Анна Стаховяк

Жертвами домашнього насильства стають і непрацюючі матері, які виховують дітей, і жінки-поліцейські, адвокатки, перукарки та няні. Є журналістки, є лікарки. Усіх цих жінок об'єднує лише один спільний знаменник: самотність. І відчуття, що з ними щось не так.

Щороку в Польщі, за оцінками жіночих організацій, до мільйона жінок стають жертвами насильства з боку своїх чоловіків або партнерів. Якщо у цих жінок є діти, вони також стають жертвами насильства, як свідки того, що відбувається з матір'ю, а іноді як її захисники та оборонці. 

Всі вони відчувають себе самотніми. Часто вони навіть не знають, що з ними відбувається саме насильство. Гіпотетично найлегше довести це видиме, відчутне насильство, але існує й інше – психологічне, сексуальне, економічне. Часто вони не знають, куди звернутися по допомогу, нерідко їм радять «не психувати», бо, мабуть, нічого з ними не сталося, іноді вони чують, що дурні й нічого не варті? Тож вони звинувачують себе. І їм соромно. Їм страшенно соромно, що це сталося саме з ними. Вони вірять тому, що їм говорять кривдники. Що вони дурні. Нічого не варті. І що їм ніхто не допоможе. Коли, часто у відчайдушному акті мужності, вони починають шукати допомоги, дуже часто їм ніхто не вірить. Поліція, прокуратура і суд - якщо справа взагалі дійде так далеко, адже в Польщі, зрештою, 7 з 10 справ про насильство закриваються – вважають, що кривда жінкам була недостатньо очевидною. Що вони недостатньо постраждали, що вони трохи вигадують, що соціальна шкода від вчинку була занадто малою.

Вони почуваються самотніми. 

А тепер уявіть, що до всіх цих домашніх випробувань додається ще й інша самотність. Самотність у чужій країні, де, навіть якщо ти хоч трохи - а може, й досить добре – знаєш мову, ти не зовсім «своя». Не маєш шкільної подруги, не маєш нікого. Ви самотні. Ти, діти і часто – кривдник. 

Таких жінок є багато тисяч. Це ті, хто, рятуючись від війни, спакували себе і дітей, сіли у потяги і дісталися до Польщі. Вони тут живуть, вони тут працюють. Їхні діти ходять до школи. Іноді їхні чоловіки тут з ними. Буває, що чоловіки залишилися там, в Україні. Буває також, що жінки перебувають у нових стосунках. Звіт «У тіні. Українські домашні працівниці в Польщі» показує, що у польських домах працює 100 000 жінок з України. 61% з них стикалися з порушеннями та зловживаннями з боку роботодавців. Вони не повідомляють про це, оскільки часто працюють у «сірій зоні». Вони не знають, які права мають, не знають, хто може їм допомогти, якщо їх права порушують. 

У суботу до охоронця однієї з познанських паркінгів звернувся 42-річний українець, який повідомив, що вбив свою сім'ю. У квартирі, яку він вказав, поліція знайшла тіло його 29-річної дружини і двох донечок. Дівчаткам було півтора і чотири роки. Як він розповів поліції, вчинив вбивство, тому що хотів спокою. За його словами, дружина мала до нього претензії за те, що він втратив роботу, заліз у борги і пиячив. Він також додав, що не вбив 11-річного хлопчика, який жив з ними, тому що той «не був його сином». 

Ми не знаємо, чи зверталася жінка за допомогою раніше. Можливо, не зверталася, бо не знала, до кого звернутися. Можливо, не хотіла привертати до себе увагу – таке теж буває. Може, боялася помсти чоловіка, якщо він дізнається. Для жертв насильства найнебезпечнішим є момент, коли вони вирішують піти від кривдника або заявити про випадок насильства. Тоді кат втрачає владу і контроль над своєю жертвою. 

Однак ми знаємо, що серед безлічі жінок, які є нашими сусідками, з якими граються наші діти в школі та на дитячому майданчику, повз яких ми проходимо в магазині та на вулиці, є ті, хто зазнає насильства. Така сумна арифметика. Ми повинні бути уважними до них. Чутливими. Готовими допомогти хоча б для того, щоб вони не відчували себе так страшенно самотніми. Тому що така самотність смертельно небезпечна.