Ексклюзив
20
хв

Жанна Озірна: «Медовий місяць» — фільм, який розтлумачує іноземцям дійсність України»

Психологічна драма «Медовий місяць», прем’єра якої відбулася нещодавно на Венеційському фестивалі, розповідає про досвід молодої пари в окупації та трансформацію людських стосунків під пресом травмуючих подій. Підтвердженням того, що це непересічна й талановита стрічка, стали дві нагороди Гран-прі на міжнародних кінофестивалях — «Молодість» у Києві, а також у французькому Аррасі. Незабаром фільм покажуть у Польщі

Oksana Goncharuk

Режисерка фільму Жанна Озірна. Фото: Яна Блажівська

No items found.

Дивлячись, як на екрані пара закоханих, — двох успішних людей, які встигли продумати своє життя на багато років вперед, — закидає всі плани в куток і втрачає орієнтири й майбутнє, як змінюються їхні погляди, мене як глядача охоплює гнів. Але цей гнів має зокрема лікувальний ефект, бо викликає бажання діяти. Про стрічку, яка вистрілила в Європі й Україні, Sestry поспілкувалися з режисеркою «Медового місяця» Жанною Озірною, яка сама пише сценарії для своїх фільмів.

Команда «Медового місяця» у Венеції: актори Роман Луцький і Ірина Нірша, режисерка Жанна Озірна та продюсер Дмитро Суханов

Застрягання у невідомості

Оксана Гончарук: Під фільм «Медовий місяць» ви отримали грант на зйомки від організаторів Венеційського кінофестивалю та програми Biennale College Cinema, яка фінансує малобюджетні фільми. Кіно потрібно було створити з нуля рівно за 1 рік за умови, що видана сума буде єдиним джерелом фінансування проєкту. Про яку суму йдеться і наскільки важко було отримати такий грант?

Жанна Озірна: Йдеться про 200 тисяч евро. За цей грант ми змагалися з кінематографістами з усього світу. У 2023 році перемогли чотири проєкти — з Італії, Угорщини, Гани й України. І це перший український фільм, який переміг конкретно в цій програмі й отримав фінансування. 

Як режисерка я спокійно ставлюсь до перемог, які підігрівають амбіції, але з великим ентузіазмом ставлюсь до перемог, що дають можливість рухатись далі. Наприклад, коли нам дали гроші у Венеції на зйомку цього фільму, це для мене була справжня перемога, тому що це дало мені можливість працювати.

Цей фільм дуже мені допоміг, тому що я була зайнята роботою і у мене не було багато часу думати про жахливі речі навколо. Я просто на рік провалилась в роботу.

Жанні Озірній вручають Гран-прі кінофестивалю «Молодість», листопад 2024

— Ви знімали фільм в Україні?

— Так, для нас було важливо знімати його саме в Україні, ми розглядали це як морально-етичний вибір, тому що війна триває і багато українців досі живуть в окупації. Але це був також практичний вибір, адже велика кількість українських кінопрофесіоналів втратили роботу через війну або були мобілізовані в армію. Тож «Медовий місяць» став нашим маленьким внеском у підтримку галузі.

— З досвіду Венеційського фестивалю, як європейський глядач сприйняв фільм «Медовий місяць»?

— Мені здається, «Медовий місяць» добре виконує свою місію. Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.

— Чи є різниця в сприйнятті українців і іноземців?

— Українці сприймають фільми про війну як свідчення, і вони оцінюють фільм з точки зору — передає він ці свідчення чи ні. Вони порівнюють із власним досвідом. Іноземці ж цього досвіду не мають, тому сприймають фільм як мистецький продукт. Вони оцінюють, як добре я впоралась зі сценарієм, з режисурою, як грають актори, як працюють звук і камера. І мої розмови про «Медовий місяць» з іноземцями виглядають, як розмови про мистецтво. Тоді як в українців все починається з фрази «А в мене було не так»… Хоча це не документальне, а ігрове кіно.

Кадр з фільму «Медовий місяць»

На початку фільму є момент — після вибухів, коли герої починають розбирати речі, Оля цитує вірш Оксани Забужко: «А як там насправді було, то яке кому, Господи, діло. Важливо як буде, а буде, як я напишу». Я спеціально цю фразу вставила, щоб наперед відповісти всім коментаторам, які казатимуть, що такого з ними не було.

— Читала, італійські критики нарікали, ніби в фільмі замало побутових подробиць. Як європейські професіонали від кіно сприйняли цей фільм?

— У тому й суть, що вони не нарікали, а відмітили це як свідомий мій хід. Нещодавно в Україні вийшла рецензія Ігоря Кромфа, де він чітко пояснює, що я не зважаю на побутові подробиці, бо це не робінзонада, не історія про виживальництво, а фільм про внутрішні перетворення. Я свідомо не показую, як герої ходили в туалет чи як вони їли і скільки в них тої їжі було. Мені це не цікаво. 

Був такий момент, коли кажеш іноземним колегам, що цей фільм — про застрягання у невідомому, а їм це не дуже зрозуміло. Тоді як формулювання «фільм про людей, які втратили все і сумують за своїм колишнім життям» їм подобається. Але у нас в перші дні війни ніхто не страждав за колишнім життям. Ми намагалися вижити, думали, що буде з нами далі, були повністю розгублені. Але це не всім зрозуміло.

Жанна Озірна під час зйомок фільму

Ще я помітила, що коли починаєш говорити про кохання, дітей, кар’єру, мистецтво, це зрозуміло людям у будь-якій країні. Але коли говориш про ідентичність, незалежність, відповідальність перед країною — навіть на третій рік війни чимало іноземців цього не розуміють, не сприймають, навіть дратуються. Тоді як українці зараз сильно заточені на те, щоб довести іншим, що це наша земля, що ми — українці, не треба нас ні з ким плутати. 

Квартира, яка стала сховком, а потім пасткою

 — Мене особисто цей фільм дуже тригернув, виявляється що я геть забула про те, як це було 24 лютого 2022 року та перший час після цього. Немов мозок ті спогади приховав, а під час фільму відпустив. 

—  Я запрошувала на прем’єру декількох людей з Бучі, які пережили окупацію. Вони були референсами цього фільму — їхні історії лягли в основу сценарію. Моя подруга теж з Бучі, вона була в окупації з батьками. І вона проплакала пів фільму. Хтось в цьому бачить себе, хтось ні. У мене не було бажання за допомогою кіно ні зачепити, ні вразити, ні вивертати комусь душу. Хотілося не маніпулювати, а проговорити свої внутрішні сумніви і страхи.

Хотілося поговорити не тільки про війну й окупацію, а й про те, що люди покоління 30+, до яких я відношусь, тепер вимушені перейматись глобальними питаннями: як нам народжувати дітей, як планувати майбутнє і чи взагалі те, чим ми займаємося, має сенс?
Кадр з фільму «Медовий місяць»

— Для багатьох перші дні війни в Україні стали суцільною панікою та втечею. Ви представили інший варіант подій — ваші герої залишаються у своїй квартирі, як в сховку, і буквально застрягають у невідомості. Як такий варіант поведінки людей в окупації сприйняв глядач?

— Дійсно, чимало людей вважають, що саме хаос був найточнішою характеристикою ситуації. Нещодавно знайомий кінокритик сказав, що мої герої занадто… грубо кажучи, емоційно відморожені. Хоча універсального досвіду немає, є множина абсолютно різних досвідів.

— Люди, які наполягають, що в них було не так, забувають про три основні психологічні реакції на стрес: бий, біжи, завмри. Хтось злякався і побіг, а хтось, як ваші герої, «завмер».

— Я говорила з багатьма людьми, які опинились у схожій ситуації, а саме переховувались у квартирі, і всі вони були спантеличені і не розуміли, куди бігти та як діяти. Плюс квартира на початку виглядала, як сховок. Це вже потім вона перетворилася на пастку, і це перетворення сталося дуже швидко.

І це цікаво, як один і той самий простір трансформується: ось це затишне сімейне гніздечко, потім твій сховок, далі пастка, і ось вже місце, звідки треба негайно тікати

У мене самої був схожий ранок: я прокинулася ще до шостої і почала… прибирати. Причому прокинулась не від вибухів. Їх мені чомусь не було чути, хоча я живу в маленькому ЖК за Києвом, у Зазим’ї. Я прибирала, спостерігала у вікно за сусідом, якому того самого ранку привезли меблі. Їх вивантажували біля підʼзду, а сусід стояв у явному шоці, курив і дивився на ті меблі не знаючи, що ж тепер з ними робити. І це був якийсь такий стан абсолютного сюру. 

— А що було далі?

— Потім подзвонила подруга й попросила, щоб я приїхала до неї на Оболонь. Машини в мене тоді не було, якимось дивом вдалося викликати таксі, яке перевезло мене з одного боку Дніпра на інший. Далі ми з подругою та її батьками поїхали в бік Житомира, а звідти на Західну Україну. І вже тоді, коли ми були у відносній безпеці, мені зателефонували з Польської кіноакадемії — ми співпрацювали з нею. Поляки запропонували мені кімнату в пансіонаті для ветеранів сцени та кіно, що під Варшавою. У ті дні всі кімнати в тому пансіонаті були зарезервовані для українських митців. Я погодилася приїхати, тому що на Західній Україні вже не було місця — продовжували приїжджати люди з Ірпеня, Харкова. Я пристала на пропозицію Польщі, але тільки-но Київщину деокупували, одразу повернулась додому.

Колона окупантів зупинилась за одне село від нашого ОТГ (об'єднана територіальна громада — Авт.). На щастя до нас вони не дістались, але були дуже близько.

Виконавці головних ролей Роман Луцький та Ірина Нірша

— Одне із сильних місць фільму — акторський дует Романа Луцького й Ірини Нірши. Їм вдалося відтворити в кадрі хімію між героями, яка відчувається, незважаючи на жах обставин. Що було важливе для вас в роботі з цими акторами?

— Щоб у кадрі актори не перебивали одне одного. Рома дуже енергетична людина, він знає собі ціну, в нього було вже кілька хороших ролей в кіно. А для Іри це перша велика робота, до того ж психологічно дуже складна. Тож на Іру був більший психологічній тиск. І ми їхню взаємодію будували частково на цьому вайбі, а частково на конкуренції — в хорошому сенсі. У них були нормальні стосунки, але відчувалося, що вони не збираються одне одному поступатися.

— А чому саме ці актори? 

— Зараз багато акторів служать. Кастинг-директорка проєкту Алла Самойленко, коли ми з нею почали обговорювати акторів для фільму, сказала: «Знаєш, є один хлопець, про якого я одразу згадала після прочитання сценарію, але він кілька днів тому загинув на фронті»… Після цього почався кастинг. Хлопців дуже важко було підібрати, тому що є такі, у кого внутрішня впевненість природна, а є такі, у кого ні. І це відчувається в кадрі — що людина цю впевненість у собі накрутила. А мені потрібні були саме двоє впевнених у собі людей. Може, навіть дещо самовпевнених.  

Думаю, для Роми Луцького роль Тараса була викликом, але весь комплекс його досвідів подарував йому можливість відпустити себе й показати — хтось скаже слабкість, а я скажу — людську вразливість та крихкість. Чоловіку прийняти такий виклик нелегко. Але Рома пройшов шлях до цього прийняття. А Іра — амбітна людина, яка любить високі ставки. Я впевнена, що їй від початку було цікаво грати ці почуття під мікроскопом. 

Фотографії: FB «Медовий місяць»

No items found.

Ukrainian journalist, singer and composer (music came first and still is a part of her life). She began her journalism career by writing for the music magazine «Galas». For many years, she worked as a cultural columnist for the newspaper «KP in Ukraine» and also had experience as the editor-in-chief of the «Atelier» magazine. In recent years, she was a music critic for the publication Vesti.ua, and with the start of the full-scale war, she found her niche as a journalist in the genre of social reporting.

Support Sestry

Even a small contribution to real journalism helps strengthen democracy. Join us, and together we will tell the world the inspiring stories of people fighting for freedom!

Donate
Interview with Olesia Trofymenko Dior embroidery

Olesia Trofymenko blends painting techniques with ancient Ukrainian embroidery. In March 2022, during the peak of the war, Dior approached Olesia to create decorations for their collection show. However, this collaboration went beyond simple set design. The world of high fashion sought to see and hear Ukraine in its unique, authentic form. The central theme of Dior's collection became the «Tree of Life» - a key element from traditional embroidered towels of the Chernihiv region.

The «Tree of Life» symbolises the triumph of light over darkness. In the first few days of Olesia Trofymenko’s exhibition at the Rodin Museum in Paris, more than 10 thousand visitors attended - an impressive turnout, according to Dior’s PR team, and a rare occurrence. Sestry spoke with Olesia about her collaboration with the globally renowned brand, how she reached European officials and millionaires, and the high-level artistry of Ukrainian embroidery.

Embroidered symbol of life’s victory over death captivated Dior's creative director

Yaryna Matviiv: Is it true that the news about collaborating with Dior caught you off guard while you were in the garden?

Olesia Trofymenko: That is exactly what happened. In some ways, I was lucky because, during the invasion, I was far from Kyiv, in a village. But emotionally, it was very difficult - panic attacks would not leave me alone. On the fourth day of the war, I went out to plant a garden. It was my psychological protest against death and all the horrors Russia was causing. It was my personal war to claim the right to plant flowers and gardens on my land, in defiance of the machinery of death.

By the way, in Kyiv, it is quite noticeable: flowerbeds, which were usually overrun with weeds, are now planted with flowers. When I spoke with my neighbours, they had the same impulse - to urgently fill this wounded earth with beauty.

It was during this time that I received a call from the curator of an exhibition we had done back in 2014. At that time, Benetton held an annual exhibition inviting a hundred artists from different countries to paint on 10/15 centimetre canvases - challenging but interesting work. With the start of the full-scale invasion, it was decided to repeat this exhibition in Rome.

Back in 2014, I managed to embroider a fragment on that tiny canvas because I had just invented my painting-embroidery technique. Now, I was eager to explore this technique on a larger scale. My work caught the eye of Dior's creative director, Maria Grazia Chiuri. She approached the curator about doing a joint exhibition with me. It was so unexpected!

I was standing in the garden and asked again on the phone: «Which Dior?»

The exhibition curator, Solomiya Savchuk, added that I would have 200 people working for me. I thought she meant 200 Ukrainian artists would help with the decorations. But no. «You will have 200 Indian embroiderers from Mumbai working for you», Solomiya said. In reality, there turned out to be twice as many.

It took 470 seamstresses three weeks (!) to embroider 32 of my works for Dior shows

Interestingly, this was the first Indian school where women were allowed to embroider and earn money from it (in India, traditionally, only men could earn money through embroidery). They beautifully embroidered my canvases in 3D.

This is what Ukrainian embroidery made by Indian craftswomen for French Dior looks like

- You researched Cossack embroidery from past centuries. These motifs became the face of Dior’s shows. But why did Dior turn to Ukrainian history and art?

- Well, first of all, when they approached me, it was the end of March 2022. The idea resonated because the Dior brand itself was founded after Christian Dior met his sister, who survived a Nazi concentration camp. In protest against the collapse of humanity, he established his high fashion house. It was a victory of aesthetics over destruction.

This is why it was important for them to collaborate with Ukrainian artisans (we had already witnessed Bucha and Irpin by then) - it was their political stance on the events in Ukraine. Full support.

Secondly, I use intricate embroidery techniques.

I try to showcase Ukrainian culture in a way that breaks free from the clichés that Russia has always used to present us to the world - baggy trousers and primitive embroidered shirts. In reality, Cossack embroidery is like a universe! Its aesthetic is comparable to that of Japan

For my Dior sketches, I also drew inspiration from the wedding wreaths of early 20th-century Galicia. These wreaths resemble crowns. However, the most prominent connection between me and Dior is the symbol of the Tree of Life. Dior latched onto this image. As Maria Grazia Chiuri told me, the Tree of Life is a collective symbol across all cultures. All ancient civilisations interpret it as a symbol of life’s triumph over death.

As a result, Maria Grazia completely changed the concept of her collection to incorporate this image. The «Tree of Life» became the leitmotif of the entire Dior show.

Tree of Life on the wall and in the couture clothing. Photo: House of Dior

- After the Dior shows ended, did the embroidered canvases remain at the Rodin Museum?

- Yes, they hung there for a week, and museum visitors could view them. In just the first four days, 10 thousand people saw my work. The exhibition generated a lot of buzz. We spoke about Ukraine through the language of art.

Afterwards, the canvases became the property of the House of Dior.

- At the start of the war, France and Italy were still influenced by Russian propaganda. But Dior took a stand immediately?

- And that pleasantly surprised me. Maria Grazia’s first words when we met in Paris were: «Olesia, I want to tell you straight away that we are on your side, we do not believe Russian propaganda. We understand where the truth lies».

That was important because when you are abroad, it is hard to know who you can trust. Russian propaganda spends vast amounts of money to spread disinformation about the war in Ukraine.

Olesia Trofymenko and House of Dior creative director Maria Grazia Chiuri. Photo: jetsetter.ua

Artists can be heard better than politicians

- A year ago, we held a screening of the film «Mariupol. Unlost Hope». Let me share the backstory: while I was creating sketches for Dior, our director Maks Lytvynov asked me to draw an illustration for a documentary about Mariupol. He filmed this right after the city was taken. In it, he interviewed women who had survived, and in the pauses between these heavy stories, I drew the city «before» and «after» the catastrophe.

This film was shown in various countries across Europe, and a French volunteer, Stéphane Delma, took an interest. He decided that more screenings should be held in France - on different public platforms.

That is how we ended up in Étretat, a tiny French commune famous for being painted by the Impressionists. The place is so popular that European millionaires have started buying houses there. It was important for us to share the stories of the women from Mariupol with this audience. However, the town’s mayor, who is over 90 years old, did not want to show the film. He said it was all politics and mentioned that he had studied Russian once. Then, things changed, just like in a movie…

The local community of active women insisted on screening the film, and after watching it, the mayor underwent a transformation. He became very sympathetic to us.

A lot of people came to the film screening, and afterwards, they asked us more detailed questions about the situation in Ukraine. Before this, the war had felt like a reality show on TV for many, but we gave them the chance to connect with the real-life experiences Ukrainians are living through. We then shared with them stories about missile attacks and how to hide from bombs and drones.

Olesia Tryfomenko’s Mariupol at the Étretat exhibition

- So, does culture influence people more powerfully than media or news?

- People who create culture and art can indeed be heard better than politicians. It works.

- What makes Ukraine interesting to the global art community? Have you managed to separate the Ukrainian world from the Russian?

- Slowly, but yes. Many art historians are pushing global museums to change the attribution of works by artists who are Ukrainian, not Russian.

For Europe, we are intriguing because we have preserved a school of realist painting, but we have a different visual language and way of thinking.

We live in an age dominated by images, and we must show the world that we exist and what our culture truly represents. For too long, we were viewed as part of Russian culture, and that is partly our fault - we did not promote ourselves during peacetime. If we remain silent, we will continue to be overlooked.

Bomb explosions made from embroidered peonies

- What are you working on today?

- Right now, all my work is focused on the war in Ukraine. However, I try to address this topic metaphorically to reach a broader audience.

Otto Dix's famous paintings of World War II shocked people - the artists of that time showed the horrors of war with decomposing bodies on the streets. Since then, images of violence have become part of mainstream culture.

In contrast, I aim to «mask» these horrifying realities with beauty in my paintings. Currently, I am working on a series called «Substitution». I cover the wounds of soldiers with lilies and depict explosions using embroidered peonies. By using symbols of undeniable beauty, I hope to draw people in, to make them pause and look closer, and only then realise what the painting is truly about.

It took Olesia almost a year to finish the Sweet Dreams painting about Balaklava (Sevastopol)
«The rule of two walls» painting
This is a uniquely Ukrainian ability - to process pain through beauty, aesthetics and harmony. After all, this is exactly what my neighbours do, creating stunning flower gardens in their courtyards between missile attacks

Our «Tree of Life» will grow through the minefields, taking deep roots of revival amid the ruins of Mariupol...

Photos from heroine’s private archive

20
хв

«Almost half a thousand seamstresses worked on my sketches for Dior», - Olesia Trofymenko, the artist who conquered Paris

Yaryna Matviiv

You may be interested in ...

Ексклюзив
20
хв

Roman Lutskyi: «A large war always provokes micro-wars - within family universes»

Ексклюзив
20
хв

Olena Grozovska: «We have not yet told the world our story»

Ексклюзив
20
хв

Iryna Danylevska: «Prosthetics on the catwalk - not a fashion trend, but our new reality. And we are ready to live like this»

Contact the editors

We are here to listen and collaborate with our community. Contact our editors if you have any questions, suggestions, or interesting ideas for articles.

Write to us
Article in progress