбувається, ми не думали, що буде настільки важко. Коли нам перерізали підвіз зброї та забезпечення з Україною, взявши в кільце, шанси на оборону різко впали. 

До нас підлітали гелікоптери з України, щоб забрати поранених і доставити ліки й харчі. Багато пілотів цих гелікоптерів загинуло, їх збивали росіяни. То були, по суті, рейси смерті. А у нас — велика кількість важкопоранених від артилерійських обстрілів, тож ми розгорнули шпиталь. Росіяни не могли взяти Азовсталь і завод Ілліча: ми трималися там аж до 12 квітня.

Планували прорив до наших на територію України. Розуміли, що бригада вийде зі втратами, але думали — проб’ємося. Проте почався хаос, командири взводів стали брати своїх людей і прориватися самотужки. Про те, що деякі люди таки вийшли до своїх, а деякі загинули на прориві, я дізнався вже в полоні, де зустрічав своїх знайомих, які потрапили в неволю вже в 2024 році. 

«Справжній» полон почався в Оленівці

— Ми не хотіли здаватися в полон, бо в нашій бригаді були хлопці, які вже пройшли російський полон в 2014 році, і розповідали про пережитий жах і тортури. 

‍Я ніколи не готував себе до полону і не міг подумати, що зі мною це колись станеться. Розумів, що можу загинути, але про полон навіть думки не було

Під час прориву я пересувався зі своїми людьми на бетеері, за мною їхав наш камаз з особовим складом. В бетеері були самі офіцери. По нам прилетіли РПГ — і ми перевернулися. Але всі живі. Я втратив свідомість. Коли прийшов до тями, спробував вийти з бетеера, і по нас почали стрільбу. Росіяни почали наступати, і під час бою нас захопили в полон. Де я провів 29 місяців.  

Росіяни, які брали нас в полон, були кадровими військовими, які знають військовий порядок. Вони нормально до нас ставилися. Ніхто нам руки навіть не зв’язав, дали поїсти. Приїхали звичайні автобуси і нас забрали. Вже потім, коли нас привезли на зону в Оленівку, там почався «справжній полон». 

Ставлення в Оленівці було, м'яко кажучи, жахливе. 

Це була так звана «прийомка». Коли тебе після приїзду роздягають, фотографують, катують і вже потім відправляють в барак

Барак був розрахований на 200 чоловік, але нас там було 800. Не було нічого — ні їжі, ні ліків. Ми були дуже голодні. Потім вони почали нас годувати: сніданок був о другій годині дня, обід о 12 ночі, а вечеря — о четвертій ранку. 

Вони казали, що катують нас і калічать, щоб ми більше ніколи не пішли воювати. 

Не всі люди стресостійкі, не всі це витримували. Катували електрострумом, били. Вигадували різні оригінальні види катувань. Казали нам, що сьогодні буде експеримент, мовляв, ми придумали вам нове знущання. 

Ми були там, коли в Оленівці підірвали барак з українськими військовими. Росіяни заклали вибухівку, сказали переселити туди людей, а вночі  підірвали. Наші військовополонені працювали там у столовій і чули, як службовці ДНР між собою розмовляли. Вони спеціально підготували барак, який був далеко в промзоні, спеціально переселили туди азовців. Вибрали харизматичних і лідерів, які могли вести за собою людей. Наші друзі, які витягали звідти поранених і вбитих побратимів, розповідали, що дах і стіни після вибуху розвернуло осколками. І там чітко видно, що вибух відбувся саме зсередини. 

Ніхто не поспішав нашим хлопцям на допомогу, коли вони кликали: «Допоможіть». Вони горіли живцем. І тільки через дві години туди відправили наших полонених медиків. Тих, хто вижив, я бачив. Вони йшли обгорілі, всі в крові. 

Прояви людяності каралися

У полоні — повний інформаційний вакуум. Перші пів року ми були на оптимізмі, що скоро нас звільнять. Але минає рік, півтора, і ти вже думаєш тільки, як зробити, щоб тобі в полоні бодай трохи краще жилося. Ніхто з наших рідних нічого не знав про наші долі, а ми не знали про їхні. 

Нас постійно перекидали в інші камери. Що два місяці нам міняли оточення, щоб ми не звикли один до одного і не зав’язали дружби. Або переводили в інше СІЗО чи тюрму. Так я змінив десять місць утримання в Росії. Очі нам постійно зав’язували, і ми бачили тільки стіни камер.

Охоронцям російських тюрем було заборонено з нами розмовляти і щось розповідати про події в Україні. Нам до них було заборонено звертатися. Якщо траплялося таке, що хтось з росіян щось у нас по-людськи запитував, то його відразу «їли» свої ж. Прояви людяності каралися. 

Була ситуація в Таганрозі: прийшов молодий охоронець, йому років 18 було, працювати, щоб в армію не забрали. 

‍Почав з нами розмовляти: «Хлопці, чого б вам хотілося?» Кажемо, що хотіли б солодкого. І він на наступну зміну через два дні приніс нам маленькі шоколадки «Гулівер». Інші наглядачі побачили це, і до вечора його звільнили

Були такі охоронці, які просили інших нас не бити, але їм відповідали, що ми нацисти. У них там дуже сильна пропаганда. Через півтора року нам видали літературу для читання. І це все була комуністична радянська пропаганда. Ми не могли це читати, хоча щось почитати дуже кортіло.

Росіяни в тюрмі нас водили в так звану «баню». Ні, не митися. Це був різновид тортур. Ти там не миєшся, а стоїш голий, і крізь твоє мокре тіло вони пускають електрострум.

У кого слабке серце — не витримував. Їх закатовували до смерті. Мене в цій «бані» запитали: «Хто такий Сталін?». Я сказав, що він президент СССР. І вони почали сміятися, і почали мене сильно бити й говорити, щоб наступного разу, як я сюди прийду, я вже знав, ким був Сталін. І добре, що зі мною в камері сиділи люди, яким за шістдесят, і вони розповіли мені детально про Сталіна. Щоб більше мене не били.

Якось один російський спецназівець побачив моє татуювання спартанця і почав бити в нього шокером. Досі є шрами від опіків. 

Бив, бив струмом, у мене рука заніміла. Питає: «Знаєш, чому я тебе так бив? Бо татуювання в тебе дуже гарне, хотів його тобі зіпсувати»

Пізніше над Сергієм відбувся суд, який виніс вирок — 29 років колонії суворого режиму.

— І того ж дня, коли мене вели під конвоєм, до мене підходить конвоїр з ДНР і каже: «Скоро додому поїдеш, не переживай». Він був нормальний: ніколи нас не катував, давав запалили цигарку. Так і сталося: вже ввечері мене відправили на обмін додому в Україну. 

Диво дружби

27-річний Руслан Зорянич з Чернігова був командиром взводу в роті Сергія. Потоваришували. Разом потрапили в полон під час прориву, разом його перебули, і звільнили їх також в один день. Руслан вважає це дивом дружби:  

— Ми разом потрапили в полон після Оленівки. В Оленівці було сортування, і після цього нас з Сергієм стали разом возити по різних в’язницях, — розповідає Руслан.

— Коли нас ще й поміняли разом — це був пік щастя. Нас на обмін везли у вагонах, де були купе з решітками, і була перекличка. І коли я почув його прізвище у сусідньому купе, то не міг повірити. Разом в полон потрапили — разом на обмін їдемо. Хоча ми тоді ще не розуміли, куди нас везуть. Бо росіяни завжди говорили, що везуть на обмін, натомість перевозили в чергове СІЗО в Росії. 

Руслан два роки був в Курському сізо. Потім — різні в'язниці Росії: Оленівка, Таганрог, Новозибків Брянської області, Борисоглібськ Новгородської області тощо.

— Два роки просидів в повній ізоляції. Там усі в балаклавах ходять. 16 годин на добу мусиш стояти на ногах. Кати пояснювали, що це для того, щоб не атрофувалися м'язи.

Не зламатися допомагала віра в те, що мене чекають вдома. Підтримували спогади з дитинства, мрії про майбутнє. Коли ти вже два роки там і не знаєш, що відбувається вдома, чи живі твої близькі, то мріяти важко, але все одно щось собі фантазуєш: що будеш будувати будинок, посадиш дерева, відкриєш бізнес.

Допомагало також оточення. Знаходиш серед своїх однодумця і постійно з ним розмовляєш про життя. Де б я не сидів, у мене всюди були близькі друзі. Бо якщо в камері напруга, пережити катування ще складніше. 

‍— Якось нас вели на електрошок, і я страшенно боявся. І побратим мені каже: «Давай я піду перший, бо я не боюся. Замість тебе отримаю!»

— Тобто людина жертвує собою, щоб тебе захистити. Я зараз з ним листуюся, він ще в полоні. Чекає на обмін. Такі люди дають зрозуміти, що таке справжня дружба.

Полон наздоганяє через місяці

— Спочатку після обміну лякає натовп, — зізнається Сергій. — Ти два з половиною роки майже ні з ким не спілкувався, а тут стільки людей. Перший час навіть сходити в магазин було важко. Коли сидиш у в'язниці, то думаєш, що як повернешся — підеш в магазин і накупиш усього, що тільки захочеш. Але в реальності все не так. Ти боїшся цих натовпів у магазинах, на вулицях. 

Важко було звикнути до нормального життя. Зрозуміти все, що діялося в країні весь цей час. Спати не можеш — не хочеться взагалі. Якщо заснув, весь час сниться полон. 

Хочеш все сфотографувати. Хочеш фотографувати їжу. Хочеться фотографувати нормальне життя

Хочеш втягувати, як губка, все, що пропустив: нюхати повітря, дивитися на дерево, спілкуватися з рідними. Я мав можливість у полоні написати тільки два листи. І відповідь отримав через півтора роки. Дізнався, що рідні знають, що я в полоні. А другий мій лист дійшов до рідних вже тоді, коли мене обміняли. 

Перший місяць після обміну я взагалі не спав. Був на препаратах. Через 11 місяців після обміну полон «наздоганяє». Реакція на сирени і гучні звуки — панічна. Біля нас недалеко роблять ремонт, часом там щось може впасти — а ти думаєш, що це приліт. І у тебе миттю панічна атака.

‍— Ми лікувались і в Києві, і в Миколаєві, але такої лікарні, як ця львівська, ще не бачив, — каже Сергій. — Чудові умови, чудові фахівці.  Раніше, якби мені сказали: «Сходи до психолога», я б образився, що я якийсь не такий. Зараз в мене бачення змінилося. І настільки мені приємно із психотерапевтом і психологом спілкуватися. Бо вони дійсно дуже допомагають. Відчуваю, що мені стало набагато краще. Розібрався в собі, перестав боятися гучних звуків.

— Мені теж дуже подобається у Львові, — додає Руслан. — Особливо тому, що тут всі розуміють, що йде війна. Хвилина мовчання о дев'ятій ранку вражає, адже все місто зупиняється і згадує загиблих побратимів. Серед них — наші друзі, які вже ніколи не повернуться з російського полону… 

‍

Фотографії в тексті: Адріана Довга

‍Єнджей Дудкевич: Які були початки ініціативи «Мандрівні Жінки»?

‍Хеді Алієва: Я — політична біженка. Якби мене не змусили, я б ніколи не покинула свою країну, Чечню, і жила б там спокійно. Бувають моменти, коли я думаю: «Навіщо була вся ця боротьба за життя в еміграції? Може, краще було б померти, бути забутою, що є долею багатьох людей у світі?»

Однак, я приїхала до Польщі й щаслива, що тут живу — попри те, що для біженців тут немає раю, багато хто з них навіть стає бездомним. Я розумію, що житла не вистачає, що молоді люди мають проблеми з орендою, що в багатьох країнах Заходу у біженців більше шансів отримати дах над головою. 

Коли я їхала до Польщі, то сподівалась отримати захист, але цього не сталося. Причому під захистом я розумію, наприклад, роз'яснення того, яке право в Польщі. Я приїхала з іншої країни, де інша релігія, інша культура, інша ментальність, в яких я була вихована.

Тільки тут з часом я зрозуміла, що бити жінок не можна. Я родом з дуже патріархального місця, і раніше думала, що це норма

Ще тоді, в 2014 році, коли я розмовляла з журналістом «Дзенніка Балтіцького» (Балтійського щоденника), я вказувала, що варто людям, які прибувають до Польщі, відразу пояснювати речі, пов’язані з демократією, іншими цінностями, щоб вони залишили якісь свої переконання на кордоні. Під захистом я також розумію легальну роботу, навіть у магазині чи на прибиранні. Багато говорять про те, що треба вчити польську, але найважливіша саме робота. Я працюю з багатьма біженками, і багато хто з них дійсно не розуміє, що легальна робота — це медичне страхування і можливість отримати на якийсь час фінансову підтримку у разі звільнення. Нещодавно я прийняла на роботу одну жінку, і коли я їй сказала, що липень — це відпускний місяць, тому може бути менше обов’язків, але вона все одно отримає нормальні гроші — вона не могла повірити.

Я бачила багато жінок з Чечні й України, які нелегально прибирали, але сама я хотіла почати життя з чистого аркуша, повністю легально. Спочатку йшлося саме про це, а також про психологічну підтримку для мене і моєї родини. Це взагалі дуже важлива тема. Я вважаю, що мають бути кошти на те, щоб усім особам, які прибувають до Польщі, забезпечити таку допомогу. Додатково можна було б розповісти про те, як тут виглядає ситуація, які права, які можливості. Це важливо також з точки зору почуття безпеки. В якийсь момент, коли я вже стояла міцно на ногах, я запитала знайомого, що я могла б робити у цьому напрямку. Він сказав: «Залишайся мостом. Перекладай культурні відмінності, розповідай про іслам». А точніше, про певну течію ісламу та чеченське суспільство, бо всередині цієї релігії відмінності досить значні. Так усе це й почалося.

— Тобто «Мандрівні Жінки» почали підтримувати людей, які приїжджають до Польщі з найрізноманітніших держав?

— Так, з таким задумом, що навіть якщо з десяти на ноги стане лише одна, це все одно буде успіх. Сама я отримала величезну допомогу від польок і поляків, тому не хочу це змарнувати. Я хочу щось дати від себе — особливо жінкам, які приїжджають з місць, де їхні права значно менші. Тому значна частина того, що я роблю, — це пояснення, що в Польщі дійсно є демократія і ситуація жінок тут набагато краща.

— Чим займаються «Мандрівні Жінки»?

— З того часу, як ми стали писати проєкти і намагаємося реалізовувати наші ідеї, нам важливо, щоб учасниці отримували винагороду. Нещодавно біженка з Киргизстану сказала мені, що тільки завдяки цьому зрозуміла, що таке рівне ставлення.

Я вважаю, що мову найлегше вчити на практиці — сама, до речі, вивчала польську не на курсах, а читаючи — от навіть оголошення на вулиці. Ми використовуємо компетенції, які мають жінки, і залучаємо їх до дії. Ми зняли, наприклад, фільм, в якому поєднуємо історії жінок — сповнені насильства, торгівлі людьми — щоб показати, наприклад, прикордонникам, чому ці жінки втікають з різних місць.

У всьому, що ми робимо, нас супроводжують польські жінки, що дозволяє будувати стосунки й справжню інтеграцію, показати, що особи, які приїжджають з інших країн, не є загрозою. І йдеться не про те, щоб вони зрікалися своєї культури; сама я не хочу змінювати те, що я чеченка. Однак, коли ми бачимо, як багато нас об’єднує, легше знайти згоду.

Іншими словами, важлива інтеграція, але також надання жінкам, які приїжджають до Польщі з-за кордону, суб’єктності, спроможності діяти й розвивати свої компетенції.

Це дуже важливо. Підтримка — наприклад, продовольча — є важливою, але вона не може тривати надто довго. Набагато більшою допомогою є надання легальної роботи. Завдяки цьому особи з інших країн не тільки заробляють гроші і платять податки, але й набувають більшого контролю над своїм життям, більшої свободи. Таким чином я намагаюся передати іншим жінкам щось від мого досвіду.

Мої цінності змінилися, коли вбили мого чоловіка, я на власні очі побачила війну й залишилася без дому

Я отримала допомогу, але мені хотілося отримати можливість діяти, робити щось самостійно і самій вирішувати. Я також зрозуміла, що це дає спокій, можливість виспатися, неспішно випити кави, безпечно вийти на вулицю. Це те, за що я весь час борюся, хоча це не завжди легко.

— Що ви маєте на увазі?

— У мене в голові ще досить багато стереотипів, зокрема пов’язаних з представниками інших течій ісламу. Буває, що я їх боюся, тому багато про це читаю, і головне — знайомлюся з такими особами. Тоді страх зменшується, хоча я б не хотіла подорожувати до Сирії чи Афганістану. Проте я підтримую родину, яка приїхала до Польщі з Афганістану, у мене є також знайомий з цієї країни, з яким я ділюся досвідом, бо він хоче відкрити бізнес у Польщі. Я знаю, як це — боротися за те, щоб бути вільною, і я хочу, щоб інші теж мали таку можливість.

— Ви згадали, що в проєктах беруть участь також польки, і таким чином інтеграція вдається. У вас є для цього якийсь власний спосіб?

— У нас є ресторан, куди приходить чимало людей з Польщі. Багато хто з них — уже постійні клієнти, часто це літні люди. Інші замовляють у нас кейтеринг. Наша їжа завжжи найвищої якості й свіжа, немає можливості використати в кейтерингу щось учорашнє. Мені здається, що наш успіх полягає також у цьому: ми перемагаємо якістю. Додатково ми співпрацюємо з польським господарством, у якого маємо чудові продукти. Все це, безумовно, допомагає в інтеграції, подоланні стереотипів. Це також дає багато можливостей людям, які приїжджають до Польщі з інших країн. У нас досить велика ротація працівниць і працівників, бо через якийсь час вони йдуть на краще оплачувану роботу. Я знаю людей, які починали в нашому закладі, а сьогодні заробляють більше за мене. І мене це дуже тішить.

— Чому до вас приходить багато літніх людей?

— Недалеко від нас є поліклініка, тому, напевно, вони заглядають до нас до або після візитів до неї. Вони часто кажуть, що в інших ресторанах щось їм не до кінця підходило, а у нас вони почуваються добре. Ми також не беремо грошей за каву чи чай. Зазвичай люди здивовані, літні люди хочуть заплатити. Тоді я кажу, що це моя форма вдячності за все те добре, що трапилося зі мною в Польщі. Мені казали, що ми через це можемо збанкрутувати, але нічого подібного не сталося. Навпаки, вдалося досягти успіху, тому ми намагаємося також підтримувати інші громадські організації. Досить регулярно я отримую у подяку квіти або цукерки, але це не потрібно, достатньо звичайного «дякую». У мене дійсно приємна робота, яка мені подобається. Якщо хтось хотів би побачити щасливу біженку, то це цілком можу бути я.

— Попри все, атмосфера в Польщі останнім часом жахлива. Це не викликає у вас занепокоєння?

— Я можу робити те, що роблю, і це трохи більше нічого. Я вважаю, що слід допомагати, особливо жінкам і дітям, які тікають з України. Дуже близько від себе ми маємо війну. Водночас розумію, що потрібно перевіряти, хто в’їжджає до Польщі, якась верифікація має бути дотримана, бо це питання безпеки. Гарною ідеєю було б залучення на кордонах осіб з різних країн, щоб вони підтримували прикордонників у розмовах з тими, кому вони найближчі культурно чи мовно. Можливо, це також допомогло б трохи знизити напругу, а одночасно біженці й мігранти відразу отримували б набагато більше кращої інформації про ситуацію та можливості в Польщі.

І не дай Боже, щоб війна дійшла до Польщі. Однак, якщо так станеться, я готова стати до боротьби за цю країну.

Фотографії з приватного архіву героїні

«Що б не відбувалося довкола, важливо одне — чи встигнеш надати пораненому допомогу. Ми навчилися робити це на ходу. Машина їде під обстрілом, а ти у темряві з ліхтариком шукаєш вену людини, щоб поставити крапельницю. Зрізаєш одяг, перемотуєш рани. Взимку поранені мокрі й обморожені. Для них життєво важливо опинитися в теплі, тому ми розігріваємо машину максимально. Сама я при цьому в броні й шоломі, і вся — від куртки до трусів — наскрізь мокра. Але цього не помічаєш. Забуваєш про те, що тобі нестерпно гаряче, задушливо, що перед цим виїздом сама лежала під крапельницею з головним болем після контузії. Адреналін творить дива: коли час йде на секунди, тобі нічого не болить. І ось довозиш пораненого до шпиталю. Медики кажуть, що ще п'ять хвилин — і людина б померла. Але ми встигли. Ми врятували»…

Так описує свої будні на війні 52-річна бойова медикиня 39 окремої бригади берегової оборони Олександра Чорна з позивним «Ластівка». Ластівка — бо, як кажуть побратими Олександри, швидко літає. До війни Олександра працювала бухгалтером, і все її життя було присвячене родині, трьом дітям. Тож рішення йти до військкомату 25 лютого 2022 року здивувало всіх її друзів і знайомих. Але сама Олександра не сумнівалася. Як і зараз не сумнівається в тому, що зробила правильний вибір.

«Наші контузії ми вже давно не рахуємо»

— Спочатку ні до ЗСУ, ні до тероборони мене не взяли, — розповідає Sestry Олександра. — Але я знайшла людей, через яких можна було вирішити це питання. Була налаштована серйозно, хоча напередодні повномасштабного вторгнення була серед тих, хто в принципі заперечував його можливість. І хоч мій чоловік-військовослужбовець не раз попереджав, я нічого не хотіла чути — у мене був день народження, довгоочікуваний відпочинок у Карпатах і геть інші турботи. 

Війна заскочила нас вдома у Чорноморську Одеської області. Чоловіка відразу викликали на службу. І я відшукала військовий квиток, який мала з часів закінчення медучилища у 1992 році. За спеціальністю я майже не працювала (коли в тебе троє дітей, доводиться обирати роботу, де тобі платитимуть), але квиток залишився. 

Ми з донькою (двоє інших дітей були у Києві) почали волонтерити — пекли кілограми фітнес-печива, яке передавали на фронт. Паралельно я чергувала у місцевому добробаті, де були потрібні медики. А 23 березня постало питання, хто з добробату вступає до лав ЗСУ — і я моментально погодилась.

— Чи розуміли ви тоді, що це війна не на місяці, а на роки?

— Так. У мене, на відміну від багатьох наших хлопців, не було ілюзій, що скоро все закінчиться. Напевно, тому, що я як дочка та дружина військового, бачила, якою була й стала галузь за останні 20 років. Бачила, як у довоєнні роки скорочувалась і занепадала українська армія і розуміла, що ворог усі ці роки готував ґрунт для великої війни. Ще у теробороні казала хлопцям, що ми всі опинимося на фронті. Так і вийшло.

— Навички надання першої допомоги не забули?

— Мені не дали їх забути троє дітей з їхніми постійними хворобами й травмами. І ми, звичайно, проходили навчання з інструкторами з такмеда. Після медучилища я якийсь час працювала в кардіореанімації, і ці знання теж стали в пригоді. При цьому операційної я й досі побоююся. Якщо надаю людині допомогу сама — ріжу, зашиваю — сприймаю це нормально. А от коли бачу, як це роблять інші, стає ніяково. Та я і на власний забір крові намагаюся не дивитись. Спокійно колю чужі вени за будь-яких умов, але як проколюють мої… мені це краще не бачити. 

Хоча знову ж таки — бувають ситуації, коли взагалі нічого довкола не помічаєш, крім поранених, яким треба допомогти. Якось я сама була на крапельниці через сильний головний біль. І в цей момент нічний виклик, важкі «трьохсоті». Я перемотала руку, але катетер не зняла і так поїхала на евакуацію. Поки ми піднімали і переміщали пораненого, подряпала собі цю руку. І закінчилося це інфекцією з місячним курсом антибіотиків. Так само в екстремальний момент я можу «не помітити» високого тиску. За моєї норми 90/60, тиск 140/100 мої судини просто не витримують — з носа може піти кров. Якось так дійшло до госпіталізації. Тиск часто піднімається влітку через спеку й задуху в евакуаційній машині без вікон.

— У вас було кілька контузій?

— Офіційно — три. Насправді, думаю, більше — ми їх вже давно не рахуємо. Поболіла голова після близького «прильоту», полежав під крапельницями — і працюєш далі.

Хтось після контузії гостро реагує на кожен звук, а хтось, навпаки, звикає

Я належу до других: поки зовсім поруч не прилетить, не відреагую. Коли ми жили навпроти Кринок на Херсонщині, там прилітало щодня. Місцеві, що залишилися, вже жили по підвалах, а я могла перебувати й у хаті. Хоча якось підвал врятував мені життя від російської ракети, що прилетіла прямо по нам, будинок склався, як картонна коробка, а підвал витримав.

Ми бували в таких місцях, де відстань від окупованого росіянами лівого берега Херсонщини була мінімальною — і там обстріли не припинялися в принципі. Населені пункти один за одним перетворювалися на руїни, і на тлі цього апокаліпсису все одно зустрічалися цивільні, які не хотіли кидати городи й чомусь були впевнені, що саме по них росіяни не стрілятимуть. Зрештою ми потім надавали їм допомогу…

«Дожив до ночі — вже успіх»

— Страшно?

— Буває. Але це радше страх не за моє життя, а за життя інших. Ось вивозимо пораненого цивільного, я в цей час чую по рації, що ворог обстрілює наші позиції — і боюсь за наших. Або потрапили ми з подругою, ротним медиком, під обстріл. Лежимо в хаті на підлозі, на нас летять уламки й цвяхи з карнизів, а я думаю не про нас, а про те, щоб наші хлопці зараз сюди не приїхали й не потрапили під цей обстріл. 

Перші два роки війни думок про себе не було взагалі: я жила одним днем, одним моментом. Заходиш у сільську крамничку, бачиш щось на кшталт ананасу, хурми чи креветок (власники магазинів під обстрілами завозили такі продукти на лінію фронту і робили на цьому неймовірні каси), і тобі взагалі не важливо, скільки це коштує. Ти думаєш: «А якщо сьогодні мій останній день?» І купуєш. Це і є життя у моменті. Дожив до вечора чи до ночі — вже успіх. 

Зараз я працюю над тим, щоб повернути навичку вміння планувати. Починаю з того, щоб хоча б спланувати найближчу відпустку. Нещодавно їдемо з побратимами і бачимо, що в наш бік летить дрон. І здалеку не зрозуміло, хто це: наші, які пролетять повз, чи ворог — і дрон впаде на нас. Мозок миттєво продумує план дій: якщо дрон знижується, ми на ходу вистрибуємо. І також вже проскакують думки — аби нічого не трапилося, у мене ж скоро відпустка.

Напевно, зрозуміти таке життя у моменті може лише той, хто сам це проживав. Чому зараз розпадається так багато сімей, чому так багато розлучень? Коли ти на фронті, ти не хочеш лякати своїх близьких, розповідаючи, як кілька разів на день мало не загинув. Кажеш, що все гаразд. А вони не розуміють: якщо все так добре й спокійно, чому ти не виходиш на зв'язок? Де ти там і з ким? Починаються питання, підозри. Потім ти приїжджаєш у відпустку, і єдине, що ти хочеш — тиші. Щоб ніхто тебе не чіпав. І прірва між тобою і твоїми близькими тільки збільшується. Це одна з причин мого розлучення також. Зараз я вже більше розповідаю дітям, бо не хочу втратити з ними зв'язок. Можу розповісти їм навіть про найскладніші моменти.

— Це які? Що є найскладнішим у роботі медика на війні?

— Коли не встигаєш довезти пораненого. Поки що був один такий випадок. Молодий солдат, тяжке поранення з внутрішньою кровотечою. За хвилину після того, як він опинився в нашій машині, у нього зупинилося серце. Ми його запустили, але врятувати не змогли — там були несумісні із життям травми. 

Від розуміння того, що твоєї провини в його смерті немає, легше не стає — це нестерпно важко

Коли на День Святого Миколая приїжджаєш до хлопців на позицію роздати спеціально надісланий для них зі Швеції шоколад, а ввечері того ж дня вивозиш тіла шістьох із них…  Під час моєї першої евакуації росіяни обстріляли нас «градами», і двоє побратимів загинули. Один — напередодні свого дня народження, інший — у день народження своєї дружини. Встиг зранку її привітати, і це була їхня остання розмова.

«На фронті я знайшла себе»

— Що допомагає триматися?

— Я можу поплакати, іноді сльози приносять полегшення. Працювала із психологом. Не можу сказати, що це була терапія, це було більше схоже на розмову із собою. Але я з нетерпінням чекала на ці зустрічі, бо це була можливість виговоритися. Я пробувала до цього говорити з друзями чи знайомими, але всі чомусь вважали за необхідне дати мені пораду. А порада мені не потрібна — мені потрібно було, щоб мене просто вислухали. Розповідаючи щось психологові, я паралельно сама все аналізувала, розкладала по поличках — і це допомагало. 

Коли «накриває», мене рятує якась діяльність. Якщо ми не на виклику, я можу почати перекладати свої коробочки з ліками або навіть сісти малювати картину за номерами. Ще трохи заспокоює шопінг онлайн. Був період, коли скуповувала військову форму, як дурна. Тепер ще купую подарунки для своєї маленької онуки.

— Дивлячись на вас, важко повірити, що у вас є онуки.

— Мені 52! Але я й сама не почуваюся на цей вік. Побратиму з мого екіпажу 27, він на чотири роки молодший за мого сина. Разом з тим ми з ним, як і з рештою хлопців, абсолютно на рівних. 

Хлопці жартують, що я у свої 52 сильніша за двох по 26 

Вік — це не проблема, я почуваюся чудово. У певному сенсі краще, ніж до служби. Я не пам'ятаю себе до війни як особистість. Пригадую себе як маму, як активну учасницю батьківського комітету, як домашнього кухаря — і все. Мені ніколи нічого не потрібно було для себе, я не знала, що таке самореалізація. А зараз знаю, що те, що роблю, приносить користь. З багатьма хлопцями, яких евакуювала пораненими, спілкуюсь досі. Якось виклала в соцмережу фотографію із залитими кров'ю бронежилетами — і власник одного, якого ми евакуювали, пізнав свій «броник» і сам мене знайшов, щоб подякувати. 

На війні з'являються нові сенси. Я і виглядаю зараз інакше — мені здається, краще, ніж раніше. Парадокс, але саме тут у мене з'явилася купа баночок з кремами й масками для обличчя. Переїжджаючи з однієї позиції на іншу, вожу їх із собою. У відпустці насамперед записуюсь до стоматолога, косметолога, перукаря й майстра манікюру та педикюру. Багатьох це дивує, але чому? Хіба на фронті я маю бути зачуханою? На жаль, цього не розумів навіть мій колишній чоловік, якому важко було повірити, що я все це роблю для себе. 

Але, звичайно, буває чимало моментів, коли і я виглядаю, м'яко кажучи, не дуже — вся спітніла, розпатлана, в крові. Але щаслива, бо врятувала чиєсь життя. Зупиняєшся після складної евакуації на заправці, щоб випити каву — і ця кава здається тобі найсмачнішою у світі. 

Ще я займаюся йогою (так, навіть на фронті) і тому всюди вожу з собою каремат. Для мене йога — чудова альтернатива заспокійливим і снодійним. Останні в нашому випадку не варіант: ти не можеш приймати снодійне, знаючи, що вночі, можливо, доведеться їхати на евакуацію. І тут дихальні практики стають порятунком.

— Про що зараз мрієте? Окрім нашої перемоги, звичайно.

— Хотілося б мати своє житло. Квартиру десь в Одесі. І дуже хотілося б бути на своєму місці після війни теж. Займатися тим, чим хочу і що має сенс. Ось такі мрії. Чи вони більше схожі на плани? Як я вже казала, мріяти і будувати плани — це те, чого мені тепер доводиться навчатися знову.

‍Фотографії 39 окремої бригади берегової оборони й з приватного архіву героїні