Sestry публікують розповідь одеситки Наталії Делієвої, відомої військової та гуманітарної волонтерки з позивним «Мама». Аби заробляти на потреби військових та цивільних, а також доносити важливу інформацію про Україну до іноземців, Наталія возить світом мультимедійні виставки «Імерсивний Шевченко — душа України» та «Україна: рік незламності, культура опору». Очільниця всеукраїнської громадської організації «Асоціація жінок України «Дія» вже заробила для допомоги українцям під час війни понад сім мільйонів гривень.
«Ми вас чекаємо, як в дитинстві маму з базару»
20 лютого 2022 року мені зателефонував замполіт та попросив допомогти з матеріалами для укріплень. Я збентежена. Навіщо, що зміцнювати? У Сараті?
«Ні, — каже він. — Нас перевели, ми неподалік Одеси». Ок, сказала я, та 23 лютого привезла їм все, що просили. Ще подумала: поганого дня з радянською історією я з військовими зустрілася, але оскільки я не з квітами, а з мішками для піску приїхала, то нічого.
Ну і все… 24 вранці чоловік розбудив: «Війна почалася!» Я на нього накричала спросоння: «Що ти верзеш! Яка війна?» Той день був для мене, наче страшний сон. Мені здавалось, що я маю прокинутися, що все не правда. Це безглуздя! За що? І тільки наступного дня я прийшла до тями. Вранці замполіт написав, що потрібні клейонка, скоби, цвяхи. Понеслося…
Друзі пропонували мені виїхати за кордон в США, в Німеччину, в Чорногорію, в Бельгію і навіть в Австралію. На що я їм відповідала, що нікуди не поїду, бо якщо ми всі поїдемо, то хто буде нашим захисникам допомагати? Хто їм запчастини, плитоноску, хліб та воду привезе?
Ось так кожного дня і до сьогодення: біжу, дістаю, купую, прошу, торгуюсь, знаходжу, пишу, благаю, знову прошу, знову дістаю.
Три місяці 18-ий окремий батальйон морської піхоти був в Одеській області. Кожного дня я була у них в різних точках, бо батальйон дуже великий. Моталась всім узбережжям Чорного моря. Я коли до них приїжджала, вони мені казали: «Ми вас так чекаємо, як в дитинстві маму з базару». Або: «Нарешті, Одеса-Мама приїхала!» Такий вони мені й позивний дали — МАМА. Не всім я в мами годжуся за віком, зате люблю їх і турбуюсь про них справді, як мама.
Я навіть якось записала:
Біжать до «Мами» морські котики:
— Володі треба берці 48 розміру.
— У Миколи вушко від окулярів зламалось.
— У Петра на телефоні тріснуло скло.
— Іллюші треба одноразовий посуд.
— Дмитру — розгрузку.
— Артему — запчастини.
— Василю — намет.
Я називаю їх на ім'я та не питаю їх позивних, бо не військова людина. Я просто турбуюсь про котиків.
«На тілі військового був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував»
На початку війни було дуже важко. Велика частина постачання 18-го окремого батальйону морської піхоти була на мені. Від мішків з рисом та цукром до бронежилетів. Держава була не готова, тому плутанина була страшна. Довелося справлятись волонтерам.
Зараз пишу, згадую, диву даюся, як я все витримала. Адже крім роботи на ниві волонтерства, у мене - чоловік, діти, онуки, мама 86 років, тато 87 років, громадська жіноча організація, благодійний театральний фонд, купа родичів, моя політична партія, яку я очолюю на Одещині, гуманітарний центр допомоги внутрішньо переміщеним особам.
В травні 2022 року я не розуміла, які страшні випробування, яка жахлива біда чекає попереду. Нещастя почалися, коли мій батальйон перевели на нуль в Миколаївську область.
Коли я вперше побачила комбата Сергія Дердугу, поруч з яким провела в штабі три місяці війни, то подумала, що він - водій. А на водія подумала, що він — комбат. Бо підполковника-орденоносця, з двома пораненнями, який захищає країну з 2014 року, кіборга з Донецького аеропорту я уявляла чоловіком років п'ятдесяти. А виявилось, що це 38-річний красень. Я закохалась в нього — волонтерською любов’ю, дуже поважала його та пишалась тим, який він патріотичний, мужній, розумний, хоч і молодий, але справжній батько свого батальйону.
Всі штабні бували у нас вдома. Моя родина запрошувала хлопців на всі свята. Останнє свято, коли ми були разом — Великдень. Ми пили батьківський компот за Перемогу і домовились святкувати нашу реальну майбутню перемогу обов’язково разом, теж у нас.
Ще у мене був справжній військовий «синочок» Анатолій Перепеличний, якого я теж дуже любила. В батальйоні він відповідав за техніку безпеки, а також вів сторінку на фейсбуці. Він був такий маленький і худенький, що вся форма на нього була завелика, і я віддавала її костюмерам у театр, щоб вони її ушивали. Мені приносило радість купувати йому гарну військову форму, фірмові красиві куртки та кепки. Він так радів, коли все це одягав. Одного разу він попросив мене подарувати йому натільний хрестик. Я привезла хрестик, який моя мама придбала в Єрусалимі. Він був там посвячений.
Чому я пишу про Толіка був? Тому що 27 травня 2022 року, коли 18 окремий батальйон форсував річку Інгулець, все і почалося… Це була страшна ніч в моєму житті, адже інтуїцію не введеш в оману. Хлопці не дзвонили, не писали, моє серце вискакувало з грудей. Потім мені телефонували дружини та мами хлопців з батальйону, вони розповідали страшні речі, як їх бомблять, як вони гинуть. Я дзвонила комбригу й благала його щось зробити. Але… незабаром подзвонив Ілля та повідомив, що комбат загинув. А Толік зник безвісти.
Я була в ступорі й не могла в це повірити. Як загинув? Як пропав? А потім, як у сні... Комбат в труні. Мені хотілося його підняти з труни. Комбате, піднімайся! Ти не маєш права бути мертвим! Як без тебе батальйон?
Мій стан був жахливий. У мене віднімались ноги, я не могла навіть говорити. Просто мовчала і плакала… Я не знала, що у людей може бути так багато сліз, вони просто лились з моїх очей весь час…
Я вирішила, що покину військове волонтерство, бо не витримую більше загибелі когось з моїх морських котиків. Але через тиждень після поховання комбата він мені наснився. Сергій був дуже спокійний і сумний, віні дивився мені в очі, нічого не говорив, але по його очам я зрозуміла, що він просив, щоб я не кидала батальйон.
Та я й сама вже це розуміла. Не може волонтерка з позивним «Мама» кинути своїх синочків.
Толік зник. Я ж маю знайти молодшого лейтенанта Анатолія Перепеличного!
Ми шукали його пів року. Скільки листів ми написали, стільки різних військових інституцій обійшли. Ми шукали його разом з його батьками, він у них єдиний син. Я молилася Богу, щоб Толік був у полоні. Але ні… На жаль, він загинув того самого дня — 27 травня. Його та ще одного піхотинця пізніше знайшли в підвалі в селі, поряд з яким точився той бій. Тіло Толіка було без голови. На тілі був одяг, який я йому подарувала, і хрестик, який його не врятував…
На похованні Толіка мене не було, адже я не змогла швидко повернутися в Україну з Берліна. Я знову вес час плакала і ніхто не розумів, що зі мною відбувається. Згодом я приїхала до нього на могилу в село Городківка Вінницької області. Його батьки кожного дня приходять до нього на цвинтар, кожного дня! Коли я від них їхала, мама Толіка дала мені пакет з грошима й попросила на ці гроші допомогти батальйону.
Батьки Толіка стали для мене близькими людьми. Я їх ніколи не покину.
Я пережила вже багато смертей військових. Моя душа наче зцементувалась. Мені тяжко, дуже тяжко, але я маю діяти та працювати. Заради загиблих, щоб їхня жертва не була марною. Заради живих, щоб перемогти.
Я продовжую військове волонтерство. До 18-го окремого батальйону морської піхоти додались 37-ий окремий полк зв’язку, 183-й окремий батальйон легкої піхоти, дивізіон артилерії 37-ї бригади морської піхоти. Вони, мої любочки, нагороджують мене подяками, грамотами, медалями. Звісно, мені приємно.
«Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, розповідаємо красиво про Україну на міжнародній арені»
Заради перемоги я як президентка благодійної організації «Перший благодійний театральний фонд» працюю на культурному фронті, що ділиться на три напрямки.
Перший – це допомога митцям, які опинилися в скрутному положенні через війну. Це ветерани театру та кіно. актори, режисери, хореографи, костюмери. Якщо державні театри ще якось тримаються, держава виплачує працівникам зарплату, то приватний сектор культури та кіно знаходиться в тяжкому стані. Тому допомагаємо продуктами харчування, ліками, фінансами.
Другий напрямок — організація концертів для військових та в шпиталях. Робимо маленькі концерти для підняття духу.
Третій вагомий напрямок — культурна дипломатія.
Ще до війни, до Дня Незалежності України, ми з командою створили мультимедійну виставку «Тарас Шевченко — душа України». Виставка вийшла дуже вдалою, прем’єра відбулась в Одесі. Ми готувались до прем’єри в Києві, яка мала відбутися у березні 2022 року, але війна стала на заваді. Однак завдяки моєму партнеру в Канаді Валерію Костюку цю виставку з початку війни показали в містах Канади та США (Чікаго, Бостоні, Сан-Франциско, Лос Анджелесі, Денвері, Клівленді та Піттсбурзі).
Кошти від проданих квитків ми перераховуємо на спецрахунки Національного банку України та Червоного Хреста України та на локальну волонтерську допомогу. Ми вже зібрали понад сім мільйонів гривень.
Потім на прохання Міністерства культури та інформаційної політики України наша команда зробила ще одну імерсивну виставку «Україна — земля хоробрих» про війну в Україні. Свої дві виставки ми показали в Торонто та Вінніпезі, а також у Парижі в найвідомішому імерсивному просторі Франції «Grand Palais Immersif».
Культурна дипломатія передбачає використання всього, що пов'язано з культурою, мистецтвом та освітою з метою захисту національних інтересів України на міжнародній арені.
Один з яскравих прикладів української культурної дипломатії відбувся ще у 1919 році.
Тодішній голова військ і флоту УНР Симон Петлюра наказав зробити закордонні гастролі українського хору під керівництвом Олександра Кошиці з метою протидії російській пропаганді та промоції української культури й незалежності в Європі.
Закордонне турне Капели стало першим проєктом культурної дипломатії в історії України. Саме завдяки цим гастролям світ уперше почув «Щедрика» Миколи Леонтовича, а українська культура й державний престиж України здобули позитивний резонанс у 17 країнах світу. У «Спогадах» Кошиця описував, як відбувались концерти в Парижі 1919 року, де було чимало російських емігрантів, які псували афіші нецензурними написами та збирались освистати капелу, але навколо було чимало поліції (як нам це знайомо й через 105 років).
Концерти в усіх містах пройшли з надзвичайним успіхом. Західноєвропейська преса із захопленням писала про тріумф українських музикантів. Протягом 1919 — 1921 років капела здійснила вдале турне країнами Європи, а у 1922 році перетнула Атлантику аби підкорити Америку. З великим успіхом капела гастролювала по світу, тільки в країнах Південної Америки хор дав близько 900 концертів.
На жаль, Україна в тій більшовицько-українській війні не перемогла, тому радянська влада не давала дозволу хору повернутись на Батьківщину. Олександр Кошиця переїхав до Канади у місто Вінніпег, де керував хором та став співзасновником центру української культури під назвою «Осередок».
Мене переповнює гордість, що наша команда саме разом з «Осередком» зробила імерсивну виставку про українсько-канадський центр та українських митців в Канаді. І, звісно, про Олександра Кошицю.
Цю імерсивну виставку ми продемонстрували в Торонто у вересні цього року на щорічному найбільшому українському фестивалі Північної Америки BWV Toronto Ukrainian Festival. Незабаром ми будемо демонструвати українські імерсивні виставки в Німеччині, Японії, Мексиці, Австрії та Польщі.
Історія повторюється і ми, як колись Олександр Кошиця, красиво розповідаємо важливу інформацію про Україну на міжнародній арені.
Титульне фото: приватний архів
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
