Ніч музеїв 2024 у Варшаві: куди піти та що найцікавіше?

В Америці очікується, що семестр за кордоном стане одним з найважливіших життєвих досвідів для студента коледжу. Ваші бабусі, тітки, друзі і навіть дивний сусід на вулиці розповідають вам, наскільки значущим був їхній семестр за кордоном. А якщо вони його не мали і не їздили за кордон, то розкажуть, як же вони заздрять вам і вашим пригодам, які неодмінно відбудуться. Загалом на чотири місяці за кордоном покладається багато очікувань.

А я, збираючись до Польщі, ставлю собі питання: чи маю я повернутися іншою людиною після цих чотирьох місяців за кордоном?

Я посилаю повітряні поцілунки своїм батькам, які проводжають мене в аеропорті. Наступного разу ми будемо розмовляти, коли я буду на самоті у новій кімнаті гуртожитку у Польщі. 

Я прокидаюся після доби подорожі. Відкриваю очі і дивлюся у вікно — ми приземляємось у Вроцлаві, моєму новому домі на наступні чотири місяці. Я їду в таксі з аеропорту і ловлю перші враження від нового міста і країни. Я виросла у маленькому містечку Колорадо, чотири стіни мого дому були горами, що оточували нашу мальовничу долину.

Я дивлюсь у вікно таксі і розумію, що нове місто мене змінить

У кімнаті гуртожитку я лягаю у ліжко, готуючись поринути у глибокий сон після багатогодинної подорожі, але місто так просто не дає мені заснути. Мої вікна відкриті через спеку. Через них до моїх вух доносяться звуки міста. Машини, ніби сварячись, гудуть одна на одну, собаки щосили гавкають,  а моє ліжко рухається в такт вроцлавським трамваям, які їдуть туди й назад. Удома мені зустрічались цвіркуни і випадкові машини, але тут, у центрі Вроцлава, мої вуха поринають у какофонію звуків, коли я намагаюся заснути.

Я прокидаюся в іншому світі. Здається, ніби тут усе догори дриґом

На моєму ліжку дві ковдри замість однієї. Поруч з моїм ліжком інші розетки, ніж ми маємо у США. Я не розумію, чому ми не можемо просто взяти і зробити все однаково по всьому світу? Чому не можемо стандартизувати розетки? Виходячи з будівлі гуртожитку, я бачу яскраво-зелений неоновий знак. Що таке Zabka? І чому їх так багато тут? Вони просто захопили місто. Кожні сто метрів я знаходжу ще і ще один яскраво освітлений магазин. 

Отримавши свою міську картку для транспорту, я сіла у перший свій вроцлавський трамвай. І дивовижа: ніхто її не перевіряє. З великим подивом я дізналась, що мій проїзний будуть лише періодично дивитись. Схоже, тут всі довіряють одне одному. 

Ще ніколи у житті я не жила у місцевості із такою великою історією. На першому тижні навчання я дізналася про середньовічні королівства, які розділили землю Польщі в XVII столітті, і про те, як 80% міста, в якому я зараз живу, було зруйновано наприкінці Другої світової війни. Кожен мій крок — дотик до історії, тут все нею оповите. Я не відчуваю, що місто зачароване, але я відчуваю, як цегляні стіни міста тягнуться до мене в спробі не бути забутими.

Однак деякі речі залишаються незмінними. Транспорті і людські потоки вони незмінні. Що тут, що, наприклад, у Нью-Йорку. Опущені голови, погляд додолу — ніхто не зупиняється, аби елементарно привітатись. Всі надто заклопотані своїм особистим. Дрібниці — такі як простирадла і розетки — здаються мені зовсім іншими, але людський досвід залишається тим самим.

Звикання до нового міста завжди є складним завданням, однак, лежачи в ліжку, я відчуваю, як мене починає заколисувати заспокійливий шум міста за моїм вікном

Я з нетерпінням чекаю пригод по всій Польщі. І відчуваю себе відкритою для того, щоб дозволити новій країні змінити моє життя.

Всі фото авторки

Режисер фільму Лукаш Карвовскі і виконавиця головної ролі Кароліна Жепа представили фільм в київському «Будинку кіно» при повному залі глядачів, чий позитив очікувань був суттєво підкріплений діями шампанського, спожитого під час початкового welcome drink. Наскільки фільм матиме драматичну складову, ніхто не знав, хоча, зважаючи на сьогодення, заявлене в сюжеті, навряд чи варто було очікувати алкогольного драйву і відповідних йому пустощів. Все було прагматично і концептуальний, як і потрібно.

Карвовскі побудував роад-муві, але лінія руху героїв з пункту А в пункт Б далека від рівності, більше нагадуючи зигзаги проходження полігону, аби вижити. А разом з виживанням пройти шлях такої собі ініціації — зрозуміти те, чого не розумів, набути досвіду, потрібного для виживання в подальшому.

Тому рух між А і Б — це рух не тільки між містами і місцями, це рух між людьми

Героїня Кароліни Жепи, Ясміна, несподівано, після 8-х років відсутності спілкування, приходить до своєї зведеної сестри Малгосі (Діана Замойска) і просить, навіть вимагає, відразу, прямо зараз, поїхати з неї з Варшави до Харкова. Бо їй повідомили, що їхнього батька, волонтера, було поранено, і його якомога швидше треба забрати до госпіталю. Абсурд такої вимоги для Малгосі зумовлений травматичним минулим і її переконанням в батьковій провині перед нею. І те, що вона таки погоджується, можна пояснити не тільки сюжетом — бо він занадто важкий для увірування, навіть, якщо мова йде про відповідальність, любов, мораль тощо.

Глядачеві допомагає повірити класна акторська гра Жепи. Вона водночас експресивна і стримана, її емоції — в її погляді, її переконливість — в чіпких руках, якими вона вхопила сестру. А ще, певно, режисер, розігруючи цю ключову сценку на репетиціях, рекомендував актрисам робити довші, правильні для цього паузи, коли більше важить не те, що актриси говорять чи не говорять одна одній, а як вони мовчки свердлять одна одну очима. І надалі по фільму фізіономічні «маски» двох сестер та їхні вербальні пікіровки стануть однією з переваг фільму.

Їхнє спілкування — радість для глядача, коли не має натяжок і акторських лаж, коли є гармонія протилежностей

Загалом фільмові переваги — в акторському виконанні і психологічному та драматичному аспектах. Головні персонажі з’ясовують між собою стосунки, маючи складне минуле, тому їхній конфлікт важкий для вирішення, а вирішення його цікаве. І всі подальші люди, які трапляються сестрам на шляху з пункту А в пункт Б, допоміжні елементи для проходження їхнього спільного полігону, буквально прокладеного через війну. Першою, кого сестри зустрічають, дівчина Соломія (Марина Кошкіна) — вона їде в Ірпінь, змушена брехати донці по телефону, що їхній дім в порядку, хоча він повністю розбомблений, що її тато поруч з мамою, хоча він давно пішов на фронт. Другий герой з української сторони — хлопець Саша (Олександр Рудинський), серйозно притрушений і бідовий, але веселий і безпосередній, саме такий, який і потрібен Малгосі, щоб віддатися на поталу миттєвому бздуру і вийти з багаторічної травми попередніх відносин. І третя українська героїня — жіночка Лариса (Ірма Вітовська), хто, на кшталт Харона, везе сестер до Руської Лазової, немов в Аїд, до батька, і навіть більше, повертає їх назад, дозволяючи провести безцінний час разом.

Знятий міцною рукою метра операторської майстерності Ромуальдом Левандовським («Пси-2»), «Дві сестри» мають ще одну правильність, окрім вище згаданої — фільм знятий ручною камерою, що передає логічний для ситуації трем героїнь і тремтіння самого простору, через який героїні рухаються — спочатку до Ірпеня і Києва, а потім до Лазової та Харкова.

Камера тут жива, а життя у фільмі — напружене і на межі закінчення. Тут тільки підтримка і віра важать

І, на щастя, це багато хто розуміє: і перевізник, що погоджується повезти сестер безкоштовно, — бо ж «ми знаєм, як ви, поляки, багато нам, українцям допомагаєте»; і якийсь дядько в Києві, який саме через цю ж причину дає гроші одній із сестер, і наш військовий, який, залишаючи блокпост (?), везе сестер на вокзал. Підтримку поляками українців, що мільйонами (!) втікали у Польщу та через Польщу далі, в Європу, від повномасштабного вторгнення росіян, не можливо переоцінити, бо що може бути благородніше — людяніше — за порятунок від смерті? Це ж ледь не пряме цитування біблійних настанов Ісуса. Це сучасний гуманізм по відношенню до біженців та емігрантів. І виявлена у фільмі вдячність кількох персонажів з української сторони, фактично цитує відчуття всіх українців загалом — подяку за порятунок дітей і дружин, матерів та батьків, в той час, коли інші, деякі з них, пішли в протилежний біг — зустрічати ворога.

Дещо пафосні моменти вдячності у фільмі є не тільки потрібними, вони є моментами щемкої драматичності, сенсовної і чуттєвої — сестри спочатку відверто дивуються такому, але приймають. Бо коли ти на полігоні, варта будь-яка підтримка. А особливо, якщо полігон — це війна.

Так, трапляються по фільму і дурниці, на кшталт сюжету з військовим, залишаючого свій пост; або відсутності сирен в містах під час війни, адже вони постійні в Києві, а в Харкові майже не замовкають; чи перехід сестер до Лазової через замінований ліс. Втім, зовсім не дурницею, як спершу виглядає, є ідея поїздки сестер зі спокійної Польщі до охопленої війною України без карт, контактів, грошей, одягу і спорядження. Режисер — і він же автор сценарію разом з Дмитром Шіробоковим — цим вказує на дикий контраст між Польщею, спокійною і мирною країною, в якій живуть і з якої їдуть сестри, і Україною, охопленою війною, де може статися все, що завгодно. Всім своїм фільмом режисер каже про специфіку війни і вимогу відповідно до неї ставитися. Уважай! — ніби каже він.

Якщо вже вирішив їй протистояти, рятувати інших і їм допомагати, тоді готуйся, збирайся, очікуй, пильнуй і будь швидким, знаючим, міцним, сміливим; знай, як люди долають війну, хто і де почав цю війну, і як себе вести в ситуації зустрічі з тими, хто війну почав і її веде

Кинувшись на поклик батьківського болю, сестри й гадки не мали, що в повному розумінні спускаються в Аїд, бо мають Аїд за міф, а війну — за картинки в книжці чи кадри з фільму. «Дві сестри» — в широкому значенні — це мова не тільки про двох рідних і різних людей, і не тільки про дві країни, історично близькі у своїй любові і ворожнечі, як часто рідні сестри, — мова про розмежовані ситуацією дві системи координат. Що таке, коли війни нема, і що таке, коли вона є. Хочеш миру, казав проникливий римський історик, готуйся до війни. Що б не віщала б тобі доля — готуйся. Бо наївність знову не в моді, і підготовлений — озброєний. А якщо вас двоє — це вже сила.

9-й фестиваль — це не лише огляд українського кіно, а й простір для роздумів про спільні цінності, складні моменти та майбутнє під час війни.

Під час попередніх фестивалів було показано 300 фільмів: найкращі сучасні українські ігрові, документальні, короткометражні та анімаційні стрічки; роботи, відзначені нагородами міжнародних фестивалів, українські претенденти на премію «Оскар». 

UKRAINA! відвідали понад 90 кінематографістів. Було організовано 70 супутніх заходів: виставки, майстеркласи, дискусії та концерти. Які емоції та історії стоять за цим фестивалем, який з кожним роком набуває все більшого значення на польській культурній мапі?

Чому саме Україна? 

Я не українка, у мене немає українського коріння чи родини в Україні, але з кожним роком у мене з'являється все більше і більше друзів-українців. Я зацікавилась цією темою після Майдану та анексії Криму. 

Працювала тоді у кінотеатрі «Люна» і організовувала фестивалі різних країн, особливо тих, які маловідомі. Робила фестиваль африканського, румунського, афганського кіно. 

Приїхала до нас, зокрема, Діана Сакеб, яка показувала свій документальний фільм «25 відсотків» про шістьох жінок в афганському парламенті. Цифра 25 відсотків у назві фільму була пов'язана з квотою місць для жінок. Сьогодні це звучить як казка, адже становище жінок в Афганістані драматичне, вони майже нічого не можуть робити, навіть вийти на вулицю без чоловіка, батька чи брата. А ще зовсім недавно вони засідали в парламенті та могли вирішувати, як розвиватиметься їхня країна. 

Тому мене завжди цікавили теми, не хочу сказати, що складні, але маловідомі, які могли би бути цікавими для нас, європейців

У Польщі ми були абсолютно не знайомі з українським кінематографом. Російське кіно було дуже розрекламованим. Коли ми починали, я також не раз чула запитання від журналістів: «А чи є щось цікаве в українському кінематографі? Адже це ж пострадянське кіно». Насправді так не було і не є.

Український кінематограф, особливо після Майдану, попрямував у напрямку європейського. Кінематографісти навчаються в європейських школах — у Лодзькій кіношколі, у Школі Вайди, у Варшавській кіношколі. Фільми, які знімаються, є українськими, вони спираються на українську ідентичність, традиції, пам'ять і, безумовно, мають європейський рівень. 

Це європейське кіно зі східною душею.

Як ти пізнавала це кіно?

Разом із глядачами та авторами. Цього року Тарас Дронь покаже свій другий фільм «Скляний дім», а в мене в пам'яті його перша стрічка. Дуже цікаво спостерігати за тим, що відбувається в українському кіно, адже рідко хто з режисерів має стільки матеріалу для створення фільмів, як режисери з України. Зрештою, останні 10 років Україна пережила Майдан, анексію Криму, війну на Донбасі і тепер повномасштабну війну в Україні.

Це великі виклики, але також багато цікавого матеріалу та натхнення для створення фільмів

2022 рік також змусив мене зовсім по-іншому подивитися на Україну, на режисерів, які були на червоній доріжці нашого фестивалю в листопаді 2021 року, коли ми говорили про плани та дискутували про майбутнє українського кіно. І я пам'ятаю, що саме Тарас Дронь сказав, що мріє робити універсальне кіно, більше не показуючи війну в Україні, бо дбає про те, щоб це кіно мало ширший резонанс, що тема війни в Україні вже втомила глядачів у світі. 

Те ж саме сказав і Олег Сенцов, якому поставили запитання: «Фільм «Носоріг» жорстокий. Ви стільки років пробули в російській неволі, бачили звірства і тепер хочете показати їх на екрані?». На що Сенцов відповів: «Зовсім ні, наступний фільм я хочу зняти для дітей, показувати на екрані красу, щастя, любов».

Не так сталося, як гадалося. Олег на фронті, а Тарас волотнерить, організовує збори для армії, постійно їздить. Він збирає пожертви, допомогу і перевозить в Україну.

Ми, як фестиваль, також активно долучилися до допомоги Україні. У 2022 році організували близько 200 благодійних показів українських фільмів по всій Польщі. Почали співпрацювати з кінотеатрами, які дуже радо долучитися до цієї акції. На що раніше не можна було розраховувати, бо вони не цікавилися українським кіно. 

Останні два роки ми нагадуємо людям, що в Україні триває повномасштабна війна. Це також те, для чого ми робимо наш фестиваль

Минулого року ми підготували панельну дискусію на тему акторів, які приїхали до Польщі і намагаються знайти свій шлях в індустрії. Це була дуже цінна зустріч. Як знайти роботу в Польщі? Найголовніше — вивчити мову і чесно говорити про свої професійні вміння.

Цьогоріч я дуже очікую на продюсерську дискусійну панель, де зустрінуться продюсери з Польщі та України, і ми зможемо поговорити про конкретику, про співпрацю та можливості підтримки українського кінематографа та українських продюсерів. Я сподіваюся, що буде представник Польського кіноінституту, тому що досі більшість європейських країн субсидували українське кіно, а Польський кіноінститут підтримував польські фільми про Україну. Наприклад, «Під вулканом» Даміана Коцура, в якому немає жодного польського слова. Мені дуже приємно, що такий фільм є польським кандидатом на «Оскар». Але я також за те, щоб українці могли знімати фільми про себе, бо вони зроблять це найкраще. 

Українські кінематографісти також говорять про те, чи зараз вдалий час для художніх фільмів про війну. Чи не зарано для цього?

‍

А який твій улюблений український фільм?

Моїм улюбленим фільмом протягом багатьох років є «Забуті» Дарії Онищенко з Мариною Кошкіною в головній ролі. Це фільм 2019 року, але його дія відбувається в окупованому російськими сепаратистами Луганську. Він розповідає про вчительку української мови, яка більше не може викладати українською і змушена перейти на російську. Вона стикається з жорстокою реальністю, в якій її друзі та колеги по роботі раптово підкоряються новому режиму. Вона ж абсолютно не в змозі з цим змиритися і відчуває себе дуже ізольованою. У фіналі головна героїня виїжджає з родиною до Києва, бо не має іншого вибору і хоче почати там нове життя. Але і в Києві вона відчуває себе самотньою. Це дуже цікава історія. До речі, мені дуже подобається Марина. Вона також знімалася у фільмі Тараса Дроня «Із зав'язаними очима». Тендітна, але сильна у своїх ролях. Цей фільм також можна вважати одним з моїх улюблених.

Мені подобаються маленькі жіночі історії, жінки, які змушені шукати свій шлях у складних обставинах, де їх не приймають або змушують жити всупереч собі, і все ж вони борються за те, щоб жити інакше, не піддаватися тиску ззовні

А раніше була така секція у програмі фестивалю?

Так, роками маємо «Жіночі історії». Але, знаєщ, це також пов'язане з тим, що зараз жінки в Україні вийшли на перший план і знімають кіно. Дуже хороші режисерки, які творять авторське кіно: Тоня Ноябрьова («Ти мене любиш?»), Ірина Цілик («Я і Фелікс»), Марина Ер Горбач («Клондайк»), або Наталя Ворожбит, яка також є чудовою драматургинею і зробила прекрасний фільм «Погані дороги». Ми мали щастя показувати їхні фільми і приймати їх на нашому фестивалі. З чоловіками інша ситуація, тому що вони змушені були залишитися в Україні, або служать в ЗСУ і знімають на фронті. Цього року ми покажемо документальний фільм «Реал» Олега Сенцова, в якому задокументовані військові дії. Він просто ввімкнув камеру в окопі та знімав наживо. Це може бути дуже цікаво.

Як ти би описала глядача/глядачку Кінофестивалю UKRAINA!?

Наша глядачка — це жінка приблизно від 25 до 55 років. Це наша основна аудиторія. І незалежно від країни, тож у нас їх порівну. Польки і українки. Але знаєщ, те, що я зараз кажу, не є відкриттям, тому така статистика в театрах, на концертах та інших культурних заходах. Основним споживачем культури є жінка.

І слово «культура» — теж жінка.

Так, так, кажуть, що чоловіки правлять світом, але в культурі домінують жінки, в управлінні також. У нас є міністерка культури і голова Польського інституту кіно, жінки творять культуру. Особливо зараз. 

Початком було те, що ми з Мартиною Лях хотіли показати українське кіно польському глядачеві. Але фактично від самого початку на нашому фестивалі були і поляки, і українці. Поляки на початку вивчали українське кіно. Виникали питання: «Чому ці фільми російською мовою?». Це також було пов'язане з тим, що для того, щоб фільм мав ширший резонанс, потрапляв на більші ринки, мав ширшу аудиторію, продюсери робили фільми російською мовою. Відомо, що згодом мовний закон призвів до того, що фільмів українською мовою з'являлося все більше і більше. Зараз, після 2022 року, ситуація зовсім інша. Навіть ті українці, які не переймалися тим, що розмовляють російською, бо це була їхня домашня мова, зараз починають розмовляти українською. Їхні батьки вдома говорять російською, а вони відповідають їм українською.

Що б ти порекомендувала на цьогорічному Кінофестивалі UKRAINA!?

Дуже важливою буде дискусія про дезінформацію та маніпуляції в медіа. Тому що я не приховую, що нам досі доводиться боротися з негативними коментарями під нашими постами у Facebook. Зараз працює штучний інтелект, який створює настільки оригінальні коментарі та профілі, що ми вже не в змозі розпізнати, чи це справді людина, яка дійсно так думає, чи це найнятий робот. Я хочу підняти ці питання на цій дискусії та почути практичні коментарі про те, як розпізнати маніпуляцію та як з нею боротися.

Запрошеною спікеркою на дебатах буде, зокрема, Аня Татар з асоціації «Ніколи знову», яка бореться з хейтом у Польщі не лише проти українців, а й проти ЛГБТ-спільноти, біженців з різних країн.

Чи може ця жінка-культура нас об'єднувати?

Однозначно так. Українська і польська культура насправді не дуже відрізняються одна від одної.

Прекрасним було польське єднання в допомозі українцям! Звичайно, у нас є складні моменти в нашій історії. Волинь, безумовно, є одним з них, і ми не вирішимо його. Я думаю, що рано чи пізно нам доведеться змиритися з цією історією, тому що уникання теми теж ні до чого не призводить. Але, безумовно, зараз не найкращий час, щоб це вирішувати. 

Зараз, коли в Україні триває війна і українці воюють, перш за все, за збереження своєї країни. 

Але є також моменти в історії, які нас об'єднують. Ми знаємо, що означає бути під російським впливом або бути під домінуванням Росії, тому що, зрештою, Польща теж протягом 50 років була країною під сильним впливом Радянського Союзу, і ми розуміємо, що таке російське домінування і маніпуляції. А західні країни не можуть цього зрозуміти.