Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Рішення Єврокомісії про початок переговорів щодо членства України в ЄС відкриває перед нами широкі можливості. Фото: Shutterstock
No items found.
Реалізувати цей шанс дозволяє щоденний героїзм чоловіків і жінок в окопах. (ЄК рекомендувала державам Євросоюзу почати переговори про вступ до ЄС з Україною після реалізації низки реформ, про що повідомила голова ЄК Урсула фон дер Ляєн на брифінгу в Брюсселі 8 листопада – ред.).
Рекомендація ЄК є проривною, але Україна потребує консенсусу Євроради
Треба максимально серйозно підійти і до супровідних умов, чесно виконуючи домашню роботу, і до роботи з усіма окремими столицями ЄС, щоб процес не був зупинений на двосторонньому рівні, адже рішення Євроради (про початок переговорів про вступ – ред.) має бути консенсусним.
Тобто Європейська Комісія рекомендує Європейський Раді ухвалити рішення про початок перемовин про членство України у Європейському Союзі. Європейська Комісія, надаючи цей позитивний висновок, дає додаткові рекомендації для України стосовно виконання тих семи умов, які супроводжували рішення про кандидатство.
Урсула фон дер Ляєн під час зустрічі з Володимиром Зеленським, Київ, 4 листопада 2023. Фото: AFP/East News
Переконана, як ми в парламенті, так і в усіх інших гілках влади, а також громадянському суспільстві України всі радіють цій, безумовно, проривній для нас рекомендації.
Це, звісно, надзвичайна швидкість досягнення наступного щабля у взаєминах з ЄС, відколи Україні надано кандидатський статус. Водночас маємо не забувати, що цей шлях ми торуємо, як мінімум, із початку Революції Гідності.
Чи могло вдатися краще на цьому етапі?
Чи могла бути рекомендація ЄК без додаткових завдань і необхідності дороблювати свою домашню роботу?
На мою думку – так.
Із самого початку виставлення цих умов ми чули від наших найближчих партнерів, які щиро вболівають за успіх України в європейській інтеграції, про необхідність виконати ці умови на 120 відсотків.
На жаль, ці заклики не були почуті усіма тими, хто причетний до виконання цих умов і має реальні можливості впливу на реалізацію завдань.
Могло бути інакше, якби, по-перше, ми не займалися самонавіюванням і не переконували себе й українське суспільство (спочатку вже в січні 2023-го року устами голови Верховної Ради), що, мовляв, Верховна Рада зробила все, що від неї очікувалося в рамках виконання семи умов. Якби устами прем'єр-міністра України в березні цього року не звітували про виконання семи умов на весь світ...
Саме проміжна оцінка, так звана вербальна оцінка, на яку, на щастя, погодилася Європейська Комісія, і яку оприлюднила в червні, стала холодним душем та імпульсом для всіх гілок української влади. Ця оцінка дала зрозуміти, що на той момент було виконано тільки дві з семи умови, і примусила всіх мобілізуватися для того, щоб до початку жовтня максимально зосередитися на виконанні всіх завдань.
Українські студенти на мітингу в Києві на підтримку євроінтеграції, 28 листопада 2013 року. Фото: AP/East News
По-друге, процес виконання цих семи завдань постійно супроводжувався певним самообманом і надією зробити роботу не зовсім так, як того очікували в Європейському Союзі. Це було помітно, зокрема в кількаразовому поверненні до ухвалення фінальної версії Закону про підхід до відбору суддів Конституційного Суду, або, наприклад, у кількаразовому поверненні до голосування щодо повного відновлення електронного декларування; в інших частинах виконання домашньої роботи, – необхідності внесення змін до Закону про національні спільноти і меншини.
По-третє, ми не знаємо, наскільки ефективно використав свої можливості уряд як головний орган, відповідальний за євроінтеграцію, і орган, який може вести перемовини з Європейською Комісією на етапі, коли ці сім умов розшивалися на детальніші пункти, і наскільки аргументовано уряд представляв позицію України стосовно можливості чи неможливості, згоди чи незгоди фіналізувати деталізований план виконання цих семи умов.
Україна має визначити пріоритети для переговорної команди
Розглядаючи рішення Європейської Комісії як спільне досягнення усіх гілок влади і громадянського суспільства в Україні, одночасно вважаю, що це черговий додатковий імпульс, поштовх, якщо хочете – примус для України все ж перестати займатися самонавіюваннями і, засукавши рукави, переходити до наступної стадії нашої взаємодії з Європейським Союзом.
Маємо пройти непросту спринтерську дистанцію до рішення Європейської Ради в грудні і – марафонне завдання реальної трансформації країни на найближчі роки.
Маємо уважно вивчити всі деталі звіту розширення щодо України. Не тільки ці кілька рекомендацій, які є на поверхні і які необхідні для того, щоби після ухвалення політичного рішення про відкриття перемовин, були відкриті самі перемовини. Важливо ґрунтовно працювати з повним звітом, оскільки він дає розуміння, в якому напрямку будуть розвиватися перемовини в кожній окремій царині.
Для того, щоб нам вдалося все і у найстисліші терміни, перш за все, потребуємо професійних, знаючих державних службовців на всіх рівнях, як у виконавчій так і в законодавчій гілках влади. Інституційна спроможність має стати тою основою, яка забезпечить наше просування подальшими східцями європейської інтеграції. Маємо спільно пріоритезувати ключові завдання для переговорної команди. Маємо визначити потенційно проблемні моменти і готувати чітку, аргументовану позицію, зрозумілу для партнерів.
Але доки ми перейдемо на цей інший щабель, мусимо спільно пропрацювати з усіма європейськими столицями їхні можливі застереження, або їхні обґрунтовані чи необґрунтовані потенційні перешкоди, які можуть виникнути на шляху до ухвалення рішення про початок перемовин. Тобто принциповим є те, щоб величезна позитивна політична воля і наміри країн-членів Європейського Союзу підтримувати Україну, яка сміливо і вражаюче бореться зі світовим агресором, імперією зла – Росією, щоб ця енергія і ця політична воля перетворилася на рішення про початок перемовин про членство.
Хочу вірити, що спільними зусиллями нам це вдасться, і в грудні 2023 року ми дійсно будемо радіти широко відчиненим дверям для успішного просування не тільки до нашої стратегічної мети, але й мрії українського суспільства – членства України у Європейському Союзі.
Роботи надзвичайно багато, я сподіваюся, що цю унікальну можливість, яку своєю боротьбою з російським агресором дає політикам українське суспільство, Збройні Сили України, ми використаємо максимально ефективно для українських громадян.
Для цього потрібно, щоби політичні гасла повністю збігалися з політичними діями.
Народна депутатка України. Голова комітету Верховної Ради з питань інтеграції України з Європейським Союзом. Віцепрем'єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2016-2019 роках.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Фото з Помаранчевої революції я знайшла в шафі у своїй київській квартирі. Квартири, де ми зараз не живемо і куди лише раз на рік приїжджаємо в гості. Мені — 21 рік. Помаранчева революція — у розпалі.
Марія, батько і пес
На цьому фото ми з татом щасливі і веселі, ідемо урядовими кварталом з прапорами і нашим псом Краком, народженим у Кракові. Батько саме приїхав в Україну з Польщі, де 10 років жив і керував українським театром. Повернувся для того, щоб взяти участь у доленосних подіях в країні, будувати європейську Україну. Моя маленька сестра Наталія народилася в Польщі, але разом із батьком переїхала і пішла в перший клас в українську школу.
На Майдан з батьком ходить вся наша родина і весь батьків театр «Дзеркало» (і, як бачите, навіть пес). Актори після вистав приходять в костюмах, протестують, розважають, як можуть, людей на Майдані.
Час від часу ми працюємо на польовій кухні — розливаємо чай, робимо бутерброди з того, що принесли волонтери
На Майдані я не тільки із батьком. На революцію ми ходимо з однокурсниками з історичного факультету — прогулюємо пари в Університеті Шевченка. Разом на протести ідуть студенти усіх курсів, а професори кажуть: «Ідіть на Майдан, діти, там вирішується ваше майбутнє».
З подругою Анею
На цьому фото ми з подругою з факультету політології Університету Шевченка стоїмо на якомусь перехресті з червоно-чорним революційним прапором боротьби за Незалежність України. Аня була серед тих, хто встановлював на Майдані перші намети, а ще знімала про революцію документальний фільм.
Марія, пес і вінницька молодь
А ось я з молоддю з Вінниці, з якою ми познайомилися на Майдані і протестували разом. Дехто з цих незнайомих досі хлопців жив у нас вдома на запрошення мого батька — аби лишень не ночувати щоночі у холодних наметах.
Ті дні були одними з найщасливіших в моєму житті. Ми тусувалися, мріяли, дружили, засинали і прокидалися під телемарафон 5-го каналу. Усюди — навіть в транспорті — співали гімн революції «Разом нас багато, нас не подолати»
Найзворушливіше було, коли одного разу в автобусі жінка, почувши, як я наспівую цю пісню і побачивши революційні наліпки на моєму одязі, дала мені 20 гривень «на справи Майдану».
Попри загальне піднесення у ті дні, ми чітко розуміли, що країна опинилася на роздоріжжі, де один вибір — це бідність, брехня, корупція, жлобство, кримінал і вічна залежність від Росії, а другий — Україна — «справедлива і заможна європейська держава, де кожна людина може реалізувати свої можливості, не шукаючи кращої долі за кордоном».
Ми готові були виходити на вулиці доти, доки ці тези з програми Віктора Ющенка, який гарантував європейське майбутнє і за якого проголосували ми самі й усі, кого знали, не опиниться на Банковій у президентському кріслі, попри замах і отруєння діоксином, сфальсифіковані Януковичем і його поплічниками вибори та введену в Київ бронетехніку
Ці фото працюють, як машина часу. Дивлячись на них, я думаю про те, що за десять років з тими ж вимогами братиму участь в Революції Гідності — і вже не тільки з батьком, а й з чоловіком. Згадуватиму наш розпач і сльози, коли на Майдан винесуть у відкритих трунах під пісню «Пливе кача» Героїв Небесної сотні…
Я думаю про те, що за 10 років почнеться війна, а 2022-го — повномаштабне вторгнення. Мої однокурсники, з якими тоді прогулювали пари під помаранчевими прапорами кампанії Ющенка і прапорами України і ЄС, зараз на фронті. Замість фото з дітьми, вони виставляють у фейсбук світлини у пікселі, щоб привернути увагу до чергового збору коштів на автівку чи дрон для свого підрозділу.
Я опинилася з дітьми в Польщі, Аня — в Канаді, Віка — в Німеччині, Таня — в США. Я згадую революцію, розглядаючи ці фото, стоячи у своїй київській квартирі, поки збираюся в Варшаву, де зараз живу з дітьми через війну
Лунає сирена, і голос у смартфоні говорить: «Увага, увага! Режим підвищеної ракетної небезпеки. Пройдіть у найближче укриття». У старшої дочки починається напад паніки (поки нас немає вдома, не тільки ми відзвичаюємося від реалій воєнного життя в місті, а й з’являються нові деталі, як от це аудіосповіщення в додатку про тривогу). Моя дворічна дочка починає бігати по квартирі колами, заламуючи руки, як маленька бабуся, і примовляє: «О, Боже-Боже! О, Боже-Боже!». Ловлю себе на думці, що це вперше в житті дитина говорить слово «Бог».
Заспокоюю дочок і думаю про всіх українських дітей. Про тих, які гинуть щодня і отримують страшні поранення від російських ракет. Про депортованих в РФ і про сиріт, батьки яких ніколи не повернуться з війни. Про дітей в Україні, які кожного дня в бомбосховищах чекають кінця Путіна, перемоги України і свого європейського майбутнього, і тих, хто як мої, третій рік мріють про повернення додому. Про мого батька, який відстояв за європейську Україну усі три революції, і в свої 70 років, замість грати на сцені, 2022-го робив коктейлі Молотова, готуючись зустрічати росіян в Києві.
Читаю заяву ексочільника Європейської Комісії Жана-Клода Юнкера, який говорить про те, що Україна наразі не готова до повноцінного членства в ЄС, бо не пройшла достатньо трансформацій. Хочеться відповісти Юнкеру і іншим західним політикам, які усе ще не наважуються відкрити Україні двері в ЄС і НАТО, надати потрібну для перемоги зброю, запровадити остаточні санкції проти російської сировини: «Ви що, забули? Ще 20 років тому на Майдані сказали: “Україна — це Європа!”».
І якщо ви не наважувалися визнати це тоді для майбутнього мого покоління — майте мужність зробити це хоча б для сьогоднішніх українських дітей!
Спадає перший емоційний шок від того факту, що Росія для удару по Дніпру 21 листопада 2024 року застосувала міжконтинентальну балістичну ракету (МБР), тому маємо можливість предметно розібратись у цьому питанні, зокрема, як світ має відреагувати на такий удар.
Як можемо зрозуміти «по гарячим слідам», в цій історії США все ж зробили деякі кроки для профілактики загрози, тому, наприклад, коли надали дозвіл для ЗСУ бити західними ракетами по території РФ, то географічні обмеження були прибрані.
Хоча тут мова також про досі небачений крок, бо до цього моменту західні ракети ніколи в історії по Росії ще не били
Як визнала під час брифінгу одна з речників Пентагону Сабріна Сінгх, існування російської ракети РС-26 «Рубіж» для США секретом не було. Ба більше — є навіть орієнтовне розуміння про запас таких ракет, цикл виробництва яких займає мінімум кілька місяців. Тобто дозвіл на удари ATACMS та Storm Shadow по РФ надійшов якраз у момент найбільшого наростання ракетної загрози від країни-агресора.
Однак тут однаково треба розібратись у питанні, так що за ракету використали росіяни для балістичного удару великої дальності по Дніпру 21 листопада 2024 року, що треба для захисту від такої загрози та яка відповідь необхідна від усього цивілізованого світу.
Наслідки удару по Дніпру 21 листопада 2024 року. Фото: Телеграм / Сергій Лисак
Повернення до «Холодної війни»
Почнімо ось із чого. Під вечір 21 листопада в західних ЗМІ почали з’являтись оцінки, що росіяни по Дніпру вдарили «всього лише» балістичною ракетою середньої дальності (БРСД), а не МБР. Чи має таке уточнення сенс — це уже з якого ракурсу дивитись.
Якщо говорити про можливості протиракетної оборони України, то в нас нема комплексів для збиття в штатному порядку ані БРСД, ані МБР
Тому як тут термінами не жонглюй, для нашої країни стає життєво необхідним отримати хоча би мобільні протиракетні комплекси THAAD від США. Навіть попри те, що в самих американців є лише сім батарей такого комплексу, який на експорт поки не продавався.
За своїми характеристиками РС-26 «Рубіж» одночасно відноситься і до балістичних ракет середньої дальності, і до МБР також. За відомими характеристиками «Рубіж» має дальність до 6000 кілометрів, у той час як до БРСД відносять ракети з дальністю пуску до 5500 кілометрів. Тобто це нове російське «вундерваффе» якби «застрягло» між двома класами озброєння.
Водночас у цій історії називати РС-26 «Рубіж» балістичною ракетою середньої дальності є певний геополітичний сенс. Бо це вказівка, що цей вид озброєння націлений не тільки на США, але й на Європу також, що в свою чергу повертає до реалій «Холодної війни», коли весь європейський континент був під «прицілом» радянських ракет середньої дальності РСД-10 «Піонер», які були носіями ядерної зброї. Бо одна справа, коли уряд Німеччини не передає ракети Taurus, бо вважає пряму російську загрозу все ще дуже далекою.
А от інша справа — коли офіційний Берлін зіткнеться з реальністю, де російські БРСД під ядерну зброю загрожуватимуть всій Європі в режимі 24/7. І тут допоможе хіба що рішення нарешті дати ЗСУ свої далекобійні ракети
Кремлівський диктатор заявляв, що нове «вундерваффе» має назву «Орешник». Але схоже, що в даному випадку це просто спроба «переназвати» той самий «Рубіж» за прикладом того, як росіяни «Шахеди» називають «Геранями».
А щоб зрозуміти ймовірні темпи виробництва РС-26 «Рубіж» на потужностях російського ВПК і які там західні компоненти в обхід санкцій можуть використовуватись, треба дочекатись результатів експертизи від українських фахівців.
«Нептун» треба перетворити в «Томагавк»
Удар Росії ракетою РС-26 «Рубіж» по Дніпру 21 листопада 2024 року показав насправді не тільки слабкі місця системи безпеки Заходу, але й слабкі місця агресора також.
Базовий технічний момент — балістична ракета будь-якого типу летить лише по передбачуваній дугоподібній траєкторії, змінювати в польоті висоту та маршрут можуть лише крилаті ракети. Для виявлення пусків МБР країни НАТО мають загоризонтні РЛС, і судячи з усього, звідти попередження для наших військових про запуск «Рубежа» по Дніпру надійшло оперативно.
Що в свою чергу вказує на те, що про будь-який ракетний удар росіян ми можемо знати завчасно
Але збити цю РС-26 на підльоті до Дніпра було нічим, з чого випливає висновок, що протиракетна база НАТО в польському місті Редзіково перекриває лише незначну частину нашої території. Саме тому для посилення протиракетної оборони України так вкрай потрібен комплекс THAAD від США.
База протиракетної оборони ВПС США у Польщі. Фото: WOJCIECH STROZYK/REPORTER
Слабке місце Росії в цій історії проявилось ось в чому: існуюча система стримування передбачає, що Кремль та Білий Дім мають завчасно попереджати одне одного про будь-які заплановані пуски МБР, бо якщо відбудеться якийсь «позаплановий» пуск, це означатиме початок ядерної війни з усіма випливаючими.
Хоча РФ постійно погрожує ядерною зброєю, по факту сам агресор боїться перетворитись на «ядерний попіл» після удару Заходу
Власне, як і боїться прямого покарання за будь-які свої злочинні дії. Якщо Кремль аж так не приховує свій страх, значить ним треба скористатись, і це можна зробити ось у якому ключі.
У будь-яку гру можна грати вдвох, тому росіянам слід «нагадати», що часи «Холодної війни» — це і західні ракети, яким кілька хвилин польоту до кремлівських бункерів. Перший крок у цій грі Захід вже зробив, і вийшло вдало: за поки що неофіційними даними, Storm Shadow успішно знищили бункер з військовими РФ на території одного з об’єктів президента РФ на Курщині.
Наступний крок — це наземний «Томагавк», який націлений безпосередньо на Росію, щоб якщо реалії «Холодної війни», то за повною програмою
Так, урядовці США через ЗМІ уже натякнули, що пряма передача Tomahawk для України їм виглядає малореалістичною. Але ж тут є й більш практичний варіант, назвемо його умовно «тайванським»: на початку 2000-х років Тайвань отримав від США необхідні технології, створив свою далекобійну «томагавкоподібну» ракету, і це напряму стримує КНР від вторгнення.
Коли цивілізований світ дає пряму відповідь, зухвалість Кремля «випаровується». Тому Захід має дати нову допомогу України, аби удар по Дніпру 21 листопада 2024 року став й останнім в історії застосуванням міжконтинентальної балістичної ракети.
Ну ви ж в курсі, що у нас тут всьо піздєц, всьо пропало, всьо несеться. Нєрви в людей і так ні к чорту за 10 років війни і скоро вже 3 роки великої такої повсюдної капітальної війни. А тут ще й оце от усе. Звісно, ще на першому році горизонт планування змістився до 1 місяця і то з обмовкою «якщо доживем».
Зараз от я думаю, чи міняти в квартирі кран, бо буде обідно, якщо поміняю, а хату з новим краном шахед роз’їбашить. А зараз і поготів
Фейсбук знущається, пропонує мені тренчі на наступну весну. Альоу, дурачок ти електронний, ти кому і шо пропонуєш. Пише він мені англійською «що ти одягнеш наступної весни?». А я йому кажу: «Слухай сюди мене, електронна хрінь, у мене на весну можуть бути варіанти — гамівна сорочка, прикольна домовина або костюм хімзахисту — і то в кращому випадку. Про що ти шепчеш? Яка весна? Тут би до суботи дожити — і бажано не в божевільні».
Я от нещодавно була в Німеччині, й одна німкеня каже мені: «Через 2 роки ми поїдемо відпочивати…. За 3 роки переїдемо…». Я на неї дивлюсь, як на інопланетянку. Я вже не памʼятаю тих часів, коли планувала щось на рік вперед. В Україні це і за кращих часів було шаленою розкішшю. «Ця родина володіє цим замком вже 3 століття», — каже екскурсовод. Я подумки регочу, мені в спадок від бабусі дісталися лише радянські простирадла, які в 2015 пішли на маскувальні сітки.
Своїм дітям я, мабуть, не лишу нічого, окрім психотравм і книжок, які встигла написати ще у відносно спокійні часи
Мою подругу на співбесіді в іноземній компанії запитали, ким вона хоче бути за 5 років. Вона задумалась крепко, а тоді сказала: «Ну, якщо не здохну до того часу від ядерки або шахеда, то хотілось би бути психічно здоровою людиною з усіма кінцівками». Її не взяли, настрої занадто песимістичні і фаталістичні.
Зараз от мене питають, з огляду на вибори в США і політичні настрої Європи, що буде з нами в майбутньому. Я теж крепко задумуюсь. Ні, не прораховую прогнози, не вираховую вірогідності, у мене в принципі з математикою так собі. Я просто підбираю влучну відповідь, щось типу «за теорією Бризмана-Шпільгауза (абсолютно вигадана теорія мною щойно) у нас є вірогідність вижити, десь відсотків 50, ну, або не вижити, теж із таким відсотком». Це буде найточніший прогноз нашого майбутнього. І це не я така. Життя таке, розумієте?!
Вранці я прокидаюся, пʼю свою чорну каву, яка радше нагадує бітум на вигляд і на смак, і дивлюся у вікно. За вікном вже голі дерева, сіра дійсність, сірі будинки. І я думаю, ну от, пощастило, цієї ночі ні ракета, ні шахед не порушили оцю мою сіру завіконну дійсність. Пощастило
Плануючи поїздку за кордон, я до останнього тягну з бронюванням готелю. Бо я забронюю, оплачу, а тоді — хоба — і всьо. Нікуди не поїду. Грошей жалко. Хоча, очевидно, що якщо всьо, то і на гроші вже пофіг.
«Чому ти така спокійна?» — питає подруга. Я кажу, що написала заповіт. За ним, усі, хто виживе і переживе мене на той час, мають вибрати мої найвсратіші фотки і заставити ними прощальну залу. А ще ця подруга має прийти з батогом, щоб шмагати кожного, хто схоче сказати, що я була пророчицею. Я, звісно, ще та пророчиця, але звучить це крінжово, погодьтесь.
«Ти що, вмирати зібралася?», — питає вона. І я кажу цілком щиро, що я вже вмерла, просто поки що ще жива. Тому дивлюся на все це довкола і мене вже нічого не лякає, в принципі. Прожила день — пощастило
І от в цьому всьому я якось парадоксально, відчайдушно і шалено насолоджуюсь життям. За першої можливості зустрічаюся з друзями, іноді можу зупинитися посеред тротуару і довго роздивлятися хмарку, бо вона красива. На кожне «а давай…» я погоджуюсь, бо це прекрасно — щось зробити, щось встигнути зробити.
Із Мюнхена я привезла в кармані каштанчик, бо він торохнув мене по голові і мені від нього так радісно стало, що я так і ношу його в кармані куртки. Іноді я знаходжу якийсь вірш і він такий прекрасний, що я вчу його напамʼять, як в школі, просто так. Мені стало не страшно. Мені стало важливо лиш встигнути. Бо хочеться все ж до свого останнього дня ухайдохать якомога більше ворогів — прямо чи опосередковано. Для цього оце все. Тільки для цього.
Професор Тадеуш Славек. Фото: Dominik Gajda/REPORTER
Олександра Кліх: Що таке проксенія?
Професор Тадеуш Славек: Це звичай божественної санкції, який у Стародавній Греції безумовно наказував надавати гостинність кожному незнайомцю. У грецьких трагедіях є неодноразове нагадування: горе містам, які не надають гостинності чужинцям, бо боги пам'ятають про це і помстяться такому місту.
Чи було воно того варте для греків?
Без цього закону вони не могли існувати. Грецька культура формувалася в мандрах з острова на острів. На островах завжди були потрібні прибульці.
Минули тисячоліття, і сьогодні це право зовсім не є самоочевидним.
Виникли різні релігійні, політичні та економічні суперечності, які призвели до того, що право гостинності перестало бути таким самоочевидним. Воно було позбавлене своєї божественної санкції і стало цивільним договором, регульованим законом. І як показує нещодавній приклад Німеччини чи Польщі, право гостинності може бути призупинене в будь-який момент.
Нікому не прийде в голову селекціонувати людей, які втекли від війни в Україні, як сьогодні польська держава хоче зробити з людьми, які тікають з Сирії чи Афганістану через зелений кордон з Білоруссю.
Майже три роки тому це був рефлекс, заснований на переконанні, що ми захищаємо тих, хто тікає від смерті, особливо якщо це відбувається на наших очах. Люди тікали від бомб, і ми бачили це по телевізору і в соціальних мережах.
Однак, в наших очах інакше виглядає ситуація людей, які приходять до нас, бо хочуть кращого життя: заробляти більше грошей, мати доступ до води, до їжі. У цьому немає нічого поганого, але є заперечення, тому що гостинність переплуталася з політикою.
Не секрет, що майбутні президентські вибори в Польщі будуть позначені міграцією. І це питання буде всіляко обігруватися. Будемо сподіватися, що в рамках пристойності, але це крихка надія
Найгірше в цьому всьому те, що люди, які просто хотіли покращити свої умови життя, борються за своє життя в лісі. Політика цього, на жаль, не бачить. Це виродження політики — не тільки польської, але й світової — що вона все менше цінує людське життя, що воно втрачається в електоральній грі. Зараз політики дивляться, як більш жорсткий курс щодо емігрантів вплине на рейтинги. Це сумно.
9.08.2021, польсько-білоруський кордон. Група біженців з Іраку та Афганістану, серед яких жінки та діти. З обох боків кордону їх охороняють озброєні охоронці, які не пропускають їх до Польщі або назад до Білорусі. Фото: Grzegorz Dąbrowski / Agencja Wyborcza.pl
Чи є вихід у ліберальних політиків?Антимігрантські конфедерати набирають силу в Польщі, АдН в Німеччині.Тому ліберальні політики закручують міграційний гвинт, щоб популісти не перемогли.Люди хочуть відчувати себе в безпеці, тому політики роблять так, щоб вони відчували себе в безпеці.
Я розумію, я знаю метод: робити те, що роблять популісти, щоб вони не зростали. Це як взяти карту з колоди опонента. Але де в цьому всьому вписується етична позиція?
Я зараз трохи ідеалізую, добре?
Будь ласка.
Справа іммігрантів триває вже довго. Здається, ми проґавили момент, коли можна було б побудувати біля кордону місця, де всі, хто його перетинає, могли б залишатися до перевірки польськими службами. Ті, хто відповідав би умовам, залишалися б у Польщі. Ті, хто не відповідав би — мусили б повернутися додому.
А як бути з тими, хто не має жодних документів?
Я думаю, що наші служби могли б розробити процедуру і для таких випадків. Але ніхто не намагався. А це потрібно робити, тому що на нас чекають кліматичні біженці, і це дійсно буде дуже багато людей. Ми не будемо допомагати їм там, де вони живуть, тому що ці місця можуть зникнути.
З одного боку, ми маємо користь для суспільства, вигоду для політиків, а з іншого —цінності: допомога тим, хто її потребує.Чи можливо взагалі це поєднати?
Виходу немає, треба намагатися. Зрозуміло, що того, хто чітко викладе карту цінностей на стіл, може спіткати доля Ангели Меркель, яка свого часу сказала: «Я християнка, тому я впускаю нужденних.»
Ми всі знаємо, чим це обернулося.
Цей жест парадоксальним чином допоміг як новоприбулим, так і німецьким популістам, які на антиіммігрантських гаслах приходять до влади в різних частинах Німеччини.
Іншими словами, цей християнський жест нас обдурив.Він накликав на нас популізм.
Так, але це не означає, що ми не повинні намагатися. Демократія — це гра між рівністю і свободою.
Афганські інтелектуали можуть шукати притулку в європейських країнах з Багдада.
І це правильно. А люди, які опинилися в Біловезькій пущі, вже не мають такого права? Основною умовою демократії є рівність.
Канада також приймала тільки тих, хто відповідав її освітнім вимогам.
Так, я пам'ятаю.
24.06.2017, Середземне море: Рятувальна операція ВМС Італії в Середземному морі за 20 миль від берегів Лівії. Фото: Fabrizio Villa/Polaris
Коли я готувалася до цієї розмови, то натрапила на цитату Іммануїла Канта: «Гостинність має бути формою закону, а не філантропії.Вона має бути універсальною, бо гарантує, що ми не вб'ємо один одного».Останнє речення справило на мене велике враження.
Так, це чудова цитата з есе «Вічний мир: філософський нарис». Кант написав його в буремні часи Французької революції.
Сам він ніколи не переїжджав з Кенігсберга, але дуже цікавився геополітикою. І він дуже слушно стверджував — а це був кінець XVIII століття! — що просторові ресурси Землі обмежені. Кількість людей у світі зростатиме, тож згідно зі здоровим глуздом добре припустити, що нам доведеться навчитися жити разом з людьми, які по-іншому одягаються, по-іншому вірять, по-іншому думають, розмовляють різними мовами, мають, можливо, інші принципи, інші цінності.
І Кант стверджує: «Краще підготуватися до цього, ніж імпровізувати в останню хвилину».
При цьому він додає — і тут можна захоплюватися його проникливістю — що вічний мир, окрім закону гостинності, повинен бути ще обумовлений невтручанням країн у справи одна одної. Горе тим народам, тим державам, які будуть використовувати людей, спеціально підготовлених для того, щоб сіяти сум'яття, хаос, беззаконня в чужому суспільстві, яке проживає на території іншої держави. Тобто використовувати терористів.
Я б включив до шкільної програми два есе Канта «Про здатність мислення до самооцінки» та «Про вічний мир», а також есе Генрі Девіда Торо «Про громадянську непокору». Разом це ледь більше сотні сторінок, тож це легко читається.
Чому Торо?
Тому що до визначення, що хороший громадянин — це той, хто підкоряється закону, який служить загальному благу, він додає: «Якщо через це когось скривдять, я маю право припинити підкорятися такому закону. І я не буду підкорятися цьому закону.»
Складний принцип.
Ризикований. Треба бути дуже свідомим, за яких умов його застосовувати. Він вимагає самостійного мислення. Не можна їхати на червоне світло, тому що мені так подобається. Питання не в цьому.
Дозвольте мені повернутися до питання: чи маю я право вводити правила, які будуть підтримувати популістів?
Принцип громадянської непокори слід застосовувати вкрай обережно. Ніхто не є островом, ми обумовлені обставинами. Ми живемо в епоху, коли технології комунікації такі, що фактично це вже не питання доступу до інформації — це питання захисту від інформації, тому що її надходить стільки, що ми не встигаємо її переробляти. А по-друге, багато цієї інформації є неправдивою або неповною, не зовсім правдивою, не заснованою на жодних фактах.
Що таке гостинність сьогодні?
Мистецтво вітати іншу людину, сприймати її присутність серйозно, а не процедурно. Тому що процедури, які застосовуються до іммігранта чи пацієнта у відділенні швидкої допомоги, є вторинними. Абсолютно найважливішим є той перший жест, жест привітання. Потім ми якось звикаємо до процедур, входимо в курс справи, стаємо «гвинтиками».
Пам'ятаєте, яке враження ми справили на весь світ, коли поїхали забирати українців на кордоні? Це була справжня гостинність.
Мене менше турбує старомодна гостинність, яка зводиться до спільного застілля. Я за гостинність, яку практикують щодня, коли люди посміхаються один одному, коли переходять вулицю. Для мене це вже жест гостинності, який говорить: якщо тобі щось потрібно, я тут. Найчастіше ми маємо відгороджені обличчя, які говорять: не втручайся, не заходь, не питай, я зайнятий, «я засмиканий», ти мені заважаєш.
Я прихильник такої гостинності, яка змащує гвинтики соціальної машини: коли ти їдеш вранці в автівці й пропускаєш людину, а вона тобі посміхається. Або піднімає руку на знак подяки. Тоді день починається зовсім по-іншому, чи не так?
Таку поведінку можна практикувати, тож практикуймо.
Учасники промігрантської демонстрації тримають плакати з написом «Ласкаво просимо, милі люди» у Варшаві, 12 вересня 2015 року, в якості контрдемонстрації проти праворадикального мітингу проти мігрантів в той самий час. Фото: Janek Skarżyński/AFP/East News
Не всі гості є очікуваними або навіть бажаними.
Легко бути гостинним до того, кого ми запросили, чи не так? Тому що ми знаємо, чого очікувати, і якщо він розчарує нас у цих очікуваннях, ми, ймовірно, не запросимо його вдруге. З іншого боку, важко бути гостинним до когось, кого ми не знаємо. Ось тут і відбувається справжнє випробування гостинності. Якщо говорити радикально, мовою Дерріди гостинність має бути безумовною.
Сьогодні це дуже ризикована вимога.
І, можливо, парадоксальним чином виконувана лише за певних умов. Над цими умовами ми повинні інтенсивно працювати. Жест, який ми зараз зробили як держава, призупинивши право на притулок, можливо, і необхідний, але він є результатом недбалості. Це такий жест, щоб врятувати свою шкуру. Раніше можна було вчинити по-іншому, але ми цього не зробили, а тепер вже занадто пізно.
З іншого боку, мені здається помилкою — і я закидаю цю помилку прем'єр-міністру — те, що коли він їде за кордон, він зустрічається з солдатами. Це все добре, але він не знаходить навіть 10 хвилин, щоб зустрітися з організаціями, які працюють на кордоні. Це все одно, що сказати їм: ви їм заважаєте.
А роботу цих людей треба поважати, бо вони, рятуючи життя інших, ризикують власним життям.
Взагалі, вада нашого суспільства в тому, що ми недбало ставимося до життя. Ми відстрілюємо нутрій, захищаємо полювання... І ми звикаємо до того, що люди гинуть тисячами в Газі та Україні.
Світ загалом у поганому стані. Питання в тому, в якому стані ми вийдемо з цієї кризи, наскільки побитими, з якими ранами
Євангельська цитата «Люби ближнього свого, як самого себе» в оригіналі звучить як «Люби чужинця, як самого себе».Поганий переклад значною мірою змінює сенс цієї заповіді.
Гостинність — це саме вітання незнайомця, іншого. Звиклі до певних правил, облич, поведінки, ми раптом мусимо сказати собі: ми впустили гостя в наш дім, і це все змінює. Ніщо не буде таким, як раніше, і ми також не будемо такими, як раніше. Ми змінюємося, суспільство змінюється. І в цьому немає нічого поганого.
Переконання, що ми є монолітом — чи то як окремі люди, чи як суспільство — це переконання, яке є абсолютно хибним, бо воно паралізує зміни. А зміни — це суть життя.
І навіть погляд на себе очима іншого є безцінним, бо вчить нас багато чому про самих себе.
Чого це може навчити нас, поляків?
Наприклад, що таке праця. У нас є свої протоптані стежки, свій GPS. А приїжджі кинуті в нове середовище, без контактів. Для них це виклик. Спостерігаючи за ними, допомагаючи їм, ми можемо багато дізнатися про те, що заважає іншим/іноземцям орієнтуватися в цьому світі, і впровадити модифікації, які полегшать життя і роботу.
Нам знадобилося багато років, щоб побачити, що є люди, «інші», які не можуть функціонувати в «нашому» світі. Люди, які мають труднощі з пересуванням, які пересуваються на інвалідних візках. Вони не можуть увійти до концертної зали, тому що ми будували її для себе: для людей, які пересуваються на власних ногах.
Отже, ця інакшість є попереджувальним сигналом, який говорить: з нами тут щось не так. Якщо інший має проблему, то, можливо, це не його вина, а вина того, що ми побудували закритий світ, в якому можемо рухатися лише з пункту А в пункт Б, але не дуже-то й у пункт В?
Інший виводить нас з рівноваги.
Це показує, що, можливо, ми сидимо в шаблонах. Загалом, громаді добре служить той, хто критично ставиться до неї, чи не так? Той, хто сидить у центрі спільноти і насолоджується нею, нічого не виправить. Треба спускатися на периферію, на маргінес, звідки можна побачити, що, можливо, щось треба змінювати.
«Нашість» — це небезпечне поняття, і краще його не плекати.
27.08.2021, польсько-білоруський кордон між Кринками та Юровлянами, Підляське воєводство. Під час будівництва паркану з колючого дроту. Фото: Grzegorz Dabrowski / Agencja Wyborcza.pl
І хто кому має бути вдячний: господар гостю — чи гість господареві? Чи про вдячність взагалі не повинно бути мови?
Це складне питання, тому що ми маємо кризу вдячності. Після розквіту капіталізму кожен вважає, що він зобов'язаний тільки собі. Створено міф про самодостатню людину, яка нікому нічого не винна. Мій успіх — це мій успіх, а моя невдача — це теж моя невдача. Це не так.
Нам потрібно повернути сенс поняттю несамодостатності. Це визнання: ні, я не можу зробити це сам, мені потрібна допомога когось іншого. Розуміння цього поняття веде до вдячності.
З іншого боку, очікування вдячності настільки ж природне, наскільки й дріб'язкове, будьмо чесними. Тому, хоча я закликаю до розмови про вдячність — адже вдячність — це почуття, яке виправляє нас, оберігає від помилки надмірної самовпевненості, — я не став би очікувати вдячності.
Гостинність — це вулиця з двостороннім рухом. Як господарі, ми хочемо бути гостинними, але ми вимагаємо, щоб наша культура, наші правила були прийняті новоприбулим
Але де ж ці межі? Адже важко вимагати від мусульманина, щоб він гостинно з'їв нашу свинячу полядвицю? Це означає, що ми повинні докладати взаємних зусиль для розуміння інших культур.
Як це все запровадити?
Нещодавно я читав інтерв'ю, в якому якась титулована пані біохімік сказала, що це чудово, що програмісти отримують Нобелівські премії. І що це справжні Нобелівські премії, а не ті, що за мир чи літературу. Тобто, тверді факти мають значення. На її думку, добре, що світ рухається в бік природничих наук, математики, всього, що можна порахувати і що принесе швидку користь, наприклад, створення комп'ютерної програми, а не цієї гуманістичної магії.
Тільки це думка, висловлена з ухилом: давайте більше не будемо думати про те, чому, де, як і навіщо ми знаходимося на цій землі — іншими словами, викинемо гуманістичну рефлексію в сміттєвий бак. Ця рефлексія, яку неможливо конвертувати в бали, підкріплена цією людською іскрою, яка не вірить в жодні бали, не піддається жодним балам, не реагує на жодні гранти.
Гуманітарна рефлексія не дуже застосовна. А от природничі науки — так. Вони дають результати, які потім втілюються в нові винаходи, нові машини, нове обладнання, нові методи лікування. Супер, чудово, я схиляю капелюха до землі.
Справа в тому, що за відсутності цієї людської іскри я іноді повертаюся до фільму «Час помирати» з уже немолодою Данутою Шафлярською, яка приходить на прийом до лікаря.
Цей лікар, не дивлячись на неї, просто порпаючись у документах, каже: «Нехай роздягнеться». А вона відповідає: «Нехай поцілує себе в дупу».
У цьому вся річ. Немає, на жаль, людської іскри в цьому лікареві, можливо, великому професіоналі, і слава йому за це.
А якщо її немає, ми вмираємо. І наші блохи.
Тоді, власне, вже можна закривати компанію під назвою «людяність».
Видатний польський філолог, англійський філолог, компаративіст, літературознавець, поет, прозаїк, есеїст, перекладач, філософ. Запрошений професор багатьох університетів світу. Досліджує Г.Д. Торо, Шекспіра, Блейка, Дерріду, Емілі Дікінсон. Був ректором Сілезького університету в Катовіце.
Україна стала першою країною у світі, де закохані можуть одружитися онлайн, без особистої присутності у спецустанові. Це нововведення дозволяє парам укладати шлюб на відстані — незалежно від того, чи їх розділяють міста, чи цілі материки. Особливо важливою ця можливість є для військових. Тепер захисники і захисниці можуть брати шлюб, навіть перебуваючи на позиціях. Для цього достатньо просто натиснути кнопку в мобільному застосунку «Дія».
Можливість одружитися онлайн стає важливою моральною та правовою підтримкою військових і їхніх родин. І в цьому плані держава дійсно гнучко реагує на потреби захисників: за два з половиною роки війни система реєстрації шлюбів еволюціонувала в сервіс, аналогів якого не існує.
Фото: Міністерство цифрової трансформації України
Пропозицію зробив під звуки тривоги, але одружитися виявилось непросто
Першим кроком еволюційного ланцюжка стала можливість подати заяву на реєстрацію шлюбу онлайн. Вона з'явилась у лютому 2023 року в державному сервісі «Дія», українському відповіднику польської програми mObywatel.
«Формальність», як часто казали про шлюб до війни, набула нового значення. Офіційний шлюб під час війни виконує одразу декілька важливих функцій: з одного боку зміцнює зв’язок і довіру, з іншого — надає партнеру правовий статус на випадок поранення чи загибелі військового, який дозволяє жінці бути поруч з чоловіком у реанімації, ухвалювати рішення щодо його лікування, претендувати на спадщину. А ще — стає символом надії на продовження нормального життя навіть у найскладніших обставинах.
Ірина та Даниїл з міста Первомайськ Миколаївської області подали заяву через сервіс «Дія». «З нашої першої зустрічі Даниїл казав, що я буду його дружиною, — розповідає Sestry Ірина. — І коли я їхала до нього до Покровського, маленького містечка у Дніпропетровській області, відчувала, що він зробить мені пропозицію. Ми гуляли з ним тією частиною міста, яка збереглася, бо його постійно атакують росіяни, дійшли до парку — і Даня став на коліно й попросив стати його дружиною. Раптом пролунав сигнал повітряної тривоги, але ми його вже майже не чули, захоплені одне одним і радістю бути разом».
Ірина відповіла «так», але одруження довелось зачекати. Даниїла рідко відпускали з фронту. За 2,5 роки війни закохані бачилися всього п'ять разів — під час коротких відпусток військового, або ж Ірина їздила до нього у найближче прифронтове місто
Було прийняте рішення подати заяву на шлюб онлайн — така можливість саме з'явилась на сайті «Дія». Ірина заповнила бланк, а Данило, тільки-но з'явився доступ до інтернету, підтвердив заявку через електронну пошту.
Пара обрала дату церемонії в РАЦСі, заплатила 1100 гривень (близько 25 доларів) держзбору за церемонію. З-за кордону спеціально приїхала сестра нареченого. Але весілля не відбулося. Нареченого не відпустив командир. Складна ситуація на ділянці фронту, кожна людина на рахунку…
— Даниїл обіймає офіцерську посаду, має у підпорядкуванні солдатів, тож він не сперечався, — каже Ірина. — І наша перша дата «згоріла», хоча ми до останнього сподівались на диво. Тому ми подали заяву вдруге. Обрали нову дату і стали чекати. Втім — нашого шлюбу ми чекали набагато довше.
Ірина розповідає історію кохання з Даниїлом. Вони познайомились, коли їм було по 16 років (зараз — 30). І це їхня третя спроба бути разом.
— Перший раз ми були молодими й наївними, — згадує Ірина. — Потім знову зустрілися, але знову не склалося. Я була у тривалих стосунках, які не приносили мені щастя, часто згадувала Даниїла. Втретє ми побачилися два роки тому. З перших днів повномасштабної війни чоловік захищає Україну. Війна дуже його змінила. Він став таким мужнім, відповідальним, серйозним і компетентним. Він завжди був «коханням мого життя».
Даниїл з Іриною довго чекали на своє весілля. Фото з приватного архіву
Відпустити Даниїла одружитися з другої спроби просив весь взвод. І зрештою йому таки дали 10-денну відпустку. Ірина каже: «У нас не було гучного святкування. Ми поїхали до Одеси, зробили там гарну весільну фотосесію, далі повернулися до Первомайська й урочисто побралися. З гостей були тільки батьки нареченого, мій брат і мама, адже мій тато також захищає Україну».
Історія Ірини й Даниїла підсвітила слабкі місця системи: стало ясно, що відпускати військових на церемонію незручно. Так у застосунку «Дія» з'явилась можливість дистанційного одруження через відеозв’язок.
Півтори тисячі шлюбів через телефон
Достатньо відправити через застосунок «Дія» заяву, партнерові — прийняти її, обрати дату церемонії — і вона відбудеться по відеозвʼязку. Співробітник РАЦСу засвідчить згоду, а наречені підпишуть актовий запис про шлюб за допомогою електронно-цифрового підпису.
За перші три місяці після запуску послугою дистанційного шлюбу скористалися майже 1500 пар, повідомила заступниця міністра юстиції України з питань європейської інтеграції Валерія Коломієць. Серед них — пара з Калуша, Івано-Франківської області.
У Калуському відділі державної реєстрації актів цивільного стану розповідають: «Щоб вона не розплакалася, я м'яко обійняла її за плечі — молоду і красиву жінку, яка тримала в руках телефон і не могла відвести очей від екрана. Вона виходила заміж. Її коханий, кремезний чоловік у військовій формі, з екрана телефону говорив, що кохає її та ніколи б не подумав, що одружуватиметься через телефон».
Працівниця РАЦСу обіймає наречену, яка тільки-но вийшла заміж онлайн. Фото: Калуський міськрайонний відділ ДРАЦС ГТУЮ в Івано-Франківській області
«Під час відеореєстрації шлюбу виникають різні питання, — розповідають у пресслужбі. — Наприклад, одна з подруг нареченої запитала, чи може наречена сама надягнути каблучку, яку для неї раніше придбав коханий. Наречені дуже хочуть, щоб коханий був поруч, щоб він сам надягнув каблучку, обійняв і поцілував. Але навіть через відеозв'язок вони щасливі, що — попри обставини — все ж змогли створити сім'ю».
Часто чоловіки наважуються на такий крок, коли розуміють, що попереду на них чекає важкий бій чи складне завдання. Вони не хочуть, щоб у разі невдачі їхня кохана залишилась беззахисною і безправною. Це прояв великої любові — думати про неї, про спільних дітей у такі важкі й доленосні моменти.
Але виявилось, що в деяких випадках військовий, поліцейський, медик чи рятувальник не можуть бути присутніми на церемонії навіть по відеозв’язку. Є місця, де користуватися мобільними телефонами суворо заборонено. Тож від 9 вересня 2024 року з'явилась можливість провести онлайн всю процедуру реєстрації шлюбу через «Дію».
Ти вийдеш за мене? Де б ти не була…
Весь процес — від подання заяви до самого одруження — відбувається онлайн. Партнер чи партнерка отримують сповіщення, на яке потрібно відповісти протягом 14 днів. Ця функція доступна для всіх повнолітніх громадян України, за умови, що:
ви маєте верифікований податковий номер;
використовуєте ID-картку або закордонний паспорт у «Дії»;
не перебуваєте в іншому шлюбі (або маєте запис про розлучення в реєстрі ДРАЦС).
Немає прив’язки до системи Резерв+ і оновлення даних. Але варіант не підходить для пар, в яких щонайменше одна особа є громадянином не тільки України, але й іншої держави.
У перші дні роботи нової функції в застосунку «Дія» користувачі вирішили її протестувати і виявили чимало технічних помилок. Так, деякі люди, які вже давно перебували у шлюбі, могли знову надсилати одне одному пропозиції. Один користувач відправив 19 пропозицій різним жінкам і отримав кілька позитивних відповідей. На відміну від вимушених дистанційних шлюбів для військових, цивільні поставилися до цього сервісу зі скептицизмом.
Скріншот повідомлення у застосунку «Дія»
Українська правознавиця, доктор юридичних наук Наталія Савінова, навіть поділилася в Facebook цікавою історією. Її клієнтка, яка перебуває в процесі розірвання шлюбу, знайшла пропозицію свого чоловіка до іншої жінки, яку він надіслав через застосунок «Дія». Вона зробила скріншот своєї знахідки і сподівається, що він стане аргументом для суду, який якомога швидше їх розлучить і не буде давати час на примирення.
У перші дні українці подали 416 тисяч заяв на шлюб. При цьому позитивних відповідей виявилось — 49 282.
Лише за перші 24 години українці забронювали дати шлюбів на 2 місяці вперед
Ось чому застосунок «підвисав», не приймав електронно-цифрові підписи і не підвантажував документи.
Однак наполегливі пари знайшли для себе «віконечко». Одна з таких пар — Олена та Юрій з Києва, які хотіли одружитися ще навесні, але хлопцеві не давали відпустки. Пропозицію він зробив під час розмови відеозв'язком, обручку замовив та відправив кур'єром, а одружитися довелося через «Дію».
Олена пояснює: «Наш формат одруження — логічне продовження нашого знайомства. Яке почалося з того, що Юрій підписався на мій кулінарний блог в Instagram, ставив вподобайки всім моїм рецептам, і лише згодом наважився запросити мене на побачення».
Незважаючи на технічні проблеми, певну недовіру до цифрових інновацій і страх за збереження цифрових даних, новий сервіс показує, що навіть у найскладніших умовах українці знаходять спосіб бути разом, створювати й захищати сім'ї. І зараз, пояснюючи своє рішення формалізувати стосунки, пари кажуть: «Війна навчила нас цінувати кожну мить разом і бути як ніколи рішучими».
<frame>У перший рік повномасштабної війни в Україні спостерігався сплеск одружень — їхня кількість зросла в порівнянні з довоєнною на 4%. Однак у 2023 році тенденція пішла на спад — зафіксовано на 16% укладених шлюбів менше. Левова частка одружень відбувається у регіонах, що знаходяться в епіцентрі бойових дій, зокрема на Харківщині. Натомість на заході України шлюби укладали на 20% рідше, ніж в інших регіонах.<frame>
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
%20(1).avif)
.avif)
%2520(1).avif)
