ТОП-5 місць для осінніх подорожей Польщею

Дивлячись, як на екрані пара закоханих, — двох успішних людей, які встигли продумати своє життя на багато років вперед, — закидає всі плани в куток і втрачає орієнтири й майбутнє, як змінюються їхні погляди, мене як глядача охоплює гнів. Але цей гнів має зокрема лікувальний ефект, бо викликає бажання діяти. Про стрічку, яка вистрілила в Європі й Україні, Sestry поспілкувалися з режисеркою «Медового місяця» Жанною Озірною, яка сама пише сценарії для своїх фільмів.

Застрягання у невідомості

Оксана Гончарук: Під фільм «Медовий місяць» ви отримали грант на зйомки від організаторів Венеційського кінофестивалю та програми Biennale College Cinema, яка фінансує малобюджетні фільми. Кіно потрібно було створити з нуля рівно за 1 рік за умови, що видана сума буде єдиним джерелом фінансування проєкту. Про яку суму йдеться і наскільки важко було отримати такий грант?

Жанна Озірна: Йдеться про 200 тисяч евро. За цей грант ми змагалися з кінематографістами з усього світу. У 2023 році перемогли чотири проєкти — з Італії, Угорщини, Гани й України. І це перший український фільм, який переміг конкретно в цій програмі й отримав фінансування. 

Як режисерка я спокійно ставлюсь до перемог, які підігрівають амбіції, але з великим ентузіазмом ставлюсь до перемог, що дають можливість рухатись далі. Наприклад, коли нам дали гроші у Венеції на зйомку цього фільму, це для мене була справжня перемога, тому що це дало мені можливість працювати.

Цей фільм дуже мені допоміг, тому що я була зайнята роботою і у мене не було багато часу думати про жахливі речі навколо. Я просто на рік провалилась в роботу.

‍— Ви знімали фільм в Україні?

— Так, для нас було важливо знімати його саме в Україні, ми розглядали це як морально-етичний вибір, тому що війна триває і багато українців досі живуть в окупації. Але це був також практичний вибір, адже велика кількість українських кінопрофесіоналів втратили роботу через війну або були мобілізовані в армію. Тож «Медовий місяць» став нашим маленьким внеском у підтримку галузі.

‍— З досвіду Венеційського фестивалю, як європейський глядач сприйняв фільм «Медовий місяць»?

— Мені здається, «Медовий місяць» добре виконує свою місію. Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.

‍— Чи є різниця в сприйнятті українців і іноземців?

— Українці сприймають фільми про війну як свідчення, і вони оцінюють фільм з точки зору — передає він ці свідчення чи ні. Вони порівнюють із власним досвідом. Іноземці ж цього досвіду не мають, тому сприймають фільм як мистецький продукт. Вони оцінюють, як добре я впоралась зі сценарієм, з режисурою, як грають актори, як працюють звук і камера. І мої розмови про «Медовий місяць» з іноземцями виглядають, як розмови про мистецтво. Тоді як в українців все починається з фрази «А в мене було не так»… Хоча це не документальне, а ігрове кіно.

На початку фільму є момент — після вибухів, коли герої починають розбирати речі, Оля цитує вірш Оксани Забужко: «А як там насправді було, то яке кому, Господи, діло. Важливо як буде, а буде, як я напишу». Я спеціально цю фразу вставила, щоб наперед відповісти всім коментаторам, які казатимуть, що такого з ними не було.

‍— Читала, італійські критики нарікали, ніби в фільмі замало побутових подробиць. Як європейські професіонали від кіно сприйняли цей фільм?

— У тому й суть, що вони не нарікали, а відмітили це як свідомий мій хід. Нещодавно в Україні вийшла рецензія Ігоря Кромфа, де він чітко пояснює, що я не зважаю на побутові подробиці, бо це не робінзонада, не історія про виживальництво, а фільм про внутрішні перетворення. Я свідомо не показую, як герої ходили в туалет чи як вони їли і скільки в них тої їжі було. Мені це не цікаво. 

Був такий момент, коли кажеш іноземним колегам, що цей фільм — про застрягання у невідомому, а їм це не дуже зрозуміло. Тоді як формулювання «фільм про людей, які втратили все і сумують за своїм колишнім життям» їм подобається. Але у нас в перші дні війни ніхто не страждав за колишнім життям. Ми намагалися вижити, думали, що буде з нами далі, були повністю розгублені. Але це не всім зрозуміло.

Ще я помітила, що коли починаєш говорити про кохання, дітей, кар’єру, мистецтво, це зрозуміло людям у будь-якій країні. Але коли говориш про ідентичність, незалежність, відповідальність перед країною — навіть на третій рік війни чимало іноземців цього не розуміють, не сприймають, навіть дратуються. Тоді як українці зараз сильно заточені на те, щоб довести іншим, що це наша земля, що ми — українці, не треба нас ні з ким плутати. 

Квартира, яка стала сховком, а потім пасткою

‍ — Мене особисто цей фільм дуже тригернув, виявляється що я геть забула про те, як це було 24 лютого 2022 року та перший час після цього. Немов мозок ті спогади приховав, а під час фільму відпустив. 

—  Я запрошувала на прем’єру декількох людей з Бучі, які пережили окупацію. Вони були референсами цього фільму — їхні історії лягли в основу сценарію. Моя подруга теж з Бучі, вона була в окупації з батьками. І вона проплакала пів фільму. Хтось в цьому бачить себе, хтось ні. У мене не було бажання за допомогою кіно ні зачепити, ні вразити, ні вивертати комусь душу. Хотілося не маніпулювати, а проговорити свої внутрішні сумніви і страхи.

Хотілося поговорити не тільки про війну й окупацію, а й про те, що люди покоління 30+, до яких я відношусь, тепер вимушені перейматись глобальними питаннями: як нам народжувати дітей, як планувати майбутнє і чи взагалі те, чим ми займаємося, має сенс?

‍— Для багатьох перші дні війни в Україні стали суцільною панікою та втечею. Ви представили інший варіант подій — ваші герої залишаються у своїй квартирі, як в сховку, і буквально застрягають у невідомості. Як такий варіант поведінки людей в окупації сприйняв глядач?

— Дійсно, чимало людей вважають, що саме хаос був найточнішою характеристикою ситуації. Нещодавно знайомий кінокритик сказав, що мої герої занадто… грубо кажучи, емоційно відморожені. Хоча універсального досвіду немає, є множина абсолютно різних досвідів.

— Люди, які наполягають, що в них було не так, забувають про три основні психологічні реакції на стрес: бий, біжи, завмри. Хтось злякався і побіг, а хтось, як ваші герої, «завмер».

— Я говорила з багатьма людьми, які опинились у схожій ситуації, а саме переховувались у квартирі, і всі вони були спантеличені і не розуміли, куди бігти та як діяти. Плюс квартира на початку виглядала, як сховок. Це вже потім вона перетворилася на пастку, і це перетворення сталося дуже швидко.

І це цікаво, як один і той самий простір трансформується: ось це затишне сімейне гніздечко, потім твій сховок, далі пастка, і ось вже місце, звідки треба негайно тікати

У мене самої був схожий ранок: я прокинулася ще до шостої і почала… прибирати. Причому прокинулась не від вибухів. Їх мені чомусь не було чути, хоча я живу в маленькому ЖК за Києвом, у Зазим’ї. Я прибирала, спостерігала у вікно за сусідом, якому того самого ранку привезли меблі. Їх вивантажували біля підʼзду, а сусід стояв у явному шоці, курив і дивився на ті меблі не знаючи, що ж тепер з ними робити. І це був якийсь такий стан абсолютного сюру. 

— А що було далі?

— Потім подзвонила подруга й попросила, щоб я приїхала до неї на Оболонь. Машини в мене тоді не було, якимось дивом вдалося викликати таксі, яке перевезло мене з одного боку Дніпра на інший. Далі ми з подругою та її батьками поїхали в бік Житомира, а звідти на Західну Україну. І вже тоді, коли ми були у відносній безпеці, мені зателефонували з Польської кіноакадемії — ми співпрацювали з нею. Поляки запропонували мені кімнату в пансіонаті для ветеранів сцени та кіно, що під Варшавою. У ті дні всі кімнати в тому пансіонаті були зарезервовані для українських митців. Я погодилася приїхати, тому що на Західній Україні вже не було місця — продовжували приїжджати люди з Ірпеня, Харкова. Я пристала на пропозицію Польщі, але тільки-но Київщину деокупували, одразу повернулась додому.

Колона окупантів зупинилась за одне село від нашого ОТГ (об'єднана територіальна громада — Авт.). На щастя до нас вони не дістались, але були дуже близько.

‍— Одне із сильних місць фільму — акторський дует Романа Луцького й Ірини Нірши. Їм вдалося відтворити в кадрі хімію між героями, яка відчувається, незважаючи на жах обставин. Що було важливе для вас в роботі з цими акторами?

— Щоб у кадрі актори не перебивали одне одного. Рома дуже енергетична людина, він знає собі ціну, в нього було вже кілька хороших ролей в кіно. А для Іри це перша велика робота, до того ж психологічно дуже складна. Тож на Іру був більший психологічній тиск. І ми їхню взаємодію будували частково на цьому вайбі, а частково на конкуренції — в хорошому сенсі. У них були нормальні стосунки, але відчувалося, що вони не збираються одне одному поступатися.

— А чому саме ці актори? 

— Зараз багато акторів служать. Кастинг-директорка проєкту Алла Самойленко, коли ми з нею почали обговорювати акторів для фільму, сказала: «Знаєш, є один хлопець, про якого я одразу згадала після прочитання сценарію, але він кілька днів тому загинув на фронті»… Після цього почався кастинг. Хлопців дуже важко було підібрати, тому що є такі, у кого внутрішня впевненість природна, а є такі, у кого ні. І це відчувається в кадрі — що людина цю впевненість у собі накрутила. А мені потрібні були саме двоє впевнених у собі людей. Може, навіть дещо самовпевнених.  

Думаю, для Роми Луцького роль Тараса була викликом, але весь комплекс його досвідів подарував йому можливість відпустити себе й показати — хтось скаже слабкість, а я скажу — людську вразливість та крихкість. Чоловіку прийняти такий виклик нелегко. Але Рома пройшов шлях до цього прийняття. А Іра — амбітна людина, яка любить високі ставки. Я впевнена, що їй від початку було цікаво грати ці почуття під мікроскопом. 

Фотографії: FB «Медовий місяць»

Чому Ти там, чому Ти поїхала з мирної Польщі на війну? ‍

До війни у мене була стабільна робота в банку, я займалася фінансовими розслідуваннями. Я двічі була в Україні, але як туристка і не наважувалася подорожувати вглиб країни. Була у Львові, звідки попрямувала автостопом до Румунії. Вдруге я поїхала в Україну на власному автомобілі, подорожуючи південною частиною країни до Молдови. Ніколи в мої плани не входило залишатися тут довше. І я й гадки не мала, що повернуся в Україну військовослужбовицею. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала на прикордонний пункт перетину в Медиці і протягом кількох місяців пробула там волонтеркою. Під впливом усіх цих людей, всіх цих історій, я вирішила рушити на Схід. Десь під час відпустки поїхала до Харкова. Мала пробути там два тижні, але залишилася на шість. Розвозила гуманітарну допомогу потребуючим і армії. Також займалася евакуацією цивільного населення з окупованих територій.

Маєш на увазі райони, де вже були російські війська?

Так, з окупованих територій. Це було десь влітку 2022 року. Деякий час щопонеділка відкривалися гуманітарні коридори. Ми під'їжджали мікроавтобусами до самої набережної, до так званої сірої зони, або землі, до тих земель, куди вже не наважувалися заходити навіть українські солдати. Там був міст, «шлях до життя», як його називали українські волонтери. Одна половина мосту була російська, інша — українська. Ці люди — з багажем, з дітьми на руках, з собаками — перейшли міст пішки, і ми змогли їх перехопити вже на українському боці, де майорів жовто-блакитний прапор. Ми пакували їх в машини і вивозили в безпечне місце, звідки перевозили в інші місця, інші міста, де були їхні сім'ї. Бували випадки, коли я робила шість таких поїздок за один день. Зазвичай у мікроавтобусі дев'ять осіб, я ж брала сімнадцять. І кожна з цих осіб мала один невеликий багаж.

Після цих шести тижнів Ти повернулася до Польщі.

Коли я повернулася, я взагалі не планувала їхати в Україну. Але через те, що мене так довго не було, мені довелося пройти через так зване «перезавантаження системи» на роботі: зміна паролів, логінів, карток. Це зайняло деякий час, протягом якого я продовжувала думати про людей, які залишилися в Україні, про те, як я можу ще допомогти. Одного разу я розмовляла з колегою, який служив в ЗСУ. Я сказала йому, що подумую про те, щоб кинути все і поїхати в Україну назавжди, що хотіла би знайти там роботу і волонтерити на вихідних та кожного вільного дня. «Почекай хвилинку, я тобі передзвоню», — сказав він. Коли він зателефонував знову, то сказав, що все розповів командиру, і той сказав, що моя допомога буде дуже корисною для їхнього підрозділу. Вони знали, що я поїду куди завгодно, що я маю добрі стосунки з волонтерами, і що я можу багато чого зробити, організувати. Вони запропонували робити все це для їхньої групи — не для всього батальйону, а для їхнього підрозділу.

Я довго не роздумувала. Поїхала в Україну, пішла у штаб і підписала контракт. Так я опинилася в армії.

Але Ти не потрапила туди як солдат строкової служби? Спочатку в Тебе не було бойових завдань?

На самому початку я відповідала за логістику, зв'язувалася з волонтерами, організовувала роботу свого підрозділу. Згодом я опинилася в іншому батальйоні, але там я мала робити те ж саме: дбати про свій підрозділ  і забезпечити його всім необхідним на той час. Я жила з солдатами у прифронтовому селі, тож була у курсі всіх подій. Однак незабаром я почала займатися абсолютно всім, починаючи від оформлення документів чи контрактів (я допомагала призовникам у процесі підписання і навіть розірвання контракту). Командир все більше і більше довіряв мені, поки врешті-решт не зробив мене такою собі помічницею. Він делегував мені різні менш важливі завдання, щоб сам міг зосередитися на більш важливих речах, таких як планування місії. Часто траплялося, що я відвозила хлопців до місць збору, забирала їх звідти, а бували випадки, коли я займалася медичною евакуацією. Щодня я стежила за тим, щоб моя група виходила на бойове завдання підготовленою: щоб були заряджені рації або мали додаткові батарейки до прицілу нічного бачення.

Але потім нас передислокували під Бахмут, і мій підрозділ припинив своє існування.

Ви всіх втратили?

Ні, хоча на одному завданні загинув мій колега. Наш командир роти не хотів щоб ми залишалися в Бахмуті, він хотів позбавити нас всього цього, тому що там була різанина. Скрізь були розчленовані тіла, наші хлопці навіть по них ходили, їх було дуже багато, і не було кому їх збирати — або це було просто небезпечно. Командир намагався за будь-яку ціну розформувати нашу групу: окрім мене і одного мого колеги, всім іншим було наказано розірвати контракти. Вони хотіли позбутися нас, але з добрими намірами. Командир не хотів брати на себе відповідальність за те, що відправляв людей на смерть.

Він кинув перед нами мішок для трупів і сказав, що якщо ми хочемо залишитися в Бахмуті, то повинні залізти в мішок, тому що тільки так ми зможемо повернутися звідти

Після цього я не знала, що з собою робити. Але була переконаною, що не хочу сидіти в штабі й займатися тим, що мені доручать. У мене було відчуття, що я маю бути більш корисною, що я хочу робити щось серйозне. Я знала, що мене не візьмуть на штурми, бо я не була до цього готовою — хоча я багато практикувалася, пройшла майже всі тренінги. Можна сказати, що в цій групі я пройшла військову підготовку з нуля за дуже короткий час, тому я мала певне уявлення. Тільки цього, звісно, було замало для того, щоб йти з групою на штурм. Я почала думати, що зараз найбільше потрібно на фронті... Оператор безпілотника! 

За той короткий час, поки я була в штабі, я знайшла курси операторів безпілотників, які проводилися в іншому місті. Я пішла до штабу, сказала, що знайшла для себе такі курси і дуже хочу, щоб вони підготували мені документи, щоб я могла пройти це навчання. Вони погодилися. Я поїхала, пройшла, повернулася і... моєї групи вже не було. Але вони дали мені шанс — призначили мене в загін безпілотників. Мені сказали, що якщо я покажу себе і мене візьмуть, то я зможу залишитися з ними. Я почала літати з ними, тренуватися, вчитися. І я залишилася. Я думаю, що протягом усієї моєї подорожі мені дуже допомогло те, що я почала добре спілкуватися українською мовою.

Пам'ятаєш своє перше бойове завдання? 

Я працювала на різних ділянках фронту, переважно в районі Куп'янська та Бахмута. Я провела пів року на Донбасі і рік в районі Куп'янська. Моє перше бойове завдання було саме там — пам'ятаю, що було мирно. Коли я починала працювати пілоткою безпілотника, безпілотна війна ще не виглядала так як сьогодні. У певному сенсі, це був лише початок, тому що не було так багато дронів, пілотів не глушили сигналами з усіх боків, і не було так багато дронів-камікадзе. Безумовно, було простіше. Сьогодні всім важче, і пілотам дронів теж. Технології розвиваються, з'являється все нове і нове обладнання, а росіяни використовують різні частоти, що дозволяє їм все легше і легше глушити сигнал.  Ми мусимо встигати за всім цим, і нам доводиться постійно купувати нове обладнання, вчитися новому. На першому завданні командир вказав нам місце, де ми скидали вибухівку. Ми сиділи в окопі, все спокійно підготувалися, ніяких проблем не було.

А потім?

Чим довше ми працюємо на одному місці, тим більше росіяни про нього знають.

На третьому чи четвертому виїзді біля бойових позицій у нас заглохла машина. Ми не змогли її завести, тож довелося залишити її там, а нас евакуювали. Під час наступної місії нашу позицію росіяни накрили ракетами. Спочатку був один вибух, далеко. Потім другий — вже ближче. Третій снаряд розірвався біля нашого окопу, і ударна хвиля висипала землю нам нам на голови. Це був фактично перший раз, коли я мала безпосередній контакт з артилерією. Ніхто з нас не панікував, хоча снаряди падали все ближче і ближче. Якось нам вдалося вибратися звідти.

Коли повернулися, всі вже знали, що сталося. Приїхав командир батальйону. Він мені сказав, що через це він не хоче відпускати мене на бойові завдання. Вони дуже оберігають жінок, намагаються тримати їх у тилу. Вони бояться за нас. А на той час я була чи не єдиною жінкою, яка виїжджала на бойові позиції. Командир запропонував мені, що, можливо, цього достатньо, і мені варто повернутися до адміністративних справ. Я відповіла, що, зрештою, ми були командою, і не може бути так, що вони їдуть, а я ні.

Як Ти живеш щодня у чоловічому світі? Чи складно бути жінкою на війні? Як це виглядає в контексті, наприклад, «жіночих справ»?

На війні всі межі стираються. Ми настільки звикли одне до одного, що стать для нас більше не має значення, ми всі просто люди. Іноді ми живемо в одній кімнаті з п'ятьма, а то й шістьма людьми. У кожного з нас є своє розкладне ліжко, всі наші особисті речі під ліжком, якась техніка — і так ми всі живемо «в купі». На початку завжди буває так, що хлопці хочуть зробити для мене абсолютно все — чи то перевезти щось, чи якось допомогти. Я одразу проводжу межу: те, що я жінка, не означає, що я інвалід, у мене дві руки і дві ноги. Бо хто мені потім буде носити речі на позиціях? Там кожен мусить давати собі раду сам, і я теж. 

Чим довше ми перебуваємо в групі, тим менше уваги приділяється гендеру. І через те, що ми весь час разом, бачимося безперервно, чоловіки розуміють, що у мене «такі дні». Іноді вони випадають, коли я на місії. Можливо, складно уявити, що ти міняєш тампон в окопі під обстрілом, але таке буває. Якби я не була настільки близькою з цими людьми, мені було б важко.

І коли настає момент, коли мені потрібно подбати про таку інтимну гігієну, а я не можу вилізти з окопу, я їм прямо кажу: «Мені треба змінити тампон»

А ще буває таке, що ми довго сидимо на позиціях і виникає потреба підмитися. Зрозуміло, що там немає душу. Але я хочу хоча б скористатися вологими серветками, змінити білизну. Тоді немає сміху, жартів, жодної незручної атмосфери. Вони відвертаються, а я роблю своє.  Я взагалі дуже швидко адаптуюся, не знаю, чи інші жінки так роблять. Для мене ця свобода і комфорт дуже важливі, і я рада, що в моїй групі ці «жіночі питання» є цілком природними, які нікого не хвилюють.

Жінок в армії стає все більше і більше, в тому числі на передовій — це танкістки, снайперки. Що Ти думаєш про жіночу мобілізацію, про яку дедалі більше говорять в Україні?

Варто зазначити, що мобілізація є примусовою. Я вважаю, що чоловік не буде хорошим солдатом, якщо його до чогось примушуватимуть. Думаю, що якщо жінка сама зголоситься в армію і захоче піти на бойові позиції, то це піде на користь армії, якщо вона замінить того, хто не хоче там бути. Нема чого себе обманювати: ми, жінки, трохи слабші фізично. Однак це не означає, що фізичну силу не можна тренувати.

Взагалі, роль жінки протягом століть змінилася. Ми перестали бути просто дружинами та домогосподарками. Є жінки, які хотіли б служити в армії. Тим більше вони повинні мати рівні права

Жінці на цій війні трохи важче. Не тому, що її якось особливо дискримінують, а тому, що нас оточує певний патріархат. Як жінці, мені доводиться постійно доводити, що я щось вмію. Тому що навіть якщо я на одному рівні з чоловіком у польотах або навіть краще, я завжди мушу показувати, на що я здатна. І в мене таке враження, що коли хлопець заявляє, що він щось вміє, йому просто вірять. Що стосується солдатських навичок жінок — є така недовіра, дистанція. Це не через дискримінацію, це від того, що чоловіки ще не звикли до присутності жінок на війні. Зі мною ніколи не траплялося нічого неприємного від побратимів, але в мене склалося враження, що на бойових завданнях мені завжди доводилося показувати себе з найкращого боку і доводити свою цінність як військослужбовиці. Тому що це все ж таки ще трохи такий чоловічий світ.

Повертаючись до питання про мобілізацію жінок: Україна в стані війни. Я вважаю (але це моя суб'єктивна думка), що жіноча допомога, жіноча підтримка була б не гіршою, ніж чоловіча. А щодо аргументу, що жінки повинні зосередитися на народженні наступного покоління — це складне питання. Зрозуміло, що чоловік не народить дитину. Однак це не означає, що жінка не може служити, завагітніти — а потім піти у відпустку. Військова служба не виключає можливості материнства, хоча, можливо, варіанти дещо обмежені. Але це не є неможливим, тому що військовослужбовці народжують дітей на цій війні.

Я навіть трохи сміюся з того, що примусова мобілізація може змінити демографічну ситуацію в Україні, адже жінки, щоб уникнути служби або захистити своїх чоловіків від неї, почнуть народжувати дітей (адже чоловік, який має трьох дітей, може бути звільнений зі служби). Однак, я думаю, що переважна більшість жінок не захоче йти на війну. Але це не змінює того факту, що ми повинні відходити від стереотипного мислення.

Переклад: Анастасія Канарська