Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Ви втратили найближчих людей? Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти, попросити підтримки? Потребуєте поради, підтримки?
Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам (redakcja@sestry.eu), і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт допоміг вам доброю порадою. Це може стати першим кроком, який полегшить ваше життя за кордоном і допоможе почати вирішувати проблеми. Ми публікуємо наступний лист, який отримали від української переселенки, а також відповідь психолога.
Мобінг — це цькування працівника з метою зниження його статусу
«Коли я приїхала до Польщі, найважливішим для мене було знайти роботу. Мені хотілося мати власні гроші і — найголовніше — відволіктися від постійних думок про розбомблений будинок, вбитих сусідів і необхідності починати життя з початку.
В Україні я була лаборанткою, але в Польщі через погане знання мови не було можливості працювати за фахом. На щастя, всі жінки моєї родини — від бабусі до тітки — гарно шили. Скільки себе пам’ятаю, я завжди без проблем сідала за швейну машинку, перешивала сукню або шила спідницю. Я це вмію і люблю. Тому одразу подумала, що шукатиму роботу швачкою. І це спрацювало.
Коли шеф побачив, як вправно я шию і які рівні у мене виходять шви, одразу взяв мене на роботу. Мене не хвилює, що ставки низькі. Я заробляю стільки ж, скільки польські швачки. Та й витрачаю я на себе небагато, навіть вдається відкладати й накопичувати.
Все було б добре, якби не колеги по роботі. Перші їхні коментарі в мій бік з'явилися, коли бригадирка мене похвалила. Виявилося, що я ламаю їм норми. Бо шию більше, ніж вони. Але я не виходжу курити цигарки, не затримуюсь на перервах, не бігаю до приятелів побазікати й не відволікаюсь на свій смартфон. Я продовжувала робити свою справу, аж поки одна з дівчат не підійшла і не показала мені на своєму телефоні перекладений на українську текст: «Ти тут не вдома, тому дотримуйся наших правил».
Перший час мені здавалося, що скоро стане легше. Але я не можу розслабитись. Я завжди була віддана роботі. Те, що колеги зі мною не розмовляють, хоч спочатку були мені цікаві, мене теж не бентежить. Моя польська жахлива, а вони теж не говорять українською, тому немає різниці. Але я боюся, що вони можуть перейти від слів до дій. Одного разу хтось чимось забив замок від моєї робочої шафки — його довелося замінити. Я не думаю, що це випадковість. Хоча в іншому все поки мирно. Можливо, мені варто пристосуватися до групи і так буде спокійніше?».
Едита Квятковська, психологиня й терапевтка Avigon.pl
Мені дуже прикро, що ви пережили стільки неймовірно складних ситуацій в Україні, що, покинувши батьківщину, не відчули спокою на новому місці через події на роботі.
Від тиску колег у Польщі захищає закон
Те, про що ви пишете, є мобінгом — психологічним тиском і залякуванням на робочому місці. Якщо ви працюєте на Умові о праці, то вас від мобінгу захищає польський трудовий кодекс. Дії колег, про які ви пишете, не повинні мати місце. І роботодавець зобов’язаний протидіяти мобінгу, тому повинен якнайшвидше про це дізнатися.
Чи варто підлаштовуватися під вимоги колег?
Ви пишете, що боїтеся, що ваші колеги можуть перейти від слів до дій. Це тривожний, потужний меседж. Подумайте, будь ласка, чи зробили ви щось, що могло б вам допомогти? Якщо так, то що саме? А якщо ні, то яким може бути перший реальний крок для покращення умов праці? Як ви вважаєте, краще адаптуватися до стандартів, які нав’язують ваші колеги, чи до стандартів, які близькі вам? Як це вплине на вас? Що потрібно, аби відбулися зміни? Яким буде ваше життя, коли проблема, яку ви описуєте, зникне?
Чи вважаєте ви, що незнання польської мови є перешкодою для вашої професійної кар’єри? Чи є у вашому оточенні люди, які розмовляють польською і з якими ви могли б практикувати цю навичку? Можливо, мовні курси онлайн? Безкоштовні відео в інтернеті? Або десь поблизу вас є мовні курси?
Варто подумати про посилення своїх слабких сторін
Існує багато можливостей з точки зору мотивації до дій, спрямованих на навчання: кінцевою метою може бути вивчення польської мови на рівні, достатньому для отримання роботи за фахом, кращого спілкування або незалежності в новій країні.
Ви — працьовита людина, яка має різноманітний досвід та ресурси. Ви працювали в лабораторії, володієте навичками шиття. Ви дійсно немало знаєте і можете запропонувати свої цінні вміння в багатьох сферах. Про це варто пам’ятати і використовувати, думаючи про своє майбутнє життя — професійне та особисте.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Я у Польщі від початку російської агресії проти України. Після перших кількох дуже важких місяців мені довелося залишити велику родину та друзів. Настав час охолонути та знайти свій шлях у новій реальності.
Насамперед я знайшла у Польщі роботу, якою дуже задоволена. Тепер можу дозволити собі зняти кімнату, а також відкладаю гроші, щоб, повернувшись додому, почати нове життя. Як самотня людина, якій скоро тридцять, я не закривалася від стосунків. І рік тому на роботі познайомилась із симпатичним хлопцем.
Він запрошував мене в кіно і на прогулянки. Ми добре спілкувалися, бо він кілька років допомагав українцям знайти роботу в Польщі і трохи вивчив нашу мову, а разом з тим вчив мене польської. Згодом він познайомив мене зі своєю родиною, яка мене прийняла і, можливо, я їм навіть сподобалась.
І все було б добре, якби не його дивна поведінка в ліжку. Мені соромно про це говорити з друзями, бо навіщо друзям розповідати про свої інтимні справи.
Я спіймала свого хлопця, який двічі потай знімав презерватив до кінця статевого акту. Я використовую засоби контрацепції, але для безпеки ми також домовилися використовувати презервативи. Він не заперечував.
Коли я сказала йому, що він зняв презерватив, він сперечався і став доводити, що той сам зісковзнув. Але двічі? Я не хочу відчужувати його чи завдавати йому болю, але я почуваюся незручно через таку поведінку. Ніби він мене обманув, зрадив, зробив щось всупереч мені і тому, про що ми домовилися.
Я не хочу зараз бути вагітною. Я вважаю за краще дочекатися, поки закінчиться війна, коли ми вирішимо, де будемо жити. Аби народити дитину в більш спокійний час.
Як поговорити з ним про цю дивну поведінку, щоб він не образився, а зрозумів мою точку зору? Буду вдячна за пораду.
Розумію, що ви перебуваєте в скрутному становищі і ціную вашу чесність. Те, що ви описали, є серйозною проблемою, і добре, що ви поділилися своєю ситуацією і хочете її вирішити. Насамперед хочу привітати вас з пошуком свого шляху в новій реальності, в абсолютно новій країні. Це вимагало великої мужності та рішучості.
Те, що ви описуєте, називається “стелсинг” (stealthing) — зняття презерватива без згоди — і вважається формою насилля над жінкою.
Важливо, щоб ви знали, що ваші почуття цілком виправдані. В інтимних стосунках ключовими є довіра та взаємоповага. Будь-які дії, які порушують встановлені вами кордони, є проблемою. І ваші занепокоєння зрозумілі, оскільки ваш партнер порушив вашу домовленість щодо використання презервативів.
Поговорити з партнером необхідно. А перед розмовою добре подумати, чого ви очікуєте від свого партнера. Сформулюйте, які ваші межі в цих стосунках і як би ви хотіли, щоб їх поважали. Ви можете чітко сказати, що для вас це питання не лише комфорту, а й довіри та безпеки.
Також важливо бути наполегливою. Пам’ятайте, що ви маєте повне право висловлювати свої потреби та почуття. У стосунках важливо відкрито говорити про те, що вас турбує, не боячись заподіяти біль іншій людині.
Разом з тим варто враховувати можливі наслідки. Подумайте, що ви будете робити, якщо це повториться або якщо ваш партнер не зрозуміє вашої точки зору. Наприклад, ви можете вирішити, що якщо його поведінка не зміниться, це буде серйозним сигналом до того, щоб переглянути майбутнє ваших стосунків.
Говоріть відкрито, але з повагою
Ви маєте право на повний контроль над своїм тілом і життям, і будь-які спроби вашого партнера маніпулювати цими рішеннями є неприйнятними.
Навіть якщо вам зараз соромно говорити про це з друзями, ви можете спробувати знайти людину, якій довіряєте, щоб поговорити про те, що відбувається. Емоційна підтримка інших може допомогти вам побачити ситуацію з іншої точки зору та додати сили.
Після розмови з партнером зверніть увагу на його реакцію. він розуміє ваші занепокоєння? Його відповідь дасть вам багато інформації про те, наскільки він піклується про вас і ваші стосунки.
Також важливо обрати для розмови правильний момент. Переконайтеся, що у вас обох є час і ви перебувайте в тихому місці. Говоріть відкрито, але з повагою. Ви можете почати зі слів про те, наскільки цінуєте ваші стосунки та хочете будувати їх на взаємній довірі. Намагайтеся уникати звинувачень і радше висловлюйте свої почуття та потреби.
Якщо поведінка вашого партнера не зміниться, варто задуматися про майбутнє цих стосунків
Дайте зрозуміти, що захист важливий для вас і що вам не подобається така поведінка. Підкресліть, що ви хочете, щоб ваші рішення розділяли і поважали обидві сторони.
Також запитайте його точку зору. Нехай він висловить свої думки та почуття з цього приводу. Ви можете запропонувати вам разом вирішити, як ви хочете продовжити цю справу, щоб вам обом було комфортно.
Зрештою, ваш добробут і безпека є найважливішими. Незалежно від того, наскільки ви дбаєте про ці стосунки, якщо ваш партнер не в здатен зрозуміти ваші межі та поважати їх, варто подумати, чи це стосунки, в яких ви хочете залишитися.
Якщо, незважаючи на розмову, поведінка вашого партнера не змінилася, варто задуматися про майбутнє цих відносин. Потрібно поважати свої кордони, а їх недотримання може призвести до більш серйозних проблем у майбутньому. Пам’ятайте, що ви маєте право захищати свої інтереси та приймати рішення, які відповідають вашим цінностям.
Сподіваюся, ці поради стануть у нагоді, і ви щось з них візьмете для себе. Щиро бажаю вам удачі й конструктивної розмови з партнером.
<frame>Вам довелося покинути всіх і все? Почати жити в іншій країні? З вами немає близьких людей, яким можна довіряти? Потребуєте поради, підтримки?Дозвольте допомогти вам. Напишіть нам redakcja@sestry.eu, і ми подбаємо про те, щоб психолог або психотерапевт відповів вам доброю порадою. Це може стати першим кроком у вирішенні проблеми, і це полегшить ваше життя за кордоном. Ми публікуємо лист, який отримали від української читачки, а також відповідь психолога.<frame>
Не покарання, а нові можливості
Дуже хвилююсь перед початком навчального року. Вважаю обов’язкове навчання українських дітей у польських школах непродуманою ідеєю. Розумію, що це логічно, якщо хтось хоче залишитися в Польщі і його діти будуть тут жити, але навіщо моєму синові польська школа, якщо ми плануємо повернутися в Україну?
Я навіки вдячна полякам за те, як вони зустріли нас на початку війни, але також вважаю, що нам треба дати вибір, коли йдеться про школи для наших дітей. Я читала історії про те, що багато дітей з України взагалі ніде не вчаться, і навіть переконалася, що це правда. Але навіщо карати всіх, коли це малий відсоток від усієї української дитячої громади в Польщі?
До того ж запроваджено додатковий штраф: якщо дитина не навчається в польській школі, її батьки втрачають допомогу 800+. Я вважаю це несправедливим і принизливим.
Мій син дотепер навчався дистанційно в українській школі. Йому 16, і я записала його до польської середньої школи. Правила є правила, але я не знаю, чи піде він фізично до цієї школи. Я взагалі не знаю, як його переконати? У мене немає аргументів. А син не має наміру йти з української школи — а значить, буде тільки формально учнем польської, якого, швидше за все, з неї виключать після першого семестру. І тоді у нас заберуть 800+.
Я намагалася поговорити із сином про фінансову сторону цієї справи, пояснити, що це великі гроші, брак яких ми обов'язково відчуємо, але син не хоче навіть чути про польську школу. Він сказав, що спробує знайти роботу і заробити після уроків в українській школі, але я не повинна змушувати його вчитися в польській школі.
Ми повертаємося до цієї теми чи не щодня. Нещодавно мій син сказав, що якщо його змусять або якщо я потраплю в біду через те, що маю неповнолітню дитину, яка має виконувати польські шкільні обов’язки, але відмовляється — він втече в Україну і проблема вирішиться сама собою.
Що мені робити? Із сином у мене завжди були хороші стосунки, ми багато спілкуємося, разом вирішуємо проблеми. Але боюся, що цю проблему вирішити неможливо...
Тетяна Ричко, коуч і медіатор на Avigon.pl відповідає:
Шановна пані, змінені правила, ухвалені в травні цього року щодо осіб, які перебувають у Польщі у зв’язку зі збройним конфліктом в Україні, не мають на меті бути покаранням, вони є результатом поточних потреб і необхідністю стандартизації окремих питань.
Кожен із нас хотів би, щоб конфлікт якнайшвидше закінчився і щоб ви змогли повернутися до своїх домівок і свого колишнього життя, але, на жаль, ми не в силах цього зробити. Приймаючи нові рішення, влада дає шанс вашим дітям навчатися в нормальних умовах, і це не виключає повернення в Україну в майбутньому і продовження навчання там.
Якщо ви вирішили функціонувати в польській правовій системі та отримувати соціальні пільги, то зі свого боку також повинні прийняти ці рішення, навіть якщо вони здаються несправедливими.
З вашого листа я зрозуміла, що ваш син попередні роки не ходив до польської школи (а шкода, бо як активний вчитель я бачу, що діти, які мали таку можливість, вже акліматизувалися). І захисна реакція вашого сина мене не дивує. Проте ви не написали, в чому конкретно причина такого небажання? А це досить важлива справа.
Не маю сумнівів, що у вас хороші стосунки із сином, але, можливо, варто було б проконсультуватися з фахівцем, чому його реакція така сильна, якщо він навіть вдається до емоційного шантажу. Тут можуть бути важливі зв’язки з однолітками — діти та молоді люди часто, бажаючи бути частиною спільноти, здатні наслідувати певну поведінку та прагнути вписатися в групу.
Син вже не маленький хлопчик, але, можливо, він ще не настільки зрілий, щоб зрозуміти, що відповідальність за себе та інших передбачає прийняття певних речей. І в цьому випадку ви повинні зробити це за нього. Я щиро бажаю вам удачі в цій нелегкій справі і впевнена, що ви зможете переконати сина бодай спробувати.
Ганна Яровенко — українська журналістка та кінорежисерка. Від початку повномасштабної війни разом з матір'ю і дітьми знайшли прихисток у польському містечку Млава. Попри все, Ганна і там намагається реалізувати свої кінопроєкти. Наразі працює над документальним фільмом «Голос мами» — про досвід неймовірної дружби польської і української мам на тлі війни і психологічних криз їхніх родин.
Прокинулася у Києві — заснула у Варшаві
Повномасштабну війну я зустріла у Києві. Причому жодних тривожних валіз ми не збирали. Лише підготували документи. О 5-й ранку я прокинулася від виття машин. Мої вікна виходять на Батиєву гору. Там було багато вороння, яке кричало немов у середньовіччі. Я одразу зрозуміла — щось відбувається. Включивши телевізор все стало ясно. З екрану виступав Путін і виголошував про початок так званої спецоперації. Подзвонив кум, який розповів про падіння ракети біля його дому. Після цього я зібрала дітей, маму та документи і ми поїхали у село біля Ірпеня до батька.
Ще у 90-х роках, коли я робила програму про війну у Боснії і Герцеговині, запам’ятала один з ключових моментів — коли починаються бойові дії, треба виїжджати у село. Нібито там більше шансів вижити
Є дрова, вода з колодязя, город. Щоправда, один з постулатів звучав так — якщо у вас є діти, то ви — мертвець, бо вони в усьому вас сповільнюватимуть. Майже одразу по приїзду ми почули як йшов бій і працювала артилерія у Гостомелі — неподалік від нас. Над хатою літали винищувачі.
Розуміла, що залишатися там не можна. Тієї ночі ми спали одягнені, але заснути я не могла. Три доби не спала від моменту початку великої війни. О першій ночі почула потужний вибух. Закричала: «Вставайте! У вас є 10 хвилин, аби зібратися. Ми їдемо звідси». Дорогою у бік Києва, Варшавською трасою, їхали великі колони техніки. Спочатку подумала, що це наші, українські танки, але то були ворожі. Вже згодом дізналася, що о 6-й ранку, у Бучі, вони розстрілювали цивільні автівки. Якихось три години врятували нам життя. Мама поїхала зі мною, а батько лишився. На ранок він потрапив в окупацію.
Просто доля
У довжелезній черзі на українсько-польському кордоні ми простояли 25 годин. Я згадала про журналістку, яка колись брала у мене інтерв’ю під час показу мого фільму «Вільні люди» у Любліні на Ягелонському фестивалі. Написала їй: «Мар'яно, дуже перепрошую, але наразі разом з мамою і двома дітьми стоїмо на кордоні. Що б ви порадили мені робити у цій ситуації?». І вона через соцмережі майже одразу знайшла польську родину, котра зголосилася нас прийняти у себе вдома.
Адаптація у чужій країні видалася не простою. По-перше, ти нічого не знаєш. Таке враження, що тебе, як котеня, кинули у воду. Ти одразу спускаєшся на рівень п'ятирічної дитини
Однак найбільшим моїм здивуванням було те, до якої польської родини ми потрапили. Це були Кая і Януш Прусіновські. Коли вони показували нам свій дім, на стіні я побачила диск, який називався «Серце». І саме його я привезла зі Львова у 15-му році. Ми заслуховували цей диск з колишнім чоловіком буквально до дір. І, уявіть, минає 5 років, і я зустрічаюся з автором тих творів вживу. Я все своє життя займалася етнографією, робила фільми про етно-музикантів — і ось зараз за таких обставин потрапляю саме до цієї родини, найвідоміших етно-музикантів Польші.
У поляків є дуже гарне слово «los». Відповідник нашому — доля, те що невідворотнє. І оце був той «los», який стався у нашому житті. Вже наступного дня після приїзду ми разом з Каєю пішли до місцевої школи. Оресту на той момент було 13, а Мальві — 5. Сина одразу прийняли у 7-ий клас, а доньку — до дитячого садочку. У будинку Прусіновських ми прожили впродовж трьох місяців. І саме там народилася ідея зробити черговий документальний фільм. Цього разу автобіографічний. До реалізації задуму підштовхнула сестра Лариса. Вона ж допомогла і фінансами.
«Голос мами»
Відзнятий фільм — історія від мого імені про життя у польській сім'ї. Це про жіночу силу, взаємодопомогу. Про те, як донька Мальва сумує за своїм батьком, як син Орест змушений дорослішати. У фільмі — декілька ліній. Є про жіночу силу, взаємовідносини батька з донькою, сум за одне одним і неможливість зустрітися. Є також сцени з моїми батьками. Насправді маю багато матеріалу, який пішов наразі у кошик. З відзнятих сцен можна робити серіал з 4-х частин. Кожна сцена щось промовляє глядачеві.
Найфілософська, коли ми сидимо з Каєю біля озера рано вранці. Після операції на горлі мій голос став грубуватим, ніби я все життя палю. Хотілося біля озера поговорити саме про голос. Чи можна якось його відродити? Кая давала мені поради. Робила зі мною голосову гімнастику, ми співали. Це був дивний стан. Галявина, озеро залите сонцем і ми, тримаючись за руки, співаємо пісню про сонце. Режисури не було, ми не домовлялися ні про що. А потім Кая насвистіла якусь пісеньку і каже: «Ти чуєш, як кумкають жаби?». Кажу: «Так. Все живе має свій голос, але я відчуваю себе напівживою». Саме з цієї сцени я взяла назву фільму «Голос мами». Також цікавою є сцена з лялькою-мотанкою. Я навчала Каю, як її робити. Під час процесу ми говорили про життя, дітей, хто як виходив заміж і плавно перейшли на тему війни і постаті Путіна. Я кажу: «Давай зробимо ляльку-мотанку Путіна, заговоримо і спалимо». Це був своєрідний наш протест. Я замовляла ляльку, щоб вона забрала з собою Путіна. Це все було спонтанно. Із жодними відьмами чи ворожками я не консультувалася. Все йшло імпульсивно, але від щирого серця. Найважче, мабуть, було дивитися на себе з екрану.
Це чисто психологічний момент, бо ти не бачиш себе об'єктивно, помічаєш лише всі свої недоліки. З цим довелось поборотися. Знаєте, двічі я мала онкологію. До хвороби була зовсім іншою жінкою. Захворювання дуже сильно погіршило фізичний стан
Загалом концепція фільму була показати вдячність Польщі за те, що вона прийняла мою сім'ю і чотири мільйони інших як братів і сестер.
Цей фільм не про те, які ми бідні і нещасні. Він досліджує жіночу дружбу, базові людські цінності. Сам фільм ми почали знімати у квітні 22-го року. Останній знімальний день був 2-го січня 24-го року, коли у Києві розбомбили сусідній із нашим будинок. Тоді вибуховою хвилею вибило всі вікна й двері у моїй та батьківській квартирах. На жаль, я не знаю, що буде завтра. Тому фільм закінчую саме цією сценою і тим, що війна триває.
Найцінніше — свобода
Та не лише одним кіно я живу сьогодні. Наразі у містечку Млава, де продовжуємо проживати, завдяки Фундації Святого Миколая організували світлицю, де займаємося із українськими дітьми. На жаль, дуже багато з них досі російськомовні і саме на моїх заняттях вони чують українську. А ще — діляться проблемами. Серед іншого я організувала історичний напрямок у світлиці. Час від часу проводжу екскурсії по музеях, аби діти вивчали історію країни. Бо для мене було відкриттям, що вони не знали що таке Річ Посполита, особливо старша група. За однією із їхніх версій це був вид сосисок. За іншою — назва ліків. Окрім того, є заняття з хендмейду. Ми ліпимо, малюємо, шиємо. Нас у світлиці наразі лишилося троє — я, українка, яка викладає англійську, і психологиня. Вона допомагає дітям після 8-го класу пройти тестування і визначитися з професією у майбутньому.
До України, звісно, хочемо повернутися, але лише коли закінчиться війна
Окрім всього іншого, я ж маю проблеми зі здоров’ям. Є залежною від ліків на все життя. Боюся, що в Україні необхідних медикаментів може не бути. Зараз я під наглядом у варшавській онколікарні. Час від часу проходжу обстеження. Знаєте, перші пів року, перебуваючи у Польщі, я не переживала жодних емоцій. Я не могла ані плакати, ані сміятися. Я була немов мій улюблений герой із фільму про Джека Горобця. Не знаю, чому, але часом почуваюсь саме ним. Адже він із кожної важкої ситуації завжди знаходив вихід.
Так і я. Іноді задумуюся над тим, якою буде післявоєнна Україна? Мені хотілося щоб наші сусіди стали окремими князівствами. Щоб Росія розпалася. Хочу, аби Україна стала членом НАТО і Євросоюзу і щоб всі перестали брехати. Не знаю, наскільки це реально. Я сильно злюся, що ця війна і росіяни забрали можливість спілкування з батьком, а внуків із дідом. Це ті миті, яких вже не буде. Мене бісить, що руйнуються вікна моєї квартири, знищуються міста, села, гинуть люди. Страшно в якому світі живуть наші діти. Мене завжди дід, який пройшов концтабір, вчив, шо найцінніше у житті — свобода. Мрію і вірю, що вона в українського народу буде завжди.
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
... але розслаблятись зарано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
P.S. від редакції: 16 вересня стало відомо, що кінофестиваль у Торонто вирішив таки показати стрічку Russians at war, але поза програмою, після офіційного закінчення фестивалю. Пані-посол України в Канаді Юлія Ковалів висловила жаль щодо того, що TIFF невизнав своєї помилки.
Велика державна структура Państwowy Fundusz Rehabilitacji Osób Niepełnosprawnych регулярно пропонує різноманітні програми допомоги для людей з інвалідністю. Тут можна отримати дофінансування на оплату житла чи колісний візок, слухові апарати чи девайси для альтернативної комунікації, повну чи часткову оплату протезу, оплату медикаментів, продуктову допомогу, а також заняття з логопедами, психологами,спеціалістами сенсорної інтеграції.
Дітям з інвалідністю з України та їхнім опікунам за рахунок фонду надається допомога щодо часткової компенсації оплати за житло, а також великі продуктові набори та засоби побутової хімії та гігієни, а також проводиться курс занять у логопедів та спеціалістів СІ для дітей з аутизмом.
Також PFRON часто співпрацює з іншими польськими організаціями, виділяючи кошти на благодійні програми. Наприклад, спільно з Fundacja Drogi було здійснено програму «Pomoc ponad granicami» на кілька мільйонів злотих, у межах якої протягом кількох місяців надавалася всебічна підтримка дітей з інвалідністю з України. Проєкт повторювався кілька разів, адже охочих отримати допомогу дуже багато. Стежте за оновленнями.
Фонд Caritas надає підтримку мігрантам, людям у складній життєвій ситуації, а також приділяє людям з інвалідністю. Тут постійно діють різні програми допомоги — наприклад, перед початком навчального року фонд роздавав українським дітям шкільні рюкзаки з канцелярським приладдям. Ці програми можна знайти на сайті, а також на сторінці у фейсбук.
У разі складної життєвої ситуації можна звернутися до Caritas поза програмою — достатньо написати листа або прийти до офісу компанії у Варшаві. Самотнім мамам з дітьми з інвалідністю фонд може надати підтримку у пошуку тимчасового житла чи нічлігу.
Асоціація Mudita підтримує матерів дітей з інвалідністю, а також усіх інших, хто щодня дбає про своїх близьких з обмеженими можливостями. Девіз організації: «Ми не можемо змусити інвалідність зникнути, але ми можемо зробити життя цих людей кращим».
Mudita допомагає зі спеціальною терапією, реабілітацією та психологічною допомогою, а також із житлом для людей з аутизмом чи розумовими вадами. Центр також проводить юридичні консультації та організовує культурні й освітні заходи для людей з обмеженими можливостями. Іноді можна отримати фінансування на діагностику генетичних захворювань, яка є досить коштовною. Щоб отримати допомогу, потрібно звернутися до центру інтеграції, на інфолінію або написати листа.
Це велика фундація, яка допомагає людям з інвалідністю, щоб вони не тільки мали найнеобхідніше, а й були активними у кожній сфері життя.
Окремий напрям — це Centrum Pomocy Uchodźcom z Niepełnosprawnościami.
Цей проєкт надає інформаційну підтримку та допомогу у заповненні внесків на отримання державної допомоги, допомагає відкрити субконто для отримання коштів на лікування або терапію, надає супровід україномовними фахівцями на всіх етапах взаємодії. У межах проєкту Фонд Авалон надає гуманітарну допомогу, періодично роздає продуктові ваучери, а також постачає ортопедичне та медичне обладнання до різних областей України й Польщі.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.