Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Домашнє насильство над дітьми: що робити та як реагувати
Діти, які зростають в умовах домашнього насильства, стають його тихими жертвами. Причому вони страждають не лише тоді, коли безпосередньо над ними знущаються або ними нехтують батьки. Діти мучаться і тоді, коли стають свідками насильства з боку дорослих
Як реагувати на домашнє насильство над дітьми. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Домашнє насильство може завдати дитині фізичної, емоційної та психологічної шкоди. Психологи зазначають, що наслідки домашнього насильства над дітьми можуть бути як короткостроковими, так і довготривалими.
Тип і ступінь шкоди, яка завдається дітям домашнім насильством, залежать насамперед від трьох факторів:
типу примусового контролю, який використовує кривдник, та подій, що його супроводжують;
віку, статі та стадії розвитку дитини;
ситуативних факторів, як-от види соціальної підтримки.
Найпоширеніші види домашнього насильства над дітьми
Заподіювання шкоди дітям дорослими особами можна розділити на чотири категорії дій:
навмисне заподіяння фізичної шкоди, що розглядається як спосіб покарання та контролю над дитиною (наприклад, переховування, ізоляція, погрози накладення кари з метою примусити її бути слухняною);
ненавмисне заподіяння дитині фізичної шкоди під час нападу на партнера, коли дитина випадково наближається на відстань витягнутої руки або при спробі втрутитися (наприклад, штовхання матері з дитиною на руках; отримання дитиною травми при спробі зупинити напад кривдника);
створення середовища, в якому діти стають свідками насильства або його наслідків. Дослідження показують, що спостереження за домашнім насильством може мати такий самий вплив на дітей, як і фізичне та сексуальне насильство. Незалежно від того, що говорять кривдники чи жертви, діти часто стають безпосередніми свідками фізичного чи психологічного насильства або дізнаються про нього опосередковано — підслуховуючи епізоди сварки чи спостерігаючи бійку або її фізичні наслідки у вигляді тілесних ушкоджень та знищеного майна;
використання дітей для контролю над партнером як під час стосунків, так і після розлучення.
Куди звертатися дітям, які стали жертвами домашнього насильства?
Якщо діти стали жертвами домашнього насильства, важливо негайно звернутися до відповідних організацій та служб, які можуть надати допомогу.
Ось кілька можливих варіантів реагування на домашнє насильство над дітьми:
Зверніться до місцевої поліції або служби безпеки. Вони мають надати захист та порадити, що робити далі.
Зателефонуйте на гарячу лінію допомоги для жертв домашнього насильства. Кожна країна має такі служби, де вам нададуть конфіденційну підтримку.
Зверніться до місцевих організацій, які спеціалізуються на допомозі жертвам насильства. Вони можуть надати притулок, юридичну підтримку, психологічну допомогу тощо.
Поговоріть зі шкільними працівниками або соціальними педагогами, які можуть надати допомогу та поради щодо захисту дітей.
Кожна країна має власні служби та організації, які надають допомогу жертвам домашнього насильства. Тому рекомендації щодо отримання допомоги можуть відрізнятися залежно від вашого місця перебування.
Як зрозуміти, що дитина стала жертвою домашнього насильства
Розуміння, що дитина стала жертвою домашнього насильства, є важливим кроком для її захисту.
Ось деякі ознаки, на які варто звернути увагу:
Фізичні ознаки
Синці, подряпини, переломи, опіки або інші видимі травми, які не можуть бути пояснені або які не збігаються з поясненням дитини.
Психологічні ознаки
Дитина може виявляти страх, тривогу, низьку самооцінку, депресію, постійну напругу або інші дивні зміни в поведінці та настрої.
Соціальні ознаки
Дитина може відчувати сором, відчуження, відмовлятися від спілкування з іншими дітьми. У неї також можуть спостерігатися проблеми з навчанням або відсутність друзів.
Сексуальні ознаки
Дитина може мати проблеми зі сном, виявляти знання або інтерес до сексуальних ситуацій, мати статеві травми або інфекції.
Якщо ви спостерігаєте будь-які з цих ознак у дитини, важливо негайно вжити заходів для її захисту. Зверніться до місцевих органів соціального захисту дітей або правоохоронних органів, які можуть надати допомогу в цій непростій ситуації.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Згідно з дослідженнями Національного реєстру боргів у Польщі, кожен четвертий поляк отримував штраф за відсутність квитка в громадському транспорті.
Якщо почитати місцеві українські групи, з українцями теж подібне трапляється часто. І не завжди через бажання «проїхати зайцем». Запізнюєтесь і вирішили купити квиток у контролера в поїзді — а там саме перевірка. Купили квиток, зайшли в автобус, а контролер вже заблокував всі компостери. Розрядився телефон з електронним квитком у момент перевірки. Забули проїзний в іншій сумці. «Списалися» гроші з рахунку, але квиток не завантажився. Уникнути штрафа в таких ситуаціях неможливо.
Що робити, якщо на момент перевірки ви фактично були з квитком, мали право на проїзд, зокрема, пільговий, але не змогли це підтвердити? Розповідаю з власного досвіду.
Перше, що варто зробити: взяти себе в руки
Трапляється, що контролери поводять себе досить грубо, не хочуть слухати жодних пояснень, виправдань, вимагають сплатити штраф на місці, бо це дешевше. Якщо ви дійсно порушили, з власної вини, або випадково через незнання, то цей штраф дійсно краще оплатити на місці. Несвоєчасна сплата загрожує тим, що штраф може суттєво ускладнити вам життя — пенею, проблемами з легалізацією, забороною на перетин кордону тощо.
Якщо у вас був квиток або право на пільговий проїзд, ви в цьому впевнені та можете довести, не поспішайте оплачувати штраф, оскільки потім доведеться ще й писати заяву на повернення коштів.
Візьміть штрафну квитанцію, уважно її вивчить. У документі про штраф будуть:
підстави штрафу
сума
реквізити для оплати
час та рейс, де був виписаний штраф
На папірці зі штрафом, виписаним доньці, було написано, що у нас є сім днів на його оскарження. У разі, якщо хочемо оплатити до 14 днів, вартість штрафу складе 302,30 злоті, якщо після 14 днів — 552,30 злотих. Пізніше прочитала, що якби штраф був сплачений на місці, це обійшлося б у 200 злотих.
У Варшаві діють нижчі тарифи: 266 злотих за стандартний квиток і 196 злотих за пільговий квиток, з можливістю зменшення штрафу на 40% за негайну оплату або на 30% за оплату протягом 7 днів. У Кракові штраф за проїзд без квитка становить 300 злотих за стандартний квиток і 200 злотих за пільговий квиток, хоча сплата збору в касі або протягом 7 днів після виписки штрафу може зменшити штраф на 50% або 25% відповідно. У Вроцлаві штраф за відсутність квитка становить 280 злотих, тоді як у Познані такі самі суми застосовуються до звичайних та пільгових квитків, з можливістю 50% знижки при оплаті протягом 7 днів. У Гданську штрафи нижчі: 180 злотих за стандартний квиток і 140 злотих за пільговий квиток, з можливістю зменшення штрафу до 126 злотих і 100,80 злотих відповідно за умови швидкої оплати.
Друге: перевірте, чи дійсно вас оштрафували незаконно
Варто зайти на сайт регіонального перевізника та перечитати всі умови перевезення. У кожного воєводства свої регіональні правила і особливості: вартість квитків, пільги, форма підтверджуючого документу тощо.
Як з'ясувалося, у більшості польських міст шкільної легітимації недостатньо для отримання 100% знижки на проїзд, потрібно ще посвідчення — електронне в додатку, або ж пластикове, видане самою компанією-перевізником. Як кажуть, легітимація підходить до першого контролера, який заплющить очі на букву закону. Однак теоретично пільга була, легітимація, яка підтверджувала вік, була, тож ми спробували написати претензію.
Список залізничних перевізників Польщі знайдете тут, а от із міським та міжміським транспортом складніше. Єдиного ресурсу немає, а шукати і знайти свого перевізника необхідно, бо на його сайті є адреси пунктів обслуговування громадян, куди подається претензія (reklamacja). Деякі ми зібрали в кінці статті.
Перед візитом до пункту обслуговування треба підготувати лист. Вписати своє ім'я, прізвище, номер песеля, адресу, потім детально (номер транспорту, номер контролера, номер штрафної квитанції) описати, з чим саме ви не погоджуєтеся. Беріть із собою песель, документ, який засвідчує особистість, штрафну квитанцію.
Третє: грамотно обґрунтуйте звернення, чому ви нічого не порушували
У нашому випадку ми вказали в листі-претензії, що контролеру була надана шкільна легітимація, на телефоні був встановлений додаток транспортної компанії, контролер не запропонував актуалізувати пільгову карту, а натомість одразу виписав штраф.
У випадку, якщо ви купили квиток, а оплата не пройшла вчасно, зробіть виписку з банку, де видно час, коли пройшла оплата, порівняйте з часом, коли був виписаний штраф.
Якщо ви забули актуальний проїзний, зробіть копію, візьміть його із собою.
Штраф нам скасували, допомогли актуалізувати в додатку пільгову картку, а також видали пластикову, яку можна носити із собою та показувати контролеру, якщо розрядився телефон чи немає інтернету.
Ця історія обійшлася мені в 30 злотих — 20 ми заплатили в пункті обслуговування клієнтів за опрацювання документів, ще 10 витратили на ксерокс.
Ця ситуація стала приводом уважніше читати правила перед тим, як користуватися будь-яким видом транспорту.
Для довідки: список сайтів громадського транспорту у містах Польщі
Десять цікавих місць Польщі, куди можна поїхати на кілька днів:
1. Бори Тухольські (Bory Tucholskie): найбільший лісовий парк Польщі
Це просто ідеальний варіант для весняного відпочинку: мальовничі озера та природні заповідники, ландшафтні парки, фантастичні оглядові майданчики. Бори Тухольські — один з найбільших лісових комплексів Польщі і національний парк.Тут є веломаршрути й оренда велосипедів, можна орендувати каноє и проплисти вздовж річок Брда і Вда. Також тут є Кам'яні кола в Одрах — природні об'єкти, що складаються з десятків кам'яних стел, розташованих по колу. Від них віє таємницею. Археології кажуть, що колись це був готський цвинтар. І поклали ці стели на своїх кладовищах готи, які прийшли зі Скандинавії у Помор'я в І-ІІІ століттях нової ери. Зараз це пам‘ятка, внесена до спадщини ЮНЕСКО.
2. Словінський національний парк або подорож до «Польської Сахари»
Балтійське узбережжя — відоме місце для ідеальних вихідних на природі. Якщо плануєте туди поїхати, краще зупинити свій вибір на околицях Леби та Словінському національному парку, який ще називають «Польською Сахарою». Це один з найгарніших ландшафтів пустелі у Європі. Височезні дюни, деяки сягають 30м заввишки, надзвичайні краєвиди з Лонцької Гори — тут пустеля плавно перетікає в зелений оазис з озерами. Рекомендуємо поїхати на озера Лебсько і Гардео, де також можна прокатитися на віндсерфінгу та позайматися вітрильним спортом. А на озері Dołgie Wielkie чекають тиха атмосфера та повний релакс.
3. Країна згаслих вулканів в Нижній Сілезії
Вулкани — це точно нетривіальна ідея для подорожі. Земля згаслих вулканів знаходиться в Нижній Сілезії, в західній частині Судет, та охоплює територію Качавських гір і Качавського передгір'я. Маршрут для прогулянки аж 85 кілометрів! Найвищий в усій Польщі — Остшиця (501 м над рівнем моря), які ще називають «Сілезькою Фудзіямою». Конус вулкану не діяв вже понад 4 мільйони років, тож сьогодні це просто туристична пам‘ятка. Якщо піднятися на вершину Остшиці, то побачите просто неймовірні краєвиди Качавського передгір'я та вершини Карконош.
Плануючи відвідування Країни згаслих вулканів, варто залишитися хоча б на кілька днів. Тут красиві замки, чудові краєвиди та заспокійлива природа. Якраз те що треба, щоб відновити сили.
4. Солінське озеро та Бещади: рибалка, велосипеди і прогулянка під вітрилами.
Озеро Солінське, або Лагуна Соліна, мальовничій куточок і природна пам’ятка гір Біщади. Його ще називають Бещадським морем. Тут надзвичайно красиво і багато туристів. Але є куточки, де можна знайти усамітнення і спокій. Можна влаштувати пікнік на природі, відпочити на піщаному пляжі біля водойми або активно провести час. Тут справжній рай для поціновувачів вітрильного спорту та кайтсерферів. Солінське озеро — для тих, хто любить воду. Тут ходять на байдарках, катаються на водних велосипедах, вчаться ходити під вітрилами. Є кафе, ресторани, SPA.
Довжина Солінськлго озера — 25 км. Середня глибина — 25 м, а максимальна точка — 60 м. У водоймі дуже багато риби і можна рибалити, якщо придбати спеціальний дозвіл. Водяться форель, короп, амур тощо. Є трофейні екземпляри понад метр завдовжки.
У сусідньому Бещадському національному парку безліч туристичних маршрутів загальною довжиною 130 км, можна взяти в оренду велосипед. Найпопулярніші полонини — Царинська та Ветлінська з оглядовими майданчиками.
5. Пляж Стіло та Маяк (przylądek Stilo): найромантичніше безлюдне місце Балтики
Якщо хочете втекти від усього світу і відпочити біля моря, вам сюди. Важко повірити, але вже в 10 км від цієї локації вирує життя і ходить натовп туристів.Територія навколо села Стіло (його ще називають Осетник) є найменш забудованою на Балтійському морі і приховує куточки, в які закохається кожен шукач тиші та спокою. Сам маяк вже понад 100 років вказує вірний шлях кораблям. Сусідній пляж майже безлюдний, тут пахне смолою і мохом, бо поруч ліс з багатьма стежками для прогулянок.
Тут немає рекламних щитів і сувенірних кіосків, не чутно шуму дискотек і запаху фастфуду, а пісок настільки білосніжний, що на сонці аж ріже очі.
6. Замок у Голухові (Zamek w Gołuchowie) з величезним дендропарком
Замку з видом на річку Тшемну в Голухуві вже понад 400 років. Він був збудований у XVI столітті з ініціативи старости Рафала Лещинського. Будівля була реставрована і перебудована у ХІХ столітті родиною Чарторийських, і сьогодні це фантастичне місце з фермовою зубрів, колекцією рідкісних рослин і музеєм.
Серед музейних експонатів — найбільша колекція стародавніх грецьких ваз у Польщі, картини, меблі та історичні елементи інтер’єру Ізабелли Чарторийської. А також гобелен, виготовлений у Брюсселі, що зображує сцени з придворного життя. Одна з найдавніших — італійська мозаїка IV століття із зображенням богині Афіни. У цьому замку знімали сцени до відомого польського фільму про пригоди пана Клекса.
Замок оточує величезний дендропарк з рідкісними видами рослин і єдиний лісовий музей у Польщі з вольєром із зубрами.
7. Музей мила й історії бруду в Бидгощі (Muzeum Mydła i Historii Brudu w Bydgoszczy)
Цей музей став переможцем рейтингу National Geographic як найцікавіший музей Польщі. Його відвідування починається з миття рук водою з глечика і закінчується виготовленням власного мила, яке ви потім забираєте із собою. Для відвідувачів тут пропонують купання в середньовічній діжці, прання на пральній дошці та відвідування ванної кімнати прямо з часів Польської Народної Республіки.
Сам Бидгощ можна роздивитися, обравши прогулянку на теплоході. Є два туристичні маршрути: Сонячний та Староміський. Вони розроблені так, щоб показати найбільші пам’ятки міста. Але НП другому маршруті судно проходить через шлюзи, навколо є інші корабли та багато байдарок. Прогулянка річкою Брда дозволяє побачити Катедральний собор святих Марчіна і Миколая, неоготичну будівлю Польської Пошти, яку прикрашає найточніший годинник, синхронізований із супутником. А також композицію «Переправа через річку» з фігуркою канатоходця, що балансує на тросі. Біля Старого міста та Середмістя — модернова будівля театру Operа Nova. Взагалі в цьому місті багато цікавого, тож можна спокійно планувати подорож на декілька днів.
Фото: muzeum.bydgoszcz.pl
8. Озеро Зегже (Zalew Zegrze): шашлик і пікнік неподалік від Варшави
Якщо ви живете в столиці і не плануєте далеко їхати, це хороший варіант. Це озеро — найбільша штучна водойма Мазовії. Тут є готелі, ресторани та місяця для відпочинку вздовж берега з прямим виходом на піщані пляжі. Пляжів три: у Непоренті, Білобжегах і Сероцьку. На пляжах працюють школи віндсерфінгу й тенісни корти, є місця для барбекю, зручні шезлонги та туалети.
9. Вихідні в околицях Ловича
Всього за 90 км від столиці є місто Лович з парком Аркадія та палацом Неборові неподалік. В Аркадському парку ви відпочинете від метушні великого міста, а в Неборові дізнаєтеся трохи аристократичної історії. До обох цих місць можна дістатися на велосипеді з Ловича. Подорож можна продовжити прогулянками в Болімівському лісі — великому лісовому комплексі. А якщо ви любите воду и релакс, то обов’язково спробуйте терми в Мщонові.
Фото: lowicz.naszemiasto.pl
10. Вихідні на виноградниках під Малопольське вино
Якщо ви не знали або ніколи не були на виноградниках Польщі, час відвідати Тарнов та долину Дунаєць. Малопольська винна стежка — це суцільне задоволення. Місцеве вини з кожним роком стає все кращими і його смак часто не поступається іноземним конкурентам. Тут є можливість відпочити в мальовничому краї і отримати свою порцію натхнення. Рекомендуємо відвідати місцевих виноробні та познайомитися з місцевою культурою вина. На багатьох з них проводять дегустації, є екскурсії, можна влаштовувати пікніки та прогулянки.
23-річна українка Тетяна Зіник стала «вроцлавчанкою року 2024» у категорії «Youth Now — Youth Power». Нагороду отримала за роботу вуличним працівником в амбулаторії «Uliczne MiserArt». Тетяна є студенткою 5 курсу медфакультету Вроцлавського медичного університету, а вечорами, разом з командою, вона їздить вулицями Вроцлава і допомагає бездомним. Лікує їм рани, які важко загоюються, за потреби доставляє людей до медзакладів. Волонтерському проєкту вже понад 10 років, Тетяна ж доєдналася до команди три роки тому. Історії людей, які живуть на вулицях, а також про взаємодію з ними Тетяна Зіник розповідає Sestry.
Тетяна Зіник, «вроцлавчанка року 2024» у категорії «Youth Now — Youth Power». Фото: Wojciech Skibicki
Хвороби вулиці
— Допомагати безпритульним я почала у 2022 році, навчаючись на третьому курсі медичного університету у Вроцлаві, — розповідає Тетяна Зіник. — Машиною швидкої допомоги ми їздимо у місця, де є бездомні, вивчаємо парки, закинуті будинки, смітники. Там вони живуть або ночують. Ми запитуємо у людей, якої медичної допомоги вони потребують.
Перебуваючи весь час на вулиці, безпритульні часто мають чималі проблеми зі здоров’ям. У багатьох з них пошкоджені кінцівки. Безхатьки ходять тривалий час у мокрому взутті, навіть за холодних температур. Не завжди мають можливість змінити шкарпетки. Як наслідок — відмороження чи термічні опіки. У багатьох є рани, які гниють. Наше завдання — їм допомогти. Ми чистимо рани, робимо перев’язки. Хтось має інфекційні хвороби, такі як грип чи запалення горла. Якщо ж людина потребує спеціалізованої допомоги, ми можемо завезти її до відділення невідкладної допомоги.
Також надаємо психологічну допомогу. Коли людина не має жодних ран чи інших медичних потреб, можемо просто з нею поговорити.
Під час спілкування намагаємося переконати спробувати повернутися до нормального життя
Часом зустрічаємо алко і наркозалежних. Вони не агресивні. На нас реагують нормально. Для них, наприклад, алкоголь — це можливість забути на якийсь час про свої травми та невдачі. Ми розуміємо, що це хвороба, і що ці люди потребують підтримки. Разом з тим ми не чіпляємо ярликів.
«Не завжди бездомні хочуть, аби на них взагалі звертали увагу»
Сплю по п'ять годин на добу — і це ідеально
Наша команда складається з людей, які пройшли курси з надання першої медичної допомоги. Я — студентка медицини. Дехто має освіту психолога. З цього року з нами почали співпрацювати ще дві медсестри, які допомагають робити перев’язки. На виїздах буваємо п’ять разів на тиждень. Зміна триває по 6-7 годин.
Але часом буває, з кимось розговорився — і зміна затягнулася до 9 годин
Щоразу у команді 3-4 людини. Я, вулична працівниця Беата, Сильвія і Матеуш, який вчиться на психолога. Ми їздимо вулицями міста. За кермом швидкої — я або Сильвія. Адже тільки у нас є водійські права. Двоє, — зазвичай, це медсестри, — весь час залишаються у стаціонарній амбулаторії, де роблять перев’язки. Ми маємо кімнатку з усім необхідним для роботи — бандажі, пластирі.
«Здебільшого ми їздимо у конкретні місця, які знаємо»
Щодо мого навчання, то рік тому графік був насиченіший, ніж зараз. Я виїжджала ввечері, поверталась о другій ночі, ще дві години вчилася, спала дві години, вставала о шостій ранку і йшла на заняття. Відсипалася вже на вихідних. Зараз — інакше. Намагаюся закінчити роботу до першої ночі, вчитися раніше, ще перед виїздом. Маю 5 годин сну — і це ідеально.
Не завжди бездомні хочуть уваги
Здебільшого ми їздимо у конкретні місця, які знаємо. Бездомні живуть там роками. Я знаю випадок, коли чоловік, який мав квартиру, жив на вулиці понад 10 років. У нього були проблеми з оплатами, тривали постійні суди, тож жити у своїй квартирі він не міг. Їсти ходив до благодійних організацій або костелу. Зазвичай ці люди не хочуть розповідати подробиці свого життя. Часом люди навіть ім’я не називають, а кажуть свій нікнейм. Дехто не називається, бо йому соромно. Ми намагаємося допомогти настільки, наскільки можемо, але ніколи не тиснемо, щоб не вносити ще більший дискомфорт в їхнє життя.
З агресією під час рейдів ми ніколи не зустрічалися. Якщо бачимо, що людина не хоче з нами розмовляти, просто їдемо далі. Звісно, що страх присутній. Не завжди й не у кожник закуток можна ввійти. Ми маємо форму рятувальників, але часом, щоб не привертати зайвої уваги, одягаємо звичайні речі. Але у чорних кольорах — аби не бути надто помітними.
Не завжди бездомні хочуть, аби на них взагалі звертали увагу. Звісно, що зважаємо на безпеку. Завжди перевіряємо, чи людина не агресивна. Якихось захисних спецзасобів не маємо. До того ж завжди у команді з нами є чоловік, але поки, на щастя, все було добре.
Найбільшою проблемою для нас є недостатня кількість медикаментів і матеріалів, аби робити перев’язки. Кількість людей, які цього потребують, перевищує кількість матеріалів. Колись нашу роботу спонсорувало місто. Але зараз проєкт під загрозою. Фінансування обмежене. Тому ми дуже просимо людей про допомогу.
Іноді оголошуємо збори у соцмережах, де люди можуть донатити. Якщо можемо, самі купуємо необхідне. Але більшість матеріалів не дешеві. Одна упаковка, якої вистачає на одну перев’язку, може коштувати 30-40 злотих.А людей дуже багато. Якось у мене був рекорд. За п’ятигодинну зміну ми зробили 15 перев’язок
Під час надання медичної допомоги безпритульним
Чому люди стають бездомними
Насправді серед безхатьків можна зустріти тверезих і навіть охайних людей. У кожного — своя історія. Дехто опинився на вулиці, бо не мав достатньо грошей і мусив обирати, на що їх витратити — на ліки чи оплату за квартиру. Була, наприклад, жінка, яка колись працювала вчителькою. Вона колись стояла саме перед таким вибором. І зрештою кілька місяців жила на вулиці. Ми подали її до програми, яка називається «Спочатку квартира», і зараз вона отримала соціальне житло від держави. Впродовж року я зустріла понад 150 людей. Кожен розповідав щось своє. Звісно, ми не знаємо, чи ці історії є правдивими.
Запам’ятався чоловік, який виявився ветераном війни в Іраку. Після повернення до Польщі він не мав жодної допомоги від уряду. Дружина його покинула. Фірма, яку мав, збанкрутіла. Він залишився без нічого. Голий, босий і на вулиці. Жив у спаленому будинку, якось виживав. Кілька разів ми до нього приїжджали і врешті забрали до себе. Виявилося, що він вміє добре готувати. Він пройшов медичне обстеження, і ми взяли його працювати до нас на кухню. Він готував супи для людей з вулиці, які ми потім розвозили містом. Сьогодні цей чоловік — вже не безхатько. Часом дзвонить до нас, іноді приїжджає.
«На вулиці можна зустріти і молодь, і людей поважного віку». Фото: Wojciech Olkusnik/East News
Була також жінка, яка сказала, що більше ніколи не повернеться в квартиру, бо на вулиці їй краще. Після кожної чергової зустрічі вона дедалі більше нам відкривалася. Виявилося, вона тричі була невдало заміжньою. Перший чоловік її бив. Другий оформив на неї кредит, потім побив і залишив. Вона мусила сплачувати позику. Третій теж повів себе негідно. Вона розповіла, що втратила віру в людей, і тепер на вулиці їй легше. Тим не менш ми подали її на участь у проєкті, за яким є шанс отримати соціальне помешкання.
Щодо віку, то на вулиці можна зустріти і молодь, і людей поважного віку. Є історії, коли молоді люди сваряться з батьками і просто не хочуть з ними жити. Йдуть на вулицю, потрапляють у погану компанію, де алкоголь і наркотики. Як наслідок — поринають у вуличне життя.
Пам’ятаю історію одного художника, який жив на вулиці. На жаль, 2024 року він помер. Чоловік мав свою квартиру, але йому було легше, коли він сидів на вокзалі, спостерігав за людьми і малював. Просто не хотів бути вдома. Йому було близько 70 років. Дітей не мав і ніколи не був одруженим. Він краще почувався серед людей на вулиці, ніж сам у квартирі. Ми не завжди знаємо, яка причина того, що людина опинилася на вулиці. Дуже багато людей вулиці не хочуть, щоб їхня родина знала, де вони.
«Люблю допомагати людям у тиші»
На номінацію «Сила молодості» мене подали Soroptimist International Klub Wratislavia. Це глобальна міжнародна жіноча організація, яка була заснована в США в 1921 році у понад 120 країнах світу. Вони сказали, що дуже захоплені моєю працею. Я ж зовсім не очікувала, що отримаю нагороду. Жінки, які перемагали у попередніх конкурсах, мене вражали. Це люди, які роблять наукові, суспільно важливі проєкти. Мені ж завжди здавалося, що те, що я роблю, — це щось незначне. А виявилося, стільки людей мене підтримали.
Тетяна Зіник під час отримання нагороди. Фото: Grzegorz Rajter
Підходили після конкурсу і говорили, що давно стежать за тим, що я роблю, що їм це дуже імпонує. Тобто люди дійсно вважають, що те, що я роблю, важливо. Для мене це передусім можливість показати, що допомога людям і волонтерство — надзвичайно важливі речі.
Є люди, які не мають нікого. Ми маємо показати, що не байдужі до них
Вони мають відчувати, що теж є важливими у суспільстві, що їх теж бачать, чують. Це визнання допомогло звернути увагу людей на проблему бездомності в Польщі. З’явилася можливість співпрацювати з іншими організаціями, які про нас не знали. Мій університет побачив, що я роблю щось корисне поза навчанням. Навіть написали про мене маленький матеріал і запросили на сніданок з ректором. Я не дуже люблю популярність, завжди намагаюся бути сірою мишкою. Я люблю допомагати людям в тиші. Намагаюся більше зробити і менше про це говорити.
Серед моїх планів, звісно, — навчання. Маю визначатися з фахом. Планую обрати хірургічну спеціалізацію або урологію. Я не хочу просто сидіти в теплому кабінеті, хочу драйву від життя. А ще я б дуже хотіла створити проєкт для жінок у ситуації бездомності. Загалом, маю багато різних ідей, але їхнє втілення вимагає великих донатів і грантів.
Разом з тим найбільша моя мрія — щоб закінчилась війна в Україні. Це бажання я загадую на кожен свій день народження, коли задуваю свічки. Коли закінчу навчання, хотіла б допомагати також військовим — відновлюватися і проходити реабілітацію. Впевнена, що мої знання, які я зараз тут здобуваю, стануть у нагоді.
Хто може претендувати на фінансову допомогу непрацездатним у розмірі 2520 злотих?
Нова програма від уряду Польщі діятиме насамперед для тих, хто опинився у скрутному матеріальному становищі. На допомогу можуть претендувати:
• родини з низьким рівнем доходу, в яких троє та більше дітей; • самотні батьки; • особи у складній фінансовій ситуації, якщо це підтверджено документально; • пенсіонери; • родини, в яких є людина з інвалідністю, на яку вже отримують dodatek pielęgnacyjny.
Головна умова отримання нової виплати — це низький дохід родини та наявність у когось з її членів статусу повної непрацездатності та неможливості незалежного існування.
Щоб подати заяву на отримання Dodatek dopełniający, потрібно звернутися в заклад соціального забезпечення (ZUS). Це можна зробити як особисто, так і надіслати документи поштою. Головне додати до заяви довідку про повну непрацездатність та неможливість незалежного існування. Цю довідку можна отримати у лікаря (форма OL-9). Тим, хто вже отримує соціальну пенсію, виплату буде нараховано автоматично. А ті, хто тільки подає заявку, чекатимуть на її розгляд від 2 до 4 місяців. У разі відмови можна подавати на апеляцію.
Нова виплата допоможе покрити щоденні витрати на купівлю товарів першої необхідності та ліків, оплату комунальних послуг та стане важливим кроком до скорочення фінансової нерівності. Незважаючи на те, що критики ініціативи звертають увагу на додаткові витрати для бюджету та можливі організаційні складності, Міністерство сім'ї та соціальної політики Польщі запевняє, що програма добре підготовлена та система готова до реалізації.
Що таке renta socjalna та хто її отримує в Польщі?
Соціальна пенсія, або renta socjalna — це вид державної соціальної допомоги для повнолітніх осіб з інвалідністю, що не можуть жити самостійно. Соціальна пенсія може бути призначена як безстроково, так і на певний період часу, в тому випадку, коли повна непрацездатність є тимчасовою.
Умовами для отримання соціальної пенсії є наявність інвалідності за умови, що непрацездатність настала до досягнення особою 18 років або до закінчення навчання в університеті (до 25 років). Визнає непрацездатність лікар-експерт або медична комісія ZUS. Українські мігранти теж можуть подати заяву на отримання соціальної пенсії ZUS, а до неї — Dodatek dopełniający do renty socjalnej.
Пакет документів для отримання соціальної пенсії подає заявник особисто або його законний опікун, мати чи батько. В деяких випадках це може зробити керівник центру соціального захисту населення або особа за довіреністю. Рішення про призначення або відмову renty socjalnej приймаються протягом 30 днів. У вас є також 14 днів, щоб подати апеляцію до медичної комісії ZUS. Або місяць з моменту отримання рішення, щоб звернутися до суду з питань праці та соціального страхування.
<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65baa4462408e68757a89a98_shvydka%20dopomoga%20v%20Polshchi.jpg">«Читайте також: Як в Польщі викликати швидку»</span>
Мета проєкту «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» привернути увагу міжнародної спільноти до кривавої війни в Україні та розповісти про жахіття, які переживають українські діти. Цей проєкт — це експозиція, яка подорожує світом і представляє публіці особисті речі, малюнки, а також аудіо- та відеозаписи 14-х українських підлітків. Вони з різних куточків України — Донеччини, Херсонщини, Харківщини, Київщини. Діти у свій спосіб описують пережите — постійні обстріли, смерть близьких, голод та окупацію. Виставка вже побувала у Нідерландах, Німеччині, Франції, Україні та США. Іціаторка проєкту Христина Храновська розповіла виданню «Sestry» про учасників проєкту та реакцію світу на історії з війни в Україні, розказані дітьми.
Наталія Жуковська: Христино, виставка «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» вже побувала у багатьох країнах Європи й у США. Як відвідувачі реагували на дитячі документальні свідоцтва російських злочинів?
Христина Храновська: Усі щоденники перекладені англійською. Додатково ми їх відцифрували. Кожен експонат має QR-код, відвідувачі можуть взяти навушники та послухати матеріал. Реакція у людей однакова — вони плачуть.
Фрагмент виставки «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей». Фото: пресслужба Фундації Христини Храновської
На виставці, окрім конкретних щоденників дітей, представлені також артефакти, якими вони з нами поділилися. Наприклад, спалений телефон убитого росіянами батька, воєнний жетон, іграшка, з якою дитина перетинала кордон, шапка, в якій сиділа у підвалі. У мирний час дитина у щоденнику мала б писати про свою першу закоханість, любов до школи, про якісь вподобання, дружбу.
Наша задача показати світові, що проживають діти України сьогодні, які жахіття відбуваються у центрі Європи
Показати, яку страшну ціну щоденно платять наші діти. А ще — ми б хотіли, щоб злочини, вчинені росіянами, були задокументовані та зафіксовані.
Під час експозиції у Нью-Йорку ви також представили мініфільм одного з авторів «Щоденників війни» Владислава П’ятіна. Хлопець його створив вже після того, як йому вдалось виїхати з України. Яка історія Владислава? Про що його фільм?
Владислав 75 днів пробув в окупації у Маріуполі, втратив дім. Він знімає давно. У своєму документальному фільмі показав Маріуполь до війни та під час окупації. Відео знімав на телефон. Коли той розрядився, дістав стару батьківську камеру. У стрічці є кадри, як підліток разом з родиною ховається від російських ракет у підвалі, як бомблять їхніх сусідів. Зазнято, як люди рубають дрова, щоб приготувати їсти, та топлять сніг, аби була вода, як ділять між собою одну картоплину. На це неможливо спокійно дивитися. Влад устиг зафіксувати масштаби руйнувань у місті.
Владислав П’ятін в окупованому Маріуполі. Фото: пресслужба Фундації Христини Храновської
Він їздив з нами до Нью-Йорка, щоб особисто презентувати свою відеороботу. Коли демонструвався його фільм, Влад плакав.
Ось уривок зі щоденника хлопця: «Я хотів, щоб через ці кадри люди могли хоч якось відчути все, що коїлося з нами в Маріуполі. Одна з найважливіших пісень в моєму житті, яка врятувала мою психіку тоді, — «Imagine» Джона Леннона. Тому я вирішив, що вона буде на початку фільму. Наше місто було неймовірним, зеленим і комфортним, місто для митців, для створення чогось нового. Місто, щоб бути самим собою. В одну мить воно перетворилося на бійню, де люди повзли для того, щоб вижити та не стати м’ясом».
А як склалася доля Влада?
Йому 18, він живе у Дубліні, навчається на журналіста. Хоче бути оператором та режисером. Фільм про Маріуполь мріє відправити на Канський фестиваль.
Христино, коли ви почали працювати з дітьми?
Ідея «Щоденників» з’явилася на початку повномасштабного вторгнення. Я зі своїми дітьми залишила Україну, й вони постійно питали, чому це трапилося, чому Україну бомблять. Я була в стані депресії. В якийсь момент на очі потрапив один із дитячих щоденників, який був у вільному доступі в інтернеті. До того я дивилася багато фільмів про війну, один із яких був про Анну Франк — єврейську дівчинку, яка зі сім’єю протягом 25 місяців переховувалася в окупованому Амстердамі, де вела щоденник, який з часом став всесвітньо відомим. Згодом їхню схованку викрили і всіх відправили до концтабору Аушвіц. І коли я побачила щоденник українського хлопчика, сумнівів уже не було. Я подумала, що треба свої переживання направити в конструктивне русло — на допомогу країні та дітям. Так і народилась ідея проєкту «Щоденники війни». Нам знадобилося 9 місяців, аби реалізувати задумане.
Христина Храновська під час презентації проєкту у Вашингтоні
Крок за кроком з’явилася велика команда, яка працювала над проєктом. 12 вересня 2024 року у Києві під час четвертого Саміту перших леді та джентльменів виставка знайшла відгук і підтримку серед перших леді з різних країн, серед яких були представники Литви, Естонії, Фінляндії, Гватемали та інших держав. Одним з найбільших досягнень 2024 року стало відкриття масштабної виставки у Нідерландах, у Національному військовому музеї. Під неї — історії українських дітей — виділили цілий поверх. Побачити експозицію можна буде до 31 серпня 2025 року.
Наші українські діти — це сучасна Анна Франк. Здавалося б, пройшло вже 80 років, а історія, на жаль, повторюється
Як ви шукали дітей, чиї історії стануть основою проєкту «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей»?
У нас різноманітне геопокриття історій: п'ять історій дітей із Маріуполя, ще є з Ірпеня, Харкова, Донецької області. Ми хотіли знайти дітей, які самостійно писали ці щоденники, самі малювали малюнки. Звернулися до фондів, які працюють із дітьми, серед яких «Голоси дітей», «Діти героїв» і платформа «ТЮ». Вони мають доступ до таких дітей, тож допомогли нам. Також шцкали інформацію в інтернеті. Наша команда перевіряла достовірність цих щоденників, спілкувалася з дітьми та батьками.
Фрагмент запису у щоденнику. Фото: Каto Taylor
Відбирати щоденники було справді складно, адже дітей, готових розповідати свої історії, близько сотні. Ми обрали чотирнадцять. Це записи дітей віком від 8 до 17 років. Також до проєкту були залучені психологи, які допомагали нам правильно побудувати комунікації з героями. Частина з них зараз за кордоном, хтось переїхав на захід України або залишився на своєму місці проживання.
Яким чином з великої кількості дітей, ви обрали лише 14? На що насамперед звертали увагу?
За час тільки повномасштабної війни постраждали тисячі дітей. З них багато загинули і з кожним новим обстрілом ми отримуємо жахливі новини про нові втрати.
За найскромнішими даними, понад 20 тисяч українських дітей депортовані до РФ. Все це могло б бути просто сухою статистикою у новинах. Але за кожною цифрою — трагедія, тяжка втрата для рідних і близьких, непоправні наслідки для майбутнього держави в цілому
Серед цих 14-ти історій є історія Аріни Первуніної. Вона їхала з Херсона до Миколаєва разом з татом, братом і сестрою. Їхню машину обстріляли росіяни. У тата було 17 поранень. 13-річна дівчинка самостійно витягла з машини брата і сестру, хоча сама мала поранення. Її тато, на жаль, помер. Дівчинка досі картає себе за те, що попросила батька, який на той момент жив в Одесі, забрати їх. І у неї є такий месседж у щоденнику: «Я не хочу жити. Навіщо таке життя без тата? Напевно, це моє покарання за те, що не змовчала, а подзвонила татові, не перетерпіла. Якби я не зателефонувала йому, то все було б добре, всі були б живі». З нею зараз працюють психологи.
Один із малюнків, представлених на виставці. Фото: Каto Taylor
Є також історія Єгора Кравцова, одного з найменших учасників нашого проєкту. Його щоденник зачитував Президент на День захисту дітей у 2023 році. Йому було 8 років, коли він ховався в укритті в Маріуполі разом із родиною. Коли вибрався, вирішив стати кухарем. Хлопчик написав: «Я був дуже голодний, поки сидів у підвалі, тому тепер я хочу стати кухарем, щоб нагодувати всіх людей навколо мене і по всій Україні, щоб ніхто більше не був голодним». В окупації хлопчик провів майже три місяці. Під час обстрілів загинув його дідусь, а сам хлопчик разом із сестрою та мамою був поранений. У своїх записах він писав: «У мене рана на спині, у сестри — видерта шкіра, поранення голови, мамі видерли мʼясо на руці й дірка в нозі»
Є ще Віолетта Горбачова з Нової Каховки, яка поділилася своїми фотографіями. Її тата вже немає. Тепер вона всі малюнки малює без обличчя.
Перш, ніж спілкуватися із дітьми, з ними працювали психологи. Коли ми чули їхні історії, то всі плакали. Я не можу все розказувати, бо є контракти про нерозголошення і конфіденційність. Скажу лише одне — мене вразило, як одна дівчинка заворожено повторювала одне й те саме речення. Дякуючи роботі психологам і часу вже відбулися вагомі зрушення. Я взагалі не розумію, як з такою травмою можна впоратись. Ти ментально травмований до кінця життя. Під час наших виставок разом з українською мисткинею Алевтиною Кахідзе ми організовуємо воркшопи. Збираємо дітей українських біженців, проводимо з ними майстеркласи. Ця ідея прийшла до нас випадково. Ці майстеркласи є дуже помічними.
Одного разу діти працювали з психологом, яка запитала у них, що вони хотіли б покласти не у «тривожну» валізу, а валізу «щастя». Один хлопчик дуже переживав, що його кіт залишився у Бучі. Тобто два роки пройшло, як люди переїхали у США, а він досі кота кладе у валізку «щастя»
Ось такі у нас безкінечні історії.
А які емоції ви відчували, вперше читаючи ці щоденники? І що вас, як маму, вразило найбільше?
Мені здається, що кожній мамі буде важко читати ці щоденники, адже це справді боляче. Та й не тільки мамі. Коли я вперше перечитувала записи дітей, я відчувала біль і розпач, які тісно перепліталися з ненавистю та відчуттям безпорадності. Насправді кожний щоденник унікальний.
Здебільшого це короткі речення, сповнені глибини і болю. Діти писали про те, що у сусідній будинок прилетіла ракета, що маму поранило в ногу, що немає чого їсти
У записах підлітків простежується причинно-наслідковий зв’язок, вони описують, зокрема, і свій стан. Хтось звинувачує себе у тому, що невчасно зателефонував батьку, хтось розуміє, чому плаче мама, що зараз їй потрібна підтримка і допомога.
Христина Храновська: «Мені здається, що кожній мамі буде важко читати ці щоденники, адже це справді боляче»
Єдине, що об’єднує ці щоденники незалежно від віку і статі, — це те, як з кожною сторінкою ці діти дорослішають, і з кожною новою сторінкою сильніше відчуваєш їхній біль.
Як ви вважаєте, чому діти писали ці щоденники?
Психологи мені пояснили, що таким чином діти підсвідомо використали правильні елементи арттерапії. Вилили свої переживання у щось. І це може бути не обов'язково щоденник. Хтось зв'язав іграшку, хтось із жовто-блакитною стрічкою у руці виїзджав з окупації. Це теж є частиною нашої виставки.
А як ви вважаєте, подібні нагадування світу про пережиті жахіття українськими дітьми вплинуть на підтримку українців?
Я впевнена, я це відчуваю, як ніхто інший. Ми робимо маленькі кроки на цьому шляху, але їх багато. Це точно допоможе, інакше я б цього не робила. А ще, я дуже хочу аби всі українські діти ментально повернулися до стану, який був у них до війни, стали здоровими. Війна однаково рано чи пізно закінчиться нашою Перемогою, але вже сьогодні ми маємо думати й щось робити, аби наші діти не стали «ментальними каліками». Ми маємо їм допомогти. Адже саме вони — майбутнє нашої нації, й саме їхньому поколінню доведеться відбудовувати Україну.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
