У 2025 році штрафи за порушення ПДР у Польщі планують суттєво збільшити

Будь-яка війна, особливо така кровопролитна і довготривала, як в Україні, неминуче загострює демографічну ситуацію. Населення зменшується, народжуваність падає, зростає смертність, люди емігрують. За даними Євростату, понад 4 мільйони українців нині мають тимчасовий захист в європейських країнах. Про їхнє повернення слід думати вже сьогодні, переконані в Інституті демографії та соціальних досліджень імені М.В.Птухи НАН України.  Видання Sestry поговорили з його очільницею, демографом, академіком Еллою Лібановою про те, що ж слід робити аби українці поверталися додому, яка користь від нового міністерства Національної єдності, чи є загрозливою демографічна ситуація в Україні та чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану.

Наталія Жуковська: Німецьке видання Der Spiegel нещодавно назвало ситуацію з демографією в Україні катастрофічною. Там зазначають, що криза, розпочата ще в 1990-х роках, набула загрозливих масштабів через масову еміграцію, втрати серед військових та цивільних, а також окупацію частини територій. Якою є ситуація насправді, на ваш погляд?

Елла Лібанова: Я б хотіла запитати, а Spiegel може назвати хоча б одну країну, яка веде війну впродовж десяти років і де б не було катастрофічної демографічної ситуації? Проводячи ці дослідження, вони дивляться на масштаби міграції, темпи депопуляції, рівні народжуваності та смертності. Безумовно, це глибока демографічна криза. Утім, катастрофою я б її не називала. Після 2022 року ситуація є більш-менш сталою. Більше того, те, що люди виїхали з України, це добре чи погано? Добре, бо вони залишилися живі. Як на мене, найбільша цінність, яка є — це людське життя. Йдеться не про молодих чоловіків, які втекли від війни, а про жінок з дітьми. Мої обидва онуки в Україні. Ми живемо у селі, де часто лунає повітряна тривога. Якщо телефон можна вимкнути, то машину з гучномовцем, що їздить сільськими вулицями, нікуди не подіти. І ці бідні діти п'ять разів на ніч чують сигнали тривоги. Я не знаю, що в їхніх голівках відбувається. З жахом про це думаю. Тому, слава Богу, що люди виїхали. Я можу сказати одне — ситуація з демографією в Україні закономірна.

Як нам вибратися з цієї демографічної кризи?

Закінчиться війна — і все поступово відроджуватиметься. Навряд чи вдасться відновити довоєнну чисельність населення, але перевищення довоєнних рівнів народжуваності й смертності є цілком реальним. Я далека від очікування бебі-буму. Утім, безумовно, народжуваність зросте до 1,5 дитини в розрахунку на 1 жінку (в 2021 році цей показник становив 1,2, а в 2023-2024 — менше 1). Що мала б робити держава у цьому напрямку? Маю великі сумніви щодо тривалого підвищення народжуваності за рахунок збільшення грантів при народженні дитини. Звісно, давати гроші потрібно, аби страхувати родину від бідності. Але мені здається, що більше результатів могло б дати покращення доступу до дитячих дошкільних і позашкільних закладів.

Нам треба відновлювати та розбудовувати цю систему. Це дасть можливість жінці не переривати на три роки, а то й більше, свою трудову діяльність, не втрачати кваліфікацію та не зубожіти родині

За даними Євростату, станом на 31 жовтня 2024 року майже 4,2 мільйона українців, які виїхали з України через російське вторгнення, отримали статус тимчасового захисту в країнах ЄС. Як нам виграти боротьбу за українців? Що слід робити, аби люди поверталися додому?

Важливо, коли саме закінчиться війна. Кожний її місяць означає, що люди, які виїхали за кордон, адаптуються до тамтешнього життя. Знаходять житло, роботу, діти звикають до школи, вивчають мову. До речі, поляки говорять, й Євростат це підтверджує, що понад 80% наших «воєнних мігранток» є реально працездатними й знайшли роботу. З іншого боку, кожного місяця все більше руйнується цивільна інфраструктура, закриваються підприємства, люди втрачають житло та роботу. Частка мігрантів, готових повернутися, є зворотньо-пропорційною тривалості війни. Проте не варто переоцінювати значення відповідей, отриманих при опитуваннях. По-перше, сьогоднішні оцінки й наміри не обов’язково збігатимуться з майбутніми рішеннями, що ухвалюватимуться скоріш за все за інших умов. По-друге, ті, хто перебувають в епіцентрі подій, інакше сприймають ситуацію, ніж ті, хто перебувають на значній відстані і в інших умовах. Це стосується і тих, хто за кордоном, і тих, хто в межах України. 

Що протидіє поверненням? Перше і головне — небезпека

Причому люди бояться не тільки сьогоднішніх бомбардувань, але й того, що будь-яка мирна угода, підписана з Росією, не є гарантією довгострокової безпеки. Всі бояться того, що буде новий напад. Друге — люди, які перебувають за кордоном,  бояться того, що до них в Україні вже є негативне ставлення і що після повернення вони можуть стикнутися не просто зі стигматизацією, а навіть з маргіналізацією. Вони думають, що  не зможуть знайти житло, що їх не братимуть на роботу. Якщо у них нікого не лишилося в Україні, якщо повністю виїхала вся родина, це теж не сприяє рішенню повернутися. Давайте тверезо дивитися на речі. У мене є ситуація, коли співробітники виїхали всією родиною. Я не вірю, що вони повернуться — як би вони не запевняли у зворотному.

Якщо в Україні не залишилося майна — це теж про неповернення. Я розумію, що майно це не головне, його можна продати, але, все ж таки, якщо воно є, то це хоч якийсь якір, який тримає. Безумовно, не на нашу користь різниця в заробітках. До того ж значна частина батьків думає про майбутнє дітей — їхню освіту, перспективи працевлаштування, набуття громадянства тощо.

Тепер про мотиви повернення. За свідченням тих же польських і німецьких експертів, 70% наших жінок, які виїхали, мають вищу освіту. Як ви розумієте, переважна більшість працює закордоном не за спеціальністю і кваліфікацією. Це означає втрату соціального статусу, звичного кола спілкування і так далі. Багатьох це не влаштовує.  Причому коли вони дивляться на тих мігрантів, які виїхали задовго до війни, то розуміють неможливість змін принаймні за життя одного покоління. Тобто всі ті, хто виїхав, практично приречені на спілкування в межах свого вузького кола. Далеко не всіх це влаштовує. Друге — не всі діти, особливо середнього шкільного віку, адаптуються до шкільного навчання на Заході. Третє — як не дивно, але багатьох не дуже сильно влаштовує система медичної допомоги. Як з'ясувалося, не все так погано в Україні.

Якщо після війни Україну чекає економічний бум, а я в це вірю, то сюди не просто будуть повертатися українці, сюди поїдуть європейці. Тому що можливості самореалізації тут будуть кращі, ніж у більшості країн Європи

Торік в Україні з'явилося Міністерство національної єдності, яке серед іншого,  працюватиме з українцями за кордоном. Наскільки доцільним, на вашу думку, було його створення?

На мою думку, простіше було б ці функції покласти на Міністерство закордонних справ, додати їм повноважень, штату і всього решту. І цього було б достатньо. Але я ж не державний службовець і просто не знаю всіх мотивів такого рішення. Ми зустрічалися з міністром Олексієм Чернишовим. І в процесі тривалої розмови у мене склалося приємне враження, що він адекватно розуміє ситуацію. Знаєте, вже сьогодні ми маємо налагоджувати зв'язки з усіма українцями, які залишили батьківщину. Я б не скидала з важелів відчуття українськості. Ми його ще не втратили. І навіть якщо вони не повернуться, то можуть бути «агентами впливу», сприяти покращенню українського іміджу у світі. І це дуже важливо і для них, і для нас. Якщо людина живе за кордоном і відчуває зв’язки з Україною, ще не все втрачено. 

При міністерстві буде створено Агентство національної єдності, яке відкриє департаменти в ключових країнах перебування українців, насамперед, у Німеччині, Польщі та Чехії. У столицях цих країн буде створено «Хаби єдності». На вашу думку, що це дасть?

Насамперед це дасть підтримку зв'язків з Україною. Сьогодні нема нічого важливішого. Ми мусимо не дати людям забути свою українськість. Всі без винятку європейські країни зацікавлені в освіченій, працелюбній, неконфліктній українській робочій силі.

Більше того, втримання значної кількості українських жінок означає другу міграційну хвилю — вже чоловічу — після скасування воєнного стану

Не варто говорити про її наслідки для України. Ці осередки варто створювати не лише у Німеччині, Польщі та Чехії, а й, наприклад, у Британії.  Щоб люди мали де зустрітися, оперативно отримати різноманітні послуги, включно з інформаційними, вивчати мову і літературу, врешті-решт взяти участь в українських акціях і, наприклад, у виборах.

Чернишов обіцяє бронювання чоловікам, якщо вони повернуться з-за кордону, та роботу… 

Боюсь, що люди не дуже в це повірять, але обіцяти треба. Можна замахнутися на повернення 4,2 мільйонів зареєстрованих мігрантів, цілком розуміючи результативність такого кроку. Однак реалістичніше замахнутись на повернення, скажімо, 400 тисяч. Такий підхід є проявом цинічного оптимізму, вкрай необхідного сьогодні.

Який відсоток українців, на вашу думку, все ж таки залишиться за кордоном назавжди?

Я орієнтуюся на повоєнну ситуацію на Балканах. Це найбільш близькі до нас і географічно, і за способом життя країни. Там повернулася третина. Я мрію про половину. Раніше мріяла про 60 відсотків. Вкотре повторюю, що все залежить від того, коли закінчиться війна і наскільки серйозними будуть гарантії безпеки. Потрібно, аби люди повірили, що мир надовго. Бо якщо вони будуть впевнені у тому, що мир — це перемир'я на пів року, а далі почнеться все знову, то вони не поїдуть. 

Деякі дослідники прогнозують, що до 2051 року українців буде 25 млн, а, за даними ООН, таку цифру слід очікувати у 2069 році. Наскільки реалістичними є такі прогнози?

Тут потрібно зрозуміти, про які кордони йдеться. У нашому інституті ми оцінюємо чисельність населення на території, підконтрольній легітимній українській владі і в кордонах 1991 року. Ми робимо прогнози для військових, Міністерства економіки, Міністерства праці, Пенсійного фонду, але у кількох варіантах, кожний з яких спирається на велику кількість припущень щодо розвитку подій (воєнних, економічних, політичних) саме в Україні. Оцінки ж ООН спираються на певні узагальнені моделі демографічної поведінки. Це абсолютно різні підходи, і ніхто не знає, який в кінцевому підсумку виявиться кращим. 

Ви неодноразово наголошували на тому, що Україну після війни чекає економічне зростання.  Чи значить це, що слід очікувати напливу мігрантів? З яких країн, на вашу думку, можуть приїхати люди?

Все залежить від масштабів буму, масштабів і структури попиту на робочу силу, умов і оплати праці. Наша бідність фактично убезпечить Україну від напливу мігрантів, які розраховують на соціальну підтримку — до нас радше поїдуть мігранти, які матимуть бажання працювати. Знаєте, є книга Джона Кеннеді «Нація іммігрантів». Свого часу я по ній здавала кандидатський мінімум. Кеннеді доводив, що Америка стала великою країною з потужною економікою саме завдяки іммігрантам. Люди приїжджали з двома валізами і з нуля починали все. При цьому неабияк працювали. Про те, з яких країн поїдуть до нас мігранти, наразі важко говорити. Як правило, люди їдуть з бідніших країн до більш розвинених. Але хто взагалі провів індустріалізацію у Радянському Союзі? Виявляється — американці. Привозили сюди заводи, тут їх збирали. Хто будував ДніпроГЕС?

Тому можуть приїхати європейці з дуже розвинених країн, бо тут будуть кращі можливості самореалізації, здійснення своїх творчих, кар'єрних та інших планів

Чому я розраховую на бум? Колись ми мріяли на те, що будемо містком між Росією і Європою. Зараз, звісно, не бачу підстав для таких мрій. Скоріше ми приречені бути бар'єром. А для того, щоб ми були надійним бар'єром, ми маємо бути заможною країною із потужною армією. Інакше ми не вирвемося з пут російської пропаганди. І зараз світ допомагає нам не тільки через емпатію, відчуття справедливості, але й з міркувань власної безпеки. Те саме буде й після війни. Нещодавно я відвідувала конференцію у Черкасах, і там був чоловік, який  живе в Польщі і є своєрідним містком між польським бізнесом та Україною. Він говорив, що тисячі польських компаній готові вже сьогодні інвестувати в Україну. На це налаштовані і, наприклад, австрійці.Тому після війни гроші з'являться. Вони, власне, і зараз є. Просто наразі інвестиції дещо в інші напрямки.    

Сьогодні багато розмов західних партнерів про необхідність мобілізації 18-річних чоловіків. Відтак, не секрет, що матері намагаються вивезти своїх дітей ще 17-річними. Чи загрожує Україні втратити ціле покоління молоді?

Коли почалися розмови про ймовірність призову 18-річних, я почала читати, що пишуть науковці. Британська школа соціальних психологів пише про те, що людина психологічно формується до 25 років. Зверніть увагу, коли у Британії починають голосувати, коли горілку в барі продають? З 21 року. У мене обидва діди воювали і батько. Хоч я на той момент була ще малою, але дещо пам’ятаю. Вони розповідали, що найшвидше гинули ті, хто потрапляв на фронт у 18 років, бо у них немає розуміння, як себе вести. І саме тому я проти мобілізації у такому віці.

До 25 років вже щось в голові з'являється. А 18 років — це ще дитина

Думаю, що мобілізаційний потенціал за рахунок більш старших поколінь ми в змозі сформувати. До того ж, президент сказав, що він на це не піде. Щодо втрати поколінь, то я не люблю такі розмови. Втрата покоління — це якщо вони вбиті. Якщо ж люди виїхали, то давайте робити все, щоб вони повернулися. Я ще раз повторюю — я не в захваті від 4-х мільйонної міграції. Однак, розумію, що це краще, ніж вони б залишилися в Херсоні, в Харкові чи на окупованих територіях.

На вашу думку, чи слід очікувати нову хвилю міграції після скасування воєнного стану?

Ризик такий, безумовно, є. Він пов'язаний з кількома чинниками. По перше, чи матимуть чоловіки отримати робоче місце з гідною оплатою в Україні? Чи будуть вони мати житло або можливість його винайняти? В яких умовах жінки перебуватимуть закордоном там чи будуть люди вірити у те, що мир надовго? Я думаю, що ці фактори будуть грати важливу і вирішальну роль в ухваленні рішень.

Ранок. У зимовій Варшаві -5^оС, а відчувається на всі десять. Під українським консульством на вулиці Антонія Мальчевського кілька родин із малими дітьми. Дорослі щось вишукують у телефоні, намагаються втримати за коміри малюків на зледенілій доріжці. Розгубленість минає, щойно вони зауважують Намет підтримки із написами рідною мовою. Здається, видихає уся родина — тут їм точно допоможуть.

Цей «п’ятачок» перед консульством пам’ятає куди більші тлуми людей. Із початком «великої війни», коли цю вулицю заполонили розгублені українці, польське суспільство склало свій найважливійший тест — на людяність та емпатію, перетворившись на один рятунковий хаб. Тоді об’єднався Мокотув (дільниця у польській столиці), на допомогу стала Варшава, зорганізувалася вся країна. 

Перед консульством за сприяння тодішнього посла України у Польщі Андрія Дещиці розгорнули Намет підтримки. Спочатку це був звичний військовий намет, де можна було сховатися від дощу або спеки, з’їсти теплого супу, випити чаю з канапкою, отримати з рук волонтерів засоби гігієни, кому необхідно — речову допомогу, одяг. Тут організували навіть куточок для дітей з книжками та іграшками.

Пізніше, коли довгий список осередків допомоги для українців скоротився до кількох одиниць, Намет підтримки залишився одним із останніх форпостів допомоги. За цей час він став у нагоді 100 тисячам українських біженців. І попри пересохлі потоки допомоги й тотальну втому від війни, продовжує допомагати й досі. 

Цезарій і Йовіта

«До нас приходять найперше люди у скруті, неповносправні, жінки й чоловіки літнього віку, які потребують підтримки. Не лише українці. Це місце, де вони можуть поговорити і виплакатися, і знають, що будуть вислухані й почуті», — каже Цезарій Чарнецький. Два роки тому активне ядро Намету підтримки зорганізувалося у фундацію «Гуманітарні», а він її очолив. 

Пан Цезарій — педагог і екологічний активіст, займався збереженням диких тварин, річок і лісів. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, був змушений відкласти свою діяльність «у довгу скриню» й активно включився допомагати українцям. 

«Щонайменше до кінця війни», — впевнено каже. 

Поряд з ним — Йовіта Мальчевська, друга людина у фундації. Вона активістка фудшерінгу, учасниця спільноти людей, котрі займаються рятуванням їжі, транспортуванням продуктів, котрі не продалися у магазинах, до «ядлодалень» на потреби людей, котрі сповідують філософію порятунку продуктів — бо ж просто потребуючих. За її плечами — волонтаріат у дитячих будинках, допомога тваринам і чимало інших благочинних ініціатив:

— Той лютий 2022-го року був для мене таким шоком, що все, чим я жила до того, стало неважливим, — пригадує Йовіта Мальчевська. — Протягом першого тижня я слухала новини і плакала.

А потім сказала собі: «Годі, бери і роби щось». І так я стала волонтеркою на Модлінській

Фінансової підтримки від місцевої влади «Гуманітарні» не отримують — функціонують із пожертв приватних осіб, кількох дружніх компаній, невеликих кав’ярень, котрі діляться хлібом і печивом. Транспортування, приготування обідів — усе власними силами і коштом.

Електрику й воду отримують від консульства — безплатно. А ось за шматок землі, де нині стоїть оновлений, уже надійніший пластиковий, намет, щомісяця сплачують 800-1100 злотих до скарбниці уряду дільниці Мокотув.

«Чи хотіли б ви так жити?»

Ми розмовляємо за столиком у наметі. Попри те, що тут є «теплодуйка», кава в паперовому стаканчику вистигає дуже швидко. 

Тим часом двері надовго не зачиняються: заходять літні жінки, беруть випічку — хтось куштує із чаєм на місці, хтось бере із собою. По тому, як весело спілкуються між собою, роблю висновок, що вони тут постійні відвідувачки. 

Загалом же намет щодня у середньому відвідують чотири десятки потребуючих, а також ті, хто приїздить у справах до консульства.

Цезарій Чарнецький пам’ятає, як за три-чотири місяці з часу «великої війни» приватна допомога українським біженцям почала зменшуватися, розпався основний кістяк волонтерів. А згодом й узагалі з’явилися загрози закриття і знесення намету. Усе це — на фоні розмов, що українці вже «непогано собі радять»:

— Є такий наратив у польському суспільстві. Але подивіться, наприклад, на цю пані, яка зараз прийшла. Навряд чи вона така самостійна — через вік, хвороби.

Часто ці люди живуть з того, що обходять різні пункти допомоги, щоб здобути хоч щось. Так, у якомусь сенсі вони собі справді радять

— Ті, хто кажуть, що ці люди можуть самі собі допомогти, чи хотіли б так жити? Ходити і просити, вистоювати в чергах, щоб дістати пачку рису чи суп?, — підхоплює Йовіта Мальчевська. 

Поки говоримо, до намету знову хтось заходить, бере печиво, дякує, йде. Як от пані Надія із Запоріжжя, котра називає намет «домом солодощів». У місці тимчасового поселення з нею живуть її свекруха і ще кілька родичів літнього віку. Тож круасани, які вона прихопила з собою, для них.

— Ми готуємо бутерброди у себе вдома, вечорами їдемо по хліб — носимо, зриваємо плечі, — розповідає Цезарій Чарнецький. — Намет відкриваємо з вівторка по п’ятницю, у понеділок він не працює, бо нам також потрібно розібратися зі сном і логістикою.

Відпустки не мали жодного разу

Попри «теплодуйку» й затишну атмосферу, ноги у зимовому взутті мерзнуть. Так, сюди добре зайти на чашку теплого супу й перекинутися кількома словами, але складно уявити рівень самопожертви людей, які трудяться тут цілорічно й за будь-якої погоди, не покладаючи рук. 

Хтось повинен це робити 

Серед організацій, котрі підтримали життєдіяльність Намету підтримки, — World Central Kitchen, Польська асоціація людей з інтелектуальними вадами та інші. У червні 2023 року «Гуманітарні» відправили допомогу постраждалим через підрив росіянами Каховської ГЕС. Зараз же планують відправити 300 кг корму у приватний притулок на Київщині, де утримується 150 псів. Утім, перевізника знайти складно. 

Протягом тривалого часу Bar Jedzonko щодня спонсорував 30 свіжих домашніх супів для Намету підтримки. Нині ж знову є чималий попит на найважливішу в холодну пору страву. Загалом на потреби намету вистачило б якихось 2500-3000 злотих на місяць.  

«Гуманітарні» намагаються просити допомоги у благодійних організацій, знайомих бізнесів. Кошти на свою діяльність переважно отримують із внесків на zrzutka.pl. Єдина речова допомога, котру отримали цьогоріч, — подарунки, що їх приготували діти зі школи в Пясечно. Також волонтери зверталися до уряду міста Варшави — надсилали презентацію свого фонду, де у подробицях оповідали, як і для кого працюють. Сподівалися, що будуть включені до котроїсь із програм фінансування. Натомість отримали ввічливого листа про те, що їхня діяльність важлива, й жодної підтримки.

«Нехай клерки на місяць поміняються з нами місцями, постоять на цьому морозі, подивляться, як в наших бідонах замерзає вода. Нехай глянуть на цих жінок, які вже не мають дому, і не мають, до чого повертатися, — каже Цезарій Чарнецький. — Даємо цим людям трохи більше, ніж чай. Даємо їм надію».

«Гуманітарні» тримаються оптимістично й активно планують свою діяльність. Хоча й нарікають, що у Наметі підтримки не вистачає вправних рук, наголошує Цезарій:

— Ми могли б організовувати тут польсько-українські інтеграційні зустрічі, але нам бракує молодих активних людей. Ось як тих, що часом стоять під російським посольством. Хотілося б бачити молодь тут, щоб хтось нас замінив хоча б на якихось дві години в тиждень. Щоб хтось подав чай літній бабусі й запитав, як вона почувається. Подавання чаю — це теж активність. Чимало людей кажуть мені — що ти робиш? Ви не маєте з цього нічого, лише борги. Кому ви допомагаєте? Але кожна наступна людина, яка це каже, переконує мене, що я роблю правильно, бо хтось повинен це зробити. Усі ці люди мають чисте небо над головою. Вони не знають, що через кілька років у нас теж може бути така ситуація. І ми шукатимемо допомоги, але можемо не отримати її.

Наслідки можуть бути катострофічними

Зупинка гуманітарної допомоги США для України (воєнна не призупинена) вплине на десятки сфер життя: зарплати освітянам, працівникам галузі охорони здоров'я, державним службовцям; кібербезпеку та цифрові трансформації, відбудову, підтримку енергетичного, аграрного, громадського секторів, медіа, реінтеграцію ветеранів, програму забезпечення ліками, вакцинацію, бізнес, евакуацію цивільного населення із зони активних бойових дій, підтримку внутрішньо переміщених осіб тощо. І це далеко не весь перелік, який був охоплений допомогою від USAID в Україні. 

Народна депутатка Інна Совсун у коментарі для «Радіо Свобода» пояснює, що допомога USAID від початку повномасштабного вторгнення була суттєвою для бюджету України. І каже: саме цей критично важливий напрям може постраждати найбільше.

За інформацією вдання Financial Times, американські чиновники з Бюро європейських та євразійських справ у Держдепартаменті вже звернулися до держсекретаря США Марко Рубіо з проханням зробити для України виняток з наказу про заморожування американської допомоги іноземним державам. «Наразі ми не знаємо, чи буде цей запит схвалений — повністю або частково — але з Вашингтона надходять позитивні сигнали», — йдеться в електронному листі, надісланому співробітникам USAID в Україні 25 січня.

26 січня видання Reuters оприлюднило подробиці службової записки, яку отримали працівники USAID. «Ми зобов’язані підтримувати президента в реалізації його бачення», — написав Кен Джексон, помічник адміністратора з управління та ресурсів. «Президент дав нам чудову можливість змінити наш підхід до іноземної допомоги на наступні десятиліття — поставити «Америку на перше місце».

Напередодні ухвалення рішення про призупинення допомоги новий держсекретар Трампа Марко Рубіо анонсував ці зміни: «Кожен долар, який ми витрачаємо, кожна програма, яку ми фінансуємо, і кожна політика, яку ми проводимо, повинні бути виправдані трьома простими запитаннями: «Чи робить це Америку безпечнішою? Чи робить це Америку сильнішою? Чи робить це Америку процвітаючою?».

‍Чому «заморозили» зовнішню допомогу США 

Представники українських ініціатив-одержувачів допомоги, з якими розмовляли Sestry, говорять, що закономірно очікували перегляду політики зовнішньої допомоги від нового американського уряду.

Під час передвиборчої кампанії Трамп виступав проти надання іноземної допомоги, яка зазвичай становить близько 1% федерального бюджету, крім надзвичайних ситуацій, як було з наданням мільярдів допомоги на зброю для України. Він також критикував обсяги фінансування, які виділялися для України, аби захиститися від російської агресії. Тому для багатьох підписання указу про зупинення нової зовнішньої допомоги чи не в перші дні після інавгурації не стало сюрпризом. 

Шокуючим для багатьох отримувачів допомоги від США стало те, що це рішення зачепило  раніше погоджені програми, на які Конгресом США вже було виділено фінансування. Адже під час 90-денної паузи на аудит та перевірку заборонені будь-які фінансові операції щодо проєктів, навіть які перебувають в процесі реалізації, за якими є зобов’язання перед підрядниками, виконавцями, службовцями. І в деяких отримувачів допомоги тепер є побоювання, що не всі програми будуть відновлені після завершення 90-денної перевірки. 

Неофіційно поширюється інформація, що «під ніж» точно підуть програми, які начебто не в сфері інтересів нової політики американського уряду. Зокрема, спрямовані на забезпечення прав жінок, рівності, інклюзії, соціальної справедливості, екології

«Наш проєктний менеджер нас заспокоює, що програма може бути продовжена, у них немає панічних настроїв, однак попереджає, що, ймовірно, доведеться відмовитися від деяких напрямів, зокрема, здоров'я та права жінок, гендерної рівності тощо. Ми не можемо в це поки повірити», — анонімно розповіла Sestry керівниця однієї з великих українських громадських організацій. 

Засновниця агенції Connection, експертка з комунікацій та фандрейзингу Уляна Мовчан поділилася схожим інсайдом: «Трамп вже видав окреме розпорядження про закриття всіх офісів та посад, які працюють у сфері різноманіття, справедливості, інклюзії та доступності (DEIA), а також екологічної справедливості.  Пряма цитата з розпорядження: «Адміністрація Байдена нав’язала незаконні та аморальні програми дискримінації під назвою «розмаїття, справедливість та залучення»... Очікується, що аналогічне трапиться з усіма подібними програмами фінансування. Наразі невідомо, чи буде це також стосуватися програм з протидії насильству». Але можна припустити, що оскільки адміністрація Трампа визнає корисною роботу UNICEF, підтримка дітей і сімей може навпаки стати пріоритетом.

Разом з тим офіційного підтвердження цьому поки немає. У коментарі анонімного працівника офісу USAID у Києві «Суспільному» йдеться про те, що вони не володіють детальними вказівками, як буде реалізована директива, чи будуть виключення. Запит щодо цього вже перенаправили до Державного департаменту США. 

Як рішення про призупинення підтримки вже впливає на Україну

Рішення адміністрації Дональда Трампа викликало бурхливі реакції української спільноти. Так, зрадофіли впевнені, що США — ненадійний партнер, наводять в приклад Афганістан, який американці, на їхню думку, покинули напризволяще. Власне, такими страхами діляться й ті, хто працює в громадському секторі й бере участь в обговореннях рішення про призупинення допомоги: «Є страх, що Україні нав’яжуть несправедливий “мир”, повернення до російського порядку денного, а люди, які працювали заради забезпечення демократії, свободи й прав людини — опиняться за бортом або стануть ворогами». 

Є й ті, хто зловтішається новинами, що «соросята\грантоїди» залишаться без коштів.

Є ті, хто не розділяє призупинення допомоги, але розділяє бажання адміністрації Трампа перевірити ефективність витрачання коштів. Так, ексміністр інфраструктури України, нині військовослужбовець ЗСУ Володимир Омелян, написав у FB: «Моє потаємне бажання, щоб після відновлення допомоги мінімум половина коштів з антикорупційної діяльності була скерована на good governance — створення умов для залучення на державну службу справді фахових, відданих справі й державі людей». 

Разом з тим, на думку членкині правління БФ «Схід SOS», засновниці всеукраїнської мережі просторів психосоціальної та юридичної підтримки «Затишно space» Оксани Куянцевої, далеко не всі в Україні розуміють, якою потужною була підтримка США і чим її втрата загрожує головним бенеціфіарам допомоги:

«Наш фонд працює з 2014 року, з них з USAID — з 2022 року. Завдяки ним ми відкрили мережу безпечних просторів у Запоріжжі, Харкові, Миколаєві, Черкасах, Вінниці, Кропивницькому, де надається психосоціальна, юридична допомога дорослим, а також проводяться активності для дітей. За два роки понад 50 тисяч послуг у мережі отримали жінки-переселенки. З 2023 року USAID фінансує 50% евакуацій з прифронтових територій. З 2022 року понад 88 тисяч людей (з них 12100 — представники маломобільних груп населення) виїхали із зони бойових дій. За підтримки USAID ми ремонтуємо будинки на Харківщині і Донеччині, які постраждали від обстрілів і в яких залишаються жити люди — відновлюємо дахи й двері, встановлюємо нові вікна».

Зараз фонд має активності, які співфінансуються Міністерством закордонних справ Німеччини, постійно залучає фінансування від різних донорів, збирає приватні пожертви за кордоном і сподівається, що чекати на відновлення дозволу використовувати кошти за програмою USAID не доведеться аж 90 днів.

За словами Отара Довженка, креативного директора Львівського медіафоруму, якщо американське фінансування не повернеться або буде радикально скорочене, до кінця 2025 року з ринку підуть десятки, якщо не сотні медіа, і серед них буде чимало дійсно цінних і якісних. 

Він пояснює, що український медійний ринок перед 2022 роком був ослаблений, за попередні кілька років зазнав двох потужних економічних ударів: спочатку економічна криза 2014 року через початок російської агресії, а потім економічна криза 2020 року через коронавірусну епідемію. З початком повномасштабного вторгнення два головні джерела комерційних доходів — реклама і продаж контенту — на якийсь час стали недоступними взагалі. Росіяни фізично зруйнували або захопили теле- і радіомережі, редакції, чимало медійників вбито, велика частина їх перебуває в еміграції.

Водночас власники — політики, олігархи, бізнесмени з політичними амбіціями — відмовились дотувати свої медіа, бо під час війни в країні немає виборів, а отже, медіа не можуть і ще довго не зможуть приносити електоральні дивіденди. За таких умов гранти стали для багатьох медіа єдиним засобом виживання. Отар Довженко каже:

— Досить типова ситуація, коли в регіоні є кілька медіа, і найбільш якісні, прозорі, відповідальні, вільні від політичних впливів — це ті, що існують значною мірою на грантові гроші. Cаме ці медіа зазнають найпотужнішого удару і, ймовірно, частина з них закриється

Більші шанси на виживання матимуть медіа, які, наприклад, беруть гроші на піар у місцевих органів влади, або ж досі мають дотації від власників, або публікують брудну рекламу. Хоча американські гроші — не єдине джерело грантової допомоги, але найважливіше й найпотужніше. Скасування грантових програм, спрямованих на підтримку розмаїття — прав жінок, меншин, рівності, ЛГБТ тощо — також матиме прикрі наслідки, адже завдяки цим грантам медіа з обмеженими власними ресурсами мали змогу приділяти увагу цим темам, які рідко є у фокусі пересічної української редакції. Це не значить, що цих тем тепер зовсім не будуть піднімати, але і кількість, і якість їхнього висвітлення явно впаде. А разом з ними — можливості захисту жінок і представників меншин.

Для того, щоб зрозуміти глобальні наслідки рішення США перестати бути найбільшим благодійником демократичного світу, потрібно розуміти, чи відновлять після трьох місяців зовнішню допомогу, в якому обсязі, на які цілі вона буде витрачатися, чи готові будуть інші донори мобілізувати екстрені ресурси, аби врятувати сфери, які зачепило скасування допомоги. Разом з тим в умовах, коли ворог щодня атакує нашу енергетичну систему, відміна допомоги тільки в цій сфері може призвести до того, що країна взагалі зануриться у пітьму.

<frame>Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) — урядова установа, створена в 1961 році для наданням міжнародної допомоги. Загалом USAID залучає інвестиції та підтримує 29 напрямків у 158 країнах світу. За інформацією, яка опублікована на сайті USAID Україна, від початку повномасштабного вторгнення USAID надав Україні гуманітарної допомоги на суму 2,6 млрд доларів. Крім того, агентство виділило 5 млрд доларів на розвиткові проєкти та ще 30 млрд доларів у вигляді прямого бюджетного фінансування.<frame>