У Польщі працює система блокування платіжних карток українською мовою

Наші редакторки та авторки у цей особливий день написали кілька слів про свою роботу у Sestry, про своїх героїв, про свої емоції — про все, що стало таким важливим за цей рік роботи у медіа. 

Йоанна Мосєй-Сітек, CEO Sestry

Наш рік на передовій боротьби за правду. Ми — спільнота жінок. Жінок-журналісток. Жінок-редакторок. Наша сила — це наш голос. Ми виступаємо за спільні європейські цінності, демократію та мир. Ми — голос усіх тих, хто, як і ми, вірить, що майбутнє — за діалогом, толерантністю та повагою до прав людини. Вони вірять у світ, де ми зможемо пробачити собі старі образи і зосередити нашу енергію на побудові кращого майбутнього. Їх не розділяють слова політиків. Щодня ми робимо все можливе, щоб почути і зрозуміти одне одного, бо знаємо, що тільки так можна боротися з дезінформацією та фейковими новинами. Наш голос, наша боротьба так само важливі для нашої безпеки, як нові танки та безпілотники. Протягом цього року ми дали притулок тисячам історій на шляху до побудови кращого світу. Ми розуміємо, що побудова сильної, багатоетнічної, солідарної спільноти — це довгий шлях, і ми лише на початку.

Марія Гурська, шефредакторка Sestry

Коли ми з колегами з Gazeta Wyborcza вирішили створити Sestry.eu, була друга зима війни. Моя новонароджена дочка лежала у візочку у червоному комбінезоні з пряничними чоловічками і вміла лише всміхатися і тягнути ручки до мами. Сьогодні моя Амелія — це міцний малюк, який бігає парком коло нашого варшавського дому, гучно кричить «Мамо, лови м'яч!», сміється, коли підкидаю її на ручках, жаліє ляльку, коли та плаче. 

Вона ще не знає, що таке Україна. І тому я роблю це медіа. Не для того, щоб колись розповісти моїй дитині про батьківщину. А для того, щоб вона виросла у незалежній, безпечній, успішній Україні — вільною громадянкою Європи. 

Тетяна Бакоцька, журналістка

Публікації в Sestry працюють — надихаючи читачів допомагати. Після виходу моєї статті про ольштинських притулок для біженців, який закрили і деякі українці опинились у вельми скрутному становищі, п’ять українських родин повідомили, що їм стали допомагати. Самотні мами, які виховують неповнолітніх дітей, отримали продукти й одяг, а також повні рюкзаки для школи. 

Завдяки публікації «Вітрила рятують життя» і Пйотру Палінському вдалося зібрати в Польщі сотні метрів вітрил, з яких пошиють ноші для поранених військовослужбовців. 24 серпня 2024 року скаутка з Ольштина Дорота Лімонтас у складі гуманітарного конвою завезла вітрила до Києва. А до кількох київських лікарень  — медичне обладнання, яке передали з Воєводського шпиталю для дорослих та Воєводського дитячого шпиталю в Ольштині.

Після публікації про скромного автомеханіка пана Пйотра, який у 2022 році подарував українським дітям понад 500 велосипедів, ініціатива отримала «нове життя». І знову сотні дітей — не лише в Ольштині, а й у інших регіонах Польщі, — отримали в подарунок велосипеди. В Україну теж завезли велосипеди — для дітей-сиріт, яких взяла під опіку в свою родину Тетяна Палійчук, про яку ми теж писали.

Наталія Жуковська, журналістка 

Sestrу особисто для мене стали тим рятівним колом, яке допомогло і підтримало у складну хвилину. Повномасштабна війна, переїзд в іншу країну, адаптація… З цим зіткнулися мільйони українських жінок, втікаючи від війни і залишаючи домівки. Мені пощастило займатися у Польщі улюбленою справою — журналістикою. А ще більше мені пощастило спілкуватися з тими, хто своїми справами щохвилини пише новітню історію України, — волонтерами, військовими, бойовими медикинями, громадськими активістками. 

Я пам’ятаю кожного з героїв своїх матеріалів. Оповідати про них можна безкінечно. Здавалося би журналіст, записавши розмову і видавши матеріал,  може про неї забути. Десь так і було за понад 20 років моєї роботи на телебаченні. Відзняті герої новинних сюжетів швидко забувалися. Але тут усе навпаки. Навіть після спілкування з героями я продовжую стежити за ними через соцмережі. І хоча ми зустрічалися лише в онлайн-просторі, багато з них стали для мене друзями. Тож, підсумовуючи рік, можу лише подякувати долі за можливість розповідати світові про неймовірних і сильних духом українців і українок. 

Александра Кліх, редакторка 

Коли рік тому ми почали створювати команду редакції Sestry, я відчула, що це був особливий момент. Такі медіа дійсно потрібні. У жорстокому світі війни, світі нових технологій і криз, світі, де інформація, фотографії, емоції атакують нас з усіх боків — ми шукаємо порядку та сенсу. Ми шукаємо нішу, яка дасть відчуття безпеки, умови для мудрих роздумів, але також місце, де можна просто поплакати. Ось що таке Sestry — це медіа нового часу, міст України до Євросоюзу.

Робота з українськими колегами відновила мою віру в журналістику. Це відновило в мені відчуття, що медіа не мають бути фабрикою кліків чи ареною конфліктів, а джерелом знань, правди, навіть болючої і справжніх емоцій, які можна дозволити собі пережити в найважчі моменти. Завдяки роботі в Sestry, щоденному погляду на Україну, в мені ожили найважливіші запитання: «Що таке патріотизм сьогодні? Що означає бути європейським громадянином? Що означає відповідальність? Що я можу робити сам — щодня, постійно — щоб врятувати світ? І нарешті: звідки я? для чого? куди я їду?». Такі питання не дають спокою людині, коли вона на межі. Тому що ми створюємо ЗМІ у світі, який на межі. Дівчата з України, їхній досвід і переживання, змушують мене усвідомлювати це щодня.

Марія Сирчина, редакторка

Кількість наших читачів невпинно росте — цифри говорять про те, що тільки в цьому році наша аудиторія збільшилась у 8-10 разів порівняно з минулим роком. І це тому, що Sestry — незвичне видання. Більшість із нас, журналістів, через війну живе в інших країнах, але з усіх цих країн ми пишемо про те, що нам болить. Про Україну і її сильних людей. Про те, що нам заважає перемогти ворога — аби достукатися до тих, хто має владу нам допомогти. Про складнощі на новому місці і те, як ми їх долаємо. Про наших дітей. 

Ми намагаємось говорити з людьми, які надихають і дають світло в ці темні часи. Це волонтери, митці, лікарі, спортсмени, психологи, активісти, вчителі, журналісти. А найголовніше — воїни. Колись я мріяла, щоб в Україні змінилась еліта і долю країни вирішували гідні люди. Бажання втілилось — правда, у збочений спосіб. Нові герої нашого часу — військові, які благородно тримають на власних плечах ваготу боротьби з ворогом і байдужості світу. І тут, у Sestry, ми знову і знову розповідаємо про них усім, хто має інтернет і серце. Трьома мовами. Сподіваючись, що ці історії не дадуть забути їхні імена чи спотворити їхні вчинки. 

Сестра — це та, хто може бути будь-де, але все одно є близькою. Вона дратує тебе, але якщо її образять, ти стаєш на її бік і простягаєш їй руку. Саме таким виданням хочеться бути. Надійним і близьким. Аж до перемоги — і після неї теж.  

Марина Степаненко, журналістка

З Sestry я 9 місяців. За цей час народилися 22 потужні інтерв’ю з людьми, з якими колись я лише мріяла поспілкуватися особисто. Депутати, генерали, командувачі, а також один найсмертоносніший пілот ВПС США. Домовитися з останнім було вкрай складно — жодних контактів у мережі, окрім видавництва, яке публікує його книжки. Існувала також фан-сторінка Дена Гемптона у фейсбуці. Виявляється, він й є її адміністратором і активно відповідає на повідомлення. 

Курту Волкеру я писала протягом двох місяців — і таки вийшло домовитися. І моя гордість — Бен Годжес, чиї контакти колись давно добувалися під грифом «цілком таємно». 

За ці 9 місяців я винесла для себе такі уроки: не бійся просити про інтерв’ю своєї мрії; між спілкуванням з українськими зірками та закордонними генералами — завжди обирай друге. Я щаслива бути місточком між їхньою експертною думкою та нашими читачами.

Катерина Трифоненко, журналістка

«А чого ви мене про це питали?». Це один з тих кумедних випадків, які залишаються в пам’яті. Я працювала над статтею про військовий рекрутинг, за задумом частина цього розбору була присвячена міжнародному досвіду. Одним з спікерів був фахівець — американець армійського рекрутингового центру. Я одразу попередила свого співрозмовника, що питання будуть максимально прості, адже нас читають люди, які не обізнані з усіма деталями устрою американської армії. Жодних заперечень з його боку не було. Ми записали інтерв’ю. Пройшло кілька днів, аж раптом отримую від нього повідомлення, яке починається зі слів: «Мене досі дуже бентежить наша розмова. Я постійно думаю про питання, які ви мені ставили. Власне — чому ви мене про це питали?». І це було доволі довге повідомлення, в кожному рядку якого  буквально читалось «а чи ви часом не шпигунка?». Це був перший такий досвід на моїй пам’яті. Щоб не травмувати експерта ще більше, запропонувала вилучити його коментарі зі статті, якщо його аж так налякала наша розмова. А втім, він не заперечив проти публікації. Хоча, не впевннена, може він і досі вважає, що це все було не випадково.   

Наталія Ряба, редакторка

Я вільна. Ці два слова якнайкраще описують мою роботу у Sestry. Я вільна робити те, що мені подобається і що я вмію робити якнайкраще. Я вільна від будь-яких обмежень: наша редакція — це колектив однодумців, де кожен довіряє одне одному, тому ніхто не забороняє експериментувати, пробувати щось нове, пізнавати та втілювати це у життя. Я вільна від стереотипів. Наша мультинаціональна команда продемонструвала: неважливо, якої ти національності і які історичні суперечки спіткали наші народи, ми є одним цілим, ми робимо спільну справу заради перемоги України, заради перемоги демократичного світу. Я вільна бути у нашій редакції тим, ким я хочу. Так, я працюю редакторкою, але водночас я беру свій фотоапарат і біжу як репортерка на акції протесту, на виборчі дільниці — куди мені хочеться. Ніхто мені не забороняє творити те, що я хочу. І я вдячна за цю свободу. Це окрилює.  

Анастасія Канарська

Як багато хто з дівчат, я завжди думала, що хочу мати саме сина. Ну, гаразд, двійко, але в цій комбінації мусив бути син. Аж у момент, коли прямо пропорційно з кращим розумінням себе та світу підвищилась ймовірність взагалі не мати дітей, вміння бути доброю мамою для ще однієї щасливої, самодостатньої жінки здалося завданням вищого рівня і чимось неймовірно захопливим. Не конкурувати, а вчитися одна від одної, дбати про власні кордони і поважати інших — це робить працю в жіночому колі ресурсною. Для мене початок співпраці із Sestry, мабуть, невипадково збігся з глибшим аналізом жіночої лінії свого роду, сильної, як і мої колеги-редакторки, в кожній з яких у різні моменти проявляються Деметра, Персефона, Гера, Афродіта, Артеміда чи Гестія. А теми власних текстів чи редагованих і перекладених мною часом неймовірно перегукуються з актуальними життєвими подіями чи роздумами. Можливо, в цьому і є якась магія сестринського кола.

Олена Клепа, спеціалістка СММ  

«Почуваюся тут потрібною». На першу співбесіду в Sestry я прийшла за три місяці до офіційного старту проєкту: в старих саморобних шортах, в футболці, яку взяла в пункті гуманітарної допомоги, з зачіскою «кульбабка», наче перед самим офісом зняла будівельну каску, і з 7-річним досвідом на телебаченні. Я не шукала роботу. Мені було спокійно і зручно працювати охоронницею на будівельному майданчику. Не гаяла часу даремно. Постійно вчилася, брала участь у безкоштовних онлайн-тренінгах. Але чомусь всі керівники час від часу питали: «Ти вже щось запримітила для себе? Є якісь цікаві вакансії?» Вони казали, що мені тут не місце і я варта чогось більшого, створена для іншого. 

Sestry знайшли мене самі. Тому, коли я вперше йшла на зустріч, то вирішила: «Або пан, або пропав». Це не була типова співбесіда. Це була зустріч людей зі схожими цінностями та спільною метою. Ми говорили різними мовами, але розуміли одне одного з пів слова. Плани були амбітні і, на перший погляд, нереальні. Їм потрібен був керівник соціальних мереж. Мене безмежно лякала відповідальність, але я ніколи не кажу «не вмію», поки не спробую. Досвід показав, що всьому можна навчитися. В Sestry я відчуваю себе потрібною. Відчуваю, що мені є куди рости. Мені подобається, що я можу обʼєднати тут весь свій набутий досвід, що я можу експериментувати. Але найважливіше те, що мене перестали мучити докори сумління. В моїй країні війна. Ворог не лише на фронті. Російська пропаганда розпустила свої щупальці далеко за межі своїх кордонів. І, створюючи матеріали для соціальних мереж, розповідаючи тут в Польщі про українців на передовій, а українцям про поляків, які «не втомилися від війни», я допомагаю Україні вистояти в інформаційному просторі.

Беата Лижва-Сокул, фоторедакторка

Коли багато років тому у колеги-фоторедактора виникла ідея змінити роботу і спробувати свої сили за кордоном, один редактор категорично відрадив її від цього: «Ти ніколи не будеш такою впізнаваною в редакції в Нью-Йорку чи Лондоні, як вдома. Ти не досягнеш того ж рівня мови, що й твої англомовні колеги, максимум — будеш асистентом головного фоторедактора. В іноземній редакції ти завжди будеш іноземцем». Вона послухалася і залишилася в країні, хоча в університеті вивчала англійську мову, і знання мови не було б перешкодою. Через кілька років вона залишила професію. Вирішила, що журналістика їй більше не потрібна і її просто не існує вже. 

З того часу багато чого змінилося в медіа, і багато хто думає, що в епоху соціальних мереж журналістика взагалі більше не потрібна. Світ змінюється, тож ЗМІ теж змінюються. Однак я сама не перестала вірити в їхню роль. Я не втекла від них, а навпаки, шукала для себе нове місце. Так я потрапила в Sestry, де познайомилася з редакторами та журналістами, які приїхали до Польщі з охопленої війною України. Після року спільної роботи я знаю, що ми дуже схожі одне на одного, але багато в чому відрізняємося. Ми прислухаємося одне до одного, сперечаємося, разом ходимо на виставки і випиваємо вино.

Коли я почала працювати в Sestry і ми з головною редакторкою сайту Марією Гурською обговорювали, які фотографії мають його ілюструвати, я почула: «Це твій сад». Це було одне з багатьох фантастичних висловлювань, які мені довелося почути протягом наступних місяців спільної роботи — слова, які будували наші професійні та приватні стосунки. В епоху фейкових новин, ботів і кризи ЗМІ для мене, як для фоторедактора Sestry, від самого початку було особливо важливо, як ми розповідаємо про те, що відбувається в Україні, за допомогою фотографій. Я спостерігаю за медіа у світі, і завдяки редакторам нашого сайту помічаю, що ці зображення часто поверхневі, не засновані на безпосередніх свідченнях чи досвіді, стереотипні. 

Для мене безпосередній контакт з журналістками та редакторками з України є безцінним у моїй щоденній роботі. Я переконана, що журналістські проєкти, засновані на такій співпраці, — це можливість для медіа майбутнього. Це гарантія надійності та ефективності там, де на кону долі людей у найвіддаленіших куточках світу.

У фільмі Кетрін Бігелоу «Ворог номер один» є сцена, коли головний герой, агент ЦРУ, відповідальний за захоплення Осами бен Ладена, стикається з групою морських піхотинців, учасників операції. Один з них, сумніваючись в успішності операції (особливо через те, що його має очолити жінка), запитує своїх колег: «Чому ви їй довіряєте? «Чому я повинен їй довіряти?». На це інший відповідає: «Тому що вона знає, що робить». Саме так я відчуваю себе в редакції Sestry. Я працюю з редакторами та журналістами з України, які знають, що вони роблять і чому. І мені це дуже комфортно.

Netflix більше купує польського медіаконтенту, і він тепер з завидною постійністю є бажаним для українського глядача. Поки щасливці мають можливість подивитися новий фільм про класика Адама Міцкевича «Непевність», який 12 вересня вийшов в польський прокат, Sestry представляють короткий список особливо цікавих польських фільмів і серіалів, вже готових для перегляду на світових стрімінгах.‍

1. Снігу більше не буде (Śniegu już nigdy nie będzie, 2020)

Дивитися: Apple TV+

Ідеальний фільм для презентації сучасної Польща з улюбленою для тамтешніх кінематографістів дошкульною самокритикою і грайливим сарказмом, зрозумілою історією та якісним її показом. Красивий, філософський і десь містичний, «Снігу більше не буде» показує — і це особливо прикметно — українця з Чорнобиля, котрий працює в Польщі масажистом багатих мешканців варшавського передмістя. Приходячи вже зі своєю кушеткою для масажу, він вислуховує кожного клієнта, дає поради, лікуючи, здається, не тільки руками і не тільки тіла. Тихий, погідний і втаємничений, герой інтригує й інших персонажів, і самих глядачів, не відповідаючи на питання — ким він насправді є. І цим фільм чи не найбільше бере. Не дивно, що він був висунутий Польщею на здобуття «Оскара», адже, попри авторство знаменитої Малгожати Шумовської, «Снігу більше не буде» не скандальний, а просто прекрасний.           ‍

2. Король утечі (Najmro: Kocha, kradnie, szanuje, 2024)

Дивитися: Netflix

Українською перекладений за суттю, «Король утечі» про такого собі Здіслава   Наймродського, котрий був легендою Варшави наприкінці голодних і босих 80-х років ХХ сторіччя, коли знайти в магазинах туалетний папір виглядало чистим щастям, а от Наймро міг дістати все, і навіть «туалетне» щастя. Дебютний фільм Матеуша Раковіча вдало демонструє все, що кіно в принципі мусить демонструвати: час заявлених подій, відтворений в найменших деталях жовтогарячих кольорах-під-минуле і кримінально-комедійний жанр, зумовлений діяльністю шахрая і аспектами його вдачі. Бо, власне, саме вдача героя змусила звернутися творців до цього історичного персонажу — Наймро 29 разів накивав п’ятами від поліції й правосуддя, вистрибуючи з вікна під часу суду, втікаючи від цілого натовпу поліціянтів посеред стоянки з купою машин і людей, містично зникаючи з в’язниці... Добре знятий і з цікавою історією, він є гарною розвагою.

‍3. Ватага (Wataha, 2014)

Дивитися: HBO Polska/MAX/Megogo*

Перший серіал, створений новоявленим польським представництвом американського сервісу «відео на запит» НВО. 3 сезони «Ватаги» — це і про Україну також, адже йдеться про прикордонників та поліцейських Польщі, залучених до запобігання контрабанди і діяльності мафії, яка тримає пальці на пульсі українсько-польського кордону з його нелегальними перевезення алкоголю та цигарок, наркотрафіком і торгівлею людьми. Українці тут є в сюжеті (звичайні люди та мафіозі), в ролях (Яків Ткаченко, Роб Фельдман, Дмитро Сова) і серед співаків музики в саундтреку (Марія Юрчишин-Кулик з гурту Tołhaje). І так чи так до сюжету заглядають росіяни (голова мафії є саме росіянка, що, до речі, збігається з реальність 10-х років XXI сторіччя), а один з поляків згадує, кажучи про українців — «вони воюють з зеленими чоловічками, а ви на них нападаєте». Це більше ніж кримінал, тут вже є політика.

*Американський кабельний канал HBO і стримінговий сервіс HBO Max офіційно не працюють в Україні, тому українські OTT-сервіси співпрацюють із ліцензіатами, які мають права на їхній контент. Згідно укладеної угоди доступ до повної бібліотеки HBO має український сервіс Megogo.

‍Засліплені вогнями (Ślepnąc od świateł, 2018)

Дивитися: HBO Europe / HBO Polska

Глибоке і потрібне проникнення в кримінальний світ наркодилерів для розуміння сучасного стану речей в Польщі. Недаремно, ой недаремно НВО замовило кліпмейкеру Кшиштофу Сконечному 8 серій — перед нами відкривається яскрава, жвава і кривава картина нічних клубів, вбивств конкурентів та повій, протидія босів і тупість поліції, і в центрі усього цього або над усім цим — один наркодилер — Куба (Каміл Нозиньскі). Колись він був цілком нормальним, мав за дівчину руду красуню та їздив до вражаючих місць. Але тепер лише згадує про добре. І не добре також, те, з чого він взагалі вийшов — а саме з української Прип’яті. Серіал переповнений жорсткими сценами і подіями, а їм протиставляються чарівливі кадри минулого, в яке Куба занурюється, мов у транс. Балансуючи між покидьками і вбивцями, він маніфестує собі поїхати до Аргентини і вибратися з гівна. Та чи так станеться?          

Знахар (Znachor, 2023)

Дивитися: Netflix

Рідкісної якості драма, що побудована на ґрунтовно втіленому історичному тлі. Це вже третя екранізація однойменного класичного польського роману Тадеуша Доленги-Мостовича, а друга, зроблена Єжи Гоффманом 1981 року, стала справжнім касовим хітом — її подивилося тільки в Польщі майже 6 мільйонів людей. Нова версія сучасна настільки, наскільки можна було зняти фільм без зміни часу, тобто події відбуваються так само наприкінці 30-х років ХХ сторіччя, як і раніше, але актори грають більш розкуто, як і показ історії професора хірургії Рафала Вілчура є швидшим і майстернішим. Сюжетно нічого не змінилося — спершу від професора йде дружина, розчарована його вибором більше часу приділяти роботі, а не родині, а потім напад на професора вуличних розбишак і удар по голові забирають у нього пам'ять. Фактично фільм говорить про те, що сталося через 15 років після цього. І ця розповідь гарна.

Всі фотографії: матеріали для преси

Впродовж останніх днів, завдяки співпраці спецслужб, було успішно знешкоджено групу диверсантів, метою яких було вимагання інформації, індивідуальний та інституційний шантаж і фактична кібервійна. Про це заявив 9 вересня міністр цифровізації Польщі Кшиштоф Гавковський. Він пояснив, що йдеться про компанії, пов'язані зі сферою безпеки:

— Це почалося з «Полади» (польське антидопінгове агентство. — Авт.), яка була частиною ширшої оперативної гри служб, перед якими стояло завдання розробити вектори проникнення в інші польські установи — на рівні місцевого самоврядування та на рівні державних компаній, які пов'язані зі сферою безпеки. Всі ці установи були поінформовані службами. Вони включені в оперативне провадження, але оперативна мета, яку ставили перед собою супротивники, тобто проникнути, вимагати дані, а потім шантажувати — була зупинена.

Гавковський пояснив, що метою атак був намір паралізувати політичну, військову та економічну сфери держави.

Міністр заявив, що лише за перші шість місяців 2024 року було зареєстровано понад 400 тисяч інцидентів, пов'язаних з кібератаками. Спецслужби вжили близько 100 тисяч дій, щоб виявити, хто стояв за цим.

Опрацював Roman Havryshchak