Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Поки ми стежимо, як російські війська просуваються українською землею, та намагаємось зрозуміти, чи нападе Китай на Тайвань, Путін і Сі Цзіньпін посилюють вплив своїх країн неподалік власних кордонів і блокують можливості конкурентів. Демократії дуже важко захищатися від атаки автократій в умовах нових інформаційних технологій, зневіри, страху та неусвідомлення «колективним Заходом» нових викликів...
На тлі нападу Росії на Україну ми вже забули про те, що Кремль здатний до політичного впливу на колишні радянські республіки — і залюбки цим інструментом користується. Насправді і війна проти України знадобилася Путіну саме тому, що він ніяк не міг політичним шляхом досягти перетворення сусідньої держави на московську провінцію. І вирішив, що сила тут може бути більш ефективним інструментом, ніж пропаганда і підкуп виборців.
Але якщо ми подивимося на Молдову і Грузію, — в першій країні другий тур президентських виборів за тиждень, в інший парламентські вибори вже цієї суботи, — ми побачимо, як багато зусиль докладає Москва для перетворення цих країн на свої сателіти. Зазначимо, що Молдова й Грузія знаходяться серед небагатьох республік колишнього СРСР, де взагалі відбувається зміна влади і проводяться вільні вибори — до цього списку додамо хіба що довоєнну Україну, Вірменію та почасти Киргизстан.
І те, що мало би бути ознакою сили й щепленням від впливу автократій, перетворюється на інструмент для маніпуляцій
У Молдові Кремль витратив ресурси на підтримку відверто проросійських сил, які навіть свої зʼїзди проводили в Москві. Так, у прихильників бізнесмена-втікача Ілана Шора не було жодних шансів перемогти на виборах у Молдові, але вони відігравали роль «санітарів лісу», підривали довіру до президентки Маї Санду, розчищали дорогу кандидату проросійських соціалістів Александру Стояногло й майже зірвали успіх проєвропейського референдуму. У Грузії Москва свідомо підіграє Бідзіні Іванішвілі й уряду «Грузинської мрії», сподіваючись навіть не на їхній тріумф, а на дестабілізацію і маргіналізацію Грузії після виборів. Що перекреслить європейські та євроатлантичні перспективи цієї країни на довгі роки.
Росія не одна така. Китай також навчився використовувати демократичні механізми, щоб допомагати політикам, налаштованим на співробітництво із Пекіном. Після того як Мохамед Муїззу переміг на виборах президента Мальдівських островів, він відразу ж оголосив про припинення військового співробітництва з Індією. І це був значний успіх Китаю. Пекін тепер став бенефіціаром економічної кризи на Шрі-Ланці, внаслідок якої новим президентом цієї традиційно орієнтованої на Індію країни став лівий кандидат Анура Кумара Діссанаяке. Ну і додамо до цього студентську революцію у Бангладеш, яка призвела до краху авторитарного, але проіндійського уряду Шейхи Хасіни. Можна сказати, шах і мат!
Поки ми стежимо, як російські війська просуваються українською землею та намагаємось зрозуміти, чи нападе Китай на Тайвань, Володимир Путін і Сі Цзіньпін без всяких війн посилюють вплив своїх країн неподалік власних кордонів і фактично блокують можливості конкурентів — Заходу й Індії. Демократії дуже важко захищатися від атаки автократій в умовах нових інформаційних технологій, зневіри, страху та неусвідомлення «колективним Заходом» нових викликів. Ось чому Росія та Китай так вправно грають чорними на чужих дошках.
Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо».
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
У відносно близький час має відбутись дуже важлива оборонна подія для Польщі, можливо, найважливіша на все наступне 10-річчя. Перевершити її значення вдасться хіба що тоді, коли офіційна Варшава таки доб’ється участі в програмі Nuclear Sharing і так увійде під «ядерну парасольку» НАТО.
Глава МЗС Польщі Радослав Сікорський оголосив, що в наступні кілька тижнів має-таки нарешті запрацювати база протиракетної оборони біля польського міста Редзіково, що за 900 кілометрів від кордону з Україною. За його словами, ця база буде частиною «протиракетного щита» Альянсу та збиватиме не тільки іранські балістичні ракети, якщо вони летітимуть на США, але й російські ракети, що летітимуть на Польщу також.
Після такого анонсу в Україні цілком логічно виникло питання, чому ця база тоді не збиватиме й російські ракети, що летять над нашою територією. Однак якщо детально розбиратись, то в цій історії є свої «підводні камені», які якраз підсилюють необхідність разом працювати Україні та Польщі над спільним «протиракетним щитом». За нашу і вашу протиракетну оборону, перефразовуючи один відомий вислів.
Своя «Зірка Смерті» в кишені
Треба для початку детально пояснити, яка це має бути база протиракетної оборони біля Редзіково і чому це настільки важливо для Польщі. Бо якщо сказати сухо, що це база ПРО типу Aegis Ashore і що аналогічна стоїть на території Румунії, то це нам однаково нічого не скаже. А тут саме той випадок, коли можна не шкодувати барвисті епітети, бо їх однаково не буде забагато.
Для початку цю базу можна назвати буквально «сухопутним есмінцем протиракетної оборони», бо для зведення Aegis Ashore використовували ті самі елементи пускових установок, системи управління вогнем, командного пункту та інших елементів, як і на есмінцях ВМС США за проектом Arleigh Burke
Тут навіть так виходить — якщо для протиракетного захисту Ізраїлю під час нападів Ірану військові США мали спеціально перекидати свої кораблі з ракетами-перехоплювачами в регіон, то у випадку з Польщею нічого додаткового перекидати не доведеться, бо все необхідне уже і так стоїть на базі біля Редзіково.
Якщо ж окреслювати потужність та потенціал бази протиракетної оборони Aegis Ashore в Польщі, то тут можна сказати й так – «не просто Бога за бороду взяли, тут навіть своя Зірка Смерті в кишені». Просто ця база ПРО має 24 вертикальні шахти для запуску протиракет типу SM-3, які можуть знищувати повітряні цілі на дальності аж до 1200 кілометрів та на висоті до 500 кілометрів. По суті, SM-3 можна назвати найдосконалішою та найпотужнішою ракетою-перехоплювачем на Землі. База в Редзіково — настільки потужний об’єкт, що разом із аналогічною базою в Румунії не просто накриває «щитом» всю Європу, але й по факту своєю мовчазною технологічністю робить марними усі погрози Кремля про «ядерний попіл» проти цивілізованого світу.
Дратівливі «червоні лінії»
Якраз тут ще більше може загострюватись питання, так чому Aegis Ashore біля Редзіково не збиватиме й ракети РФ над Україною. Можлива відповідь на нього виглядатиме не просто прозаїчно, але й переб’є весь післясмак від барвистості в попередніх абзацах.
Почнімо з того, що НАТО — це не тільки військова, але й бюрократична структура також. І тут лише бюрократичними міркуваннями можна пояснити, чому база в Редзіково по факту запущена в роботу ще в грудні 2023 року, а офіційно запрацює для захисту Польщі лише в наступні кілька тижнів. Але і це не все. Ракета-перехоплювач SM-3 не тільки найпотужніша, але й найбільш рідкісна у своєму класі, бо американський ВПК зараз виготовляє на рік лише по 12 таких ракет, кожна з яких може коштувати шалених 25 мільйонів доларів.
Виходить, що за 1 рік «оборонка» США може виготовити ракет лише на половину повної зарядки для бази в Редзіково
Тобто ситуація виглядає так, що цей «щит» стрілятиме по російським ракетам, які загрожуватимуть Польщі, лише у виключних випадках, й тут знову буде про дратівливі «червоні лінії».
За нашу і вашу оборону
Якщо спрощено, то, попри свої ультимативні характеристики, протиракетна база Aegis Ashore в Редзіково має доволі обмежені реальні можливості, особливо що стосується відбиття масованих ракетних ударів РФ по Україні. Але тим не менш, є технічна можливість залучити цей «протиракетний щит» хоча би для того, щоб збивати «Кинжали» як найбільш небезпечні російські ракети хоча би над Львовом.
Але для цього нам явно треба зробити більш гнучким формат стратегічного діалогу між Україною та Польщею, зважаючи на поточні безпекові тенденції. У світі зараз складається так, що замість опори лише на наднаціональні об’єднання країни воліють працювати й напряму одна з одною, і тут, до речі, двосторонні взаємини Польщі та США є гарним прикладом.
Мати завжди гарні стосунки з Польщею для нашої країни настільки життєво важливо, як і гарні стосунки із США
А це можна взагалі поєднати у своєрідний «стратегічний трикутник», в рамках якого запропонувати Польщі як сестринській країні і разом розвивати спільні оборонні проекти, і взаємодіяти разом із США напряму по різним безпековим питанням. Тим більш, тут є про що говорити. Наприклад, Україна може запропонувати Вашингтону та Варшаві, що візьме на себе частину затрат на роботу протиракетної бази в Редзіково, аби вона захищала й наш повітряний простір також. «Бонусом» можна говорити й про те, що раз Польща має частину необхідних технологій по комплексам Patriot, то можна було б залучити й польський ОПК як старшого партнера при посередництві США для зміцнення захисту неба України.
Сучасні технології створюють досі небачені безпекові можливості, але добитись цього можна лише послідовним діалогом
Дозволю собі почати з особистого досвіду. Я усвідомив причини чутливості Волинської трагедії для польського суспільства кілька років тому, 1 листопада, у День Всіх Святих. У перший день листопада практично всі поляки вшановують своїх померлих, і наявність невизначеної офіційно кількості загиблих та не похованих за християнським обрядом земляків для польського суспільства є потужним тригером. На ньому до останнього часу грали переважно праві політики та кресов’яки — нащадки вихідців зі східних областей Другої Речі Посполитої, яка існувала між Першою та Другою світовими війнами.
Проте цього літа все змінилося — карту Волині почав розігрувати і Дональд Туск. Цей крок польського прем’єра свідчить, що у польському суспільстві існує консенсус щодо необхідності вшанувати жертв Волинської трагедії за польськими правилами. І переконувати Україну польські політики і не лише вони готові у різний спосіб.
Чому ця тема не чіпляє українців настільки сильно, як поляків? По-перше, ми довго жили у державі, де колективна історична пам’ять була підпорядкована чужим інтересам. Спочатку — Російської імперії, потім — Радянського Союзу. По-друге, Україна має об’єктивні труднощі з персоналізованим виміром втрат під час найбільших трагедій ХХ століття — Голодомору та Другої світової війни. Брак документів і перебування значної частини архівів у Росії не дозволяють встановити точну кількість жертв. Власне, як і назвати поіменно всіх загиблих. По-третє, триває російсько-українська війна, найпотужніша у світі після 1945 року, яка щодня забирає життя українців. На цьому тлі історичні суперечки виглядають щонайменше непершорядними.
Проте ексгумація жертв Волинської трагедії є потрібною з низки причин.
Лише у такий спосіб — спираючись на об’єктивні дані — можна зрозуміти приблизну кількість жертв, уточнивши, йдеться про тисячі чи десятки тисяч загиблих
Процес ексгумації не може бути швидким. Разом з тим у цієї процедури можуть бути об’єктивні труднощі, адже польський Інститут національної пам’яті фактично має функції правоохоронного органу, і його робота на території держави, яка є стратегічним партнером, має визначатися спеціальним документом. Бажано — рішенням двох урядів, яке могло б бути підтримано на політичному рівні Сеймом та Сенатом Польщі і Верховною Радою України. Через чутливість теми групи пошуковців краще робити інтернаціональними, з присутністю представників не лише Польщі й України, що також створює об’єктивні труднощі до завершення бойових дій. Далеко не кожен іноземний фахівець захоче їхати до країни, де регулярно звучать сигнали повітряної тривоги.
Натомість готовність українського Інституту національної пам’яті відновити пошукові роботи після завершення воєнного стану та як виняток провести пошукові роботи на запит громадянки Польщі Кароліни Романовської-Адамець виглядають промінчиком надії на порозуміння. Не зайвим буде визначитися з ареолом пошуків — тобто чи будуть проводитися пошукові роботи на території колишнього Волинського воєводства (нинішніх Волинської, Рівненської та Тернопільської областей).
Війна з пам’ятниками
Українська громадськість також нагадує про пам’ятник воякам УПА на горі Монастир на території Польщі. У цього меморіального об’єкта складна доля, він неодноразово піддавався нападам невідомих вандалів. Спільне доручення президентів Польщі та України відновити пам’ятник належним чином, з таблицею з іменами загиблих (у бою з військами НКВС) понад 60 бійців УПА не було виконано. Подібна вибірковість дій польської влади викликає заперечення та спротив з боку її українських візаві, обидві країни потрапляють у спіраль протистояння, в якій Польща почувається більш впевнено, бо її історичний наратив сформований та усталений у суспільній свідомості.
З іншого боку є приклад Гути Пеняцької — населеного поляками села на Львівщині, яке було базою для радянських партизанів та вояків Армії Крайової. Його мешканці були знищені німецькими карателями у лютому 1944 році. Пам’ятник жителям Гути Пеняцької неодноразово атакували невідомі вандали, проте українська сторона відновлювала його максимально швидко.
Варто також звернути увагу й на вплив на події на Волині Російської православної церкви (чисельність членів «Союзу Михаїла Архангела» у першій чверті ХХ століття складала сотні тисяч) та радянських партизанів, діяльність яких координувалася з Москви.
Також не можна забувати, що Волинська трагедія сталася під час німецької окупації цієї території, і саме окупаційна влада несла відповідальність за те, що відбувалося. Етнічні чистки (навряд чи хтось може заперечувати їхній факт) здійснювали і поляки, і українці, от тільки українці на той момент не мали своєї незалежної держави.
Пам’ять з політичним присмаком
Віцепрем’єр і міністр оборони Польщі, голова PSL (Польської селянської партії) Владислав Косіняк-Камиш ще у липні 2024 року заявив, що без вирішення Волинської проблеми Україна не зможе стати членом ЄС. У жовтні він наголосив на непохитності власної позиції, публічно не погодившись із зауваженнями Анджея Дуди. Здавалося б, це не зовсім у сфері повноважень шефа оборонного відомства. Проте у польському політикумі є інші думки й позиції. В оточенні Косіняка-Камиша є парламентарій від PSL Тадеуш Самборський, відомий проведенням у Нижній Сілезії «волинських» акцій.
І все ж головна причина в іншому.
Навесні наступного року в Польщі пройдуть президентські вибори, які можна охарактеризувати за назвою старого польського серіалу — «Ставка більша за життя». Нині лише «Конфедерація» визначилася з кандидатом у президенти, ним став Славомір Менцен, який відзначився низкою гострих заяв у відповідності з партійною лінією. «Конфедерація» робить ставку на антиукраїнські заяви протягом тривалого часу, періодично підсилюючи їх ксенофобськими проявами. Інші політичні сили, які представлені у парламенті, продовжують пошук кандидатів. У разі перемоги представника «Громадянської коаліції» прем’єр-міністр Дональд Туск зможе зосередити в своїх руках максимум влади. Очевидно, така перспектива подобається не всім політикам Польщі.
Використати Волинське питання під час кандидатського кастингу — ніде правди діти — логічно
Саме тому директор польського Інституту національної пам’яті Кароль Навроцкий назвав Галичину «східною Малопольщею». Це визначення неможливо назвати конструктивним, проте маємо підготуватися, що у боротьбі за голоси виборців звучатимуть ще й не такі заяви.
Адже заступник міністра закордонних справ Владислав Теофіл Бартошевський анонсував порушення питання Волинської трагедії Польщею під час переговорів у межах першого переговорного розділу між Україною та ЄС. Його безпосередній керівник Радослав Сікорський, перебування якого в Києві у вересні створило інформаційний резонанс, називає процес європейської інтеграції складним і також говорить про необхідність належним чином вшанувати жертв Волинської трагедії.
Парадокс ситуації в тому, що використання теми Волинської трагедії під час президентських перегонів є маловірогідним саме через існування суспільного консенсусу у польському суспільстві. Під час виборів політичні технологи роблять ставку на теми, які дозволяють розділити суспільство, і вшанування пам’яті жертв Волині навряд чи може претендувати на подібний вплив.
Проте правляча коаліція на чолі з Дональдом Туском може, зокрема, у такий спосіб переключати увагу суспільства з невиконання власної обіцянки про послаблення законодавства проти абортів після свого приходу до влади
Також буде помилкою вважати, що у Польщі не звучать інші голоси щодо Волинської трагедії. І питання навіть не в позиції колишнього міністра закордонних справ Яцека Чапутовича, який порівняв нинішню політику польської влади з діями гієни, що в Україні зрозуміли не всі (нагадаю, що про польську «політику гієни» напередодні Другої світової війни говорив Вінстон Черчилль). Президент Анджей Дуда у 80-річницю Варшавського повстання порівняв подію з обороною Маріуполя, хоча це залишилося поза увагою офіційного Києва. Глава Польщі також відзначив, що надмірне роздмухування теми Волинської трагедії відповідає інтересам Путіна, проте цей пасаж був, швидше, не проявом симпатій до України, а елементом внутрішньополітичної боротьби. Готовність відкласти на пізніший час дискусію про Волинську трагедію висловив і маршал Сейму Шимон Головня, який також має президентські амбіції.
В ар’єргарді порозуміння
Чи розуміють у Києві всю складність ситуації? Впевнений, що так, однак забезпечити суттєві зміни тут і зараз неможливо. Дмитро Кулеба в останні тижні перебування на посаді міністра закордонних справ припустився помилки під час Campus Polska в Ольштині. Але його відставка не стала ритуальним жертвоприношенням Варшаві, тут відіграли роль інші резони.
Наступник Кулеби Андрій Сибіга перший телефонний дзвінок на посаді міністра закордонних справ зробив Радославу Сікорському, після чого він невдовзі відвідав Київ. На початку жовтня у Варшаві побував і сам Сибіга, провів зустріч з Анджеєм Дудою, спікерами обох палат парламенту, Сікорським, польськими експертами. Але серед його співрозмовників не виявилося Дональда Туска, якому сьогодні належить найбільший шматок владного пирога в Польщі.
Що робити?
Діяти у звичному форматі в ситуації, що склалася, навряд чи корисно, адже позиції Польщі й України неможливо змінити швидко. Розрізати «нарив пам’яті» можна хіба що в асиметричний спосіб. Україна б суттєво виграла, якби Володимир Зеленський знайшов можливість, скажімо, по дорозі до Рамштайну показати план перемоги Анджею Дуді та Дональду Туску. Так, так, їм обом, адже у березні ці політики вдвох літали до Джо Байдена домовлятися про посилення обороноздатності Польщі.
Корисним було б і публічне укладення контракту на закупівлю польських озброєнь або активізація діяльності Польсько-литовсько-української бригади імені Костянтина Острозького.
Нам потрібні не імітація бурхливої діяльності, а кроки, які наповнюють тезу про стратегічне партнерство двох країн реальним змістом
Є два шляхи, якими може піти Європа у відповідь на те, що Путін робить в Україні вже більше двох років, пише Філіп Інман, економічний оглядач Guardian і Observer.
Перший шлях веде до поразки кремлівського диктатора і поступового, але систематичного відновлення європейського порядку — з миром на кордонах, стабільними цінами на продукти харчування та енергоносії, заспокоєнням фінансових ринків і підвищенням рівня життя мільйонів жителів континенту.
Інший шлях веде до поразки України і руйнування європейського порядку — коли Путін окупує відповідний шматок території сусідньої країни і, підбадьорений слабкістю Заходу, плануватиме, а потім завдаватиме подальших ударів. А в тому, що він це зробить, можна не сумніватися, оскільки він вже давно мінує все, що на схід від Москви нагадує демократію, стабільність і верховенство права: підкуповує проросійські партії в Європі, втручається в демократичні вибори, здійснює хакерські атаки, розпалює громадянські заворушення, порушує кордони сусідів і т.д.
Ідентичний виклик
Європа разом з Великою Британією сьогодні стикається з ідентичним викликом, що й у 1939 році. І вони, здається, однаково погано усвідомлюють серйозність ситуації. Інман з гіркотою робить висновок, що європейські лідери «хочуть, щоб їх залишили напризволяще для вирішення повсякденних, внутрішніх завдань».
Тим часом, об'єднана і рішуча Європа могла б легко допомогти Україні впоратися з російським вторгненням досить швидко. Ресурсів кількох її провідних держав, наданих Україні, було б достатньо, щоб відновити кордони 2014 року. І їй зовсім не потрібна для цього, як зазначає британський оглядач, підтримка Сполучених Штатів, хоча ця країна має величезне значення в цьому питанні.
Спосіб знекровити Москву
Другий спосіб ефективно притиснути Росію — накласти повну заборону на торгівлю з нею. Найджел Гоулд-Дейвіс, старший спеціаліст з питань Росії та Євразії в Міжнародному інституті стратегічних досліджень, якого цитує Інман, вважає, що «слід виходити з того, що жодна західна компанія не підтримує режим, який загрожує Росії». Слід, однак, припустити, що жодна західна компанія не буде допомагати режиму, який загрожує життєво важливим інтересам безпеки Заходу.
Винятки з цього правила можуть бути зроблені для того, щоб дозволити приватним російським фондам виводити кошти за межі Росії.
Це, своєю чергою, «знекровило б московські фінансові установи» — і тоді Росії не залишилося б чим платити за китайські товари, а братська підтримка Пекіна припинилася б
Так чому ж Захід, на чолі з Європою, не впроваджує цю заборону? Тому що нібито це суперечить міжнародному праву. Принаймні, так стверджує головний камінь спотикання в цьому питанні — Німеччина. Та сама Німеччина, яка, як зазначає Інман, відправляє до Росії через Вірменію свої автомобілі, механічні та електричні деталі для різних приладів.
Охоронці міжнародного порядку
Існує також третій, ще простіший спосіб підтримати Київ: використати російські активи, що зберігаються в європейських фінансових центрах, для фінансування оборони України від Росії. Більшість активів російського центрального банку на суму 300 мільярдів доларів є відносно легкодоступними, оскільки вони котируються на бельгійській біржі Euroclear. Більше того, за словами Гоулд-Дейвіса, група відомих міжнародних експертів вже розробила легітимний план використання цих грошей на користь України.
Так в чому ж проблема? У відсутності доброї волі. Німеччина, яка перебуває в центрі дебатів з цього питання, знову проти, і з тієї ж причини, що й раніше: «необхідно поважати повоєнний міжнародний порядок». На думку Берліна, порушення цього порядку вдарить по довірі до Німеччини та Європи в цілому, віддаливши таким чином глобальний Південь від Заходу.
Спочатку перемога, потім відбудова
Противники напористих рішень, щоб продемонструвати свою добру волю і розуміння української справи, люблять говорити, що так, гроші з російських активів належать Україні, але не зараз, а після війни, коли буде створено реєстр українських збитків і почнеться відбудова.
«Для вух Путіна це солодка музика», — коментує британський оглядач, нагадуючи тверезу думку Тімоті Гартона Еша, видатного британського історика та експерта Chatham House: «Україна повинна спочатку виграти війну, а це означає, що вона повинна мати гроші, щоб купувати зброю скрізь, де вона може їх дістати».
Війна в Україні є найважливішою загрозою для Європи сьогодні, підсумовує Інман.
«У лютому 2022 року була одна річ, яка об’єднувала американську адміністрацію Джо Байдена та режим Володимира Путіна: віра в те, що Україна впаде протягом 72 годин», — сказав проф. Тімоті Снайдер під час лекції «Ризик повільності: американські помилки під час війни Росії в Україні», яку він виголосив 18 квітня в The University Club of New York.
Це, у свою чергу, має змусити нас усвідомити, що все могло скластися зовсім інакше, ніж сталося. Сьогодні ми могли б жити у світі, в якому політичний порядок значною мірою визначався б військовою перемогою Росії два роки тому, якщо президент Зеленський та український уряд втекли б з країни, яку взяв під контроль агресор. З усіма його засобами.
Сліпота однооких оптимістів
У цей вирішальний момент історії все могло піти зовсім інакше, ніж було. А ми на Заході поводимося так, ніби оптимістичний розвиток подій очевидний, а поганий сценарій неможливий.
Хоча кілька фактів доводять, що це було й залишається ймовірним. Так, в Україні не дійшло до видовищного масового геноциду, але були Буча і Маріуполь, росіяни масово депортували українських дітей з окупованих територій, а українських лідерів, які опинилися на окупованій території, продовжують вбивати.
І все ж ми сприймаємо як належне те, що українська армія зупинила геноцид і остаточне знищення українського суспільства.
Найгіршого не сталося, тому що цього не могло статися, — здається, вважає наша спільнота однооких оптимістів
А це, у свою чергу, означає, що лише жменька розумних людей усвідомлює, скільки цивілізований світ винен українцям за останні два роки.
Європа залежить від боротьби України
Чим їй завдячує? Снайдер надзвичайно проникливий і методичний у своїх розрахунках і аргументації.
По-перше, вони зупинили «жахливий наступ Росії на міжнародний правопорядок», однією із основних гіпотез якого є те, що одна країна не може безпідставно вторгнутися в іншу країну та окупувати її територію.
Українці, захищаючи свої кордони, відстоюють цей принцип. Якби вони здалися, сила цього принципу була б зовсім іншою, ніж є досі, підкреслює американський учений.
Західні європейці також винні українцям за збереження всієї нинішньої моделі Європейського Союзу
І ця модель базується на припущенні, що постімперські країни можуть колективно взяти на себе зобов’язання щодо збагачення та миру, не вдаючись до війни. Ця модель все ще виглядає надійною головним чином тому, що українці все ще воюють. Якщо вони здадуться, вона стане ненадійною. Стала би карикатурою самої себе.
Чи бачать це так європейці? Так, але, за словами Снайдера, це трапляється дуже рідко.
Виконуйте чорну роботу
Інша річ, яку ми сприймаємо як належне в нашому світі, це те, що... Україна виконує місію НАТО. Снайдер коротко пояснює природу цього парадоксу: місія НАТО полягає в тому, щоб поглинати та відбивати атаки російських збройних сил, але єдина країна, яка робить це сьогодні, не є членом НАТО. Говорячи просторіччям, Україна виконує всю брудну роботу для НАТО, а ми радісно і бездумно сприймаємо це як належне.
Але це ще не кінець. Практичні наслідки українського опору сягають навіть вище стелі відносин між НАТО і Росією. Снайдер зазначає, що хоча майже чверть століття глобальний політичний дискурс обертався навколо ризику апокаліптичної сутички між Америкою та Китаєм, за останні два роки ця тема, здається, відійшла на другий план. Чому це сталося? Тому, каже професор, «український опір Росії дає зрозуміти китайцям — а якщо не вірите мені, запитайте Тайвань, — що широкомасштабні наступальні операції сьогодні складні і непередбачувані». І саме це заважає Китаю розв’язати власну бійню.
Важливо, що, роблячи те, що вони роблять у протистоянні з Росією, українці стримують Китай так, як США не могли б його стримати
Тому що будь-який спосіб, яким Америка хотіла б зупинити Китай, може бути сприйнятий ним як провокація — з усіма наслідками. Тим часом Україна просто захищає свою суверенну територію, нікого не провокуючи – тому її не можна сприймати як сторону-провокатор.
Отже: знову українці роблять для нас те, чого ми самі для себе зробити не можемо.
Поки українці дають раду
І ще одне: ядерна війна. Однією з причин, чому — незважаючи на ескалацію кремлівських погроз, що аж до гротеску — така війна останнім часом не спалахнула, є те, що своїм опором українці посилають світові просте повідомлення: країна без ядерних боєголовок може себе захистити. у звичайній війні проти ядерної держави.
Українці дають світові аргумент, що не кожна країна, яка може собі це дозволити, повинна мати Бомбу
Однак якби вони програли або здалися, протилежний аргумент набув би великого значення.
За словами Снайдера, той факт, що, наприклад, Німеччина, Польща та Японія, країни середнього розміру, але з амбіціями, не взялися за ядерну програму, дуже пов’язаний з тим, що Україна все ще чинить ефективний опір гіганту, який не може використовувати своїх ядерних бомб. Поки українці справляються, ядерний меч над головою світу — це лише страх.
Чорні парадокси
Простими словами (це Снайдер), українці виграють нам час. І не зовсім зрозуміло, якою валютою ми їм будемо повертати.
Американці (Снайдер протягом усієї своєї лекції є дуже суворим щодо політики своєї країни та відношення співвітчизників) відплачують українцям дедалі більшою зневагою, ухиленням від них і відсутністю розумної української політики. А це може мати катастрофічні наслідки.
«Через нашу млявість, — попереджає Снайдер, — ми створили світ, у якому фронт ламається, Україна програє цю війну, а всі згадані вище позитивні наслідки українського опору обертаються своєю протилежністю. Згодом ми запитаємо себе: як ми опинилися в такому світі? Відповідь буде звучати: через те, що ми робили і не робили в 2023 і 2024 роках».
І тут — ще один темний парадокс, який не вислизнув з-під уваги Снайдера.
Те, що робить Росія, можна передбачити: вона веде війну, щоб знищити українське суспільство та українську державу. Поведінка українців теж прогнозована: вони захищають свою територію, свою цілісність. себе.
Найменш передбачуваним великим гравцем у цій грі є Сполучені Штати
«Іноді наші дії є несподіваними навіть для нас самих», — з гіркотою каже Тімоті Снайдер.
Стовпи дисфункції: путініст Маск і соцмережі
З чого це все береться? З дисфункції, яка характеризує три основні стовпи, на яких тримається американська система влади.
Першим стовпом є... соцмережі (інтелектуальна аудиторія Снайдера сприймає це твердження з потіхою, але швидко виявляється, що справа серйозна). Йдеться про те, як соцмережі поводяться в цій війні і до якої точки вони нас привели. Українці користуються ними дуже ефективно. Проблема в тому, що ці медіа не найкращі у привертанні уваги людей до серйозних проблем на триваліший проміжок часу. Тим більше, що X (колишній Twitter) тепер належить прихильнику Путіна, який маніпулює повідомленням не лише за допомогою алгоритмів, а й через своє пряме особисте втручання.
Путініст? У вересні 2022 року — у Снайдера пам’ять слона — Ілон Маск особисто вирішив відключити українську армію від супутникової системи Starlink. Українці якраз вели наступ у бік Чорного моря — напевно, це був найкращий момент для завершення війни.
Але прийшов Маск і все зірвав.
Мало передбачити
Другою непрацюючою гілкою американської системи управління є уряд. Хоча починав він з незаперечною заслугою: розвідка передбачала, що і коли станеться — з точністю майже до доби. Снайдер зазначає, що адміністрація Байдена тонко та розумно попереджала українців про майбутнє російське вторгнення, даючи їм зрозуміти, що американці не зможуть відреагувати так, як їм би хотілося.
І вона правильно вчинила.
Було помилкою вважати, що роль уряду США полягає в тому, щоб передбачити плани Росії, а потім думати, що він може зробити, щоб зупинити її вторгнення
Це те, що придумала американська адміністрація. Не було мови про те, як допомогти Україні, якщо Росія на неї нападе.
Вади цього підходу виявилися, коли росіяни вторглися в Україну. Тому що коли до березня 2022 року стало зрозуміло, що Україна все-таки може перемогти, Америці знадобилося абсурдно багато часу, щоб переварити ймовірні шанси та можливості. Між весною і осінню 2022 року був період «великої плинності»: росіяни розуміли, що можуть програти, а українці — що можуть виграти. Проблема в тому, що майже ніхто з вашингтонської політичної еліти навколо уряду Байдена не був готовий скористатися цією можливістю.
Збирайте героїв
Тож 6 місяців було витрачено даремно — період часу, за який війну було легше виграти, ніж будь-коли (Снайдер вважає, що її все ще можна виграти). У той час Захід ходив на повідку російської пропаганди, дискутуючи, як на неї відповісти. Дискусії, які були «жахливо публічними». Рішення про те, яку зброю надсилати українцям, також були «жахливо публічними» — і їм передували витоки інформації, які послабили ефект озброєння українців.
Більше того, зазначає Снайдер, «ми надіслали цю зброю в символічній кількості та якості — не такій, яка б дозволила їм [українцям] виграти війну». Особливо, коли йдеться про системи протиповітряної оборони та далекобійне озброєння.
Якби замість 10 або 20 HIMARS було відправлено 100 або 200, війна, ймовірно, закінчилася б
Звичайно, це були рішення уряду — але головна провина лежить на ЗМІ. Західна громадська думка обговорювала західну зброю як суперзброю. Тому, коли вони відправили 10 чи 15 Бредлі до українців, усі — особливо американці — думали, що вони роблять щось велике. «Ми кричали: «Месники», ніби все раптом кардинально зміниться».
Маги і культ суперзброї
Снайдер не хоче критикувати західну зброю, яка в багатьох випадках (наприклад, системи Patriot) чудова і часто потрапляє прямо на український фронт з полиці. Він лише хоче підкреслити, що Захід на чолі з американцями оточує свою зброю чимось на зразок культу.
Люди на Заході вважають, що відправка 10 західних танків зробить дуже значний ефект на фронті
«Коли справа дійшла до українського наступу на початку літа 2023 року, — зазначає Снайдер, — ми сказали собі, що ми на Заході — чарівники, коли мова зайшла про нашу зброю, тому навіть невелика кількість матиме велике значення. А потім, коли виявилося, що цього недостатньо, ми вирішили, що українці щось роблять не так — і не поверталися до дискусії про те, чи варто відправляти 200 HIMARS.
Ми не поверталися до цієї дискусії, хоча українці довели, що можуть ефективно використовувати навіть найсучаснішу зброю.
Кафкіанські хороводи трампістів
Залишається третя опора американської системи, яка зазнала краху: законодавство. 20 квітня, після більш ніж пів року політичної громадянської війни, Конгрес схвалив 61 мільярд доларів допомоги США для боротьби України. Попередній транш підтримки для цієї країни був затверджений... понад 470 днів тому.
Це жалюгідний результат незначної переваги республіканців у Конгресі, багато з яких мають власні — дуже своєрідні — уявлення про інтереси Америки в Україні. Путінська фракція дуже активна і добре організована в цій групі.
Вона старанно працює на користь президентської кампанії Дональда Трампа, яка стає все більш процвітаючою, чим менш продуктивними є українські справи в США. Тому реальність у Конгресі до нещодавнього схвалення допомоги Києву нагадувала процесію абсурдної кафкіанської бюрократії, яка додає на допомогу Україні зовсім не пов’язані з нею речі (мур на кордоні з Мексикою, Ізраїлем, Тайванем).
Прокляття млявих
Який висновок можна зробити з аналізу роботи трьох непрацюючих гілок американської влади (технологічної, виконавчої та законодавчої)?
«Ми створили зв’язок», — каже Снайдер. — Якщо ти повільний, ти не відчуваєш, що щось робиш. Коли ви повільні, ви втрачаєте почуття відповідальності — тому що ви не в центрі важливих подій. Коли ви повільні, ви виправдовуєтесь. Коли ти повільний, тобі стає важче дотягнутися до інших».
Америка повільна. Захід повільний.
Дуже важко бути українцем, знати, що твої найкращі брати гинуть на фронті щодня — і чути від людей у Вашингтоні: «Це нормально, бо в цю пору року в Конгресі завжди канікули»
Це в свою чергу, за словами Снайдера, призводить до висновку, що українцям важко спілкуватися із західними людьми, а останнім важко слухати українців, оскільки вони сприймають власне запізнення як щось нормальне. З такої точки зору спосіб життя українців день у день стає ненормальним і незрозумілим для західних людей.
Катастрофічні наслідки повільності
Що все це означає?
Якщо щось піде не так, це буде провина через нашу повільність, інертність і бездіяльність. Якщо буде колапс, ми багато втратимо, це станеться дуже швидко — і це буде щось на зразок геноциду в Україні. Це буде величезний удар по міжнародному правопорядку (якщо російське вторгнення буде успішним). Модель Європейського Союзу буде поставлена під серйозний сумнів (якщо не поставлена під сумнів взагалі). Однак Україна більше не виконуватиме місії НАТО.
Це породжує питання: хто виконуватиме цю місію?
Ми також можемо очікувати поширення ядерної зброї по всьому світу і ймовірну велику війну на Далекому Сході
Але це ще не все. Наступне, що буде зруйноване, якщо Україна провалиться, це репутація Америки.
Найважче випробування
Навіть якщо (деякі?) американці переконують себе, що Україна неважлива, люди в усіх куточках земної кулі зараз дивляться на цю країну як на «неймовірно легкий тест для США», — каже Снайдер.
Неймовірно легко, адже Америці не потрібно посилати своїх солдатів на війну з Росією. Неймовірно легко, адже гроші, необхідні для проходження цього тесту, — копійки, порівняно з реальними витратами на подібне завдання. Неймовірно легко, тому що з ідеологічної точки зору ця війна стосується цінності, про яку Америка давно каже, що є найближчою до її серця: демократія — під прямою та смертельною загрозою.
«Якщо ми не зможемо пройти випробування, яке є неймовірно легким в очах наших союзників, але також і наших ворогів, ми не можемо очікувати, що жоден із них повірить, що ми зможемо пройти більш складний іспит у майбутньому», — каже Тімоті Снайдер.
Ще одне: навіть якщо Україна програє, це не означає, що вона зникне
Це лише означає, що її надзвичайно досвідчені та відважні солдати будуть примусово включені до російських військ. Це також означає, що технології, які Україна розробила самостійно — технології, які були б дуже корисні, наприклад, Тайваню перед обличчям майбутнього китайського вторгнення — підуть до Росії та Китаю.
Що ми будемо мати
Це також означає, що українське сільське господарство, яке є третім чи четвертим за значенням сільським господарством у світі, буде контролюватися Росією.
Ресурси України, в тому числі людські, будуть переорієнтовані в протилежному напрямку, ніж зараз.
Що тоді матимемо?
Росію, яка виграє війну і вирішить, що правила не мають значення.
Росію, яка отримає багато нових ресурсів.
Росію, яка доведе, що немає причин сприймати Америку серйозно.
Якщо ми дозволимо Росії взяти Україну під контроль, то це буде зовсім інша Росія. Зовсім інша Україна. Зовсім інша Європа. Зовсім інший світ.
Ще не все втрачене
Україна може виграти цю війну, вважає Снайдер. — Хоча б тому, що економічний потенціал її союзників у 250 разів перевищує потужність її економіки, зруйнованої росіянами. Це означає, що для перемоги їй потрібна лише мала, незначна частина економічних ресурсів її багатих союзників.
У шведських ЗМІ зростає занепокоєння щодо безпеки проведення Євробачення 2024 у Мальме через війну, що триває між Ізраїлем та ХАМАС, а також через нещодавній теракт під Москвою.
Ризик терактів під час Євробачення-2024
Експерт Йорген Хольмлунд зі Шведського університету оборони відверто говорить про ризик терактів під час масових заходів, особливо коли йдеться про Євробачення — подію зі значним медіависвітленням. Справа не лише в тисячах фанатів, глядачів, журналістів та представників багатьох країн, а й у величезному масштабі статей, репортажів та повідомлень, при терактах на події такого масштабу. Експерт підкреслює, що проактивні запобіжні заходи й дуже пильний контроль та спостереження за ситуацією як у Швеції, так і за кордоном є надзвичайно важливими.
Найімовірніше, в Мальме будуть посилені запобіжні заходи, що підвищить відчуття безпеки, але знизить комфорт глядачів, журналістів або гостей, оскільки всі перевірки будуть більш тривалими та ретельними. Сам факт участі ізраїльської команди в Євробаченні означає, що конкурс повинен проводитися з усвідомленням того, що існує величезний ризик провокацій, акцій протесту або навіть нападів.
Квитки на Євробачення-2024
Портал Eurovision.tv повідомив, що серед десяти країн, які купили найбільше квитків на Євробачення 2024, є Польща. Лідирують, звичайно ж, Швеція та Велика Британія. Замикає трійку лідерів — Данія, яка територіально знаходиться недалеко місця проведення цьогорічного конкурсу. Дивно, але в топ-10 немає Норвегії, натомість на п'ятому місці - США, а на сьомому — Австралія, яка розташована за багато тисяч кілометрів.
Загалом квитки на Євробачення-2024 купили мешканці понад 80 країн, не лише з Європи, але й з Америки та Азії.
Статистика показує, що 66% людей, які придбали квитки, — це міжнародна аудиторія, а 34% — шведи.
Квитки на Євробачення-2024 все ще можна придбати на TicketMaster.se, хоча в основному доступні менш привабливі квитки, які, проте, коштують досить дорого. За найдешевші місця на перший півфінал, за участю України та Польщі, треба заплатити понад 760 злотих, та й то з обмеженим оглядом. Найдорожчими є квитки в лаунж-зону, які коштують понад 4 600 злотих. Трохи дешевше коштує другий півфінал, де квитки можна придбати приблизно за 745 злотих. Фінал вже розпроданий. Також варто звернути увагу на репетиції — там квитки трохи дешевші.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.